«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 2

Бесіда після рукоположення у пресвітера

Невже те, що сталося зі мною, правда? Чи насправді звершилося те, що звершилося, і я не обманююсь? Невже це не ніч і сновидіння, а насправді день, і ми не спимо? Хто повірив би в те, що вдень, коли люди не спали і пильнували, смиренний і нікчемний юнак піднесений на таку висоту влади? Було б не дивно, якщо б це сталося вночі. Тоді деякі потворні тілом, що навіть не мають належної їжі, заснувши, бачать себе стрункими і красивими, як вони насолоджуються царською трапезою. Однак такі уявлення — це сон і омана сновидінь. Такими є сновидіння: вони винахідливі, чудернацькі і потішають дивними витівками. Але так просто ніхто цього не побачить вдень.

А нині, як бачите, сталося, збулося і звершилося те, що більш невірогідне, ніж сновидіння. І місто, таке велике і багатолюдне, і народ, дивний і великий, кинувся до мого смирення, ніби надіючись почути від мене щось велике і важливе. Але хоч би я був подібний до невичерпних рік, що течуть, і в моїх устах були б джерела мови, то й тоді при такій численності тих, що зійшлися слухати, від страху в мене потік тут же зупинився б і повернув свої води назад. А коли я не маю не тільки рік і джерел, але й мізерної краплі, то як мені не непокоїтися, щоб і цей мізерний потік не зник, пересохши від страху, і щоб не сталося того, що зазвичай буває з тілами?

Що ж буває з тілами? Часто ми тримаємо в руці багато речей і стискаємо їх своїми пальцями, та, налякавшись, розслабивши нерви і втративши тілесні сили, опускаємо все. Боюся, щоб сьогодні цього не сталося з моєю душею, і великим зусиллям зібрані для вас думки, хоч мізерні й убогі, від страху не забулися, не щезли й не розлетілись би, залишивши мій розум бездіяльним. Тому прошу всіх вас, начальників і підлеглих, щоб ви, які прийшли слухати і навели на мене стільки страху, скільки ж вдихнули в мене сміливості своєю щирою молитвою і ублагали Того, Хто «дасть слово тим, що благовістять з великою силою» (Пс. 67, 12), дати і мені «слово устами моїми відкрито із сміливістю звіщати» (Еф. 6, 19).

Вам, таким чисельним і величним, звичайно, не важко знову укріпити розслаблену страхом душу одного юнака. Було б справедливо, коли б ви сповнили це моє прохання, бо задля вас я відважився прийняти цей жереб. Задля вас і вашої любові, понад яку немає нічого більш сильного і владного, яка і мене, не дуже вправного в красномовстві, переконала говорити і заставила вийти на ниву науки, хоч раніше я ніколи не ступав на цю ниву, а завжди був серед слухачів і насолоджувався спокійним мовчанням. Однак, хто може бути таким суворим і нетовариським, хоч би він був наймовчазнішим зі всіх, щоб мовчанням зневажив ваше зібрання і, знайшовши тих, що полум’яніють бажанням слухати, не сказав би їм нічого?

Отже, маючи намір вперше говорити в церкві, я хотів би початок вступу посвятити Богові, Який дав нам цю мову. Так і повинно бути. Бо не тільки початки збіжжя і винограду, але й початки слів необхідно посвячувати Слову. І навіть початки слів більше, ніж початки снопів. Водночас цей плід і для нас більш підходить, і для Самого Бога, Якого ми шануємо, приємний. Грона і колоски вирощують надра землі, живлять потоки дощів і обробляють руки землеробів. А священну пісню породжує побожність душі, виховує добра совість і в небесні скарбниці приймає Бог. Але наскільки душа краща від землі, настільки і ці паростки кращі від тих. Тому і один із пророків, муж дивний і великий, — Осія ім’я його, — повчає тих, що образили Бога, і хочуть Його умилостивити, щоб вони приносили в жертву не стада волів і не борошна стільки-то чи стільки-то мір, не горлицю і голуба чи щось інше подібне, а що? «Візьміть, — говорить, — з собою слова» (Ос. 14, 8).

Хтось може сказати: що за жертва — слово? Надзвичайно велика, улюблений, найбільш дорогоцінна і краща за всі інші. Хто це говорить? Той, хто достеменно і краще за інших це знає — доблесний і великий Давид. Приносячи одного разу подячну жертву за перемогу, отриману на війні, він промовляв так: «Я буду славити в піснях ім’я Бога мого, буду прославляти Його хвалою» (Пс. 68, 31). Потім, показуючи нам перевагу цієї жертви, добавляє: «І це буде більш приємне Господу, ніж жертви волів і телят з рогами і копитами» (Пс. 68, 32).

Так хотів і я сьогодні принести ці жертви і обагрити кров’ю цих приношень духовний жертовник. Але що мені робити? Один премудрий муж затуляє мої уста і лякає словами: «Не є гарною похвала в устах грішних» (Сир. 15, 9). Як у вінках чистими мають бути не тільки квіти, але й руки, що їх звивають, так і в священних піснях благочестивими мають бути не тільки слова, але й душа, що їх сплітає. А в мене вона нечиста, не має відваги і переповнена безліччю гріхів. Але таким людям затуляє уста не тільки цей закон, але й інший, стародавній, що був встановлений раніше. І цей закон увів Давид, який щойно говорив з нами про жертви, сказавши: «Хваліть Господа з небес, хваліть Його у вишніх, — а після цього додав: — Хваліть Господа від землі» (Пс. 148, 1, 7). Закликаючи те й інше творіння, небесне і земне, чуттєве і розумне, видиме і невидиме, що знаходиться вище неба і під небом, поєднавши те й інше в одному хорі, і так звелівши хвалити Царя всіх, він ніде не закликає грішника, але й тут зачинив перед ним двері.

2. А щоб слова мої були зрозумілішими для вас, я спочатку прочитаю вам сам псалом. «Хваліть Господа з небес, — говорить він, — хваліть Його у вишніх. Хваліть Його, всі ангели Його, хваліть Його, всі сили Його» (Пс. 148, 1–2). Чи бачиш ангелів, які хвалять, чи бачиш архангелів, чи бачиш херувимів і серафимів, — ці небесні сили? Бо коли він говорить: «… всі сили Його», то має на увазі весь небесний сонм. Але чи бачиш тут грішника? Як же, скажеш, він може явитися на небі? Тепер підемо і зведемо тебе на землю, приєднавши до другої частини хору. І тут його не побачиш: «Хваліть Господа від землі: всі моря, всі риби і всі безодні. …Звірі і всі тварини, всі плазуни і птахи крилаті» (Пс. 148, 7, 10).

Не просто так і не без причини я замовкнув на цих словах. Змішалися думки у свідомості моїй, і довелося гірко заплакати і важко зітхнути. Скажи мені, що ще може викликати більший жаль? Скорпіони, і змії, і дракони закликаються хвалити свого Творця, і тільки один грішник випадає з цього священного хору, і справедливо. Гріх — це лютий і злий звір, який проявляє злобу не тільки щодо істот, які біля нього, але виливає отруту ненависті і на славу Господню. «Через вас, — говорить Господь, — ім’я Моє ганьблять язичники» (Іс. 52, 5; Рим. 2, 24). Тому пророк і прогнав грішника зі світу, ніби зі священної вітчизни, і відправив у заслання. Так і вправний музикант викидає із милозвучної кіфари негідну струну, щоб вона не псувала стрій звучання. Так і добрий лікар відсікає орган, який загниває, щоб від нього зараза не перейшла на інші здорові органи. Так вчинив і пророк, коли відсік грішника від усього тіла творінь, ніби негідну струну чи загниваючий орган.

Що ж мені робити? Позаяк я відкинутий і відрізаний, то, звичайно, треба мовчати. Тож скажіть, невже мені замовкнути? Невже ніхто не дозволить мені прославити нашого Владику, і я даремно просив ваших молитов, даремно благав вашого заступництва? Ні, не даремно. Я знайшов, знайшов інший спосіб славослів’я. І це завдяки вашим молитвам, які посеред цього вагання засяяли, наче блискавки в темряві. Я буду прославляти співслужителів. Можна прославляти і співслужителів. А коли будуть прославлені вони, то прославлення, звичайно, перейде і на Владику. А те, що Він таким чином прославляється, на це вказує Сам Христос словами: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). Ось інший спосіб славослів’я, який, не порушуючи закону, можна використовувати і грішникові.

3. Отже, кого, кого із тих, що слухають, я маю піднести? Кого ж іще, як не учителя нашої вітчизни1, а через вітчизну і весь світ? Як він навчив вас стояти за істину до смерті, так ви навчили інших скоріше розлучитися з життям, ніж із благочестям. Хочете, сплетемо йому з цього вінки похвал? Хотів би і я, але бачу непроглядну безодню подвигів і боюся, щоб слово, опустившись в глибину, не втратило силу повернутися наверх. Необхідно було б перерахувати стародавні подвиги: подорожі, служіння, турботи, поради, боротьбу, трофеї за трофеями і перемоги, діяння, що перевершують не тільки мою, але будь-яку людську мову і потребують апостольського голосу, що надихається Духом, Який може про все сказати і навчити.

Однак, облишивши цю область, звернемося до іншої, більш безпечної, яку можна переплисти і на малому човні. Поговоримо про стриманість і розповімо, як він усмирив тіло, як зневажив розкіш, як відкинув багату трапезу, будучи при цьому вихованим у знатному домі. Ніскільки не дивно, коли до такого убогого і суворого життя приходить той, хто жив в убогості. Він у цій убогості має для себе супутницю і порадницю, яка щоденно полегшує для нього цей тягар. Однак для того, хто володів багатством, не легко вирватися із його кайданів. Його душу охоплює стільки недуг, тобто пристрастей, які, подібно до густої і темної хмари, закриваючи зір розуму, не дають поглянути на небо, а заставляють нахилятися вниз і дивитися в землю. Немає, немає нічого такого, що так перепиняло б шлях до неба, як багатство і ті біди, що йдуть від нього. Це не мої слова, а вирок, винесений Самим Христом, Котрий сказав: «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже увійти» (Мф. 19, 23–24).

Але ось це нелегке, а краще сказати, неможливе стало можливим. І що колись викликало у Петра подив перед Учителем, і що він хотів пізнати, це всі ми пізнали достеменно. І навіть більше того, бо цей муж не тільки сам піднявся до неба, але вводить туди багато народу, хоч, крім багатства, мав й інші, не менші перешкоди — молодість і передчасне сирітство, які ще більше можуть затьмарити будь-яку людську душу, — такий вплив, таку отруту вони мають! Він запанував і над нами, попрямував до неба і, не думаючи про пишноту цього життя, захопився тамтешньою мудрістю. Не подивився на знаменитість предків, хоч краще сказати, подивився на знаменитість предків, однак не тих, з котрими пов’язаний природними узами, а тих, котрі близькі йому за благочестям. Тому він і став таким.

Він подивився на патріарха Авраама, подивився на великого Мойсея, котрий був вихований в царському домі, насолоджувався розкішною трапезою і знаходився посеред єгипетської знаті а ви знаєте, які вони варвари, якою гордістю і пихою переповнені), однак, зневаживши все те, добровільно перейшов до глини і виробництва плінфи2 — цар і царський син захотів бути серед рабів і невільників. Тому він і повернувся у виді більш славному, ніж той, який він мав раніше і яким зневажив. Після втечі і служіння в тестя, після прикрощів на чужині, він повернувся володарем царя, або краще, богом царя. «Я поставив тебе, — говорить Господь, — замість Бога для фараона» (Вих. 7, 1). І, не маючи діадеми, не одягаючись у багряницю і не роз’їжджаючи на золотій колісниці, а зневаживши всю цю пишність, він був славніший від царя. Бо «вся слава дочки царя, — сказано в Писанні, — в ній самій» (Пс. 44, 14). Він повернувся із жезлом, яким повелівав не тільки людям, але небу і землі, і морю, і повітрю, і воді, озерам, джерелам і рікам. Бо стихії сповняли все, чого хотів Мойсей. У його руках творіння перемінювалося і, ніби покірна рабиня, що побачила, як прийшов товариш її пана, у всьому слухалась і підкорялася йому, як Самому Владиці.

Споглядаючи на нього, і цей муж став таким. І причому став таким, як би ніколи не був юним. Я не вірю цьому — такий дорослий розум у нього був ще від пелен. Але, будучи юним за віком, він засвоїв усю мудрість і пізнав, що наша природа подібна до поля, яке заросло лісом. Він легко відсікав душевні недуги побожним словом, ніби серпом, подаючи землеробові для засівання чисту ниву. І, приймаючи все це насіння, закладав його глибоко, щоб воно, укоренившись знизу, не страждало від пекучого сонячного проміння і не було заглушене терниною. Так він укріпляв свою душу, а похоті тіла усмиряв ліками стримання, накладаючи на тіло, ніби на якого непокірного коня, вузду посту. І до того стримував його, що самі уста похотей обагряв кров’ю, однак з належною поміркованістю. Бо ж і не напружував надто тіло, щоби зв’язаний путами кінь не став непридатним для служіння, але й не попускав, щоб він не був надто ситий і, ставши надмірно тілесним, не збунтувався проти розуму, що ним управляє, а водночас піклувався про його здоров’я і належний вигляд.

І був він таким не тільки в юності, але й, перейшовши через цей вік, не припиняв цих турбот. Навпаки, і тепер, досягши старості, ніби в тихій пристані, продовжує сповняти таке ж піклування.

Дійсно, юність, улюблені, подібна до неспокійного моря з лютими хвилями і бурними вітрами. А сивина приводить душі тих, що постарілися, ніби до тихої пристані, надаючи їм можливість насолоджуватися притаманною для цього віку безпечністю. Насолоджуючись тепер нею і знаходячись, як я вже сказав, у пристані, цей муж, як і раніше, непокоїться про тих, котрі знаходяться посеред моря в бурі. Такого остраху він навчився у Павла, котрий і після того, як сходив на небо і, перейшовши все, досяг аж до третього неба, говорив: «Боюся, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27). Тому і цей муж держить себе в постійному страху, щоб завжди бути в безпеці і сидіти біля керма, спостерігаючи не за сходом зірок, не за підводним камінням і скелями, а за нападами демонів, підступами диявола і збуренням помислів; і, обходячи довкола свого воїнства, всіх береже у безпеці. Він слідкує не тільки за тим, щоб човен не потонув, а вживає всіх заходів для того, щоб і з тих, що пливуть, ніхто не відчув будь-якого хвилювання. Завдяки йому та його мудрості всі ми, повністю розгорнувши вітрила корабля, пливемо щасливо.

4. Коли ми втратили попереднього отця, який породив нам цього3, то наше становище було нелегким. Тому і плакали ми гірко, ніби не надіючись, що цей престол отримає іншого такого мужа. Але коли явився цей муж і став між нами, він розігнав усю нашу тугу, як хмару, розвіяв усі печалі, зупинив наш плач. Не поступово, а раптово, ніби той блаженний сам, уставши з гробу, знову зійшов на цей престол.

Однак, захопившись подвигами нашого отця, я заговорився понад міру. Не понад міру його подвигів, — про них я ще не починав говорити, — а понад міру щодо моєї юності. Зупинимо бесіду мовчанням, ніби в пристані. Однак вона не хоче зупинятися, а з ремствуванням і обуренням прагне вповні насолодитися квітами (красномовства). Але, діти, це неможливо. Перестаньмо гнатися за недосяжним, для нашої втіхи вистачить і сказаного. Так буває і з дорогими оливами. Вони наповнюють повітря і обдаровують усіх присутніх приємним запахом не тільки тоді, коли хтось проллє їх із посудини, але й тоді, коли торкнеться пальцями краю їхньої поверхні. Те саме сталося й тепер, однак не силою моїх слів, а через доблесть подвигів цього мужа.

Відійдімо ж, відійдімо, звернувшись до молитви. Помолимося за те, щоб наша мати (Церква) перебувала міцною і непохитною, і щоб цей отець, учитель, пастир, керманич жив довгі літа. Якщо ви удостоюєте будь-кого уваги і водночас мене (бо я не насмілююсь ставити себе поряд зі священиками, як виродка не можна вважати нарівні із нормально народженими), якщо взагалі удостоюєте будь-кого уваги і також мене, хоч би як якогось виродка (1 Кор. 15, 8), то помоліться, щоб дана була мені велика поміч з неба. Я потребував захисту і раніше, коли жив самотньо спокійним життям. Коли ж я виведений на середину, — не кажу як: людською волею чи Божественною благодаттю, не говорю з вами про це, щоб будь-хто не сказав, нібито я говорю прикидаючись, — але коли я виведений, і прийняв на себе це міцне і тяжке ярмо, то мені потрібна допомога багатьох рук, необхідно чимало молитов, щоби в той день, коли будуть покликані й приведені ті, що отримали таланти, і повинні будуть дати за них звіт, я зміг в цілості повернути Владиці отриману запоруку.

Тож, помоліться, щоб мені бути не серед зв’язаних і викинутих у пітьму (непроглядну), а серед тих, що мають отримати хоч незначну поблажливість через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Котрому слава, і держава, і поклоніння на віки віків. Амінь.

  1. Флавіана, єпископа Антиохійського. []
  2. Вид стародавньої цегли. []
  3. Святого Мелетія, попередника Флавіана на єпископській кафедрі в Антиохії. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору