Бесіда 7. Бесіда, виголошена в храмі святої Анастасії
1. Невелике зібрання присутніх, але велике старання, тому й зібрання велике. Ми шукаємо не безлічі людей, а приготований дух, окрилену думку, слухача, який вищий за все земне. Хоч би тільки один такий був — він в змозі задовольнити проповідника. Так і жінка-самарянка була бідною, негідною й іноплемінницею, однак Владика світу визнав її гідною тих високих слів. І часто Він проходив мимо юдейського народу або не розмовляючи, або прикриваючи зміст слів, а з чужоземною жінкою, яка мала п’ять чоловіків і жила протизаконно з шостим, з нею розмовляв, навмисне пославши учнів на площу, щоб не налякати улов. Стільки піклування у Владики світу навіть про одну душу, коли тільки бачив, що настрій і готовність роблять її здібною слухати, що вона тоді й виявила. Із блудниці вона стала благовісницею, коли виголошувала ті свої свідчення і говорила: «Ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила; чи не Він Христос?» (Ін. 4, 29). Він відверто сказав про її життя і відкрив гріхи, кажучи: «Бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі» (Ін. 4, 18). Але це не уразило її, а швидше спонукало до слухання.
Такими є благородні душі: чим інші спокушаються, тим вони виправляються. Якби була якась інша, нерозсудлива, то вона була б уражена викриттям, утекла б, обурилася б і розгнівалася, а ця після звинувачення сильніше прихиляється до Вчителя і питає Його про вище вчення. Сказавши: «Господи, бачу, що Ти пророк» (Ін. 4, 19), і, впізнавши Його через те, що Він знає її гріхи, більше дивується і розпитує. Це було властивістю душі, що прагне благочестя. І не питає про щось земне: ані про майно, ані про тілесне здоров’я, ані про звільнення від бідності, хоча живе в надзвичайній убогості, але про священні місця, про життя предків, про батьківське поклоніння Богові, кажучи: «Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Єрусалимі» (Ін. 4» 20). Те ж саме вона робить і на початку, кажучи: «Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? (Ін. 4, 9). Такою розсудливою була в неї душа і готовою для спасіння. Тому і Той, Хто знає таємниці духу, знайшовши родючий ґрунт, щедрою рукою посіяв насіння, поступово ведучи її до вищого.
Усе це я сказав для того, щоб ви знали, що у нас зібрання не мале. Коли там одна жінка стала достатнім зібранням, то тим більше ми не будемо зволікати і скористаємося звичайним повчанням, побачивши стільки мужів, стільки жінок, які готові слухати. Якщо Владика ангелів, перед Яким тремтять херувими, не відмовився розмовляти з однією жінкою-блудницею, то яке у нас буде виправдання, яке прощення, коли знехтуємо таким зібранням? Отже, ми знову приготуємо для вас звичну трапезу, влаштувавши загальний духовний бенкет: поставимо чашу, наллємо цільного вина. Ці страви не розривають шлунок, а захищають дух, і вино це не робить слухача божевільним, але навіть п’яного робить розсудливим. Така природа цієї трапези, яка може бути для нас достатньою навіть замість зброї. І нам так само необхідна зброя, бо в нас є війна кожного дня, але не проти людей, подібних до нас, а проти невидимих сил, проти демонських полчищ, що жорстокістю перевершують тисячі ворогів, проти непримиренного володаря, що б’ється з нами без перемир’я, який навіть не оголошує наперед про час війни, а уражає невидимо, таємно. Описуючи саме цю війну, блаженний Павло, вождь світу, закликав, кажучи: «Браття мої, зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його» (Еф. 6, 10); і далі: «Бо наша боротьба не проти крови і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6, 12).
2. Чи бачиш, як він готує до боротьби свідомість воїнів, як пробуджує дух, як озброює військо, відсікаючи байдужість і відкидаючи недолугість? Оскільки на війні воїнів у більшості випадків зраджують дві (причини): втрата мужності через страх, а безпечні, збільшуючи свою байдужість, дають ворогам напасти на них незахищених. Отже, ані дуже боязкий не може бути придатний для війни, оскільки через страх швидко падає, ані, знову ж таки, абсолютно далекий від страху не може подолати ворогів, бо через надмірну сміливість нехтує підготовкою своєї безстрашної душі. Тому Павло, виправляючи як одне, так і інше, робить їх бойовими, непідвладними байдужості через описання полчищ ворогів, а водночас налаштовує до сміливості й оберігає від падіння, вказуючи на силу Полководця в такій війні, — на Христа.
Тому він, як талановитий полководець, об’єднує бойовий загін, видаляючи з душі віруючих пристрасті, які шкодять мужності, висловлює свою любов і поєднує з собою тих, які ще дуже віддалені від нього щодо благочестивого життя, називаючи їх рідними: «Нарешті, — каже він, — браття мої». Він виявляє до всіх ніжну любов у набагато більшій мірі, ніж до тих, що народилися з нами з однієї материнської утроби, і в своїй душі обіймає весь світ. Такою безмежною була його любов! І не тільки в стані безпеки, але й навіть серед небезпек. І перебуваючи в темницях, і чекаючи смерті, і наражаючись на надзвичайну небезпеку, він піклувався про учнів, часто з темниць писав листи рукою, закутою в ланцюг, зв’язаною правицею. Входячи до судилища, маючи дати звіт і бути відведеним на смерть, однак те, що стосувалося суддів, все відкинув: страх, небезпеку, погрози, смерть, помсту, покарання, катів, лють начальників, хитрощі зловмисників, побиття, — навіть у такий час він пам’ятав про віруючих; Настільки його душа була вільною від кайданів тіла, що, навіть живучи в тілі, вона трималася небесних зводів і, наче переселена туди, відповідно все чинила, перебуваючи ще на землі.
А щоб ви зрозуміли, що сказане не є перебільшення або лестощами, то вислухайте це від нього, що він говорить: «Як і належить мені думати про всіх вас, бо я маю вас у серці» (Флп. 1, 7). Але сказане — це тільки частина з того, що буде далі. Хоч і це є великим, але те, що далі, набагато більше. Сказавши: Бо я маю вас у серці, — він додав: — …у кайданах мо’іх, при захисті та утвердженні благовістя». Чи бачиш, як він ніколи не випускав їх зі своєї пам’яті? А коли темниці, суди й кайдани не шкодили пам’яті, то тим більше спокійні часи. Бо я маю вас, — каже, — у серці». Чи бачиш слово, що поступово підсилюється? Велично і в серці мати, але більш величним і надзвичайно величним є це в кайданах, і ще більше — це останнє, а крім того, — «при захисті та утвердженні благовістя». Тут, мені здається, натякає на той час, коли він, відчуваючи неабияку небезпеку, був приведений до суддів.
— І там, — каже, — стоячи, я думав не про те, як би звільнитися від небезпек, що насуваються, і не про те, як би уникнути підступів, а втішався любов’ю до вас, розмовляючи навіть з відсутніми. І ані далека дорога, ані тягар справ, ані великі небезпеки, ані страх перед начальниками, ані повстання народів, ані очевидна смерть, ані оголені мечі, ані юрби катів, — ніщо ніскільки не перешкоджало мені пам’ятати про вас.
Немає нічого могутнішого за любов, нічого вищого на неї. Вона здіймається вище за всі ці стріли, вище за сіті диявола, на все дивиться з вершини небес. І як поривчастий натиск вітру, налітаючи, відганяє докучливий пил, так і сила любові зазвичай відганяє натиск усіх пристрастей. Це звершилось і на Павлові: для нього достатньою втіхою у всьому було спасіння улюблених і пам’ять (про них). А що означає «при захисті та утвердженні благовістя»? Тут одне речення, але в ньому неосяжне море думок, тож я спробую його розкрити і зі всіх боків дослідити. Слово Боже — це перлина, надзвичайно сяюча! Воно містить багато сили не в безлічі речень, а в їх стислості. Отож будьте уважними і ви побачите, які скарби відкриває нам ця сила слова.
3. Отже, що означає утвердження благовістя, яке утвердження благовістя він розуміє, і навіщо він, нагадавши про суди, темниці й кайдани, пригадав про цей вислів? Коли проповідь розповсюдилася (необхідно почати з більш раннього, щоб зробити повчання зрозумілішим), все було наповнене великими галасом, все було наповнене збентеженням. Коли одинадцять, тільки вони, вишикувалися на боротьбу проти всього світу, викорінюючи стародавню звичку, знищуючи давню оману, відкидаючи закони батьків, дідів і предків, руйнуючи й знищуючи батьківські звичаї міст, виступаючи проти всіх: філософів, ораторів, начальників, суддів, володарів, народів, рабів, вільних, хліборобів, моряків, — тоді піднялася важка війна і, як я раніше сказав, все наповнилося галасом. Всюди провалля, всюди кручі. І не так море хвилюється, біснуючись і розтинаючись супротивними вітрами, як хитався тоді весь світ, коли стародавні звичаї, що вкоренилися за стільки часу, знищувалися, і не в одному, двох чи трьох містах, а всюди в усьому світі, і вводилося нове вчення, якого ніхто ніколи раніше не чув. Тому проти них піднялася непримиренна у всіх війна, бо вони (апостоли) і доми розділяли, й родинність розривали, оскільки суть проповіді, простуючи своїм шляхом і викликаючи до себе прихильність багатьох, породжувала ворогів між тими, що приймали й не приймали слова благочестя: і батько відмовлявся від сина, і чоловік зневажав жінку, і господарі вели боротьбу з рабами, і начальники — з підлеглими. Ця (війна) була важчою за всяку міжусобну війну, якщо тільки можна назвати це війною, а не чимсь іншим, більш обтяжливим, ніж війна.
Справді, на війні бойові сторони знаходяться в однакових умовах, як те, так і інше військо й уражає, й уражається. А тоді було не так, але один вільно нападав, а інші тільки зазнавали нападів, однак уражати для них було неможливо, як і захищатися від тих, що чинили підступи, бо так велів Полководець бойового ладу, кажучи: «Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби» (Мф. 10, 16). І не тільки велів виходити проти тих, що чинили підступи, а ще й приносити (їм) задоволення від безчинств, — адже підставляння ще правої щоки й посилання овець серед вовків натякає не на що інше, як на те, що їм визначено страждати, щоби переможне знамено стало більш сяючим. Як? Так що, будучи тільки одинадцятьма, вони подолали весь світ і (досягли цього), страждаючи, а не чинячи (страждання), уражаючись, а не уражаючи, терплячи підступи, а не чинячи їх, терплячи катування, а не катуючи, будучи гнаними, а не гонячи, будучи переслідуваними, а не переслідуючи, терплячи смерть, а не вбиваючи, і, будучи наче вівці, призначені на заколення, вони всіх вовків, що біснувалися, дихали вбивством, були лютішими за звірів, змінювали й робили лагідними, наче овець.
Коли слово розповсюджувалось і благочестя засівалося, звідусіль піднімалися багаття, ворожнеча й війни, і не тільки проти вчителів, але й проти учнів. Хто тоді приймав слово, той ставав для всіх загальним ворогом, його виганяли з вітчизни, він переселявся на чужину, втрачав майно і наражався на небезпеку щодо самої свободи, а точніше, самого життя. І нічого тоді не значила влада природи, але, як я раніше сказав, і діти зневажалися, брати й родичі були на боці ворогів, з учителями терпіли прикрощі учні. Вказуючи на все це, Павло й говорив: «Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані; бо ви й моїм кайданам співстраждали, і розграбування майна вашого прийняли з радістю, знаючи, що є у вас на небесах майно краще і неминуще» (Євр. 10, 32-34). І знову в посланні до солунян говорив: «Бо ви, браття, стали наслідувачами церков Божих у Христі Ісусі, які знаходяться в Юдеї, бо і ви те саме перетерпіли від своїх єдиноплемінників, що й ті від юдеїв, які вбили і Господа Ісуса і Його пророків, і нас вигнали, і Богові не догоджають, і всім людям противляться» (1 Сол. 2, 14-15). І до галатів пише: «Так багато перетерпіли ви і невже даремно? О, коли б тільки даремно!» (Гал. 3, 4)· І розповідаючи про свої страждання, говорив: «…у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тіснотах, у ранах, у в’язницях, у вигнаннях, у трудах, у неспанні» (2 Кор. 6, 4-5), «в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі» (2 Кор. 11, 27); і ще: «П’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я у безодні морській; багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами» (2 Кор. 11, 24-26). І далі: «Крім зовнішнього, налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви… У Дамаску обласний правитель царя Арети стеріг місто Дамаск, щоб схопити мене, і мене в кошику спустили з вікна по стіні, і я уник його рук» (2 Кор. 11, 28, 32-33). І знову в іншому місці: «Вважають нас за овець, приречених на заколення» (Рим. 8, 36). І ще в іншому місці: «Нехай дасть Господь милість дому Онисифора за те, що він багаторазово покоїв мене і не соромився кайданів моїх, а, бувши в Римі, з великим старанням шукав мене і знайшов» (2 Тим. 1, 16-17).
4. Що міг би хтось сказати про лжеапостолів, лжебратів, про незліченні й різноманітні війни? Адже в дії були не тільки помста й покарання, але навіть красномовство ораторів і підготовленість філософів. І не тільки вони, але навіть торговці використовували проти Церкви багато хитрощів. Натякаючи на це, він говорив: «Олександр коваль багато зробив мені зла. Нехай віддасть йому Господь за діла його! Стережись його і ти, бо він дуже противився нашим словам» (2 Тим. 4, 14-15). Як море не буває без хвиль, так і душа Павла була наповнена незліченними випробуваннями, щоденними небезпеками: зовні, всередині, за допомогою слова, за допомогою дій, за допомогою грошей, за допомогою підступності, — ніяке слово не в змозі висловити хмари тих стріл, безліч хвиль.
Отже, коли все перебувало в такому стані, і не тільки щодо сказаного, але й набагато більшого: коли не тільки вчителі, але й учні наражалися на небезпеку, і не тільки учні, але й учителі, бо якби одна частина терпіла випробування, а інша була в безпеці, то ця для тієї могла би бути розрадою. А тепер нападали вороги й уражали як ту, так і іншу. Тоді багато хто з більш немічних, побачивши це, слабшали, ціпеніли, постійно сумували, оскільки бачили, що блага проповіді: Царство, воскресіння і нетління — це в надії, а тут — випробування, терпіння, скорбота, плавильні печі, темниці, війни, ворожнеча, ненависть, смерть, небезпека, їхні вчителі то в темницях, то в синагогах терплять кривду, гоніння, коли звідусіль були хмари зла, а вони знаходилися в якійсь глибокій ночі випробувань, яка охоплювала всіх і примушувала неабияк хвилюватись і бентежитися. Тож поміть, як він тоді підбадьорює їхні думки одним висловом. Він робить те ж саме і з іншого боку, в іншому посланні, кажучи: «Зміцніть опущені руки та ослаблені коліна» (Євр. 12, 12). Говорить не про коліна й руки, а про тих, які шкутильгають помислами, ослабляють себе безліччю випробувань. Далі, після повчання, він додає найбільше втішання, кажучи: «Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться» (Євр. 10, 37). Та оскільки це було поки що в надії, то він знову підбадьорює їх ще інакше, приводячи до кращого стану не чужими прикладами, а власними. «Згадайте, — каже, — попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань» (Євр. 10, 32). Присоромтесь самих себе і ваших успіхів, не робіть кінець негідним початку, отримайте розраду від самих себе. Після повчання тим і іншим способом, він наставляє водночас і цими словами. Як і якими? Називаючи утвердженням Євангелія темниці й кайдани.
— Не тільки мертві воскресінням, — каже, — не прокажені очищенням, не демони вигнанням, але й ми утверджуємо Євангеліє своїм ув’язненням у кайданах.
Як саме, скажи мені? Адже в цих словах щось нове і є багато схожого на загадку. Слухай нарешті як. Якби ми проповідували без страху, не терплячи нічого неприємного, ані жахливого, то й для багатьох, які хочуть нас обмовити, здавалося б, що проповідь підозріла. А тепер ми гнані, переслідувані, катовані, спалювані, нас скидаються зі скель, терпимо безліч (випробувань) і не поступаємось, але стаємо від цього більш бадьорими, навіть схильним до найбільшої безсоромності подаємо достатній доказ, що ми проповідники істини, що в нас є певна Божественна сила, яка все це полегшує і не дозволяє безлічі випробувань перевершити проповідників, хоч їх і небагато, і запанувати (над ними) через стільки перешкод. Якби хтось захотів отримати чіткий доказ, що нас закликає внутрішня Божественна сила, то нехай він зважить наші випробування, небезпеки, кайдани, темниці. Не властиво людській силі подолати стільки круч, перепливти стільки хвиль, дати місце стільком стрілам, — це властиво Божественній і нездоланній могутності. Отже, кайдани є утвердженням Євангелія, і не тільки для тих, але й для нас, стражденних, бо воно робить нас випробуваними, міцними, спонукає більше нехтувати підступами. Тому він і говорив: «Хвалимось і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість, від досвідченості — надія, а надія не посоромить» (Рим. 5, 3-5).
5. Чи бачиш, як скорбота утверджує Євангеліє? Тому і в іншому місці, коли він просив про звільнення від випробувань і часто заради цього приступав (до Господа), почув: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 9). Неміччю тут називаються переслідування, випробування, небезпеки, підступи, образи. І сказане ось що означає: Я міг, каже, цьому перешкодити, погасити війну й затримати хвилі, але не зробив цього, щоби більше виявилася Моя сила. Його сила так не виявилася б, якби цього не було, як (виявилася) тоді, коли було, але ще не мало міцності. Так само і кращим керманичем ми називаємо не того, хто може направляти корабель по тихому морю, але хто тих, що пливуть на ньому, проводить між скелями, хвилями, бурями та вітрами. І лікарем — того, хто стражденного звільняє від незліченних гнітючих хвороб. І полководцем — хто може підняти переможне знамено, коли звідусіль облягають й уражають вороги. І пастирем — хто зберігає отару в безпеці від незліченних вовків та інших зловмисників, що оточують його. Так і тоді було особливо дивним те, що вони, терплячи безліч лих, долали їх і перевершували тих, що спричиняли їм прикрощі.
Коли Петра та Іоана, сина грому й основу віри, вкинули до темниці, то подумай, в якому важкому становищі опинилися ті (що вкинули), коли вони були випущені. Привівши їх до синагоги, кажуть: «Що нам робити з цими людьми?» (Діян. 4, 16). Юдеї, насичені кров’ю пророків, народ несамовитий і лютий, який ущент руйнував вівтарі, вбивав пророків, виріс на вбивствах, народ лютіший за звірів, з якого ще капала Кров Владики, розпинатель, — цей народ, узявши двох рибалок, неписьменних, простих, незнатних, мовчазних як риба, з яких один навіть не витерпів нікчемної погрози воротарки, саме їх узявши і тримаючи зв’язаними в себе, роздягнених, які не мали ні багатства, ні тілесної могутності, ні талановитості в слові, ні ораторської сили, ні знатності роду, ні величі вітчизни, — взявши цих рибалок із рибалок, які боролися з надзвичайною бідністю, юдеї опинились у важкому становищі, що вчинити з ними, і кажуть: «Що нам робити з цими людьми?» Чи бачиш, наскільки великою справою є благочестя, і як саме випробування є утвердженням Євангелія? І кажуть їм: «Чи не суворо заборонили ми вам учити про це ім’я? А ви ось наповнили Єрусалим ученням вашим і хочете навести на нас кров Чоловіка Того» (Діян. 5, 28). Якщо Він тільки людина, то навіщо ти боїшся? А коли Бог, то чому не поклоняєшся? Хіба ти недавно не вигукував, кажучи: «Кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27, 25)? Чому ти боїшся цієї Крові? Чому вона бентежить твій дух? Хіба ти не зв’язував Його? Хіба не бив? Хіба не розпинав на хресті? Хіба не бачив мертвим, коли Його знімали з хреста? Хіба не бачив похованим і в землю покладеним? Хіба ти не поклав печать на гріб? Хіба не підкуповував воїнів? Хіба не посіяв чутку, що учні вкрали Його? Чому ти боїшся тепер? Чому тремтиш перед Його Кров’ю? Чи бачиш, що істина сяє в усьому?
Коли після того задуму вони побачили, що справа відкривається і Його явлення сяюче, навіть світліше за сонце, і з самого початку виявляється, що воно охопить відразу весь світ і прожене оману до крайніх меж, а вони навіть не в змозі будуть витерпіти Його невимовного пориву й сили, то бояться, тремтять перед цими закованими, осудженими, катованими, проти яких замишляли зле, — перед цими двома, цими простими. Тому Павло називає випробовування утвердженням Євангелія, тому і в іншому місці говорить: «Бажаю, браття, аби ви знали, що те, що зі мною сталося, послужило більшому успіху благовістя, бо моє ув’язнення за Христа стало відомим усій Преторії та всім іншим, і більшість з братів у Господі, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже» (Флп. 1, 12-14). Хто бачив, хто чув, що темниці надають сміливості, і кайдани дають відвагу, і не тільки зв’язаному, а навіть учням? Але тоді так було: проповідь посилювалася через супротивників, і учні, коли вчитель зазнавав нападів, підступів та ув’язнення в кайданах, ставали ще сміливішими, більше раділи, більше веселилися.
Ви схвалили ці слова? Тож будемо нарешті наслідувати цю мужність, наслідуймо це благочестя і нехай ніщо нас не лякає, ніяке випробування нехай не бентежить, бо це кайдани благочестя, це крила мудрості, це готує міцних і нездоланних, це дає більшу відвагу перед Богом, прихиляє більше благовоління, сприяє отриманню чималої благодаті. Отже, щоб нам насолодитися всім цим, будемо, благаю, переносити все те, що трапляється, славлячи за все Бога, бо Йому належить слава, честь і держава з Єдинородним Його Сином і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 6. Бесіда, виголошена в церкві апостолів у день царя Феодосія проти тих, що називають себе кафарами | Зміст | Бесіда 8. Його ж бесіда, виголошена в церкві ап. Павла, коли готи прочитали і готський пресвітер виголосив проповідь раніше
