«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКультура, наукаВасиль Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша

Він заклав підґрунтя відкриття віку — Іван Пулюй ч. 2

Іван Пулюй
Іва́н Па́влович Пулю́й (Ivan Pulyuy, Johann Puluj; 2 лютого 1845, Гримайлів, Гусятинський район, Тернопільська область — † 31 січня 1918, Прага) — український фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач. Доцент Віденського університету. Професор Вищої технічної школи в Празі, ректор першого в Європі електротехнічного факультету. Доктор Страсбурзького університету. Державний радник з електротехніки Чехії і Моравії. Член НТШ.

(частина друга)

Девізом до цієї частини передачі про видатного патріота українського народу, політика та перекладача Біблії я б узяв слова: «… Наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння». Митрополит Іларіон

Так, це чудові слова ще одного подвижника українського народу Івана Огієнка, і певно ми їх тут недаремно процитували1. Хто б що говорив, але формування людини визначається тим, що було у ній закладено в дитинстві.

Отож, народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в сім’ї Оксани Бурштинської і Павла Пульгуя. Батько деякий час був бургомістром. Було у нього 60 моргів поля, більше 100 вуликів. Прізвище у майбутнього вченого було саме Пульгуй до 1861 року, коли він його змінив на тепер відоме Пулюй. Місцевість, де він народився, була багата на різні історичні події та перекази. Хлопчик ріс серед мальовничої природи і в родині, де було семеро дітей: п’ять дівчаток і двоє хлопчиків. Найменшим був Михайло, який пізніще мешкав у Львові. Останній його лист до брата Івана був 25 грудня 1917 року…

Іван змалку навчився читати, розумівся на звіздах і коли в церкві відспівав у п’ятирічному віці «Вірую», мама сказала: «Буде священиком».

Отож, після закінчення початкової школи малий Іван поступив на навчання до Тернопільської гімназії. А далі був шлях до великої науки.

У попередній передачі ми вже розповідали про тернистий шлях Івана Пулюя до вершин світової науки. А от сьогодні розкажемо дещо про його особисте життя, сім’ю, дітей та про його родину. Отож, одружився Іван Пулюй у зрілому віці, коли йому було вже 39 років, 2 жовтня 1884 року. Дружина, Катерина Стозітська, була його студенткою, полька за батьком, німкеня по матері.

Вінчалися молоді в греко-католицькій церкві Святої Варвари у Відні. В сім’ї було 15 дітей, виросло шестеро: Наталя, піаністка Ольга, вчителька Марія, інженер Олександр, лікар Павло та ще один інженер Юрій (Георгій). Зазначу, що Наталя стала згодом дружиною видатного композитора Василя Барвінського і розділила з чоловіком тяжке заслання на 10 років у Потьму вже за сталінської доби.

Особливо хотілося сказати декілька слів про його сина Олександра, який залишив гарні спогади про родину Пулюїв, про батька. Він. до речі, говорив, що «все крутилося в їхній родині навколо батька». А сам Олександр в буремні 1917-18 роки воював у складі Української Галицької Армії і був відзначений Президентом Української Народиьої Республіки Андрієм Лівицьким так званим «Чорним Залізним Хрестом».

У листі до Олександра Барвінського від 14 червня 1900 року Іван Пулюй писав: «…Більш усього хотів би, щоб діти хоч трохи навчились руської мови». На жаль, у Празі не було українських шкіл, а мова в домі була німецькою. Брати Павло і Юрій добре володіли українською мовою, бо вчилися у Львові в українській гімназії. Олександр почав навчатися української мови під час Першої світової війни. До речі, в Празі, і його першим вчителем був хорунжий Микола Венгжин, згодом відомий письменник, та журналіст Угрин Безгрішний…

А ще цікава згадка про дружину Івана Пулюя Катерину Стозітську. Свого часу, коли Іван, вже відомий вчений, займався проблемою тривалості свічення електроламп, то він навіть експериментував з використанням людських волосинок, і саме майбутня дружина, пожертвувала йому для дослідів своє волосся і, напевне, цим фактом освітила їхнє прекрасне сімейне життя, їхню любов.

Ось таким був Іван Пулюй у родинному колі. Був прекрасним вченим, фізиком, знав 15 мов.

Іван Франко говорив, що «… Іван Пулюй в 1871 році проявив себе дуже талановитим полемістом у дуже делікатній справі вживання народного язика в церковних книжках».

В одній із книг, яку ми видали, є такі слова Івана Пулюя: «Молитва тільки тоді годиться Господеві, коли із серця походить, і тільки тоді багата плодами. Хто, питаюсь, розумний, маючи на цілі зрушити людське серце, говоритиме до збору бесідою чужою, незрозумілою?».

Цим переконанням було пронизане все його життя.

Щоби згладити провину перед батьками, оскільки він не став священиком, Іван Пулюй написав українською мовою «Молитовник» (1869, 1871 pp.), який задумав написати ще 1865 року, навчаючись в гімназії. Він бачив, як церковні і світські власті Росії чинять опір Слову Божому українською мовою.

Він написав багато звернень, прохань про це до урядових установ, але все було марним. І тому, певно, провидіння Господнє звело докупи двох геніальних людей — Івана Пулюя та Пантелеймона Куліша з думкою дати українському народові Біблію.

Ця перша зустріч відбулася, як згадує Пулюй, в 1869 р. у Відні, а Куліш згодом напише (1882) свою «Думу про курку з курчатами», з присвятою своєму молодому товаришеві.

Безпосередньо спільна праця над перекладом «Біблії» почалася в 1870 році, коли Куліш прибув до Відня. Вони взяли за основу грецьке видання Біблії Британського Біблійного Товариства.

Пізніше у спогадах Іван Пулюй напише: «Поділили ми роботу між собою так, що я перекладав із грецької, дбаючи більше про докладність, як про красу слова. Пізніше порівнювали ми цей переклад з церковно-слов’янським, російським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, я наважився поки-нути на якийсь час мої університетські науки і всі заробітки та увесь час віддати для спільної пращ…»

Результатом цієї виснажливої для обох праці стало те, що вже в 1871 році у Відні з друкарні Зоммера послідовно вийшли Євангелії від Матфея, Марка, Луки та Йоана. Рівночасно у Львові Куліш видав свій переспів Псалтиря («Псалтир або книга хвали Божої. Переспів український»), здійснюючи тактику поступового друкування Біблії окремими частинами.

Отож, обидва патріоти не шкодували ні сил, ані часу, щоб звершити велику справу й дати Боже Слово українському народові рідною мовою всупереч усім заборонам і утискам української мови.

Вони твердо вірили в те, що народ який має Біблію власною мовою буде вічний і незнищенний. Протягом чотирьох, з деякими перервами, років, проведених у Відні, Куліш і Пулюй цілком переклали Новий Заповіт. Редагував Куліш уже перекладене в Мотронівці, готуючи його до видання Британським Біблійним Товариством.

Проте редагування Старого Завіту затягувалося, і лише 1881 року у листі Пулюєві до Відня Куліш писав: «Святе Письмо нехай іде у світ з двома нашими іменами. Напечатайте такий титул: Святе Письмо Нового Завіту мовою русько-українською переклали вкупі Куліш і д-р Пулюй».

Стосовно Старого Завіту мови не було, і так тривало до 1885 року, коли Пантелеймон Куліш пережив найболючіший удар. У листопаді цього року нищівна пожежа поглинула майже готові до друку манускрипти повної Біблії з усім його майном на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Але й це жорстоке випробовання не зламало і не спинило Куліша.

Діяльність Куліша гідна подиву. Відчуваючи величезну відповідальність перед майбутніми поколіннями, він знову заходився біля виснажливої праці, яку не полишав до останніх днів свого життя. Проте виходу у світ повного Старого Завіту і Біблії Куліш не дочекався (помер 14 лютого 1897 року). По смерті Куліша Пулюй доклав великих зусиль, щоби зредагувати його переклад, виправити певні недогляди та самому перекласти Псалми. До помочі він запросив письменника Івана Нечуй-Левицького, який переклав четверту частину Старого Завіту.

Повний переклад Старого і Нового Завіту Куліша, Пулюя і Нечуй-Левицького вийшов уперше друком у Відні 1903 року (пізніші видання було здійснено 1906, 1909, 1912 у Відні і 1920 у Берліні). [В 1944 і 1947 цей переклад Біблії було видано у Нью-Йорку та Лондоні. Ця Біблія дістала значне поширення серед українського народу.] Зауважу, що вона була вперше перевидана через 100 років не фототипічним способом у 2000 році в Україні.

Перший примірник повного українськомовного видання Біблії в одній книзі Пулюй надіслав старенькій удові Пантелеймона Куліша Ганні Барвінок.

«І не знаю, що Вам сказати! — писала у відповідь Ганна Барвінок. — Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в руках Старий і Новий Завіт… да ще у кулішівці, у його власній хаті… Боже мій! Чого доля була така неласкава, що не дала йому змоги самому так подержати сей дорогоцінний труд, де саме багате жерело нашої мови, а мені ті дорогі пам’ятники самій перебирати і кохатись в них із сльозами на очах і біллю серця».

Пулюй не тільки довів справу до кінця, але й захистив її. Адже критика того часу була не завше справедлива. Дружина Куліша, що так опікувалася виданням Кулішевих творів і дочекалася-таки друку Біблії, писала Іванові Пулюєві: «Тяжко було би подумати, що чоловік бився 50 літ і так і слід почез без Вашої підмоги великої. Казав один дуже освічений чоловік науковий: «Не було б Куліша, не було б і Біблії». А я тепер скажу: «Не було б Пулюя, не було б Біблії». Так у нас рідкі блюстителі добра і чести другого. Тисячу раз Вам спасибі».

Сьогодні важливо зазначити, що на конференції в Римі 1976 року кардинал Йосип Сліпий визнав, що Біблія Куліша та Івана Пулюя була одним із найкращих на той час перекладів на слов’янські мови.

Про Ганну Барвінок можна сказати так: це була праматір українських письменниць, яка в своїх творах, як ніхто інший з українських письменниць, оспівала духовну велич української жінки.

Разом з Володимиром Яцкжом та Володимиром Козирським ми підготували макет книги, 600 сторінок, в якій зібрано багато матеріалу про Ганну Барвінок, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та Івана Пулюя. Ця книга лежить вже третій рік невиданою… (Книга «Ганна Барвінок» таки побачила світ у січні 2002 р. — авт.).

Про Івана Пулюя свого часу знали, не лише науковці, але й правителі держав. Так, за намагання Пулюя добитися поширення перекладених ним «Псалмів» українською мовою серед полонених у російсько-японській війні українців (він пожертвував 1000 примірників) імператор Японії йому подарував іменний килим.

Був Іван Пулюй на схилі свого віку і радником імператора Австро-Угорщини. Слід також було б зазначити, що наш співвітчизник добре розумівся на тих політичних процесах, що вирували на початку ХХ-го століття в Європі. Так, він написав дві праці після того, як вибухнула Перша світова війна. Це — «Україна та її міжнародне політичне значення» та «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині» (1915 р).

(Для наших слухачів повідомимо, що глибокий аналіз цих праць був недавно викладений у статті В. Козирського та В. Шендеровського, яку надруковано в газеті «Урядовий курєр» за 7 серпня 1999 року та в журналі «Наука і суспільство» за грудень 1999 року).

Є тут такі слова Івана Пулюя, які характеризують вченого як блискучого політика: «Поневолені народи Росії мають бути вільними і зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європі…»

І трохи далі: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень — це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабста вестиме нарешті вільне в усіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього..!»

Насамкінець, що знає Україна про свого великого сина, чи визнала Національна Академія наук України Івана Пулюя?

Майже п’ять років минуло з 1995 року, поки найвища національна наукова інституція спромоглася визнати славетного українського вченого, незважаючи на те, що впродовж п’яти років було видано його наукові та публіцистичні праці українською мовою у трьох томах, створено відеофільм «Іван Пулюй. Повернення», відзначено 150-річчя від дня народження, встановлено пам’ятник на його батьківщині, випущено пам’ятну марку і конверт, його ім’ям названо перший на Тернопіллі університет, вулицю в столиці України, написано проф. Романом Ґайдою (на жаль, уже покійним) та Романом Пляцком нарис «Іван Пулюй» (1998). І лише у 1998 році було запроваджено іменну премію Івана Пулюя. [Першими лауреатами стали науковці Харківського інституту радіофізики і електроніки Антон Величко, Олександр Кириченко і Микола Черпак за цикл робіт «Радіочастотний відгук високотемпературних надпровідників на мікрохвильове випромінювання»].

І ось ще один можливий ключ для розгадки, чому ми не знали Івана Пулюя, знаходимо в невеличкій статті Василя Стуса. Він написав її у 1990 (sic?!!) року в журналі «Україна»: «Цікаво, чи не оті настирливі «прошения» нашого визначного земляка, послані «Главному управлению по делам печати» в Російській імперії стали причиною того, що про нього зовсім «забули» на Україні, не кажучи вже про весь Союз?»

Очевидно, такі прощення за український народ, його мову й культуру не прощаються й через 74 роки після їх подання, не врятовують їх і 50 років революції». Додам від себе: а чи могла радянська держава дозволити знати людину, яка писала у праці «Україна і її міжнародне політичне значення» так: «…московит хоче забрати й останнє, що є в українського народу, — його душу, а душа — це його мова». Певно, мав рацію Василь Стус.

Помер Іван Пулюй через дев’ять днів після проголошення Української Народної Республіки 31 січня 1918 року.

Нашу розповідь про великого вченого хотілося б завершити словами, які сказав над його могилою ректор Празької політехніки, в якій Іван Пулюй працював з 1884 р. до виходу на пенсію в 1916 році, професор Бах: «…Ти був людиною сильних переконань і гостро викарбованою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, аніж вірність власному народові. Доля дозволила тобі побачити ранішню зорю свободи, до якої піднявся з темних хмар твій нарід, який ти любив до останнього подиху, та її перші сонячні промені побажали озолотити кінець твого сповненого праці життя».

Література:

  1. Шендеровський В. Відкриття віку. Іван Пулюй чи Конрад Рентген? // Рідна школа. — 1997. — №7-8. — С. 51-58.
  2. Шендеровський В. Помилка великого вченого, або кому належить епохальне відкриття. // Літературна газета. — 1995. — 18 травня.
  3. Іван Пулюй. Збірник праць. / За заг. ред. проф. В. Шендеровського. — К.: Рада, і 1996,— Т. 1-2. — 712 с.
  4. Іван Пулюй. Збірник праць. Молитовник. Псалтир. / За заг. ред. проф. В. Шендеровського. — К.: Рада. — 1997. — Т. 3. — 272 с.
  5. Іван Пулюй — Пантелеймон Куліш. Подвижники нації. / За заг. ред проф. В. Шендеровського. — К.: Рада. — 1997. — 288 с.
  6. Роман Гайда, Роман Пляцко. Іван Пулюй. — Львів. — 1998. — 286 с.
  7. Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько-українською. / Пер. П. О. Куліша, I. С. Левицького і Пулюя. — Відень. — 1903. (перевидання: К.: «Рада», 2000).
  8. Влох О. Г., Гайда Р. П., Пляцко P. М. Доля вченого в долі України. — У кн.: Аксіоми для нащадків. / Упоряд. О. Романчук. — Львів: Меморіал. — 1992. — 544 с.
  1. Передача прозвучала в ефірі 6 лютого 2000 року. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору