«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 5. Доповіді

Життя та діяльність Київського митрополита Петра Могили

Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 року, походив зі старовинного молдавського роду Могил і був третім сином Симеона Могили, молдавського господаря (князя). Рід Могил був у родинних зв’язках з польськими або спольщеними магнатськими родинами, як-от Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі. Ці родові зв’язки виникли через одруження «Могилянок», доньок Молдавського господаря (князя) Єремії, з синами з названих родин. Брат батька Петра Могили — Юрій у 1589 році був поставлений на митро­полита Молдавського і Сучавського. Симеон Могила — батько майбутнього Київського митрополита у 1596 році ­(рік народження Петра Могили) одержав від польської держави право польського шляхетства. Будучи поль­ськими шляхтичами і маючи тісні політичні зв’язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині. В питаннях віри рід Могил не тільки залишився православним, а в особах Єремії і Симеона виявив себе великим добродієм Української Православної Церкви. Могили були благодійниками Львівського ставропі­гійного братства. На пожертви Єремії і Симеона Могил була побудована у Львові церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці (1591), чому й була прозвана Волоською (Молдавія й Волохія — це назви румунських земель у ХIV-ХVІІ ст.) Рід Могил по жіночій лінії теж прославився своїми пожертвами для Української Православної Церкви. Донька господаря (князя) Єремії Анна, незважаючи на шлюби з польськими аристократами, залишалася православною, а у 1630 році стала навіть членом Львівського ставропігійного братства.

Початкову і середню освіту Петро Могила здобув від учителів Львівської братської школи. Він також міг навчатися у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький, оскільки вони були майже однолітками. Після цього Петро Могила, як це було зазвичай у магнатських родинах, подорожував Західною Європою, здобуваючи собі вищу освіту в закордонних університетах. Петро Могила добре знав грецьку мову, яку досконало вивчали у Львівському братському училищі, і латинську, котрій приділяли увагу у єзуїтських колегіях. У закордонних уні­верситетах (зокрема Сорбонському) він добре озна­йо­мився з латинським богослів’ям. Розробляючи пізніше свою систему освіти в Києві, Петро Могила вклав у неї все те позитивне, що запозичив у школах і вищих навчальних закладах Західної Європи. Саме цим пояснюється, з одного боку, його відданість православній вірі, а з іншого — відкритість до інших віросповідань.

При дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського молодий Петро Могила вивчав військове мистецтво; ці знання незабаром йому довелося практично застосувати. Зі своїм власним людом він брав участь у Хотинській битві 1621 року між поляками і турками. У цій польсько-турецькій війні перемогу здобуло польсько-українське військо, в якому козацькими загонами командував Петро Сагайдачний. Тоді ж Сагайдачний дістав поранення, від якого незабаром помер. У рік його смерті (1622 р.) Петро Могила приїздив до Києва. В його душі у цей час виникла дилема, яким шляхом іти далі: обрати службу офіцера польської армії чи стати на стезю духовну, присвятити себе служінню православній Церкві, яка за тих умов дуже цього потребувала. І в наступні роки він часто приїздив до Києва — міста, до якого його прив’язувало почуття вдячності своєму духовному наставнику митрополиту Іову Борецькому.

Минуло вже три десятиліття після укладення Берес­тейської унії, коли православні в Україні і Білорусі розко­ло­лися на дві частини: одна визнала примат Римського Папи і деякі католицькі догми, через що почала називатися греко-католицькою або уніатською, а друга зберігала­ традиційну віру предків, започатковану ще за часів Київ­ської Руси у складі Константинопольського Патріархату.­

Церковне життя ще й до унії було дезорганізоване. Моральний стан ієрархії і духовенства був на низькому рівні. Ієрархи розпоряджалися маєтностями церкви, ­немов своєю приватною власністю. Через унію православна Церква позбулася деяких своїх храмів і володінь. Софію Київську відібрали у православних. Римський Папа вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у воло­діння греко-католицького митрополита.

В цей тяжкий для православної Церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу. У 1627 році Петро Могила був об­ра­ний архимандритом Києво-Печерського монастиря після смерті архимандрита Захарії Копистенського. На виборах Петро Могила мав повну підтримку митрополита­ Іова Борецького. Петро Могила вступив на поле цер­ков­но-православної діяльності і співпрацював з ієрархією, висвяченою Єрусалимським Патріархом Феофа­ном,­ при королі Сигизмунді ІІІ, коли становище Православної Церкви в Польщі було безправним, а православна ієрархія не була визнана державною владою. Молодий архимандрит, воєводич молдавських земель і водночас польський шляхтич, не завагався стати на бік право­славних українців та білорусів в опозицію до панівного суспільства гнобителів православ’я. Незважаючи на свою відданість православ’ю, він не був засліпленим фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дозволяли йому оцінити все, що було добрим в інших віровизнаннях.

Петро Могила мав конкретний план виведення православної Церкви з глухого кута, в якому вона опинилася після Берестейської унії, і повернення її до давнього благочестя. Досконало знаючи, в чому саме полягала сила єзуїтів, він усвідомлював, що можна їй протиставити. Одним із таких важливих засобів він вважав освіту і друковане слово. Петро Могила почав свою культурно-просвітницьку діяльність у Церкві виданням книг на базі Печерської друкарні та заснуванням школи у Києво-Печерській лаврі. Школа була відкрита після смерті митрополита Іова Борецького восени 1631 року, бо митрополит був противником відкриття у Києві нової школи, яка конкурувала б з Київською братською школою. Перед Пет­ром Могилою постало питання: де набрати квалі­фікованих учителів, коли їх в Україні не було? Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на його кошти; потім вони стали добрими викладачами Могилянської школи.

У передмові до виданого Петром Могилою у 1636 році «Анфологіону» сказано: «На кошти свого родинного майна, відновивши занедбані й спорожнілі київські школи, він постачав, постачає і дуже хоче за допомогою небесною до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами на існування бідних студентів».

Петро Могила як архимандрит став заводити в лаврі кращі порядки. Він поновив Успенський собор, ­ печери, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців; і все це — на свої власні кошти.­ При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков, він діяв сміливо і наполегливо. Харак­терною рисою молодого, невтомного в роботі архимандрита була наполегливість у роботі заради добра православної Церкви.

Енергійна діяльність архимандрита Петра Могили за п’ять років від поставлення його на ігумена монастир­ської братії, тверда оборона ним прав православної Церкви­ перед численними польськими аристократами поставили­ його на чолі православної делегації, яка після смерті Сигиз­мунда ІІІ повинна була відстоювати права православної Церкви у Варшаві на сеймах конвокаційному, елекцій­ному і коронаційному нового короля Влади­слава IV. Велика заслуга Петра Могили в тому, що він до­бився урівняння в правах православної Церкви з греко-католицькою, про що було записано у «Пунктах заспокоєння» 1632 року. З цього часу православна ієрархія була визнана польським урядом. До цього православна Церква не мала ніяких прав, а єпархіальні архиєреї сиділи в Києві і не мали права знаходитися на своїх єпархіях.

Цю заслугу Петра Могили визнали сучасники. Кияни, духовенство, українська шляхта радісно вітали Петра Могилу стрічками, промовами, віршами. Завдяки йому святкували свою першу національну перемогу після стількох літ смутку, неволі і приниження. Студенти Могилянської колегії в похвалах Петру Могилі свідчили, що він «доказав ясніше сонця в полудень наші права, щодо сили — тверді, мав алмаз, золоті по своїй дорогоцінності, святі по своїй давнині».

Серед своїх сучасників Петро Могила найкраще усвідомлював ту шкоду, якої завдавав українському народові розкол між Церквами, і тому щиро прагнув його подолати. Ця ідея пронизує всю його церковну діяльність від самого її початку і до його останнього подиху. В цей час польський уряд уже зрозумів, що Берестейська унія не виконала завдань, які ставилися перед нею.

Перші кроки Петра Могили в цьому напрямі були пов’язані з планами Мелетія Смотрицького. Мелетій Смотрицький — автор прославленої «Слов’янської граматики», знаменитий полеміст, йому належав «Тренос», за купівлю чи продаж якого король встановив штраф у п’ять тисяч злотих, — був спочатку єпископом, висвяченим ще Патріархом Єрусалимським Феофаном, але потім, у липні 1627 року, ображений втручаннями братства в його церковні справи, таємно перейшов на бік уніатів. Не розкриваючи своїх зв’язків із католиками, він не раз обговорював з митрополитом Іовом Борецьким та Петром Могилою проблему зближення позицій православних ієрархів та греко-католиків. При цьому і тодішній Київський митрополит, і Києво-Печерський архимандрит прихильно ставилися до ідеї примирення Церков. Мелетій Смотрицький продовжував агітувати молодого ієрарха перейти на бік уніатів «для поєднання Руси з Руссю», однак Петро Могила, хоч і став терпимішим у розмовах про римську Церкву і про догматичні різниці з нею, проте залишився на позиціях православної віри.

У 1628 році, 15 серпня, саме на Успіння Пресвятої Богородиці, був скликаний Помісний Православний Собор. На цьому Соборі вирішили розглянути розходження між православною і католицькою Церквами. Проект постанови доручили підготувати Мелетію Смотрицькому. Однак замість цього він написав трактат під назвою «Апологія подорожі до країв східних…», в якому всю вину за розкол поклав на православну Церкву. Така позиція Мелетія Смотрицького викликала осуд серед православних. Петра Могилу включили до духовного суду, який визначив, що в «Апології» Мелетія Смотрицького є сто п’ять відступів від православного віровчення. Собор вимагав від автора зречення. Спочатку Мелетій Смотрицький відмовився, але потім під тиском козаків, які загрожували йому смертю, осудив «Апологію» і покаявся. Петро Могила не тільки осудив твір Мелетія Смотрицького, а й сам роздавав учасникам Собору свічки для спалення «Апології».

Тим часом Петро Могила розгортав свою діяль­ність у лаврі, зміцнюючи та розширюючи її друкарню. Друкарня Печерської лаври була заснована в 1615 році Єлисеем Плетенецьким, тодішнім архимандритом. Це була перша друкарня в Києві, яка стала важливим центром книгодрукування в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. Після смерті Єлисея Плетенецького друкарнею керував Захарія Копистенський, а вже після нього — Петро Могила.

За часів керування Петра Могили друкарня знач­но­ активізувала свою діяльність. У 1629 році тут був ви­да­ний «Літургіаріон», або «Служебник», завдяки чому свя­щен­нослужителі Української Православної Церкви вперше одержали таку потрібну їм книгу. Противники православ’я, і не тільки вони, не раз звертали увагу на те, що в церковних книгах Руси було багато помилок і різночитань. Петро Могила прийняв рішення, щоб будь-яка церковна книга, яка друкувалася в Україні, була звірена з першоджерелом, і особисто звіряв слов’янські переклади з грецькими оригіналами. Для цього видання було написано догматичне й обрядове пояснення літургії. Через 10 років «Служебник» був перевиданий з доповненнями — створеними Петром Могилою єктеніями та молитвами на різноманітні випадки життя. «Служебник», безперечно, сприяв уніфікації богослужбової практики Української Церкви і був одним із важливих кроків Петра Могили у покращенні богослужбового життя духовенства.

У 1631 році в цій же друкарні була надрукована «Тріодь Квітна», яка містила церковні служби, почина­ючи від Великодня і аж до свята Всіх Святих. Цю книжку Петро Могила присвятив своєму єдиноутробному брату Мойсею, який був князем у Молдові. У передмові він виклав «обов’язки доброго керівника». Серед них були такі: призначати на службу мужів благих і благочестивих; в суді перш за все вину з’ясувати, а тоді вже вирок проголошувати; жити в мирі з сусідами; за свободу віт­чизни і своїх «підручних» мужньо стояти; воювати лише з ворогами, а «незлобливих» щадити.

Поряд із «політичними» порадами Петро Могила давав братові й «Божі»: передусім вірі православній поклонятися та її поширювати; у своїй державі викорінювати ідолопоклонство і «сатанинські умисли», зміцнювати вчення соборної Церкви; у православ’ї та благочесті наслідувати приклад батьків і попередників; бути ктитором, будівничим і благодієм церков та училищ; для своїх підлеглих бути справедливим керівником і взірцем благочестя, справедливості, честі й усіх доброчинностей; прислуховуватися до уст Господніх; будувати і відновлювати храми; берегти церковні обряди; всім підвладним письмово нагадувати про каяття і молитву. В цих порадах Петро Могила виклав своє власне бачення ролі не тільки світського керівника, але й ієрарха Православної Церкви.

За п’ять років його керівництва лаврською друкарнею тут було надруковано п’ятнадцать різних книжок. Освічених богословів і письменників, які гуртувалися навколо Петра Могили, називали «могилянським Атенеумом». У 1636 році була надрукована книга під назвою «Анфологіон», це був збірник моральних і життєвих повчань.

Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та в Україні, а й за її межами.

На дев’ятий день після смерті митрополита Іова Борецького, 11 березня 1631 року, Петро Могила об’єднав лаврську школу і братську школу при Богоявленському монастирі на Подолі у Києві. Об’єднання цих шкіл заклало основи вищої освіти на території колишньої Київської Руси. Утворений таким чином Києво-Могилянський колегіум став фактично першим православним університетом. Колегіум випускав зі своїх стін чимало знаменитих освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і просто зразкових громадян. Колегіум і Богоявленський монастир, ченцями якого були виключно викладачі колегіума, утримувалися на кошти Петра Могили.

Як освітня установа, колегіум Петра Могили мав європейську структуру, відповідаючи всім тодішнім стандартам. Як відомо, в Європі освіта зародилася в монастирських школах. Пізніше більш ґрунтовну підготовку давали так звані соборні школи — при кафедральних соборах великих міст. Ще пізніше на їх основі виникають універсальні шкільні заклади — університети або академії. Заснований Петром Могилою навчальний заклад був схожий на подібні західноєвропейські вищі школи. У ньому було вісім класів, а навчання тривало спочатку сім років, а пізніше 12 років. Польський король довго не давав дозволу на викладання богослов’я, і це стало формальною причиною того, що заснований навчальний заклад не одержав звання академії.

Могилянська колегія ставила перед собою мету виховати красномовних ораторів, які володіли б мистецт­вом вести диспут, захищаючи православну віру, а також проголошувати проповіді.

Щоб забезпечити належний рівень освіти, Петро Могила постійно стежив за високим рівнем кваліфікації науково-педагогічних кадрів колегії. Для цього він посилав здібних учнів на навчання за межі України. Серед них були Інокентій Гізель, Єпіфаній Славинський, Софроній Почаський, Тарасій Земка, Лазар Баранович. Викладачами ставали також кращі випускники колегіуму.

Петро Могила мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 року він організував філію Київського колегіуму у Вінниці, згодом, у 1639 році, цю філію було переведено на Волинь у місто Гощу. З 1636 року існувала філія колегіуму і в Кременці. Більше того, Петро Могила заснував освітні заклади нового спрямування навіть за межами України. За його допомогою було організовано слов’яно-греко-латинську академію в столиці Молдови Яссах, куди було направлено чотирьох київських викладачів. Тоді ж, у 1640 році, Київський митрополит звернувся й до царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві школу, в якій київські вчені навчали б дітей боярських і простих людей грецької та слав’янської грамоти, але ця пропозиція не була прийнята.

Могилянський колегіум викликав занепокоєння у польських урядовців. Польський король відмовився видати привілей, щоб заснована Петром Могилою вища школа мала статус академії. Польські урядовці всіляко намагалися знищити цю школу, розігнати її учнів і викладачів. Відряджені до Києва єзуїти заснували тут свій колегіум, метою якого було, щоб студенти з Могилянського колегіуму переходили до єзуїтського і навчались у латинській вірі. Представники влади не спинялися ні перед чим, аби тільки налякати учнів колегіуму, щоб вони розбіглися. 1640 року Петро Могила подав скаргу уряду на те, що намісник київського замку, потураючи злобі ворогів колегіуму, навмисно підіслав свого повіреного, який напав на студента Гоголевського, безпідставно звинуватив його в безчинстві, а намісник без розгляду справи стратив його.

Але, незважаючи на всі труднощі наслідком всілякого сприяння освіті стало те, що і через кілька років після смерті Петра Могили іноземні мандрівники засвідчували надзвичайно високий рівень загальної грамотності в Україні. Антиохійський архидиякон Павло Алепський побував у 1654 та в 1657 роках на нашій землі і відзначив, що «по всій землі руських ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… У землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти». У своїх спогадах Павло Алепський окремо спинився на тодішньому світильнику просвіти — київському колегіумі. Справа Петра Могили дала свої плоди.

Отже, Києво-Могилянський колегіум від самого початку відіграв важливу роль освітнього центру в Україні, центру розвитку наукової думки, а головне — він став цент­ром захисту православної віри. Сам Господь воздвигнув світильник православної Церкви в Україні — Петра Могилу. Він через свій колегіум виховав духовних пастирів, вчених и багато визначних церковних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток православного богослів’я і культури не лише в Україні, а й у сусідніх державах.

Після смерті короля Сигизмунда у 1632 році в Прилуках на великій козацькій раді була обрана делегація від православного населення України на конвокаційний сейм. Свою делегацію відправило і православне духовенство. І хоч на той час Київським митрополитом був Ісая Копинський, главою делегації обрали Петра Могилу, якого підтримувала і шляхта, що не прийняла унії. За попередніх чотири з половиною роки архимандрит Києво-Печерського монастиря зробив багато для захис­ту лаври. Тому навколо нього гуртувалися ті, хто бачив у ньому захисника православ’я.

На сеймі Петро Могила зайняв тверду позицію захисту православ’я. Він вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва церков, відкриття колегіумів, друкарень, а також поставив питання про повернення відібраних православних храмів. Позиція Петра Могили примусила претендента на польський трон королевича Владислава прийняти спеціальний документ «Статті, або пункти заспокоєння руського народу». Багато вимог Петра Могили було задоволено, зокрема щодо повернення православним Софійського собору в Києві, Видубицького монастиря (в обмін на Гродненський), усіх маєтків Київської митрополії, повернення Луцької та Перемиської єпархій для православного люду. Все це значно зміц­нило любов православних до Петра Могили. Ця любов призвела до того, що делегати елекційного сейму у Варшаві обрали Київським митрополитом замість старого, кволого і хворобливого Ісаї Копинського Петра Могилу. Король Владислав IV цей вибір одразу затвердив 10 лис­топада 1632 року. 12 листопада того ж року до Царгорода виїхала делегація Української Православної Церкви. Константинопольський Патріарх Кирило Лукаріс благословив Петра Могилу бути Київським митрополитом, і одночасно призначив його екзархом Константинополь­ського Патріаршого престолу.

Хіротонія Петра Могили відбулася у Львові 1633 ро­ку в Успенській (Волинській) церкві, яку двома роками рані­ше освятив сам Петро Могила. Після завершення справ у Львові нововисвячений митрополит повернувся до Києва, де його зустрічали з великою радістю. Його величали за те, що на сеймі він «доказав ясніше сонця в полудень наші права, щодо сили — тверді, мов алмаз, золоті по своїй дорогоцінності, святі по своїй давнині».

Після повернення до Києва з титулом митрополита Київського і Галицького і всієї Руси діяльність Петра Могили у церковному будівництві ще більше посилилась — як у галузі освіти, книгодрукування, так і в благодійних справах. Тоді ж мешканці Києва самі силою відібрали Софійський собор. У ті часи кафедральний собор, збудо­ваний Ярославом Мудрим, знаходився у занепаді. Служби в соборі не правилися, бо приміщення було зруйноване. Наглядав за собором шляхтич Корсак. Юрба киян у кількасот чоловік прийшла до Корсака з вимогою віддати ключі від собору. Самого Корсака вдома не було, а його мати відмовилася віддати ключі. Тоді люди рушили до собору, зламали замки і відчинили його. Тоді ж кияни заволоділи дерев’яною церквою св. Миколая, що стояла на місці Десятинної, та церквою св. Василія, що її збудував ще князь Володимир на Перуновій горі.

Петро Могила привів «главу і матір всіх церков Руси», як він називав Софійський собор, у благоліпний вигляд. Через кілька років після реставрації собору в передмові до присвяченої Петру Могилі виданої у Львові «Тріоді» (1642 р.) видавці відзначали: «Церкву святої Софії у богоспасаємому городі Києві, колись святої пам’яті князем і самодержавцем всієї Руси Ярославом збудовану і на приклад усьому світу виставлену, що вже в руїнах перебувала, Ваше Преосвященство знову реставрував і до першої оздоби коштом своїм і старанням привів». Крім того, Петро Могила відновив і церкву св. Ва­силія, а на руїнах Десятинної почав будувати нову, причому спочатку провів тут археологічні розкопки, знайшов могилу св. князя Володимира і переніс його святі останки до Успенського собору Києво-Печерської лаври. Петро Могила також відбудував і стародавній храм Спаса на Берестові. У Києві він побудував і нові церкви, які, на жаль, не збереглися до наших часів.

У своїх будівельних та реставраційних справах Петро Могила не забував і про свою давню мрію — примирити і поєднати всіх руських людей християнської віри. У 1636 році він звернувся до православних із закликом до примирення з греко-католиками. Він взагалі закликав до миру віруючих усіх віросповідань. У зверненні до священиків і мирян Петро Могила писав: «Ми закликаємо всіх, хто живе під одним Законом, до сусідської дружби, злагоди і приязні».

Але ці настрої декому не подобалися. Були в оточенні Петра Могили і такі, що не тільки не підтримували його, а навіть намагалися зашкодити, поширюючи різні брехливі чутки і наклепи. Чимало неприємностей завдав новому митрополиту Ісая Копинський. Безперечно, усунення з Київської кафедри Ісаї Копинському пережити було нелегко. Він спочатку погодився з тим, що митрополитом Київським замість нього став Петро Могила, але пізніше почав писати до короля різні скарги на свого наступника. Після чвар і скандалів у лютому 1637 року в Луцьку у присутності великої кількості духовенства відбулася зустріч примирення двох митрополитів, після чого Ісая Копинський відмовився від своїх позовів і претензій до Петра Могили. Це називалося тоді «дати квит». Його заява про те, що він дає квит Петру Могилі була легалізована відповідним записом у міській судовій книзі.

У 1635 році Волинський воєвода князь Адам (Олександр) Сангушко виступив з ініціативою поєднання православних і уніатів. Він звернувся до Папи з листом, в якому свідчив про нібито прихильне ставлення Петра Могили і православного народу України до унії. Зокрема, він писав у Ватикан: «Могила внутрішньо схильний до унії… Але через страх перед козаками… не наважується бути відвертим». Внаслідок цього Ватикан вирішив провести таємні переговори. Про це дізнався польський король Владислав IV. Він звернувся до Петра Могили й до уніатського митрополита Вільяміна Рутського з пропозицією домовитися між собою й обрати Патріарха Української Церкви. Він просив митрополитів православної та уніатської Церков дійти «єднання і тривкої згоди». «Ви можете, за прикладом Москви та інших держав, мати у себе вдома те, за чим ви звертаєтеся за кордон», — писав їм король, натякаючи на зв’язки з Константинопольською Патріархією та Римом. Чутки про те, що Петро Могила має стати першим «руським», тобто українським, Патріархом, були досить поширені як у самій Польщі, так і за її межами. У Ватикані від ідеї Патріархату для Руської (Української) Церкви рішуче відмовилися і на цьому стояли і в 1637-му, і в 1638-му. Там категорично відмовлялися від обговорення будь-яких догматичних питань і тим самим зривали всі спроби примирення Церков. У Ватикані покладалися на інформацію, що надходила з Польщі, про те, нібито Петро Могила поділяє погляди уніатів. У ватиканських архівах зберігається чимало документів, у яких Київський митрополит характеризується як таємний уніат. Там бажане видавали за дійсне.

Ці документи складалися католиками або уніатами, і в них відображено те, що їх автори хотіли б бачити. Але між позицією Петра Могили і позицією католицької Церкви у справі об’єднання розділених Церков є суттєва відмінність. Тодішні католики навіть уніатів вважали нижчою категорією віруючих, не кажучи вже про віру­­-ючих інших віросповідань. Вони визнавали єдино правильною вірою тільки свою, тому прагли підпорядкувати собі православних шляхом злиття Церков під главенством Папи. А Петро Могила хотів об’єднати, а не злити Церкви, не підпорядковувати одну Церкву іншій. Умо­вою об’єд­нання Церков повинна була стати віра непо­дільної Церкви. Тому він міг погодитися на обрання спільного для православних і уніатів Патріарха, який, попри визнання примату Римського Папи «primus in terparis», у всьому іншому був би цілком незалежним. Об’єднання повинно було залишити Східні і Західні Церк­ви самостійними. Тому митрополит Київський не повинен призначатися ні Римським Папою, ні Константинопольським Патріархом, а мусить бути обраний Собором своїх єпископів. Для примирення в Україні ворогуючих сторін слід скликати Собор православних і уніатів, попередньо обговоривши на своїх Соборах потребу покласти край розбрату між церквами.

За життя Петра Могили було здійснено ще одну спробу об’єднання Церков у 1643 році. Ініціатива цієї спроби виходила від Холмського уніатського єпископа Мефодія Терлецького. Православні ж виклали умови у документі «Способи загальної згоди». Ці умови стосувалися кількох догматичних питань, але вони свідчили, що православні в деяких питаннях згодні піти на компроміс, але в головному своїми поглядами поступатися не збираються. Спроба і цього разу закінчилася безрезультатно.

Петро Могила критично ставився до Берестейської унії, яка мала на меті не збереження православ’я, а перетворення грецької віри на римську. Він був згоден на визнання примату Папи, як першого за честю, якби це принесло якусь користь православній Церкві. Православні хотіли розв’язати розбіжності на основі рівності сторін, і тут не можна не визнати широту поглядів Петра Могили, який прагнув подолати розкол між Східною і Західною Церквами. Він пропонував компроміси, але не за рахунок будь-яких змін православних догматів. І не його провина, що католицька сторона була непоступливою. Конгрегація пропаганди віри розглянула пропозиції православних і підтвердила свою головну умову: визнання всіх католицьких догматів. 16 березня 1648 року Конгрегація пропаганди віри прийняла рішення, що русинський митрополит повинен звертатися до Папи Римського для затвердження на своїй посаді і лише після його одержання вважатиметься повноправним ієрархом.

Петро Могила серед своїх митрополичих обов’язків уважав одними з основних — усунути анархію у церковному житті, ретельно стежити за моральними вимогами щодо богослужіння. Саме з цією метою він видавав численні богослужбові книжки й особисто перевіряв благочестя священиків, примушуючи вчитися тих, що чогось не знали або не вміли, суворо караючи тих, що продовжували порушувати церковні порядки і відправлення служб. Він особисто стежив за дотриманням церковних канонів. Так, Петро Могила відмовився висвятити на єпископа шляхтича Івана Попела, обраного перемиською шляхтою і затвердженого королем, бо той перед цим був двічі одруженим. Він піклувався про кандидатів на посади священиків, сам екзаменував їх і рішуче відмовлявся від тих, які не шанували церковних канонів. Петро Могила високо цінував участь мирян у церковних справах і тому на Собори запрошував поряд з духовенством світських осіб. Так було, наприклад, у 1640 році, коли на Соборі в Києві розглядалися важливі питання православної віри: «Православне сповідання віри».

Петро Могила гідно відповідав, коли православній Церкві докоряли, що вона не має «великородних владик». «Православні українці, увірувавши в Христа Господа, не сумніваються в тому, що Христос, як мислений Глава, управляє Східною Церквою за Своєю обіцянкою: «Се Аз з вами до скінчення віку». Русь має всесильне заступництво свого благочестя в особі Христа. А що в Русі немає великородних владик, то що в цьому поганого? Адже і первісна Церква почала створюватися не великородними владиками, а убогими рибалками, однак Бог через них схилив до віри в Христа і монархів, і великородних володарів. Душі найнезнатніших християн так само спокутувані кров’ю Христа, як і душі великородних володарів, а тому і ті, й інші мають бути рівними».

У 1643 році Петро Могила з метою піднесення благочестя й християнської моральності його пастви кано­нізував преподобних печерських ченців, похованих у Ближніх і Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, архимандритом якої він був.

За часів Петра Могили виникла ідея утворення Українського Патріархату, яка належить польському королю Владиславу IV. Кандидатом на патріарший престіл, за планом польського короля, намічався Петро Могила, якби православні й уніати погодилися на примирення. У православній Церкві Патріархати є автокефальними Церквами, а Патріархи — головами цих автокефальних незалежних Церков. Коли Владислав IV у своїх грамотах закликав православну й уніатську ієрархії до утворення Патріархату за прикладом Москви, то він або несвідомо помилявся, або свідомо обманював своїх підлеглих. Він ототожнював поняття «патріарх» і «патріархат» у розумінні православної Церкви з іншим розумін­ням його у Церкві римській. Київський Патріархат, якби він був утворений у ХVІІ ст., був би автокефальною Церк­вою у складі Вселенської Православної Церкви, а в розумінні польського короля він мав би підлягати Папі Римському. А це означає, що Київський Патріархат відпав би від православної Церкви.

Отже, виходить, що патріаршеством православні заманювалися до унії з Римом. Петро Могила бачив у цьому плані давній намір Рима підпорядкувати православних в Україні, бо Римська Церква ніколи не поступиться догматом про примат Папи, а підпорядкування Римському престолу таїть у собі небезпеку для чистоти православної віри. Митрополит Петро Могила, виконуючи волю короля, до якого мав вдячні почуття за те, що той не пішов шляхом свого батька Сигізмунда ІІІ у пе­реслі­дуванні православних, а, навпаки, узаконив православну Церкву, — розіслав братствам грамоти. В цих ­грамотах він закликав братчиків, з одного боку, до примирення з уніатами, а з іншого — бути обережними, щоб не нанести шкоди православній Церкві. Він наказав братствам обрати на сейм таких послів, які були найбільш відомі своєю ревністю до православної віри. На сеймі повинна була обговорюватися пропозиція короля про утворення Українського Патріархату. Петро Могила розумів наміри польського короля й уніатів і не доклав зусиль до цього та не дав себе спокусити патріаршим саном з Рима. Щоправда, на сеймі 1637 року не дійшло до обговорення питання про унійну згоду, бо цей сейм був зірваний, але король продовжував свої старання щодо примирення православних і уніатів на основі утво­рення Українського Патріархату.

Римська курія ставилася до ідеї Українського Патріархату неприхильно. В Римі ця ідея викликала побоювання, щоб переговори між православними та уніатами у справі утворення патріархату не привели до повернення уніатів у лоно православної Церкви.

У той час, коли консервативно настроєне право­славне духовенство, зокрема колишній митрополит Київ­ський Ісая Косинський, поширювали серед української громадськості чутки про «неправославіє» митрополита — Петра Могили, ніби «благословенного вже від Папи Римського на Патріарха», Петро Могила разом з ученими ченцями готував Помісний Собор Церкви, який мав розглянути проблеми Української Православної Церкви і прийняти рішення щодо них. Матеріали Київського Собору 1640 року свідчать, що він проходив на суто православних засадах, що у церковного керівництва не було жодного наміру будувати Українську Православну Церк­ву на унійному ґрунті. Так було через ревність Петра Могили до «охорони благочестя древніх предків наших».

У грамоті від 24 червня 1640 року, що запрошувала на Собор, митрополит Петро Могила писав: «Вся наша Церква Руська, не в догматах віри (вони зберігаються непорушно), але у звичаях, що стосуються молитви й побожного життя, дуже ушкоджена. Дивлячись на це стурбованим оком і з серцем скорботним, ми завжди піклувалися про те, щоб усе те могло бути направлене і доведене до звичаїв древніх предків наших, при котрих і благочестя возсіяло. Про це не раз і сам я, і багато хто з духовних і світських мали з нами розмови та щиро бажали, щоб ми колись, по зносинах між собою, порадились і знайшли найдогідніші способи до заховання благочестя і відновлення понівечених звичаїв, до освіти духовної та до всякого церковного правопорядку. Цього ж, за розумінням нашим, не через що інше можемо досягти, як тільки через Собор, на котрий прибувши, наші співслужителі архиєреї та інші чесні духовні отці, освічені достатньо в догматах віри і випробувані в благочестивому житті, пильно, з прикликанням Святого Духа, порадились би і приклали труд і старання до того, щоб уся Церква наша у всьому вище сказаному могла бути достойно направлена і доведена до давньої краси». (Пам’ятки Київської комісії для розбора древніх актів, т. І, ч. 1, с. 149-157). Зі змісту цієї грамоти видно, що Петро Могила турбувався про відродження древньо­го благочестя та давньої краси православної Церкви, і цю святу справу він намагався вирішити соборним розумом, тобто соборноправно. Ідея соборноправності, як основа православного устрою Церкви, в якому беруть участь усі члени Тіла Христового — Церкви: архиєреї, духовенство і миряни, — була глибоко близька Петру Могилі. Сповідання Петром Могилою соборноправності спростовує думки тих, хто утверджує, ніби він прямував до самодержавницької влади в Українській Православній Церкві, в зв’язку з чим нібито був йому до душі проект патріаршества, на яке намічалася його кандидатура. Петро Могила вважав, що в роботі Собору повинна брати участь духовна і мирська братія, яка дбає про благочестя й обізнана в догматах віри.

Про турботу митрополита Петра Могили щодо чис­тоти православ’я свідчить промова на Київському Соборі 1640 року ігумена Ісаї Козловського. Він говорив: «У нашій Руській (тобто Українській) Церкві є слов’янські книги, які для небагатьох наших священиків є зрозумілі. Зауваживши це, наші супротивники й єретики надрукували польською мовою, для зрозуміння не тяжкою, книги, облудливо видаючи їх за православні церковні. В цих книгах знаходиться багато єретичних поглядів. Хто ці книги мав та їх читав, той і сам за ними став вірувати й інших того ж почав навчати. З тієї причини немало християн відпало від нашої віри, приставши до різних єресей, і утискують Церкву, переслідують і завдають жалю. Його милість отець митрополит хоче це заспокоїти і відновити правдиве православ’я; з цією метою він написав, на підставі докладного вивчення Святого Письма, Катехизис, пункти якого представляє на ваш, освячений Соборе, розгляд».

Катехизис Петра Могили, відомий під назвою «Православне ісповідання віри», був визнаний Київським Помісним собором. Розуміючи велике значення «Православного ісповідання віри», Петро Могила передав його на розгляд Константинопольському Патріарху, який направив його на Яський собор у Молдові 1643 року. Виправлений тоді Катехизис, або «Православне ісповідання віри», був посланий усім східним Патріархам, і тоді був визнаний ісповіданням віри всієї православної Церк­ви. Уперше «Православне ісповідання» було надруковане грецькою мовою в Амстердамі 1662 року. За життя Петра Могили у скороченому вигляді польською та українською мовами Короткий або Малий Катехизис був виданий у друкарні Києво-Печерської лаври у 1645 р. Цей самий Катехизис Петра Могили у перекладі на церковнослов’янську мову був виданий у 1649 р. у Москві, а в 1685 р., з благословення Патріарха Іоакима, був надрукований слов’янський переклад Амстердамського видання «Православного ісповідання». «Православне ісповідання віри» Петра Могили стало символічною книгою православної Церкви.

У переговорах з католиками Петро Могила не поступався у питаннях віри. У своїх богословських працях він послідовно відстоював віровчення православної Церкви. Одним із основних його творів було «Православне ісповідання віри», його ще називають Великим катехизисом. Цей справді монументальний богословський твір, який викладав православне віровчення, був схвалений у 1643 року чотирма східними Патріархами: Константинопольським Парфенієм, Олександрійським Іоаникієм, Антиохійським Макарієм та Єрусалимським Паїсієм. Пізніше «Православне ісповідання» було прийняте і Московським Патріархом. Але попередньо воно було роз­глянуто на Київському Соборі у вересні 1640 році та на Яському соборі у 1642 році. Грекам, учасникам Яського собору, не дуже подобалися виступи українських богословів, бо вони говорили на Соборі як вчителі. Тому греки з досадою говорили: «не Русі вчити нас віри». Але коли ознайомилися з «Православним ісповіданням віри», то визнали його висоту і глибину.

Як свідчать історики, Петро Могила заслужив шану і повагу своїх сучасників за вченість, працьовитість та доброчинність. Але Петра Могилу не підкуповували підлесливі слова. Хоч Київський митрополит уникав відкритої полеміки з уніатами та католиками, але він рішуче став на захист православ’я, коли Касіян Сакович, який перейшов із православ’я в католицизм, написав книгу «Перспектива» проти православної Церкви. Пет­ро Могила надрукував у 1644 році книгу «Літос», в якій спростував неправду та наклепи на православну Церкву. «Перспектива» Саковича були спрямована не тільки проти православних, але й проти уніатів. Уніатська церква представлена Саковичем гіршою від православної, над піднесенням якої працює Петро Могила. «Літос» Петра Могили створено за планом «Перспективи», і він ­також складається з передмови та 8 розділів. В обох творах автори обговорюють таїнства й обряди, потім церковний устав, а в кінці — дві головні відмінності Східної Церк­ви від Західної: сходження Святого Духа і примат Папи. В «Літосі» підкреслюється різниця між догматами та обрядами. «Обряд, як образний вираз церковної думки, обумовлюється різноманітними історичними умовами; входять до нього і національні елементи» (С. Голубєв, с. 90). Тому не обряди роз’єднують римську і православну Церкви, а відмінності у догмах.

«Літос», незважаючи на те, що в ньому немало зус­т­рі­чається дражливих випадів проти автора «Перспективи», викликаних насмішкуватим тоном Саковича, ­високо оцінюється істориками за значенням цього полемічного твору для сучасників. «Це була, можна сказати, — пише про »Літос» митрополит Макарій Булгаков, — повна апологетика православної Західно-Руської (Української) Церкви проти тодішніх нападок на неї уніатів і латинників, а почасти й її літургіка, з поясненням її богослужін­ня, таїнств і обрядів, її постів, свят, структура церков та інше. І треба додати, що книжка ця була написана дуже обґрунтовано, і могла бути дійсно корисною для православних» (М. Макарій, т. ХІ, с. 603).

Бажаючи прославити свою православну Церкву, Петро Могила постійно турбувався про видання агіографічної літератури українських книжників. Він благословив у 1635 році друкування «Патерикона» Сильвестра Косова, що був своєрідною переробкою написаного ще преп. Нестором «Києво-Печерського патерика». У 1638 році Петро Могила передав дбайливо зібрані ним оповіді про чудеса Печерських угодників Афанасію Кальнофойському, який уклав книгу «Чуда, що були, як в самім чудотворнім Печерськім Монастирі, так і в обох святих печерах, де з волі Божої благословенні печерські отці жили та скинули з себе тягар своїх тіл».

Останньою великою працею Петра Могили був »Треб­ник», що його було випущено в світ за два тижні до його смерті, тобто 16 грудня 1646 року. Це величезний том на 1700 сторінок, у якому докладно описані таїн­ства й обряди православної Церкви.

В Требник Петра Могили ввійшло чимало з того, що обмірковувалось і було прийнято постановою Київського Собору 1640 року. Над Требником, безумовно, дуже багато попрацював сам митрополит. Як він говорив, при­водом для видання Требника були насамперед часті нападки ворогів православної Церкви на священиків, що вони зовсім не знають, як треба відправляти таїнства і різні церковні обряди, чому і правлять їх по-різному, не розуміють їх змісту, значення та сенсу.

У Требнику було дано все необхідне священикам для відправлення таїнств і треб та для їх розуміння. Требник визнає при хрещенні не лише повне занурювання тіла у воду, а й обливальне хрещення. Формою шлюбу вважається згода на подружнє життя тих, що вступають у нього. Ці католицькі особливості ввійшли в Требник тому, що вони відображали погляди православних богословів того часу. Сам митрополит Петро Могила уже звільнився від таких поглядів. Коли Лаврентій Зизаній прилучив перетворення Святих Дарів на літургії до слів Христових: «Це є тіло Моє» та «Це є кров Моя», митрополит Петро Могила визнавав формулою таїнства євхаристії благословення хліба і вина з призиванням Святого Духа.

Петро Могила, на противагу звичаям, що існували в Російській Церкві, не наполягав на повторенні хрещення для християн — протестантів чи католиків, якщо вони переходили у православ’я. Протестантів лише помазували миром, а католиків і уніатів приймали тільки на основі визнання ними православних догматів. Між іншим, така практика Української Церкви в цьому питанні згодом поширилася і була прийнята і в Росії. Взагалі Українська Церква не боялась у своїх звичаях іти на запозичення від Західної Церкви, якщо це запозичення не суперечило православному віровченню. Так, в українських церквах по п’ятницях у перші чотирі тижні Великого посту на вечірніх службах читалися уривки з Євангелія про страждання Ісуса Христа (так звані пасії), що не робилося тоді в Росії. Але пізніше і в Росії стали служити пасії.

Щодо таїнства хрещення через занурення тіла у воду чи обливання Петро Могила говорив: »Щоб кожна церква зберігала першу чи другу форму хрещення за звичаєм, якого вона дотримувалася з давніх часів».

Петро Могила, складаючи Требник, користувався римським Требником і запозичив з нього лише те, що здавалося йому потрібним у православній Церкві, але чого не було в обрядності Церкви Руської. Однак це запозичення не було результатом сліпого наслідування. До Требника ввійшло багато молитов, які з’явилися ще задовго до розділення Церкви, і були прийняті як на Сході, так і на Заході. Не треба розуміти запозичення як перенесення римської обрядовості в обрядовість східну або як впровадження в неї чогось нового. Коли порівнювати чини Требника Петра Могили, наприклад, «освячення покровів Божественних Таїн, освячення риз священицьких, індитій, хреста» — з чинами римського Требника, за яким вони складені, то спільною у них виявляється лише думка про значення цих предметів у церковному богослужінні, але характер молитов та всіх форм їх цілком відмінні. Цього ж значення надає їм і Східна Церк­ва. Взагалі римський Требник був для Требника Петра Могили тільки зовнішнім зразком.

Недаремно Требник Петра Могили мав такий великий вплив на всі пізніші Требники, які видавалися в Україні у другій половині ХVІІ ст. «Известие учительное», яке друкувалося при «Служебнику», «Чин присоединения иноверцев», «Книга молебных пений», «Дополнительный требник» та багато іншого, — все це в тому чи іншому вигляді бралося з Требника Петра Могили.

Крім згадуваних праць, управління митрополією, участь у роботі сейму, обстоювання порушених прав православної Церкви, скарги перед сеймом і королем, — все це вимагало від митрополита великих матеріальних витрат і забирало його здоров’я. Вирушаючи на сейм 1640 року, він писав членам Мінського братства: «Внаслідок нових переслідувань на православну Церкву, я приготувався їхати на сейм і готовий віддати останнє здоров’я на послуги вам, якщо ви мене підтримаєте. Відомо ж бо вам, скільки я витратився на минулих сеймах задля потреб Церкви і як витратився: всі скарби моїх предків-господарів на те пішли». Вперше митрополит написав слова «останнє здоров’я». А йому ж тоді було 44 роки — розквіт духовних і фізичних сил людини.

Недовгою була діяльність Петра Могили на Київ­ській кафедрі, але користь і значення її були дуже великі для православної Церкви в Україні і в Русі Московській. У своєму передсмертному заповіті він засвідчує свою відданість православній вірі предків: «У святій вірі, в котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополитське недостойний на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед Маєстат Господа мого», — це слова з заповіту митрополита Петра Могили від 22 грудня 1646 року. Великий митрополит стверджує в ньому свою відданість до смерті Церкві і православній вірі, в якій і народився. В особі Петра Могили Українська Православна Церква мала митрополита, з ім’ям якого залишилося в історії «Православне ісповідання кафоличної Східної Церкви».

З усього, що відомо історикам про ставлення митрополита Петра Могили до питання єдності в Церкві Христовій, можна сказати, що Петро Могила не стояв на позиції митрополита Ісаї Копинського, який не вважав католиків за християн. Але в розумінні ідеї єднання Церков Петро Могила, як і митрополит Іов Борецький, був далекий від трактування цієї ідеї Римом, який єднання розумів як підпорядкування православних Римському престолу. Основою розуміння єднання київськими православними ієрархами було єднання Церков у мирі й любові зі збереженням православною Церквою всього­ її віровчення, управління і обрядів. Визначення першенства Папи було визнанням за ним першенства честі, а не примату монархічної влади в Церкві. Папа в церковній ієрархії є «primus inter pares», згідно з постановою ІV Все­лен­­ського Собору. І коли б Київський митрополит, при вступленні на кафедру, посилав би Папі своє ісповідання віри, то засвідчував би цим не акт підпорядкування, а прос­то сповіщав би Папі, як старшому братові, про факт ­своєї інтронізації. Розуміючи так єднання Церков, київські ієрархи, і серед них Петро Могила, ставили при цьому умови — згоду на цей акт Східних Патріархів, і в першу чергу Константинопольського Патріарха. Сильвестр Косів, будучи єпископом Мстиславським, писав уні­ат­ському Полоцькому архиєпископу Антонію Селяві (24 травня 1639 року): «Без волі Царгородського Патріарха я не можу приступити до унії, а саму унію розумію, як повернення до стану Церкви в часи свв. Григорія, Василія, Афанасія» (Голубєв С. т. ІІ, с. 201). Таким самим було ставлення до унії Іова Борецького і Петра Могили.

Так у світлі історичних документів можна зробити висновок, що погляди деяких істориків, які ігнорують усю велику діяльність Петра Могили на користь православної Церкви й проти унії і представляють митрополита Петра Могилу як прихильника унії і навіть таємного уніата, треба вважати легковажними.

Петро Могила спростував історичну містифікацію про залежність Української Церкви найдавніших часів від Рима (католицькі та уніатські церковні історики та ієрархи намагалися довести, що Українська Церква бере свій початок не від Візантії, а від Рима; особливо активним захисником таких поглядів був митрополит Іпатій Потій).

Митрополит Петро Могила вбачав у поділі Церков ознаку їх слабкості. Впродовж усього життя він постійно шукав компроміс у другорядних справах, захищаючи з завзяттям речі, які вважав суттєвими для збереження православного віровчення.

Петро Могила усвідомлював, що від конфесійних незгод страждає передусім український народ, адже боротьба «Руси з Руссю» ослаблювала його. Проте, на відміну від українського козацтва, яке тяжіло до силового вирішення проблем, Київський митрополит стояв за мирний шлях. Саме це і приводило його до переговорів з уніатами й католиками. Однак ці переговори були безрезультатними завдяки позиції Римської Церкви, яка визнавала «правильними» лише свою віру і свої догмати, а інші християнські віросповідання — «заблудлими». Останнє породжувало недовіру до Рима на Сході. Петро Могила у цих переговорах не принижував православної віри і не поділяв думок, які приписували православним неповноцінність у порівнянні з католиками. Він розумів, що важливу роль у справі поєднання Церков повинні відіграти не тільки ієрархи, а й миряни. Він прагнув розв’язати проблему церковного розбрату з позиції рівноправності у переговорах православних і католиків. Для цього він визначив питання, у яких можна було йти на компроміс, відділивши їх від тих, де віровченням не можна було поступитися.

За дев’ять днів до смерті, відчуваючи наближення закінчення свого земного подвигу, він власноручно склав заповіт, у якому, серед іншого, просив поховати його тіло в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У заповіті він написав: «Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить ні від чого іншого, як від цілковитої відсутності освіти та науки, я дав обітницю Богу моєму — все моє майно, що дісталося від батьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних з доручених мені святих місць, з маєтків, для цього призначення, віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалюгідні руйновища, частково — на заснування шкіл у Києві».

До останніх днів свого життя Петро Могила залишився щедрим меценатом заснованої ним колегії. У цій справі він став прикладом для інших членів Київського братства, які різними пожертвами надавали училищу значну допомогу. Заповітом Київський митрополит віддав заснованій ним школі більшу частину свого майна, всю свою бібліотеку (а його бібліотека була на той час най­кращою і найбільшою в Києві і однією з найкращих у Польській державі).

Митрополит Петро Могила скінчив свій земний подвиг 1 січня 1647 року. Поховання було призначено на день пам’яті сорока мучеників, який того року випав на вівторок другого тижня Великого посту. 19 березня 1647 року відбулося урочисте поховання Київського митрополита Петра Могили. Зібралося дуже багато народу, щоб провести в останню путь сина Молдови, якого українці полюбили як свого пастиря і який ототожнив себе з українським народом, на захисті прав якого він непохитно стояв упродовж усього свого життя.

Спочатку гріб з тілом Петра Могили стояв у Святій Софії, де він знаходився до дня поховання. Місце поховання Петро Могила обрав у Києво-Печерській Лаврі, в Успенському соборі. Його поховали біля лівого крила собору. На смерть Петра Могили було написано багато віршів, в яких висвітлювався святительський подвиг Київ­ського митрополита.

Петро Могила упокоївся в день пам’яті святителя Василія Великого. Українські шанувальники (проповідники й історики) неодноразово підкреслювали схожість між митрополитом Петром Могилою і Василієм Великим, архиєпископом Кесарії Кападокійської. Обидва вони в ранні роки прийняли чернечий постриг; обидва ревно боролися за православ’я (св. Василій Великий — з єретиками-аріанами), формулюючи в творах православне віровчення; обидва мали великі заслуги у розвитку й упорядкуванні православного богослужіння (літургія Василія Великого та інші богослужбові чини і молитви; Петро Могила — Служебник і Требник); обидва в житті і діяльності відзначалися вольовими активними характерами; упокоїлися і святий Василій Великий, і митрополит Петро Могила у віці 50 років.

1996 р.

1 відгук
to «Життя та діяльність Київського митрополита Петра Могили»
  1. Наталя сказав:

    Де найти требник Петра Могили?На один день користування.


Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору