«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 2

Слово друге

Про те, що використовувати силу хитрості задля добра дозволяється, і що навіть називати її хитрістю не можна, а певною передбачливістю, яка заслуговує похвали, можна було б говорити ще більше. Але позаяк для переконання вистачить і сказаного, тому без потреби продовжувати мову про це було б обтяжливо і скучно. Залишається тобі самому підтвердити: чи дійсно послужив тобі на користь вчинений мною поступок?

Василій сказав: «Яка ж для мене користь із цієї передбачливості чи мудрості, чи як би ще можна назвати це, коли я не можу переконатися, що не обманутий тобою?

Златоуст: А чи може бути щось важливіше за ту користь, сказав я, як стати виконавцем того, що, за словами Самого Христа, є доказом любові до Нього? Звертаючись до верховного із апостолів, Він каже: «Петре (Симоне Іонин), чи любиш ти Мене?». І коли той виразив свою любов, Він добавив: «Якщо любиш Мене, паси вівці Мої» (Ін. 21, 15–16). Учитель запитує учня, чи він любить Його, не для того, щоби довідатися про це (бо чи може щось не знати Той, Хто випробовує серця всіх?), а щоб показати нам, як Він піклується про цю отару. Якщо є очевидним це, то має бути зрозумілим і те, наскільки велика і невимовна нагорода приготована для того, хто приймає на себе цей труд, який так високо цінує Христос.

Коли ж ми, бачимо людей, що піклуються нашими слугами чи стадами, сприймаємо таке піклування як знак їхньої любові до нас, хоч все це здобувається за гроші. То Той, Хто отримав цю отару не за гроші чи будь-яким іншим способом, а власною смертю і ціною Своєї Крові, якими ж дарами нагородить тих, котрі доглядають її? Тому, коли учень відповідає: «Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе!», — і закликав у свідки своєї любові Найулюбленішого, Спаситель не зостановився на цьому, а вказав на саму ознаку любові. Бо Він тоді хотів показати не те, як Петро любить Його, — це вже було засвідчено неодноразово, — але як Він любить Свою Церкву. Тому хотів навчити і Петра, і всіх нас, щоб і ми докладали чималих зусиль у піклуванні над нею.

Чому Бог не пожалів Єдинородного Свого Сина, а віддав Його (Рим. 8, 32; Ін. 16)? Для того, щоб примирити з Собою людей, які щодо Нього знаходились у ворожому стані, і зробити їх «народом обраним» (Тит. 2, 14). Для чого Божий Син пролив Свою Кров? Для того, щоб отримати тих овець, яких Він поручив Петрові та його наступникам. Не без причини Христос говорив: «Хто є вірним і мудрим рабом, якого господар його поставить над слугами своїми..?» (Мф. 24, 45). Знов у цих словах виражено ніби нерозуміння. Однак у Того, Хто виразив їх, не було нерозуміння. Подібно, як запитуючи Петра чи той любить Його, Він запитував не тому, що хотів довідатися про любов учня, а щоб показати надмірність Своєї любові. Так і тут слова «хто є вірним і мудрим рабом» Він сказав не тому, що не знав вірного і мудрого слуги, а тому, що хотів показати, наскільки рідкісними є такі раби, і наскільки важливим є це управління. Тому поглянь, яка нагорода: «… над усім добром своїм поставить його» (Мф. 24, 47).

2. Чи будеш ще підозрювати мене в тому, що ніби-то я вжив недобру хитрість стосовно тебе, бо ти повинен піклуватися всією спадщиною Божою і звершувати те, за виконання чого, як сказав Христос, Петро міг піднятися вище за інших Апостолів? «Петре, — каже Христос, — чи любиш ти Мене більше, ніж вони? … Паси вівці Мої». Він міг би сказати йому: «Коли любиш Мене, неси подвиг посту, спи на голій землі, постійно будь пильним, захищай пригноблених, сиротам будь за батька, а для їхніх матерів опорою». Однак, опустивши це, що Він каже? «Паси вівці Мої».

Те, що я сказав перед цим, зуміли б сповняти багато хто із пастви, і не тільки чоловіки, але й жінки. Однак, коли необхідно бути предстоятелем у Церкві і взяти на себе турботу над багатьма душами, то весь жіночий рід і більша частина чоловічого повинні відступитися від цієї великої справи; а взятися за неї мають ті, котрі стоять вище за інших, і своєю душевною доброчинністю перевищують інших настільки, наскільки Саул (перевищував) весь єврейський народ своїм тілесним ростом (1 Цар. 10, 23), а то й ще більше. Бо тут має братися до уваги не міра тілесного росту, а те, наскільки люди обдаровані розумом відрізняються від безсловесних (тварин). Такою ж має бути відмінність між пастирем і паствою і, навіть можна сказати, ще більшою, позаяк під небезпекою знаходиться більш важливе.

Хто втратить овець, яких чи то вовки знищать, чи розбійники пограбують, пошесть чи будь-яка інший нещасний випадок вигубить, той, можливо, отримає помилування від господаря отари. А коли вимушений буде відзвітувати, то втрату понесе тільки в грошах. Однак, кому доручені люди, — ця розумна Христова отара, той через втрату таких овець, найперше, наносить шкоду не майну, а своїй душі. А тому і подвиг йому необхідно нести набагато важливіший і тяжчий. Він бореться не з вовками, боїться не розбійників і піклується не про те, щоб уберегти отару від хвороби.

З ким же він воює і з ким бореться? Послухай блаженного Павла, який говорить: «Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6, 12). Чи бачиш страшну чисельність ворогів і люті полки, які озброєні не залізом, а замість зброї мають велику силу в самій своїй суті? Чи хочеш бачити й інше військо, зухвале й жорстоке, що нападає на цю отару? З тієї ж висоти (Святого Писання) можеш і його побачити. Той, хто сказав нам про перших, вказує нам і на цих ворогів наступними словами: «Діла плотські явні: це — перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди» (Гал. 5, 19–20; 2 Кор. 12, 20), і безліч інших, бо не все він перечислив, а дав можливість у цьому вбачати й інше. Водночас грабіжники, які мають намір пограбувати безсловесне стадо, побачивши, що охоронець тікає, облишають його і задовольняються пограбуванням отари. А тут, хоч би вороги захопили і всю отару, не відстають від пастиря, а настирливо наступають і ще більше лютують, і не припиняють боротьби доти, поки або його здолають, або самі будуть переможені.

Крім того, немочі овець явно видимі: чи то голод, чи хвороби, рани, чи щось інше, що наносить шкоду, — і це дає можливість ліквідувати неміч. Є й дещо інше важливе, що прискорює зцілення від немочі. Що ж саме? Ті, що пасуть овець, коли вони не захочуть приймати ліки добровільно, мають владу заставити їх. Коли необхідно припекти чи відтяти, то легко можуть зв’язати їх і не випускати на довший час. Якщо це корисно, можуть поміняти їм їжу, не дати пити і багато іншого, що будуть вважати необхідним для здоров’я тварин, — вони можуть використовувати все, що будуть вважати необхідним.

3. Однак людські хвороби, найперше, не легко бачити людині, бо «хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній?» (1 Кор. 2, 11). Як же можна вживати ліки проти хвороби, не знаючи її походження, а особливо, не знаючи, хвора людина, чи ні? Якщо хвороба відкрита, тоді перед лікарем постають ще більші проблеми, позаяк він не може всіх людей лікувати так, як пастух лікує вівцю. І тут іноді необхідно зв’язувати й утримувати від їжі, припалювати й відсікати. Однак, щоб ліки подіяли, важливими є старання не того, хто пропонує лікування, а того, хто страждає від хвороби. Знаючи це, і той дивний муж (Павло) говорив до коринф’ян: «… не тому, ніби ми беремо владу над вірою вашою; але ми сприяємо радості вашій» (2 Кор. 1, 24).

Християнам, на відміну від інших, забороняється насильно виправляти тих, що впадають у гріхи. Зовнішні судді (язичники), згідно із законом, звершуючи суд над злочинцями, проявляють над ними неабияку владу і проти їхньої волі утримують від їхніх навиків. А тут необхідно виправляти грішника не насиллям, а переконанням. І законами нам не надано такої влади, щоб утримувати грішників. А хоч би й була дана, ми не змогли б скористатися цією силою, тому що Бог нагороджує тих, котрі утримуються від вад добровільно, а не примусово. Тому необхідне чимале мистецтво задля того, щоб тих, котрі страждають, переконати добровільно піддатися лікуванню від священиків, і щоби навіть дякували їм за лікування.

Якщо зв’язаний не захоче прийняти узи (бо він може це зробити), то ще більше усугубить своє становище. І якщо зневажить слова, які подібно до заліза розсікають, то цією зневагою завдасть собі свіжу рану, і засіб лікування стане причиною ще тяжчої хвороби. Бо примусово проти волі хворого ніхто не зможе його вилікувати.

4. Що ж робити? Якщо поблажливо поступити з тим, хто потребує більш сильних ліків, і не глибоко розсікти рану в того, для кого необхідний глибокий розтин, то рану вилікуєш тільки частково. Якщо ж безжалісно зробити належний розтин, то хворий часом може, не витерпівши мук, раптом відкинути все: і ліки, і перев’язку, і кинутися в безодню, скинувши ярмо і розірвавши узи. Я можу назвати багатьох, котрі дійшли до крайньої степені зла через те, що на них було накладено покарання, відповідно до їхніх гріхів. Визначати покарання відповідно до міри гріхів не просто. Необхідно зважати на (внутрішній) стан грішників, щоб зашиваючи розірване, не зробити дірку ще більшою, намагаючись підняти того, що впав, не підштовхнути його до ще більшого падіння. Якщо немічних, розслаблених і особливо відданих світським насолодам, які, крім того, ще й величаються своїм походження і владою, відхиляти від їхніх гріхів поступово, крок за кроком, то вони можуть хоч і не повністю, але хоча би частково, звільнитися від тих вад, що ними опанували. Але якщо хтось раптово запропонує їм напоумлення, той позбавить їх навіть найменшого виправлення. Душа, яка хоч раз була насильно присоромлена, стає байдужою, після чого вже не чує навіть лагідних слів, не реагує на погрози, не зворушується благодійністю, а стає набагато гіршою від того міста, про яке з осудженням говорив пророк: «… мала ти лице блудниці і втратила сором» (Єрем. 3, 3). Тому пастиреві необхідно мати неабияку мудрість і багато очей, щоб з кожного боку спостерігати за станом душі. Бо як є чимало таких, які не можуть витерпіти жорстокого лікування, через що озлоблюються і впадають у відчай щодо свого спасіння; так і, навпаки, є такі, які, не отримавши належного покарання за гріхи, впадають у безпечність і стають ще гіршими, відважуються грішити ще тяжче. Отже, обов’язок священика — нічого не залишати поза увагою, але після строгого нагляду за всім зі свого боку вживати належних заходів, щоб його старання не виявилися даремними. І не тільки в цьому можна бачити труднощі у його діяльності, але й у приєднанні до Церкви тих членів, котрі він неї відпали. Отара йде за своїм пастирем туди, куди він її поведе. Якщо ж деякі вівці зійдуть з прямого шляху і, покинувши добру пасовище, будуть блукати по безплідний і кам’янистих місцях, то йому треба тільки сильні покликати, щоб знову зібрати тих, що відділилися, і приєднати до отари. А коли людина зійде з прямого шляху правдивої віри, то пастир має докласти чимало трудів, зусиль, терпеливості. Людину не можна ні силою притягнути, ні страхом заставити, а приводити знову до істини, від якої вона раніше відпала, необхідно переконанням. Для цього потрібна мужня душа, щоб не знесилитись, щоб не впасти у відчай стосовно спасіння тих, що заблукались, щоб неустанно і думати, і говорити: «… чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола» (2 Тим. 2, 25–26). Тому і Господь, розмовляючи з учнями, сказав: «Хто ж є вірним і мудрим рабом…» (Мф. 24, 45)? Хто трудиться сам для себе, той приносить користь тільки собі, а користь від пастирської діяльності поширюється на весь народ. Той, хто убогим роздає гроші, чи будь-яким іншим способом допомагає скривдженим, приносить деяку користь ближнім, однак на стільки меншу від священика, наскільки тіло нижче від душі. Тому Господь справедливо сказав, що піклування Його отарою, є ознакою любові до Нього.

Василій: А ти хіба не любиш Христа?

Златоуст: Люблю і ніколи не перестану любити. Однак боюся, щоб не образити Того, Кого люблю.

Василій: Чи може бути щось більш неясне, ніж ця загадка? Христос звелів тому, хто Його любить, пасти Його овець. А ти відмовляєшся пасти тому, що любиш Того, Хто це звелів.

Златоуст: Немає ніякої загадки в моїх словах, — сказав я. — Навпаки, вони абсолютно ясні і прості. Якщо я, маючи можливість сповняти ці обов’язки так, як того хотів Христос, ухилявся би від них, тоді мої слова були б незрозумілими. Але коли через душевну немічність я нездатний для цього служіння, то чи потрібні до моїх слів пояснення? Я боюся, щоб, отримавши Христову отару здоровою і сильною, через неуважність не завдати їй шкоди і цим не прогнівити Бога, Котрий так полюбив її, що ради відкуплення і спасіння її віддав Самого Себе.

Василій: Це ти жартуєш. А якщо ні, тоді я не знаю, яким би ще способом ти зміг завдати мені справжньої скорботи, як не цими словами, якими ти намагався розвіяти мій смуток. Я й раніше помічав, що ти хитрував і зраджував мене. Але тепер, коли ти намагався виправдатись, я остаточно переконався і добре бачу, до якої біди ти довів мене. Якщо ти відійшов від цього служіння, усвідомлюючи, що твоя душа не достатньо сильна, щоб понести цей тягар, то найперше необхідно було втримати і мене, хоч би я цього навіть дуже прагнув; тим більше, що стосовно цього я відкрив перед тобою всі свої наміри. А тепер ти, піклуючись виключно про себе, забув мене. Але якби тільки забув, то це було би благом. А ти влаштував так, щоб ті, що шукали нас, безперешкодно змогли взяти мене. Ти не можеш виправдовуватись і тим, що нібито людська розсудливість спонукала тебе побачити в мені щось велике і дивне. Я не належу до людей, які отримали величність і славу. А хоч би це було і так, то й тоді людський поговір непотрібно підносити вище істини. Якщо би ми з тобою ніколи близько не спілкувалися, тоді ти міг би мати певну поважну причину судити про мене за людським поголосом. Але коли ти знав мене так як ніхто інший, і душа моя була перед тобою більш відкрита, ніж перед моїми батьками і вихователями, то які ще переконливі слова можуть упевнити будь-кого в тому, що ти не з якимсь наміром віддав мене в таку небезпеку?

Але облишмо тепер це. Я не заставляю тебе виправдовуватися в цьому. Скажи, що ми будемо відповідати перед обвинувачами?

Златоуст: Я не зроблю цього доти, — сказав я, — поки не виправдаюсь перед тобою, хоч би ти і тисячу разів прощав мені. Ти сказав, що коли б я довів тебе до такого становища, не знаючи тебе, тоді моє незнання могло би бути виправданням і звільнило б мене від будь-якого звинувачення. Але позаяк я зрадив тебе свідомо, тому немає жодної поважної і гідної причини для мого оправдання. Однак я говорю абсолютно протилежне.

Через те, що у цьому ділі необхідне досконале випробовування, той, хто має намір представити гідного на священиче служіння, не може вдовольнятися тільки людським поголосом, але найперше має сам переконатися в його здібностях. Блаженний Павло, сказавши: «Належить йому також мати добре свідчення від зовнішніх» ( 1 Тим. 3, 7), — не відкидає необхідності строгого і належного випробовування і не ставить таке свідчення за найважливішу ознаку гідності таких осіб. Виразивши спочатку всі свідчення, він наостанку додає і це, вказуючи, що при обранні не можна вдовольнятися тільки зовнішніми свідченнями, а разом з іншими необхідно брати до уваги і здібності. Людські розмови часто бувають обманливими. Але коли спочатку проведено строге випробовування, від них уже не може бути жодної небезпеки. Тому, крім іншого, він згадує і про «свідчення від зовнішніх». Він не просто сказав: «Належить йому також мати добре свідчення», але додав: «від зовнішніх», маючи намір пояснити, перед свідченням зовнішніх має бути строге випробовування.

А позаяк, як ти сам засвідчив, що я знав тебе краще, ніж твої батьки, буде справедливо звільнити мене від будь-якої провини.

Василій сказав: Саме тому, якби хтось захотів тебе звинуватити, ти не зміг би виправдатися. Чи не пам’ятаєш, про що я неодноразово говорив тобі, що ти й сам бачив, — наскільки немічною є моя душа? Хіба не тому ти постійно насміхався над моєю малодушністю, коли при найменших труднощах я занепадав духом?

5. Златоуст. Пам’ятаю, — сказав я, — що часто чув від тебе такі слова, і не відрікаюся. А якщо я і сміявся, то тільки жартома, а не всерйоз. Однак тепер я не буду про це сперечатись і тебе не прошу бути щирим щодо мене, коли почну пригадувати деякі притаманні тобі доброчинності. Але коли ти надумаєш звинуватити мене в неправді, я не пожалію тебе, а докажу, що ти заперечуєш більше зі скромності, аніж по справедливості, і для підтвердження істинності моїх слів наведу не що інше, як твої ж слова і діла.

Найперше я хочу спитати тебе, чи знаєш ти, силу любові? Христос, не згадуючи про всі ті чудеса, які мали звершуватися Апостолами, сказав: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35). А Павло говорить, що «любов є виконання закону» (Рим. 13, 10), і що без неї і від дарів немає жодної користі (1 Кор. 13, 1–2). Цей найбільший скарб, особливу властивість Христових учнів, що перевершує дари, я бачив засіяним у твоїй душі і як він приносить щедрі плоди.

Василій сказав: Признаюся, що я багато клопочуся про це і дуже стараюсь заховувати цю заповідь. Однак ще й до половини її не сповнив. Це ти і сам можеш засвідчити, коли, відкинувши облесливість, захочеш говорити істину.

Златоуст. Отже, звертаюсь до доказів, — сказав я, — і чим погрожував, тепер те й зроблю, а саме доведу, що ти хочеш бути більш скромним, ніж справедливим. Розповім про одну подію, що недавно сталася, не згадуючи попереднього, щоб хтось не подумав, що я намагаюся минувшиною затьмарити істину. Тут сама близькість часу не дозволить мені облесливими словами будь-чого приховати.

6. Коли один із наших друзів, будучи несправедливо оскарженим у провині зухвальства і гордості, опинився в крайній небезпеці, тоді ти сам піддав тій небезпеці себе, хоч тебе до цього ніхто не закликав, і сам звинувачений не просив. Так було. Але щоб викрити тебе твоїми ж словами, пригадаю сказане тобою ж. Коли проявлену тобою ревність одні ганили, а інші схвалювали й підносили, ти сказав тим, що тебе ганили: «Що ж робити? Не вмію інакше любити, як жертвувати своєю душею, коли необхідно спасти когось із друзів, що знаходяться в небезпеці», — повторивши, хоч іншими словами, але в тому ж розумінні, слова Христові, які Він сказав до Своїх учнів, визначаючи досконалу любов. «Немає більше від тієї любові, — сказав Він, — як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Отже, якщо вже немає вищої любові, ти встиг дійти до кінця: і ділами своїми і словами досяг її вершини. Тому я і зрадив тебе, тому і придумав таку хитрість. Чи переконав я тебе, що не зі злим наміром і не з бажанням віддати тебе небезпеці, а передбачаючи користь, прикликав тебе на цю ниву?

Василій: Отже, ти думаєш, що для направлення ближніх достатньо сили любові?

Златоуст. У більшій мірі, — сказав я, — вона цілком може сприяти цій меті. Якщо ти хочеш, щоб я доказав і твою мудрість, то я приступаю і до цього і доведу, що ти більш мудрий, ніж наповнений любов’ю.

Василій, почервонівши при цьому від сорому, сказав: Облишмо тепер те, що стосується мене. Я ніколи не вимагав від тебе слова про це. Якщо ж ти можеш сказати щось гідне для «зовнішніх», тоді я із задоволенням буду слухати. Тому, облишивши цю непотрібну суперечку, скажи, чим ми виправдаємося перед як перед тими, котрі віддали тобі таку честь, так і перед тими, котрі співчутливо дивляться на них як на ображених?

7. Златоуст. Я сам поспішаю перейти до цього. Позаяк щодо тебе я завершив мову, тепер звернуся і до цієї частини захисту. У чому полягає їхнє звинувачення і за які провини? Кажуть ніби-то ті, що обирали, ображені і принижені тим, що я не прийняв тієї почесті, якою вони хотіли мене наділити. Однак найперше скажу, що не може бути мови про нанесення образи людям, коли через прояв поваги до них ми можемо нанести образу Богу. Тому для скривджених ображатися цим, думаю, не тільки некорисно, але й досить небезпечно. Люди, які посвятили себе Богу і тільки Його єдиному віддані, на мою думку, мають бути настільки благочестивими, що вже не можуть ображатися, хоч би їм і тисячу разів прийшлося пережити цю прикрість.

А що таке чи будь-яке подібне лукавство не приходило мені навіть на думку, видно із наступного. Коли б я дійшов до цього через гордість чи честолюбність, як деякі, за твоїми словами, наговорюють, і цим підтвердив би думку обвинувачів, тоді я був би надто несправедливим, бо зневажив би людей високоповажних і великих і до того ж моїх благодійників. Якщо образа нанесена тим, котрі не вчинили жодної несправедливості, гідна покарання, то чи не заслуговують поваги люди, які хотіли проявити шану? Але ніхто не може стверджувати, що ніби вони мені віддячили, отримавши від мене більше чи менше благо. Бо тоді чи не заслуговувало б це покарання? Але, якщо таке мені ніколи навіть на думку не приходило, бо з іншим наміром я відхилив від себе цей важкий тягар, то замість того, щоб вибачити мені, коли не хочуть виправдати, чому ж звинувачують у тому, що я пожалів свою душу? Я не мав найменшого наміру ображати цих мужів, і навіть думаю, що самою відмовою вшанував їх. Не дивуйся, якщо мої слова видаються дивними, — я розтлумачу їх.

8. Коли б я був рукоположений, тоді, якщо не всі, то бодай ті, що люблять розносити непотрібні плітки, могли б з підозрою багато чого говорити і про мене, і про тих, що мене обрали. Наприклад, що вони дивляться на багатство, зважають на знатність роду, що піднесли мене на цю ступень за моє підлабузництво, і навіть не знаю, чи не став би хто підозрювати, що вони підкуплені мною. Сказали б, що Христос покликав на це служіння рибаків, виготовлювачів наметів і митарів. Вони ж відкидають людей, які кормляться від денної праці, а того, хто займається світськими науками і марнує життя, приймають і підносять. Чому вони знехтували мужами, які багато потрудилися у церковних справах, а того, хто ніколи навіть не торкався цих трудів, а все життя розтратив на марноту світських наук, раптом піднесли до такої почесті?

Так, а то й ще більше могли б сказати, якщо б я прийняв це служіння. А тепер ні. Будь-який привід для обмови ліквідовано. Не можуть звинуватити ні мене в облесливості, ні тих, що обирали, в хабарництві, хіба що хтось хотів би проявити своє безумство. Бо як може той, що використовує підлабузництво і витрачає гроші заради отримання почесті, уступати її іншим, тоді як це мало б належати йому? Це було б подібне до того, коли б хто потрудився на землі ради того, щоб були щедрими жнива і винотока переповнена вином, але після виснажливих трудів і чималих витрат, коли необхідно жати жниво і збирати виноград, віддав би все це іншим.

Отже, хоч би ці слова були далекими від істини, однак були б такі що мали б причину обмовляти тих, що обирали і говорити, що вони зробили вибір не керуючись здоровим глуздом. А тепер ми не дозволимо їм сказати жодного слова і навіть просто відкрити уста. Це і більше цього було б сказано від самого початку. А після того, як я приступив би до цього служіння, у мене не вистачило б сил кожного дня виправдовуватися перед обвинувачами, хоч би і всі поступки мої були бездоганними, хіба що через недосвідченість і молодість у чомусь довелось би погрішити.

Тепер я врятував тих, котрі обирали, від цього обвинувачення, а тоді накликав би на них численні дорікання. Чого би тільки не сказали? Нерозумним дітям вони доручили такі поважні і великі справи, погубили Божу отару, зробили християнство забавою і посміховищем. Однак тепер «всяке беззаконня закриє свої уста» (Пс. 106, 42). Хоч те ж можуть сказати і про тебе, але ти своїми ділами скоро докажеш, що не можна за віком судити про мудрість, відрізняти старця за сивиною і не кожного юного відсторонювати від цього служіння, а тільки юного за вірою (новохрещеного). Між першим і другим є велика різниця.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору