«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаНаші виданняТополi ще тримають оборону. Поезія, живопис

Розділ ІV. Вісь Всесвіту проходить через душу

Лишаю цій землі свої вірші

Лишаю цій землі свої вірші,
Лишаю цій землі свої картини.
Лишаю свою часточку душі,
Яка іще працює без зупину.
Можливо, моє слово і мазок,
Покладені невміло і невдало,
Відсохнуть серед більш живих бруньок
На дереві вселенського загалу.
Але вони були, таки були,
А це не зовсім те, що порожнеча.
Таки ж у пласт добра вони лягли
Тонесеньким прошарком.
2004

За кожну мить життя з нас мито стягує

За кожну мить життя з нас мито стягує.
Що день дає, тому ти і радій.
Час не лікує рани, а затягує
Тонесенькою плівкою надій.
Не зачіпай тих ран, нехай не ятряться.
Не оглядайся в мряку і пітьму.
Хай біль твій лиш молитвою освятиться,
Дивись лише вперед і вір Йому.
Грудень 2003

Нема на світі нещасливих доль

Нема на світі нещасливих доль.
То поняття про щастя в кожного своє.
Буває нещасливим і король,
Як не цінує те, що Бог дає.
Бува зате щасливим і жебрак,
Коли хоч щось йому хтось подає.
Коли із щастям щось у нас не так —
То не цінуєм те, що Бог дає.
Лютий 2003

Кроки

Як гарно йти по цій землі.
Босоніж, в капцях, в черевиках.
Робити кроки невеликі —
Шляхи долати немалі.
Як гарно йти по цій землі.
По снігу, по піску, по травах.
Не дріботіти вліво-вправо,
А йти, як ходять королі.
І пам’ятати кожен крок.
Зробила я їх вже чимало.
Та мало в пам’яті відклала,
Бо з поспіху не до думок.
Щодень — то крок, життя іде.
Тож перед тим, як крок зробити,
Якби ми думали, як жити,
Куди цей крок нас заведе.
В житті важливий кожен крок —
Від кроку першого маляти.
Як вірно напрям вибирати —
Ведуть всі кроки до зірок.
Січень 2003

Хто проходить життя, хто його пролітає

Хто проходить життя, хто його пролітає,
Хто його проповзає байдужим вужем —
Та на всіх один фініш по всьому чекає,
Хоч здається не скоро, не завтра, не вже.
Все життя… А це скільки? Та хто його знає,
Як роки рахувати, вимірювать вік.
Дехто тільки по пальцях прожите складає,
Дехто тільки зірками вимірювать звик.
Є такі, що рахують лиш весни квітучі,
Зими в сплячці проводять, чекають тепла.
А на фініші потім, на тім, неминучім
Нарікають: дистанція дуже мала.
Але є і такі, що і осінь не знали —
Зупинило їх літо, як в груди удар.
Ще й рахунок життю вони ледве почали,
У багатті життя лиш роздмухали жар.
Залишили живим всі нездійснені мрії,
А у них вистачає таких і своїх…
І злетіли з душею у небо надії,
Невмирущі надії померлих живих.
Листопад 2003

Яка благодать — ця весняна повінь

Яка благодать — ця весняна повінь,
Яка благодать — ця осіння мряка.
Яка благодать, коли місяць повен.
Яка благодать, коли денна спека.
Яка благодать і рілля, і стерня.
Яка благодать — колосисте жито.
Яка благодать — цей початок дня.
Яка благодать — весь цей день прожити.
Листопад 2002

— Мамо, а звідки беруться діти?

— Мамо, а звідки беруться діти?
— Діти, дитино, це світлі янголи.
Їх з неба на крилах приносять лелеки
На втіху батькам та на радість землі.
— Мамо, а звідки беруться янголи?
— Янголи, люба, це земні діти,
Що їх на небо відносять лелеки,
Коли закінчиться їх шлях на землі.
Листопад 2002

В природі вся музика ніби дощами омита

В природі вся музика ніби дощами омита,
Весняна соната і буйна симфонія літа.
Рапсодія осені, тиха кантата зими.
Маленькими нотками всюди розкидані ми.
Життя-диригент скинув паличку вгору натхненно.
Кому яку партію грати, він знає один достеменно.
Та ми в унісон затягли щось гнітючо нудне,
Що й вітер небесний нудьгу нашу не розжене.
Весняну і літню, а також осінню й зимову,
Природа дарує нам музику знову і знову.
На хлюпання й хлипання нам не відведено час.
Хай музика Всесвіту в душах лунає у нас.
Листопад 2005

Блискітки в повітрі мерехтять

Блискітки в повітрі мерехтять,
На дахах сліпить сніжок у вічі,
Наближається прозорий січень.
Дні летять. Короткі дні летять.
І така в природі чистота,
Ясність неба і дерев графічність,
Мов до нас наблизилася ВІЧНІСТЬ.
Дивитися, чи ще ЗЕМЛЯ свята?
Дивиться, чи вірити ще можна
В те, що ЛЮДСТВО ЗЕМЛЮ збереже,
Перестане на своє й чуже
Краяти мало не грудку кожну.
Грудень 2002

А нас попереджали літні грози

А нас попереджали літні грози,
Що це блаженство не на все життя,
Що за гріхом завжди йде каяття,
Що радість часто переходить в сльози.
А нас попереджали літні грози,
Що небо не завжди прозоре тло,
Що вже якщо грозою затягло,
То, мабуть, будуть не лише погрози.
Хоч не хотілось вірити в прогнози,
У передбачення й передчуття,
Але дійшло до осені й життя.
А нас попереджали літні грози…
Серпень 2004

Ніколи не вертається вода

Ніколи не вертається вода,
Ріка життя теж вороття не знає.
Ніколи не вертається біда.
Нова приходить. А стара минає.
Нова приходить, клешні розкрива,
Стискає горло, серце рве і крає.
І вже надія навіть не жива,
Що нібито останньою вмирає.
І мозок стеариново стіка.
І ноги пластиліново безсилі.
І обміліла геть життя ріка…
Завмерли, заспокоїлися хвилі.
2007

Між гіллям графічно-строгим

Між гіллям графічно-строгим
Пізнє яблучко звиса.
Скаже хтось: «Яка убогість!»
Скаже хтось: «Яка краса!»
Жовтень 2002

Мрії юності — лише примарності

Мрії юності — лише примарності.
В них не дуже вірити спіши.
Крила виростають лише в старості,
Та і то не в тіла, а в душі.
2004

Ти кажеш, що кохання не буває

Ти кажеш, що кохання не буває
І глушиш сигарети і вино.
Кохання є, тебе лиш обминає
Десятою дорогою воно.
Листопад 2004

Не треба поспішати жити у путах сну

Не треба поспішати жити у путах сну,
Не треба заглядати в літо через весну.
Не треба літо підганяти — само пройде.
І осені не треба ждати — сама прийде.
Прийде, покриє жовтим листям усе життя.
Холодний вітер з диким свистом — у небуття,
Потягне, хочеш чи не хочеш, в зимові сни.
Не всім дано пройти крізь ночі у цвіт весни.
2004

Початок і кінець — це теж про час

Початок і кінець — це теж про час.
Не вічні й зими, як не вічні весни.
Земні дороги кожного із нас
Є лише відображенням небесних.
Початок і кінець — це теж про нас.
Не вічна старість, як не вічна юність.
Усе в житті буває тільки раз —
У цьому є життя, і зміст, і сутність.
Початок і кінець — дороговказ.
І їх місцями не перемінити.
Схопився за початок у свій час —
То треба жити.
Січень 2005

Прожитий день не викличеш «на біс»

Прожитий день не викличеш «на біс».
Не вийде знову він на авансцену.
Вчорашніх дзвонів музика натхненна
Спливла по хмарах за далекий ліс.
Та не хапайся за вчорашній звук,
Не повертай минуле серед ночі.
Бо час іде. І хочеш чи не хочеш,
Не можна віжки випускати з рук.
Задумався, спинився хоч на мить,
А день сьогоднішній вчорашнім стати може,
І вже тоді ніщо не допоможе
Його ні повернути, ні прожить.
Квітень 2005

Ми йшли в цей світ самі

Ми йшли в цей світ самі,
Батьки, бува, й не знали,
Що ми собі в пітьмі
Дорогу пробивали.
Тоді, в зачаття час
Ще нас не відчували.
Батьки не знали нас,
А ми їх уже знали.
Ми вибрали батьків.
І, щоб там не казали,
Вони нас, малюків,
Готовими вже взяли.
Сприйняли, як удар,
Як кару й милосердя,
Як скарб, як Божий дар,
Як право на безсмертя.
Червень 2003

Кожен у своє життя начиння

Кожен у своє життя начиння,
Як в пиріг, готовий напихати.
Зранку — хто газети, хто насіння,
Навіть в чергу стане купувати.
Тільки мало хто зупинить кроки,
І завмре в пориві одкровення:
Золоті хрести окине оком
І отримає благословення.
Не цінуючи життя хвилини,
Біжимо кудись, зігнувши плечі,
І про те, що це життя — Єдине,
Згадуємо ми уже під вечір.
Але всі розкуплені газети,
Ніч усе земне ховає в тіні…
Хтось пізнав якісь земні секрети,
Хтось лишився з купкою лушпиння.
Січень 2005

Добро і зло і день і ніч змагаються

Добро і зло і день і ніч змагаються, життя і смерть.
Початок із кінцем не зустрічаються  — хоч круть, хоч верть.
Відповідає дивному узгодженню ця круговерть:
Чомусь найбільше кожному народженню радіє смерть,
Чомусь найбільше кожному світанкові радіє ніч,
Коли за роз’яснілими фіранками вже сонця клич.
І біле з чорним, скільки не змагаються — обидва є.
Без цього жити хай не намагаються, усім своє.
Живе земля, усе це терпить і мовчить: всі її діти.
Проте не можна знищити, щоб не згрішить, нічого в світі.
Березень 2003

Скажіть мені ну хоч хто-небудь

Скажіть мені ну хоч хто-небудь,
Не обминайте, зупиніться,
Невже ні на землі, ні в небі
Вже правді ніде прихилиться.
В страшному вирі сьогодення,
У невблаганних жорнах часу,
Чи є ще мрії небуденні —
Буденного життя окраса?
Чи є ще прагнення святого,
Чи всі хрести уже обдерті?
Чи є ще віра, хоч не в Бога,
А в строгу невблаганність смерті?
Сльозами точаться ікони,
Каміння точиться сльозами.
Та не пізнати нам до скону,
Що нині робиться із нами.
Які ще докази нам треба,
Що не царі ми і не Боги.
Що тільки від землі до неба
У нас дорога.
2007

Уже цвітуть каштани і бузок

Уже цвітуть каштани і бузок.
Хто зна, чи сумувати, чи радіти,
Що вже весни закінчується строк
І вже саме накочується літо.
Його не треба кликать і чекать.
Воно давно вже тут: хазяйновито
Усе частіше стало припікать.
Ніхто не скаже: «ну, коли вже літо».
І думка серед безлічі думок,
У душу западає знову й знову:
Так само й літо скінчиться не в строк,
І осінь також прийде достроково.
А зиму, хоч чекай, хоч не чекай,
Вона і взагалі нас не спитає,
Затягне сивиною небокрай,
І ні весни, ні літа вже немає.
Немає і неначе й не було.
І, головне, неначе вже й не буде.
В природі весен зоряне число.
Та вік, як рік, живуть на світі люди.
Одна весна, якою б не була.
Одне, хоч гарне, хоч погане, літо.
Одна лиш осінь навколо чола.
А до зими ще треба і дожити.
Червень 2003

З ким тільки не порівнюють людей

З ким тільки не порівнюють людей.
Коли вже рис людських не вистачає,
Людина у природи позичає
І по метафори до неї йде.
З деревами порівнюють людей,
За те, що вміють на землі стояти,
У рідну землю намертво вростати,
І з нею жити, хоч би що там жде.
З тваринами порівнюють людей
За вміння воювати й виживати,
Нещадно ворогів перемагати,
А ворогів знаходити будь-де.
Із птахами порівнюють людей
За те, що рідний край не забувають,
До рідних гнізд вони завжди вертають,
І не будують більше гнізд ніде.
Із квітами порівнюють людей,
І, ніде правди діти, з бур“янами.
Бо і таке трапляється між нами,
А вже метафора — кому яка іде.
Так живемо: з хвостами і крильми,
І навіть робим їх гербами роду…
Ще б доброти навчитись у природи —
І нас тоді вона назве ЛЮДЬМИ.
Лютий 2004

Епоха тестів — відповідь готова

Епоха тестів — відповідь готова,
Не треба дуже голову ламати,
З можливих варіантів вибирати —
І можна здогадатись випадково.
От можна лиш не виграти нічого,
Але зате нічого й не програти.
Отож, звичайно нічого втрачати,
А значить, хвилювання ні до чого.
Та тільки вірна відповідь єдина.
Знайти її — оце і є завдання.
To be or not to be — це не питання.
Це — відповідь. Твій варіант, людино!
Березень 2004

Життя дерев залежить від людини

Життя дерев залежить від людини,
Хоча й ростуть самі все вище й вище,
Але людина кожну деревину,
Коли захоче, отоді і знищить.
Життя струмків залежить від людини.
З пластів землі чи з-під кореневища
Проб’ється, та людина безневинно
Коли захоче, отоді і знищить.
Життя людей залежить від природи,
Вона ще терпить нас, та це поки що.
За те, що стільки наробили шкоди,
Коли захоче, отоді і знищить.
Квітень 2004

Скільки сердець залишилося ще на вітринах

Скільки сердець залишилося ще на вітринах,
Скільки сердець розкупили заради розваги.
День Валентина, придумали День Валентина,
Начебто в інші любити немає відваги.
Скільки сердець перештопаних мало спочинок,
Є у цей день бутафорних сердечок багато.
Так що десятки дешевих отих «валентинок»
З ранку до вечора можна усім роздавати.
Свято минуло, і більше немає потреби
В купах сердечок, що вчора ще значення мали.
Свято минуло, тепер прикидатись не треба
В тих почуттях, які старанно так зображали.
Зайві сердечка на рік тепер можна сховати.
Що ж пропадати добру, невеликі — та гроші.
День Валентина тому-то й улюблене свято,
Що за день не набридне кохання. От тим і хороше.
Лютий 2004

Давай, малесенька, зроби ще один крок

Давай, малесенька, зроби ще один крок,
Бо за отим твоїм маленьким кроком
Усі казати будуть: «З Новим Роком!» —
І піднімати келих до зірок.
Давай, секундна стрілочко, іди,
Гляди, в останню мить ти не спіткнися,
Не посковзнися і не зупинися,
Карбуй свої малесенькі сліди.
Сьогодні всі тобою дорожать,
Слідкують за твоїм найменшим рухом,
А завтра вже не поведуть і вухом
За тим, як ті секундочки біжать.
Та треба йти. Бо твій маленький рух —
Це рух Землі і Сонця, рух космічний,
А він не зупиняється, він вічний,
І ти на варті часу, його друг.
Не переймайся тим, що ти мала,
Бо навіть Рік на тебе поділився.
Ти вказуєш — годинник зупинився.
І він пішов, як тільки ти пішла.
Січень 2004

ВЧОРА вже немає, ЗАВТРА ще немає

ВЧОРА вже немає, ЗАВТРА ще немає.
Є оце СЬОГОДНІ — в ньому жити маємо.
Ми про нього мріяли, ми його чекали,
Ми його майбутнім світлим називали.
А тепер клянемо в ненависті й тузі
Клопоти й погоду, ворогів і друзів.
Знову ждемо ЗАВТРА у надіях марних,
Що з його приходом усе буде гарно.
А СЬОГОДНІ наше вже, гляди, минає,
І не кожен знає, що він тут втрачає.
Стане все це ВЧОРА, буде що згадати?
Чи примарних ЗАВТРА будем знов чекати?
ВЧОРА вже минуло, все має минути.
ЗАВТРА може бути, може і не бути.
Бережім СЬОГОДНІ на життєвім крузі
Клопоти й турботи, ворогів і друзів.
Листопад 2002

О, скільки можна встигнути іще

О, скільки можна встигнути іще,
Якщо вітрам підставити обличчя,
Прислухатись, як соловейко кличе,
Умитися березовим дощем,
О, скільки можна встигнути іще,
Якщо по закапелкам не ховатись,
Ні ворогів, ні друзів не боятись,
Не прислухатись до порад нікчем,
О, скільки можна встигнути іще,
Якщо не впасти до підніжжя слави,
Не знизитись до того, що лукавий
Шепоче, заховавшись за кущами,
О, скільки можна встигнути іще,
А значить треба братись і встигати,
І відчувати серця біль і щем…
О, скільки можна встигнути іще!
Лютий 2005

Нам лиш здається, що усе ми знаємо

Нам лиш здається, що усе ми знаємо.
Сприймаємо життя занадто однобоко.
Коли за кимось двері зачиняємо,
То двері бачимо лише зі свого боку.
І що там, за дверима, ми не бачимо,
Фантазії своїй ми звикли довіряти.
Що ми самі для потойбіччя значимо —
То тільки з-за дверей нам може хтось сказати.
Травень 2004

Купаються у щасті горобці

Купаються у щасті горобці.
А щастя — чи калюжа, чи пилюка.
Що краще, чи синиця у руці,
Чи з непостійним журавлем розлука?
Бо щастя — це не факт, а сприйняття.
Що хочеш бачити — те і побачиш.
Дається море щастя для життя,
А в нім калюжу сам собі означиш.
2007

Це вже давно для всіх не новина

Це вже давно для всіх не новина,
Що, сповнена ненависті і люті,
Історія закопує відомі імена,
Випорпуючи вже давно забуті.
Це вже давно для всіх не новина,
Що треба в муках безвісті сконати,
Щоб потім вже про вас хотіли знати,
В світах шукали ваші імена.
2006

Треба вмерти, щоб бути воскреслими

Треба вмерти, щоб бути воскреслими.
Що судилося — не обмине,
А дорога до Раю небесного
Пролягає крізь пекло земне,
Треба жити і часу не згаяти,
Того, що для гріха й каяття,
І не втратити, не занехаяти
Боже світло земного буття.
Грудень 2005

Час — це провалля, чорна діра

Час — це провалля, чорна діра,
І головне в ньому слово «пора».
Все, що лежить, чи повзе, чи літа,
Час поглинає та не верта.
Слово коротке, йому все одно,
Скільки насправді вміщає воно:
Рік чи століття, день чи життя —
Всьому на світі нема вороття.
Слово таке коротесеньке — я —
В ньому вмістилася доля моя.
Радощі, болі, розлуки, сім’я —
Все це в словечку короткому «я».
Слово коротке іще одне — «ти».
Як ти знайшовся, один на світи!
Можеш лишитися, можеш піти,
Все це в словечку короткому «ти».
Ще одне слово коротке — це «ми».
Ми — лише двоє нас поміж людьми.
Ми — вся планета, і ми — лише ми,
Навіть якщо поодинці візьми!
Слово — молитва і каяття.
Слово до слова — так все життя.
Слово батіг, слово — ніжна рука,
Товстий канат, павутинка тонка.
Мають бездумні такі язики
Дар оживляти наші думки,
Дар залишати у світі людей
Хоч би лиш відгомін наших ідей.
Січень 2004

Що відсікати, що додавати

Що відсікати, що додавати, —
Вийде скульптура чи ні.
Що витрачати, що зберігати,
Що гартувати в вогні.
Що той вогонь збереже, загартує,
Що спопелить в одну мить.
Доля усім нам вогонь той готує.
Хто перейде, хто згорить.
2007

Ми життя підрізаємо ще на корню

Ми життя підрізаємо ще на корню.
І собі підрізаємо й дітям.
Ми життям називаємо цю метушню,
Це страхіття щоденне у світі.
Ми так швидко і легко вбиваємо все,
Що так важко було народити.
Нас немовби у прірву, у пекло несе,
Де ні нам вже, ні дітям не жити.
Березень 2003

Править нами то ненависть, то любов

Править нами то ненависть, то любов,
Одночасно і поперемінно.
Видно, їх боротьба — це основа основ,
Що одна лише досі незмінна,
І що більших висот досягає любов,
То ще глибшою ненависть буде.
Через тисячі років вертаються знов
До причини найпершої люди —
До звичайного яблука — першооснов,
Що вкусила вона необачно.
І кудись подівалася вічна любов,
Вічний гріх напосів однозначно,
Вічний гріх, ще й родитися ми не змогли,
А вже грішні від роду до роду,
І важкого хреста на собі понесли,
І його вже не скинути зроду.
Донести до Голгофи важкого хреста,
Не відмовитися, не зректися —
Наша доля людська, наша доля свята.
Чи ми здатні на це спромогтися?
Серпень 2004

Те, що є, завжди приймай із вдячністю

Те, що є, завжди приймай із вдячністю.
Шлях життя — від мрії навпаки.
Десь колись з простої необачності
Ми змінили русло у ріки.
Десь колись щось не було пробачено,
З легкістю відрізано вживу.
Все, що мали, все, що нам призначено,
Ми спалили, як суху траву.
Хоч би раз, до того, як відрізати,
Ми відміряли, не сім, а хоч би раз.
Хоч би раз, до того, як розвіяти,
Ми хоч щось лишили про запас.
Хоч би раз, до того, як покинути,
Оглянулися через плече.
Перед тим, як жар образи кинути,
Здогадались, що комусь пече.
Ні ж бо, кожен гонор свій вивищує
І під себе тягне і гребе.
Скільки за життя людина знищує.
Знищує потроху і себе.
2007

Вмій прощати, любити і жити з людьми

Вмій прощати, любити і жити з людьми,
І затисни зухвале «прощай» між губами.
Ми йдемо не тоді, як прощаємось ми,
Ми йдемо, як прощатися мусять із нами.
Листопад 2002

Мить, а промайнув космічний час

Мить, а промайнув космічний час.
А космічні миті невблаганні:
Мить — і ти вдихнув найперший раз,
Мить — і ти вже видихнув востаннє.
Кажуть, що життя — це лише мить.
Може й так, але ж то мить космічна.
Як завгодно швидко пролетить,
Та у всесвіті пребуде вічно.
Серпень 2005

Іти через трояндові сади

Іти через трояндові сади —
Це все одно, що йти через тернові:
Залишаться однакові сліди
Від колючок любові й нелюбові.
Що на шматки дрібніші душу рве:
Любов чи ненависть, чи ревнощі, чи зрада.
Проходить час, а з ним усе спливе,
Залишиться в минулому, позаду.
Та зболена і зранена душа
Не оновиться, вкриється рубцями.
Але чомусь вона не поспіша
Йти по життю легкими манівцями.
2007

Вісь Всесвіту проходить через душу

Вісь Всесвіту проходить через душу.
Душею покривлю — весь Космос зрушу.
Один кінець в космічну йде безмежність.
В глибинах серця — його протилежність.
Душа — канатоходець на арені.
На тій тонкій мотузці нескінченній.
І швидше я її живою вирву,
Ніж дозвіл дам звалитися у прірву.
Лютий 2003

Боже, скільки картин

Боже, скільки картин
У запасниках людства зібралось.
А найкращі це ті,
Що зостались на стінах печер.
Боже, скільки скульптур,
Що стоять на крутих п’єдесталах,
Але скіфської баби
Ніхто не досяг дотепер.
Боже, скільки ідей
На кривавім засіві зростало.
І оплачені всі мільйонами
Людських життів.
А ідея одна —
Якби тільки нам розуму стало:
Бог усім дав життя
І Себе в нас побачить хотів.
Січень 2003

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору