«Наша Парафія»

Про багача і Лазаря, і про те, що звичайна совість
пригадує нам колишні гріхи; і про Йосифа

Сьогодні необхідно завершити притчу про Лазаря. Ви, можливо, думаєте, що ми вже все зробили. Однак я не хочу обманювати вас, скориставшись вашою необізнаністю, тому не зупинюся, поки не візьму з притчі все, що в ній є, і після того відійду. І хлібороб, зібравши весь виноград, не йде доти, поки не обірве останні ягоди. Так і я бачу, що під словами (притчі), ніби під листям, ще ховаються думки, котрі тепер старанно зберу, використавши замість серпа слово.

Виноградник, з якого зібрали врожай, залишається тільки з одним листям без плодів. Але цілком інакше у духовному винограднику Божественних Писань. Хоч би ми зібрали все, що бачимо, однак у ньому ще чимало залишається. Чимало, звичайно, і до нас говорили про це, чимало, можливо, будуть говорити і після нас, але вичерпати все його багатство не зможе ніхто. Такою є властивість цього багатства: чим більше будеш проникати в глибину, тим більше божественних думок буде витікати — це джерело невичерпне.

Треба було б віддати вам цей борг ще під час попереднього зібрання, однак я вважаю небезпечним оминути мовчанням подвиги блаженного Вавили та двох святих мучеників, які були після нього1. Тому я відклав сплату боргу, зберігаючи для вас повну сплату на цей день. Тепер же, коли ми віддали славу отцям, — не за їхнім достоїнством, а відповідно до нашої змоги, — я подам вам решту розповіді про Лазаря. А ви, поки я не дійду до кінця, почавши з того, на чому колись зупинився, не розслабляйтеся.

На чому ж я зупинився? На безодні, що відокремлює праведних від грішників. Коли багач сказав: «Пошли Лазаря, — Авраам відповідав йому: — Між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само звідти до нас не переходять» (Лк. 16, 26). Я вже багато говорив на доказ того, що після людинолюбства Божого необхідно покладати надію щодо спасіння на власні сили, не розраховуючи на батьків, дідів і прадідів, ані на родину, друзів, домашніх і сусідів, оскільки «людина ніколи не викупить брата свого, не дасть Богові викупу за нього» (Пс. 48, 8). Скільки б не просили і не благали ті, котрі відійшли звідси з гріхами, всі їхні слова будуть безплідними і даремними. Так, п’ять дів просили єлею у своїх подруг, але не одержали (Мф. 25, 9); і той, що талант заховав у землю, хоч надто виправдовувався, однак був засуджений (Мф. 25, 28); і ті, котрі не наситили Христа голодного і не напоїли спраглого, хоч думали захиститися незнанням, однак прощення і виправдання не отримали (Мф. 25, 45). А інші навіть сказати нічого не змогли. Як, наприклад, той, котрий був одягнений у нечистий одяг, — коли його звинувачували, він мовчав (Мф. 22, 12). І не тільки цей, але й інший, котрий, будучи злопам’ятним, вимагав ста динарів у ближнього, за що був обвинувачений господарем у жорстокості і нелюдяності, теж нічого не міг сказати (Мф. 18, 28–34).

Тож, ясно, що коли не будемо мати добрих діл, там нам ніщо не допоможе. Чи будемо благати і просити, чи мовчати — покарання і муки нас не оминуть. Послухай, як і цей багач, звернувшись до Авраама з двома проханнями, не досяг успіху в жодному. Спершу він просив за себе: «Пошли Лазаря»; потім уже не ради себе, а заради братів. Однак успіху не домігся ні в тому, ані в іншому проханні. Перше було нездійсненне, а друге щодо братів було зайвим.

Однак, якщо бажаєте, уважно вислухаємо їхні слова. Якщо тоді, коли начальник, вивівши підсудного на площу і поставивши біля нього катів, почне його катувати, всі поспіхом збігаються, щоб почути, що буде запитувати суддя, і що стане відповідати підсудний, то тим більше тут необхідно уважно слухати, про що просить цей підсудний, тобто багач, і що відповідає йому праведний Суддя через Авраама. Адже суддею був не патріарх, хоч він і говорив. Але як у світських судах підсудних розбійників та вбивць ставлять за законом на віддалі від судії і не дозволяють їм чути його голос, вважаючи, між іншим, і це за безчестя для них, а визначений посередник передає запитання судії і відповіді підсудних; так було і тоді. Підсудний не чув голосу Божого — посередником був Авраам, який передавав слова Судді підсудному. Отже, те, що він говорив, говорив не від себе, а висловлював багачеві закони Божі і передавав вирок, виголошений звище. Тому багач і не міг перечити.

2. Тож, будемо особливо уважними до слів (притчі). Я спеціально зупиняюся на ній і четвертий день не відступаю від неї, оскільки бачу велику користь від цієї розповіді і для багатих, і для бідних, і для тих, котрі бентежаться благоденством грішників та убогістю і скорботами праведників. Справді, ніщо так не спокушає і не бентежить народ, як те, що багаті, живучи нечестиво, насолоджуються великим благоденством, а праведники, які живуть побожно, впадають у крайню убогість і терплять безліч інших прикрощів, тяжчих, ніж убогість.

І ця притча може подати ліки, напоумляючи багатих і втішаючи убогих. Тих, повчаючи не звеличуватися, а вбогих, утішаючи у тих прикрощах, які вони переносять. Тим, наставляючи не захоплюватися, коли грішні не терплять покарання тут, бо вони отримають найтяжчі муки там; а бідних, переконуючи не бентежитися, коли побачать чуже благоденство, і не думати, начебто немає стосовно нас провидіння, коли праведний тут страждає, а грішний і нечестивий насолоджується постійним благополуччям. Як той, так й інший одержать належне там. Один — вінці за страждання і терпіння, інший — кару і муки за безчестя.

Цю причту запишіть і багаті, і бідні: багаті на стінах ваших домів, а бідні — на стінах душі. І якщо вона коли-небудь через забуття зітреться, згадавши про неї, знову напишіть. А багаті, перш ніж записати її на стінах дому, краще напишіть на серці і всюди носіть із собою, і буде вона для вас училищем і джерелом усякої мудрості. Якщо ми будемо завжди мати її написаною на серці, то ані радощі цього життя не зможуть спокусити нас гордістю, ані печалі — кинути у зневіру та розпач, але на те й інше ми будемо дивитися так, як на картини, написані на стінах. Як, споглядаючи зображених на стіні багача й убогого, ми ні тому не заздримо, ані цього не зневажаємо, оскільки видиме є тінь, а не дійсність, так, усвідомивши властивості багатства й убогості, слави й безчестя і всякої печалі та радості, ми не бентежимося від цього. Все це є більш обманливе, ніж тінь, тому ніщо блискуче і славне не зможе людину благородну і піднесену спонукати до гордості, так само ніщо смиренне й принижене — довести до відчаю.

Однак нам уже пора вислухати слова багача. «Благаю тебе, отче, — говорить він, тобто прошу, молю, — пошли його в дім батька мого. Маю бо п’ятьох братів, нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки» (Лк. 16, 27–28). Не отримавши в проханні успіху для себе, він просить для інших. Поглянь, яким людинолюбним і лагідним він став завдяки покаранню. Той, хто нехтував Лазарем, який був біля нього, тепер піклується про тих, котрі відсутні; той, хто проходив мимо того, котрий лежав перед його очима, тепер згадує про тих, котрих не бачить, і просить з великим смиренням і щирістю, щоб задля того, аби вони уникнули зла, яке їм загрожує, їм було дане хоч якесь застереження. Він просить послати Лазаря в дім його батька, де перед ним відкрите місце для подвигів і поприще для чеснот. «Нехай, — говорить, — побачать прославленого Лазаря ті, котрі бачили його в подвигах. Свідки його убогості, голоду і безлічі прикрощів, нехай тепер стануть свідками переміни, що сталася з ним, його честі і слави, щоб, напоумившись цим та усвідомивши, що наші діла не завершуються в цьому житті, приготували себе так, щоб змогли уникнути майбутніх кар і мук».

Що ж Авраам? «Мають, — говорить він, — Мойсея і пророків, нехай слухають їх» (Лк. 16, 29). «Ти, — говорить, — не настільки турбуєшся про своїх братів, як їхній Бог, Котрий створив їх. Він дав їм безліч учителів, котрі переконують, радять, наставляють». А що багач після цього? «Ні, отче Аврааме! Але коли хто з мертвих прийде до них», йому повірять» (Лк. 16, 30). Це слова народної юрби. Де тепер ті, котрі говорять: «Хто звідти приходив? Хто воскресав з мертвих? Хто розповів про те, що є в пеклі?» Скільки такого і тому подібного говорив сам собі багач тоді, коли веселився. Не без причини він просив, щоб хтось встав з мертвих, а тому, що й сам, слухаючи Писання, нехтував ним, насміхався і вважав сказане байками. І як сам ставився до нього, так думав і про братів. «І вони, — говорить, — думають так само. Але коли хто з мертвих прийде, вони не зможуть не повірити йому, не будуть насміхатися, його слова неодмінно сприймуть».

Що ж Авраам? «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскресне, не повірять» (Лк. 16, 31). Істинність того, що ті, котрі не слухають Писань, не послухають і воскреслих з мертвих, підтвердили юдеї. Вони, не слухаючи Мойсея і пророків, не увірували і тоді, коли побачили мертвих воскреслими, а шукали убити Лазаря, нападали на Апостолів, не дивлячись на те, що під час хресної смерті Христа багато воскресло з мертвих.

3. Але щоб ти й з іншого боку переконався, що вчення пророків більш достовірне, ніж свідчення померлих, зваж на те, що кожен померлий є рабом, а те, про що говорить Писання, сказав Владика. Тому, хоч би мертвий воскрес, хоч би ангел зійшов з неба, найдостовірнішим є Писання, бо його під видом закону дав Владика ангелів, Господь мертвих і живих. А що ті, котрі хочуть, щоб мертві прийшли звідти, вимагають непомірного — це, крім наведеного, можна довести і на прикладі нинішніх судилищ.

Геєна для невіруючих невидима. Для віруючих вона очевидна і ясна, а для невіруючих невидима. Але судилища видимі, і щодня ми чуємо, що такого-то покарано, майно такого-то описане, той трудиться в рудниках, іншого спалено на вогні, ще іншого страчено іншим видом страти і тортур. Однак, слухаючи це, грішники, лиходії й ошуканці не напоумляются. Але що я кажу: ніколи не напоумляються ті, котрі не піддавалися цим покаранням? Чимало навіть із засуджених, уникнувши покарання, підкопавши в’язницю й утікши з неї, часто поверталися до тих же злочинів і чинили набагато тяжчі справи.

Отже, не будемо намагатися почути від мертвих те, чого щоденно набагато яскравіше вчить нас Писання. Якби Бог вважав, що воскреслі з мертвих можуть принести користь живим, то Він, Який влаштовує все для нашої користі, не опустив би і не відкинув такого корисного засобу. Крім того, якби мертві постійно воскресали і сповіщали нам про все, що там є, то з часом і цим зневажили б, а диявол при цьому мав би зручну нагоду вводити нечестиве вчення. Він міг би часто показувати привиди або, показуючи деяких нібито померлих і похованих, наче воскреслими з мертвих, і через них навіювати на свідомість зваблюваних те, що йому заманеться. Якщо тепер, коли нічого подібного нема, нічні примари, що являються в образі померлих, не рідко обманюють і зваблюють багатьох, то набагато більше тоді, якби це було насправді й утвердилося б у свідомості людей, тобто, що багато хто з померлих знову приходить сюди, а нечистий демон підігрівав би численні підступи і вводив би чималі спокуси. Тому Бог зачинив двері (вічності) і не дозволяє нікому з тих, котрі відійшли, повертатися і сповіщати про тамтешнє життя, щоб диявол, скориставшись цим, не ввів чогось із власних вигадок.

Так, коли були пророки, він налаштовував лжепророків; коли були Апостоли, — лжеапостолів; коли явився Христос, — лжехристів; коли введені були здорові догмати, він, розсіваючи повсюди плевели, увів нездорові. Отже, якби так сталося, то він через свої засоби і під це постарався б підлаштуватися, — не воскрешаючи мертвих насправді, а зваблюючи людей будь-якими примарами й обманом, або, як я вже сказав, являючи деяких нібито померлими, все перевернув би вверх дном і привів до безладу. Тому Бог, передбачаючи це, препинив йому шлях до такої підступності, і, жаліючи нас, не попустив, щоб будь-хто приходив звідти сповіщати живим про те, що є там, повчаючи нас визнавати Божественне Писання правдивим понад усе. Він явив нам такі діла, які є красномовнішими за явлення мертвих: навернув (до віри) весь світ, розвіяв оману, утвердив істину. І все це звершив через рибаків і простих людей, і всюди подав нам достатні докази Свого Провидіння.

Тож, не будемо думати, що наші діла обмежуються тільки цим життям, а будемо вірити, що неодмінно настане суд і відплата за все, що ми тут зробили. Це настільки ясно й очевидно для всіх, що і юдеї, і язичники, і єретики, і взагалі всі люди з цим згідні. Хоч не всі належним чином усвідомлюють воскресіння, однак щодо суду, покарання і майбутнього судилища всі згідні з тим, що там є відплата за діла, звершені тут. Бо, якби цього не було, то для чого Бог розпростер таке велике небо, поширив землю, розширив море, розлив повітря, проявив таке провидіння, — (для чого все це), якби Він не хотів піклуватися про нас до кінця?

4. Чи бачиш, як багато з тих, котрі жили побожно, перетерпіли незлічимі прикрощі і відійшли, не зазнавши нічого доброго; а інші, навпаки, жили надто нечестиво, розкрадали чуже майно, грабували і пригноблювали вдів та сиріт, насолоджувалися багатством, розкішшю і незлічимими благами і відійшли, не зазнавши бодай найменших прикрощів? Коли ж перші отримають нагороду за чесноту, а останні понесуть покарання за безчестя, якщо наші діла завершуються з цим життям?

Якщо Бог є, а Він справді є, то всякий скаже, що Він праведний. А коли Він праведний, то безумовно й те, що і тим, й іншим Він віддасть за справедливістю. Якщо ж Бог має віддати тим й іншим за справедливістю, а тут ще ніхто з них не отримав: той — кару за гріхи, а цей — нагороду за чесноту, то вочевидь прийде час, коли і той, й інший одержать належну відплату. Бо для чого тоді Бог поставив біля нашої душі цього пильного і невсипущого суддю, тобто совість? Ні, воістину немає серед людей жодного судді такого невсипущого, як наша совість. Зовнішні судії і грошима підкуповуються, і лестощами зм’якшуються, і через страх потурають, і є чимало інших засобів, які псують чесність їхнього суду. А суд совісті нічому подібному не підкоряється, хоч би ти гроші давав, хоч би лестив, хоч би погрожував чи будь-що інше робив — вона виносить справедливий вирок проти гріховних помислів, і той, хто згрішив, засуджує сам себе, хоч би й ніхто його не обвинувачував. Причому совість робить це не раз, не двічі, а багаторазово упродовж усього життя. І хоч би минуло чимало часу, вона ніколи не забуває того, що було вчинено, а надто викриває нас і під час звершення гріха, і до звершення, і після звершення, і особливо після звершення.

Під час самого звершення гріха ми, упоєні задоволенням, буваємо не так чуттєві (до докорів совісті). Але коли злочин вчинено і завершено, особливо, коли пройде задоволення, тоді настає дошкульне почуття каяття, протилежне тому, що буває з жінками, які народжують. Вони до народження дитяти терплять великі і нестерпні страждання і люті муки від болю, що розриває їх лоно. А після народження відчувають полегшення, начебто разом із плодом виходить і біль. Тут не так. Поки ми зачинаємо і народжуємо беззаконні наміри, доти радіємо і веселимося. Коли ж породимо злий плід — гріх, тоді, побачивши мерзенність народженого, страдаємо і мучимося тяжче, ніж жінки, котрі народжують.

Тому закликаю вас від самого початку не приймати порочної похоті, а коли приймемо, то придушувати це насіння в собі. Якщо ж через байдужість і цього не зробимо, тоді той гріх, що перейшов у діло, умертвляти сповіддю зі слізьми, осуджувати самих себе. Бо ніщо не завдає гріхові такої згуби, як його викриття й осуд з покаянням і сльозами. Ти засудив свій гріх? Завдяки цьому ти скинув із себе тягар. Хто це говорить? Сам Суддя — Бог. «Пригадай Мені; станемо судитися; говори ти, щоб виправдатися» (Іс. 43, 26).

Скажи мені, чому ти соромишся і не наважуєшся сказати свої гріхи? Хіба ти говориш людині, яка буде дорікати тобі? Хіба сповідаєшся перед таким же рабом, як ти, що розголосить їх? Ти показуєш рану Владиці, Провидцеві, Людинолюбцеві, Лікареві. Хіба Той, Хто знає наші діла ще до їхнього звершення, не буде знати про них, якщо ти не скажеш? Хіба гріх через його розкриття стає тяжчим? Навпаки — легшим і не таким болючим. Бог жадає від тебе визнання не для того, щоб покарати, а щоб простити; не для того, щоб довідатися про твій гріх, — хіба Він і без цього не знає його? Але щоб ти зрозумів, який борг Він прощає тобі. Він хоче показати тобі велич Своєї доброти для того, щоб ти постійно дякував Йому, щоб ти був повільним на гріх і ревним до чеснот.

Якщо ж ти не скажеш, наскільки великий твій борг, то не усвідомиш і переваги благодаті. «Я не змушую тебе, — говорить Він, — вийти посеред площі та безлічі свідків. Скажи гріх Мені наодинці, щоб Я вилікував рану і звільнив тебе від хвороби». Ось для чого Він уклав у нас совість, яка діє з любов’ю, більшою за батьківську. Батько, покаравши сина раз, двічі, тричі чи десять разів, коли бачить його непоправним, у розпачі відрікається від нього, виганяє з дому і виключає зі свого роду. Але не так із совістю. Хоч би ти раз, чи двічі, чи тричі, чи тисячу разів не послухав її голосу, вона знову буде говорити і не відстане до останнього твого подиху. І в домі, і на роздоріжжі, і за трапезою, і на торговищі, і в дорозі, а часто й уві сні вона показує нам образ і вигляд вчинених гріхів.

5. І поглянь на премудрість Божу. Бог не зробив викриття совісті ні безупинним (бо ми, будучи безперестанку звинувачуваними, не винесли б цього тягаря), ні настільки слабким, щоб вона після першого чи другого умовляння його припинила. Якби вона почала докоряти нам щодня і години, то ми були б подавлені зневірою. А якби, нагадавши раз чи двічі, перестала викривати, то ми не мали б належної користі. Тому Він зробив це викриття, хоч і повсякчасним, але не безупинним. Повсякчасним, щоб ми не стали байдужими, але, постійно відчуваючи її нагадування, були пильними до самої смерті. Не безупинним і не безперестанним, щоб ми не падали духом, а підбадьорювалися, отримуючи певне полегшення і відраду.

Як абсолютна байдужість до гріхів є згубною і породжує в нас крайню нечутливість, так шкідливою є і безупинна та надмірна скорбота через них. Надмірна засмученість, часто позбавляючи природної розважливості, може пригнітити душу і зробити непридатною для будь-чого доброго. Тому Бог і влаштував так, щоб викриття совісті повставало проти нас із певними проміжками, оскільки воно надто жорстоке, і зазвичай вражає грішника сильніше за будь-яке вістря.

Совість сильно повстає і голосно волає проти нас не тільки тоді, коли ми самі грішимо, але й тоді, коли, подібно до нас, грішать інші. Блудник, перелюбник, злодій відчуває на собі її удари не тільки тоді, коли обвинувачують його, але й тоді, коли чує, що у подібних злочинах обвинувачують інших. Бо докори, які виносяться іншим, нагадують йому про його власні гріхи — обвинувачують іншого, а він, не будучи обвинуваченим, але будучи винним у таких же злочинах, зазнає покарання. Так само буває і з добрими ділами: коли прославляють звеличують інших, тоді й ті, котрі чинили такі ж справи, радіють і захоплюються, наче прославляють не когось, а їх.

Хто ще може бути більш нещасним за грішника, якщо він мучиться навіть тоді, коли звинувачують інших? Хто щасливіший за праведника, якщо він радіє і тріумфує і тоді, коли прославляють інших, — від того, що хвалять інших, пригадує власні добрі справи? Це справа Божої премудрості. Це ознаки Його надзвичайного піклування про нас. Викриття совісті — це ніби якийсь священний якір, що не дає нам повністю зануритися в безодню гріха. Часто совість не тільки тоді, коли ми грішимо, але й через багато років нагадує нам про давні гріхи. І для цього я дам яскравий доказ із Писання.

Колись брати продали Йосифа не за якусь там провину, а за те, що він бачив сни, які провіщали його майбутню славу. «Бачив я, — говорив він, — що «ваші снопи поклонилися моєму снопові» (Бут. 37, 7). За це належало б берегти його, оскільки він мав стати вінцем для всього дому і славою для всього свого роду. Але такою є заздрість. Вона йде против власного блага, і той, хто заздрить, краще зважиться терпіти тисячі прикрощів, ніж бачити прославлення ближнього, хоч би наслідки цього прославляння мали перейти і на нього. Що може бути більш жалюгідне?

Цій пристрасті піддалися і брати Йосифа. Побачивши його ще здалеку, як він ніс їм їжу, вони говорили між собою: «Підемо тепер і вб’ємо його…, і побачимо, що буде із його снів» (Бут. 37, 20). Якщо ти вже не соромився його, як брата, і не зважив на єдність природи, то принаймні посоромився б самої трапези та його послуг — він прийшов до тебе з їжею. Поглянь, як вони пророкують навіть проти власної волі: «Підемо тепер, — говорять, — і вб’ємо його…, і побачимо, що буде із його снів». Якби вони не замислили зла, не влаштували підступності і не звершили цього безсоромного задуму, то не впізнали б сили тих слів. Бо не одне і те ж, зійти на єгипетський престол, не зазнавши жодних прикрощів, чи досягти цієї слави після численних перешкод і труднощів. Якби брати не замислили зла, то не продали б Йосифа до Єгипту. Якби не продали його до Єгипту, то господиня не запалилася б пристрастю до нього. Якби господиня не запалилася пристрастю, то він не був би вкинений до в’язниці, не тлумачив би снів, не досяг би царської гідності. А якби не досяг цієї гідності, то брати не прийшли б купувати хліб і не поклонилися б йому.

Отже, через те, що його хотіли погубити, вони пізнали значення його снів. Що ж? Чи були вони причетними до всіх наступних його благ і слави? Ні. Вони замислили віддати його смерті, скорботам, рабству і найгіршим прикрощам. Але премудрий Бог направив злобу тих, що влаштували підступ, на прославляння того, кого вони продали і замислили погубити.

6. А щоб ми не думали, начебто життєві події залежать від якогось випадку чи мінливості речей, Бог через тих же людей, які противляться і перешкоджають, звершує те, чому вони перешкоджають. Він Своїх ворогів використовує як знаряддя Своєї слави, щоб ти знав, що Боже визначення ніхто не відмінить і Його високої десниці ніхто не відверне. Щоб ти, коли хто буде задумувати щось проти тебе, не занепадав духом і не нарікав, а був упевнений, що той намір буде мати для тебе добре завершення, тільки б ти великодушно переносив усе, що трапляється.

Ось і тут заздрість братів принесла Йосифові царську гідність, ненависть подала діадему і принесла престол. Ті, котрі замишляли проти нього зло, самі довели його до цієї великої влади. Той, проти кого влаштовувався підступ, отримав царство, а ті, котрі його задумували, стали рабами. Той приймав поклоніння, а ці кланялися.

Отже, коли тебе будуть осягати часті і невпинні прикрощі, не бентежся і не сумуй, а очікуй кінця, бо за цим з великої Божої благості неодмінно отримаєш належне, якщо тільки із вдячністю будеш переносити все, що з тобою трапляється. І Йосиф, хоч після тих снів був доведений до крайньої небезпеки і проданий братами, хоч зазнав наклепів господині і потім був укинутий до в’язниці, але не сказав про себе: «Що ж це таке?» Ті сни були обманом, я вигнаний з батьківщини, позбавлений волі; ради Бога я не скорився господині, що схиляла до перелюбу; за цнотливість і чесноту терплю покарання; і Він не відімстив, і не простяг руки, а попустив, щоб я зазнав постійних кайданів і невпинних прикрощів. Після рову — рабство, після рабства — зловмисність, після зловмисності — наклеп, після наклепу — в’язниці. Однак це не збентежило його. Навпаки, він перебував у непохитній надії і впевненості, що слово Боже ніколи не залишиться не звершеним.

Бог, звичайно, міг сповнити Своє слово того ж дня. Але щоб показати і Свою силу, і віру Своїх рабів, Він допускає, щоб пройшло чимало часу і появилося багато перешкод для того, щоб ти побачив Його силу в тому, що Він сповняє Свої обітниці навіть тоді, коли вже не залишається жодної надії, і побачив терпіння і віру Його рабів, які, що б їх не спіткало, не втрачають доброї надії.

Тим часом брати Йосифа, як я сказав, пішли до Єгипту, коли голод, наче якийсь воїн, насильно гнав їх і привів до Йосифа, який став начальником, і хотіли купити хліба. Що ж він говорить їм? «Ви підглядачі» (Бут. 42, 9). Вони подумали: «Що ж це означає? Ми прийшли купити хліба, чому ж зазнаємо небезпеку для життя?» За справедливістю. Він колись приніс вам їжу і зазнав небезпеку для життя. Тільки він постраждав насправді, а ви терпите небезпеку уявну. Бо він не ворог, а тільки прийняв вигляд ворога, щоб краще довідатися про батьківський дім. Оскільки вони були злими і невдячними до нього, а він не побачив з ними Веніамина, то, побоюючись за цього юнака, чи не постраждав і він подібно до нього, Йосиф велить одного з них ув’язнити і залишити в Єгипті, а інших відпускає з хлібом назад, погрожуючи їм смертю, якщо не приведуть свого брата. Коли це відбувалося і він сказав їм: «Залишіть кого-небудь тут і приведіть вашого брата, інакше будете віддані смерті», що вони говорили тоді між собою? «Дійсно ми караємося за гріх проти брата нашого…, коли він благав нас» (Бут. 42, 21).

Чи бачиш, через скільки часу вони згадали про свій гріх? Своєму батькові вони сказали: «Хижий звір з’їв Йосифа» (Бут. 37, 33). Однак перед Йосифом гріх свій визнали. Що може бути більш дивне? Суд відбувається без викриття, виправдання — без обвинувачення і доказ — без свідків. Ті, що вчили зло, звинувачують себе і визнають те, що вчинили таємно. Хто переконав, хто заставив їх відкрити злочин, вчинений так давно? Хіба не видно, що совість, — цей невблаганний суддя, що невпинно тривожив і бентежив їхню свідомість? Той, кого вони погубили, сидів тоді безмовно і судив їх. І коли ще не було висловлено проти них жодного визначення, вони самі виголосили проти себе звинувачувальний вирок.

Так говорили вони. А один з них виправдувався словами: «Чи не говорив я вам: не грішіть проти отрока, не робіть йому ніякого зла, бо він брат наш; ось кров його стягується від рук наших» (Бут. 42, 22). Рувим, який говорив це, нічого не сказав про убивство і насильство, а Йосиф, який сидів, ні про що не запитував, а тільки вимагав привести іншого брата. Але при цьому повстала їхня совість, почала мучити душу і змусила без будь-якого стороннього насильства зізнатися в злочині. Так часто буває і з нами стосовно минулих гріхів: опинившись у прикрощах і трагічних обставинам, ми згадуємо про наші давні гріхи.

7. Ми, знаючи це, коли вчинимо щось погане, не будемо очікувати нещасть і прикрощів, небезпек та кайданів, але щодня і години будемо створювати це судилище в себе і виголошувати собі вироки. Постараймося всіляко виправдатися перед Богом, і не будемо самі сумніватися у воскресінні та суді, ані іншим не дозволимо виражати такого сумніву, а будемо всіляко затуляти їхні уста тим, що сказано.

Якби нам не треба було дати звіт за гріхи там, то й тут Бог не дав би нам цього судилища (совісті). І це теж є доказом Його людинолюбства. Оскільки Він зажадає від нас звіту за гріхи тоді, тому поставив цього непідкупного суддю (совість), щоб він, засуджуючи нас за гріхи і виправляючи тут, врятував від суду, що має бути там. Про це говорить і Павло: «Коли б ми судимі самі себе, то не були б судимі» Господом (1 Кор. 11, 31).

Отже, щоб ми не були покарані і не підпали під суд тоді, нехай кожен загляне у свою совість і, переглянувши життя та старанно розглянувши всі гріхи, засудить душу, яка їх вчинила. Нехай приборкає помисли, тужить і вболіває серцем, покарає себе за гріхи самоосудом, суворим покаянням, сльозами, сповіддю, а також милостинею, стриманістю і любов’ю, щоб всіма способами відкинувши тут свої гріхи, ми змогли відійти туди з великою відвагою. І цього, щоб сподобитися всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві разом зі Святим Духом, слава повіки. Амінь.

1. Маються на увазі мученики Ювентин і Максимін. [↩]

Опубліковано: 21.06.2016.