«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаНаші виданняТополi ще тримають оборону. Поезія, живопис

Розділ ІІІ. Хто тебе захистить, дивний мій зачарований світ

В моїй майстерні дах високий і прозорий

В моїй майстерні дах високий і прозорий,
І замість стін стоять ряди тополь і кленів.
Літають по світах в просторах неозорих
Ескізи тих картин, що поки нездійсненні.
Що полотном іще не стали на мольберті,
І пензлі перед ним ще не тамують подих.
В фантазіях лише, сміливих і відвертих,
Не скуті ґратами прийомів і методик.
Лишилося мені їх на льоту впіймати,
До того полотна мазками приліпити.
В дешеві рами ті полотна повставляти,
І берегти в кутках, від пилу не прикритих.
2003

Я повинна багато сказати

Я повинна багато сказати,
Доки мову мою ще чути,
Доки пензля ще здатна тримати,
Доки можу ще жити і бути.
Час обмежено, треба встигати.
Не питання для мене, чи бути,
Не проблема для мене — віддати,
Не образа — подяки не чути.
Не трагедія — слави не знати,
Не приниження — бідною бути,
Я боюсь порожнечу лишати
І свою непотрібність відчути.
Лютий 2004

Я частенько дивуюся, звідки беруться слова

Я частенько дивуюся, звідки беруться слова.
Чи вони проростають з глибин непокірного серця?
Звідки мова моя українська береться,
В голові крізь русизми потрохи таки ожива.
Як в дитині Одещини сталінських темних часів
Через всі комсомольські дороги Далекого Сходу,
Через роки навчання на мові чужого народу
Збереглося відлуння дідівських отих голосів.
Як крізь роки зневіри і морок пори атеїзму,
Крізь роки побудови примарних висот комунізму,
Що не тільки тіла, а і душі понищити може, —
Із людської душі проривається щире: < <О, БОЖЕ!>>
13.03.03

Щось таке хороше написалося

Щось таке хороше написалося
Зранку в напівсонній голові,
Тільки розкотилося, розпалося,
В тисячах росинок на траві.
Пострибало зайчиками сонячно
По поверхні сонної води,
В комишах заплуталось безпомічно,
Павучкам накреслило сліди.
Стріпонулось блискітками-рибками,
Понесло униз по течії,
Там хлопчина з вудочками хиткими
Може впійме віршики мої.
Та не карасями і не плітками
Затріпочуть на гачку вони,
Зринуть з хвилі золотими рибками
І попросяться назад до глибини.
Квітень 2004

Я вже не хочу вірить в холоди

Я вже не хочу вірить в холоди,
Хоча ще б’є хурделиця у вічі,
Та календар переступив за січень —
І я уже не вірю в холоди.
Я уже хочу бачити весну,
Та хочу так, що не дивлюсь під ноги,
Не бачу кучугури край дороги,
А бачу вже небес височину.
Я чую, як уже бринять бруньки,
І, щоб завчасно не явити світу
Те, що у них так бережно закрито,
Напружено стискають кулачки.
Весна прийде, прийде не звідкілясь,
Над світом несучи широкі шати.
У цих маленьких бруньках-рученятах
Вона всю зиму тихо береглась.
Лютий 2003

Дитинство — кізяки і кирзяки

Дитинство — кізяки і кирзяки.
Від гумових і досі крутить ноги.
Одещини степи і рівчаки,
Акації старезні край дороги.
Велосипед вітчима, два мішки,
До вибалку я їздила крізь раму.
А вже назад тягла вантаж важкий,
Траву кролям, як наказала мама.
Дитинство — гіркуваті зеленці,
Сусідські пси, до нас малих байдужі.
Заслужені подряпини й синці.
Після дощів до пояса калюжі.
А в них старенькі ночви і тази,
Ну геть тобі корвети й бригантини.
Такі були абетки і ази
В житті післявоєнної дитини.
Нас не лякали голод, холоди.
Були ми переповнені відваги.
У розвідку ми брали не завжди,
Якщо із нами йшли задля розваги.
Не грались ми в дитинство, в нім жили.
Нескорені, безстрашні і завзяті.
Такими й у дорослість увійшли, —
От звідки взялися < <шестидесяті>>.
2007

Хто я є?

Хто я є? Пожовкла горобина,
Що останнє листя вже втрачає,
Хто я є? Я — пісня журавлина:
Хто не чує, хто не помічає.
Чи згадає хто, чи не згадає —
То мене, до речі, не хвилює.
Та важливо, що я в серці маю,
Що несу в собі і що люблю я.
Жовтень 2002

Голубка на мою черешню сіла

Голубка на мою черешню сіла,
З біленьким цвітом гілочка гойднулась,
Затріпотів сніжок духм’яно-білий.
Душа, як серце пташки, стрепенулась.
Встає над світом весняний світанок,
Усе живе пробуджує, тривожить.
Мене уже підняв цей свіжий ранок
А от прокинутись я, мабуть, вже не зможу.
2000

Кружляє лист

Кружляє лист. Не перший, не останній,
А так — один з листів, що упадуть.
А осінь ще й не пізня, вже й не рання,
А так — кінець тепла уже, мабуть.
Уже не молодість, та ще й не старість віє,
А так — той вік, що хилить у траву.
В душі ще жевріє, та вже не гріє,
А так, ще треба жити, то й живу.
Вересень 2002

Чим довші роки, тим коротші думки

Чим довші роки, тим коротші думки —
В заобрійні далі уже не сягають.
Чим довші роки, тим коротші рядки,
А далі — дві дати, а їх не читають…
Була чи не було мене взагалі,
Чи щось я зробила роками своїми?
Невже лише риску лишу на землі,
Лише одну риску між датами тими…
Листопад 2002

Стежками і дорогами Опішні

Стежками і дорогами Опішні
Ходжу я понад три десятка літ,
Старі горіхи, молоденькі вишні,
Відліт птахів, а потім їх приліт.
Асфальтові і ґрунтові дороги,
І перші протопти поміж торішніх трав.
Зимовий спокій, весняні тривоги,
Світанки ніжні, марево заграв.
За роком рік стелилися під ноги
Весняний цвіт, осінній жовтий лист.
Поразки часті, зрідка перемоги,
Слова улесливі, поза спиною свист.
Стежками і дорогами Опішні
Я від ВЕСНИ до ОСЕНІ пройшла.
І, мабуть, береже мене Всевишній,
Як ще ходжу дорогами села.
Уже засніжена моя стежина,
Та ще карбую я свої сліди,
То не моя заслуга чи провина,
Що ще не зупинила я ходи.
Хоч руки вже складаються сумирно,
І ноги заплітаються, бува,
Уже спина схиляється покірно,
Та все ще всім керує голова.
Грудень 2003

Завжди забуду, щось таки забуду

Завжди забуду, щось таки забуду.
Вже скільки раз сама собі казала,
Щоб хоч на пам’ять вузлик зав’язала,
Що більше забувати я не буду.
Прокинулася, встала, помолилась,
Прибралася сама і у кімнатах,
Кіт нагадав — його нагодувати,
Умитися забула? Ні, умилась.
Завжди забуду, щось таки забуду,
Чи двері не замкнула… Ні, замкнула.
Таки згадала те, що я забула,
Забула усміхнутися вам, люди.
23.03.04

Щось дуже довгим був сьогодні ранок

Щось дуже довгим був сьогодні ранок.
Спочатку встала я не на ту ногу.
Бурчала, сердилась на всіх і ні на кого,
Не помогла і кава на сніданок.
Не в той рукав встромила потім руку,
Не на ту ногу чоботи наділа,
Шукала довго, де ключі поділа,
Нагримала на задзеркальну злюку.
Занадто гучно двері зачинила,
Кота відкинувши на мокрий ґанок.
Щось дуже довгим був сердитий ранок.
Ним я сьогодні ДЕНЬ укоротила.
03.12.02

Як тільки вийду з дому я

Як тільки вийду з дому я, так знову,
Мов дітлахи збігаються вірші.
ПРИРОДА почина свою розмову,
Вичитує і розуму й душі:
< <Перш ніж у небо голову підняти,
Ти Землю роздивися до пуття.
А спробуй і про мене написати,
Як хочеш написати про життя.
Життя не втиснути у ваших межах.
Воно не в трасах і не в переправах,
Не в хмарочосах, віадуках, вежах,
А в нас: у верболозах, квітах, травах.
У вас усе роздвоєно, у людях:
Два ока, дві ноги і дві руки.
Дві половинки мозку про все судять,
Щоб легше мати роздвоєні думки.
А дві руки, щоб однією бити,
А іншою так, нібито спасати.
Від самих себе. Досить говорити,
Кричати, малювати і писати.
Пора зібратися з думками, люди.
ОДНА ДУША У ВАС, ЖИТТЯ ОДНЕ.
Вирішуйте, що далі з вами буде.
Спиніться і послухайте мене>>.
Стою. Мовчу. Навколо озираюсь.
Чи ще хтось чув, чи то дзвенить туман.
Та я одна до світу прислухаюсь.
Усі ще міцно сплять, а сон — обман.
Лютий 2003

ВІН мене обрав

ВІН мене обрав, щоб я сказала
Те, що можу тільки я сказати.
ВІН мене обрав, щоб я страждала
Так, як можу тільки я страждати.
ВІН мене обрав для того діла,
Що його лиш я можу зробити.
ВІН мене обрав, щоб я раділа
Так, як можу тільки я радіти.
Січень 2003

Сама б я не додумалася зроду

Сама б я не додумалася зроду.
То хто ж мені ті думи навіває,
Підказує, що є, чого немає.
Що — кара є, а що є — нагорода.
Сама б я не наважилася зроду,
То хто ж керує вчинками моїми,
Дає завдання і справлятись з ними
Сил додає, здолавши перешкоди.
Отож, гордитися я не повинна,
Але дозволь мені в якісь хвилини
Радіти, що хоча б наполовину
Старалась не зганьбить звання людини.
12.03.03

Поезія — це не гасла

Поезія — це не гасла
І не рожеві вітрила.
Це свічка згоріла і згасла,
В польоті відірвані крила.
Це думи на березі горя,
Це в щастя високе падіння,
В глибокім колодязі зорі,
Прокляття і благословіння.
Це поле запеклої битви,
Це молодість пізня і рання.
Це перша до Бога молитва
І кожного разу — остання.
Березень 2005

Я на дотик слово відчуваю

Я на дотик слово відчуваю.
Я на запах відчуваю слово.
Як у воду в мову я пірнаю,
Як у небо я злітаю в мову.
У словах живу і помираю,
У словах відроджуюся знову.
Слово може піднести до раю,
Може в пекло швиргонути слово.
Але мова — це не лише звуки,
Це застигле у очах питання:
Хто ми є, яких дідів онуки?
Ми — не перші, Дай Бог — не останні.
Квітень 2005

Колись, на смітнику століть

Колись, на смітнику століть
Побачить хтось мої творіння —
Моє життя, моє горіння.
Чи кине погляд мимохідь?
Я все ж надіюся, що, може,
Не згасне свічечка моя.
І все, що тут залишу я,
Комусь хоч трохи допоможе.
Травень 2003

Усе, що в мене є, я легко віддаю

Усе, що в мене є, я легко віддаю,
Нікого потім не вважаю боржниками.
Чому ж так важко ношу я свою
Несу, як хрест, життєвими стежками?
Хоча і недоречні тут торги,
Та виникає думка не до речі:
Якщо ще й віддадуть мені борги —
То як же витримають мої плечі?
Квітень 2003

А я люблю реалії життя

А я люблю реалії життя.
Такі, як є. Не треба прикрашати.
Ні в чорне, ні в рожеве одягати,
Чи витягати щось із небуття.
Шукати щось в примарнім відчутті,
Сягати думкою в світи далекі.
Ось тут, над нами пролетів лелека —
Чи це не найдивніше у житті?
Ось тут біжить вздовж вулиці струмок,
А далі десь струмує рівчаками.
Тут яблуня вітає нас гілками,
До ніг скидає золотий вінок.
Тут щедро кидає плоди свої горіх
Із пагорба, з-за тину край дороги.
Живі і справжні падають під ноги,
Авжеж, сказати треба і про них.
Те, що було — було. І як було,
Були тому живі правдиві свідки.
І нащо нам витягувать нізвідки
Те, що й не знали. Те, що вже пройшло.
А те, що є, проходить день за днем.
Ми в ньому, поруч з ним, його ми маємо.
Кому ж ми переспівувать лишаємо
Те, що лиш в нас душевний будить щем.
Те, що лиш нам побачити дано,
Почути і відчути, пережити,
Прийняти в світ цей чи похоронити.
Змалюймо, поки з нами ще воно.
Жовтень 2003

Святий Миколаю, сказати щось маю

Святий Миколаю, сказати щось маю:
Підбігли учора маленькі дівчата,
В дитячий садок їм іти виступати,
Вони — янголята, а крилець немає.
Ну, що ж, довелося малих виручати.
І вже, як могла, я тебе зустрічала.
Повір, всіх старань я до цього доклала:
Робила я крильця твоїм янголятам.
Грудень 2002

Пересію, перевію, все, що знаю, все, що вмію

Пересію, перевію, все, що знаю, все, що вмію.
І, щоб пилом не припало, все роздам кому попало.
І не буду слідкувати, що кому буду давати.
Не звертатиму уваги ні на щирість, ні зневагу.
Хто в кишеню заховає, хто навік запам’ятає,
Хто засуне у шухляду, хто в смітник закине радо.
Жалкувати я не буду, якщо швидко хтось забуде,
Все одно зима сховає все, що вмію, все, що знаю.
Січень 2006

Душа завжди свої вірші складала

Душа завжди свої вірші складала,
Та розум геть критикував усе —
То рими десь нема, то змісту мало,
То вищої ідеї не несе.
Душа завжди свої пісні співала,
Та розум знову відкидав усе —
То слух не той, то голосу замало,
То не таких, гляди, співа пісень.
Душа завжди носилася у мріях,
Та розум на мотузці їх тримав.
Хоч добре, вічне і розумне сіяв,
А от вірші й пісні він не складав.
І, може, тихо заздрив вечорами,
Коли вже від наук відпочивав,
Що він лише вставляв картини в рами,
Картини, що не він їх малював.
Квітень 2004

Як жила, так жила. Не стогнала

Як жила, так жила. Не стогнала,
Хоч також не занадто раділа,
Ні з чиєї руки не клювала,
Ні з чийого корита не їла.
Не позаздрила точно нікому,
Як на сповіді можу сказати,
Ні багатству, ні щастю чужому —
Я не вчилась чуже рахувати.
Не виносила з власного дому,
Не тягла безсоромно з чужого,
Не зробила підлоти нікому,
І не знала сама ні від кого.
У житті знала світле і темне,
Та з того не плела теревені,
В чужу душу не лізла даремно,
А не лише в чужу кишеню.
Квітень 2004

Прогнулася доля, як спина скакуна

Прогнулася доля, як спина скакуна,
Чи втримаюсь я, чи впаду,
Осіннім туманом простелилась в ланах
Дорога, якою іду,
Чи десь заблукаю, чи осінні стежки
В оману мене не введуть.
І виведе доля через степ навпрошки
На вірний і праведний путь.
Там віра й надія до любові веде,
Там вічно душа молода,
Там Він мене любить і завжди мене жде,
І з мене кайдани скида.
Далеко — далеко, ген за обрій пішла
Дорога і долі й життя,
Прямою була вона і кривою була,
Та чиста була, без сміття.
Грудень 2005

Добрий день, вороги, не ховайте налякані очі

Добрий день, вороги, не ховайте налякані очі,
Я без всякої зброї із відкритим забралом прийшла.
Я миритись не хочу, але я й воювати не хочу,
Ні до чого ваш рев з перекошеним ротом від зла.
Добрий день, вороги! Не стомилися ляси точити,
Компромати збирати і натхненно писати в суди?
Не надійтеся ви, що я дам вам колись відпочити,
І не думайте ви, що здаватись прийшла я сюди.
Де ваш день, вороги. З чим залишитесь ближче до ночі?
Я, як бачте, стою, так що тратите сили дарма.
Добрий день, вороги, не ховайте сполохано очі.
Бог мене береже — сил у вас проти Нього нема.
Листопад 2004

Листя падає не жовте, а вже чорне

Листя падає не жовте, а вже чорне,
В листі яблука не стиглі, а гнилі.
Скоро ще одну сторінку перегорне
Знову поспіхом життя на цій землі.
Десь у пам’яті, як шпичка, буде нити
Каяття, що наробила щось не те.
Дике прагнення — цю зиму пережити,
А з весною жити заново, проте,
Пролетить ще одне літо за літами,
Знову яблука додолу упадуть.
Знову осінь зашурхоче сторінками.
А роки ідуть.
Листопад 2004

Я це зробила, я таки зробила

Я це зробила, я таки зробила.
Зробила все, що мала я зробити.
Сама собі натхнення я створила.
А Бог дав сили. Мрію, час і сили.
Я це зробила, я таки зробила.
І не жалкую зовсім, так і знайте.
А ви тепер діліть на чорне й біле —
Хоч привітайтеся, хоч обминайте.
Я кличу вас в широкий білий світ,
Якщо комусь зі мною по дорозі.
А хто захоче стримати політ,
Обпатрать мої крила вже не в змозі.
Листопад 2005

Два вогники в степу, далеко від дороги

Два вогники в степу, далеко від дороги,
Я бачу крізь автобусне вікно.
Лишаю їх в ночі без болю, без тривоги,
Зупинка там чи хутір — все одно.
Два вогники в степу — ніколи не дізнаюсь,
Радіють чи сумують там вони.
Не йдуть із голови, хоч як не намагаюсь,
Два вогники з нічної далини.
Пливуть перед вікном стовпи, як топ-моделі,
Звучить у голові дорожний вальс.
І безтурботний сум осінньої купелі
Стікає тихо по вікну повз нас.
Дорога з-під коліс, мов рушники прощальні,
В один кінець, та, власне, без кінця.
Ідуть дороги в ніч, мов ті надії дальні, —
До них не приведе дорога ця.
Хоч темінь за вікном, та все, що серцю миле,
Поля, лісопосадки, хуторці —
Я бачу, бачу все. Ті вогники зігріли
Холодну ніч, як сонця промінці.
23.09.05

Це є світ

Це є світ. Це життя. Це натхнення.
Чуєш, як верховіття гуде?
В наших жилах гуде сьогодення,
Від напруги не дітись ніде.
Що там вчора було, буде завтра,
День сьогоднішній нас підніма.
В небі сонце палає, як ватра,
Відвернутися — сили нема.
За собою упевнено кличе
Бунтівне вічно юне життя.
Подивись йому прямо у вічі,
День почався — нема вороття.
Квітень 2004

Щастя — як неба в колодязі

Щастя — як неба в колодязі.
Зірка — хоча б одна.
Тісно в бетонному одязі,
Метр на метр до дна.
Відрами скаламучене —
Кожен тягне собі —
Щастя моє замучене
В борсанні і боротьбі.
Хто мене зміг примусити
Визнати цей синдром:
Небо до клаптика звузити,
Черпати драним відром.
Нащо зігнула плечі я.
Погляд від неба вниз.
Вміла ж плисти проти течії,
В шторм, а не лише у бриз.
Тільки ночами пророчими
Дзеркалом в метр води
Зірку зловити хочу я
Ту, що одна назавжди.
2007

О, БОЖЕ, слизько як на тротуарі

О, БОЖЕ, слизько як на тротуарі.
Весь тротуар покритий мокрим брудом.
Цей бруд недавно був біленьким снігом.
Та що зараз лишилося від нього?
О, БОЖЕ, на дорозі також слизько.
Замучена колесами дорога.
Розквашена, забруднена, розбита.
І де, лишень, стільки машин взялося?
О, БОЖЕ, слизько на життєвій стежці.
Ну хто затоптує мою стежину?
Я ще не йшла, а вже сліди навколо.
Чужі сліди і навздогін, й навпроти.
О, хоч би раз прокинутися рано,
І встигнути пройти ще чистим снігом.
Нетоптаними травами ступити,
Незбитими росинками умитись.
В прозорі чисті очі заглянути
І погляд незамутнений зустріти,
І губи, що ціловані лиш вітром,
І теплі не залапані долоні.
Прости мені, О, БОЖЕ, мої мрії.
Я все в житті сприймаю, як в дорозі.
Що є — то є. Але якби хоч знати,
Чи варта я всього цього бажати?
Січень 2003

Стареньке фото, дуже пожовтіле

Стареньке фото, дуже пожовтіле.
Там те, що й пам’ять вже не зберегла.
Це той, якого я колись любила.
Це та, якою я колись була.
Була, було… Навіщо розглядати,
Навіщо душу ятрити дарма.
Не треба навіть пам’ять повертати
В те, що було. Бо вже того нема.
Адже, як воза, не розвернеш долю,
Та й не потягнуть вже старі воли.
А серцю тільки дай боліти волю
За тим, чого ми з ним не вберегли.
Грудень 2003

Як ти добре сховався

Як ти добре сховався, як же довго тебе я шукала,
У найдальших куточках, потаємних куточках життя.
Це вже гра не дитяча, всі лічилки я прорахувала.
Як ти добре сховався, очевидно, десь у забуття.
Скільки років минуло, я лічилки давно вже забула.
Заспокоїлось серце, перестало щеміти весь час.
Та в глухім надвечір“ї все здається, що просто заснула,
А прокинуся вранці і знайду твою схованку враз.
Прокидаюся — знаю: все минуло, давно вже минуло.
Не вертає минуле. Тільки глибоко в серці шкребе.
Я тебе не забула, я в минулому просто заснула.
Ти виходь, не ховайся. Я уже не шукаю тебе.
Вересень 2005

Ти — уже й не ім’я

Ти — уже й не ім’я. Ти — лиш подих зболілого серця,
Перетиснутий в горлі, полохливо зомлілий в долонях.
Пам’ятаю лиш я, і нікому вже не доведеться
Говорити це вголос. Тільки стомлено бухкає в скронях.
Ти — уже і не образ. Ти лиш вітром розірвана хмарка,
Не вловити очима, не затримати в пам’яті хворій.
Намагаюсь вдавати, що не холодно вже і не жарко.
Та не скоро вгамується стомлене серце, не скоро.
Листопад–грудень 2003

Нам ділити в цьому світі нічого

Нам ділити в цьому світі нічого,
Поєднати не зуміли теж.
То навіщо ж нам доходити до відчаю,
Що десь я живу, десь ти живеш.
Не змогли звести свій дім і в ньому всидіти.
Те, що Бог дав, ми не зберегли.
То навіщо ж до безтями ненавидіти,
Що любити до безтями не змогли.
Лиш миттєвість в перехресті вічності —
Наша зустріч все-таки була.
Ми ж лиш виясняємо за звичністю:
Ти не дав, чи я не вберегла.
Червень 2003

За вікном ніби мокрий горох

За вікном ніби мокрий горох
Глухо так торохтить об шибки.
Ми з тобою неначе удвох,
Та мені не торкнутись руки,
Не відчути повік пелюстки,
Не побачити ніжність в очах.
З’їла міль вже не тільки листки,
Вже і стовбур поволі зачах.
Десь в куточку цвіркунчик тріщить…
Ти тут є, і тебе тут нема.
За вікном тихо плачуть дощі.
Я давно вже не плачу сама.
Листопад 2002

Колись пройде душа по теплих квітах

Колись пройде душа по теплих квітах,
Розкиданих за непотрібним тілом,
Останній погляд кине на все суще,
Зітхне полегшено і в синє небо зрине.
І вже ніщо не буде в ній боліти
За тим, чого в житті я так хотіла,
І що не відбулось, скороминуще,
А що і відбулось — все тут покине.
Покине, як оці зів’ялі квіти,
Які взяли й навіщось умертвили,
Встелили ними шлях все вужче й вужче,
Цікаво, хто останню квітку кине.
І вже ніщо не зможе зупинити
Той тихий хід, кінець йому — могила.
І жити хочеться живим все дужче й дужче:
Жива молитва в синє небо лине.
Травень 2003

Я знаю, знаю, знаю — доведеться

Я знаю, знаю, знаю — доведеться
Спокійно відійти в нове буття.
Один великий плюс тоді складеться
З маленьких плюсиків мого життя.
Маленький плюсик — я оце зробила,
Іще один — а це я відбула.
Це — перетерпіла. Це — відробила.
А це — з останніх сил перемогла.
Великим плюсом хтось відмітить справу,
Відправивши мене у ті світи,
Куди не пройде суєта лукава:
Дорогу перекреслили хрести.
2008

Стали прозорими крони беріз

Стали прозорими крони беріз, зовсім прозорими.
Листя дрібненько попадало вниз жовтими зорями.
Хоч потрапляла у той зорепад ранками ранніми,
Тільки мене завернуло назад разом з бажаннями.
Видно, не в тих я купалась зірках, треба суттєвіші.
Танули мрії, як сніг у руках, навіть миттєвіше.
Танули мрії, надії, думки. І не збувалися.
Сипалось листя з гілок до руки і не трималося.
Не дочекаюся, видно, зірок — вже й не надіюся.
Грію в долоні останній листок, небо схилилося.
Якось уже не до світлих думок, з цим і не криюся.
Сиплеться тихо із неба сніжок — осінь скінчилася.
Листопад–грудень 2004

Ще вітер пізнає моє волосся

Ще вітер пізнає моє волосся,
Ще очі мої дощик пізнає,
Ще зігріває сонечко і досі,
І сяйво своє місяць віддає.
Ще пізнає стежинка мої ноги,
Ще праця мої руки пізнає.
Ще не кінець. Ще не кінець дороги,
Все навколо говорить, що я є.
Квітень 2004

Звання дають і відбирають люди

Звання дають і відбирають люди.
Від вищих звань я вищою не буду.
Тому ціную я звання єдине —
Людина.
Квітень 2004

Не можна мати те, чого нема

Не можна мати те, чого нема,
Чого душа не чує і не бачить.
Я знала зраду, зрадила й сама
Своїй покірній вірності телячій.
Нарешті я наважилась на це,
Наважилась на грізну непокору.
Звела-таки початок із кінцем,
Подерлася я врешті-решт на гору.
Там, під горою, не такі вітри,
Там, під горою, затишніше жити.
Та треба ж якось глянути згори
На те, у чому все життя прожито.
Серпень 2005

Мої сліди на цій землі

Мої сліди на цій землі
Ніякий дощ уже не змиє,
Хоч невагомі і малі
Життя мого земні події,
Та я жила тут і була —
Цього і час не перекреслить.
Я свою свічечку несла,
Вона погасне та не щезне.
Січень 2005

Чисто вибілили роки полотно для моїх рушників

Чисто вибілили роки полотно для моїх рушників.
Доля вишила шлях, і тепер я в надійних руках.
Добирались найкращі нитки відповідно до різних років.
Благодійниця-доля моя, чи хоч чим їй віддячила я.
Вишивала і гладдю й хрестом, але в більшості плахтовим швом.
Кодувало щасливе життя чарівне й таємниче шиття.
Десь червону калину вплело, десь маленьку церковку звело.
А на дереві в пишних гілках розпустив свої крила ще й птах.
Візерунки з простеньких ниток наскладали віночок з квіток.
Не з лаврових листків, а з волошок та ще з колосків.
І стелилась дорога моя, слава Богу, у рідних краях.
А дорога в житах — це дорога надійна й свята.
Квітень 2006

Хто тебе захистить, дивний мій зачарований світ

Хто тебе захистить, дивний мій зачарований світ.
Хто сховає тебе в заклопотані теплі долоні.
Хто у очі вбере і прикриє під тінню повік.
Не віддасть тебе злим, щоб тебе не тримали в полоні.
Добрим дітям моїм, світлим дітям моїм передам,
В той момент, як настане час навік мої очі закрити,
Заберіть, мої діти, — я свій світ доручу тільки вам,
Хай у ваших очах він спокійно продовжує жити.
Ви подивитесь в небо — і моя посвітліє душа.
Ви на землю поглянете — цвітом барвистим розквітне.
Кожним порухом серця, кожним словом живого вірша
В вас я житиму, Діти!
Серпень 2005

Боже праведний мій, я народжуюсь знов

Боже праведний мій, я народжуюсь знов
З першим променем сонця, з новим первоцвітом,
З першим чистим листочком зелених дібров
Знов готова довірливо душу розкрити.
Скільки б літ не минуло — живу у весні,
Протестує душа і не хоче старіти.
Боже праведний мій, дай ще сили мені,
Я багато чого ще не встигла зробити.
2001

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору