«І розійшлися словени по землі…»
Слов’яни з’явилися на історичній арені не раніше кінця III тис. до н. е., найвірогідніше, спочатку між Середнім Дунаєм і Тисою, а потім поступово розселилися на північніших землях. Лише гіпотеза середньо-дунайської прабатьківщини слов’ян, відзначеної й автором «Повісті минулих літ», задовільно тлумачить незрозумілий потяг слов’янських племен до Дунаю в епоху Великого переселення народів у V—VI ст. і стійку пам’ять про нього серед усіх слов’янських та деяких прибалтійських народів, більшість із яких ніколи не були пов’язані з цією річкою ні географічно, ні історично. Як відомо, символ Дунаю виступає переважно в старовинних народних піснях, особливо в поширеному ще за язичницької епохи календарному та обрядовому фольклорі, що виник набагато раніше від Київської Русі й походів київських князів, зокрема Святослава Ігоровича (945—972 рр.) на Візантію, під час яких східні слов’яни, на думку багатьох дослідників, нібито вперше познайомилися з Дунаєм. Усе це свідчить, що образ Дунаю у слов’янському фольклорі з’явився разом з формуванням фольклорної символіки й образної системи, а не був запозичений пізніше, після міграції слов’янських племен на південь. Навпаки, загальний рух різних племен Середньої й Південної Європи аж до початку н. е. відбувався з півдня на північ.
Про ранню історію слов’ян ми знаємо дуже мало. На початку н. е. вони, згідно з писемними джерелами, мали спільне ім’я венеди і вже заселяли величезну територію від Вісло-Одерського басейну і Південної Балтики (на заході) до Дніпра (на сході) й від Прип’яті (на півночі) до Карпат і зони Степів (на півдні). Отже, майже половина цієї прабатьківщини слов’ян містилася в межах сучасної України.При цьому важливо підкреслити ще й той факт, що майже половину зі своєї 4-тисячолітньої історії слов’яни прожили спільним життям.Хоч слов’янська людність здавна складалася з багатьох племен, які жили в різних природно-кліматичних умовах, мали певні відмінності в матеріальній і духовній культурах, все ж таки спільного в них було набагато більше, ніж відмінного. Усі вони розмовляли близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, що дало вченим підставу назвати їх «праслов’янською мовою».
Спільнослов’янський (або праслов’янський) період тривав до середини І тис. н. е. Але вже на початку н. е. праслов’янська спільність, як і праслов’янська мова, розпалася на західну і східну підгрупи з розмежуванням їх по Західному Бугу1. Західна частина стала прабатьківщиною західних слов’ян (поляків, чехів, словаків, верхніх і нижніх лужичан), а східна частина — прабатьківщиною східних (українців, росіян, білорусів) і південних (сербів, хорватів, болгар, словенців, македонців) слов’ян.
Це була глибока й незворотна диференціація, яка зберігається й нині в самому існуванні західних і східних слов’янських мов. Хоч межі найдавніших діалектних зон, як правило, не збігаються з сучасними внутрішньослов’янськими лінгвістичними межами, основні тенденції членування слов’янських мовних груп намітилися ще тоді.
Очевидно, перші ознаки розмежування майбутніх західних і східних слов’янських мов мали місце наприкінці Ш ст. до н. е. Вони виявилися:
- спочатку в ледве помітних, а з часом усе виразніших відмінностях у вимові носових голосних o, ę та Ђ;
- у різних рефлексах задньоязикового x: як s„(сь) у східнослов’янському ареалі і як š'(шь) у західнослов’янському: пор. укр. сірий, рос. серый, польськ. szary, чеськ. šedý.
Згодом (приблизно в І—II ст. н. е.) відмінності між західними і східними слов’янськими діалектами посилилися:
- різною вимовою сполучень gv, kv перед і, ĕ (збереження їх у західному ареалі й перехід у зв, цв у східному: праслов’ян. *gvĕzda, *kvĕtъ — польськ. gwiazda, kwiat, чеськ. hvĕzda, kvĕt, словацьк. hviezda, kvet, верхньолуж. hwĕzda, kwĕt, нижньолуж. gwĕzda, kwĕt, але укр. цвіт, діал. звіздá, рос. цветóк, звездá, білор. цвет); різним розвитком груп приголосних dj, tj [перехід dj, tj > dz (z) у західнослов’янському ареалі й dj, tj > ж, ч у східнослов’янському: праслов’ян. *medja, *svĕtja > польськ. miedza, świeca, чеськ. теzе, svíce, словацьк. medza, svieca, верхньолуж. mjeza, swĕca, нижньолуж. mjaza, але укр. межа, свіча, рос. межа, свеча, білор. мяжá, свéчка];
- неоднаковою стійкістю сполучень dl, tl (збереження їх у західнослов’янському ареалі й скорочення dl, tl > І у східнослов’янському: праслов’ян. *mydlo, польськ. і верхньолуж. mydło, чеськ. mýdlo, словацьк. mydlo, але укр. мúло, рос. мыло, білор. мыла);
- поява голосного она початку слова на місці колишнього je- (укр. одúн, óзеро, óлень, осéтр, óсінь, рос. одúн, óзеро, олéнь, óсень, осéтр, білор. адзíн, вóзера, алéнь, асéтр, вóсень, але польськ. jeden, jezioro, jeleń, jesiotr, jeseń, чеськ. jeden, jezero, jelen, jesetr, jeseň, верхньолуж. jedyn, jęzor, jelenk тощо).
Розходження між відзначеними діалектними ареалами спостерігалися також у граматиці, лексиці, словотворі. На кінець І ст. до н. е. всі ці розходження зросли настільки, що виникли дві чітко означені зони праслов’янської мовної території — західна і східна — з проміжними перехідними діалектами. Межа між цими зонами, очевидно, часто змінювалася, проте в основному пролягала по Західному Бугу.
Східнослов’янський ареал після його відмежування від західнослов’янського ареалу ще п’ять століть являв собою досить стійку етномовну спільність, в якій у IV—VI ст. н. е. стали виразно виділятися два масиви — північний і південний.Вони співвідносилися з двома історичними угрупованнями слов’ян — склавинами(північний масив) й антами(південний масив), території яких простягалися далеко за межі сучасної України на захід і південний захід. Особливо слід наголосити на тому, що ареал ранньої східнослов’янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов’ян між Верхнім Дністром, Прип’яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже, повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території.Північніше Ясельди — Прип’яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип’яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.
У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов’ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь (так зване Велике переселення народів у VI—VII ст. н. е.). Повільно розселяючись на нових землях, східні слов’яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином створювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.
Коли міграційна хвиля східних слов’ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI ст. на далекій Півночі, біля Псковського озера і в басейні р. Великої, з’явилися слов’янські племена — предки історичних кривичів, а в VII ст. у басейні о. Ільмень поселилися слов’яни — предки літописних ільменських словенів.Ці групи слов’ян емігрували сюди з Вісло-Одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська та Новгородська землі.Історія населення цих територій склалася досить своєрідно, і Псковська та Новгородська землі потенційно могли, проте не стали ареалом формування російського етносу. Активні етногенетичні процеси в цей час відбувалися переважно на півдні, в межах Полісся й на Середній Наддніпрянщині.
- Про територію і найважливіші західні та східні діалектні особливості праслов’янської мови І—II ст. н. е. див.: Бернштейн С. Б.Очерк сравнительной грамматики славянских языков. — M., 1961. — С. 68—73. — Карта № 4. [↩]
