«Наша Парафія»

Господині моїй, вельмишановній і боголюбивій дияконисі Олімпіаді, єпископ Іоан, — у Господі радуватися

Лист перший

1. Хочу вилікувати рану твоєї печалі і розвіяти думки, які збирають цю хмару скорботи. Що насправді бентежить твій дух, чому ти засмучуєшся й печалишся? Тому, що суворою і похмурою є ця буря, якої зазнали церкви? Тому, що вона все перетворила на безмісячну ніч і день за днем усе більше підсилюється, спричиняючи тяжкі аварії корабля? Тому, що зростає загибель світу? І я це знаю, та й ніхто не буде заперечувати цього. Якщо хочеш, то я навіть змалюю тобі картину того, що тепер відбувається, щоб зробити для тебе більш зрозумілими ці печальні події. Ми бачимо, що море бурхливо здіймається від самого дна. Одні корабельники мертвими плавають на поверхні води, інші пішли на дно. Корабельні дошки розв’язуються, вітрила розриваються, щогли ламаються, весла повипадали з рук веслярів, керманичі сидять на палубах і замість рулів обіймають руками коліна і тільки ридають, голосно кричать, плачуть і ремствують через своє безвихідне становище. Вони не бачать ані неба, ані моря, а тільки всюди надзвичайно глибоку, безпросвітну і похмуру пітьму, яка не дає їм розгледіти навіть тих, котрі знаходяться поблизу. Чути тільки гучний гуркіт хвиль, і морські створіння звідусіль спрямовуються на плавців.

Але доки, однак, будемо гнатися за недосяжним? Із чим би я не порівнював ці нещастя, слово слабне перед ними й умовкає. Однак, хоч і бачу все це, я все ж таки не втрачаю надії на кращі обставини, пам’ятаючи про Того Керманича всього цього, Котрий не мистецтвом бере верх над бурею, а припиняє хвилювання моря тільки одним помахом. А коли Він робить це не із самого початку і не негайно, то це тому, що такий у Нього звичай: не припиняє небезпеку відразу, а тоді, коли вона збільшиться і дійде до крайніх меж, коли більшість уже втратить всяку надію, — саме тоді Він, нарешті, звершує дивне і несподіване, виявляючи і Свою могутність і привчаючи до терпіння тих, котрі зазнають небезпек.

Отже, не падай духом. Адже тільки одне, Олімпіадо, є страшним, одна спокуса, а саме — тільки гріх, і я досі не перестаю нагадувати тобі це слово. А все інше — байка, хоч би ти вказала на злобу, на ненависть чи на підступність, на неправдиві доноси чи образливі слова й обвинувачення, на втрату майна чи вигнання, чи гострі мечі, чи морську безодню, чи війну всього світу. Яким би все це не було — воно і тимчасове, і скороминуче, і має відноситися до смертного тіла, однак ніскільки не шкодить тверезій душі. Тому і блаженний Павло, бажаючи показати мізерність радощів і печалей, які бувають у цьому житті, пояснив усе одним виразом: «Бо видиме — дочасне» (2 Кор. 4, 18). Отже, навіщо тобі боятися тимчасового, яке протікає, наче річка? Бо таким є сьогодення — не має значення, чи буде воно радісним, чи печальним. Інший же пророк усе людське щастя порівняв навіть не з травою, а з іншим, більш незначним, назвавши все цвітом трави, і вважав цим цвітом не тільки якусь частину щастя, наприклад, тільки багатство чи розкіш, чи володіння владою, чи почесті, а все, що в людей вважається славним, охопивши все одною назвою «слава», і потім уподібнив траві, сказавши, що всяка слава людини, як цвіт трав’яний: «Усяка плоть — трава, і вся краса її — як цвіт польовий» (Іс. 40,6).

2. Однак, скажеш, жахливим і важким є горе. Але глянь, які воно, у свою чергу, прирівнюється пророком до іншого образу, і ти стався з презирством до нього. А саме, уподібнюючи лайливі слова, образи, дорікання, глузування і злі задуми з боку ворогів зі зношеним одягом і поїденою міллю вовну, пророк говорив: «Не бійтеся ганьби від людей, і лихослів’я їх не страшіться. Бо, як одяг, з’їсть їх міль і, як вовну, з їсть іде черва» (Іс. 51, 7-8). Тож нехай не бентежить тебе ніщо з того, що відбувається. Перестань кликати на допомогу то того, то іншого і гнатися за тінями (а такою є людська допомога), а невпинно закликай Ісуса, Якому ти служиш, щоб Він тільки зволив, — і всі нещастя припиняться в одну мить. Якщо ж ти закликала, а нещастя не відійшло, то такий у Бога звичай: не відразу ж (я повторю те, що вже сказав) видаляє нещастя, а тоді, коли воно досягне найбільшої висоти, коли збільшиться, коли ворогуючі виллють майже всю свою злість, тоді, нарешті, все відразу змінює на спокій і звершує несподівані переміни. Він може вчинити не тільки ті блага, яких ми очікуємо і сподіваємося (одержати), але й набагато більші і безмежно цінніші. Тому і Павло говорить: «А Тому, Хто силою, що діє в нас, може зробити незрівнянно більше за те, чого ми просимо або про що помишляємо» (Еф. 3, 20).

Хіба Він не міг, справді, відразу ж не допустити, щоб три юнаки не зазнали спокуси (Дан. 3)? Міг, але не побажав, щоб цим подавати їм велику вигоду. Задля цього Він допустив і те, щоб вони були віддані до рук іноплемінників, і щоб піч була невимовно розжарена, і щоб гнів царський палав сильніше за піч, і щоб міцно були зв’язані їхні руки й ноги, і щоб, нарешті, вони були вкинуті у вогонь. І коли всі, хто бачив їх, втратили надію на їхнє спасіння, саме тоді несподівано і всупереч усякій надії проявилася дивовижна справа предивного Художника-Бога і засяяла з надзвичайною силою; а саме — вогонь зв’язувався, а в’язні звільнялися, піч стала храмом молитви, джерелом і росою, стала величнішою за царські палаци; і над вогнем, цією всепожираючою силою, яка долає навіть залізо і каміння, перемагає всякі речовини, отримала верх природа волосся. І тут стояв злагоджений хор святих, які закликали все творіння, небесне і земне, до дивного співу: вони співали, підносячи подячні гімни за те, що були зв’язані, за те, що, наскільки це залежало від ворогів, були спалювані, за те, що були вигнані з батьківщини, за те, що стали невільниками, за те, що були позбавлені волі, за те, що зробилися такими, що не мають міста, безпритульними і переселенцями, за те, що жили в чужій і іноплемінній землі — такою є властивість вдячної душі.

І ось, коли і злодіяння ворогів були завершені (що ще вони могли б учинити після смерті?), і чеснота борців виявилася у всій своїй повноті, коли для них був сплетений вінець, були зібрані нагороди і вже більше нічого не залишилося для їхнього прославляння — саме тоді горе відходить, і той, хто запалив піч і віддав юнаків на такі великі муки, починає дивно прославляти цих святих борців і стає вісником надзвичайного Божого чуда, посилає в усі кінці світу листи, наповнені хвалою, оповідаючи в них про те, що трапилося, і так стає правдивим вісником чудес чудотворця Бога, бо коли він сам (колись) був ненависником і ворогом, то писане ним уже не викликало до себе підозри навіть у ворогів.

3. Бачиш мистецтво Бога? Бачиш Його мудрість? Бачиш, що Він робить не те, що відповідає звичайним думкам та очікуванням? Бачиш його людинолюбство і піклування? Тому не бентежся і не тривожся, а будь спокійною, дякуй Богові за все, прославляй Його, закликай, проси, благай, і, хоч би настали незліченні сум’яття і хвилювання або відбувалися перед очима твоїми бурі, нехай ніщо не бентежить тебе. Адже для Господа немає скрутних обставин, навіть якщо все дійде до стану крайньої загибелі, бо Він може підняти тих, котрі впали, вивести на дороіу тих, котрі заблудились, виправити тих, котрі зазнали спокуси, сповнених незліченними гріхами звільнити від них і зробити праведними, оживотворити тих, котрі позбавлені життя, відновити ще в більшій славі те, що було повністю зруйноване і постаріло. Справді, якщо Він чинить так, що народжується те, чого не було, і дарує буття тому, що ніде ніколи не існувало, то набагато скоріше Він виправить існуюче і те, що вже було.

Але ти скажеш: є багато тих, що гинуть, є багато тих, що спокушаються. Чимало подібного часто вже траплялося, однак згодом все отримувало відповідне виправлення, крім тих, хто вперто залишався у невиліковній хворобі навіть після зміни обставин. Навіщо ти бентежишся і печалишся, коли той вигнаний, а той, навпаки, повернутий? Христа розпинали і вимагали звільнення розбійника Варавви, розбещений народ кричав, що нехай краще буде звільнений убивця, ніж Спаситель і Благодійник. Скількох людей, ти думаєш, тоді це спокусило? Скількох це тоді погубило? Але краще почати з більш ранніх подій.

Цей Розіп’ятий хіба не відразу ж після Свого народження зробився переселенцем і втікачем і зі всім Своїм домом, — знаходячись ще в колисці, переселявся в чужу землю, будучи відведеним в країну чужоземців, віддалену від Його батьківщини надзвичайно далекою дорогою? І ось із цієї причини появилися потоки крові, беззаконні убивства і заколення. Усе покоління, яке щойно появилося на світ, убивалося, наче в бою на війні. Діти відривалися від материнських грудей і віддавалися на заколення, — коли ще молоко було в горлі, через горло і шию устромлювався меч. Що може бути тяжче за цю печальну подію? І це робив той, котрий шукав убити Христа. А довготерпеливий Бог, коли зухвало задумувався такий жахливий злочин, коли лилося стільки крові, терпів, показуючи, наскільки великим є довготерпіння через таємничі і мудрі Свої плани, — терпів, хоч міг би перешкодити.

Коли потім Христос повернувся з країни чужоземців і виріс, проти Нього звідусіль почала підніматися ворожнеча. Спочатку виявили недоброзичливість і заздрість учні Іоана, хоч сам Іоан ставився з повагою до Його справи, і говорили, що Той, «Який був з тобою по той бік Йордану, про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього» (Ін, 3, 26). Це були слова людей, які перебували в стані роздратування, були одержимі заздрістю, і їх мучила ця хвороба. Саме тому один із учнів, котрий сказав ці слова, навіть сперечався з деяким юдеєм про очищення, порівнюючи хрещення із хрещенням, — хрещення Іванове з хрещенням Христових учнів. «Тоді, — сказано, — виникла суперечка учнів Іванових з юдеями про очищення» (Ін. з, 25). А скільки було лихослів’я, коли Христос знову почав звершувати знамення? Одні називали Його самарянином і таким, що біснується, кажучи: «Ти самарянин, і біс у Тобі» (Ін. 8,48). Інші — обманщиком, кажучи: «Ні, Він зваблює народ» (Ін. 7, 12). Ще інші – чарівником, кажучи, що «силою князя бісівського виганяє Він бісів» (Мф. 9,34). І це повторювали постійно, називали ворогом Божим і люблячим їсти і служити череву, люблячим питивиноідругомлюдейпорочнихта розбещених: «Прийшов, — сказано, — Син Людський, Який їсть і п’є, і говорите: ось чоловік, Який любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам» (Лк. 7,34). Коли ж розмовляв із блудницею, то називали Його лжепророком: «Якби Він був пророком, то знав би, хто і яка жінка говорить з Ним (Лк. 7,39). І щодня гострили зуби проти Нього. І не тільки юдеї так ворогували проти Нього, але й ті, котрі, здавалося, були братами Його, не ставилися до Нього щиро, — з боку домашніх відчувалася проти Нього ворожнеча. Наскільки і вони були невіруючими, — це зрозумій зі слів, які сказав Євангеліст: «Бо і брати Його не вірували в Нього» (Ін. 7,5).

4. Якщо ти згадуєш, що багато хто тепер спокушається і вводиться в оману, то (запитаю тебе): скільки, думаєш, із Його учнів спокусилися під час хреста? Один зрадив, другі втекли, третій відрікся, і коли всі відійшли, був тільки один зв’язаний, Якого вели. Скільки, думаєш, спокусилося в той час із тих, котрі недавно бачили, як Він творив знамення, як воскрешав мертвих, як очищав прокажених, як виганяв бісів, як подавав хліб і звершував інші чудеса — (спокусилися, побачивши), як Його тільки вели зв’язаним, коли Його оточувала незначна кількість воїнів і юдейські священики йшли за Ним, зчиняючи галас та сум’яття; побачивши тільки те, що всі вороги, захопивши Його, тримали у своєму середовищі, що зрадник присутній при цьому і тріумфує? А що було, коли Його бичували? І, ймовірно, при цьому була присутня безліч народу, оскільки було славне свято, яке збирало всіх, а місто, яке прийняло це видовище беззаконня, було столицею, і відбувалося це в самий полудень.

Отже, скільки людей, ти думаєш, були присутніми тоді і спокушалося, бачачи, як Він був зв’язаний, зазнавав катувань, обливався кров’ю, був допитуваний на судилищі ігемона, і при цьому не було нікого із Його учнів? А що було, коли відбувалися над ним всілякі знущання, які йшли безупинно одне за одним: коли увінчували Його терням, то одягали в хламиду, то давали в руки тростину, то, падаючи, поклонялися Йому, виявляючи всілякі види знущання та насмішок? Скільки людей, думаєш, спокушалося, скільки бентежилося, скільки впадало в зневіру, коли били Його по обличчі і говорили: «Проречи нам, Христе, хто вдарив Тебе?» (Мф. 26, 68). Коли водили Його туди й сюди, витратили весь день на гостроти та ганьбу, на знущання й осміяння, і це — посеред юдейського видовища? А що було, коли раб архієрея бив Його? А що було, коли воїни ділили Його одяг?

А коли Він, оголений, був піднесений на хрест зі слідами бичів на спині і був розіп’ятий? Адже навіть і тоді ці дикі звірі не зм’якшувалися, а ставали ще більш скаженими, і злодіяння збільшувалися, і знущання підсилювалися. Одні казали: «Ти, Який руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш» (Мф. 27, 40). Інші казали: «Інших спасав, а Себе Самого не може спасти» (Мф. 27, 42). Ще інші говорили: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста…, і ми увіруємо в Тебе» (Мф. 27, 40, 42). А що було, коли, наповнивши губку жовчю й оцтом, ображали Його? А що було, коли розбійники паплюжили Його? А що було (про що я й раніше говорив: про ту страшну й беззаконну справу), коли говорили, що краще вимагати звільнення не Його, а того розбійника, злодія і винуватця незліченних убивств, і, одержавши від судді право вибору, вибрали Варавву, бажаючи не тільки розіпнути Христа, але й заплямувати Його негідною славою? Думали, що так можна буде показати, що Він був гіршим за розбійника і настільки беззаконним, що Його не могли врятувати ані людинолюбство, ані величність свята. Адже вони робили все заради того, щоб перемінити думку про Нього в поганий бік, через що і розіп’яли з Ним двох розбійників.

Однак істина не залишилася прихованою, а просяяла ще яскравіше. Його обвинувачували і в привласненні царської влади, кажучи: «Всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві» (Ін. 19, 12), звинувачуючи в прагненні царської влади Того, Хто не мав, де голову прихилити. І виставляли Йому безпідставне обвинувачення в богохульстві: первосвященик роздер свій одяг, кажучи: «Він богохульствує! Навіщо нам ще свідки?» (Мф. 26, 65). А яка смерть? Хіба не насильницька? Хіба не смерть засуджених? Не смерть проклятих? Хіба не найганебніша? Хіба не смерть найгірших злочинців, невартих навіть віддати дух на землі? А саме поховання хіба не звершується як милість? Хтось, прийшовши, просив для себе Його тіло. Отже, навіть той, хто ховав Його, не був із близьких, обраних Ним, не із учнів, які насолоджувалися настільки повною близькістю до Нього й отримали спасіння, бо всі вони стали втікачами, всі втекли, А той негідний поголос, який розпустили після Воскресіння, сказавши, що прийшли Його учні й «украли Його» (Мф. 28, 13), скількох спокусив, скількох увів в обман? Цей поголос тоді знаходив довіру, і хоч він був неправдивим і купленим за гроші, все ж таки впливав на свідомість деяких після печатей, після настільки великої очевидної істини. Адже народ не знав вчення про воскресіння. Це і не дивно, бо й самі учні не вірили, тоді вони ще не знали, сказано, «що Йому належало воскреснути з мертвих» (Ін.20, 9). Отже, скільки, думаєш, спокусилося в ті дні? Але довготерпеливий Бог терпів, улаштовуючи все за Своєю невимовною мудрістю.

5. Потім, після трьох днів, учні знову закриваються, ховаються, стають вигнанцями, перебувають у трепеті і постійно змінюють місце за місцем, щоб укритися, і навіть після п’ятдесяти днів, коли почали показуватися і звершувати знамення, і тоді не були в безпеці. Та й серед більш немічних було безліч спокус, коли учні зазнавали побиття, коли Церква була гнаною, коли учні виганялися, коли вороги в багатьох місцях робилися сильними і чинили сум’яття. Так, коли завдяки знаменням учні отримали більшу відвагу, тоді знову смерть Стефана спричинила важке переслідування, розсіяла всіх і Церква опинилася в сум’ятті, учні знову в страху, знову втеча, знову тривога. І все ж таки справи Церкви невпинно зростали, процвітали через знамення, світлішали завдяки (закладеним у їхню основу) началам. Один був опущений через вікно і так уникнув рук начальника, інших вивів ангел і так звільнив від кайданів, ще інших, яких виганяли ті, котрі мали силу, приймали і всіляко служили їм торговці і ремісники, жінки, які торгують багряницею, які виготовляють намети, та кожум’яки, що живуть аж на окраїнах міст, на самому березі моря. А часто учні Христові навіть не насмілювалися і показуватися в містах, а коли вони і насмілювалися, то не насмілювались ті, котрі виявляли їм гостинність.

Саме такими були справи серед спокус, серед затишшя. Ті, котрі раніше були спокушені, згодом виправлялися, заблудлі знову ставали на шлях істини, і те, що було зруйноване до основи, ставало ще кращим. Тому, коли святий Павло просив, щоб проповідь поширювалася тільки серед тиші, Премудрий Бог, Який все прекрасно влаштовує, не вчинив за волею учня, незважаючи навіть на його часті прохання, не послухав його, а сказав: «Досить для тебе благодаті Моєї, тому що сила Моя відбувається в немочі» (2 Кор. 12,9). Якщо бажаєш тепер помізкувати і про радісні події, які були поряд із сумними, то побачиш багато якщо не знамень і чудес, то, у всякому разі, схожого на знамення, та невимовну безліч доказів великого Божого Провидіння і допомоги. Але щоб ти не все почула від нас без докладання трудів, то цю частину я залишаю тобі, щоб ти ретельно зібрала все (радісне) і порівняла із сумним, і, зайнявшись прекрасною справою, таким чином відвернула себе від печалі, бо і в цьому ти отримаєш велику розраду. Утіш весь свій благословенний дім, передавши від нас велике вітання. Перебувай сильною і радісною, вельмишановна і боголюбива моя господине!

Якщо бажаєш писати мені докладно, то сповісти мені про те, тільки не обманюючи, що ти відкинула всяку печаль і проводиш життя у спокої. У тому ж і полягають ліки моїх листів, щоб подати тобі велику радість, і ти будеш отримувати від мене листи постійно. Але не пиши мені знову: «Я отримую велику розраду від твоїх листів», бо це і я знаю. А (пиши), що отримуєш таку (розраду), яку я хочу, — що не бентежишся, не плачеш, а проводиш життя в спокої і радості.

Лист до Олімпіади другий

1. Хоч і того листа, який недавно надійшов до твоєї благопристойності, було достатньо, щоб заспокоїти гіркоту твоєї скорботи, та оскільки владна сила печалі дуже зморила тебе, то я визнав за необхідне до першого листа додати і другого, щоб ти могла скористатися щедрою розрадою і щоб твоє здоров’я у майбутньому не зазнало небезпеки. Отже, сюди! Я хочу розвіяти попіл твоєї печалі, вдавшись до інших засобів. Хоч я і думаю, що печаль із гнійної рани і пухлини перетворилася на попіл, але навіть і за таких обставин не слід зневажати піклуванням про твоє здоров’я, адже і попіл, якщо його старанно не здувати, спричиняє шкоду найкращому із органів, затьмарюючи видимість ока і розладнюючи весь зір безтурботної людини. Отже, щоб не трапилося того і тут, старанно знищимо навіть залишок зла. Але й ти встань і простягни нам руку, бо, як зазвичай буває з тілами хворих, коли пропадає (всяка) користь для здоров’я, якщо лікарі будуть виконувати свою справу, а ті не будуть сповняти того, що вимагається від них, саме так буває і з душею. Щоб цього не трапилося, то намагайся і ти з належною тобі розважливістю сприяти нам зі свого боку, щоб таким чином користь була з обох боків.

Але ти, можливо, скажеш: я хочу, але не можу, бо навіть при неабиякій наполегливості не в змозі відігнати від себе густу і похмуру хмару печалі. Це тільки відмовка і пошуки причини. Я знаю благородність твого розуму, знаю міцність твоєї богобоязливої душі, знаю достаток розважливості, силу мудрості, знаю, що для тебе достатньо тільки наказати морю зневіри, яке лютує, щоб усе стало спокійним. А щоб це стало для тебе більш легким, то і ми зі свого боку виявимо сприяння. Як же саме ти зможеш це легко зробити? З одного боку, обмірковуючи все, про що йдеться в першому листі (бо в ньому багато чого сказано нами стосовно цього), а з іншого боку, — роблячи водночас, що я тепер наказую.
Що ж саме? Коли почуєш, що одна із Церков упала, друга хитається, третя заливається лютими хвилями, інша зазнала інших непоправних лих, одна взяла замість пастиря вовка, друга — замість керманича морського розбійника, третя — замість лікаря ката, то можеш печалитися, бо неможливо переносити це без болю, однак печалься так, щоб печаль не переходила поза належні межі. Справді, якщо й у тих справах, у яких ми самі погрішимо й за які маємо дати звіт, зайва скорбота не є необхідною і не є безпечною, а навпаки, навіть дуже пагубна і шкідлива, то ще більш зайвим і даремним і, крім того, сатанинським і па губним для душі є виявляти малодушність і журитися про погрішності інших.

2. А щоб ти знала, що зайва скорбота є дійсно справою сатани, я розповім тобі стародавню історію. Один коринфський чоловік (1 Кор. 5), який приступив до святих вод і очистився через таїнство Хрещення, який отримав доступ до страшної трапези і став учасником усіх наших таїнств узагалі (а чимало говорять, що він навіть займав місце вчителя), після цього священного Причастя Таїнств, після того, як був допущений до всіх невимовних благ і займав у церкві перші ступені, згрішив найтяжчим гріхом. Подивившись нечестивими очима на дружину свого батька, він не зупинився на цій безчесній похоті, а навіть привів своє неприборкане бажання в дію. І те, на що він наважився, було не тільки блудом, але й перелюбством, а вірніше — це справа набагато тяжча, ніж перелюбство. Тому і блаженний Павло, почувши (про злочин) і не в змозі будучи дати належне найменування, властиве цьому гріхові, інакше виразив тягар цього беззаконня, кажучи так: «Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодіяння, і то таке блудодіяння, якого немає навіть і в язичників» (1 Кор. 5, 1). Не сказав: «І не терпиме», але: «Немає навіть», бажаючи показати крайність цього беззаконня. Він віддає його дияволу, відлучає від усієї Церкви і не дозволяє, щоб він з ким-небудь брав участь у загальній трапезі. «З таким, — каже він, — навіть і не їсти разом» (1 Кор. 5, 11). Нарешті переймається духом (ревності), вимагаючи для грішника вищої міри покарання, скориставшись для цього замість ката сатаною, щоб через цього останнього виснажити плоть злочинця.

І однак той же Павло, який відлучив грішника від Церкви, не дозволив йому навіть брати участь з ким-небудь у спільній трапезі — велів усім плакати над ним. «А ви загордилися, — каже, — замість того, щоб плакати, і того, хто вчинив таке, вилучити із середовища вашого» (1 Кор. 5, 2). Звідусіль виганяв його, наче якусь заразу, закрив для нього доступ до будь-якого дому, віддав сатані, вимагав для нього такої великої кари. Цей же Павло, коли побачив, що він уражений скорботою і покаявся у своєму гріху, що самими справами засвідчив про зречення (від гріха), сам настільки знову змінився, що тим, кому наказав попереднє, потім дав протилежний наказ. Справді, сказавши: «Вилучіть, відкиньте, плачте і нехай візьме його диявол», — що говорить він тепер? «Прошу вас: виявіть до нього любов…, щоб його не поглинула надмірна печаль…, щоб не заподіяв нам шкоди сатана, бо нам відомі його наміри» (2 Кор. 2, 8, 7, 11).

Бачиш, що надмірна печаль є справою сатанинською і витвором його підступності. Бачиш, як навіть спасенні ліки він робить шкідливими через непомірність? І воно дійсно стає шкідливим і віддає людину, коли вона впаде в непомірність, йому (сатані). Ось тому Павло і говорив: «Щоб не заподіяв нам шкоди сатана». Зміст його слів такий: вівця стала паршивою, була відчужена від отари, відлучена від Церкви, але вилікувалася від хвороби і стала такою вівцею, якою була колись (такою є сила покаяння), і нарешті повернулася до нашої отари. Тому візьмімо її до себе вповні, приймімо із розпростертими руками, пригорнімо, обіймімо, приведімо до єднання з нами, бо коли б ми не захотіли цього зробити, то це означало б, що диявол обманув нас, захоплюючи не свого, а того, котрий став нашим, захоплюючи через нашу безтурботність, топить його завдяки непомірній печалі і, врешті-решт, робить його своєю власністю. Саме тому Апостол і додав: «Бо нам відомі його наміри», — адже диявол має звичай затягувати в обман необережних навіть за допомогою того, що часто приносить користь, коли це корисне не належно застосовується.

3. Якщо ж Павло не дозволяє віддаватися зайвій печалі навіть через допущений гріх, і причому гріх настільки тяжкий, а поспішає, квапиться, робить все і піклується, щоб знищити тягар печалі, називаючи непомірність сатанинською, кажучи, що вона вигідна для диявола і є справою його злоби та його нечестивих намірів, то хіба не є ознакою крайнього божевілля і безумства побиватися й печалитися через те, у чому згрішили інші, і за що інші ж повинні дати звіт, і то побиватися й печалитися до такої міри, щоб наповнити свою душу невимовним мороком, неспокоєм, сум’яттям, тривогою та невимовною бурею? Якщо ж ти знову скажеш мені те ж саме, що хоч я і бажаю, однак не маю сили, то і я знову скажу тобі те ж саме, — що це тільки зачіпка і відмовка, бо я знаю силу твоєї мудрої душі.

А щоби й іншим чином зробити для тебе опір цій недоречній і пагубній печалі більш легким і подолати її, задля цього знову виконуй те, що я наказую. Коли почуєш, що хто-небудь розповідає про цю загибель, то швидко тікай від роздумів про це, біжи до думки про той страшний день і думай про страшний Суд, про непідкупного Суддю, про ріки вогню, що протікають перед тим Судом і шумлять особливо сильним полум’ям, про вигострені мечі, жорстокі кари, про муки, яким немає кінця, безпросвітній морок, кромішню темряву, смертоносного черв’яка, нерозв’язні пута, скрегіт зубів і печальний плач, про вигляд світу, а краще — вигляд того й іншого творіння: вищого й нижчого. «І сили небесні, — сказано, — захитаються» (Мф. 24, 29). Бо, хоч вони і нічого не усвідомлять за собою і не повинні давати звіту, однак, споглядаючи, як судиться весь рід людський і незліченні народи, будуть стояти там не без страху. Настільки великим тоді буде страх.

Отже, роздумуй про це і про ті викриття, спастися від яких не буде жодної можливості. Для Того Судді не потрібні ані обвинувачі, ані свідки, ані докази, ані викриття, але все, що було вчинене, сповіщає привселюдно і перед очима тих, котрі згрішили. Тоді не буде нікого, хто б з’явився і врятував від покарання, (не допоможуть) ані батько, ані син, ані дочка, ані мати, ані будь-який інший родич, ані сусід, ані товариш, ані захисник, ані гроші, ані достаток багатства, ані велич влади — усе це відокремлено, як порох від ніг, і тільки один підсудний очікує за свої справи виправдувального або звинувачувального вироку. Тоді ніхто не буде осуджений за те, у чому згрішив інший, а тільки за те, у чому згрішив сам. Тож, поєднавши все це, примноживши той страх і протиставивши його сатанинській, шкідливій для душі печалі, стань тепер проти неї в бойовому строю, у якому тільки появившись, ти зможеш розвіяти і знищити її легше, ніж павутину. Справді, ця печаль, крім того, що Є суєтною і непотрібною, є ще й досить згубною і шкідливою. А цей страх є і необхідним, і вигідним, і корисним, і поєднаним з великим надбанням.

Однак я непомітно захопився польотом слова і запропонував наставляння, яке не стосується тебе. Адже це для мене необхідні ці слова і для тих, котрі, подібно до мене, загрузли в безлічі гріхів, оскільки вони лякають і збуджують. А тебе, квітучу такою безліччю чеснот, яка торкнулася вже самого звсщу небес, вони зовсім не можуть уражати страхом. Тому, розмовляючи з тобою, я звернуся до пісні іншого ґатунку і буду торкатися іншої струни, оскільки цей страх не може вразити тебе, а якщо й уражає, то хіба що тільки в такій мірі, в якій уражає й ангелів. Отже, перейдемо до іншого, а разом з нашими словами перейди сюди і ти, а саме: роздумуй про відплату за твої чесноти, про сяючі нагороди, про світлі вінці, про хоровод разом з дівами, про священні обителі, про небесний шлюбний чертог, про долю, однакову з ангелами, про повну відвагу і спілкування з Нареченим, про той дивний хід зі смолоскипами, про блага, які перевершують і слова, і розум.
4. Не супереч моїм словам, якщо я навіть і зарахував тебе, яка прожила у вдівстві, до хору тих святих дів. Ти часто чула мене, як я говорив і наодинці, і привселюдно про те, як визначається дівоцтво, і що для тебе, яка виявила велику мудрість і в інших чеснотах, ніколи не могло бути перешкоди в тому, щоб ти була зарахованою до хору тих дів, а краще сказати — значною мірою перевершила їх. Ось тому і Павло, даючи визначення дівоцтву, назвав дівою не ту, котра не знає шлюбу і вільна від співжиття з чоловіком, а ту, котра «турбується про Господнє» (1 Кор. 7, 34). І Сам Христос, показуючи, наскільки милостиня є важливішою за дівоцтво, скіпетр якої ти сама міцно тримаєш і завдяки якій давно здобувала для себе вінець, вигнав з того сонму половину дів, бо вони ввійшли без цієї чесноти, а краще сказати — не мали її в достатній мірі, бо ж олива в них була, однак недостатньо (Мф. 25, 1-12). А тих, котрі ввійшли без дівоцтва, але мали чесноту милостині, прийняв з великою честю, називаючи їх благословенними Отця і закликаючи до Себе, даруючи їм участь у Своєму Царстві і проголошуючи (про їхню чесноту) перед усім світом, і в присутності ангелів та всього створіння не відмовився назвати їх тими, котрі годували Його і виявляли гостинність (Мф. 25, 34-40). І ти почуєш цей блаженний голос, і тоді у всій повноті отримаєш цю нагороду.

Якщо ж тільки за милостиню є такою великою відплата, такі вінці, така нагорода, така пошана і слава, то коли б я перелічив й інші твої чесноти, то якої великої милості ти заслуговувала б?! І ти, яка мала б завдяки цьому вже святкувати, тішитися, радіти й увінчувати себе, тим часом вбиваєш себе печаллю через те, що такий-то шаленіє, а такий-то зірвався із кручі, і робиш для диявола, якого до цього дня безупинно знищувала, більш легким напад на твою святу душу. Справді, що міг би хто-небудь сказати про твоє терпіння, яке так різноманітно виявляється через безліч видів та образів? Знову ж таки, чи вистачить у нас слів, якими б мали бути розповіді, якби хтось почав перераховувати твої страждання, починаючи від дитячого віку дотепер: страждання від домашніх, від чужих, від друзів, від ворогів, від родини, від тих, котрі не перебувають у родинних стосунках, від наділених владою, від людей простих, від начальників, від звичайних людей, від прнналежних до кліру? Адже кожне із цих страждань, якби хтось став говорити про кожне зокрема, може перетворити розповідь про нього на цілу історію. А якби хтось перейшов до інших видів цієї чесноти і став розповідати про страждання, заподіяні тобі вже не з боку інших людей, а самою собі, то який камінь, яке залізо, який адамант він знайде, які б не були переможені тобою?! Справді, отримавши таке м яке і ніжне тіло, яке виросло у всіляких розкошах, ти так змордувала його різноманітними стражданнями, що воно перебуває тепер у стані ніскільки не кращому за мертве. Ти запалила в собі таку безліч хвороб, що стали даремними і таланти лікарів, і сила ліків, і всякі піклування — і цілковито віддалася безупинним стражданням.

5. Якби хтось захотів розповісти про твою помірність і терплячість, що виявляється за обідом і в нічну пору, то скільки б йому довелося говорити?! Однак щодо тебе, то ці чесноти вже не можна назвати ані помірністю, ані терплячістю, — для них нам варто шукати іншу, набагато сильнішу назву. Справді, ми говоримо, що стриманим і твердим є той, хто бере верх над своєю пристрастю, яка його турбує. Ти ж не маєш над чим брати верх, бо ти, напавши на плоть від самого початку, з великою стрімливістю загасила її пристрасті, — не приборкавши коня, а зв’язавши, поваливши на землю і змусивши його лежати нерухомо. І якщо ти цілком опанувала помірністю тоді, то тепер володієш, нарешті, безпристрасністю. Тобі вже не набридає пристрасть до розкоші і ти не трудишся, щоб перебороти її, а раз і назавжди знищивши її і зробивши свою плоть недоступною для неї, ти привчила свій шлунок споживати їжі і питва лише стільки, скільки потрібно, щоб не померти і не отримати за це кари. Ось тому я і називаю це не постом і не помірністю, а чимось іншим, більшим за це.
Те ж саме можна бачити й у твоєму священному пильнуванні, бо коли погашена була вищезгадана пристрасть, разом з нею була погашена і пристрасть до сну, оскільки сон годується їжею. Ти знищила цю пристрасть іншим чином: спочатку чинячи насилля над самою природою і проводячи цілі ночі без сну, а далі завдяки виробленій звичці, звівши це до природної властивості, — як для інших природною справою є спати, так для тебе — пильнувати. Все це вже саме по собі є дивним і надзвичайним. І коли хтось зверне увагу на час, на те, що ти досягла цих чеснот у незрілому віці, а далі на відсутність людей, котрі могли б навчити, і на безліч спокусників, а також і на те, що все це відбувалося в душі, котра недавно вийшла з нечестивого дому і щойно навернулася до істини, і що все це відбувалося в жіночому тілі, і причому через знатність і розкоші предків у тілі ніжному, — то які моря чудес відкриються перед ним, коли він почне розглядати все це окремо одне від одного?!

Про все інше — покірність, любов та інші чесноти твоєї святої душі не буду навіть згадувати. І справді, щойно згадав про ці чесноти і перелічив їх, як розум мій знову заструменів незліченними джерелами і змушує сказати бодай трохи про види і цих чеснот, подібно як і про попередню або, точніше, тільки про їхню основу, оскільки про це треба було б говорити без кінця. Але щоб не ухилитися від того, що я зважився розкрити, тому не дозволяю собі бути віднесеним у безмежне море. Якби в мене тепер не було визначено з коренем вирвати в тебе печаль, то я із задоволенням зайнявся б цим і поплив би по безмежному морю, а краще сказати, — по морях, прокладаючи різноманітні шляхи для кожної твоєї чесноти, із яких кожний шлях народжував би нове море. І в мене були б слова чи то про терпіння, чи про покірність і милостиню, яка всіляко виявляється і поширилася аж до краю землі, чи про любов, яка бере верх над незліченними пристрастями, чи про безмірну розсудливість, яка сповнена великої благодаті і перевершує закони природи. А коли б хтось захотів перелічити народжені звідси чесноти, то він став би робити те ж саме, якби хтось задумав перерахувати морські хвилі.

6.Тому, пробігши повз ці безмежні моря, я спробую показати лева через його пазурі, сказавши декілька слів про твоє плаття, про одяг, який облягає тебе просто й абияк. Напевно, ця чеснота менша за інші, але якби хтось дослідив її старанно, то побачив би, що вона дуже велика і вимагає мудрої душі, яка нехтує всім земним і прагне до самого неба. Ось тому не тільки в Новому Завіті, але й навіть у Старому, коли Бог вів людський рід за допомогою тіні й образа, коли спосіб життя був більш плотський, коли ще не було жодної мови про небесне, жодної вказівки на майбутнє, жодного натяку на пануюче тепер смирення, коли закони євреїв писалися в надто грубій і плотській формі, коли ще Бог строго забороняв пристрасть щодо одягу, до прикрас, промовляючи через пророка: «За те, що дочки Слону гордовиті і ходять, піднявши шию і зваблюючи поглядами, і виступають величавою ходою, і гримлять ланцюжками на ногах, — оголить Господь тім’я дочок Сиону, і відкриє Господь сором їх; у той день відніме Господь красиві ланцюжки на ногах… І буде замість пахощів сморід, і замість пояса буде мотузка, і замість завитого волосся — лисина, і замість широкої опанчі — вузьке веретище» (Іс. 3, 16-18,23), — це тобі буде замість прикраси.

Бачиш, який надзвичайний гнів? Бачиш, яка велика кара і помста? Бачиш, яка жорстока неволя? У цьому пізнай величину гріха, бо Людинолюбець ніколи не наслав би такої важкої кари, якби гріх, що викликав її, не був ще більш тяжким. Якщо ж гріх великий, то очевидно, що й чеснота, яка йому протистоїть, дуже велика. Саме тому і Павло, розмовляючи з жінками, що люблять світське життя, не тільки відхиляє їх від носіння золотих прикрас, але навіть не дозволяє одягатися у дорогий одяг. Він знав, добре знав, що це небезпечна і невиліковна хвороба душі, хвороба, яка є найбільшим доказом розтлінного розуму, і для боротьби з якою необхідний розум дуже мудрий, що й доводять не тільки жінки, які наслідують звичайний спосіб життя і вступили в шлюб з чоловіками, з яких жодна не виявила зусилля, щоб бути слухняною цій пораді, але й такі жінки, які, очевидно, були мудрими і належали до сонму дів. Багато хто з таких жінок, приступивши до боротьби із владною силою природи й у чистоті звершуючи шлях дівоцтва, наслідуючи ангельський спосіб життя й у смертному тілі показуючи зачатки воскресіння, бо в майбутньому віці, каже Христос: «Не женяться і не виходять заміж» (Лк. 20,35). Тож, наслідуючи безтілесні сили і в тлінному тілі змагаючись із нетлінням, і, що для багатьох навіть і важко слухати, щасливо виконують це, відкидаючи від себе похіть, наче скажену і постійно нападаючого собаку, заспокоюючи море, що лютує, і спокійно пливучи серед диких хвиль, щасливо несучись за побіжним вітром по схвильованому морю, стоячи в печі природної пристрасті і не будучи спалюваними, але нехтуючи цим вугіллям, ніби брудом, — чимало із таких дів були ганебно і жалюгідно полонені цією пристрастю і, здолавши більше, були подолані цим пороком.

7. Справді, дівоцтво є настільки великою справою і вимагає таких великих трудів, що Христос, зійшовши з неба для того, щоб зробити людей ангелами і тут насадити небесний спосіб життя, навіть при такій меті не зважився приписати це і піднести до степені закону. Незважаючи на те, що дав закон умирати (що могло б бути важчим за це?), постійно розпинати себе і благодіяти ворогам, однак дівоцтва не узаконив, а віддав на добровільний вибір, сказавши: «Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19, 12). Справді, великим тягарем є ця справа. Тягар цих подвигів і піт від цих змагань, так само як і місце цієї чесноти, надто обривисті. Це доводять і ті, котрі процвітали багатьма чеснотами в Старому Завіті. Так, навіть той великий Мойсей, глава пророків, щирий друг Божий, який насолоджувався такою відвагою, що міг вирвати від посланої Богом кари шістсот тисяч тих, котрі були визначені для покарання, — цей настільки великий і славний муж, незважаючи на те, що наказав морю і розділив води, розірвав скелі, змінив повітря, воду в Нілі перетворив на кров, підняв проти фараона полчище жаб і сарани, змінив усе створіння, показав інші незліченні чудеса і виявив багато прикладів чеснот, а він сяяв і тим, й іншим, — навіть він був не в змозі знести цих змагань, але мав потребу в шлюбі, співжитті з дружиною і в безпеці, яка звідси подається. Навіть він не наважився пуститися в море дівоцтва, боячись хвиль, які звідти несуться.

Так само і патріарх, який приносив у жертву сина, міг перебороти найбільш владне почуття природи і міг убити сина, і причому сина Ісаака в квітучому віці, у найкращу пору юності, єдинородного, дорогого, даного всупереч усякій надії, сина, який був єдиною його опорою і то в глибокій старості, сина, прикрашеного багатьма чеснотами. І він зміг вивести його на гору, мав намір на ній звершити свою справу, спорудив жертовник, склав дрова, поклав жертву, взяв ніж і встромив його в горло сина (Бут. 22). І він справді встромив, і цей адамант обагрився кров’ю, а краще сказати, твердіший за адамант, бо той твердий від природи, а цей наслідував природну твердість через свою мудрість, яка йшла від його твердої волі, і виявив своїми справами безпристрасність ангелів. І все ж таки, будучи у змозі довести до кінця настільки велике і прекрасне змагання, вийшовши поза межі самої природи, він не наважився приступити до подвигів дівоцтва, але боявся цих небезпек і віддав перевагу спокою, який подає шлюб.

8. Якщо хочеш, то до згаданих осіб додам й Іова — праведного, люблячого істину, благочестивого, який утримується від усякої негідної справи (Іов. 1, 1). Цей Іов розтрощив вуста диявола, будучи битим, не бив, однак спустошив весь його сагайдак і, будучи постійно раненим його стрілами, він витримав усякий вид спокус і кожний із досконалою перевагою. Справді, що в житті здається печальним і таким насправді є? Це, насамперед, убогість, хвороба, втрата дітей, повстання ворогів, невдячність друзів, голод, постійні страждання плоті, образи, наклепи і накопичення негідної думки про себе. Усе це вилилося на одне тіло і було приготовлене проти однієї душі. А що було особливо важким, — усе це лягло на людину, неприготовану для цього.

Цими словами я хочу сказати таке: той, хто народився від бідняків і виховався в такому ж домі, той може легко перенести тягар убогості, бо він вправлявся в ній і звик до неї. Однак той, хто володіє великим майном і великим багатством, а потім раптово зазнає переміни у своїй долі на протилежну, він не може легко перенести переміну, бо вона, прийшовши раптово, для людини недосвідченої здається особливо важкою. Знову ж таки, людина незнатна і народжена від незнатних батьків, яка живе в постійній зневазі з боку інших, не була б особливо збентежена, якби її почали лихословити й ображати. Однак той, хто жив у великій славі, кого всі охороняли, хто був на вустах у всіх і про кого всюди голосно говорили, якби раптом опинився у безчесті та зневазі, то зазнав би того ж, що й людина, яка з багатої раптом стала вбогою. Так само, знову ж таки, людина, яка втратила дітей, навіть якби втратила всіх, але не в один і той же час, то мала б розраду щодо померлих у тих, котрі залишаються. І коли горе, спричинене смертю перших, припиниться, а згодом додасться і смерть наступного, то це горе буває для неї вже більш тихим, бо приходить не тоді, коли ще рана свіжа, а тоді, коли вона вже заспокоїлася і загоїлась, що, звичайно, чимало зменшує скорботу.

Іов побачив, що весь сонм забраний у нього в одну мить, і причому найбільш прикрою смертю. Справді, смерть була і насильницька, і передчасна, навіть час і місце чимало збільшували скорботу, бо смерть сталася під час бенкету й у домі, відкритому для гостей, і цей дім став для них могилою.

Що міг би будь-хто сказати про те надзвичайне, що не піддається поясненню, — про голод, голод добровільний і мимовільний? Не знаю, як мені назвати його, бо навіть не знаходжу слова, яким можна було б виразити це горе, що несподівано впало. І справді, він утримувався від трапези, що була перед ним, і не торкався їжі, яка лежала перед його очима, оскільки сморід від тих ран, що були на тілі, зустрічаючись із бажанням їжі, відкидав це бажання і саму трапезу робив огидною. Вказуючи на це, він говорить: «Те складає огидну їжу мою» (Іов. 6, 1). Сила голоду змушувала його торкатися страв, які лежали перед ним, але неймовірний сморід, що йшов від тіла, перемагав силу голоду. Ось тому я і сказав, що не знаю, як його назвати. Добровільним? Але він хотів спожити страву, котра лежала перед ним. Мимовільним? Але їжа була і ніхто не перешкоджав споживати її. Як міг би я розповісти про муки, потоки черв’яків, про гній, що стікав, про докори від друзів, зневагу від слуг? Слуги мої, говорить, «не утримуються плювати перед лицем моїм» (Іов. 30, 10). А про тих, котрі ображали, котрі нападали на нього? «Нині, — каже він, — сміються з мене молодші за мене літами, ті, батьків яких я не погодився б помістити з псами стад моїх» (Іов. 30, 1). Насправді важко.

Може сказати про найголовніше із нещасть, про вершину горя, яке найсильніше мучило його? Буря сум’яття, яка вирувала в його свідомості — ось що більше за все нестерпно мучило його, і його чиста совість більш за все перетворювала це у внутрішню бурю, затьмарювала свідомість і доводила керманича до замішання. Так, люди, які усвідомлять за собою багато гріхів, і, коли зазнають якогось лиха, то, зважаючи на свої гріхи, принаймні, можуть знайти причину того, що відбувається, і цим відкидають збентеження, яке спричиняється невідомістю. Знову ж таки, коли щось подібне переживають люди, які не усвідомлять за собою нічого, зате прикрашені чеснотами, то, знаючи вчення про воскресіння і роздумуючи про майбутні нагороди, знають, що боротьба, яка випала їм, служить основою для незліченних вінців. Цей же, і будучи праведним, і нічого не знаючи про воскресіння, більш за все був охоплений сумнівами від того, що не знав причини, і через незнання мучився більше, ніж від черв’яків і страждань. А щоб ти зрозуміла, що це так, то зверни увагу на таке: коли людинолюбний Бог вважав Іова гідним того, щоб показувати йому причину цієї боротьби, сказати, що все це було допущено для того, щоб виявилася його праведність, то він так ожив духом, начебто не пережив жодного із тих нещасть, що він і виразив тоді словами. І все ж таки, незважаючи на те, що страждав ще до того, як зрозумів причину, він мужньо переносив страждання і після втрати всього виголосив ті дивні слова: «Господь дав, Господь і взяв; нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов. 1, 21).

9. Але під впливом любові до цього чоловіка я, здається, відійшов надто далеко від запропонованого для роздумів. Тому, додавши ще декілька слів, я знову займуся тим, що мною було раніш запропоновано. Отже, цей настільки великий і славний муж, який знехтував стільки законів природи, — навіть і він не насмілився піти на це змагання, а насолоджувався і життям із дружиною, і став батьком багатьох дітей. Настільки великими є труднощі дівоцтва, настільки високими і великими є поєднані з ним подвиги, важкими є труди, які вимагають великої сили духу.

І все ж таки чимало із тих, котрі приступили до цього подвигу, не подолали пристрасті до франтівства в одязі, а були поневолені і підкорені нею сильніше, ніж навіть світські жінки. Не кажи мені про те, що вони не носять на собі золота, не вдягаються в шовкові та шиті злотом плаття і не мають прикрашених коштовним камінням намист. Що є найтяжчим і що особливо яскраво виявляє їхню хворобу і владну силу пристрасті, — це те, що вони всіляко старалися і намагалися своїм простим одягом перевершити красу тих, котрі одягнуті у золото та шовкові плаття, і таким чином здаватися чарівнішими за них, займаючись, як самі вони думали, байдужою справою, однак, як показує сутність справи, — згубною і шкідливою, яка веде до глибокої прірви.

Ось тому тисячі вуст і повинні проголошувати про тебе, що те, із чим було важко боротися дівам, виявилося досить легким для тієї, котра живе у вдівстві, як це і видно на досвіді. Справді, я дивуюся не тільки невимовній простоті одягу, що перевершує простоту одягу найбільш убогих, але насамперед відсутності всякої вишуканості і добірності в одязі, взутті, ході, а це — фарби чесноти, які ззовні зображують мудрість, яка таїться в душі. «Одяг, — сказано, — і вискалювання зубів, і хода людини показують властивість її» (Сир. 19, 27). Справді, якби ти зі всією рішучістю не скинула додолу і не потоптала земні роздуми про блиск цього життя, то ти і не виявила б у такій мірі зневагу до них, не перемогла б і не відігнала б з такою силою цього особливо тяжкого гріха.

Нехай ніхто не обвинувачує мене в зайвій різкості слова, що я назвав цей гріх особливо тяжким. Якщо цей гріх ще в ті часи навіть на світських єврейських жінок викликав таку велику кару, то яке прощення можуть отримати ті, котрі мають проживати на небесах і наслідувати ангельське життя, котрі проводять життя в благодаті, якщо вони наважуються на те ж саме в набагато більшій мірі? Справді, коли побачиш, як діва ніжиться в одягах, волочить плаття по землі, за що пророк висловив звинувачення, ступає гордою ходою і голосом, і очима, й одягом готує згубну чашу для тих, котрі дивляться на неї безсоромними очима, все більше й більше риє яму для тих, котрі проходять повз, і так розставляє сільця, то хіба ти після цього назвеш її дівою і не зарахуєш до жінок-блудниць? Справді, не так останні зваблюють, як перші, що звідусіль простягають крила задоволення. Ось тому і звеличуємо тебе, ось тому дивуємося тобі, бо ти, звільнившись від усього цього, і тут показала зразок умертвіння, не наряджаючись, а виявляючи юнацьку відвагу, не прикрашаючись, а озброюючи на боротьбу.

10. Тепер, коли ми показали лева через його пазурі, та й то частково (бо я цілком не розкрив і цю твою чесноту, боячись, як я раніш сказав, увійти в безмежні моря інших твоїх чеснот; однак ми тепер і не ставили собі за мету висловити похвалу твоїй святій душі, а намагалися приготувати ліки розради), знову повторимо вже сказане. А що ми колись сказали? Переставши роздумувати про те, чому той згрішив і чому інший стриманості, постійно роздумуй про подвиги твоєї витривалості в трудах, твого терпіння, посту, молитов, священних цілонічних пильнувань, помірності, милостині, гостинності, різноманітних важких і частих випробовувань. Роздумуй, як з дитячого віку до цього дня ти безупинно годувала голодного Христа, напувала спраглого, одягала нагого, гостинно приймала Його подорожнього, відвідувала хворого, приходила до ув’язненого. Май на думці море твоєї любові, яку ти відкрила до такої міри, що вона з великою стрімкістю сягає аж до країв світу. Адже не тільки твій дім відкритий для будь-якого подорожнього, але всюди: на землі і на морі завдяки твоїй гостинності чимало скористалися твоєю щедрістю. Поєднавши все це, насолоджуйся і звеселяйся надією на майбутні вінці і нагороди.

Якщо ж бажаєш побачити покараними цих беззаконників, котрі п’ють кров і вчинили ще набагато тяжчі злочини, то побачиш тоді і це, подібно як побачив Лазар багача в полум’ї (Лк. 16, 23). Хоч через відмінність їхнього життя для них були визначені й різні місця, і їх розділяла безодня, і один був на лоні Авраама, а другий у нестерпному вогні, і все ж таки Лазар побачив його, почув його голос і відповідав. Так буде тоді і з тобою. Справді, якщо таку кару терпить той, хто знехтував однією людиною, і коли, знову ж таки, для того, хто спокусить бодай одного, краще, щоб повісив собі камінь від жорен на шию і кинувся в море (Мф. 18,6), то ті, котрі спокусили таку велику частину світу, котрі знищили стільки церков, котрі все наповнили сум’яттям та збентеженням, котрі жорстокістю і нелюдяністю перевершили навіть розбійників і варварів, їхнім вождем дияволом та сприяючими йому демонами доведені до крайньої несамовитості, котрі зробили смішним для юдеїв та еллінів те страшне вчення, повне святості і гідне Того, Хто дав його, котрі потопили незліченні душі і по всьому світу спричинили незліченні аварії корабля, котрі розпалили таке велике вогнище, розсікли тіло Христове і Його члени розсіяли в багатьох місцях (адже Апостол каже: «Ви — тіло Христове, а нарізно — члени» (1 Кор. 12, 27); однак, навіщо я намагаюся зобразити їхнє божевілля, для висвітлення якого слово неспроможне), — то якої кари, думаєш, зазнають ці згубники і кровожери? Якщо ті, котрі не нагодували голодного Христа, засуджені разом з дияволом до невгасимого вогню, то подумай, яку кару отримають люди, котрі віддали голоду сонми ченців і дів, котрі роздягли одягнених, не тільки не прийняли гостинно мандрівників, а навіть вигнали їх, не тільки не відвідали хворих, а ще більше їх виснажили, не тільки не звертали уваги на ув’язнених, а ще й влаштовували, щоб були вкинуті до в’язниці і в кайдани.

І ось ти побачиш тоді, як вони будуть горіти в полум’ї, будуть спалювані, зв’язані, як будуть скреготати зубами, волати і, врешті-решт, даремно плакати і даремно, без користі для себе, каятися, подібно, як той багач. І вони, у свою чергу, побачать тебе увінчаною в тому блаженному стані, як ти радієш разом з ангелами і царюєш разом із Христом. І сильно будуть кликати на допомогу, і плакати, каючись у тих кривдах, які тобі заподіяли, приносячи до тебе благання, згадуючи про твій жаль і людинолюбство, однак їм уже ніщо не допоможе.

11. Отже, роздумуй і постійно нагадуй про це своїй душі, і тоді ти зможеш розвіяти цей попіл. Та оскільки є ще, як мені здається, і дещо інше, що змушує тебе сильно страждати, то приготуємо ліки і для цих роздумів тим, що вже сказано, і тим, що тепер скажемо.

Так, я думаю, що ти страждаєш не тільки через уже названу причину, але й через те, що розлучена з нашою убогістю. Думаю, що через це ти постійно плачеш і всім говориш: не чуємо того язика, не насолоджуємося повчанням, до якого звикли, мучимося від голоду і, чим Бог погрожував колись євреям, це тепер терпимо ми, тільки не голод хліба і не спрагу води, а голод Божественного вчення (Ам. 8, її). Що ж ми на це скажемо? А те, що ти вповні можеш і за нашої відсутності спілкуватися з нами через листи. А ми будемо виявляти старання і кожного разу, як тільки зустрінемося із листоношами, будемо постійно посилати тобі листи часті і довгі. Якщо ж ти бажаєш почути наше повчання живою мовою, то можливо, що й це станеться, і ти знову побачиш нас, а вірніше, не можливо, а неодмінно, і ніскільки не сумнівайся в цьому. Нагадаємо тобі, що ми сказали це не просто так і не для того, щоб обманути тебе і ввести в оману, але ти і від живого голосу почуєш те, що тепер довідуєшся через листи. Якщо ж тебе засмучує чекання, то зрозумій, що коли ти будеш мужньою, не вимовиш жодного гіркого слова, а будеш і за це прославляти Бога, що ти і насправді постійно робиш, то і воно для тебе не даремне і принесе тобі велику нагороду.

Переживати розлуку з улюбленою душею — це подвиг не малий, тому для нього потрібна і досить мужня душа, і смиренний розум. Хто це говорить? Коли хтось уміє щиро любити, коли хтось знає силу любові, той знає, що я кажу. Але щоб нам не блукати в пошуках щиро люблячих (а це, справді, рідкісне явище), то поспішімо до блаженного Павла, і він скаже нам, наскільки великим є цей подвиг і наскільки великої душі він вимагає для себе. Так, цей Павло, скинувши із себе плоть і знявши тіло, який обійшов увесь світ із майже оголеною душею, який вигнав із духу всяку пристрасть, який наслідував безпристрасність безтілесних сил, який жив на землі, мовби на небі, який стояв угорі з херувимами, який брав участь з ними в тій таємничій пісні, хоч і переносив без труднощів чимало іншого, ніби страждаючи в чужому тілі: і в’язниці, і кайдани, і вигнання, і бичування, і погрози, і смерть, і побиття камінням, і втоплення в морі, і всілякі види кар, — але, будучи розлученим із однією улюбленою для нього душею, був настільки опечалений і збентежений, що негайно пішов з міста, в якому очікував побачити улюбленого чоловіка, і не знайшов його. І знає про це також Троада, залишена ним із цієї ж причини, оскільки тоді не змогла показати йому того, кого він любив. «Прийшовши до Троади благовістити про Христа, — каже він, — хоч Господь і відчинив мені двері, я не мав спокою духові моєму, бо не знайшов там брата мого Тита; але, попрощавшись із ними, я пішов до Македонії» (2 Кор. 2, 12-13).

Що це, Павле? Будучи ув’язненим у колоду, живучи у в’язниці, маючи сліди від бичувань, які відбилися з кров’ю, що текла по спині, ти вводив у таїнства, хрестив, приносив Жертву і не знехтував бодай однією людиною, котра мала отримати спасіння. А прийшовши до Троади і бачачи, що нива розчищена і готова для прийняття насіння, що рибний невід наповнений і подає для тебе велике полегшення, ти викинув з рук такий прибуток і, незважаючи на те, що задля цього ти і прийшов («прийшовши, — говорить, — до Троади благовістити», тобто заради Євангелія), і ніхто тобі не перешкоджав («відчинив, — каже, — мені двері»), ти, однак, негайно пішов?
— Так, — говорить, — бо я був охоплений силою печалі, оскільки мій дух надто бентежила відсутність Тита, і печаль так опанувала мною і здолала, що змусила зробити це.

А що він дійсно пережив це через печаль, то тут немає потреби робити висновки через будь-які здогадки, — ми можемо довідатися про це від самого ж Павла, бо він, указавши причину свого відходу, сказав: «Я не мав спокою духові моєму, бо не знайшов там брата мого Тита; але, попрощавшись із ними, я пішов».

12. Бачиш, який найбільший подвиг: здатність спокійно перенести розлуку з улюбленою людиною, — якою гіркою і сумною є ця справа, як вона вимагає для себе душі піднесеної і мужньої? Цей подвиг звершуєш і ти. А чим більший подвиг, тим більший вінець і більш сяючі нагороди. Нехай буде це для тебе розрадою в чеканні, як і те, що ми знову неодмінно побачимо тебе, сяючою нагородою за цей подвиг, увінчаною і всю у славних похвалах. Справді, для люблячих недостатньо тільки самого єднання одного з одним душею, вони не задовольняються цим для своєї розради, а потребують і тілесної присутності одного з одним. І коли цього немає, тоді зникає і чимала частка радості. А що це справді так, то і про це ми довідаємося, якщо знову звернемося до вихованця любові.

Посилаючи листа македонянам, він так говорив: «Ми ж, браття, розлучившись із вами на короткий час лицем, а не серцем, ще з більшим бажанням прагнули побачити лице ваше. І тому ми, я, Павло, і один раз, і вдруге хотіли прийти до вас, та перешкодив нам сатана… І тому, не стерпівши більше, ми захотіли зостатися в Афінах одні і послали Тимофія» (1 Сол. 2,17-18; 3, 1-2). О, яка сила в кожному слові! Те полум’я любові, яке є в його душі, він відкриває у всій повноті. Так, він не сказав: будучи відділеними від вас, чи розставшись, чи будучи відсутнім, але: «Розлучившись із вами». Він, щоб показати страждання своєї душі, підібрав досить сильний вираз. Хоч для всіх він був як батько, однак, бажаючи виразити найвищу міру своєї печалі, він говорить словами осиротілих дітей, які ще в незрілому віці втратили свого батька.

Справді, немає нічого більш печального за передчасну розлуку, коли вік сиріт не може допомогти їм у будь-якій справі, і немає людей, які б щиро піклувалися ними (а навпаки), відразу ж появляється безліч тих, котрі готові напасти і мають проти них злі задуми, і сироти опиняються, наче ягнята посеред вовків, котрі звідусіль мучать їх і б’ють. Ніхто не в змозі змалювати словами безмежність цього горя. Ось тому і Павло, підбираючи завжди слова, які могли б виразити як самітність, так і важке горе, використав цей вираз, щоб показати те, що він терпів у розлуці з улюбленими. Далі він знову підсилює його безпосередньо такими словами:
— Розлучившись із вами, — каже, — не на довго, а на короткий час, і будучи розлучений не думкою, а тільки «лицем», ми навіть за таких обставин не змогли перенести печалі, спричиненої цією розлукою. Хоч і маємо достатню розраду в тому, що ми поєднані душею, що ви перебуваєте в нашому серці, що ми бачили вас вчора і позавчора, однак усе це не звільняє нас від печалі.

Чого ж ти хочеш і прагнеш, скажи мені, і прагнеш так сильно?
— Бачити безпосередньо їхнє обличчя. «Ще з більшим бажанням, — каже, — прагнули побачити лице ваше».

Що ти говориш, високий і великий мужу? Ти, який маєш світ розіп’ятим у собі і сам розіп’явся для світу; ти, який звільнився від усього тілесного, ставши майже безтілесним, до такої міри заполонений любов’ю, що опустився до тлінної, створеної і чуттєвої плоті?
— Так, — каже, — і я не соромлюся своїх слів, а ще й пишаюся, і шукаю цього тому, що маю в собі велику любов, матір благ.

І шукає він не просто тілесної присутності, а найбільше прагне побачити їхнє обличчя. «Ще з більшим бажанням, — каже, — прагнули побачити лице ваше». Отже, скажи мені, ти прагнеш побачити їхні очі і бажаєш бачити їхнє обличчя?

Навіть дуже, — каже він, — бо в ньому зібрані органи почуттів. Відокремлена від тіла душа, сама по собі зблизившись з іншою душею, не зможе ані сказати чого-небудь, ані почути, а коли я буду користуватися тілесною присутністю, тоді і скажу що-небудь, і почую від улюблених. Тому я прагну побачити ваше обличчя: там є і язик, який видає звуки і сповіщає нам про те, що відбувається всередині нас, і слух, який сприймає слова, й очі, які змальовують душевні рухи. Отже, через них можна краще насолодитися бесідою з улюбленою душею.

13. А щоб ти зрозуміла, як він горить бажанням цього споглядання, зверни увагу на наступне. Сказавши: «Ще з більшим бажанням…, — він не задовольнився цими словами, але додав: …прагнули» (1 Сол. 2, 17). Далі, не бажаючи, щоб його порівнювали з іншими, а показуючи, що він любить сильніше за інших, словами «ще з більшим бажанням» і «хотіли прийти до вас» (1 Сол. 2, 18) відокремив себе від інших і, поставивши тільки себе, додав: «І тому ми, я, Павло, і один раз, і вдруге», чим і показує, що намагався більше за інших. Потім, оскільки йому не вдалося (прийти до солунян), він не задовольняється листами, а посилає свого супутника Тимофія, який повинен був бути для нього замість листів, через що додає: «І тому, не стерпівши більше» (1 Сол. 3, 1).
Яка знову благородність у словах! Яка сила слів, що виражають його нестримну і нестерпну любов! І подібно, як хто-небудь, будучи спалюваний вогнем і намагаючись знайти яке-небудь полегшення від полум’я, використовує всі засоби, так і він, полум’яніючи, задихаючись і згораючи любов’ю, придумував, наскільки йому дозволяли обставини, можливу розраду. «І тому, — каже, — не стерпівши більше…, послали Тимофія, брата нашого і служителя Божого та співробітника нашого в благовісту ванні Христовому» (1 Сол. 3, 1-2), відокремивши найбільш необхідного члена нашого зібрання і промінявши печаль на печаль. А те, що він тяжко переносив і відсутність Тимофія, однак обрав для себе цю велику печаль через них, це виразив словами «ми захотіли зостатися». О, душа, яка цілковито перетворилася на любов! Як тільки був у розлущ з одним братом, тут же говорить, що став самотнім, і це тоді, коли мав біля себе багато інших.

Ось про це постійно піклуйся і ти, і чим більше ця справа для тебе болюча, тим більше вважай її корисною, якщо тільки переносиш її із вдячністю. Адже невимовні вінці приносить не тільки побиття тіла, але й страждання душі, і душевні страждання навіть більше, ніж тілесні, якщо той, хто зазнає їх, переносить із вдячністю. Подібно, як би ти мужньо переносила роздирання і бичування тіла, прославляючи за це Бога, то одержала б велику винагороду, так само і за ці страждання душі очікуй тепер велику відплату. Очікуй же і на те, що в будь-якому разі ти знову побачиш нас, звільнишся від цієї скорботи, яка спричиняється печаллю, й отримаєш велике багатство — і тоді, і тепер.

Цього тобі достатньо для втіхи, а правдивіше, не тільки тобі, але й будь-кому, хоч би то був безумний і мав кам’яну душу. А де така велика розсудливість, де таке багатство богобоязливості і висота мудрості, і душа, яка знехтувала красою життєвих благ, там є легшим і догляд за хворобою. Покажи ж і в цьому твою любов до нас, покажи, що ми і через листи маємо для тебе велику силу, — саме таку, яку мали при особистій присутності. А яскраво ти покажеш це тоді, коли ми довідаємося, що наші листи принесли тобі деяку користь, а точніше, — не тільки деяку користь, а саме таку, якої ми бажаємо. А бажаємо ми, щоб ти тепер перебувала в тій же радості, в якій бачили тебе, живучи там. І коли ми побачимо це, тоді й самі будемо насолоджуватися чималою розрадою у тій самітності, в якій перебуваємо. Тому, якщо бажаєш і нам передати гарний настрій (а я знаю, що бажаєш і навіть дуже стурбована цим), то покажи, що ти викинула все сміття печалі і живеш спокійно. І подай нам цю нагороду за нашу прихильність до тебе і любов, а ти знаєш, добре знаєш, що знову підбадьориш наш дух, коли щасливо звершиш це і з належною істиною сповістиш нам про все листом.

Лист до Олімпіади третій

1. І тіла, які борються із сильними лихоманками, не відразу звільняються від шкоди, заподіюваної лихоманками; і моря, які борються із суворими вітрами, не відразу стихають від хвилювання, а повільно і поступово. Для тіла необхідно чимало часу, щоб після звільнення від лихоманки повернутися до стану цілковитого одужання і позбутися слабості, яка залишилася після хвороби. Так само і води після того, як припиняться вітри, ще довго вирують і хвилюються, то несучись вдаль, то з великою стрімкістю повертаючись назад, — і для них потрібний час, щоб повернутися в стан цілковитого спокою.

Ці вступні слова сказані мною до твоєї богобоязливості не без мети, а для того, щоб ти зрозуміла, що і цей лист ми посилаємо тобі, будучи спонукувані необхідністю. Так, хоч попередніми листами ми ліквідували владу печалі і зруйнували її силу, однак наші слова повинні ревно спостерігати за тим, щоб подати тобі цілковитий мир, знищити спогади про всі тривоги, що були спричинені печаллю, забезпечити тебе чистим і постійним спокоєм і подати тобі повну радість. Заради цього ми і стараємося, щоб не тільки звільнити тебе від печалі, але й наповнити ще більшою і постійною радістю. Це буде можливим, якщо ти сама цього захочеш. Причини радості лежать не в незмінних законах природи, які ліквідувати і перемінити ми не можемо, а у вільних роздумах нашої волі, керувати якими для нас легко. І ти знаєш, якщо тільки пам’ятаєш, що недавно (а з тих пір минуло небагато часу), я виголосив багато великих бесід про це, коли якраз постійно збирав історії, які потім і пропонував слухачам.

Так, причина радості зазвичай лежить не стільки в природі обставин, скільки у свідомості людей. Якщо ж це так, якщо багато хто, живучи в багатстві, вважає життя нестерпним, а інші, живучи в крайній убогості, завжди залишаються веселішими за всіх, якщо люди, які мають охоронну сторожу, і славу, і почесті, часто проклинають своє життя, а незнатні і вихідці із незнатних, нікому невідомі вважають себе щасливішими за багатьох — бо причина радості лежить (не перестану постійно повторювати це) не стільки в природі обставин, скільки у свідомості людей, — то не падай духом, сестро, а піднімись, простягни руку до нашого слова і сприйми цю нашу прекрасну допомогу, щоб ми цілком вирвали тебе із гіркого полону роздумів. А коли ти сама не побажаєш виявити такого ж старання, яке виявляємо ми, то від нашого лікування не буде жодної користі.

І що дивного в тому, що так буває в нас? Адже й тоді немає жодної користі, коли перестерігає і радить Всемогутній Бог, а слухач не підкоряється Його словам. Тоді буває навпаки — це служить тільки збільшенням кари для того, хто не підкорявся. Вказуючи на це, Христос сказав: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15, 22). Ось із тієї ж причини оплакуючи Єрусалим, Він говорив: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не захотіли! Ось лишається вам дім ваш порожнім» (Мф. 23, 37-38).

2. Отже, знаючи це, моя боголюбива господине, трудися, наслідуй і, маючи допомогу від сказаного нами, намагайся всіма силами витісняти і виганяти ті роздуми, що бентежать тебе і спричиняють неспокій і таку бурю. Однак мені здається, що ніхто не повинен навіть сумніватися в тому, що ти почнеш виконувати це і будеш слухняною щодо нашого наставляння. Нам же тепер залишається тільки приготувати для тебе мечі і списи, лук і стріли, панцир, щит і піхви, щоб одним ти могла захищати себе, а іншим уражати, знищувати й убивати ті тривожні роздуми, які нападають на тебе. Звідки ж ми візьмемо для тебе ці знаряддя і пращі, щоб ти не дозволяла ворогам навіть близько підходити, а щоб переможно гнала їх геть якнайдалі? Від самої ж печалі, коли ми трохи подумаємо над нею і покажемо, якою вона є важкою і нестерпною.

Так, печаль — це важка мука для душі, якісь невимовні муки і кари, тяжчі за всякі покарання і муки. І справді, вона, наче смертоносний черв’як, торкається не тільки плоті, але й самої душі, це — міль, що поїдає не тільки кістки, але й розум, постійний кат, який розсікає не ребра, а руйнує навіть силу душі, постійна ніч, безпросвітний морок, буря, ураган, таємний жар, що спалює сильніше за всяке полум’я, війна без перемир“я, хвороба, що затьмарює багато чого із того, що сприймається зором. Здається, що і сонце, і це світле повітря обтяжують того, хто опинився в такому стані, і навіть полудень для них здається подібним до глибокої ночі. Ось тому і дивний пророк, вказуючи на це, говорив: «Зроблю захід сонця для них опівдні» (Ам. 8, 9).

Але не тому, що світило заховається, і не тому, що переривається його звичайний біг, а тому, що для душі, яка знаходиться в стані печалі, навіть найсвітліша частина дня здається ніччю. Справді, не настільки великою є темрява ночі, наскільки великою є ніч печалі, яка настає не за законами природи, а через затьмарення думок, — якась страшна і нестерпна ніч із суворим виглядом, жорстокіша за всякого тирана, яка не уступає нікому, хто намагається боротися з нею, і часто утримує поневолену душу, коли та не має великої мудрості, міцніше за адамант.

3. Але чи є потреба багато говорити мені від себе, коли можна звернутися до тих, котрі були поневолені скорботою, й усвідомити всю її силу? Однак, якщо бажаєш, то спочатку розкриємо її з іншого боку. Коли Адам учинив той тяжкий гріх і разом із собою піддав осуду весь людський рід, тоді він був засуджений на труд (Бут. 3). А та, що вчинила більший гріх, і то настільки більший, що гріх Адама в порівнянні з цим може навіть і не вважатися гріхом, — «Не Адам був спокушений, — сказано, — а жінка, спокусившись, вдалася до переступу» (1 Тим. 2, 14), — ця, кажу, котра спокусилася, «вдалася до переступу» і приготувала як для себе, так і для чоловіка смертоносний напій, засуджується на велику скорботу, бо вона може пригнічувати сильніше, ніж праця. «Примножуючи, — сказано, — примножу скорботи твої…; у болях будеш народжувати дітей» (Бут. 3, 16). Ніде не призначається для неї робота, ніде — піт і ніде — праця, а тільки скорбота і стогін, і те покарання, яке поєднане з цим, рівносильне і трудам, і незліченним смертям, а точніше, — навіть набагато тяжче за це.

Однак, що може бути гіршим за смерть? Хіба вона не здається головним серед людських нещасть, страшним і нестерпним, гідним нескінченного плачу? Хіба не сказав Павло, що вона є карою за найтяжчі беззаконня? Він сказав, що цього покарання зазнають ті, хто негідно приступає до священних Таїнств і бере участь у тій страшній Трапезі, кажучи так: «Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає» (1 Кор. 11, 30). І всі законодавці хіба не засуджують до цієї кари тих, котрі вчинили найжахливіші злодіяння? І Бог у законі хіба не наклав цю крайню кару на великих грішників?

Хіба не через страх перед смертю той патріарх, який переміг саму природу, зважився віддати власну дружину в жертву варварській хтивості і єгипетській тиранії, сам влаштовував це безчестя і заповідав дружині, щоб вона разом з ним прикидалася у цій тяжкій і скорботній справі? І він навіть не соромиться вказати причину такого удавання: «Коли єгиптяни побачать тебе (що так сяєш юністю і маєш вродливе обличчя), — говорить, — то скажуть: це дружина його; і вб’ють мене, а тебе залишать живою; скажи ж, що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя через тебе» (Бут. 12, 12-13). Бачиш страх, бачиш трепет, який потрясає цю високу і мудру душу? Бачиш адамант, розтрощений страхом? Він обманює про її походження, дає дружині інше обличчя і робить овечку легко вловимою для вовків, і що особливо нестерпне для чоловіків — це бачити, як дружина обезчещується, та й навіть тільки підозрювати її. А тут набагато тяжче (адже тут була не підозра, а збезчещення, на яке насправді наважилися), — він не тільки бачить, але й влаштовує так, щоб це збулося, і це здається йому і легким, і стерпним. Так пристрасть переборювала пристрасть, пристрасть тяжка долалась більш тяжкою, і страх перед смертю отримав верх над ревнощами.

І той великий Ілля через страх перед смертю став утікачем, вигнанцем і переселенцем, злякавшись тільки погрози розпусної і нечестивої жінки (з Цар. 19). Той, хто зачинив небо і звершив стільки чудес, не витримав страху перед її словами, але жах так потряс цю душу, яка підносилася до небес, що він залишив водночас і батьківщину, і народ, заради якого раніше наражався на стільки великих небезпек, сам пройшов сорокаденний шлях і переселився в пустелю. І це зробив після тієї відваги, після такої сміливої розмови, після такого великого прояву мужності.

Так, дуже страшна природа смерті. Ось тому, незважаючи на те, що вона щодня нападає на наш рід, вона при кожному мерці так лякає, бентежить і уражає нас, начебто являлась зненацька. І ні ліки з боку часу, ані щоденні вправи в цьому спогляданні не в змозі заспокоїти нас. Цей жах і скорбота не старіють навіть від часу, а постійно залишаються молодими і повними сил, і (смерть) щодня приходить, несучи страх свіжий і квітучий. І це цілком природно. Справді, хто може не злякатися і не відчути страху, коли побачить, як той, хто вчора чи кілька днів перед тим ходив, діяв, займався безліччю справ для дому, жінки, дітей, слуг, а то й стояв на чолі цілих міст, погрожував, лякав, скасовував покарання, накладав їх, вершив незліченні справи у містах і країнах, — раптом лежить безмовнішим за камінь і нічого не відчуває, коли ридає незліченна кількість людей, побиваються найближчі, дружина у скорботі, б’є себе по щоках, рве волосся на голові і з великим риданням розставляє навкруги себе сонми служниць? Хто може не злякатися, коли побачить, що раптом все пропало: і свідомість, і розум, і душа, і колір обличчя, і рухомість тіла, а на зміну прийшло невтішне: німота і нечутливість, тління, сукровиця, черв’яки, попіл, порох, сморід, цілковите знищення, і все тіло поспішає відкрити огидні і потворні кістки?

4. І все ж таки смерть, яка вселяє такий страх, про що свідчать і дійсність, і страх названих святих, є набагато легшою за смуток. Бо ж саме заради цього я почав цю довгу розмову, щоб пояснити тобі, якої ти зазнаєш кари і, навпаки, яка очікує тебе винагорода благами, а точніше — навіть набагато більша. І щоб ти зрозуміла, що це дійсно так, звернуся тепер до тих, хто був полонений цією пристрастю, до чого я поспішав і раніше.

Так, коли прийшов Мойсей і проголошував звільнення і спасіння від єгипетських бід, то єврейський народ не хотів навіть вислухати. І законодавець, вказуючи на причину, говорив: «Мойсей переказав це синам Ізраїлевим, але вони не послухали Мойсея через малодушність» (Вих. 6, 9). Так само, коли Господь виголошував юдеям великі погрози за великі беззаконня, то після погроз неволею, перебуванням у чужій землі, рабством, голодом, виразками, вживанням у їжу людського м’яса, додає і цю кару, кажучи: «Дасть тобі там тремтяче серце, болість очей і знемагання душі» (Втор. 28, 65).

Але навіщо говорити про юдеїв, народ норовистий, невдячний, відданий рабству плоті, який не вмів виявляти покірність, коли можна запозичати доказ від мужів великих і піднесених? Справді, ось сонм апостолів, які три роки були разом із Христом і навчені багато чому про безсмертя та інші тайни. Вони звершували дивні і надзвичайні знамення і бачили Його стільки часу, як Він творив чудеса, були разом з Ним за трапезою, розмовляли з Ним про такі речі і наставлені були у всякому виді вчення. Ці апостоли, які постійно трималися Христа, були прив’язані до Нього, як грудні діти, і постійно запитували Його: «Куди йдеш?», однак, коли почули слова, які наводили на них смуток, так були подавлені силою цього смутку і настільки наповнилися печаллю, що вже не розпитували Його про це. Христос же, докоряючи їм, говорив: «А тепер Я йду до Того, Хто послав Мене, і ніхто з вас не питає Мене: куди йдеш? Але від того, що Я сказав вам це, скорботою наповнилися серця ваші» (Ін. 16, 5-6). Бачиш, як сила скорботи затьмарила любов, як вона зробила їх своїми невільниками і підкорила собі?

І знову ж таки той славний Ілля (не відстану від нього навіть тепер), після втечі, покинувши Палестину, бо не виносив тягаря скорботи, і дійсно, він дуже сумував, на що вказав і той, хто написав історію, вказуючи, що «пішов, щоб урятувати життя своє» (3 Цар. 19, 3), то ж послухай, що він говорить у своїй молитві: «Досить уже, Господи; візьми душу мою, бо я не кращий за батьків моїх» (3 Цар. 19, 4). Так (смерть) — це страховисько, цю вищу міру покарання, цю главу зла, цю відплату за всякий гріх, він просить, як бажаного, і хоче отримати, як милість. До такої міри скорбота є жахливішою за смерть, — щоб уникнути першого, він прибігає до останнього.

5. Тут я хочу вирішити для тебе одне питання. Адже я знаю твою любов до вирішення подібних питань. Отже, що ж це за питання? Якщо він думав, що смерть легша, то навіщо втік, залишивши і рідний край, і народ, щоб не зазнати смерті? Чому він тоді уникав її, а тепер шукає? Для того, щоб ти і в цьому яскраво побачила, наскільки скорбота є тяжчою за смерть. Коли його охопив тільки страх перед смертю, тоді він природно робив усе, щоб уникнути її. А після того, як виявила свою природу скорбота, поїдаючи, виснажуючи, убиваючи його своїми зубами, зробившись для нього нестерпною, тоді, нарешті, він вважав, що найважче (тобто смерть), є легшою за неї. Так і Іона, уникаючи скорботи, звернувся до смерті і сам просить собі смерті, кажучи: «Візьми душу мою від мене, бо краще мені померти, ніж жити» (Іона. 4, 3).

І Давид, пишучи псалом чи від власного імені, чи від імені інших, котрі перебували в печалі, виражає те ж саме: «Буду стримувати уста мої, — говорить він, — доки нечестивий переді мною. Я став як німий, не давав голосу. Я мовчав навіть про добре, але скорбота моя поновилася. Запалилося серце моє в мені, і в думках моїх загорівся вогонь» (Пс. 38, 2-4). Муки скорботи він називає вогнем, який є більш сильним, ніж цей (природний) вогонь. Тому, не переносячи вже ударів і страждань від скорботи, він говорить: «Я сказав язиком моїм» (Пс. 38, 4). Скажи мені, що ти говориш? І цей просить смерті, промовляючи: «Скажи мені, Господи, коли кончина моя, і число днів моїх, — яке воно? Щоб я зрозумів, який вік мій» (Пс. 38,5). Хоч й іншими словами, але виражає ті ж думки, що й Ілля, який сказав: «Бо я не кращий за батьків моїх» (3 Цар. 19,4). На це ж натякнув і цей, кажучи: «Скажи мені, Господи, коли кончина моя… Щоб я зрозумів, який вік мій».
— Чому, — каже він, — я залишений, ще перебуваю в цьому житті і відходжу пізніше, тоді як інші вже відійшли з цього життя?

До такої міри він шукає смерті. Чи він сам, чи ті, від імені кого він говорить, хоч її ще нема, однак він бажає, принаймні, довідатися про час її приходу. «Скажи мені, — говорить, — коли кончина моя», щоб і в цьому отримати для себе велику розраду. Так те, що є страшним, стає жаданим через вогонь, який запалюється в душі: «У думках моїх загорівся вогонь».

Тому за такі великі покарання, за такі великі змагання очікуй великих відплат, багатьох нагород, невимовних дарів, світлих і дуже квітучих вінців. Бо щедру відплату і великі нагороди приносить не тільки те, коли ми робимо дещо добре, але й терпіння від будь-якого зла. До розмови про це, дуже корисної як для тебе, так і для всіх, і достатньої для того, щоб підбадьорити у терпіннях, збудити серце і не дозволяти йому знемагати у трудах, поєднаних із перенесенням страждань, тепер я і звернуся.

6. Отож те, що скорбота є найтяжчою за всі прикрощі, що вона є вершиною і главою нещасть, це достатньо довело наше слово. Тому залишається зробити порівняння чеснот і страждань, щоб ти вповні зрозуміла, що винагороди призначені не тільки за чесноти, але й за страждання. І винагороди дуже великі, і за страждання не менші, ніж за чесноти, а інколи скоріше за страждання навіть більші. Виведемо, якщо бажаєш, великого борця терпіння, який сяяв і тим, й іншим, адаманта, скелю, хоч він проживав у країні Авситидійській, однак осяяв весь світ повнотою своєї чесноти, і скажемо як про його чесноти, так і страждання для того, щоб ти знала, чим він сильніше просяяв.

Отже, які його чесноти? «Подорожній не ночував на вулиці, — говорить він, — двері мої я відчиняв перехожому» (Іов. 31, 32). Майже всі свої блага він використовував для нужденних. «Я був, — каже, — очима сліпому і ногами кульгавому; батьком я був для вбогих і позов, якого я не знав, розбирав уважно. Розтрощував я беззаконному щелепи, і з зубів його виривав украдене… Чи відмовляв я нужденним у їхньому проханні?… І ніхто не вийшов із дверей моїх голодним1» (Іов. 29, 15-17; 31, 16, 34). Чи помітила ти різні види людинолюбства, різноманітні пристані милостині, чи помітила, як він усяко допомагає нужденним? Чи бачиш, як він полегшує вбогість, виявляє милосердя до вдови, захищає скривджених, є страшним для кривдників? Він виявляв увагу не тільки до такої міри, що був готовий подати допомогу і бути союзником (це властиве багатьом), але доводив справи до кінця і причому з великою запопадливістю. «Розтрощував я беззаконному щелепи», — каже він, протиставляючи їхній сварливості свою власну передбачливість. Він протиставив свою турботливість не тільки злобі людей, але й підступам природи, виправляючи її погрішності надлишком своєї допомоги. Оскільки він не міг повернути їм (нужденним) їхніх органів: сліпим — очей, кульгавим — ніг, то сам був для них замість органів, і ті, у кого були зіпсовані очі й ушкоджені гомілки, — одні завдяки йому бачили, інші — ходили.

Що могло зрівнятися із таким людинолюбством? Ти знаєш й інші його чесноти, щоб мені, перераховуючи все, не затягувати розмову: поблажливість, лагідність, розсудливість, справедливість. Знаєш, як він, будучи суворим для тих, хто чинив несправедливо (це, звичайно, дивно), був ласкавим, лагідним і солодшим за мед як для всіх, так і для своїх слуг, які, виявляючи великий доказ любові, якою вони його любили, казали «Чи не говорили люди намету мого: о, якби ми м’ясом його не наситилися?» (Іов. 31, 31). Якщо ж він був настільки жаданим і для слуг, у ставленні до яких часто треба бути і страшним, то набагато більше він був жаданим для всіх інших людей.

7. Отже, зібравши це і більше цього, йди сюди разом зі мною, щоб перерахувати його страждання і, порівнявши, глянемо, коли він був більш славним, — тоді, коли виявляв ті чесноти, чи коли терпів прикрощі, які приносили йому велику скорботу? Отже, коли Іов був більш славним? Тоді, коли він відкривав свій дім для всіх прихожих, чи тоді, коли дім розвалився, а він не вимовив жодного гіркого слова, але прославив Бога? Однак одне було чеснотою, а друге — стражданням. Коли він був більш сяючим, скажи мені, — тоді, коли приносив жертви за дітей і зближав їх між собою задля однодумності чи коли після того, як вони були присипані і закінчили життя найжахливішою смертю, переніс те, що трапилося, з великою мудрістю? Коли він краще засяяв, — тоді, коли від стрижки його овець зігрівалися плечі роздягнутих, чи тоді, коли, почувши, що вогонь упав з неба і знищив отари разом з пастухами, не збентежився цим, не прийшов у замішання, а сприйняв горе смиренно? Коли він був більш великим, — тоді, коли мав тілесне здоров’я для захисту скривджених, розтрощуючи щелепи несправедливим, вириваючи із їхніх зубів викрадене ними, і був пристановищем для гноблених, чи тоді, коли бачив своє тіло, цей щит для скривджених, як його роз’їдають черв’яки, і, сидячи на купі гною, сам скоблив його, взявши глиняний черепок? «Тіло моє одягнене червою і запорошене струпами; шкіра моя тріскається і гноїться» (Іов. 7,5), — каже він.

Хоч то були чесноти, а це все — страждання, однак більш славним його виявили останні, а не перші, бо в них була найбільш важка частина змагання, яка вимагала більшої мужності, більш енергійної душі, більш піднесеного розуму і володіння більшою любов’ю до Бога (ніж чесноти). Ось тому, коли були тільки чесноти, диявол, хоч і безсоромно і цілком по-розбійницьки, але все ж таки заперечував: «Хіба даром богобоязливий Іов?» (Іов. 1, 9). А коли прийшли нещастя, тоді диявол, закривши своє обличчя, втік, не маючи вже можливості прикритися бодай тінню будь-якого безсоромного протиріччя, оскільки це — вершина вінця, це — вища міра чеснот, це — яскравий доказ мужності, це — особливо старанний вияв мудрості. І сам блаженний Іов, пояснюючи, наскільки сила скорботи є тяжчою за смерть, називає останню спокоєм. «Спав би, — каже він, — імені було б спокійно» (Іов. 3, 13). І випрошує її для себе як милість, щоб тільки звільнитися від скорботи, кажучи: «О, коли б збулося бажання моє й уповання моє виконав Бог! О, якби благоволив Бог розтрощити мене, простяг руку Свою й уразив мене!» (Іов. 6,8-9). До такої міри скорбота тяжча понад усе. А чим вона тяжча, тим більшою відплатою супроводжується.

8. А щоб ти зрозуміла і з іншого боку, якою великою є вигода від страждань, навіть якби хто-небудь постраждав і не через Бога (і нехай ніхто не вважає цього перебільшенням), а все ж таки страждав би і терпів би благородно і смиренно, за все прославляючи Бога, то зверни увагу на те, що сам він не знав, що терпів це через Бога, однак за це нагороджувався вінцем, бо, і не знаючи причини горя, переносив його мужньо. І Лазар, зазнавши недуги (це, звичайно, йому випало перетерпіти не через Бога), оскільки все перетерпів, виявив стійкість і мужньо переніс відсутність тих, хто прислуговував би йому, переніс скорботу, спричинену виразками, голодом, зневагою і жорстокістю з боку багача, — ти знаєш, які великі вінці він отримав. Водночас ми нічого не можемо сказати про його чесноти, — ані того, що він жалів убогих, ані того, що допомагав скривдженим і робив дещо добре в цьому роді, а знаємо тільки про його лежання біля воріт багача, про хворобу, язики собак, зневагу до нього з боку багача — про все, що стосується переживання прикрощів. І все ж таки, хоч він і не звершив нічого благородного, отримав таку ж долю, що й патріарх, який звершив так багато чеснот, і отримав тільки за те, що мужньо переносив скорботу, спричинену стражданнями.

Після цього я хочу сказати і про інше, що хоч і здається дивним, однак є істинним, а саме: якщо хтось звершить дуже добру і благородну справу, але без трудів, небезпеки і страждань, той не отримає якоїсь великої нагороди. «Кожний одержить свою нагороду за своєю працею» (1 Кор. 3, 8), — не за величиною доброчесного вчинку, а відповідно до ваги того, що він терпів. Ось тому і Павло, хвалячись, хвалиться не тільки доброю діяльністю і здійсненням чого-небудь благородного, але й перенесенням прикрощів. Сказавши: «Христові служителі? У нерозумі говорю – я більше» (2 Кор. 11, 23) і намагаючись через порівняння показати свою перевагу над ними, він не сказав: я так багато і багатьом проповідував, але, пропустивши те, що він зробив доброчесного, перераховує страждання, які перетерпів: «Я значно більше був у трудах, безмірно в ранах, більше у в’язницях і багаторазово при смерті. Від юдеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали камінням, три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув у безодні морській; багато разів був у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді й у виснаженні, часто без сну, у голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі. Крім зовнішнього, налягають на мене щоденні клопоти» (2 Кор. 11, 23-28).

9. Бачиш ряд страждань і причину для хвальби? Далі він додає до них справи чеснот, але й тут знову перевага належить стражданням, а не подвигам чеснот. Сказавши: «Налягають на мене щоденні клопоти, — тобто вказуючи на постійні ув’язнення, неспокій, небезпеки (це й означають слова «налягають на мене»), він додав: — Турбота про всі церкви» (2 Кор. 11, 28). Не сказав: виправлення, а: «Турбота», що скоріше належить до страждання, ніж до чеснот. Подібними є і наступні слова. «Хто знемагає, – каже він, — з ким і я не знемагав би?» (2 Кор. 11, 29). Не сказав: виправляю, а: «… не знемагав би», і знову: «Хто спокушається, за кого б я не палав би?». Не сказав: я звільнив від спокус, але: «… за кого б я не палав би». Потім, вказуючи, що все це особливо супроводжується нагородами, додав: «Якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю» (2 Кор. 11, 30). Далі знову додає в тому ж роді про втечу через вікно за допомогою кошика на стіні — а це знову було страждання.

Отже, якщо страждання несуть великі нагороди, а скорбота є тяжчою і боліснішою за всякі страждання, то подумай, якою великою є відплата. Не перестану постійно повторювати тобі це задля того, щоб виконати тепер те, що я пообіцяв на початку, а саме: щоб через саму скорботу ти отримала усвідомлення, яке приносило б тобі полегшення у скорботі.
А щоб ти і з іншого боку зрозуміла, наскільки прекрасним є робити будь-що зі стражданнями і наскільки далеким від цього є виконання того ж без труднощів, візьми до відома наступне. Навуходоносор, цар вавилонський, який володів царськими скіпетрами і діадемами, колись виголосив слово благовістя, а саме: після події в печі та відомого чуда він узяв на себе справу проповіді у світі не тільки словами, але й листами, і в усі кінці землі писав так: «Навуходоносор цар усім народам, племенам і мовам, які живуть по всій землі… Знамення і чудеса, які звершив наді мною Всевишній Бог, угодно мені звістити вам. Які великі знамення Його і які могутні чудеса Його! Царство Його — царство вічне, і володіння Його — уроди іроди» (Дан. 3, 98-100). І виніс постанову, що всякий народ, плем’я, мова, якщо скаже навіть слово проти Бога Седраха, Мисаха й Авденаго, загине і дім його буде від даний на розграбування. І додає: «Бо немає іншого Бога, Який міг би так спасати» (Дан. 3, 96). Бачиш погрози в листах? Бачиш страх? Бачиш наставляння? Бачиш високого вісника і листи, розсіяні по всьому світу? То що ж, скажи мені? Чи отримає він однакову нагороду з апостолами за те, що таким чином сповістив про силу Бога, за те, що виявив таку велику ревність усюди сповіщати слово? Не отримає навіть мізерної, навіть найменшої частини її. Але ж він звершив таку ж справу, як і вони. Та оскільки тут з благовістям не поєднані труди і страждання, то й нагорода зменшується.

Один робив це, опираючись на владу і без побоювання, а інші, звершуючи проповідь, зустрічали перешкоди, були гнані, зазнавали мук, катувань, страждали, їх викидали, кидали в море, морили голодом, вони щодня помирали, страждаючи душею, хворіючи разом із кожним хворим, палаючи з кожним, хто спокушався. Ось за ці труди, а особливо за скорботи, і були їм визначені досить великі нагороди. «Кожний, — сказано, — одержить свою нагороду за своєю працею» (1 Кор. 3, 8), — не перестану постійно повторювати це. Ось тому людинолюбний Бог, незважаючи на те, що Павло часто благав звільнити його від страждань, і скорботи, і печалей, і небезпек, не виконав його бажання. «Тричі благав я Господа про те» (2 Кор. 12, 8), — говорить Павло, і не отримав успіху в проханні. Справді, за що він повинен був отримати найбільші нагороди? Зате, що проповідував без труднощів, проводячи спокійне і радісне життя? За те, що розкривав рот і, сидячи вдома, надавав рух язикові? Але це було б легко навіть для першого зустрічного, і для людини надто ледачої, і для того, хто проводить життя зніжене й розпущене. А тепер, цілком безсумнівно, отримає нагороду і вінці за рани, за різні види смерті, за втечу по землі і по морю, за саму скорботу, за сльози, за прикрощі («Три роки, — сказано, — день і ніч безперестанно зі сльозами навчав кожного з вас» (Діян. 20,31)).

10. Отже, усвідомлюючи і роздумуючи над тим, якою великою є користь від скорботного і сповненого трудами життя, радій і веселися, бо ти з юного віку йшла дорогою прибутковою, наповненою незліченними вінцями, і серед безперервних і сильних страждань. Справді, тебе не переставали постійно мучити хвороби тіла різних видів і властивостей, хвороби більш важкі, ніж незліченні види смерті. Не переставали спрямовуватися проти тебе незліченні сварки, образи і обмови. Постійно турбували тебе (нарешті) і сильні та безупинні приступи скорботи і джерела сліз. Кожне із цих (страждань) саме могло принести велику користь для тих, котрі терпіли. Так Лазар тільки через одну хворобу отримав однакову долю з патріархом, і лихослів’я фарисея принесло митареві виправдання, яке перевершувало виправдання фарисея. Так само і глава апостолів сльозами вилікував рану свого тяжкого гріха.

Отож, коли кожне із вищеназваних страждань, навіть окремо взяте, здається достатнім (для подання страждальцю великої користі), то подумай, наскільки великі нагороди одержиш ти, перетерпівши всі страждання разом з неабияким завзяттям, і причому терплячи їх постійно. Адже ніщо, ніщо не робить людей настільки славними і гідними подиву, ніщо не подає стільки незліченних благ, як безліч спокус, небезпеки, труда, печалі, скорботи, постійні підступи навіть з боку тих, від кого ніколи не очікували б цього, — але коли все це смиренно переноситься.
Так і сина Якова ніщо не зробило таким блаженним і славним, як тодішній наклеп, в’язниця, кайдани і прикрощі, що були з цим пов’язані. Звичайно, велика і чеснота його цнотливості, коли він отримав верх над єгипетською розбещеністю і відіпхнув від себе ту жалюгідну жінку, котра закликала його до беззаконного співжиття, однак не настільки великою, як страждання. Справді, скажи мені, що похвального в тому, щоб не вчинити перелюбу, не зруйнувати чужого подружжя, не осквернити подружнього ложа, яке ніколи йому не належало, не заподіяти кривда своєму благодійникові і не покрити ганьбою дім свого начальника? Що зробило його великим — це, головним чином, небезпека, зловмисність, несамовитість жінки, заполоненої пристрастю, вчинене проти нього насилля, неминуча в’язниця у спальні, яку приготувала для нього перелюбниця, сіті, які вона всюди розставила, обвинувачення, наклеп, в’язниця, кайдани після настільки великого подвигу, за який треба було б увінчати, всупереч усякій справедливості його ув’язнення у фортецю як засудженого за злочин разом із найгіршими злочинцями, бруд, залізні ланцюги, прикрощі в’язниці. Я бачу, що тоді він сяяв більше, ніж коли, сидячи на єгипетському престолі, роздавав нужденним хліб, долав голод і став загальною пристанню для всіх. Я тоді бачу його більш сяючим, коли ланцюги обіймають йому ноги і кайдани руки, ніж тоді, коли, будучи в пишному одязі, він наділений особливо великою могутністю. Один час був часом трудів і діяльності (я говорю про час ув’язнення), а інший — часом розкоші, відпочинку від трудів і почестей, які приносили велику приємність, але невеликий прибуток.

Ось тому я не настільки звеличую його, коли він був улюбленцем батька, як прославляю тоді, коли йому заздрили брати, коли його співмешканцями були вороги. І справді, ще з юного віку проти нього була піднята важка війна в батьківському домі, коли ті, котрі ворогували, хоч і не могли ні в чому його обвинуватити, однак мучилися і страждали від злості через те, що він користувався неабиякою поблажливістю з боку батька, хоч законодавець Мойсей сказав, що ця сила любові свій початок брала не від чесноти сина, а від часу його народження. Адже він народився після інших дітей і в глибокій старості батька (а такі діти особливо милі, бо вони народжуються понад очікування), тому і був улюбленцем. Любив його батько, сказано, «тому що він був сином старості його» (Бут. 37,3).

11. А написав це законодавець, як я думаю, оповідаючи не про те, що було, а вказуючи тільки причину і відмовку батька. Оскільки той почав зауважувати, що хлоп’яті заздрять, тому, бажаючи послабити пристрасть братів, придумав причину любові, яка б не породжувала великої заздрості. А що дійсно не це було причиною ніжної любові, а процвітаюча чеснота душі, більш зріла, ніж вік, добре видно у ставленні Якова до Веніаміна. Справді, якби цей (Йосиф) був улюбленцем із цієї причини, то набагато більше мав би бути улюбленцем той, хто був молодшим за нього. Адже він народився після Йосифа, і скоріше цей був для нього сином старості. Але, як я вже сказав, це була вигадка батька, який хотів припинити ворожнечу між братами.

Але він був не в змозі й цим досягти мети, а навпаки, полум’я розгоралося ще сильніше. Та оскільки до пори вони нічого не могли зробити, то чинили йому огидне безчестя, зводили ганебні обвинувачення. Отже, брати випередили варварську жінку і виявилися набагато гіршими, ніж вона. Та була безчесною у ставленні до чужого, а ці — у ставленні до брата. Але й тут вони не зупинилися в прояві своєї порочності, а вели боротьбу все далі й далі і, схопивши одного в пустелі, хотіли вбити, а потім продали — зробили рабом замість вільного, і причому продали в найгірше рабство. Адже вони віддали брата навіть не яким-небудь іноплемінникам, а варварам, які розмовляли іншою мовою і йшли у варварську країну. Бог же, маючи намір зробити його більш славним, терпів, коли це відбувалося, довго терпів, коли на місце одних небезпек приходили інші. Після заздрості та ганебного наклепу вони від дали його на вбивство і рабство, більш важке, ніж убивство.

Не опусти без уваги те, що сказано, а подумай, як було благородному юнакові, вихованому в батьківському домі у цілковитій свободі, в такій любові батька, раптом бути проданим братами, які ні в чому не могли його звинуватити, і бути відданим чужоземцям іншомовним і злим, які скоріше були звірами, ніж людьми. Як було для нього стати вигнанцем і переселенцем, рабом і чужоземцем замість вільного і громадянина, і, насолоджуючись таким великим щастям, раптом отримати найжорстокіших господарів і бути відведеним у чужу і варварську землю й опинитися в крайньому горі рабства, будучи абсолютно незвичним до цього. Але й на цьому горе не зупинилося. Навпаки, після тих дивних сновидінь, які провіщували йому поклоніння братів, знову на зміну одному злу приходило інше. І справді, ці купці, взявши його, не тримали біля себе, а знову продали іншим, гіршим варварам. Ти знаєш, що означає, в розумінні горя, міняти одних господарів на інших. Коли знову купують чужоземці, і причому більш суворі, ніж попередні власники, то вони роблять рабство більш тяжким.

Так він опиняється в Єгипті, у тому Єгипті, який тоді вів війну з Богом і шаленів, звідки явились безсоромні вуста, звідки були богохульні слова. І він опиняється в єгиптян, серед яких тільки він спромігся зробити великого Мойсея втікачем і вигнанцем. Після того, як він там трохи заспокоївся, бо людинолюбний Бог, Який дивно влаштовує справи, зробив дикого звіра, котрий купив його, вівцею, тут же знову почала готуватися для нього арена, поле битви, боротьба, змагання і труди набагато більші, ніж були попередні. Господиня, поглянувши на нього беззаконними очима і будучи підкореною вродою його обличчя, цілковито заполонилася пристрастю і через цей неприборканий любовний потяг до нього перетворилася із жінки на левицю. І знову ворогом стала та, котра проживала поряд, тільки в неї була причина протилежна причині його попередніх ворогів, бо ті вигнали його з дому через ненависть, а ця, — люблячи і згораючи пристрастю до юнака. І відбулася подвійна чи, краще сказати, потрійна і різноманітна війна. Справді, не подумай, що він, перестрибнувши через сіті й за коротку мить розсікши петлю, звершив цей подвиг без труднощів. Він справді переніс великі труди.

12. А коли хочеш краще зрозуміти і це, то подумай, що таке молодість і квітуча пора юності. Він якраз був тоді в квітучому віці, коли пробуджується надто сильне полум’я природи, коли піднімається велика буря пристрасті, коли розум стає більш слабким. Адже душі юнаків не надто захищають себе великою розсудливістю і не виявляють великої запопадливості щодо чеснот, тоді як буря пристрастей буває дуже тяжкою, а керуючий пристрастями розум — немічний. Водночас із природою та віком була, крім того, і сильна неприборканість жінки. І подібно, як ті перські руки з великим старанням розпалювали вавилонську піч, подаючи вогню щедру їжу і кидаючи в полум’я різні горючі засоби, так і тоді та жалюгідна і нещасна жінка запалювала полум’я більш тяжке, ніж та піч, жінка, від якої пахло ароматами, яка зачаровувала юнака підрум’яненими щоками, підфарбованими очима, знеможеним голосом, рухами, хтивою ходою, м’яким одягом, золотими прикрасами та іншими подібними незліченними чарами.
Як талановитий мисливець, наміряючись заволодіти твариною, яку важко впіймати, пускає в хід усі знаряддя свого мистецтва, так і вона, знаючи цнотливість юнака (бо впродовж такого часу вона не могла залишатися непоміченою), вирішила, що для полону юнака їй необхідне неабияке озброєння, а тому пускала в хід всю зброю неприборканості. Але й цим вона не задовольнялася, а вичікувала принагідного часу і місця, зручного для полювання. Тому, будучи заполоненою пристрастю, вона не відразу вчинила напад, а довго вичікувала, страждаючи від цієї безчесної пристрасті, приготовляючись і боячись, щоб через поспішність і недбало обміркований задум здобич не вислизнула. І одного разу, побачивши його самого в домі, коли він виконував звичні справи, вона, нарешті, копає найглибшу прірву і, розпростерши звідусіль крила задоволення, ніби вже маючи юнака в сітях, входить, напавши одна на самітного. А точніше — не одна, бо вона мала своїми помічниками і вік. і природу, і свої знаряддя. І, нарешті, вона насильно тягне цього благородного юнака до беззаконної справи.

Що може бути тяжчим за цю спокусу? Які печі і полум’я можуть бути сильнішими за те, коли юнак у квітучому віці, раб, самотній, вигнаний з батьківщини, чужоземець, переселенець, захоплений у такій самоті (бо і це також веде до такого полону) настільки хтивою і шаленіючою господинею, настільки багатою й володіючою такою великою могутністю, був нею захоплений, і зваблюваний, і ведений до господарського ложа, і це після настільки великих небезпек та прикрощів? Адже ти знаєш, що більшість людей, коли трапиться бути спокушеними горем і перебувати в нещасті, а потім бути покликаними до розкоші, спокою та розбещеного і розпутного життя, біжать на заклик дуже охоче. Але не таким був цей. Навпаки, він твердо стояв, у всьому виявляючи свою непохитність. Я сміло міг би порівняти цю спальню із вавилонською піччю, і Даниїловим ровом із левами, й утробою морського звіра, до якої потрапив був пророк. А скоріше я назвав би її навіть набагато більш важкою, ніж ті. Там перемога з боку зла була смертельною для тіла, а тут — ставала смертю для душі і то смертю безсмертною, нещастям, у якому немає полегшення. Тут був не тільки небезпечний рів, але й те, що разом із насиллям та підступністю (ця спальня) була наповнена великими ласками, сильним і різноманітним вогнем, який палить не тіло, а спалює саму душу.

Вказуючи на це, Соломон, який особливо добре знав, що означає сходитися з жінкою, яка має чоловіка, говорить: «Чи може хто взяти собі вогонь у пазуху, щоб не прогорів одяг його? Чи може хто ходити по вугіллю, яке горить, щоб не обпекти ніг своїх? Те саме буває і з тим, хто входить до дружини ближнього свого: хто доторкнеться до неї, не залишиться без провини» (Притч. 6, 27-29). Зміст його слів такий: як неможливо, щоби будь-хто, перебуваючи у вогні, не обпікся, так неможливим є і те, щоби будь-хто, перебуваючи у зв’язку з жінками, уник вогню, який від цього спричиняється. Цей же пережив те, що було набагато важчим. Сам він не торкнувся до неї, а був затриманий нею, захоплений на самоті, і це після того, як був доведений до знемоги настільки великими прикрощами, виснажений злими підступами і прагнув спокою і безпеки.

13. І все ж таки, опинившись у таких сітях і бачачи, що на нього нападає різноликий звір і всіляко мучить його: дотиком, голосом, очима, рум’янами, підфарбовуванням, за допомогою золотих речей, пахощів, одягу, звернень, слів, убрання, в яке вона була вбрана, за допомогою самітності, за допомогою того, що це залишалося приховано від інших, за допомогою багатства, могутності, за допомогою того, що ця жінка водночас мала своїм союзником, про що я вже говорив, вік, природу, рабство, перебування його в чужій країні — він переміг все те полум’я. Я кажу, що ця спокуса набагато тяжча і від заздрості братів, і від родинної ненависті, і продажу, і влади варварів, і довгої подорожі, і перебування в чужій землі, і в’язниці, і кайданів, і тривалого часу, і прикрощів, які були тут. Так, небезпека перевершувала всякі межі.
А після того, як він уник і цієї війни, і тут повіяв наповнений росою вітер, який появився як від благодаті Божої, так і завдяки чеснотам юнака, — а в нього було стільки спокою і цнотливості, що він постарався покласти кінець її несамовитості, — після того як, кажу, він вийшов недоторканим, подібно до юнаків, котрі уникли перського полум’я, «і навіть, — сказано, — запаху вогню не було від них» (Дан. 3, 94); після того, як виявив себе великим борцем цнотливості й уподібнився до адаманту, погляньмо, що він тут же отримав, які нагороди йдуть за переможцем. Знову злі підступи і провалля, смерть і небезпека, наклеп і безрозсудна ненависть. Так, та жалюгідна жінка задовольняє тоді свою любов гнівом і поєднує пристрасть з пристрастю, до безсоромного потягу додає беззаконний гнів і після перелюбу стає ще й убивцею. Дихаючи надзвичайною ненавистю і дивлячись кровожерними очима, вона затіває розпусний суд, ставить суддею господаря того юнака, свого чоловіка, варвара, єгиптянина і виносить обвинувачення без свідків. Вона не дозволяє обвинувачуваному навіть увійти до судилища, обвинувачує його без побоювання, покладаючись на нерозсудливість і прихильність до неї судді, на правдивість, що надихається її обличчям, і на рабське становище обвинувачуваного, і, сказавши супротивне тому, що було насправді, перемогла суддю і схилила його винести бажаний для неї вирок: засудити безвинного і накласти найтяжчу кару, і відразу ж — в’язниця, ув’язнення і кайдани.
І той муж, гідний подиву, був засуджений, навіть не побачивши судді. І що було особливо прикро — його засудили як перелюбника, який зажадав ложа господині, який осквернив чужий шлюб, як упійманого і викритого. І суддя, і обвинувачка, і винесене покарання зробили те, що, на думку більшості людей, які не знали істини, здавалося вірогідним. Однак це не збентежило юнака і він не сказав:
— Чи це відповіді на сновидіння? Чи це звершення тих видінь? Це нагорода за цнотливість? Безрозсудний суд, несправедливий вирок і знову ганебний поголос! Я був вигнаний недавно з батьківського дому як розпусник, тепер укинутий до в’язниці як перелюбник, що осквернив цнотливість жінки, і всі так думають про мене. І брати, які мали б поклонятися мені (бо так віщали сновидіння), перебувають на волі, у безпеці і задоволенні, у рідному краю і в батьківському домі, а я, який мав би царювати над ними, зв’язаний тут разом із грабіжниками гробниць, разом з розбійниками, разом зі злодіями. Я і після вигнання з батьківщини не звільнився від неспокою та неприємностей, але й у чужій землі знову переслідують мене провалля та гострі мечі. Тоді як та, котра вчинила це й наговорила на мене, за кожний з обох зухвалих учинків мала б заслуговувати смерті, тепер радіє і тріумфує, наче увінчана трофеями і сяючими нагородами за перемогу, а я, не вчинивши нічого несправедливого, зазнаю найтяжчої кари.

Нічого такого він не сказав і не подумав, але як борець, який прямує серед вінків, радів і веселився, не маючи ненависті ані до братів, ані до перелюбниці. З чого це видно? З того, що він сам одного разу говорив одному з тих, який тоді там був ув’язнений. Він настільки був далеким від поневолення скорботою, що розвіював скорботу і в інших. Так, коли побачив, що деякі там збентежені, опечалені і засмучені, він тут же підійшов, щоб довідатися про причину. А довідавшись, що занепокоєння було викликане побаченим уві сні, розтлумачив сновидіння. Потім, просячи нагадати цареві про його звільнення, бо хоч він і був шляхетним і гідним подиву, однак все ж таки був людиною і не хотів страждати в тих оковах, — отже, просячи нагадати про нього перед царем і переконати звільнити його з оковів, був змушений при цьому сказати і про причину, з якої він був укинутий до в’язниці, щоб і той, просячи за нього, мав принагідну причину для його захисту. Однак при цьому він не згадав нікого зі своїх кривдників, але, знявши обвинувачення тільки із себе, на цьому зупинився і не вказав на тих, котрі згрішили проти нього. «Я, — каже він, украдений із землі євреїв; а також і тут нічого не зробив, за що б кинути мене у в’язницю» (Бут. 40, 15). І заради чого ти не говориш про блудницю, перелюбницю, братовбивць, заздрощі, продаж, несамовитість господині, напад, її розбещеність, сіті, хитрощі, наклепи, неправедний суд, розбещеного суддю, беззаконне рішення, вирок, який не має підстави? Чому ти мовчиш про це, а приховуєш?
— Тому, що я не вмію пам’ятати зла, — каже він, — бо це для мене служить вінцями і нагородами, і нагодою для більшої користі.
14.Чи бачиш лагідну душу? Чи бачиш душу чисту від гніву і вищу за сіті? Чи бачиш, як він більше співчуває кривдникам, ніж пам’ятає їхнє зло? Щоб не видати ані братів, ані ту хижу жінку, він говорить: «Я украдений із землі євреїв; а також і тут нічого не зробив». І ніде він не згадує ані про особи, ані про рів, ані про ізмаїльтян, ані про будь-що інше. Але й після цього на його долю все ж таки випало надзвичайне випробовування. Той, хто отримав від нього таку велику втіху і, згідно із його провіщенням, був звільнений від кайданів і покликаний до попередніх почестей, забув про благодіяння і прохання праведного. І один був слугою у царських палацах, насолоджуючись великим щастям, а інший, сяючи світліше за сонце і випромінюючи надзвичайно сяюче проміння чеснот, жив ще у в’язниці, і не було нікого, хто б нагадав про нього цареві.
Так мало бути для того, щоб йому були сплетені ще більші вінці і були приготовлені ще цінніші нагороди. Ось тому тоді, з волі Божої, влаштовувалися і більш довгі дороги для бігу, Який хоч і дозволяв залишатися місцем боротьби, однак не залишав його цілковито в небезпеці, а робив так, що зловмисники виявляли свої підступи лише настільки, наскільки потрібно було, щоб не знищити і борця, і водночас не усунути супротивника чеснот. Так, хоч Він допустив, щоб юнак був кинутий у рів, щоби був закривавлений його одяг, однак не дозволив братам дійти до убивства. Правда, це порадив один із братів, однак усе відбувалося відповідно до Божественного Провидіння. Те саме трапилося і в історії з єгипетською жінкою.

Чому, справді, скажи мені, настільки палкий і неприборканий чоловік (адже ви знаєте плем’я єгиптян), гнівливий і сердитий (адже і ця пристрасть притаманна їм з надмірністю), не вбив і не віддав негайно вогню того, котрий, як він вірив, був перелюбником й образив його дружину? Чому він, будучи до такої міри безрозсудним, що оголосив вирок на підставі показань тільки однієї сторони і не дав обвинувачуваному права на слово, виявив під час покарання неабияку поблажливість, і це тоді, коли бачив, що дружина шаленіє, біснується, оплакує спричинене їй насилля, носить розірваний одяг і від того ще сильніше запалюється, плаче і волає? І все ж таки, ніщо тут не спонукало його до вбивства. Хіба це можливо, скажи мені? Хіба не очевидно, що Той, Хто приборкав левів й охолодив піч, Той стримав і безмірний гнів цього звіра й погасив його люте обурення, щоб відповідно стрималося й покарання?

Те саме трапилося, як можна бачити, і у в’язниці. Бог допустив, щоб Йосиф був ув’язнений і знаходився разом із засудженими, однак звільнив його від жорстокості в’язничника. Ти знаєш, що таке в’язничник, але до Йосифа тоді він був милостивим і лагідним і не тільки не пригнічував його будь-якою роботою, а навіть поставив начальником над тими, котрі були там, і це після того, як прийняв його як засудженого перелюбника і перелюбника особливого, — адже думали, що це ним було вчинене зухвальство щодо дому не простого, а великого і славного. Однак ніщо не злякало в’язничника і не змусило його бути до юнака суворим. Так вінці спліталися стражданнями, і допомога Божа приходила з великим достатком.

Я хотів би написати листа ще довшого, та оскільки, думаю, і цей занадто перевершив міру, тому, завершуючи на цьому, я переконую твоє благочестя в тому, про що я завжди просив: відганяти від себе скорботу, прославляти Бога, що ти завжди робила і постійно робиш, дякуючи Йому за всі ці тягарі та прикрощі. Так ти і сама придбаєш найбільші блага, і дияволу завдаси смертельного удару, і нам принесеш велику втіху, і зможеш з великою легкістю відігнати хмару скорбот, і насолодитися незворушним спокоєм. Отже, не знемагай, а, звільнившись від цього диму (бо, коли захочеш, то всі ці скорботи розвієш легше за дим), знову сповісти нам про це, щоб ми, перебуваючи далеко від тебе, отримали від такого листа велику радість.

Лист до Олімпіади четвертий

1. Ніскільки не турбуйся про нас через суворість зими, хворобу нашого шлунка та набіги ісаврян і не муч себе турботами. Зима була такою, якою зазвичай буває у Вірменії. Більше не можу сказати нічого, і нам вона не дуже шкодить. Адже ми, передбачаючи її, вживаємо заходів, щоб уникнути шкоди, яка може бути від цього: постійно розпалюємо вогонь, усіляко закриваємо кімнату, де залишаємося, користуючись килимами, і весь час залишаємося вдома. Правда, нам це неприємно, але заради користі, яка від цього буває, можна терпіти, бо поки ми залишаємося вдома, тоді не надто мучимося від холоду, а коли буваємо змушені на деякий час вийти і побути на свіжому повітрі, тоді завдаємо собі чималої шкоди. Тому і твою чесність благаю і як найбільшої милості прошу: більше піклуватися про лікування хвороби твого тіла. Правда, і скорбота спричиняє хворобу, але коли ще й тіло перестраждало і зовсім ослабло, і залишається в неабиякій зневазі, не користується ані лікарями, ані свіжим повітрям, ані достатком необхідних речей, то подумай, що від цього може бути чимале збільшення небезпеки. Тому прошу твою чесність користуватися різними досвідченими лікарями і ліками, які можуть усувати такі хвороби.

Так і ми за кілька днів перед цим, коли через погодні умови наш шлунок тягнуло на блювоту, скориставшись всяким піклуванням, а водночас ліками, присланими від господині моєї, прекрасної Синкліти, ліквідували хворобу, не виявивши при цьому потреби вживати їх більше трьох днів. Тому прошу тебе: і сама користуйся ними, і подбай, щоб їх знову прислали нам, бо коли ми знову почали відчувати розлад, тоді скористалися ними і все виправили. Дійсно, вони заспокоюють внутрішнє запалення, витягують вологу, забезпечують у належній мірі теплотою, подають надзвичайну бадьорість і збуджують потяг до їжі, і доказом є те, що все це вони дали нам за декілька днів. Тому постарайся упросити господаря мого, шановного коміта Феофіла, щоб він знову приготував і надіслав їх (ліки) нам.

Нехай не засмучує тебе те, що ми тут зимуємо, бо тепер почуваємо себе набагато легше і здоровіше, ніж торік. Коли б і ти виявляла належне піклування про себе, то почувала б себе набагато краще. А коли кажеш, що хвороби в тебе почалися від скорботи, то навіщо знову жадаєш від нас листів, коли ніскільки не скористалася ними для отримання гарного настрою, але до такої міри віддалася владі скорботи, що навіть бажаєш тепер переселення із цього життя? Хіба ти не знаєш, яка велика нагорода призначена для душі, котра дякує навіть за хворобу? Хіба не часто я розмовляв з тобою про ці речі і коли перебував з тобою, і через листи? Та оскільки, можливо, або безліч справ, або сама природа хвороби і безупинні прикрощі не дозволяють тобі постійно тримати сказане у свіжій пам’яті, то послухай, як ми почнемо знову наспівувати те саме виразкам твоєї скорботи: «Писати про те саме, — каже Апостол, — для мене не обтяжливо, а для вас повчально» (Флп. 3, 1).

2. Отже, що я і говорю, і пишу? Для надбання слави, Олімпіадо, немає нічого рівного терпінню, яке виявляється під час хвороб. Справді, ця чеснота за своєю перевагою є царицею благ і вершиною вінців. І подібно, як воно (терпіння) царює над іншими чеснотами, так воно є найславнішим серед усього іншого і саме в собі. Сказане, можливо, є незрозумілим, тому поясню. Отже, що ж таке я кажу? Ані втрата майна, навіть якби хтось позбувся всього, що мав, ані позбавлення честі, ані вигнання з батьківщини і відведення в чужу країну, ані муки від трудів і роботи, ані життя у в’язниці, ані перебування в кайданах, ані осудження, образливі слова і глузування — не вважай, що мужнє перенесення всього цього є насправді бодай малим виявом терпіння. А що це так, показує Єремія, великий і славний муж, який чимало зазнав від цієї спокуси (Єр. 15). Але продовжую: ані це, ані втрата дітей, навіть якби вони були викрадені всі разом, ані постійно наступаючі вороги, ані будь-яке інше подібне лихо і навіть сама вершина того, що вважається печальним, — смерть, надзвичайно страшна і жахлива, є не настільки важкою, як тілесна недуга.

Це показує найбільший борець терпіння, який після того, як упав у тілесну хворобу, вважав смерть звільненням від своїх нещасть, які його мучили, і коли терпів усі прикрощі, то не відчував їх, хоч й отримував удари один за одним, і останній з них смертельний. Адже не маловажним, а навпаки, виявом крайньої ненависті проти нього було те, що чоловікові літньому, який уже не вперше отримує випробовування, а вже виснаженому безліччю стріл, що летіли одна за одною, завдати смертельного удару через загибель дітей — удару настільки важкого, щоб погубити дітей обох статей і всіх разом, у молодому віці і насильницькою смертю, і приготувати для них несподівану могилу самим вибором смерті. Так, він не побачив їх лежачими на постелі, не цілував їхніх рук, не чув останніх слів, не доторкнувся до їхніх ніг і колін, не зімкнув вуст, не закрив їхніх очей, коли вони помирали, хоч це чимало сприяє розраді батьків, які втрачають своїх дітей. Він не проводив до могили спочатку одних, а після повернення знаходив розраду у своїй скорботі за померлими в інших. Ні, він почув, що всі вони були засипані під час бенкету, який буяв не пияцтвом, а любов’ю, за трапезою братерської любові, лежачи на ложі, де все змішалося разом: кров, вино, келихи, покрівля, трапеза, пил, тіла дітей. І все ж таки, коли він почув про це, а ще раніше про інші нещастя, які були тяжкими по-своєму, бо і (все інше) трагічно загинуло: й отари овець, і всі стада худоби, одні, як говорив злий вісник сумної події, були знищені вогнем, що зійшов з неба, інші були всі разом викрадені різними ворогами і вбиті разом із пастухами, — і все-таки, кажу, бачачи таку бурю, що вибухнула в одну мить над полями, над домом, над тваринами, над дітьми, бачачи хвилі, що йдуть одна за одною, постійні скелі, глибокий морок і нестерпний напір хвиль, він не піддавався скорботі і майже не звертав уваги на те, що сталося, хіба лише настільки, наскільки він був людиною і батьком.

Але коли він був відданий хворобі і виразкам, тоді став шукати смерті, тоді почав і плакати, і ремствувати, щоб ти зрозуміла, що саме це є найтяжчим і найвищим видом терпіння. І це знає злий демон. Ось тому, коли він, використавши всі ті засоби, побачив, що борець залишається незворушним і спокійним, тоді кинувся до цього найбільшого випробовування, кажучи, що все інше можна перетерпіти: чи втрату дитяти, чи майна, чи будь-чого іншого (бо це визначається словами «шкіра за шкіру» (Іов. 2,4)), однак смертельним ударом є той, коли хтось отримує страждання тілесні. Ось тому, коли він (диявол) був переможений після цієї боротьби, то не зміг і голосу підняти, хоч раніше сперечався вкрай безсоромно. Тут уже, кажу, він не знайшов можливим видумати ще чогось безсоромного, а втік із закритим від сорому обличчям.

3. Але якщо той бажав смерті, не виносячи страждань, то не думай, що це для тебе служить виправданням у бажанні смерті. Справді, подумай, коли той бажав і за яких обставин, а саме: коли закон ще не був даний, пророків не було, благодать у такій мірі не була вилита, і сам він не отримав участі в інших видах цнотливості. А що від нас справді вимагається більше, ніж від тих, котрі жили у той час, і що нам визначені більш важкі подвиги, послухай, як говорить про це Христос: «Якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 5, 20). Тому не думай, що тепер бажання смерті не несе за собою вини, а слухай голосу Павла, який говорить: «Визволитися і бути з Христом…, незрівнянно краще; а залишатися в плоті потрібніше для вас» (Флп. 1, 23-24). Чим більше підсилюються муки, тим збільшуються і вінці; чим більше обпалюють золото, тим чистішим воно стає; чим ширше море перепливає купець, тим більше збирає товарів.

Отже, не думай, що тебе жде мале випробовування, ні — очікує більш високе, ніж усі ті, котрі ти перетерпіла (маю на увазі випробовування, пов’язані із хворобами тіла). Так для Лазаря (хоч я і часто говорив тобі це, але ніщо не завадить сказати те саме й тепер) цього було досить для спасіння (Лк. 16), і відійшов він на лоно того, хто відкривав дім для прихожих, хто з волі Божої постійно був переселенцем, хто заколов рідного сина, єдинородного, даного в глибокій старості, — який не зробив нічого такого, оскільки легко переніс убогість і хворобу, і відсутність заступників. Для тих, хто мужньо переносить дещо подібне, це стає дійсно настільки великим благом, що Бог, коли побачить, що хтось дуже тяжко згрішив, звільняє від важкого тягаря гріхів; а коли побачить прикрашеного чеснотами і праведного, то для нього виявляється не мала, а навіть дуже велика милість перед Ним.

Так страждання плоті служать сяючим вінцем для праведних, сяючим набагато світліше за сонце, і найбільшою очисною жертвою для тих, котрі згрішили. Ось тому того, хто збезчестив батьківський шлюб й осквернив його ложе, Павло віддає на загибель плоті, таким чином очищаючи його. А що це дійсно служило очищенням від такої великої ганьби, послухай, як говорить Апостол: «Щоб дух спасся у день Господа нашого Ісуса Христа» (1 Кор. 5, 5). І обвинувачуючи інших в іншому жахливому гріхові, а саме тих, котрі негідно споживали святу Трапезу, ті невимовні Таїни, і сказавши, що такий «винний буде супроти Тіла і Крові Господньої» (1 Кор. 11, 27), глянь, як, за його словами, і вони очищаються від цього важкого гріха. Він каже: «Через те багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає» (1 Кор. 11, 30). Далі вказуючи, що справа в них не обмежиться цим покаранням, але від цього буде належна вигода — звільнення від звіту за цей гріх — він додав: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 31-32).

А те, що й ті люди, які виявили великі чесноти, отримують від цього велику користь, це видно як із життя Іова, який завдяки цьому сильніше засяяв, так і з життя Тимофія, який, будучи настільки прекрасним, отримавши таке велике служіння і разом з Павлом обійшовши весь світ, страждав від хвороби не два чи три дні, не десять, не двадцять, не сто, а постійно впродовж багатьох днів, так що його тіло надто знесилилося. Вказуючи на це, Павло говорив: «Вживай небагато вина заради шлунка твого і частих твоїх недуг» (1 Тим. 5,23). І той, хто воскрешав мертвих, не зцілив його немочі, а залишив його в горні хвороби, щоб і від цього для нього зібралося велике багатство милості. Що сам він отримав від Господа і в чому був наставлений від Нього, цього він учив і учня, бо коли сам і не впадав у хворобу, то все ж таки спокуси мучили його не менше за хвороби і приносили плоті великі страждання. «Дано мені, — каже він, — жало в плоть, ангел сатани, пригнічувати мене» (2 Кор. 12, 1), маючи наувазі побиття, окови, кайдани, в’язниці — те, що його часто водили, мучили й катували бичами кати. Ось тому він, не виносячи страждань, які через це терпів тілесно, говорив: «Тричі благав я Господа про те (під словом «тричі» мається на увазі «часто»), щоб він відступився від мене» (2 Кор. 12, 8). Потім, коли не отримав того, чого просив, він усвідомив користь від цього, заспокоївся і радів від того, що відбувалося.

Так і ти, хоч і залишаєшся вдома, і прив’язана до постелі, не думай, що ведеш дозвільне життя, бо, маючи постійного ката, який живе разом з тобою, — цю надмірну хворобу — ти терпиш страждання більш тяжкі, ніж ті, кого тягнуть, катують і мучать кати, і хто терпить крайні прикрощі.

4. Отже, не бажай тепер смерті і не нехтуй турботами про своє тіло, бо і це є небезпечним. Тому і Павло радить Тимофієві старанно піклуватися про себе. Щодо хвороби досить сказати того, що сказано. Якщо ж приносить тобі скорботу розлука з нами, то очікуй кінця і цьому. Це я сказав тепер не для того, щоб утішити тебе, а тому, що знаю, що так неодмінно буде.

Якби цього не мало статися, то, думається мені, я давно помер би саме тому, що на мене потоком хлинули випробовування. Крім усього того, що я перетерпів у Константинополі, треба знати, скільки витерпів після відходу звідти впродовж цього довгого і важкого шляху, витерпів таке, що в більшості це здатне було заподіяти смерть. А скільки потім після прибуття сюди, скільки після переселення з Кукуза, скільки після перебування в Аравісі. Але всього цього ми уникли і тепер здорові і знаходимося в повному благополуччі, так що навіть усі вірмени дивуються, що в такому немічному і худорлявому тілі я переношу такий нестерпний холод, що можу дихати, тоді як люди, які звикли до зими, чимало страждають від неї. Однак ми перебуваємо неушкодженими до цього дня, уникнули рук розбійників, які часто нападали, живемо при відсутності необхідних речей, не маючи можливості користуватися навіть лазнею. Коли ми жили в Константинополі, тоді нам постійно того бракувало, а тепер знаходимося в такому стані, що навіть не бажаємо подібної розради: навпаки, ми стали тут ще й здоровішими. Ані суворість клімату, ані пустельність місця, ані вбогість їстівних припасів, ані відсутність прислужників, ані неуцтво лікарів, ані відсутність лазень, ані постійне ув’язнення в одному помешканні, наче у в’язниці, ані та обставина, що я позбавлений можливості рухатися, у чому я завжди відчував потребу, ані постійне перебування в диму і біля вогнища, ані страх перед розбійниками, ані постійні напади, ані інше будь- що в цьому роді — ніщо не здолало нас. Навпаки, ми почуваємо себе здоровішими, ніж були там, але, все ж таки, це тому, що старанно піклувалися про себе.

Отже, беручи це до уваги, відганяй від себе скорботу, котра з цієї причини тепер оволоділа тобою, і не жадай від себе надмірних і важких трудів. Я послав тобі те, що недавно написав, а саме: хто не чинить із собою несправедливо, тому ніхто інший зашкодити не зможе, і роздуми, які я тепер послав твоїй чесності, переслідують саме цю мету. Отже, постійно переглядай їх, а коли буваєш здорова, читай навіть уголос. Це буде для тебе, якщо захочеш, достатніми ліками. А коли будеш сперечатися з нами, не будеш піклуватися про себе і, незважаючи на незліченні переконання й умовляння, якими ти можеш скористатися, не побажаєш піднятися з болота скорботи, тоді й ми неохоче будемо відгукуватися і відправляти тобі часті і довгі листи, якщо ти не маєш наміру отримувати з них бодай якусь користь для придбання гарного настрою. Як же ми довідаємося про це? Довідаємося, коли ти будеш не говорити, а виявляти справами, бо і тепер ти говорила, начебто дещо інше, однак цю хворобу заподіяла тобі скорбота. Бо ти ж сама зізналася в цьому. То ж коли не звільнишся від хвороби, ми не повіримо, що ти звільнилася і від скорботи.

Справді, якщо вона спричиняє хворобу, як і ти сама сповістила, то зрозуміло, що після видалення її, ліквідована буде і хвороба. Після того, як витягнути корінь, гинуть і його паростки. Тож, коли вони залишаться квітучими і повними сил і будуть приносити неналежні плоди, то ми не можемо бути переконаними, що ти звільнилася від кореня. Тому покажи мені не слова, а діла, і коли будеш здоровою, тоді побачиш, що знову будуть посилатися тобі листи, які перевершують міру слів. Не вважай також для себе малою розрадою те, що ми живі, що здорові, що, перебуваючи у таких важких обставинах, звільнилися від хвороби і недуги; а це, як я довідався, дуже засмучує і турбує наших ворогів. Відповідно і вам належить вважати це найбільшим підбадьоренням і головною втіхою. Не називай самотніми твоїх супутників, які тепер завдяки стражданням, що вони терплять, ще більше написані на небесах. Я дуже печалився через ченця Пелагія2. Тому подумай, яких великих вінців заслуговують ті, котрі стоять відважно на своїй варті, коли навіть чоловіки, що проводили життя в надзвичайно великих аскетичних подвигах і відзначалися витривалістю в трудах, виявляються такими, що легко піддаються обману.

Лист до Олімпіади п’ятий

1. Збільшилися ваші муки, знову влаштовані більш просторі місця боротьби, більш довгі скачки на аренах, більше полум’я роздуває гнів ваших зловмисників. Але не треба бентежитися і лякатися: навпаки, саме тому і варто особливо радіти й веселитися, увінчуватися і торжествувати. Якби ви в попередні часи не завдали дияволові смертельних ударів, то цей звір не розлютився б до такої міри, щоб піти далі. Те, що він нападає сильніше, накидається, що виявляє більше безсоромності й виливає більше отрути, це служить доказом як вашої мужності і перемоги, так і його тяжчої поразки.
Так було й щодо блаженного Іова. І тоді диявол, після того як був переможений через позбавлення праведника майна і втрати дітей, подаючи яскравий доказ того, що отримав важкі рани, кинувся до глави горя: облоги тіла, джерела черв’яків, хору ран — це я називаю хором, вінцем і роєм незліченних нагород. Але й на цьому він не зупинився, ні. Коли в нього вже не залишалося жодного іншого засобу (бо викликав ту хворобу, як крайню межу горя), він знову став пускати в хід інші хитрощі, налаштовуючи дружину, підбурюючи друзів, збуджуючи і роблячи зухвалими слуг, ятрячи всім цим його рани. Те ж саме не перестає він чинити й тепер, однак на свою ж голову, бо завдяки цьому ваші справи з кожним днем стають більш сяючими, величнішими і світлішими, багатство ваше примножується ще більше, вигода ще більш щедра, являються один за одним безупинні вінці, через самі прикрощі неабияк зростає ваша мужність, і підступи ворогів укріплюють ваше терпіння.

Такою є природа мук. Тих, хто покірно і мужньо переносить їх, вони роблять вищими за біди, вищими за стріли диявола і навчають нехтувати злими підступами. Так і дерева, котрі ростуть у тіні, бувають слабкішими і менш здатними для плодоносіння, а ті, котрі зазнають різних змін клімату і піддаються нападам вітрів і спекоті сонячних променів, міцнішають, буяють листям і вгинаються під вагою плодів. Так буває зазвичай і на морі. Ті, котрі вперше зійшли на корабель, хоч би вони були й досить мужніми, через свою недосвідченість бентежаться, бояться, зазнають запаморочення, а ті, котрі перепливали багато морів, перенесли багато буревіїв і підводних скель та стрімчаків, нападу морських звірів та підступності морських розбійників і піратів, котрі переживали постійні морські бури, ті сидять на кораблі з більшою відвагою, ніж інші ходять по землі, сідаючи не всередині в основі корабля, а на самих його бортах, стоячи без остраху і на носі, і на кормі. Так само і ті, котрі спочатку на очах усіх лежали з тремтінням і страхом, після того, як переживуть велику бурю, і канат тягнуть, і вітрила розтягують, і за весла беруться, і сміливо бігають по всьому кораблю.
Отже, нехай ніщо із того, що відбувається, не бентежить вас. Вороги мимоволі поставили нас у таке становище, що ми не можемо зазнати зла. Витративши всі свої стріли, вони цим не досягли нічого, крім того, що накликали на себе безчестя і глузування, і їх усюди сприймають як ворогів усього світу. Такою є відплата зловмисникам, таким є кінець воєн. Ах, яка велика чеснота виявляти зневагу до земних речей! Через зловмисників вона отримує користь, через зловмисників увінчується, через тих, хто чинить зло, вона починає сяяти сильніше, через тих, котрі намагаються знищити її, вона робить тих, котрі дотримуються її, більш сильними, більш піднесеними, нескоримими, нездоланними, такими, що не мають потреби ані в зброї, ані в списах, ані в мурах, ані в ровах, ані у вежах, ані в грошах, ані у військах, а тільки у твердій волі і непохитній душі, і осоромлює всяку людську зловмисність.

2. Отже, моя боголюбива господине, постійно повторюючи це і собі, і тим, котрі разом з тобою ведуть цю прекрасну боротьбу, збуджуй душі всіх, набирай свій бойовий стрій, щоб для тебе був подвійний, і потрійний, і багаторазовий вінець чеснот як за те, що сама терпиш, так і за те, що й інших спонукаєш до того ж. Переконуй їх покірно переносити все і зневажати тінями, нехтувати обманом сновидінь, зневажати брудом і зовсім не говорити про дим, не думати, що тягарем для вас є павутиння, і бігти мимо гниючої трави. А саме цим, а то й ще мізернішим, є марнота людського благоденства. І нелегко можна знайти образ, який би точно відображав його марноту. Крім цієї своєї мізерності, воно ще приносить тому, хто сильно жадає його, і чималу шкоду не тільки в майбутньому віці, але й у цьому житті, і навіть у ті дні, коли ним насолоджуються. Подібно, як чеснота саме в той час, коли зазнає нападу, тріумфує і процвітає, стає більш світлою, так і порок саме в той час, коли йому прислужують і лестять, виявляє своє безсилля і робить себе предметом неабиякого сміху і крайньої зневаги.

Скажи мені, хто насправді був більш гідний жалю, ніж Каїн, і саме в той час, коли він, здавалося, здолав брата й отримав над ним верх, і був переповнений злістю й гнівом, гнівом беззаконним і мерзенним? Що більш гріховне за ту правицю, котра, здавалося, перемогла; правицю, котра завдала удару і вчинила вбивство; і за той безсоромний язик, який замислив хитрість і розкинув сіті? Але навіщо я говорю про члени, які вчинили вбивство? Все тіло несло покарання, будучи постійно віддане стогону, страху. О, дивні діла! О, надзвичайна перемога! О, нечуваний трофей! Забитий і лежачий мертвим увінчувався і прославлявся, а той, котрий переміг й отримав верх, залишався не тільки не увінчаним, але саме за цю перемогу і був покараний, відданий нестерпним карам і постійним мукам. Уражений і померлий обвинувачував того, хто рухався, жив і говорив, безмовний обвинувачував того, котрий говорив, а краще сказати, навіть не померлий, а тільки кров, окремо від тіла, мала для цього достатньо сили.

Таким великим є багатство людей доброчесних, навіть померлих! Таким великим є горе негідних, навіть живих! Якщо ж такими є нагороди під час самої боротьби, то уяви, якими великими будуть винагороди після змагань, під час відплати, під час роздачі тих благ, які перевершують усяке слово. Печалі, якими б вони не були, заподіюються людьми і відображають негідність тих, ким вони спричиняються. А дари і нагороди даються від Бога, тому вони є такими, якими повинні бути дари, що подаються з боку невимовної щедрості. Отже, радій і веселися, носячи вінок, тріумфуючи, зневажаючи жала ворогів більше, ніж дехто бруд. Постійно сповіщай нам про своє здоров’я, щоб ми від цього отримували велику радість. Адже ти знаєш, що для нас і для тих, котрі перебувають на самоті, буде чималою розрадою, коли будемо постійно довідуватися про твоє здоров’я. Будь здорова!

Лист до Олімпіади шостий

Пишу я це до твоєї благопристойності, щойно піднявшись від самих воріт смерті. Ось тому я дуже зрадів, що слуги твої вийшли назустріч тепер, коли ми вже входили в гавань, бо коли б вони зустрілися зі мною тоді, як я ще колисався в морі і зазнавав тяжких хвиль хвороби, то мені нелегко було б обманути твою богобоязливість, сповіщаючи радісне замість сумного. Так, буря, яка була сильнішою за звичайну, спричинила нам і дуже важку бурю шлунка, так що ці два місяці я провів ніскільки не краще за мертвих, а то й ще і гірше за них. Я жив лише настільки, наскільки звідусіль відчував нещастя, які облягали мене. Для мене все стало ніччю: і день, і ранок, і полудень, і я цілий день проводив прикованим до постелі. Приймаючи всякі заходи, я, однак, був не в змозі усунути зло, що спричинилося від холоду. Незважаючи на те, що я розпалював вогонь, терпів страшенний дим, закривався в одній кімнаті, закутувався безліччю ковдр і навіть не насмілювався переступити через поріг, проте страждав постійним блюванням, головним болем, відразою до їжі і безупинним безсонням. Так я проводив без сну довгі моря ночі.

Але, щоб не мучити більше твоєї душі, займаючись спогадом неприємностей, скажу тобі, що тепер ми всього цього позбулися. Як тільки настала весна і трохи змінилося повітря, все пропало само собою. Однак для мене й тепер необхідна неабияка уважність у способі життя, тому я не обтяжую шлунка їжею, щоб він міг без труднощів її переварювати. Чималого неспокою заподіяла нам і вістка про те, що ти знаходишся при останньому подиху. Але завдяки сильній любові до тебе, піклуванню і дбайливості про твої справи, ми ще до отримання листів від твоєї благопристойності звільнилися від цього занепокоєння, коли чимало із тих, котрі прийшли звідти і сповістили про твоє здоров’я.

Тепер я дуже радий і веселий, і не тільки тому, що ти позбулася хвороби, а насамперед тому, що так мужньо переносиш скорботи, які зустрічаються, називаючи все це дрібницями і, що найважливіше, — ти називаєш так навіть тілесні хвороби, що є властивим для душі повної сил і багатої на щедрі плоди мужності. Адже те, що ти не тільки мужньо переносиш прикрощі, але й навіть не зважаєш на них, коли вони є, а навпаки, нехтуєш ними і з великою легкістю накладаєш на себе вінок терпіння, не докладаючи ані зусиль, ані трудів, ані занепокоєння й не докучаючи іншим через них, а мовби радієш і тріумфуєш, — це є доказом найвищого смирення. Тому я радію і тішуся, від радості захоплююсь і не відчуваю ані цієї самітності, ані інших прикрощів, веселячись, радіючи і величаючись величчю твого духу і невпинними перемогами не тільки заради тебе, але й заради того великого і багатолюдного міста, для якого ти стала і замість вежі, і гавані, і мурів, подаючи чистий голос завдяки ділами і своїми стражданнями навчаючи ту й іншу стать без зволікань приступати до подібних змагань, виходити зі всією мужністю на боротьбу і легко переносити труднощі, які бувають від таких подвигів.

І дивним є те, що, не виступаючи на площі і не ходячи по центру міста, а сидячи в невеликому будиночку у спальні, ти вселяєш бадьорість й укріплюєш тих, котрі готуються до боротьби. І коли море так лютує, і хвилі здіймаються, звідусіль показуються скелі, підводні камені, стрімчаки і дикі звірі, і все огортає найглибша ніч, ти, мовби опівдні і серед тиші, начебто вітер дує в корму, розпустивши вітрила терпіння, пливеш з великою легкістю не тільки не відчуваючи хвилювання через цю жорстоку бурю, а навіть не замочилася водою. І цілком природно, бо такими є кормила чеснот. І купці, і керманичі, і матроси, і моряки, коли помітять скупчення хмар або порив нестримного вітру, або шум хвилі, що кипить сильною піною, тоді затримують кораблі в гавані. А якщо вони в цей час випадково де-небудь носяться на хвилях моря, то придумують і докладають усіх зусиль, щоб причалити корабель до пристані чи до острова, чи до берега. А ти, незважаючи на всілякі вітри, незважаючи на те, що звідусіль здіймаються такі люті хвилі, що морська глибина через жорстокість бурі перевернулася вверх дном, і одні потонули в глибині, другі мертвими плавають на поверхні води, треті нагими несуться на дошці — ти, спрямовуючись у саму середину моря нещасть, називаєш усе це дрібницями і під час бурі пливеш за побіжним вітром. Так і повинно бути.

Справді, керманичі, нехай вони будуть навіть безмежно ознайомлені з морською наукою, все ж таки не володіють у достатній мірі мистецтвом так, щоб вистояти перед усякою бурею, тому часто уникають битви з хвилями. У тебе ж є знання, яке вище за всяку бурю, є сила смиренної душі, яка сильніша за незліченні війська, сильніша за зброю і надійніша за вежі та мури. Так, для воїнів і зброя, і мури, і вежі корисні тільки для безпеки тіла, та й то не завжди і не за всіх обставин. Бувають випадки, коли і це долається і залишає беззахисними тих, котрі цим захищаються. Однак твоя зброя нищить не варварські стріли, не винаходи ворожих людей, не напади та хитрощі. Ні, вона потоптала приписи природи, знищила їхню владу і зруйнувала їхню міць. Постійно борючись з демонами, ти отримала незліченні перемоги і водночас не зазнала жодного удару, а навпаки, стоїш невразливою серед такого рою стріл та списів, що їх метають у тебе; і ті, що метають їх, повертаються назад.

Такою є мудрість твого мистецтва — від чого отримуєш страждання, тим же відбиваєш їх від себе на тих, котрі спричиняють їх; чим служиш предметом для зловмисності, цим же засмучуєш ворогуючих, маючи їхню порочність відмінним приводом для того, щоб отримати велику славу. І сама добре це розуміючи, і з досвіду знаючи, ти природно називаєш усе це дрібницею. Справді, скажи мені, як могла б ти не назвати це дрібницею, — ти, котра отримала смертне тіло і, однак, так нехтуєш смертю, як інші поспішають покинути чужу землю і повернутися до своєї батьківщини, — ти, котра страждаєш найжорстокішою хворобою і, однак, перебуваєш у більш приємному стані, ніж ті, котрі мають здорове тіло і сповнені силою, — ти, котра не принижуєшся образами, не звеличуєшся почестями і славою, тоді як це вже було причиною незліченних нещасть для багатьох, котрі, просяявши в сані священства і досяглій найвищої старості і найглибшої сивини, впали звідти і виставлені на загальне позорище для тих, котрі хочуть їх осміювати? А ти жінка, одягнена у тендітне тіло, пережила стільки нападів і не тільки не зазнала будь-чого подібного, а ще й багатьом іншим не дала зазнати такого ж. Тоді як ті навіть не виступили далеко в змаганнях, а впали на самому початку, зіскакуючи із самого, так би мовити, бар“єра, ти, обігнувши найдальший стовп на арені незліченне число разів, за кожен забіг отримала нагороду, показавши різноманітні види боротьби і змагань. І це цілком природно, бо не від віку і не від тіла залежать випробовування в чеснотах, а тільки від душі і волі. Саме тому жінки були увінчані, а чоловіки повалені; саме тому діти були прославлені, а старі осоромлені.

Отже, завжди треба дивуватися тим, котрі йдуть за чеснотою, особливо ж тоді, коли більшість покидає її, і в такий час знаходяться ті, які люблять її. Саме тому необхідно особливо дивуватися і твоїй благопристойності. Бо в той час, коли стільки мужів, жінок, людей старих, котрі, здавалося б, у великій мірі володіли чеснотами, повтікали, лежать на очах у всіх і впали не через сильний натиск у війні і не від сильної сутички з ворогами, а ще до битви, були переможені раніше бою. Ти ж після скількох битв і боїв не тільки не знемогла і не знесилилась через безліч прикрощів, а навпаки, ще більше молодієш, і збільшення випробовувань дає тобі збільшення сили, бо спогади про те, що ти вже з похвалою зробила, для тебе стає приводом для веселощів, радості і більшої розради. Ось тому ми радіємо, тішимося, веселимося — не перестану постійно повторювати цього і всюди сповіщати про причину своєї радості. Тому, якщо тебе і засмучує наша відсутність, зате втіха, яка дарується твоїми чеснотами, для тебе дуже велика. Бо і ми, будучи відділеними від тебе таким довгим проміжком шляху, отримуємо від цього, тобто від твоєї мужності, чималу радість.

Лист до Олімпіади сьомий

1. Що ти кажеш? Ти не піднесла трофея і не здобула блискучої перемоги? Ти не наклала на себе постійно квітучого вінка? Але хіба не про це говорить весь світ, оспівуючи по всій землі твої чесноти? Хоч битви і змагання були влаштовані в одному місці, і шлях твого бігу був на арені, твоя боротьба, яка замість поту була наповнена кров’ю, була тільки там, однак слова про ті діла і радість від них поширилися аж до краю світу. Ти ж, бажаючи їх зробити великими і приготувати для себе більше нагород, додала до них і вінці, народжені смиренням, кажучи, що так далеко стоїш від цих трофеїв, як мертві від живих. Що це є слова смирення, я краще спробую довести тобі саме з того, що відбулося.

Ти вигнана з батьківщини, з дому, відірвана від друзів, від родичів, пішла в чужу країну, ти не переставала щодня вмирати, заповнюючи надлишком своєї волі те, чого бракувало в природи. Так, адже, будучи людиною, не можна насправді померти багато разів, однак ти зробила це волею. І особливо важливим є те, що ти, одне терплячи, а іншого очікуючи терпіти, не перестала підносити за це славослів’я Богові, Який допускав, щоб так сталося, так само як не перестала завдавати смертельного удару дияволу. А те, що він дійсно отримав смертельний удар, це показав він тим, що після того озброївся більш сильною зброєю. Ось тому те, що було пізніше, виявилося більш важким, ніж те, що було раніше. Як скорпіон чи змія, коли зазнає сильного удару, піднімається, випустивши далеко своє жало проти того, хто вдарив, виявляючи доказом великого болю рвучку стрімкість проти того, хто б’є, так і той безсоромний звір, коли отримав глибокі рані від твоєї дивної і високої душі, напав сильніше і заподіяв великі спокуси. Заподіяв їх він, а не Бог, однак Бог допустив це, примножуючи твоє багатство, збільшуючи прибуток, подаючи більш численну нагороду, більш щедру відплату.

Отже, не бентежся і не тривожся! Хто, справді, коли-небудь утомлювався збагачуватися? Хто був збентежений, досягаючи вищої влади? Якщо ж ті, котрі збирають ці людські блага, є смертними і більш немічними, ніж тінь, і в’януть скоріше за зів’ялі квіти, радіють, тішаться, захоплюються від задоволення, яке водночас і є, і відлітає, і є подібним до плину річкових потоків, то, якщо ти колись була в скорботі, тепер набагато справедливіше для тебе цей принагідний випадок зробити для себе приводом до найбільшої радості. Твій скарб, який ти зібрала, є недоторканим, і достоїнство, створене цими стражданнями, не знає зміни і не очікує кінця — воно нескінченне, не припиняється ані труднощами обставин, ані зловмисністю людей, ані нападами демонів, ані самою смертю.

А коли вже хочеш плакати, то оплакуй тих, котрі чинять це, винуватців цього зла, рабів, котрі і на майбутнє зібрали для себе найбільші кари, і тут вже отримали крайнє покарання, бо дуже багато нехтують ними, вважають їх ворогами, проклинають і засуджують. А коли вони не відчувають цього, тоді є особливо жалюгідними і заслуговують сліз, подібно як одержимі душевною хворобою, що нерозважливо і безумно паплюжать і б’ють, кого зустрінуть, а часто і своїх благодійників, і друзів, не помічаючи свого божевілля, у припадках якого біснуються. Саме тому вони і невиліковно хворіють, що не тільки не підпускають до себе лікарів, не терплять ліків, але навіть тим, котрі хочуть прислуговувати і благодіяти їм, відплачують протилежним. Так і (твої вороги) заслуговують жалю, бо не відчувають, наскільки великою є їхня ницість. Якщо ж вони не звертають уваги на осуд інших, то вони не зможуть вислизнути від викриття власної совісті, викриття неминучого, непідкупного, не відступаючого ні перед яким страхом, яке не спотворюється ані лестощами, ані даром грошей, яке не зникає через тривалість часу.

2. Так син Якова, який сказав батькові, що злий звір з’їв Йосифа, який вигадав цю сумну подію і цією маскою задумав прикрити братовбивство, обманув тоді батька, однак совісті своєї не обманув і не змусив мовчати. Ні, вона продовжувала повставати проти нього, постійно волати, і ніхто ніколи не міг змусити її змовкнути. Так, той, хто відрікся перед батьком від зухвалого вчинку, на який наважився, хто не сказав про нього нікому з людей, через тривалий час, коли ніхто не обвинувачував його, ніхто не докоряв, ніхто не наступав і не пригадував про ту вигадану байку, наражаючи на небезпеку волю і саме життя, показав, що обвинувач совісті за такий тривалий час не змушений мовчати і не приборканий, виражаючи такі слова: «Дійсно, ми караємося за гріх проти брата нашого; ми бачили страждання душі його, коли він благав нас, але не послухали його; і тепер кров його стягується з нас» (Бут. 42, 21-22).
Водночас було інше обвинувачення, яке збуджувалося проти нього, — він обвинувачувався в злодійстві і був відданий до суду за те, що начебто украв золотий кубок. Та оскільки він не усвідомлював за собою нічого такого, то й не печалився через це і говорив, що він терпить це не через те, у чому його обвинувачували і за що вели зв’язаним, а за те, у чому ніхто не обвинувачував і не вимагав звіту, за що ніхто не тягнув його до суду, а точніше: на що він тепер не насмілився — саме в тому він сам стає і свідком проти себе, й обвинувачем. На нього напала совість, і він, який з такою безбоязністю пролив кров брата і ніскільки від того не засмутився, тепер зробився і співчуваючим братові, і обвинувачував сонм тих, котрі були з ним співучасниками у кровопролитті, і зворушливо розповідав про всю жорстокість, кажучи:
— Коли він дуже просив нас, ми не зважали на його горе і скорботу в його душі. Достатньо було природи, — каже він, — щоб зм’якшити нас і прихилити до жалю, а він ще додав і сльози, і благання, але й цим не прихилив нас, ми знехтували його горем і скорботою його душі. За це, — каже, — нам приготовлене судилище, за це ми ризикуємо кров’ю, бо і ми згрішили проти крові.

Так і Юда, не виносячи викриття совісті, кинувся до петлі і закінчив життя через повішення. Коли він наважився на ту безсоромну угоду, кажучи: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» (Мф. 26, 15), — тоді не соромився слухачів, що, будучи учнем, він замишляв таке лиходійство проти Вчителя, не був засмучений і в наступні дні (до зради), але, будучи ще сп’янений задоволенням сріблолюбства, не надто відчував обвинувачення совісті. Однак, коли вчинив гріх, узяв гроші і задоволення від користі закінчилося, а обвинувачення за гріх, нарешті, зацвіло, тоді, незважаючи на те, що ніхто не примушував його, ніхто не заставляв, ніхто не переконував, він пішов сам, зі зневагою кинув гроші тим, котрі дали їх, і зізнався у своєму беззаконні, кажучи їм: «Згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27,4). Так він не виніс викриття совісті.

Такою є властивість гріха. Ще до того, як буде вчинений, він п’янить свого полоненого, а коли вже приведений у дію і звершений, тоді приємність його тікає геть і гасне, і стоїть вже тільки один обвинувач. Тоді совість займає місце ката і мучить того, хто згрішив, виставляє перед ним крайні покарання і давить його тяжче за всякий свинець.

3. Такими є покарання тут, а якими будуть визначені кари для тих, котрі вчинили такі злодіяння в майбутньому житті, ти знаєш. Тому над ними треба проливати сльози, над ними варто плакати, бо і Павло робить так, радіючи разом з тими, котрі терплять нещастя і спокуси, переживають прикрощі, а тих, котрі грішать, оплакує. Тому він і говорив: «Щоб знову, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, котрі згрішили раніш і не покаялись у нечистоті, блуді та непотребстві, яке чинили» (2 Кор. 12, 21). А до тих, котрі борються, говорив: «Радію і співрадію усім вам» (Флп. 2, 17).

Тому нехай ніщо не бентежить тебе: ані те, що трапилося, ані те, що надалі загрожує. Адже хвилі не хитають скелею, але чим з більшою швидкістю вдаряються до неї, тим сильніше розбиваються. Те ж саме сталося і надалі буде відбуватися і тут, а точніше — навіть набагато більше. Хвилі не хитають скелею, і тебе не тільки не похитнули, а зробили ще сильнішою. Такий порок, така чеснота. Один, воюючи, знищується, а інша, зазнаючи нападів, сіяє ще сильніше. Одна отримує нагороди не тільки після змагань, але і під час самих змагань, і саме змагання для неї стає переможною нагородою. А інший, коли переможе, тоді ще більш осоромлюється, тоді карається, тоді покривається великим безчестям і ще до визначеного для нього покарання терпить муки від самих дій, а не тільки після їхнього звершення.

Якщо мої слова незрозумілі, то послухай блаженного Павла, який визначає те й інше. Пишучи колись до римлян і викриваючи аморальне життя деяких та показуючи, що ще до покарання вже саме діяння поєднується з покаранням, він, згадавши про протизаконні єднання жінок та чоловіків, які переступили границі природи і вигадали деяку неприродну пристрасть, говорить так: «Жінки їхні замінили природне єднання на протиприродне; так само і чоловіки, облишивши природне єднання з жіночою статтю, розпалювалися похіттю своєю один до одного, чоловіки на чоловіках сором чинячи, отримуючи у собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 26-27). Про що ти говориш, Павле? Адже ті, котрі наважуються на це, знаходять задоволення і роблять це протизаконне змішання з любов’ю. Як же ти кажеш, що вони отримують кару вже в самому цьому діянні?
— Тому, — каже він, — так говорю, оскільки я висловлюю судження не щодо задоволення хворих, а щодо суті самої справи.

Так і перелюбник, хоч і знаходить вочевидь задоволення, однак ще до покарання (за свій учинок) терпить кару в самім перелюбстві, роблячи душу гіршою і більш негідною. І вбивця, перш ніж побачить судилище та гострі мечі і дасть звіт про те, на що зважився, він уже загинув під час звершення вбивства, бо і він робить свою душу більш негідною. Чим буває хвороба для тіла, лихоманка чи водянка, чи будь-що інше подібне, чим буває іржа для заліза, міль для вовни, черв’як для дерева, черв’яки для рогів, тим же є і гріх для душі. Він робить її рабською і невільною. Але що я кажу: рабською і невільною? Він робить її душею безсловесних, перетворюючи в одного на душу вовка, в другого — на душу собаки, в іншого — змії, ще в іншого — єхидни, в іншого — на душу іншого звіра. Це пояснюють пророки й усім сповіщають про переміну, яка відбувається через гріхи. Один із них говорив: «Німі пси, що не можуть гавкати» (Іс. 56, 10), — порівнюючи зіпсованих людей, які таємно замишляють зло, зі скаженими псами, бо ті, коли сказяться, нападають не з гавканням, а підступають мовчки, заподіюючи укушеним більше шкоди, ніж ті, котрі гавкають. Інший, знову ж таки, називав таких людей воронами (Єр. З, 2). Ще інший говорив: «Людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм» (Пс. 48, 13). А перший серед пророків, син неплідної, стоячи біля Йордану, назвав деяких і зміями, і породженням єхидни. Що ж може зрівнятися з таким покаранням, коли той, хто створений за образом Божим і сподобився такої великої честі, коли розумне і смиренне творіння доходить до такого звірства?

4. Бачиш, як гріх ще до отримання покарання має покарання у самому собі? Зрозумій, що так само буває й стосовно чеснот: і чеснота ще до отримання нагород буває сама собі нагородою. Подібно, як буває в тілі, адже ніщо не перешкоджає знову скористатися тим же прикладом, оскільки він добре роз’ясняє суть справи. Подібно, повторюю, як буває в тілі, що той, хто здоровий, має міцне тіло і вільний від будь-якої хвороби, — тільки завдяки цьому і без веселощів веселиться, знаходячи радість у здоров’ї. Й ані зміни клімату, ані спека, ані холод, ані вбогість їжі, ані будь-що інше не може засмутити його, оскільки здоров’я може відвернути від нього шкоду, яка від цього може спричинитися. Саме так зазвичай буває й стосовно душі. Тому і Павло, будучи катованим, гонимим, терплячи незліченні прикрощі, радів, промовляючи так: «Радію в стражданнях моїх за вас» (Кал. 1, 24). Не тільки в Царстві Небесному визначена нагорода за чесноти, але й у самому стражданні, оскільки дещо постраждати за істину — це найбільша нагорода. Ось тому і сонм апостолів повернувся з юдейського синедріону з радістю не тільки через Царство Небесне, але й тому, що за ім’я Ісуса сподобилися прийняти безчестя (Діян. 5,41), оскільки це саме по собі було найбільшою честю і вінцем, нагородою й основою нев’янучих веселощів.

Отже, радій і торжествуй! Справді, не малою, а навіть дуже великою є ця боротьба з наклепом, особливо коли вона відбувається через таке велике обвинувачення, яким тепер обмовили нас, звинувачуючи в підпалі в народному суді. Тому і Соломон, бажаючи зобразити суворість боротьби, говорить: «І обернувся я, і побачив усякі утиски, які чиняться під сонцем: і ось сльози пригноблених, а утішителя в них немає; і в руках гнобителів їхніх — сила, а утішителя в них немає « (Еккл. 4, 1). Якщо ж боротьба є великою, — а вона насправді є великою, — то і призначений за неї вінець, мабуть, дуже великий. Тому і Христос велить радіти і веселитися тим. котрі з належним терпінням ведуть цю боротьбу. «Радуйтесь, — говорить, — і веселіться, коли зводитимуть на вас всяке лихослів’я та наклепи — Мене ради…, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5, 11-12). Бачиш, винуватцями якої радості, якої нагороди, яких веселощів стають наші ворога?

То хіба не дивним є самій влаштовувати для себе прикрощі, яких не могли заподіяти тобі ті, а заподіяли тільки протилежне їм? Що ж таке я говорю? ТІ не тільки не змогли покарати тебе, а ще й подали привід для радості і причину для нев’янучих веселощів. А ти, до такої міри катуючи себе скорботою, караєш сама себе, нервуєш, бентежишся і переповнюєшся великою печаллю. Це варто було б робити із собою тим (ворогам), якби тільки вони колись захотіли пізнати свої власні вади. Для них було б справедливо тепер горювати, плакати, соромитися, заховати свої обличчя, заритися і не бачити цього сонця, і, закрившись де-небудь у темряві, оплакувати свої гріхи і ті прикрощі, яких вони завдали для стількох церков.

А тобі треба веселитися і радіти, бо ти оволоділа вершиною чеснот. Адже ти знаєш, добре знаєш, що немає нічого рівного терпінню, що саме воно є царицею чеснот, основою досконалості, безтурботною пристанню, миром під час воєн, тишею під час бурі, безпекою серед зловмисників. Ти знаєш, що воно робить того, хто володіє ним, міцнішим за адамант, що йому не в змозі зашкодити ані виставлена зброя, ані вишикувані в бойовому порядку війська, ані фортифікаційні машини, ані стріли, ані списи, що метаються, ані саме полчище демонів, ані страшні полки супротивних сил, ані сам диявол, що виступає на битву зі всім своїм військом і хитрістю. Чого ж ти боїшся? Заради чого страждаєш ти, яка навчилася нехтувати навіть самим життям, якщо цього зажадає час? Але ти хочеш побачити кінець тих прикрощів, які гнітять тебе? Буде і це, і буде скоро, з Божої волі. Отже, радій і веселися, і знаходь утіху у своїх чеснотах, і ніколи не зневіряйся в тому, що ми знову побачимо тебе і нагадаємо тобі про ці слова.

Лист до Олімпіади восьмий

Мабуть, не визначено було мені і, вийшовши з міста, звільнитися від тих, котрі бентежать мій дух. Ті, що зустрічаються з нами на дорозі, одні зі сходу, інші з Вірменії, ще інші з інших місць світу, дивлячись на нас, проливають джерела сліз, ридають і супроводжують нас зітханнями впродовж усього шляху. Я сказав це для того, щоб ви знали, що мені багато співчувають разом з вами, а це чимало значить для втіхи. Справді, якщо пророк оплакує протилежне, як тяжке і нестерпне, кажучи: «Я очікував, що хтось буде співчувати мені, і не було, очікував, хто б заспокоїв мене, і не знайшлося» (Пс. 68, 21), то, мабуть, приносить велику розраду і те, коли маєш спільниками скорботи весь світ. Якщо ж ти шукаєш і іншої розради, то зверни увагу на те, що ми, перетерпівши стільки великих нещасть, залишаємося здоровими, знаходимося в безпеці і цілком спокійно підраховуємо наші різноманітні і безупинні страждання, муки, зловмисності, знаходячи в спогадах про них постійне задоволення. Отже, і ти, обмірковуючи це, розвій хмару скорботи і постійно пиши нам про твоє здоров’я. Я і тепер, коли мій люб’язний господар Аравій прислав нам листа, здивувався, чому твоя чесність не написала, хоч моя господиня, його вельможна дружина, з тобою дуже дружна. Пам’ятай і про те, що всі радості і печалі цього життя скороминущі. «Хоч і ворота вузькі, і шлях вузький, але він усе ж таки шлях» (Мф. 7,13-14), — нагадаю тобі слова, про які я часто говорив з тобою. Якщо і широкі ворота, і шлях широкий, але ж і це шлях.

Отже, звільнившись від землі, а вірніше, від самих пут плоті, розправ крила твого смирення і не дозволь, щоб воно було затоплене тінню і димом (а таким є все людське). Але коли ти і побачиш, що ті, котрі заподіяли нам стільки несправедливості і володіють своїми містами, і насолоджуються честю й охоронної сторожею, тоді говори оці слова: «Просторі ворота, широка дорога ведуть до погибелі» (Мф. 7, 13), і тому краще проливай над ними сльози й печалься. Хто робить тут що-небудь зле і замість того, що не отримав за це кари, ще насолоджується почестями з боку людей, той відійде (звідси), маючи почесті найбільшою обтяжуючою обставиною для покарання. Ось тому і того багача жорстоко палив вогонь, і він терпів кару не тільки через жорстокість, яку виявив у ставленні до Лазаря, але й через благоденство, яким постійно насолоджувався при такій великій жорстокості, однак і через це не став кращим. Розмовляючи сама із собою про це і тому подібне (ми не перестаємо постійно повторювати тобі про це), моя боголюбива господине, відкинь цей важкий тягар скорботи і сповісти про це нам, щоб довідавшись, що від наших листів для тебе є належна користь у втісі, я частіше використовував ці ліки, про що я і раніше писав.

Лист до Олімпіади дев’ятий

Кожного разу, як тільки побачу юрби чоловіків і жінок, що висипають на дорогах, на станціях, по містах, дивляться на нас і плачуть, я розумію, якими є справи у вас. Справді, якщо ці, побачивши нас тепер вперше, так охоплені скорботою, що не можуть скоро отямитися, і, незважаючи на наші благання, прохання і поради, проливають гарячі джерела сліз, то у вас, мабуть, буря ще суворіша. Але чим суворіша буря, тим і більші нагороди, якщо тільки постійно переносите її із вдячністю та з належною мужністю, як ви це і справді переносите. Так і керманичі, коли дує сильний вітер, якщо розпустять вітрила понад належну міру, то перекидають корабель, а якщо будуть управляти ним відповідним чином і як належить, то пливуть у повній безпеці.

Отже, знаючи це, моя боголюбива господине, не відцай себе під владу скорботі, а розумом бери верх над бурею, адже ти можеш, і буря не сильніша за твоє вміння. Посилай нам листа, сповіщаючи про це, щоб ми, живучи в чужій землі і довідавшись, що ти перенесла цю скорботу з належною для тебе розсудливістю і мудрістю, отримали велику радість. Це я написав твоїй чесності, коли вже йшов біля Кесарії.

Лист до Олімпіади десятий

Нехай розвіється в тебе і цей страх — страх щодо нашої подорожі. Як я раніше написав, тіло наше стало здоровим і набуло великої сили, оскільки і погода у ставленні до нас була сприятливою, і ті, що ведуть нас, виявляють усяку увагу понад наші бажання, щоб заспокоїти нас, і це доводять самою справою. Я послав цього листа третього дня місяця липня, збираючись вийти із Никеї. Пиши нам постійно про твоє здоров’я. Тобі цього разу виявить послугу мій господар Пергамій, якому я дуже довіряюся. Сповіщай нас не тільки про твоє здоров’я, але й про те, що в тебе розвіялася хмара скорботи, бо коли ми довідаємося про це із твоїх листів, тоді і самі станемо частіше писати як такі, що через листи отримують деяку користь. Отже, якщо бажаєш насолоджуватися частими листами, то покажи нам конкретно, що від цього буває деяка користь, і ти побачиш, як ми щедро будемо посилати їх. Ось і тепер, коли звідти прийшло багато, котрі могли принести нам листа, я дуже опечалився, не отримавши листа від твоєї чесності.

Лист до Олімпіади одинадцятий

Наскільки в нас підсилюються випробовування, настільки збільшується в нас і втіха, і тим більше втішні надії маємо ми на майбутнє. Тепер же в нас усе несеться за течією, і ми пливемо за вітром. Хто бачив? Хто чув? Підводні камені і стрімчаки, вибухають вихори і буревії, божевільна ніч, глибокий морок, круговерті і скелі, і ми, пливучи через таке море, знаходимося ніскільки не в гіршому становищі, ніж ті, котрі колишуться в гавані. Отже, роздумуючи над цим, моя боголюбива господине, будь вище від цих тривог та буревіїв і зволь сповістити мене про твоє здоров’я. Що стосується нас, то ми здорові і радісні. Тіло в нас стало здоровішим, ми дихаємо чистим повітрям, а воїни префекта, які ідуть разом з нами, так прислуговують, виконуючи обов’язки слуг, що для нас навіть немає потреби в слугах. Вони взяли на себе цей обов’язок через любов до нас і всюди охороняють, бо кожний вважає себе щасливим, виявляючи це служіння. Одне засмучує нас — непевність в тому, чи ти здорова. Сповісти ж нас про це, щоб ми відчули радість, яка йде і звідси, і щиро дякували господареві моєму люб’язному, синові нашого Пергамін. І коли ти захочеш послати нам листа, то для цього скористайся ним, бо він і щирий друг, і дуже нам відданий, і дуже шанує твою благопристойність і богобоязливість.

Лист до Олімпіади дванадцятий

Уникнувши хвороби, яку я переніс у дорозі і залишки якої приніс до Кесарії, і, нарешті повернувшись до повного здоров’я, посилаю твоїй богобоязливості лист із самої Кесарії, в якій знайшов неабиякий догляд, отримавши найкращих і дуже знаменитих лікарів, котрі лікували нас не тільки мистецтвом, а головним чином співчуттям і ніжною любов’ю, відчув себе краще. Один із них пообіцяв навіть піти разом з нами, як і дуже багато інших знатних людей.

Ми часто пишемо про наші справи, а сама ти, у чому я тобі колись дорікав, робиш це рідко. І щоб ти зрозуміла, що це є справою твого недбальства, а не відсутність тих, хто носив би листи, спричиняє це, тому зверни увагу на наступне: господар мій, брат блаженного єпископа Максима, позавчора зустрівся з нами і, коли ми попросили в нього листів, він сказав, що ти не побажала дати йому жодного листа, так само як не дав і пресвітер Тигрій, коли той зажадав від нього. Прошу, дорікни йому за це, щирому і палкому нашому другу, як й іншим, котрі перебувають біля єпископа Киріака. Що стосується того, щоб перемінити місце вигнання, то не турбуйте через це ні його, ані будь-кого іншого. Ми отримали милість. Можливо, що вони бажали (випросити зміну місця вигнання) і не змогли (досягти мети).

Слава Богу за все. Не перестану постійно повторювати цього при всьому, що зі мною трапляється. Але нехай вони не змогли зробити цього. Невже не могли і писати? Щиро дякуй моїм господиням, сестрам мого господаря, чеснішого єпископа Пергамія, які виявляють заради нас чимало старання. Вони зробили те, що господар мій, обласний начальник, зять його, дуже до нас прихильний, тож і він дуже бажав нас там побачити. І сама ти постійно сповіщай нам про своє здоров’я і про тих, хто нас любить. Про нас же не піклуйся, бо ми здорові і радісні і до сьогодні користуємося неабияким відпочинком. Ми хочемо довідатися про супутників єпископа Киріака, чи звільнені вони, і ніхто нам нічого конкретно про це не повідомив. Хоч ви з’ясуйте це для нас. Скажи єпископові Киріаку, що я через печаль не посилаю йому листа.

Лист до Олімпіади тринадцятий

Нарешті ми ледь перевели подих, прийшовши в Кукуз, звідки і посилаємо листа. Нарешті ледь побачили світло, (позбувшись) від диму і хмари різних нещасть, які спіткали нас у дорозі. Тепер, коли печалі минули, розповідаємо про них твоєму благочестю. Я не хотів цього робити тоді, коли в них перебував, щоб особливо не засмучувати тебе. Адже майже тридцять днів, а то й більше, я боровся із найжорстокішими лихоманками і в такому стані йшов цим довгим і важким шляхом, будучи охопленим й іншими важкими хворобами, які починалися від шлунка. Уяви, що відбувалося, коли не було ані лікарів, ані лазні, ані необхідних речей, ані інших зручностей, коли звідусіль нас охоплював страх перед ісаврянами та інші прикрощі, які зазвичай породжуються незручностями в дорозі, турботами, неспокоєм, скорботою, відсутністю тих, хто допоміг би.

Але тепер усе це закінчилося. Прийшовши до Кукуз, ми скинули із себе навіть залишки всякої хвороби і перебуваємо в бездоганному здорові, як і звільнилися від страху перед ісаврянами, оскільки тут є багато воїнів, які з ними вповні готові до бою. Звідусіль для нас у достатку збираються необхідні речі, бо всі приймають нас із великою любов’ю, хоч місцевість надзвичайно пустельна. Але тут випадково виявився господар мій Діоскор, який і відправив з цією метою до Кесарії свого слугу, запрошуючи і просячи не знехтувати його домом перед іншими. Те саме робили і дуже багато інших, однак я визнав за необхідне не знехтувати ним перед іншими і ми зупинилися в його домі. Він робить для нас усе, так що ми постійно навіть дорікаємо йому через його велику щедрість і достаток, який він намагається виявити для нас. Так через нас він навіть пішов жити у свою садибу, щоб всіляко прислужитися нам, і влаштовує для нас житло зручне для зими, роблячи і звершуючи заради цього все. І взагалі в послугах щодо мене немає жодного нестатку. Багато й інших повірених та економів, отримавши письмові накази від своїх господарів, постійно приходять, будучи готовими всіляко заспокоїти нас.

Про все це я сказав тобі і одне, більш раннє, оплакав, а інше, приємне, виклав, щоб хто-небудь нерозважливо не перевів нас звідси. Якщо справді ті, що бажають виявити для нас милість, нададуть нам волю бути там, де ми бажаємо, і не надумають знову визначати для нас інше місце, яке самі забажають, то прийми цю милість. Якщо ж вони, насильно переселяючи нас звідси, мають намір послати нас в інше місце, і перед нами знову буде дорога, знову подорож, то для мене це буде дуже важко. По-перше, (треба боятися), щоб вони як-небудь не послали нас у більш віддалену чи в більш неприємну місцевість, а потім (треба знати), що подорожування для мене важче за незліченні вигнання. Труднощі цієї подорожі підвели нас до самих воріт смерті. Живучи тепер у Кукузі, ми завдяки постійному сидінню і спокою знову збираємося із силами і за допомогою спокою лікуємо ті прикрощі, що відбувалися з нами упродовж тривалого часу, та наші розбиті кості і виснажену плоть.

Того ж дня, коли прийшли ми, прийшла і господиня моя диякониса Савиніана3, виснажена і змучена, бо вона вже в такому віці, коли і рухатися важко, зате юна старанністю і не відчуває жодної печалі. Вона сказала, що готова відправитися навіть у Скифію, коли ми будемо відведені туди (бо настільки сильним був поголос). Вона готова, каже, нікуди більше не повертатися, а жити там, де будемо знаходитися ми. І сини церкви прийняли її з цілковитою прихильністю і любов’ю. І господар мій Констанцій4, богобоязливий пресвітер, давно тут був би. Він навіть писав мені, просячи, щоб я дозволив йому прийти сюди, оскільки без моєї згоди він не насмілився б прибути, хоч і сильно бажає цього і, як кажуть, не має можливості залишатися там, бо шукає притулку і ховається: настільки великі прикрощі, як каже він, його пригнічують.

Отже, прошу: не вчини інакше щодо місця (мого вигнання). Якщо ж знову спробуєш випробувати їхній намір, то сама від себе нічого не говори, а своєю розсудливістю випробуй, де вони вирішили (оселити мене): адже ти можеш це зробити. І коли помітиш, що де-небудь там поблизу в приморському місті, або в Кизику, або поблизу Никомидії, то прийми це. Якщо ж де-небудь далі тих місць або далі теперішнього місця, або так само далеко, як і це місце, то не погоджуйся, бо для мене це дуже важко і нестерпно. Тут ми поки що насолоджуємося великим відпочинком, так що й за два дні змогли відігнати від себе всі неприємності, які були з нами в дорозі.

Лист до Олімпіади чотирнадцятий

1. Навіщо ти плачеш5? Навіщо б’єш себе в груди і вимагаєш для себе кари, якої навіть вороги твої не могли зажадати від тебе, до такої міри віддавши свою душу владі скорботи? Ці твої духовні рани виявили листи, які ти послала нам через Патрикія. Тому я дуже печалюся і засмучуюся від того, що ти, будучи зобов’язаною використовувати всі засоби і робити все для того, щоб відганяти від своєї душі скорботу, бродиш, збираючи печальні роздуми, вигадуючи те, чого немає (адже ти говорила це), і даремно, і марно, і для великої шкоди, мучачи себе. Чому, справді, тебе засмучує те, що ти була не в змозі переселити нас із Кукуза? Наскільки від тебе залежало, ти переселила, використавши всі засоби і зробивши все. Якщо ж справа не дійшла кінця, то не слід печалитися через це. Можливо, Богові було угодно влаштувати для мене більш довгий шлях бігу, щоб і вінці були більш сяючими.

Отже, навіщо печалишся через те, завдяки чому ми прославляємося, тоді як варто було б тріумфувати, радіти й увінчувати себе від того, що ми визнані гідними настільки великої справи, яка далеко перевершує наше достоїнство? Однак тебе засмучує пустельність тутешніх місць? Але що, все ж таки, є приємнішим за це місцеперебування? Спокій, тиша, повна відсутність турбот, здоров’я тіла. Якщо місто не має ані ринку, ані товарів, то для мене це не має жодного значення, бо до мене все тече, ніби із джерел. Справді, у мене є і господар мій, тутешній єпископ, і господар мій Діоскор, які постійно піклуються про наш спокій. І прекрасний Патрикій скаже тобі, як ми проводимо життя в радості, весело, серед великого піклування про нас, принаймні, поки справа стосується мого перебування тут.

Якщо ж ти оплакуєш те, що було в Кесарії, то й це не годиться робити. І там так само були сплетені для нас сяючі вінці, так що всі нас прославляють, звеличують похвалами, захоплюються, дивуються, за що ми зазнали горя і вигнання. Але ось про що нехай ніхто поки що не знає, хоч багато хто про це вже розголошує. Господар мій Пеаній оголосив мені, що там (у Кесарії) знаходяться пресвітери самого Фаретрія, котрі говорили, що вони з нами мають спілкування і не мають нічого спільного із супротивниками, не зближаючись із ними, не входячи в спілкування. Отже, щоб нам не збентежити їх, то нехай ніхто не знає про це, бо те, що трапилося з нами, було дуже тяжким. Хоч я не зазнав нічого жахливого, однак те, що там трапилося, могло принести мені незліченні нагороди: до такої міри ми перебували в небезпеці навіть щодо свого життя. Але, прошу, нехай це залишається в тебе таємницею, і я розповім тобі про це коротко не для того, щоб засмутити, а щоб утішити, бо те, що я постійно прямую через такі випробовування, і що їх спричиняють проти мене ті, з боку кого я цього ніяк не очікував, — це служить для мене підставою для нагороди. У цьому моє багатство, тут знищування моїх гріхів. Коли ми, позбувшись галатійця6, який погрожував нам майже смертю, то мали намір вступити в Каппадокійську країну, і багато хто, зустрічаючись з нами на шляху, говорили:
— Господар Фаретрій очікує тебе і всюди ходить, щоб не зазнати невдачі в зустрічі з тобою і робить усе, щоб побачити тебе, обійняти і виявити всю свою любов. Він збудив навіть чоловічі і жіночі монастирі.

Я ж, слухаючи про це, нічого такого не очікував, а уявляв собі протилежне, однак нікому з тих, котрі сповіщали про це, я нічого такого не говорив.

2. Коли, нарешті, я вступив до Кесарії, убитий, виснажений, перебуваючи у найвищій стадії полум’я лихоманки, сумуючи, страждаючи до крайності, я добрів до готелю, що знаходився на самому краю міста, і намагався знайти лікарів і загасити ту піч, — це була найвища стадія розвитку триденної лихоманки. До цього ще додалася втома від дороги, виснаженість, розбитість, відсутність тих, хто міг би допомогти, відсутність необхідних речей, те, що в нас не було ніякого лікаря, що ми були змучені напруженістю, спекою і неспанням, — так що я ввійшов до міста майже мерцем. Саме тоді з’явився весь клір, народ, чернецтво, черниці, лікарі, від яких я скористався великим піклуванням, оскільки всі в усьому нам прислуговували й допомагали. Однак і за таких обставин, будучи пригніченим сильним полум’ям (лихоманки), я був у крайній небезпеці. Нарешті, поступово хвороба почала припинятися і стихати. А Фаретрія не було ніде. Він очікував нашого відходу, хоч чому він так вирішив, не знаю.

Отже, коли я побачив, що лихо непомітно припинилося, став нарешті подумувати про подорож, щоб досягти Кукуз і трохи відпочити від прикрощів дороги. Коли так складалися наші справи, раптом повідомляють, що незліченна безліч ісаврян учинила набіг на Кесарійську країну, що вони запалили якесь велике село і вчинили крайнє лихо. Почувши це, трибун узяв воїнів, які були біля нього, і пішов, оскільки боялися, щоб ті не напали і на місто, і всі були в страху, усі в тривозі, жертвуючи заради безпеки самою основою батьківщини, так що навіть старці зайнялися охороною мурів. Коли склалося таке становище, раптом біля світанку загін ченців (так треба сказати і цим виразити їхню несамовитість) напав на дім, де були ми, погрожуючи спалити його, підпалити, вчинити нам крайнє лихо, якщо ми не підемо геть. І ні страх перед ісаврянами, ані хвороба, що так сильно гнітила нас, ані будь-що інше не зробило їх бодай трохи поблажливими. Вони наступали, дихаючи такою люттю, що навіть преторіанські воїни злякалися їх. Так, вони і їм погрожували і хвалилися, що вже ганебно побили багатьох преторіанських воїнів. Преторіанці, почувши це, прибігли до нас і молили, й просили:
— Звільни нас від цих звірів, нехай краще потрапимо до рук ісаврян.

Міський префект, почувши про це, прибіг до нашого дому, бажаючи допомогти нам. Ченці не послухалися і його умовлянь, і він виявився безсилим перед ними. Бачачи, що справа в надто скрутному становищі, і не насмілюючись ані порадити нам піти на явну загибель, ані залишатися в місті через їхню несамовитість, він послав до Фаретрія з проханням надати нам декілька днів як через нашу хворобу, так і через небезпеку, яка загрожувала. Але і тут не було жодного успіху, а навпаки, наступного дня вони з’явилися ще більш несамовитими, і ніхто з пресвітерів не насмілювався заступитися і допомогти нам, а, соромлячись і червоніючи (бо це, говорили вони, відбувалося за наказом Фаретрія), приховувалися, ховалися, і не слухали, коли ми їх кликали. Та навіщо багато говорити? Незважаючи на те, що загрожували такі жахи, незважаючи на те, що майже очевидною була смерть і мене добивала лихоманка (бо ми ще не позбулися тих нещасть), у самий полудень, кинувшись у носилки, я був вивезений звідти при риданні, криках, прокльонах від усього народу проти того, хто вчинив це, при загальному співчутті та плачі. А коли я вийшов з міста, то і деякі з кліриків непомітно вийшли і з наріканнями проводжали нас. І в той час, коли ми чули, як деякі говорили:
— Куди ви відводите його на явну смерть?

Інший із тих, які любили нас, казав нам:
— Тікай, прошу тебе, потрап до ісаврян, тільки позбудься від нас. До кого б ти не потрапив, потрапиш у безпечне становище, якщо уникнеш наших рук.
Коли це почула і побачила прекрасна Селевкія, благородна дружина мого господаря Руфіна (вона дуже піклувалася про нас), то перестерігала і просила, щоб я заїхав у її заміський будинок, який знаходиться на відстані п’яти миль від міста, і разом з нами послала людей, і ми пішли туди.

3. Але це зло і там не думало відставати від нас. Коли Фаретрій довідався про нас, то, як вона говорила, висловив їй чимало погроз. Коли ж вона гостинно прийняла мене до свого заміського дому, я про це нічого не знав. Вийшовши до нас, вона приховала це від нас. А управителю, який знаходиться там, об’явила, щоб він надав нам належний спокій і, якби напали на нас ченці, намагаючись образити чи побити, щоб зібрав хліборобів з інших її маєтків і так приготувався до битви з ними. Щоб уникнути рук єпископа і ченців, вона запрошувала заховатися й у її помешканні, яке є міцним і неприступним. Але я не погодився і залишився в заміському домі, не знаючи нічого, що за тим готувалося. І цього для них було недостатньо, щоб залишити свою несамовитість проти нас. Потім опівночі, коли я нічого цього не знав (а Фаретрій, як вона говорить, сильно погрожував їй, приневолюючи і змушуючи вигнати нас із заміського будинку), ця жінка, не виносячи його докучливості, хоч я не знав про це, сказала, що напали варвари, — настільки вона соромилася сказати про приневолення, якого зазнала. І ввійшовши до мене опівночі, пресвітер Євифій розбудив мене сплячого і голосно сказав:
— Устань, прошу тебе, варвари напали, вони тут близько.

Уяви, яким я був, слухаючи це. Потім, коли я сказав йому:
— Що ж треба робити? Втекти до міста ми не можемо, щоб не зазнати більш тяжкого, ніж те, що зробили б нам ісавряни.
Він почав примушувати нас тікати. Ніч була безмісячна, сама північ, похмура, темна, і це знову ставило нас у безпорадне становище. Нікого не було біля нас, ніхто не допомагав, бо всі нас залишили. Однак, спонукуваний страхом й очікуючи негайної смерті, я, будучи перемученим, устав, наказавши запалити смолоскипи. Але пресвітер наказав загасити і їх, щоб, як говорив він, варвари, приваблювані світлом, не напали на нас. Були погашені і смолоскипи. Потім мул, який ніс наші носилки (бо дорога була дуже нерівною, крутою і кам’янистою), упавши на коліна, повалив мене, що находився на носилках, ще трохи — і я міг би був загинути. Потім, підхопившись на ноги, я побрів, підтримуваний пресвітером Євифієм (він також упав з під’яремної тварини), і так ішов, ведений за руку, а краще сказати — тягнений, бо через таку незручну місцевість і недоступні гори йти опівночі було неможливо.

Уяви, що довелося терпіти мені, будучи пригніченим такими прикрощами, та ще й у приступі лихоманки, мені, який нічого не знав про те, що було влаштовано, але, боячись варварів, тремтів і очікував опинитися в їхніх руках. Чи не здається тобі, що тільки ці страждання, навіть якби зі мною не трапилося нічого іншого, могли погасити багато із наших гріхів і подати мені великий привід для слави? Причина ж цих страждань, як я думаю, та, що тут же, як тільки і ввійшов до Кесарії, всі знатні люди, які були вікаріями, президами, софістами, трибунами7, весь народ щодня дивився за мною, мені прислуговували, берегли як зіницю ока. Це, думаю, і роздратувало Фаретрія. Водночас і заздрість, котра вигнала нас із Константинополя, як мені здається, і тут не відстала від нас. Я цього не стверджую, а припускаю. Хто зміг би розповісти про все інше, що було з нами в дорозі: про жахи, небезпеки?

Щодня згадуючи про це і завжди носячи це в думці, я захоплююся від радості і тішуся як той, хто має збереженим великий скарб, — так почуваю себе я. Тому прошу і твою чесність радіти, веселитися, тішитися, прославляти Бога, Який сподобив нас перетерпіти такі прикрощі. Прошу мати це при собі і нікому не говорити, хоч і цілком природно, що воїни префекта можуть наповнити все місто розповідями про це, адже і вони пережили крайні небезпеки.

4. Однак нехай ніхто не довідається про це від твого благочестя, а навпаки, ти зупиняй і тих, котрі говорять. А якщо ти печалишся через залишки зла, то добре знай, що я вповні звільнився від усього й у мене тепер тіло міцніше, ніж було тоді, коли жив там. А чому ти боїшся холоду? У нас і житла улаштовані зручно, і господар мій Диоскор робить і влаштовує все, щоб ми не помітили холоду бодай у незначній мірі. Якщо можна судити в загальному, то цей клімат мені здається східним і ніскільки не гіршим за клімат Антіохії. Так само тепло, таке ж чисте повітря. Ти дуже засмутила мене, сказавши, що, можливо, сумуєш і через нас як таких, що були недбайливими. Однак я за багато днів перед цим послав твоїй чесності листа, просячи не рухати мене звідси. Я ж зрозумів, що тобі буде необхідна сильна захисна промова і чимало трудів та зусиль, щоб змогти виправдатися в таких словах. Частково, мабуть, ти і виправдалася, сказавши: я тільки про це й думаю, щоб збільшити свою скорботу. Але й це, тобто говорити, (що) я прагну в роздумах до скорботи, я знову ж таки вважаю найбільшим злочином, бо коли ти мала б усе робити і влаштовувати для того, щоб позбутися горя, ти сповняєш волю диявола, примножуючи скорботу і печаль. Хіба ти не знаєш, яким великим злом є скорбота?
Нарешті, ніскільки не бійся щодо ісаврян, бо вони відступили до своєї країни, і начальник провінції заради цього зробив усе, і ми, будучи тут, перебуваємо в набагато більшій безпеці, ніж тоді, коли були в Кесарії. Зрештою, я нікого так не боюся, як єпископів, крім деяких. Отже, щодо ісаврян, то аж ніяк нічого не бійся, бо вони пішли і з настанням зими сидять вдома і вийдуть хіба тільки аж після П’ятидесятниці.

Як же ти кажеш, що не отримуєш листів? Я вже послав тобі три довгих листи: одного через воїнів префекта, другого через Антонія, а третього через Анатолія, твого слугу. Особливо два з них, на зразок рятівних ліків, здатні утішити всякого, хто печалиться, всякого, хто спокушається, і привести до повної радості. Тому, взявши їх, читай безупинно і постійно і ти побачиш їхню силу, вповні відчуєш ліки й отримаєш допомогу, і нас сповістиш про те, що отримала від них для себе деяку користь. У мене готовий і третій подібний лист, який я не захотів посилати тепер, дуже засмутившись тим, що ти говориш: я збираю для себе сумні роздуми і вигадую те, чого не було, — говорячи слова не варті тебе, через які мені самому соромно, і я закриваю своє обличчя. Однак прочитай ті листи і ти більше не будеш говорити цього, хоч би без кінця домагалася скорботи. Оскільки ти писала нам і щодо єпископа Іракліда, то, якщо побажає, він повинен виразити протест і таким чином позбутися всіх неприємностей, бо нічого іншого не залишається. Я ж, хоч і не досягав нічого великого, однак умовив мою господиню Пентадію, щоб вона виявила всяке старання, — чи не придумає для нього якоїсь втіхи у горі. А ти говорила, що насмілилася сповістити мені про ці прикрощі через накази з боку Іракліда. Яка це сміливість!

Отже, я не переставав говорити і не перестану, що печальним є тільки одне — гріх, а все інше — пил і дим. Що, справді, важкого — жити у в’язниці і мати на собі окови? Чому важко терпіти прикрощі, якщо терпіння прикрощів стає підставою для такої великої нагороди? А чому важким є вигнання? Чому важким є позбавлення майна? У цих словах насправді немає нічого жахливого, — це пусті слова, сказані під впливом печалі! Справді, якщо ти вкажеш на смерть, то скажеш про дію природи, яку неодмінно треба потерпіти, хоч би й ніхто її не заподіював. Якщо вкажеш на вигнання, то не скажеш ні про що іншому, як тільки про те, що той, хто виганяється, бачить (нову) країну і багато міст. Якщо вкажеш на позбавлення майна, то скажеш про волю і звільнення від пут, які накладаються ним.

5. Не переставай, наскільки це залежить від тебе, прислуговувати єпископу Маруфі8, щоб він піднявся з прірви, бо він мені особливо потрібний через стан справ у Персії. Довідайся від нього, якщо для тебе буде можливо, як про те, що доброго зроблено там його трудами, так і про те, чому він з’явився тут, і сповісти нас, чи віддала ти два листи, які я послав йому. Якщо він захоче послати листа нам, то і ми йому напишемо, а коли не захоче, то нехай хоч пояснить твоїй богобоязливості, чи була там хоч якась користь, і чи сподівається він діяти з успіхом після свого повернення. Адже саме через це я і намагався з ним зблизитися. Однак усе, що від тебе залежить, нехай буде зроблено, і хоч би всі полетіли вниз головою, ти виконуй свій обов’язок. Нагорода твоя буде досконалою. Отже, всіляко і наскільки можливо прихили його до себе. Не зневаж, прошу тебе, тим, що я маю намір говорити, але вияви в цьому велике старання.

Дали мені знати ченці, марси і готи, у яких постійно ховався єпископ Серапіон, що прийшов диякон Модуарій зі звісткою, що той гідний подиву єпископ Унила, якого я недавно хіротонізував і послав у Готію, звершивши багато великих справ, помер. І прийшов цей диякон з листами царя готів, у яких той просив послати до них єпископа. Оскільки через катастрофу, яка загрожує нам, я не бачу будь-якого іншого засобу влаштувати цю справу, крім зволікання і відстрочки (адже тепер вони не можуть відплисти ні в Босфор, ані в інші сторони), тому поки що постарайся затримати їх через зиму. Але не постався до цього з недбалістю, оскільки ця справа дуже важлива. Є дві обставини, які особливо засмучують мене, якщо вони звершаться, чого нехай не буде! По-перше, що єпископ буде поставлений тими, котрі вчинили стільки зла, і поставляння яких буде справою незаконною. По-друге, що може бути обраний хто-небудь необачно. А про те, що вони не будуть намагатися обрати мужню людину, ти і сама знаєш. Якщо ж це станеться, чого нехай не буде, то знаєш, що потім піде. Отже, щоб нічого такого не трапилося, доклади всі зусилля. А якби було можливо без шуму і таємно втекти до нас Модуарію, то цим було б досягнуто дуже багато. Якщо ж не можливо, то нехай буде так, як велять обставини. Як та, кинувши дві лепти, перевершила всіх, котрі кинули більше, бо вона цим витратила весь свій маєток (Лк. 21, 2-4), так і той, хто докладає всі зусилля задля справи і сповнить усе, що належить, хоч би й не було ніякої користі (від його старань), має досконалу нагороду.

Щиро дякую єпископу Іларію за те, що він написав мені, просячи дозволити йому піти до свого міста й упорядкувати тамтешні справи, і знову з’явитися до нас. Оскільки його присутність дуже корисна (бо він і богобоязливий, і чоловік постійний, і ревний), то я просив його, щоб він, пішовши, скоро повернувся. Тому постарайся, щоб лист був відданий йому швидко і в цілості і не був залишений у зневазі, бо він з великою пристрастю і запалом просив наших листів, та й присутність його дуже корисна. Отже, всіляко подбай про листи. Якщо там немає пресвітера Елладія, то постарайся, щоб воно було віддане друзям через якусь розважливу і розумну людину.

Лист до Олімпіади п’ятнадцятий

Чи очікувала ти, яка з юності виявила таке смирення і зневажила людською гордістю, що будеш жити незворушним і мирним життям? І як це можливо? Справді, якщо люди, борючись із людьми, отримують незліченні рани і на змаганнях, і на війнах, то ти, яка приступила до самих початків і влади, до світоправителів темряви віку цього, до духів злоби (Еф. 6,12), і приступила так мужньо, ти, яка підняла такі трофеї і заподіяла стільки печалі тому лютому і проклятому демону, як ти могла сподіватися, що будеш жити тихим спокійним життям?!

Отже, не слід тривожитися через те, що всюди багато воєн і бунтів і багато тривог, а навпаки, потрібно було б дивуватися тоді, якби нічого цього не траплялося. З чеснотою поєднані труди і небезпека. Це ти і сама знаєш без наших листів і ніскільки не будеш мати потреби вчитися від інших. Та й ми пишемо це, повчаючи не ту, котра не знає. Адже ми знаємо, що тебе не зможе збентежити ані вигнання з батьківщини, ані втрата майна (а це для багатьох є нестерпним), ані образа, ані будь-яке інше подібне горе. Справді, якщо спільники тих, хто терпить ці прикрощі, стають гідними змагання, то набагато більше ті, хто в них перебуває. Ось тому Павло за те й інше хвалить тих євреїв, котрі увірували, кажучи: «Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань, то самі серед ганьби і скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані» (Євр. 10, 32-33). Тому і ми не пишемо довгого листа. До переможця, який отримав блискучий трофей, ніхто ж не приходить для того, щоб допомогти, але тільки для похвал. Так і ми, знаючи, яке велике смирення ти виявила стосовно того, що трапилося з тобою, звеличуємо тебе, дивуємося твоєму терпінню в теперішній час і тим нагородам, які тобі за це призначені.

А оскільки я добре знаю, що ти хочеш довідатися і про наші справи (адже я довго мовчав), то скажу тобі, що хоч від тяжкої недуги ми звільнилися, однак залишки хвороби ще носимо (досі). Ми маємо дуже гарних лікарів, зате нестача необхідних речей руйнує користь, яка йде від лікування. Справді, тут не тільки убогість ліків та іншого, що може поправити стомлене тіло, а ще й голод, і зараза викликають турботи. Нарешті, ці прикрощі збільшують ще й безупинні розбійницькі напади, що простягаються аж до найвіддаленіших шляхів, перекривають і відрізують усі дороги, спричиняючи цим і для подорожніх велику небезпеку. Дійсно, Андроник, як він говорить, потрапив до рук розбійників і врятувався від них, будучи пограбованим. Тому прошу твою благопристойність нікого вже сюди не посилати, бо треба побоюватися, щоб причина подорожі до нас не стала для прихожого сюди причиною вбивства, а ти знаєш, яку скорботу це принесе нам. Але якщо ти натрапиш на якогось чоловіка, що заслуговує довіри, який піде сюди з іншої потреби, то через нього сповіщай нас про твоє здоров’я. Навмисно ж для цього, так само як заради наших потреб, нехай ніхто не приходить сюди через острах, про який ми сказали.

Лист до Олімпіади шістнадцятий

І те, й інше — це справа невимовного людинолюбства Божого як і те, що Він допускає навести на тебе настільки великі і до такої міри постійні спокуси, щоби більш сяючими були для тебе вінці, так і те, що Він подає дуже швидке звільнення від них, щоб ти з іншого боку не мучилася тривалістю заподіюваних нещасть. Так Бог керував життям і тих знаменитих мужів, маю на увазі апостолів і пророків, то дозволяючи хвилям підніматися, то забороняючи морю зла і після тяжкої бурі подаючи приємну тишу. Тому перестань плакати і мучити себе печаллю і не дивися тільки на заподіювані безупинні і часті прикрощі, а дивися і на досить швидке звільнення від них та на невимовну нагороду і відплату, що від цього народжуються для тебе. Усі спричинені тобі прикрощі в порівнянні з тими нагородами, які за них тобі мають бути дані, не що інше, як павутина, тінь і дим, а то й від того мізерніше.

Що ж насправді означає бути вигнаним з міста і змінювати місце за місцем, бути звідусіль гнаним, терпіти позбавлення майна, бути тяганим по судилищах, зазнавати збиткування з боку воїнів, терпіти страждання від тих, котрі отримували незліченні благодіяння, терпіти образи і від слуг, і від вільних, — що це значить, коли нагородою за це буде небо і ті чисті блага, яких не можливо навіть словом виразити, які не мають кінця, а подають вічну насолоду? Тож, переставши роздумувати про підступи, образи, втрату майна, постійні переселення, життя в чужому краю і нехтуючи цим легше за всякий бруд, думай про ті скарби, які зібрані для тебе за це на небесах, про невичерпний здобуток і недоторкане багатство.

Але тіло твоє через ці труди і прикрощі дійшло до поганого стану і підступи ворогів спричинили хворобу? Знову вказуєш мені підставу для іншої нагороди, великої і невимовної. Ти знаєш, добре знаєш, що означає мужньо та із вдячністю перенести хворобу тіла. Це, про що я часто говорив, те, що увінчало Лазаря, це зганьбило диявола під час змагань, які вів Іов, і виявило борця, завдяки такому терпінню, більш славним. Це прославило його більше, ніж любов до бідних, і зневага до майна, і та раптова втрата дітей, і незліченні прикрощі, і це цілковито закрило безсоромні вуста того злого демона. Тож і ти, постійно роздумуючи про це, радій і веселися, довівши до завершення найбільший подвиг і смиренно переносячи головне із випробовувань, прославляючи за це людинолюбного Бога, Який хоч і може усе відразу припинити, однак допустив це для того, щоб цей прекрасний здобуток був для тебе більш сяючим. Тому і ми не перестаємо звеличувати тебе. Ми зраділи, що ти, звільнившись від позовів і турбот, завершила справу і вирішила її так, як личило для тебе, — не відкидаючи їх (судові позови і турботи) легкодухо, ані вперто не наполягаючи на них і не втягнувши себе в суди та прикрощі, які спричиняються ними, а пройшла середнім шляхом, отримавши належну для себе волю і в усьому показавши велику розсудливість, виявивши і довготерпіння, і твердість, і стійкість, і здатність твоєї розсудливості не піддаватися обману.

Лист до Олімпіади сімнадцятий

Нічого дивного і неприродного не сталося з твоїм благочестям, а навпаки, цілком природно і так і мало бути, що сили душі стали в тебе міцнішими через випробовування, які безупинно йшли одне за одним, і ти отримала більше ревнощів і сили для змагань, а звідси і велике задоволення. Такою є природа страждання: коли воно нападає на душу мужню і повну сили, то зазвичай так чинить. І подібно, як вогонь, коли поєднається із золотом, то робить його більш чистим, так і страждання, нападаючи на золоті душі, робить їх більш чистими і випробуваними. Тому і Павло говорив: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість» (Рим. 5, 3-4). Тож і ми радіємо і веселимося, і завдяки такій твоїй мужності отримуємо в цій самітності найбільшу розраду. Тому, хоч би оточили тебе незліченні вовки і багато юрб зловмисників, ми ніскільки не боїмося, а молимося, щоб зникли й ці спокуси, й інші не траплялися, виконуючи закон Господа, Який велить молитися за те, «щоб не зазнати спокуси» (Мф. 26, 41). А коли буде допущено, щоб вони знову трапилися, то ми спокійні за твою золоту душу, яка з цього збирає для себе найбільше багатство.

Чим, справді, зможуть злякати тебе ті, котрі наважуються на все на свою ж голову? Втратою майна? Але я добре знаю, що це для тебе попіл і вважається нікчемнішим за всякий бруд. Вигнанням з батьківщини і дому? Але ти вмієш й у великих та багатолюдних містах жити так, ніби в пустелі, будучи весь час відданою тиші і спокою, зневаживши життєву мішуру. Вони погрожують смертю? Але ти й у цьому випередила їх, оскільки впродовж усього часу піклувалася про це, і якщо вони поведуть тебе на вбивство, то поведуть на нього мертве тіло. Але навіщо багато говорити? Ніхто не в змозі вчинити тобі бодай щось таке, що б він не знайшов його вже давно в досконалості перенесене тобою, бо ти в усьому вже вправлялася, постійно йдучи тісною і вузькою дорогою. Навчившись у таких вправах цього прекрасного знання, ти явилася тепер під час випробовувань більш сяючою, не тільки не бентежачись тим, що сталося бодай трохи, але й окриляючись радістю, радіючи і тріумфуючи. До чого ти привчилася через вправи, тим тепер займаєшся в боротьбі з великою легкістю: у жіночому тілі, більш немічному, ніж павутина, з неабиякими насмішками зневажаючи безумство мужів, повних сил, котрі точать проти тебе зуби, будучи готовою перетерпіти більше, ніж вони готують.

Блаженна ти і тричі блаженна заради вінців, які звідси випливають, а вірніше, і заради самої боротьби. Такою є природа цієї боротьби, що ще до нагород, уже на місці ті, які для неї призначені, мають і винагороди, і відплату, і задоволення, яким ти тепер насолоджуєшся, радість, мужність, непохитність, терпіння, так само як і те, що ти нездоланна, нескорима, вища за все, що ти так навчила себе вправами, що ні від кого не можеш зазнати нічого жахливого, що ти в таку бурю стоїш на скелі і серед бурхливого моря носишся за побіжним вітром у цілковитому спокої. Такими є нагороди за муки в цьому житті, ще раніше Царства Небесного. Я знаю, так, знаю, що тепер ти, будучи окриленою радістю, навіть не думаєш, що одягнена в тіло, але коли зажадає час, ти скинеш його із себе легше, ніж деякі одяг, у який вони одягнені.

Отже, радій і веселися і за себе, і за тих, котрі померли блаженною смертю не на ложі і не вдома, а у в’язницях, оковах і муках. Печалься ж і проливай сльози тільки за тих, котрі чинять це, бо і це гідне твого смирення. А оскільки ти хочеш знати і про здоров’я нашого тіла, то (знай, що) ми звільнилися від недуги, яка раніш трохи турбувала нас, і тепер почуваємо себе легше, якщо тільки зима, що настала, знову не заподіє шкоди нашому слабкому шлунку. Щодо ісаврян, то ми знаходимося в цілковитій безпеці.

1. Останніх слів у сучасному тексті Святого Письма немає. [↩]
2. Під цим Пелагієм деякі вважають засновника єресі. [↩]
3. На думку Тильмона, ця диякониса була тіткою Святителя (по батькові). [↩]
4. Цьому Констанцію Святитель написав навіть особистого листа (212). [↩]
5. У цьому листі Святитель розповідає про те, що було з ним у Кесарії. [↩]
6. Це, імовірно, був Леонтій, архієпископ Анкірський у Галатії, дуже неприязний до Золотоустого. [↩]
7. ті, що були раніше вікаріями, управителями діоцезів (перший чин після префекта); ті, що були президами, начальниками провінцій; ті, що були начальниками над трибунами. [↩]
8. Єпископ Мартироп сільський. [↩]

Опубліковано: 05.09.2010; востаннє змінено: 27.07.2011.