За доби ЗУНР
19 жовтня 1918 р. Українська конституанта, яка напередодні зібралась у Львові вирішити долю українських земель в Австро-Угорщині, біль-шістю голосів проголосила об’єднання Галичини, Північної Буковини і Закарпаття у самостійну державу. Питання про те, з ким нове державне утворення мало вступити в злуку (Велика Україна) чи федеративний зв’язок (Австрія), відкидалося. Як зазначає у своїх спогадах В. Габсбург, він мав докладні відомості про Українську конституанту у Львові та її рішення від старшин УСС (док.1).
У ході листопадових боїв у Львові В. Габсбург, як і більшість вояків Легіону, не брав безпосередньої участі у військових діях, залишаючись на Буковині. Ерцгерцог у цей час був хворий і лежав у госпіталі. До Львова на чолі вишколу і гуцульської сотні терміново був висланий командир вишколу УСС сотник О. Букшований.
Розрахунки низки політиків на переведення до галицької столиці всього легіону УСС і використання його у бойових діях не справдилися. І все ж, як свідчить у своїх споминах ерцгерцог, він домігся, щоб решта усусів відбула до Львова. «…Збудили мене вночі, — згадує він, — й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію… І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів» (док.1).
Не можна виключати, що окремі представники тогочасного галицького проводу виявляли певне побоювання щодо ймовірних претензій В. Габсбурга на владу в новому українському державному утворенні. Про це, зокрема, свідчить у своїх спогадах український історик Мирон Кордуба. Він зауважував, що ще під час листопадових подій відповідальні політики на Буковині вимагали, щоб ерцгерцог Вільгельм «схопив ситуацію за чуб і на чолі січових стрільців помашерував на Львів». Про це Габсбурга повідомив його тодішній ад’ютант О. Луцький. Щоб відкинути будь-які підозри у прагненні до диктатури й узурпації влади, ерцгерцог одразу ж надіслав до Львова заяву, в якій зазначив, що і січових стрільців, і самого себе віддає у розпорядження Української Національної ради. Разом з тим, як вже зазначалось, він вислав частину стрільців для участі у бойових діях у галицькій столиці1. Отже, очевидно, саме ця дражливість ситуації змушувала В. Габсбурга триматись дещо осторонь від перебігу політичних подій у ЗУНР.
Під час листопадових боїв у Львові за утвердження української державності, В. Габсбург виявив себе як її послідовний прихильник. Перебуваючи в госпіталі, він зробив усе можливе, щоб якнайшвидше передислокувати УСС до галицької столиці, де відбувались вирішальні події, хоча частина січових стрільців намагалась залишитись на Буковині, з огляду на румунську загрозу цьому краю (док. 1).
7 листопада 1918 p., коли на Буковині утворилася Українська Національна рада, Вільгельм Габсбург вітав її створення і заявив, «що буде вірним громадянином Української держави». 9 листопада, попри хворобу, він залишив Чернівці і прибув до Львова, де перебував як приватна особа до 21 листопада, тобто до відступу з міста українських військ.
Перебіг жовтнево-листопадових подій в Галичині переконливо засвідчив повну безпідставність тверджень щодо австрійської підтримки українців проти поляків, чи то пак австрійських варіантів вирішення української державної проблеми й використання особи ерцгерцога Вільгельма. Звичайно, якби це дійсно мало місце, то австрійське політичне й воєнне керівництво зробило б усе, щоб заздалегідь передислокувати до Львова легіон УСС і паралізувати тим самим спроби польського збройного виступу у місті. Навпаки, конаюча Австро-Угорщина послідовно сприяла польській Ліквідаційній комісії перебрати владу у Львові. Водночас польські політики намагалися представити виступ українців у Галичині як інспірований німцями й цинічно дезінформували керівні кола країн Антанти, маніпулюючи іменем В. Габсбурга. Зразком цього є лист Ігнатія Падеревського, польського прем’єр-міністра, до полковника Гаузе, політичного радника американського президента В. Вільсона, 12 січня 1919 р. «Заскочені розбишацькою українською большевицькою армією, жінки і дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста, — писав Падеревський. — В даннім моменті сила около 80000 українців, узброєних і виекіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, стоїть перед брамами Львова…»2.
Між тим, В. Вишиваний після залишення Львова українськими військами був також змушений покинути галицьку столицю. Після 21 листопада, як свідчить у своїх спогадах ерцгерцог, він автомобілем добрався до Жовкви, звідти через Кам’янку — до Золочева, далі — до Тернополя та Бучача. У Бучачі він перебував у монастирі о. о. Василіан.
І хоча в цей період В. Габсбург, здається, нічим не виявляв особистих аспірацій посісти чільне місце у новому державному утворенні, поголоски не припинялися. Л. Цегельський, зокрема, стверджує, що УСС нібито не залишали намірів реалізувати свій давній план поставити В. Габсбурга на чолі держави. «В змінених умовах, — зауважує він, — уже по Листопадовому перевороті, дехто з них почав думати про «Василя Вишиваного», як про короля Галичини і Буковини»3.
- Онацький Є. Портрета в профіль.— С. 133-134. [↩]
- Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 203. [↩]
- Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 119. [↩]
