«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

В інтернуванні

Політичні розрахунки щодо В. Габсбурга, очевидно, генерувалися в інших суспільних сферах. Принаймні, за свідченнями Л. Цегельського, подібні наміри видавалися західноукраїнському урядові нереальною і шкідливою справою. У цей драматичний для ЗУНР період визвольної боротьби з поляками, коли уряд прагнув заручитися підтримкою Антанти й мав намір надіслати для цього до Парижа державного секретаря закордонних справ В. Панейка, було вирішено усунути все, що могло ускладнити одержання підтримки галицької політичної акції. «В’язатися із Габсбургами в хвилині, коли одне тільки їх ім’я викликувало вияви ненависті й люті в опінії Антанти — було, очевидно, нерозумно, — зауважує Л. Цегельський. — Тому ми безоглядно засуджували такі задуми»1.

Зрештою, як свідчить Л. Цегельський, уряд ЗУНР прийняв рішення, «що архикнязь Вільгельм має або покинути негайно нашу територію, або — якщо він не має куди подітись і бажає залишитись у Галичині — то має відійти від активної військової служби і має бути інтернований у монастирі о. о. Василіан у Краснопущі»2. Останнє підтверджує і близький до ерцгерцога Н. Гірняк: «Наш уряд (тобто уряд ЗУНР. — Авт.) не вважав можливим ангажувати його до УГА»3.

Місцем перебування ерцгерцога, яке мало бути таємницею, обрано монастир о. о. Василіан у Краснопущі, де була гарна бібліотека, прекрасні ліси для полювання та ін. Назовні мали пустити чутку, що В. Габсбург виїхав за кордон. Для товариства ерцгерцогові обрали його давнього приятеля та ад’ютанта Остапа Луцького, який мав бути зв’язковим між урядом ЗУНР і В. Габсбургом та відповідальним за його інтернування. Ухвалено також призначити йому на утримання платню майора.

Повідомити ерцгерцога про рішення уряду мав Л. Цегельський. «Ми зустрілись у ресторані (очевидно, у Золочеві. — Авт.), — зауважує він, — де я вияснив йому політичну неможливість його кандидатури та шкідливість самих слухів про неї для нашої молодої держави. Запевнив я його про нашу особисту симпатію до нього і що ми його не виганяємо. Навпаки даємо йому азиль, охорону і поміч. Але він мусить на час кількох місяців зникнути з овиду. Опісля — якщо він схоче — може прийняти наше громадянство та вернутися до військової служби в нашій армії. А як обставини зміняться, як повіє в Европі іншим вітром і як він здобуде симпатії нашого народу, то з часом може й вирине знову питання його кандидатури на нашого короля»4.

Як свідчить далі Л. Цегельський, архикнязь погодився з його висновками й запевнив його, що «рішенню влади лояльно піддається, бо вважає себе громадянином західно-української держави»5. Наступного дня, зазначає Л. Цегельський, В. Габсбург і сотник О. Луцький виїхали до Краснопущі з листом від владних чинників до ігумена монастиря, «щоб монастир прийняв їх гостинно та держав особу архикнязя в тайні. Так і сталося»6.

Отже, можна констатувати, що серед галицьких політиків не було єдиної думки щодо особи Вільгельма Габсбурга і його участі як голови держави в політичному процесі на західноукраїнських землях. Зрештою, лідери ЗУНР відмовились від втілення монархічної ідеї й використання з цією метою династа з роду Габсбургів. Як засвідчив пізніше ерцгерцог на допиті 4 вересня 1947 р., до нього у монастир прибув полковник Д. Вітовський і від імені Є. Петрушевича вручив грамоту про присвоєння почесного звання «полковника війська українського» (док. 84). Відтоді у переважній більшості документів і листів, приналежних В. Габсбургу, він підписується «полковник УСС». Як до полковника української армії, звертаються до нього і респонденти у листуванні, у тому числі офіційні чинники УНР.

«Інтернування» ерцгерцога тривало недовго. Як свідчить сам ерцгерцог, він жив у монастирі о. о. Василіан до 6 травня 1919 p., а потім коло Станіславова — до 24 травня 1919 р. Невдовзі ерцгерцог разом із сотником Ляришенком, його дружиною і Петром Шекериком прибули на автомобілі до Березова7. Звідти пішки вони дісталися Жаб’єго. Після кількаденних блукань по Карпатах, де 6 червня В. Вишиваного взяли у полон румуни, він був вивезений до Бухареста, а потім інтернований у монастирі Кальдарушани (док.1). Як згадує Д.Дорошенко, В. Вишиваний перебував у полоні «у страшенно тяжких умовах. Його неволю поділяли його вірний ад’ютант, сотник Л. з своєю молоденькою дружиною»8.

У цей складний не тільки для держави, а й для себе самого час Вільгельм Габсбург не втрачав політичного оптимізму і вірив у майбутнє України. «Василь Вишиваний певний, — записав Є. Чикаленко у своєму щоденнику, — що Європа визнає Україну і не віддасть її полякам, і по-може відбитись від більшовиків-москалів…»9.

  1. Цегельський Л. Вказ. праця. []
  2. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 119-120. []
  3. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 31. []
  4. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 120. []
  5. Цегельський Л. Вказ. праця. []
  6. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 121. []
  7. Кузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України. — Детройт. — 1962. — С. 262. []
  8. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — К. — 2007. — С. 506. []
  9. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — К. — Нью-Йорк. — 2005. — С. 84. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору