«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКультура, наука

Про парафію Св. Архистратига Михаїла

Храм св. Архистратига Михаїла

Християнський храм — це Ноєв ковчег, корабель, що допомагає людині долати хвилі буремного житейського моря. Саме тому традиційні українські дерев’яні церкви споконвіків будувалися у формі корабля.

Храм св. Архистратига Михаїла — це тризрубний «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша та вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені в ряд із заходу на схід — у бік небесного Єрусалиму, куди й належить плисти кораблеві спасіння. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті гонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує кований хрест — знамено нашої перемоги над гріховним світом.

Храм св. Архистратига Михаїла перевезено до Київського Музею просто неба із села Дорогинка Фастівського району Київської області. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Очевидно, саме такі дерев’яні храми першими поставали на нашій землі ще за святого Володимира Великого. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 рр. — такі дати її побудови можна зустріти у різних джерелах — українських, російських та польських. Аби розібратися з цим питанням, Парафіяльна рада храму св. Арх. Михаїла звернулася до Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України з проханням провести радіовуглецевий аналіз зразків деревини храму. Результат виявився досить несподіваним: 1528 р. Так що у науковців та краєзнавців є велике поле діяльності стосовно встановлення істини. Але вже зараз можна упевнено стверджувати, що храм св. Арх. Михаїла — найдавніший з усіх збережених донині дерев’яних церков центральної та східної України.

Дорогинка, малюнок Де ля Фліза
Село Дорогинка
Малюнок Де ля Фліза (1854р.)

Буремною була історія України, буремною була й історія храму св. Арх. Михаїла. Пам’ятає він і вільні козацькі часи, і Руїну, і біскупщину (коли разом із селом знаходився у власності католицькиго єпископа), і імперський синодальний період, і червону чуму СРСР. Відповідно й мусив переходити від православних до уніатів, а то й геть стояти пусткою. Але попри все знову й знову повертався на рідне православ’я.

Достеменно відомо, що у 1751 році поляки капітально відремонтували храм. Те саме було зроблено й у 1852 р., вже за кошти державних служб Російської імперії. Тоді ж первісні чисті лінії храму були порушені добудовою дияконника, ризниці та незугарного тамбура. На щастя, дзвіницю спорудили за українською традицією — окремо від церкви. Наприкінці ХІХ ст. храм належав до «бідного» 5-го розряду (тобто до нього було приписано десь із півтисячі парафіян). Прикро, але факт: як слідує із архівних документів, вишуканий бароковий іконостас ХVІІІ ст. не становив для російських чиновників ніякої цінності, вважався старим та таким, що потребує заміни. Чудо, що його не розібрали або не перемалювали за новою академічною модою. Ще більшим дивом є те, що іконостас та й сам храм уникнули цілковитого знищення під час військових подій та комуністичного богоборства.

Втім, у 1930-ті храм було зачинено і приречено до поступового руйнування. Судячи зі світлин 60-х років ХХ ст., так би й сталося, якби не створення у Києві Музею народної архітектури та побуту України. Колектив найбільшого у світі скансена фактично врятував храм. На нове місце його перевезли у 1971 р., досить швидко зібрали й відреставрували, надавши первісного (до 1852 р.) вигляду. Відреставрували й славетний іконостас. Виконаний в стилі українського бароко іконописцями київської школи протягом 1690–1750-х рр., різьблений з липи, посріблений та позолочений, він являє собою справжній шедевр.


Іконостас храму св. Арх. Михаїла (сучасний вигляд)

Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці Годувальниці

Цю ікону ще у 1990 р. однією з перших принесли до відновленого храму люди. Проста літографія кінця ХIХ ст. настільки потемніла від часу, що образ Богородиці ледь проглядався. Та невдовзі по тому, як перед нею почали молитися, ікона оновилася. Більше того — по своїй вірі хворі почали отримувати зцілення від Заступниці християн. Відтак парафіяни зодягли образ у різьблений ківот та приходять до Пресвятої Богородиці зі щирою молитвою.

Святий Архистратиг Михаїл

Як вчить свята Православна Церква, ще до створення видимого світу повстав проти Бога гордовитий архангел Люцифер. Він спокусив і потягнув за собою багатьох інших ангелів, які зробилися злими духами і назвалися бісами, а сам спокусник — дияволом, сатаною. Тоді виступив проти сатани один з найвищих ангелів Божих, архангел Михаїл, і сказав: «Хто рівний Богу? Ніхто, окрім Бога!» І сталася на небі війна: Архистратиг (воєначальник) Божий Михаїл і ангели його воювали із сатаною, а сатана і біси воювали проти них. Та не змогла зла сила втриматися проти ангелів Божих, і Господь «побачив сатану, що, як блискавка, впав із неба…» (Лк. 10, 18).

Тож недарма в Україні, яка й сама протягом своєї історії не раз билася із найрізноманітнішими бісівськими ордами, так шанують св. Арх. Михаїла. Недарма з давніх-давен йому та його світлому воїнству присвячують сотні храмів, а столиця нашої держави — Київ — має святого Михаїла за свого покровителя та захисника. 21 листопада (8 листопада за ст.стилем) православна Церква святкує Собор св. Архистратига Михаїла, коли він вшановується разом з усіма Небесними безтілесними силами.


Св. Архистратиг Михаїл (ікона намісного ряду іконостасу храму св. Арх. Михаїла), липова дошка, мішана техніка, поч. ХVІІІ ст.

Церква св. мч. Параскеви–П’ятниці

Читайте статтю Л. Смілянець про дивовижну людину, яка врятувала цю церкву від знищення .

Християнський храм — не лише архітектура. Це Божественне Об’явлення, завдяки якому людина може освячувати своє життя. І водночас — душа народу, втілена у зримих формах. Відтак все у храмі Божому покликано бути проповіддю, що рідною, зрозумілою мовою розкриває вічні істини, дає цілісну картину світу. Коли ж ідеться про українські традиційні дерев’яні церкви, то виникає асоціація навіть не з проповіддю, а із дивовижним піснеспівом…

П’ятницька церква — геніальний витвір народних майстрів доби бароко. Саме цей стиль вишукано-вибагливих ліній, сполучившись із набутками давнього українського храмобудівництва, щонайліпше відобразив щиру побожність та високу естетичну свідомість нашого народу. Відтак в храмі св. мц. Параскеви поруч із традиційною тридільною структурою (вівтар, нава, бабинець) бачимо невимовну стрімкість, що межує із польотом. У духовний політ кличе і розкритий до самих Небес внутрішній простір церкви. А розсіяне світло, що ллється із далеких вікон, нагадує про невечірнє сяйво Царства Божого… І навіть не віриться, що це барокове диво заввишки у майже двадцять п’ять метрів створене із важкого, «залізного» дуба, в який не забити й цвяха…

Церкву святої мучениці Параскеви (П’ятниці) перевезено до Київського Музею просто неба із села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області.

Зарубинці відомі як нове поселення Кальницького козацького полку з 1650 року. Очевидно, тоді ж у селі було збудовано й храм Божий. На жаль, перша зарубинецька церква, хоч і гіпотетична, але напевне дерев’яна, зникла у вирі Хмельниччини та Руїни. Проте уявити, якою вона могла бути, зовсім неважко. Достатньо переглянути хроніки архідиякона Павла Алеппського із Сирії, відомого мандрівника, котрий якраз у 50-х роках ХVІІ сторіччя подорожував козацькою державою і захоплено писав про височезні (до 40 метрів заввишки!) і пишно оздоблені дерев’яні наддніпрянські храми, рівних яким він не бачив ніде у світі…

Нинішня зарубинецька церква теж завдячує українському лицарству — нехай і дещо опосередковано. В архівних документах значиться, що її фундаторкою стала Урсула Францішка Радзивіл (1705–1753), дружина Михайла Казимира Радзивіла (1702–1762), Великого гетьмана Литовського. Та нам цікавіше інше. Виявляється, ясновельможна гетьманша була останньою представницею шляхетного роду Вишневецьких, такого ж славного й трагічного, як і вся українська історія…

Хтозна, забракло пані Урсулі коштів чи талану, але, як свідчать польські джерела, через неякісне, довготривале будівництво, розпочате у 1742-му році, церква дуже скоро небезпечно похилилася. Тому вже у 1757 р. її розібрали та дуже вдало поновили. (До речі, факт такого «архінедбальства» підтвердила й сучасна наука: радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату 1751 р. Дійсно, давні горе-майстри нікуди не поспішали…).

На початках свого існування церква не раз, часто разом із кліром, відповідно до політичних вітрів переходила з православ’я на унію й знову верталася назад. Безперечно, православне зарубинецьке козацтво ніколи не зрікалося своєї батьківської віри, — досить пригадати Коліївщину, яка зачепила й цей край. Але тільки у 1795 році, після третього розподілу Польщі, П’ятницька церква остаточно утвердилася як православна святиня. Після того наступило затишшя: розмірене й не дуже заможне життя сільського храму грунтувалося на імперському циркулярі про надання йому 5-го розряду (відповідно до кількості парафіян — від 400 до 700 осіб).

У ХХ ст. церкву спіткала доля більшості українських храмів, що опинилися сам на сам із оскаженілим звіром комунізму. Вона була зачинена, стояла занедбана та руйнувалася. Тож коли десь на початку 1970-х фото П’ятницької церкви потрапило до рук відомого знавця традиційного храмобудівництва Петра Юрченка, той вражено вигукнув: «Це ж останній дубовий гігант Наддніпрянщини!». Він бо вважав, що всі українські церкви такого типу давно знищені! І у нього були підстави так думати — адже їх свідоме плюндрування розпочалося навіть не з постанням СРСР, а років на сорок раніше, коли яскраві й самобутні дерев’яні українські храми почали активно замінюватися абсолютно невиразними й чужими для нашої землі зразками так званої російської «єпархіальної» архітектури…

Невдовзі героїчними зусиллями науковців П’ятницьку церкву було перевезено до Музею і таким чином врятовано від остаточної руйнації. Але на цьому її пригоди не скінчилися. Понад двадцять років вона слугувала чимось на зразок комори, оскільки реставрація решток унікального барокового іконостасу ХVІІІ ст., які збереглися в церкві, з різних причин не була доведена навіть до середини…

Іконостас П'ятницької церкви (сучасний вигляд)
Іконостас церкви св. мц. Параскеви (сучасний вигляд)

Та нарешті для «останнього дубового гіганта» настав вікопомний час. Восени 1993 року парафіяни сусіднього храму св. Архистратига Михаїла спільно із музейними ентузіастами винесли із церкви все зайве, підготувавши її до богослужінь. 9 листопада того ж року було освячено престіл, і відтоді церква св. мц. Параскеви стала зимовим (теплим) храмом парафії св. Арх. Михаїла Української православної Церкви Київського Патріархату. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу і розпочато роботи по його відновленню. І коли нарешті він постав на повен зріст, — усім стало ясно, що цей начебто скромно-провінційний витвір українського сницарства за гармонією барв та божественною досконалістю пропорцій можна порівняти хіба із всесвітньо відомими іконостасами Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври….

Свята мучениця Параскева

Свята мучениця Параскева народилася понад 1700 років тому в Іконії (тепер місто Конья у Туреччині), в родині багатих та благочестивих християн. А оскільки на світ Божий вона з’явилася у п’ятницю, котру її батьки дуже шанували як день хресного подвигу Спасителя, то й назвали новонароджену Параскевою (по-грецькому — П’ятницею). Рано осиротівши, юна християнка принесла обітницю дівства, роздала своє майно бідним й почала опікуватись наверненням до християнської віри співвітчизників.

Та у 304 р. по всій Римській імперії прокотилися жорстокі й підступні гоніння на Церкву. Адже усім християнам належало пройти випробування на лояльність до поганської держави, тобто принести жертву ідолам, зокрема, обожненому імператорові Діоклетіанові. Разом з тисячами інших християн свята Параскева відмовилася від блюзнірського жертвоприношення. Відмовилася й тоді, коли її привели на суд до ігемона — начальника тої провінції, прибулого до Іконії для проведення репресій. Прекрасна дівчина сміливо відкинула його погрози та спокуси. Тоді мучитель наказав підвісити святу Параскеву на дереві й шматувати її тіло залізними цвяхами, а по тому, понівечену до кісток, кинути до в’язниці. Та вночі Господь чудесно зцілив страждалицю.

Проте затятий поганин не врозумився цим дивом і продовжував мучити святу діву, наказавши палити її смолоскипами. А коли й це не вплинуло на непохитну Параскеву — відтяв їй голову…

В Україні св. муч. Параскеву шанують із часів Київської Русі — недарма один із найдавніших П’ятницьких храмів височить на центральному майдані древнього Чернігова. Християни звертаються до неї як до цілительки, а також покровительки шлюбу та чесної торгівлі. День пам’яті святої Параскеви православна Церква звершує 10 листопада (28 жовтня за ст. стилем).

Церква святого Миколая Мірлікійського

Церква свт. Миколая Мирлікійського

Церкву споруджено 1817 року у селі Зеленому Гусятинського району на Тернопіллі. Цей храм — яскравий зразок західноподільської школи народної архітектури. До 1918 року село входило до Австро-Угорської імперії. Цікавий факт: коли австрійський уряд заплатив разову допомогу вдовам зеленян, загиблих у Першій світовій війні, жінки склали ці гроші й купили на них напрестольне Євангеліє. Після першої світової війни у селі збудували нову церкву,  в яку і перенесли зі старої все начиння. І залишився храм стояти пусткою… Тільки прекрасний іконостас у народному стилі свідчив про його славне минуле. Та все ж коли у 1970-х вирішено було перевезти Свято-Миколаївську церкву до Музею просто неба у Києві, селяни не хотіли її віддавати. Бо не вірили, що святиню збережуть, і побоювалися, що її просто знищать. Як же вони зраділи, коли дізналися, що храм знову постав у всій красі на своєму новому місці! За часів незалежної України їхня радість намножилася, бо від 1996 року у Свято-Миколаївській церкві розпочалися регулярні богослужіння, — під свою опіку її  взяла парафія святого Архистратига Михаїла УПЦ КП.

Через десятиліття у відродженому храмі сталося диво.  На напрестольному Євангелії оновився металевий оклад — не весь, а  тою своєю частиною, яка торкалася престолу. Оновився у вигляді «негатива» — точнісінько як зображення на Туринській плащаниці. Хтозна — чи не згадані вище «вдовині лепти» нагадали про себе через буремні роки? А, можливо, це те саме Євангеліє? Недовідомі шляхи Господні… Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас!

 

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору