«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 2

Про Лазаря. Слово п’яте

На слова Апостола: «Не хочу ж, браття,
лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви
не сумували»
(1 Сол. 4, 13); також про Іова й Авраама

Чотири дні використав я для пояснення вам притчі про Лазаря — для черпання скарбу, який ми знайшли у покритому ранами тілі (Лазаря), скарбу, що містить не золото, і срібло, і дорогоцінні камені, а мудрість, мужність, терпіння і велику твердість. Як буває зі скарбами матеріальними, над якими тільки терня, будяки і тверда земля, а коли розкопати глибше, тоді відкривається велике багатство; так було і з Лазарем: зверху рани, а в глибині невимовне багатство, тіло немічне, а душа мужня і бадьора. Тут виявилося звершення апостольських слів: «Якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній день у день оновляється» (2 Кор. 4, 16).

Можна б і сьогодні говорити про цю притчу і боротися з єретиками, котрі паплюжать Старий Завіт, засуджують патріархів і витончують слова проти Творця всіх — Бога. Але щоб це не переситило вас, я відкладу цю боротьбу на пізніше, а тепер звернуся до іншого. Одноманітна їжа приводить до пересичення, а різноманітні страви, які часто міняють, підсилюють апетит. Тому, щоб цього не трапилося зі слуханням, сьогодні після довгої перерви повернемося до блаженного Павла. Вчасно прочитані нам сьогодні апостольські слова і їхнє тлумачення буде стикатися з тим, про що ми недавно говорили.

Отже, ви чули, як Павло сьогодні закликав і говорив: «Не хочу ж, браття, — сказав він, — лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13). То — євангельська розповідь про Лазаря, це — апостольський вислів, але говорять вони абсолютно про одне. І в тій притчі ми багато розмірковували про воскресіння та майбутній суд, і тепер слово знову привело нас до цієї ж теми. Отже, хоч ми будемо розглядати апостольські слова, однак і тут знайдемо той же скарб. Бо і тоді всі мої слова були звернені на те, щоб навчити слухачів вважати за ніщо блискучі предмети цього життя, спрямовувати надію далі і щодня роздумувати про майбутній вирок, про страшний Суд і про невблаганного Суддю.

Це сьогодні вселяє нам і Павло прочитаними словами. Прислухайтеся. «Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих (κεκοιμημένων), щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то і померлих в Ісусі Бог приведе з Ним» (1 Сол. 4, 13–14). Тут заздалегідь необхідно звернути увагу на те, чому Апостол, коли говорить про Христа, називає Його смерть смертю, а коли говорить про нашу кончину, то називає її не смертю, а успінням1. Не сказав: «про померлих»; але що? — «про спочилих». І ще: «…то і спочилих в Ісусі Бог приведе з Ним», а не «померлих». І ще: «Ми, які живемо і залишимося до пришестя Господнього, не попередимо спочилих» (1 Сол. 4, 15). І тут не сказав «померлих», а в усіх трьох місцях їхню смерть назвав успінням. А як про Христа? «Бо коли ми віруємо, що Ісус помер…». Не сказав: «спочив», але: «помер». Чому ж смерть Христову Апостол назвав смертю, а нашу успінням? Не просто так і не без мети він використав таку відмінність у виразах, а маючи на увазі щось мудре і велике.

Він, коли говорить про Христа, вживає слово «смерть», щоб показати дійсність Його страждань, а стосовно нас — «успіння», щоби зменшити нашу скорботу. Там, де вже звершилося воскресіння, він сміливо використовує слово «смерть», а де воскресіння є ще надією, використовує слово «успіння», — утішаючи нас самою назвою й утверджуючи благу надію. Сплячий, звичайно, встане, тоді як смерть — це не що інше, як тривалий сон. Не кажи мені, що померлий не чує, не говорить, не бачить, не відчуває. Бо це — стан сплячого. Якщо можна сказати щось дивне, то і душа сплячого ніби спить, а померлого, навпаки, пильнує.

Але померлий, скажеш, розкладається, тліє і перетворюється на порох та попіл. І що з цього, улюблений? Саме з цього і треба особливо радіти. Той, хто хоче перебудувати розвалений і старий будинок, спочатку виводить з нього тих, що там живуть, потім валить його і будує вже кращий. Ті, кого вивели, при цьому не тужать, а радіють, оскільки звертають увагу не на видиме руйнування, а уявляють майбутній, хоч ще і невидимий будинок. Так і Бог руйнує наше тіло, маючи на меті створити його знову, але спершу виводить з нього, ніби з будинку, душу, яка в ньому живе, щоб потім, спорудивши його кращим і знову ввести в нього душу з більшою славою. Тому будемо звертати увагу не на руйнування, а на майбутню славу.

2. Так само, якщо в когось статуя спотворилася від іржі та часу, і деякі її частини відвалилися, то він, розбивши її, кидає в горно і, належно переплавивши, робить кращу. Отже, як розплавлення статуї в горні не є її знищенням, а оновленням, так і смерть для наших тіл не є знищенням, а їхнім відновленням. Тому коли бачиш, що наше тіло, ніби в горні, розкладається і піддається тлінню, не зупиняйся поглядом на цьому зовнішньому виді, а очікуй оновлення, і не сприймай речі тільки з цього боку, а направляй думку до більш важливого. Скульптор, коли кидає у горно мідне тіло, отримує з нього статую не золоту і безсмертну, а робить її такою ж мідною. Бог же, коли віддає землі тлінне і смертне тіло, повертає тобі статую золоту і безсмертну, бо земля, прийнявши тіло смертне і тлінне, повертає його нетлінним і безсмертним.

Отже, дивлячись на покійного, дивися не на те, що він закрив очі і лежить безмовним, а на те, як він воскресне й отримає невимовну, дивну і чудну славу. Тому від цього зовнішнього виду піднесися думкою в надії до майбутнього. А ти при цьому за звичкою тужиш і плачеш? І хіба це не дивно? Коли ти віддаєш дочку заміж, і чоловік забере її в далеку країну, де вона буде жити щасливо, — це не вважаєш нещастям, оскільки скорботу розлуки полегшує чутка про її благополуччя. А тут, коли не людина, не подібний до тебе раб, а Сам Владика бере до Себе твого ближнього, — засмучуватися й нарікати?

Як, скажеш, може людина не тужити? Я не про це говорю. Я відкидаю не скорботу, а надмірність скорботи. Скорбота природна, однак надмірна скорбота властива для душі безрозсудної, несамовитої і слабкої. Посумуй, поплач, але не нарікай, не будь слабодухим, не обурюйся. Подякуй Тому, Хто взяв і, прикрасивши того, хто відійшов, відправ його до Нього у світлому похоронному одязі. Якщо будеш нарікати, то і покійного образиш, і Того, Хто взяв, прогнівиш, і собі зашкодиш. А коли будеш дякувати, то і його прикрасиш, і прославиш Того, Хто взяв, і сам отримаєш користь.

Плач, як Владика твій плакав над Лазарем, показавши нам міру, правила і межу скорботи, переступати яку не можна. Так і Павло сказав: «Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13). «Сумуй, — говорить він, — але не як язичник, який не надіється на воскресіння, який не має надії на майбутнє життя». Повірте, мені соромно і я червонію, коли бачу, як на торговищі юрби жінок кричать, рвуть на собі волосся, ламають руки, роздирають обличчя, і це — на очах язичників. Що ж вони скажуть, чого не наговорять про нас? «Хіба це ті, що думають про воскресіння? Напевно, вони. Однак їхні поступки не сумісні з їхнім вченням. На словах вони розмірковують про воскресіння, а на ділі ведуть себе так як ті, що його як неочікують. Якби вони були непохитно переконані в тому, що воскресіння є, то не робили б цього. Якби були впевнені, що померлий відійшов до кращого життя, то не плакали б». І не тільки це говорять невірні, коли чують такий плач.

Посоромся, отямся і не завдавай стільки шкоди і собі, і тим, що дивляться на це. Чому, скажи мені, ти так плачеш за тим, хто відійшов? Чи тому, що він був грішний? У такому випадку треба дякувати, що прийшов край його гріхам. Чи тому, що він був чесною і доброю людиною? І за нього треба радіти, бо завчасно «забраний, щоб злоба не змінила розуму його» (Прем. 4, 11), і відійшов туди, де вже перебуває у безпеці, де не потрібно боятися жодної переміни. Чи тому, що він був молодий? І за це прослав Того, Хто взяв його і завчасно покликав до кращого життя. Чи тому, що він був старий? Так само і за це дякуй і прослав Того, Хто його взяв.

Посоромся самого виду похорону: спів псалмів, молитви, сонм отців і безліч братів — все це не для того, щоб ти плакав, тужив і нарікав, а щоб дякував Тому, Хто взяв. Як з почестями проводжають тих, кого призивають до влади, так і віруючих, які відходять, будучи покликаними до вищої почесті, усі проводжають з великою славою. Смерть — це заспокоєння, звільнення від життєвих трудів і турбот. Тож, коли бачиш, що хтось із ближніх відійшов звідси, не нарікай, а розчулься серцем, увійди в самого себе, перевір совість, подумай, що незабаром і тебе очікує такий же кінець. Бачачи смерть іншого, задумуйся і бійся, відкинь усяку безпечність, розглянь свої справи, виправ гріхи, перемінися на краще.

Ми саме тим відрізняємося від невіруючих, що інакше судимо про речі. Невіруючий бачить небо і йому поклоняється, бо визнає його за бога; бачить землю і її вшановує, віддається чуттєвим речам. А ми не так. Бачимо небо і дивуємося Тому, Хто його створив, бо віруємо, що воно не бог, а Боже діло. Бачимо всяке створіння і через нього підносимося до Творця. Невіруючий бачить багатство і дивується, благоговіє. Я бачу багатство і насміхаюся з нього. Він бачить убогість і впадає у скорботу. Я бачу убогість і радію. Інакше я дивлюся на речі, інакше він.

Таке ж ставлення і до смерті. Він бачить мертвого і вважає мертвим, я бачу покійного і дивлюся на смерть, як на сон. Подібно, як однаковими очима дивляться на букви ті, що знають і ті, що не знають грамоту, але не однаково їх сприймають. Ті, що не знають, дивлячись на них, вважають простими буквами, а ті, що знають, осягають зміст, відображений у них. Так і в житті ми дивимося на події однаковими очима, але не з однаковими думками і свідомістю. Отже, відрізняючись від язичників у всьому, невже зійдемося з ними в судженні про смерть?

3. Подумай, до кого відійшов покійний, і втішся. Він відійшов туди, де Павло, де Петро, де весь сонм святих. Подумай, у якій славі і світлості він встане. Подумай, що слізьми і криком ти не зможеш виправити того, що сталося, а собі вкрай зашкодиш. Подумай, кого ти цим наслідуєш, й уникай гріховного спілкування. Кого ти наслідуєш і кому суперечиш? Невірним, які не мають надії, як і Павло сказав: «Щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13). Зверни увагу на точність слів. Він не сказав: «Не мають надії на воскресіння», а просто: «Не мають надії». Бо, хто не має надії на майбутній суд, той взагалі не має жодної надії, не знає ні того, що є Бог, ні того, що Він піклується всім існуючим, ні того, що над усім перебуває Божественна правда. А хто не знає цього і про це не роздумує, той безглуздіший за будь-якого звіра, він викинув із своєї душі закони, і суди, і визначення, і, взагалі, все добре. Бо той, хто не готується дати звіт за свої діла, той буде ухилятися від усякої доброчинності і віддаватися всяким вадам.

Роздумуючи про це і замислившись над невіглаством та божевіллям язичників, до яких ми уподібнюємося наріканням щодо померлих, будемо уникати такого уподібнення з ними. Тому й Павло згадав про них, щоб ти, замислившись над безчестям, до якого опускаєшся, піднявся вище уподібнення до них і повернувся до властивого тобі благородства. І не тільки тут, але й у багатьох інших місцях блаженний Павло так часто поступає. Коли він хоче відвернути нас від гріхів, то показує, з ким ми поєднуємося через гріхи, щоб, засоромившись вигляду тієї особистості, ти тікав від такого співтовариства. Так, у посланні до солунян він говорив: «Щоб кожен із вас міг утримувати свій сосуд у святості й честі, а не в пристрасті похітливій, як язичники, що не знають Бога» (1 Сол. 4, 4–5). І в іншім місці: «Тому я кажу і заклинаю Господом, щоб ви більше не робили так, як роблять інші народи через суєтність розуму свого» (Еф. 4, 17). Також і тут: «Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13).

Зазвичай не сама подія наводить на нас печаль, а наші почуття, не смерть покійного, а немічність тих, що ремствують. Віруючого, щоб не сталося, засмутити не може ніщо. Він відрізняється від невіруючих тим, що ще до того, як отримає майбутні блага, уже в цьому житті отримує чималі блага від християнської мудрості, завдяки якій має великий внутрішній спокій і постійну радість. Тому і Павло говорить: «Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте» (Флп. 4, 4). Отже, ми маємо чималу нагороду в тому, що за будь-яких прикрощів, які тільки можуть спіткати, не падаємо духом і ще до воскресіння маємо велику втіху завдяки надії на майбутні блага. Але як ми маємо подвійну користь, так невіруючий терпить подвійну шкоду: і від того, що в майбутньому житті зазнає покарання за зневіру у воскресіння, і від того, що в цьому житті впадає у відчай, не маючи надії на блага.

Отже, ми повинні дякувати Богові не тільки за воскресіння, але й за надію на воскресіння, яка може втішити скорботну душу і заспокоїти після розлуки з покійними, які мають воскреснути і поєднатися з нами. Якщо треба печалитися й плакати, то треба плакати і печалитися над тими, котрі живуть у гріхах, а не над тими, котрі відійшли в побожності. Так робить і Павло, У посланні до коринф’ян він говорить: «Щоб знов, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох — не сказав: померлих, — але, — що згрішили раніш і не покаялися в нечистоті, блуді та непотребстві, яке чинили» (2 Кор. 12, 21). Над такими треба плакати. Цього ж повчає й інший такими словами: «Плач над померлим, тому що світло зникло для нього; плач і над нерозумним, бо розум зник для нього. Менше плач над померлим, тому що він упокоївся, а зле життя нерозумного — гірше за смерть» (Сир. 22, 9–10).

Якщо заслуговує оплакування той, хто втратив розум, то тим більше той, хто не має праведності і втратив надію на Бога. Таких людей і ми будемо оплакувати. Такий плач корисний. Своїми слізьми ми часто виправляємо їх. А печаль за померлими не тільки не корисна, а навіть шкідлива. Тож, не будемо порушувати порядок, а будемо плакати тільки над гріхами. А все інше: і бідність, і хвороби, і передчасну смерть, і образи, і наклепи, і будь-яке інше зло, що переслідує людину, — все будемо переносити з побожною терпеливістю. Ці прикрощі, якщо будемо пильнувати, стануть для нас запорукою для отримання багатьох вінців.

4. Але як, скажеш, може людина не тужити? А я кажу навпаки: як може тужити людина, розважлива у словах, розумі, яка має надію на майбутні блага? Але хто, скажеш, не піддавався цьому почуттю? Багато, і часто як серед нас, так і серед предків наших. Послухай, що сказав Іов, коли втратив цілий сонм дітей: «Господь дав, Господь і взяв; як угодно було Господу, так і зробилося» (Іов. 1, 21). Дивні ці слова, коли їх просто слухаєш, а коли ще старанно вникнеш у них, то вони стануть ще більш дивними.

Справді, уяви, що диявол забрав у нього половину дітей, а іншу половину залишив, і взяв не більшу частину, а меншу. Але ж він зірвав увесь плід, а дерево не повалив; розбухав усе море, а човна не потопив; виснажив усю силу, а стовпа не зрушив. Навпаки, зазнаючи звідусіль потрясіння, він стояв непохитно; хмари стріл неслися, а його не поражали; або краще сказати: направлялися на нього, але не ранили. Подумай, як дивитися на загибель такої кількості дітей?! Що ще бракувало, щоб його вразити? Втратив усіх дітей, усіх разом і одного дня, в самому розквіті віку, які відзначалися великою доброчинністю, закінчили життя такою карою. Після безлічі ударів, завданих батькові, цей був останній, а він був жалісливий і ті, кого втратив, були його улюбленцями.

Якщо хтось утратить дітей непорядних, то хоч відчуває скорботу, однак не надто велику, оскільки порочність померлих не дам печалі бути сильною. Але якщо діти були доброчесними, тоді рана не загоюється, пам’ять про них не зникає, скорбота не знаходить втіхи, а збуджується з подвійною силою: і через природні почуття, і від думки про чесноти померлих.

А те, що діти Іова були доброчесними, видно ось із чого: батько так сильно піклувався про них, що, тільки прокинувшись, приносив за них жертви, переживаючи навіть за їхні потаємні гріхи, і більш важливої турботи в нього не було. А це свідчить не тільки про чесноту дітей, але й про батьківську любов. Якщо ж Іов був батьком і так любив дітей, що відчував до них прихильність не тільки природну, але й через їхнє благочестя, а померлі були надзвичайно доброчесними, то це спричиняло потрійне полум’я туги. Знову ж, коли втрачаються не всі діти, тоді в скорботі є ще деяка розрада, бо ті, котрі залишилися, зменшують тугу за померлими. Але коли помруть усі діти, то на кого може подивитися багатодітний (батько), який раптом став бездітним?

До цього можна додати ще й п’ятий удар. Який? Той, що втратив усіх раптово. Бо коли інші вмирають упродовж трьох чи п’яти днів, і жінки та рідні плачуть особливо над тим, що покійний так скоро і несподівано відійшов з-перед їхніх очей, то тим більше міг тужити Іов, бо він не за три, не за два і не за один день, а в одну мить втратив усіх дітей. Нещастя, якого сподіваються, хоч би було надзвичайно тяжким, стає легшим від самого очікування, тоді як те, що приходить несподівано і раптово, буває нестерпним. Якщо нещастя саме по собі є тяжким, то подумай, яке воно нестерпне, коли приходить зненацька — його описати не можливо!

Чи хочеш почути і про шостий удар? Іов утратив усіх дітей саме в розквіті віку. Ви знаєте, якою печальною є передчасна смерть і скільки вона приносить сліз. А ця смерть була не тільки передчасною, але й насильницькою. Це був сьомий удар. Бо не на ложі вони занедужали і віддали духа, а були роздавлені будинком. Уяви, як було тому, хто, розриваючи ці руїни, виймав звідти то камінь, то частини свого сина і бачив то руку, що ще тримала чашу, то іншу, що лежала на блюді, то спотворений труп із роздавленим носом, з розбитою головою, вирваними очима, розкиданим мозком — усе спотворене до того, що через незлічимі рани, батько не міг розпізнати риси своїх улюблених облич.

Ви, слухаючи це, зворушилися і плачете? То подумайте, як було йому це бачити. Якщо ми не можемо без сліз слухати про цю сумну подію, після якої минуло стільки часу, і до того ж пов’язану із чужим нещастям, то яким адамантом був той, хто бачив це своїми очима, і роздумував не над чужими, а власними нещастями? Однак він не нарікав і не сказав: «Що це таке? То це нагорода за мою добродійність? Хіба для цього я відчиняв двері мандрівникам, щоб тепер бачити гріб дітей? Хіба для того я докладав особливе піклування про них, щоб вони зазнали такої смерті?»

Нічого цього він не сказав і не подумав, а все переніс великодушно, хоч втратив їх після такого піклування. Як талановитий скульптор, виготовляючи золоті статуї, їх особливо старанно оздоблює, так поступив і Іов — оздоблював і прикрашав душі дітей. Як працьовитий хлібороб постійно зрошує пальмові чи оливкові дерева, обгороджує, обкопує і всіляко доглядає за ними, так і Іов не переставав удосконалювати в чесноті душу кожного зі своїх дітей, ніби плодоносні маслини. Побачивши, що ці рослини напором злого духа вирвані, повалені на землю і жахливо загинули, не тільки не вимовив жодної хули, але ще й дякував Богові і цим завдав дияволові смертельної рани.

5. Але ти скажеш: «В Іова було багато синів, а дехто часом втрачає єдиного сина, тому і скорбота неоднакова». Ти добре говориш. І я скажу, що скорбота неоднакова, тільки скорбота Іова набагато більша. Яку користь він отримав від багатодітності? Його нещастя було разючішим і скорбота боліснішою якраз від того, що він зазнав ран в особі багатьох дітей.

Коли хочеш бачити іншого святого, який мав єдиного сина і вчинив так само, а то й більш мужню, то згадай патріарха Авраама, який, хоч не бачив Ісаака померлим, але, — що було ще більш болюче і печальне, — отримав повеління (від Бога) самому заколоти його. Однак не спротивився проти цього повеління, не повстав і не сказав: «То Ти зробив мене батьком для того, щоб я став дітовбивцею? Краще вже було не давати його мені, ніж давши, так відняти. Ти хочеш забрати його? Для чого ж велиш мені самому заколоти його й обагрити руки його кров’ю? Хіба не через цього отрока Ти обіцяв заповнити моїми нащадкими весь світ? Як же виростиш плоди, вирвавши корінь? Як обіцяєш нащадків, коли велиш заколоти сина? Хто таке бачив, хто чув таке? Я обманутий, я спокушений». Нічого цього він не сказав, не подумав і не суперечив Тому, Хто звелів, не зажадав пояснення. Але, коли почув: «Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака; і піди в землю Моріа, і там принесеш його у всепалення на одній із гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 12, 2) — сповнив повеління з такою готовністю, що вчинив навіть більше за повеління. Він утаїв це від дружини, утаїв від рабів, залишивши їх у підніжжя гори, а зійшов на неї, узявши з собою тільки жертву. Так він виконав повеління не проти своєї волі, а з великою готовністю.

Уяви, як було йому розмовляти із сином наодинці, без свідків, коли серце сильніше розпалюється і любов стає ще більш полум’яною, і це не один день чи два, а впродовж багатьох днів. Якби він виконав повеління негайно, то й це було б дивним і величним, однак не настільки дивним як те, що він упродовж багатьох днів, переживаючи страждання і душевну боротьбу, не показав людської слабкості щодо юнака. Для того Бог і продовжив подвиги і поширив місце боротьби, щоб ти більш досконало пізнав борця.

Це був воістину борець, який боровся не з людиною, а із самою силою природи. Яким словом можна відобразити його мужність? Він вивів юнака на гору, зв’язав, поклав на дрова, узяв ніж і хотів завдати удару. Як і що сказати далі, не знаю. Знає тільки той, хто звершував це. Немає слова, яким можна було б зобразити, як не заципиніла рука, як не ослабла сила м’язів, як не розжалобив його і милий вид юнака.

Подиву заслуговує тут й Ісаак. Як батько корився Богові, так він — батькові. Як той, коли Бог повелів йому принести жертву, не зажадав пояснення, так і цей, коли батько зв’язував його і клав на жертовник, не сказав: «Для чого ти це робиш?» Але схилився під батькову руку.

Тут водночас зображений був батько і жрець, безкровна жертва, всеспалення без вогню та образ смерті і воскресіння на жертовнику. Бо батько сина і заколов, і не заколов: не заколов рукою, зате заколов послухом. Бог же дав йому таке повеління не тому, що хотів бачити пролиття крові, а щоб показати тобі послух Авраама і всьому світові сповістити про його доблесть, а також навчити всіх нащадків, що заповіді Божі необхідно вважати вищими і за дітей, і за природу, і за всяке майно, і навіть за свою душу.

Отже, він зійшов з гори, маючи біля себе Ісаака як живого мученика. Скажи мені, яке прощення, яке виправдання будемо мати ми, якщо, бачачи цього праведника, завжди готового слухатися Бога і в усьому Йому підкорятися, самі будемо нарікати? Не говори мені про прикрощі ані про нестерпний тягар скорбот, а задумайся над тим, як він переміг таку жорстоку скорботу. Повеління могло затьмарити його розум, спричинити сумнів і похитнути віру в отриману обітницю. Хто із простих людей не вважав би за обман усе, що було сказано з обіцянкою про безліч нащадків? Однак Авраам таким не був.

Не меншого подиву заслуговує і розсудливість Іова в його прикрощах, особливо те, що він після таких чеснот, після такого милосердя і людинолюбства, коли ні за собою, ані за дітьми не усвідомлював нічого злого, а тим часом терпів такі великі, надзвичайні і несподівані прикрощі, яких не знали навіть найбільші злочинці, не засмутився, як інші люди, не подумав, що чесноти непотрібні і сам він колись поступав недобре.

Цим двом мужам треба не тільки дивуватися, але й наслідувати їхні чесноти. Нехай ніхто не каже, що вони були дивними людьми. Так, вони були дивними і великими. Але від нас тепер вимагається ще більше смирення, ніж від них і всіх, що жили у Старому Завіті. «Якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 5, 20).

Отже, отримавши звідусіль напоумлення і пригадавши це й усе, що сказано нами про воскресіння і про тих святих, будемо неустанно повторювати це душам своїм не тільки в час печалі, але й тоді, коли буваємо вільні від скорботи. Тому і я, хоч нікого не бачу в скорботі, запропонував нині це слово, щоб ми, коли нас спіткають подібні прикрощі, пригадуючи сказане, мали достатню розраду. Так і воїни в мирний час займаються військовими вправами, щоб, коли виникне війна і буде необхідний досвід, вчасно проявили вміння, в якому удосконалилися у мирний час.

Приготуймо ж і ми у час спокою для себе зброю і ліки, щоб, коли настане боротьба з нерозумними пристрастями, чи печалями, чи зневірою, чи з чим-небудь подібним, добре озброївшись і захистившись з кожного боку, могли з великим досвідом відбивати напади лукавого і захищатися добрими думками, Божим благовістям, прикладами праведників та всіма іншими засобами. Так ми зможемо і це життя провести побожно, і сподобитися Царства Небесного з Христом Ісусом, Якому слава і держава з Отцем і Святим Духом повіки віків. Амінь.

  1. Св. Іоан Золотоуст наводить слова із грецького тексту Писання, тоді як в українському перекладі така відмінність у словах та виразах втрачена (прим. М.М.). []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору