«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКультура, наука

«Взяв би я бандуру…»

Володимир Нероденко, народний артист України

Походить бандура, властиво, з України, звідти ж родом і кращі бандуристи. Взагалі ця провінція Росії відіграє ту саму роль, що Прованс між провінціями Франції: всі співають, танцюють і грають у цій країні. Найбільш уживаний інструмент тут –– бандура.

Так у 1769 році писав історик музики, академік Російської академії наук Якоб Штеллін.

Перші документальні згадки про українські народні думи, що їх співали кобзарі, датовані 1506 роком. З незапам’ятних часів берегами Славути линули звуки бандури, без якої годі було уявити життя українця і у свята, і в дні скорботи. Зі сторінок Галицько-Волинського літопису постає образ мужнього Митуси – співця при дворі Данила Галицького. Кобзарі були найпопулярнішими членами запорозької громади. Їх високо цінували європейські володарі. При дворі герцогині Макленбурзької був бандурист, а польський король Сигізмунд ІІІ мав цілу капелу бандуристів. Заслуховувалися грою українських музик Петро І та Меншиков, а придворний бандурист Єлизавети Петрівни Григорій Любисток титулувався як «двора Єї Імператорского Величества співальной музики тенорист і россійский дворянин».

Проте основна маса талановитих виконавців завжди жила одним життям з простим людом, ділячи з ним і радість, і горе, несучи правду про героїчне минуле, пробуджуючи національну гідність, закликаючи до боротьби з поневолювачами, беручи безпосередню участь у багатьох драматичних подіях. Історія донесла до нас імена Прокопа Скряги, Михайла Сокового та Василя Варченка, що загинули в полум’ї Коліївщини, а скільки їх, безіменних, було замордовано визискувачами різних мастей!

Поза сумнівом, кобзарі й кобзарство –– унікальна сторінка нашої історії та музичної культури.

Однак поміж її дослідників траплялися такі, що намагалися заперечити самобутність цього явища, стверджуючи, що і кобза, і бандура –– інструменти не українські, а запозичені в інших народів. Таку теорію, зокрема, обстоював російський музикознавець Олександр Фамінцин (1841–-1896), який вважав, що бандура належить англійцям, а кобза –– куманам або половцям, і посилався при цьому на так званий Codex cumanicus, тобто латино-персько-куманський словник. Чи мав він рацію?

Кобза, «пінія орган троєструнний» (таке визначення дає латино-греко-слов’янський словник, виданий 1704 року), була доволі поширеним за тих часів музичним інструментом, а слово «кобза» чи дуже близьке до нього за звучанням є в багатьох народів, зокрема –– у татар, хорватів, угорців, румунів, литовців, киргизів, хоча не завжди означає подібні інструменти.

Найдавніша українська кобза мала три струни, що кріпилися вздовж довгої ручки, і опуклий корпус. Саме цей інструмент і був, на думку Фамінцина, запозичений у половців. Погодитися з цим важко, оскільки відомо, що наші пращури користувалися цим інструментом іще задовго до приходу на наші землі половців. Про це свідчить, зокрема Ібн-Фолдан, який у 921 році, описуючи похорон русина, згадує струнний музичний інструмент (імовірно, кобзу), що його поклали в могилу небіжчика. Такий самий інструмент ми бачимо на фресках Софії Київської, що будувалася теж задовго до появи половців.

Узагалі ж музичні інструменти, подібні за формою до кобзи, мали як високорозвинені народи, так і ті, що перебували на нижчих щаблях розвитку. Вони побутували на островах Тихого океану, в Єгипті, Ассирії…

Перша документальна згадка про бандуриста (саме бандуриста, а не кобзаря) Войташека датована 1580 роком.

Саме слово «бандура» було досить поширене серед індо-європейських народів. Іще в пам’ятках ІІІ століття до н. е. трапляються згадки про «пандуру». У ІІ столітті н. е. Юлій Полунс згадує трихорд (триструнний музичний інструмент), що його ассирійці називали пандорою. Назви інструментів, подібні до назви бандури, існують у багатьох народів. У грузинів є пандурі й чонгурі, у сванів –– пандурі, у сербів –– пандура, у болгар –– пандзора. Це слово знали й давні слов’яни, а його значення добре розкриває санскрит, за яким слово «бандура» означає «приємний», «гарний», а «банда» –– гру на музичному інструменті. Таким чином, це слово було відоме багатьом народам. У ХУІ столітті, у період розквіту української культури і науки, у містах поширилася нова назва кобзи –– бандура. Отож обидві назви побутували.

паралельно, хоча були спроби віднайти між ними різницю, і лише Олександра Афанасьєва ототожнює їх.

Учені, які нарешті звернули увагу на кобзарство,останнім українським кобзарем вважали Остапа Вересая. Проте ХІІ археологічний з’їзд, що відбувся 1902 року в Харкові, засвідчив, що кобзарство в Україні не вимирало –– його винищували.

Кобзарів арештовували, трощили їхні бандури, але вони продовжували існувати, зберігаючи традиції свого самобутнього мистецтва. Звернення з’їзду до міністра внутрішніх справ Росії з проханням дозволити кобзарям і лірникам вільно займатися своєю справою не мало жодних наслідків.

Бандури, якими послуговувалися кобзарі, мали різну форму. Серед них траплялися круглі, грушоподібні, овальні, але завжди –– із симетричною ручкою. Так було до 1894 року. Гнат Хоткевич, один із найвидатніших пропагандистів бандури, змінив її форму, замовивши майстрові Арсентію Мові із села Деркачів інструмент з асиметрично розташованою ручкою. Це надало можливість усю деку використати під струни, чого не було в симетричній бандурі. З новим інструментом Хоткевич виступає в Полтаві, Москві, Петрограді. 1895-го разом з Миколою Лисенком подорожує Україною, у 1906–-1912 роках об’їздить усю Галичину з лекціями та концертами і збирає гурт сліпих музик. Це було першою спробою створити капелу бандуристів.

На початку ХХ століття особливого розвою набуває кобзарство на Кубані, що потрапило туди разом із козаками-запорожцями після знищення Січі. Вільне, героїчне кобзарство Кубані значно відрізнялося від закріпаченого кобзарства України, носіями якого були сліпі немічні старці, які блукали від села до села в супроводі малолітніх поводирів. Кубанський кобзар –– це кобзар-воїн, козак-бандурист, шляхетний красень-співак. Виконавській майстерності кубанці навчалися в кобзарів, які приїздили з України. 1913 року в Катеринодарі (нині Краснодар) було засновано першу кобзарську школу.

Офіційна влада вороже поставилася до кубанського кобзарства, однак 1917 року в Катеринодарі при місцевій «Просвіті» було створено капелу бандуристів. Репресії, що після цього посипалися на кобзарство, вчиняли і білі, і червоні, бо ані ті, ані ті не сприймали Кубань як частину України, до чого закликали козаки-бандуристи. Так званий «Неповний список репресованих кобзарів і бандуристів Кубані» Олексія Нирка налічує 26 видатних музикантів, які були репресовані, знищені на Біломоро-Балтійській каторзі, у Соловках, у катівнях і таборах НКВС, розстріляні або порубані денікінцями, більшовиками, фашистами.

21 лютого 1942 року в Бабиному Яру разом із дружиною Оленою було розстріляно видатного кубанського кобзаря-тенора Михайла Телігу –– вихідця з давнього козацького роду, який прибув на Кубань з-за Дунаю. Здібний хлопець навчався в Другій кобзарській школі. Рятуючись від мобілізації до Добровольчої армії, виїхав до Києва, де брав активну участь у створенні української держави, був ад’ютантом Симона Петлюри. Разом з Василем Ємцем він створював капелу бандуристів. А опинившись в еміграції, був учасником Другої капели Ємця, створеної в Чехословаччині. Вірний син свого народу, Теліга цілком відповідав характеристиці українця, що її дав іще на початку ХVІ століття француз Гійом де Боплан, який щиро дивувався тому, що «в Україні всі співають, танцюють, грають на бандурі, у них навіть жінки грамотні, і всі характерники».

За УНР виникли певні умови для розвитку національної культури. 1918 року було створено капелу бандуристів Ємця, згодом виникла Полтавська капела під орудою Володимира Кабачка. Певний час її очолював Хоткевич.

Уже за радянських часів (1935 року), у зв’язку з підготовкою до Декади українського мистецтва в Москві, обидві капели було об’єднано в Державну зразкову капелу бандуристів. Величезний успіх українських музик насторожив московську владу. Прохання капели надати їй ім’я Тараса Шевченка залишилося непочутим. Гастролі планувалися десь подалі від України (Далекий Схід, Середня Азія), аби виступи колективу на батьківщині, не дай Боже, не пробуджували національних почуттів. І, нарешті, традиційний і страшний на той час ярлик «буржуазний націоналіст» призвів до фізичної загибелі багатьох талановитих музикантів. Страшні й складні то були часи. Багато хто з кобзарів не витримував, ламався. І «виходили у світ» твори –– свідчення їхнього «вільного волевиявлення», один лише перелік яких говорить сам за себе: «Про військо Червоне, Леніна-батька й синів його вірних», «думи» про Ворошилова, Щорса, Котовського, Ковпака, Попудренка і т. ін.

Друга світова війна застала Державну капелу бандуристів у Кривому Розі. Кобзарів повернули до Києва, а 8 липня капелу розпустили. Всіх військовозобов’язаних забрали до війська. Національний колектив, що ніс у народ патріотичне мистецтво, пробуджував національну свідомість, було ліквідовано, хоча московські мистецькі колективи зберегли для культурного обслуговування армії і тилу.

Тільки завдяки гастролям в Україні капели бандуристів з Детройта (США) українській громадськості стала відома ще одна сторінка багатостраждальної історії кобзарства. Після захоплення фашистами Києва у вересні 1941 року один із музикантів київської капели Д. Черненко вирішив відродити колектив. У Києві потроху збирається невеликий гурт бандуристів, які не потрапили на фронт або до німецького полону. З полону повертаються заступник директора Державної капели Григорій Китастий та її концертмейстер Григорій Назаренко. Київська міська управа офіційно затверджує створення капели бандуристів імені Тараса Шевченка. Однак перші ж спроби капели вийти до глядача наразилися на активний спротив німецької влади. Митцям, за нікчемний пайок, дозволялося виступати тільки перед німецькими вояками. 5 серпня 1942 року капелу несподівано, таємно, вивозять до Німеччини і кидають до концтабору поблизу Гамбурга. Згодом якимсь дивом її передають у розпорядження німецької концертної фірми, яка призначає бандуристам виступати по концтаборах «ОСТ». Після «ОСТу», аби не потрапити до ГУЛАГу, музиканти мусили всіма правдами й неправдами рятуватися від примусової репатріації. Вони вижили, згуртувалися, відродилися як мистецький колектив, що нині гідно представляє українське національне мистецтво, об’єднуючи народною піснею наших співвітчизників, яких доля розкидала по різних куточках світу.

Кобзарське мистецтво відіграло значну роль у культурному житті українського народу. Досить згадати творчість Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Михайла Вериківського, Філарета Колесси, Левка Ревуцького, Костянтина Данькевича, Анатолія Свєчникова, Максима Рильського, Павла Тичини. Удосконалювався кобзарський музичний інструмент –– бандура, створювалися державні та самодіяльні мистецькі колективи бандуристів. По війні відродилася Державна капела бандуристів –– нині Державна заслужена капела бандуристів України. У дитячих музичних школах та вищих музичних навчальних закладах працюють класи бандури. Створено школу кобзарського мистецтва у с. Стрітівка. Щоправда, у сучасного кобзарства проблем, на жаль, не бракує. Але то вже інша розмова.

І допоки живе Україна, над її безкраїми обширами лунатиме потужне:

«Взяв би я бандуру та й заграв, що знав…»

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору