«Наша Парафія»

Про те, що мовчати і не розповідати іншим того,
що ми знаємо, робить нас біднішими і
погашає благодать; про молитви, якими Христос
молився і про владу, з якою Він все звершував;
про удосконалення старозавітного закону;
про те, що втілення не принижує рівності
Сина з Отцем, а ще більше підтверджує

У попередні дні ми виразили чимало похвальних слів, змальовуючи апостольські подвиги і насолоджуючись розмовою про духовні доблесті. Тепер час віддати вам борг, оскільки цьому ніщо не перешкоджає. Знаю, що ви через давність часу вже забули про мої борги, однак я через це не скриваю їх, а зі всією готовністю поверну вам. Я роблю це не тільки з поваги до вас, але й заради своєї користі. У майнових угодах боржникові вигідно, коли позичкодавець забуває про борги. Однак в духовних угодах для того, хто має сплачувати борг є надзвичайно корисно, щоб ті, котрі мають отримати борги, пам’ятали про них. Там борг, який повертається, переходить від того, хто його повертає, до того, хто отримує: зменшуючи майно першого, збільшує майно останнього.

У ділах духовних не так. Тут можна майно повертати і водночас утримувати. І що є дивним. Коли ми повертаємо його іншим, саме тоді примножуємо його в себе. Якщо я щось приховаю в душі і, нікому не повідомляючи, буду це постійно таїти, то зменшиться моя вигода, зменшиться багатство. А коли я те, що знаю сам, запропоную всім і багатьох зроблю учасниками і спільниками цього, тоді моє духовне багатство збільшиться. А що це дійсно так, що той, хто ділиться з іншими, збільшує своє, а той, хто утаює, втрачає й те, що отримав, свідчать ті, котрим було доручено таланти: одному п’ять, другому два, третьому один. Перші принесли доручене їм у подвійній кількості і за це отримали нагороду. А останній заховав талант у себе, нікому його не віддав, через що не зміг його подвоїти, і за це був покараний.

Отже, знаючи про це і остерігаючись покарання, будемо відкривати перед братами ті блага, якими володіємо, і пропонувати їх усім, а не ховати. Коли ми будемо ділитися з іншими, тоді збагатимося самі. Коли будемо інших робити спільниками нашого багатства, тоді примножимо і власне багатство. Ти думаєш, що твоя слава зменшиться, коли й інші разом з тобою будуть знати те, що знаєш тільки ти? Навпаки, тоді, коли ти приборкаєш у собі заздрість, коли викинеш ненависть, коли проявиш братолюбство, твоя слава і користь збільшаться. Якщо ж ти будеш сам тішитися своїми знаннями, то люди відвернуться від тебе і зненавидять тебе як заздрісника і людиноненависника. А Бог засудить тебе найтяжчою карою як злісного.

Крім того, тебе скоро покине і відійде від тебе сама благодать. Хліб, що залишається в житницях, псується і поїдається міллю. А коли його виносять і сіють на нивах, тоді він примножується і оновлюється. Так і духовне слово, коли залишається захованим у душі, яку псують і нищать заздрість, лінивство, байдужість, скоро гине. А коли воно буде посіяне в душах братів, ніби на родючій ниві, тоді примножується незлічимим скарбом як у тих, хто його приймає, так і в його власника. Як джерело, коли з нього постійно черпають воду, воно очищується і стає більш щедрим, а коли його закривають, воно пропадає. Так і духовний дар, і повчальне слово. Якщо з нього постійно черпають ті, що його потребують, і беруть, тоді воно тече щедро. А коли через заздрість і ненависть затримується, тоді зменшується і, на кінець, пропадає. Отже, якщо від цього ми маємо таку користь, то тепер я запропоную вам усе, що маю і виплачу весь борг, наперед пригадавши весь ряд цих боргів.

2. Ви знаєте і пам’ятаєте, що раніше, розмовляючи про славу Єдинородного, я перерахував чимало причин прояву смирення в Його словах і сказав, що Христос часто говорив упокорено не тільки як зодягнутий плоттю і не тільки через немічність тих, що слухали, а в багатьох випадках для того, щоб повчити смиренню. Ці причини я тоді достатньо висвітлив, згадавши і про молитву під час воскресіння Лазаря, і про молитву на хресті, яскраво виразивши, що Сам, не маючи потреби в будь-якій допомозі, одну Він звершував для того, щоб переконати у Своєму домобудівництві, а другу — ради немічності слухачів.

Як Він багато чого робив задля повчання людей смиренню, про це послухай далі. Він улив воду в умивальницю, і мало того, а підперезався рушником, дійшовши до крайнього приниження. Потім почав умивати ноги учням, а разом з учнями умив ноги і зрадникові. Хто не вразиться і не подивується з цього? Він умиває ноги тому, котрий хоче зрадити Його. Петра, який ухилявся і сказав: «Господи, чи Тобі умивати ноги мої», — Він не обминає, а говорить до нього: «Якщо не вмию тебе, не матимеш частини зі Мною». Тоді Петро сказав: «Господи, не тільки ноги мої, але руки і голову» (Ін. 13, 6–9).

Чи бачиш благоговіння учня в тому й іншому — і в ухилянні, і в згоді? Хоч в його словах і була суперечливість, те й інше було сказано від гарячого душевного пориву. Чи бачиш, яким він був завжди: палким і ревним? Але повторюю, через Його смиренні дії ти не повинен робити висновку щодо приниження Його єства. Послухай, що говорить Він учням після умивання. «Чи знаєте, що Я зробив вам? Ви називаєте Мене Учителем і Господом, і добре кажете, бо Я Той і є. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само» (Ін. 13, 12–15).

Чи бачиш, що Він багато чого робив заради прикладу для людей? Учитель, сповнений мудрості, лепече разом з дітьми, що лепечуть, однак цей лепет є ознакою не безумства учителя, а його турботи про дітей. Так і Христос робить це не через недосконалість Свого єства, а через поблажливість. Цього не можна залишати без уваги. Бо, коли ми будемо розглядати справу саму по собі, то поглянь, яке з цього може вийти безглуздя. Якщо Того, Хто умиває, вважати нижчим від того, кого Він умиває (умиваючим був Христос, а учні були тими, кого умивали), то Христос стане нижче учнів. Але цього ніхто, навіть безумний не може сказати. Чи бачиш, яке зло не знати причин, чому Христос робив те, що робив? Або краще сказати: чи бачиш, яке благо все старанно досліджувати і не тільки спостерігати за тим, що Він сказав чи зробив зі смиренням, але й задумуватися, для чого і чому?

І не тільки в цьому випадку Він так поступав, але й в іншому показав теж саме. Сказавши: «Хто більший: чи той, хто возлежить, чи той, хто услуговує?, — Він додав: — Чи не той, хто возлежить? А Я посеред вас, як слуга» (Лк. 22, 27). Так Він говорив і робив заради того, щоб показати, що Він неодноразово принижував Себе ради наставляння учнів і водночас ради того, щоб схилити їх до смирення. Отже, все це Він переносить не через недосконалість Свого єства, а задля їхнього повчання. В іншому місці Він говорить: «Князі народів панують над ними…Не так буде у вас: хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом. Так само Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити» (Мф. 20, 25–28).

Отже, якщо Він прийшов послужити і навчити смиренню, то не тривожся і не дивуйся, коли побачиш, що Він чинить і говорить як слуга. Чимало зі Своїх молитов Він звершував саме для цього. До Нього підійшли і сказали: «Господи! Навчи нас молитися, як і Іоан навчив учнів своїх» (Лк. 11, 1). Скажи мені, що Йому залишалося робити? Не навчити їх молитися? Але Він для того і прийшов, щоб навчити їх всякій мудрості. Необхідно було навчити? Тому Він і молився. Скажуть: це можна було зробити тільки словом. Але зазвичай настанови діють на учнів не так словами, як ділами. Тому Він учив їх молитися не тільки словами, а часто й Сам звершував молитви і цілі ночі молився в пустинях, напоумлюючи і навчаючи нас, щоб ми, коли маємо намір розмовляти з Богом, уникали шуму, людських клопотів, відходили в пустиню не тільки щодо місця, а щодо всіляких обставин. Пустелею може бути не тільки гора, але й мала кімната, відокремлена від шуму.

3. Для того, щоб ви переконалися, що Його молитва була справою повчання, я особливо звернув увагу на те, що було з Лазарем. Однак це видно і в інших випадках. Чому Він молився не під час звершення великих чудес, а під час менших? Якщо б Він, не маючи в Собі достатньої сили, молився через необхідність допомоги, то Він мав би молитися і просити Отця під час усіх чудес. А коли не під час усіх, то в крайньому разі під час великих. Однак Він робить навпаки. При найбільш важливих справах Він не молиться і цим показує, що коли звершує молитву, то робить це не тому, що не має сили, а щоб повчити інших. Так, коли Він благословляв хліби, то підняв очі до неба і молився, щоб навчити нас не торкатися до їжі, попередньо не подякувавши Творцеві плодів — Богові.

Воскрешаючи багатьох мертвих, Він не молився, а молився тільки під час воскрешення Лазаря. Чому так було, ми про це вже говорили. Він хотів укріпити немічність присутніх, про що Він Сам ясно сказав, добавивши: «Сказав це для народу, який стоїть тут» (Ін. 11, 42). Я тоді достатньо пояснив, що не молитва, а Його заклик воскресив цього покійного. Але, щоб ти краще це зрозумів, зверни увагу на подальші події. Коли було необхідно покарати або нагородити, або відпустити гріхи, або встановити закон, або необхідно було зробити щось набагато важливіше, ти ніколи не побачиш, щоб Він при цьому благав Отця і молився. Все це Він звершував Своєю владою. Я перерахую все по порядку, а ти уважно спостерігай, що Він ніколи не мав необхідності в молитві.

«Прийдіть, — говорив Він, — благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу… Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25, 34, 41). Ось, Він Сам з абсолютною владою виголошує вирок і нагороджує, не маючи необхідності в будь-якій молитві. Також, коли необхідно було зцілити тіло розслабленого, Він сказав: «Встань, візьми постіль свою і ходи» (Мк. 9, 2). Коли необхідно було звільнити від смерті, сказав: «Таліфа кумі — встань» (Мк. 5, 41). Коли потрібно було звільнити від гріхів: «Прощаються тобі гріхи твої» (Мф. 9, 2). Коли необхідно було вигнати демонів, наказував: «Вийди, душе нечистий, з цього чоловіка» (Мк. 5, 8). Коли потрібно були приборкати море: «Умовкни, перестань» (Мк. 4, 39). Коли треба було очистити прокаженого, сказав: «Хочу, очистися» (Мф. 8, 3). Коли необхідно було встановити закон, промовив: «Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто вб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, хто скаже на брата свого «потвора», підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 21–22).

Бачиш, як Він все звершує власною Господньою владою? І в геєну вкидає, і в Царство вводить, і розслабленість зціляє, і смерть проганяє, і гріхи відпускає, і демонів виганяє, і море приборкує. Скажи мені, що важливіше: увести в Царство, вкинути в геєну, гріхи відпустити, давати Своєю владою закони чи зробити хліби? Хіба не очевидним і безсумнівним для всіх є те, що перше важливіше, ніж останнє? Однак Він під час більш важливих справ не молився, показуючи цим, що і при менш важливих справах Він не є безсилим. А поступав так для того, щоб повчити присутніх. Щоб ти зрозумів, наскільки величною справою є відпускати гріхи, я наведу тобі свідчення пророка. «Нікому іншому, — говорить пророк, — не властиве це, крім Єдиного Бога: «Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину і пробачає нечестя» (Мих. 7, 18). Хоч увести в Царство набагато важливіше, ніж визволити від смерті. Але й це Христос звершує із владою.

І встановлювати закони справа не підлеглих, а царюючих. Про це свідчить сама природа речей. Тільки царям властиво встановлювати закони. Це виражає й Апостол наступними словами: «Щодо дівоцтва я не маю повеління Господнього; а даю пораду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним Йому» (1 Кор. 7, 25). Позаяк він був рабом і служителем, тому і не насмілювався будь-що добавити до встановленого раніше. А Христос чинить не так — з особливою владою Він вказує на древні закони і вводить Свої. Якщо ж встановлювати закони властиве тільки царській владі, а Він є не тільки Тим, Хто встановлює закони, але й виправляє древні, то яке ще можуть мати оправдання ті, котрі показують свою безсоромність? З цього видно, що Христос єдиносущний з Отцем.

4. Щоб те, про що я говорю, було більш зрозумілим, звернемося до слів Писання. «Вийшовши на гору, — сказано там, — Христос сів і почав говорити всім, які були біля Нього: «Блаженні убогі духом…, лагідні…, милостиві…, чисті серцем» (Мф. 5, 3–8). Потім після перечислення цих блаженств Він говорить: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати» (Мф. 5, 17). Хто ж сумнівався в цьому? Чому Він так говорить? Хіба те, що Він сказав, суперечило сказаному раніше? «Блаженні, — говорить Він, — убогі духом», тобто смиренні. Але ж про це говорить і Старий Завіт: «Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш.» (Пс. 50, 19). Далі: «Блаженні лагідні». І це сповіщав Ісая, коли говорив від Божого імені: «Дивлюся Я на вбогого, на розбитого духом і на тремтячого над Моїм словом» (Іс. 66, 2). «Блаженні милостиві». І це часто повторювалося. «Не відказуй у прожитку убогому, — говорить Премудрий, — скорботного раба не відкидай» (Сир. 4, 4). І скрізь чимало сказано про людинолюбство. «Блаженні чисті серцем». Це ж говорить і Давид? «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму» (Пс. 50, 12).

Якщо поглянемо й на інші блаженства, то побачимо їхню повну відповідність до Старого Завіту. Чому ж Христос, не сказавши нічого суперечливого щодо попереднього, додав: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків»? Він відносить ці слова не до того, що було сказано, а до того, що ще буде сказано. Оскільки Він хотів укріпити заповіді, то, щоб не подумали, ніби це утвердження є запереченням попередніх, а Його додаток — протиріччям, Він і сказав: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків». Тобто, що Я хочу сказати дещо досконаліше, ніж те, що було сказано раніше, а саме: «Ви чули: не убий; а Я говорю: не гнівайся… Би чули: не чини перелюбу; а Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своїм» (Мф. 5, 21–22, 27–28). І так далі.

Тож не думайте, що вдосконалення є порушенням. Це не порушення, а доповнення. Як Він поступав з тілами, так поступає і з Законом. Як поступав Він з тілами? Прийшовши, Він знайшов багато пошкоджених членів, які були недосконалими в усьому. Він їх виправляв і повертав їм належний вид, показуючи Своїми ділами всім, що Він Сам встановив стародавній Закон і створив наше єство. А що Христос хотів це показати, особливо видно у зціленні сліпого. Проходячи і побачивши одного сліпого, Він зробив суміш, помазав нею сліпому очі і сказав: «Іди вмийся в купальні Силоам» (Ін. 9, 7). Чому ж Він, часто одним Своїм повелінням воскрешаючи мертвих і звершуючи чимало інших чудес, тут додає деякі дії: робить суміш і помазує очі сліпому? А хіба не очевидно, що для того, щоб ти, знаючи, що Бог взяв порох із землі і створив людину, в цьому переконався, що саме Христос є Тим, Хто на початку створив людину. Якщо б Він не захотів показати цього, то зайвим було б і те, що Він зробив.

Після цього, щоб ти переконався, що не використання суміші допомагало Йому дарувати прозріння сліпому, а що Він без речовини міг би одним повелінням створити ці очі, добавив: «Іди, — говорить, — вмийся в купальні Силоам». Показавши нам сам спосіб чудотворіння, Той, Хто на початку створив людину, говорить до сліпого: «Іди вмийся в купальні Силоам». Як талановитий митець, бажаючи на ділі показати своє мистецтво, під час виготовлення статуї залишає деяку її частину незавершеною, щоб на ній підтвердити достовірність свого мистецтва у виготовленні всієї статуї. Так і Христос, бажаючи показати, що Він Сам створив усю людину, залишив цього сліпого недосконалим, щоб, прийшовши і відкривши йому очі, цією частиною вселити в нас віру щодо всього творіння. І поглянь, з якою частиною тіла Він так поступив? Не з рукою чи ногою, а з очима, найкрасивішим і найнеобхіднішим зі всіх членів, ціннішого від якого в нас нема. А Хто міг створити найкращий і найнеобхідніший член, тобто очі, Той, очевидно, може створити і руку, і ногу, й інші члени.

О, щасливі ті очі, котрі стали предметом видовища для всіх присутніх, притягували всіх до себе і своєю красою проповідували всім про силу Христову! Воістину, дивною була подія. Сліпий учив зрячих, як прозріти. Виражаючи це, Христос говорив: «На суд Я прийшов у світ цей, щоб незрячі бачили, а зрячі стали сліпими» (Ін. 9, 39). О блаженна сліпота! Очі, яких сліпий не отримав від природи, отримав їх завдяки благодаті. І він не стільки зазнав шкоди від того, що довго ждав, скільки отримав користі через сам спосіб їх відкриття. Що може бути більш дивовижне за ті очі, які сподобилися бути створеними непорочними і святими руками? Що сталося з безплідною жінкою, те сталося і тут. Як вона не зазнала жодної шкоди через довготривале безпліддя, а, отримавши сина не за законами природи, а за законами благодаті, стала більш славною (Бут. 16, 1; Лк. 1, 7); так і сліпий не зазнав жодної шкоди від початкової сліпоти, а завдяки цьому отримав надзвичайну користь, сподобившись побачити Сонце правди, а потім сонце видиме.

5. Це я говорю для того, щоб ми не сумували, коли побачимо нещасними себе чи інших. Якщо ми будемо із вдячністю і мужністю переносити все, що трапиться, тоді будь-яке нещастя обов’язково буде мати для нас щасливий кінець і принесе чималі блага. Однак я почав з того, що Христос як виправляв тіла, які мали недоліки, так Він доповнював, змінював та вдосконалював і Закон, що виявився недосконалим. Але слухаючи про недосконалість Закону, нехай ніхто не думає, ніби я засуджую Законодавця. Цей Закон є недосконалим не за своєю сутністю, а став недосконалим з плином часу. Тоді, коли його було дано, для тих, хто його приймав, він був надзвичайно досконалим і необхідним. А коли людство під його проводом стало кращим, тоді Закон не через свою сутність, а через моральне удосконалення тих, кого він повчав, став менш досконалим.

Луки і стріли, зроблені не для війни і битви, а щоб ними управлявся царський син, стають для нього непотрібними, коли він виросте і стане вправним у бою. Так сталося і з нашою природою. Коли ми були менш досконалими і займалися вправами, тоді Бог дав нам відповідну зброю, яку ми могли легко носити. Але коли ми морально виросли, то завдяки нашому удосконаленню, ця зброя стала недосконалою. Тому прийшов Христос і запропонував нам інше, більш досконале.

Поглянь, з якою мудрістю Він переглядає древні закони і пропонує нові. «Ви чули, — говорить Він, — що було сказано древнім: не вбивай» (Мф. 5, 21). Скажи, ким «сказано»? Ти сказав це, чи Твій Отець? Але Він цього не говорив. Чому ж Він не назвав Того, Хто сказав (Законодавця), а без найменування особи вказує на Закон? Бо коли б Він сказав: «Отцем було сказано: не вбивай; а Я говорю: не гнівайся», то Його слова були б несприйнятливими для слухачів, які ще не могли усвідомлювати того, що Він пропонує Свої Закони не ради ліквідації попередніх, а ради їх доповнення. Вони б сказали Йому: «Що Ти говориш? Отець Твій сказав: не вбивай, а Ти говориш: не гнівайся»?

Отже, щоб хто не подумав, ніби Він противиться Отцеві чи пропонує дещо більш мудре, ніж було дане Ним (Законодавцем), Він і не сказав: «Було сказано Отцем». З іншого боку, якщо б Він сказав: «Ви чули, як Я сказав древнім», то й це було би не менш несприйнятливим, ніж попереднє. Якщо тоді, коли Він сказав: «Раніш, ніж був Авраам, Я є» (Ін. 8, 58), Його хотіли побити каміння, то що могли б зробити, коли б сказав, що Він і Мойсеєві давав Закон? Тому і не згадує ні про Себе, ні про Отця, а тільки невизначено сказав: «Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай» (Мф. 5, 21).

Як Він чинив із тілами, коли через виправлення їх недоліків повчав слухачів, Хто на початку створив людину, так Він поступає і тут через виправлення Закону і доповнення того, чого не вистачало, повчаючи, Хто на початку дав Закон. Тому, говорячи і про створення людини, Він не згадав ні про Себе, ні про Отця, але сказавши: «Той, хто створив на початку чоловіком і жінкою створив їх» (Мф. 19, 4), виразився невизначено, не вказуючи на Особу. У словах Він замовчує про Творця, зате, виправляючи тілесні недоліки, вказує на Нього в ділах. Так і тут, сказавши: «Ви чули, що було сказано древнім», Він не назвав Того, Ким було сказано, зате вказує на Себе самими ділами. Бо Хто створив на початку людину, Той і виправляє недоліки.

Стародавні закони Він перераховує для того, щоб слухачі через порівняння зрозуміли, що Він з Отцем має однакову владу, і сказане Ним не має протиріччя. Юдеї зрозуміли це і дивувалися. А що вони дивувалися, послухай, як свідчить про це Євангеліст. «Народ дивувався вченню Його, — говорить він, — бо Він учив їх як Той, Хто має владу, а не як книжники і фарисеї» (Мф. 7, 28–29). Скажуть, а що, коли вони неправильно думали. Однак Христос не засуджував їх і не докоряв, а підтвердив їхню думку. Коли невдовзі після того підійшов прокажений і сказав: «Господи, коли хочеш, можеш мене очистити» (Мф. 8, 2), то що Він говорить? «Хочу, очистись» (Мф. 8, 3). Чому Він не сказав просто: «Очистись», хоч прокажений, сказавши: «Коли хочеш», уже засвідчив, що Він має для цього владу? Щоб ти не подумав, ніби слова «коли хочеш» є проявом думки самого прокаженого, Христос Сам добавляє: «Хочу, очистись». Так Він навмисне скрізь показує Свою владу і що все звершує самостійно. Якщо б це було не так, то ці слова були б зайвими.

6. Отже, з цього ми пізнали владу Христа. Якщо ж побачимо, що в інших випадках Він поступає і говорить дещо смиренно як з тих причин, які ми вже перераховували, так і задля того, щоб привернути увагу слухачів до смирення, то не будемо через це приписувати Його єству приниженість. Прийняття плоті Він допустив через смирення, а не щоб бути нижче Отця. З чого це видно? Вороги істини розголошують це і говорять: «Якщо Христос рівний Отцеві, то чому Отець не прийняв плоті, а Син прийняв на Себе образ раба? Чи не тому, що Він нижче Отця?». Але, якщо б через це Він прийняв наше єство, то Дух, Котрого вони самі вважають нижчим від Сина (ми цього не говоримо), мав би втілитися. Якщо Отець є більший від Сина, бо Один не втілився, а Другий втілився, то і Дух з тієї ж причини мав би бути більшим від Сина, адже і Він не прийняв плоті.

Однак, щоб нам не доводити цього власними судженнями, підтвердимо це самим Писанням і покажемо, що Христос прийняв плоть через смирення. Павло, який знає це достеменно, бажаючи повчити нас дечому корисному, наводить нам приклади доброчинності звище. Наприклад, подаючи неодноразові поради щодо любові і бажаючи привернути учнів до взаємної любові, він ставить за приклад Христа і говорить: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву» (Еф. 5, 25). Те ж саме він робить, розмовляючи про смирення. «Ви знаєте, — говорить, — Господа нашого Ісуса Христа, що Він, будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагатилися Його убогістю» (2 Кор. 8, 9). Зміст цих слів наступний. Як убогим став твій Владика, зодягнувшись у плоть, так і ти стань убогий грошима. Як убогість ніскільки не пошкодила Йому у славі, так і тобі не зможе пошкодити убогість в грошах, а подасть велике багатство. Також за приклад він наводить Христа, коли розмовляє про смирення з филипійцями і каже: «В покірності шануйте один одного вищим за себе». І добавляє: «Бо у вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі: Він, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба» (Флп. 2, 3, 5–7).

Якщо б Христос зволив прийняти плоть тому, що Своїм єством був нижчим від Отця, то це вже не було б справою смирення, і даремно Павло, повчаючи смиренню, вказував би на це. Бо смирення проявляється тоді, коли рівний підкоряється рівному. Виражаючи це, Апостол говорить: «Він, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба». Що означає «не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба»? Той, хто привласнив собі будь-що із того, що йому не належить, завжди тримає це біля себе і, боячись і остерігаючись за те, що має, не наважується його віддати. А той, хто має власні блага, віддати їх не боїться. Пояснимо це на прикладі. Уявімо, що в одного чоловіка є раб і син. Якщо раб нахабно привласнить собі волю, яка йому не належить, і буде повставати проти господаря, то він не візьметься за будь-яку рабську справу і не буде підкорятися наказам, остерігаючись, щоб це не порушило його волі і щоб підкорення його не принизили, позаяк він украв честь і володіє нею не за гідністю. Водночас син не відмовиться виконувати будь-яку рабську роботу чи справу, знаючи, що хоч він став би виконувати всі рабські роботи, його воля буде незмінною і від цього не постраждає. Природне благородство не може бути принижене рабською роботою, бо воно отримане ним не через викрадення, як рабом, а успадковане здавна, з першого дня.

Пояснюючи це, і Павло говорить про Христа, що Він, будучи Своїм єством вільним і істинним Сином Отця, не побоявся відкласти рівність з Отцем, ніби привласнену через викрадення, а сміливо прийняв образ раба. Христос знав і достеменно знав, що приниження ніскільки не зможе принизити Його слави. Бо вона була не позичена, не викрадена, не чужа і не привласнена, а природна й істинна. Тому Він і прийняв образ раба з ясним усвідомлення та впевненістю, що це ніскільки не пошкодить Йому. І воно дійсно не пошкодило, бо і в образі раба Він був у тій же славі. Чи бачиш, як саме прийняття плоті є доказом того, що Син рівний Отцеві, і що ця рівність не запозичена, не така, що приходить і минає, а незмінна і постійна, — така, яку і повинен мати Син з Отцем?

7. Тож будемо говорити все це єретикам і, наскільки буде залежати від нас, будемо відвертати їх від злої єресі і навертати до істини. І не будемо вважати достатньою для спасіння тільки одну віру, а будемо піклуватися і про поведінку. Будемо проводити найкращий спосіб життя, щоб те і друге сприяло для осягнення нами досконалості.

До чого я закликав раніше, до того закликаю і тепер: припинімо ворожнечу між собою, і нехай ніхто не залишається ворогом для свого ближнього більше, як один день, але нехай усмирить гнів до настання ночі. Щоб, залишившись наодинці і старанно пригадуючи все, що було зроблено і сказано через ворожнечу, не зробити її припинення більш важким і примирення більш незручним. Якщо вивихнуті кості нашого тіла будуть тут же виправленні, вони без особливого болю займають попереднє місце. Якщо вони будуть не на своєму місці довший час, тоді важче вправляються і займають попереднє положення. І саме виправлення для того, щоб вони надійно встановилися, укріпилися і не зрушувалися з місця, потребує більшого часу. Так і ми, якщо тут же будемо миритися з ворогами, то зможемо зробити це легко і без особливих зусиль скоро відновити попередню дружбу. А коли мине чимало часу, тоді, ніби засліплені ворожнечею, будемо соромитися, ніяковіти, шукати, хто б не тільки примирив нас, але й після примирення старанно спостерігав за нами, поки ми дійдемо до попередньої взаємності.

Я вже не говорю про насмішки і сором. Однак якого тільки осудження заслуговує те, щоб шукати інших, котрі б мирили нас з нашими ближніми? Через те, що ми не спішимо і відкладаємо, йде не тільки це зло, але й те, що деякий час нам видаються гріхами неіснуючі гріхи. Про що б не говорив ворог, ми все сприймаємо з підозрою: і його дії, і погляди, і голос, і ходу. І коли його бачимо, він запалює нашу роздратовану душу, і коли не бачимо, теж опечалюємося. Зазвичай не тільки сам вигляд тих, що нас образили, але й сама згадка про них постійно дратує нас. Якщо почуємо, що хтось говорить про них, ми зі свого боку підвищуємо голос. І взагалі, відчуваючи в душі постійну боротьбу, все своє життя проводимо у смутку та прикрощах, завдаючи більше шкоди собі, ніж ворогам.

Отже, улюблені, знаючи про це, будемо всяко намагатися не мати з ніким ворожнечі. А якщо випаде будь-яка неприємність, то помирімося того ж дня. Бо коли вона затягнеться на другий і третій день, тоді третій стане четвертим, четвертий — п’ятим, а цей п’ятий породить для нас ще більше днів неприязні. І чим довше ми будемо відкладати примирення, тим більше будемо соромитися. Тобі соромно прийти і поцілуватися з тим, хто тебе образив? Ні — це похвала, це — вінець, це — слава, це — користь і скарб, наповнений численними благами. І сам ворог схвалить тебе, і похвалять всі присутні. А коли осудять люди, то неодмінно увінчає тебе Бог. Якщо ж ти будеш очікувати, щоб першим прийшов ворог і попросив прощення, то ти не отримаєш такої користі. Він відніме в тебе твою нагороду і забере собі все благословення. А коли ти, послухавшись Бога, сам прийдеш, то не будеш нижче за нього, а, звільнившись від клопотів і тривог, переможеш гнів, подолаєш пристрасть, знайдеш мудрість і зробиш більш приємним майбутнє життя.

Не тільки перед Богом, але й перед людьми небезпечно і негоже мати багато ворогів. Що я говорю: багато? Мати одного і єдиного ворога так небезпечно, як безпечно і корисно мати всіх друзями. Не стільки примноження майна, не стільки зброя і стіни, траншеї та інші численні засоби можуть захистити нас, як щира дружба. Це — стіна, це — фортеця, це — багатство, це — утіха. Це буде допомагати нам проводити в душевному спокої теперішнє життя і приведе до життя майбутнього. Отже, роздумуючи про це і уявляючи собі велику користь від цього будемо робити все і вживати всі заходи, щоб примиритися з теперішніми ворогами і не знаходити нових. А теперішніх друзів — зробити більш надійними. Початок і кінець будь-якої доброчинності — любов. Насолоджуймося нею щиро і постійно, щоб сподобитися нам отримати Небесне Царство через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Котрому слава і держава навіки віків. Амінь.

Опубліковано: 07.06.2016; востаннє змінено: 08.06.2016.