«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 8. Його ж бесіда, виголошена в церкві ап. Павла, коли готи прочитали і готський пресвітер виголосив проповідь раніше

1. Хотілося б мені, щоб сьогодні були присутні елліни, щоб вони почули прочитане й пізнали, яка могутність Розіп’ятого на Хресті, яка сила Хреста, яка благородність Церкви, яка непохитність віри, яка ганьба омани, яка ганьба демонів. Вчення філософів утратило авторитет навіть у тих, що розмовляють однією мовою (з ними), а наше має багато сили навіть в іншомовних. Те розпалося легше за павутиння, а це утвердилося міцніше за сталь.

Де вчення Платона, Піфагора і тих, що були в Афінах? Загасло. Де — рибалок і ремісників наметів? Не тільки в Юдеї, а навіть на чужій мові, як ви чули сьогодні, воно сяє світліше за сонце. Скіфи, фракійці, сармати, маври, індійці, навіть ті, що поселилися аж на самих окраїнах світу, — всі виявляють мудрість, переклавши власною мовою ті ж самі слова. Таке навіть уві сні не уявлялося тим, що носять в еллінів бороди, на площі поважно відсувають палицею стрічних, трясуть локонами на голові і являють собою швидше обличчя лева, ніж людини. А в нас не так, бо мудрість не в зовнішності, а в розсудливості. Блудниця, яка не має природної краси, накладає на себе деяку рукотворну красу натиранням, підфарбовуванням, білим одягом та іншими такими хитруваннями, прикриваючи своє природне неподобство. А дівчина, красива від природи, приємна й благородна, дає дару природи бути самому собою, не потребує ніякої допомоги і відкидає її, щоби природна краса не прикривалася цими завісами. Це можна бачити як у Церкві, так і в зовнішніх. Ті, не маючи природної краси і будучи не в змозі прикраситися благочестям, додають собі поважності красномовством, витонченими висловами, формою виразів, волоссям, виглядом та дечим іншим. А в нас не так: усе це відхиливши, відкинувши зовнішні вигадки, висловлюють свою природну красу, не вишукуючи слова, не шукаючи благозвучності, але, виявляючи мудрість силою думок, водночас вповні засвідчують Божу благодать, яка перебуває в них, і ділами, і правильним життям.

Саме тому вони уловили не тільки населену, але й не населену землю, не тільки землю, але й море, не тільки міста, але й гори, пагорби й долини, не тільки Елладу, але й чужу (країну), не тільки знатних, але й надто бідних, не тільки мужів, але й жінок, не тільки старих, але й молодих. Не тільки досі, але пройшли вони й далі, і, не задовольнившись нашим місцем проживання, висадилися біля самого океану й захопили у свої сіті чужі країни й Британські острови. І куди б ти нарешті не прийшов, побачиш, що імена рибалок є на вустах усіх, але не через могутність рибалок, а завдяки силі Розіп’ятого, яка всюди прокладає для них шлях і виявляє простих мудрішими за філософів, неписьменних і тих, які були безмовніші за риб, талановитішими за ораторів, письменників і вчених.

Отже, нехай ніхто не вважає соромом для Церкви те, що ми примусили іноземців вийти на середину і проповідувати, бо це краса Церкви, це прикраса, це свідчення сили, яка у вірі. Про це і пророк, проголошуючи з гори, говорив: «Немає ні мови, ні говору, де не чувся б голос їх. По всій землі розійшлося віщування їх, і в кінці вселенної слова їх» (Пс. 18, 4-5). І знову інший, указуючи на це, натякав іншими словами, кажучи: «Вовк і ягня будуть пастися разом (1 барс опочиватиме з козеням), і лев, як віл, буде їсти солому» (Іс. 65, 25). Не про левів і ягнят, барсів і козенят він розповідає, а проголошує нам і вказує, що саме ті з людей, які були звіроподібними, досягнуть такої благородності, наповнившись мудрістю проповіді, що стануть одною отарою з найблагороднішими і найсмирнішими з мужів. І це сьогодні ви бачите, що найгрубіші зі всіх людей стоять з вівцями Церкви, що пасовище спільне, кошара одна й одна для всіх Трапеза.

2. Нехай посоромляться юдеї, які читають Писання і не розуміють його значення. Нехай закриють від сорому своє обличчя елліни, які сидять на кам’яних сідалищах і женуться за пітьмою, побачивши істину, сяючу світліше за проміння. Нехай красується Церква, всюди сяюча і ширяюча. Як спільне сонце і спільні земля, море й повітря, так набагато більш стало спільним слово проповіді. Тому й Павло говорив: «Я багаторазово намагався прийти до вас, та досі зустрічав перешкоди, щоби мати який-небудь плід і у вас, як і в інших народів. Я заборгував еллінам і варварам, мудрецям і неукам. Отже, щодо мене, я готовий благовістити і вам, що знаходитесь у Римі» (Рим. 1, 13-15). І чому ти дивуєшся, що в Новому (Завіті це є), коли навіть у Старому те ж саме відбувалося.

Найперший, хто став предком і Церкви, і синагоги, їх — за плоттю, а нашим — за духом, був іноземцем, був приведений із середньої Персії. Кажу про патріарха Авраама, який і Писання не чув, і не брав участі в пророцтві, і учителя не мав, і не чув історії, бо ще не приходив Мойсей, і не знав нічого з того, що було до нього, і не був навчений того, що мало бути після нього, але, народившись і виховавшись у середній країні персів, так відразу став жити благочестиво, ніби раніше отримав багато настанов навіть Нового (Завіту), і явив (це) своїми діями. Отримавши наказ вийти з батьківщини, покинути дім, друзів і родичів та йти на чужину, він не виявив нічого людського, не був затриманий прихильністю до свого краю, не роздумував у собі й не говорив: покинувши явне й очевидне, невже йти мені до невідомого і неочевидного? Але, маючи провідником віру і взявши замість палиці Божу обітницю, він одне втрачав, а інше в надії приймав. І на підставі цього так само був предком Церкви, бо й ми отримуємо наказ нехтувати земними й видимими справами, спрямовувати свою надію на неочевидне, триматися віри, якоря нашого спасіння, і шукати того (невидимого), про що й Павло говорив: «Ми спаслися в надії. Надія ж, коли бачить, не є надією» (Рим. 8, 24); і знову: «Короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу, коли ми дивимось не на видиме, але на невидиме: бо видиме — дочасне, а невидиме — вічне» (2 Кор. 4, 17-18). Вийшовши з батьківщини і поставивши на чужині свій намет, цей блаженний Авраам знову явив апостольські веління своїми справами. Коли він підніс той сяючий трофей, — отримав несподівану перемогу, подолав чужоземців не могутністю тіла, а силою віри, і йому пропонували врятовані взяти нагороду за ті труди й прикрощі, коли чужоземець йому говорив: «Віддай мені людей, а майно візьми собі» (Бут. 14, 21), то що він сказав? «Піднімаю руку мою до Господа Бога Всевишнього, Владики неба і землі, що навіть нитки і ременя від взуття не візьму з усього твого» (Бут. 14, 22-23). Чи бачиш, як він виконав те євангельське веління, яке говорить: «Задарма одержали, задарма давайте» (Мф. 10, 8)?

І Мойсей виріс і виховувався в чужоземному домі, однак від того не зазнав ніякої шкоди для себе. І він жив благочестиво не менше за патріарха, висміюючи сибаритську трапезу 1, будучи вищим за ту розкіш, не цінуючи багатство, царство і скіпетр Єгипту, але сам перейшов до глини і приготування цеглини. Саме тому і Павло, дивуючись йому, говорив: «Ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби» (Євр. 11, 26). Далі, начебто вказуючи на Вчителя цих благ, додав, кажучи: «Бо він, мовби бачачи Невидимого, був твердий» (Євр. 11, 27), — а це було справою найбільшої віри. Отже, не будемо вважати соромом, що в Церкві є іноземці, але навіть великою окрасою, бо й Сам Господь наш Ісус Христос, прийшовши у світ, першими покликав чужоземців. Коли Він був народжений і покладений в ясла, волхви, прийшовши з Персії, поклонялися Йому… 2

О нечувані й дивні справи! Коли має входити до міста цар, то встановлюються занавіски й світильники, його зустрічають зі світлим виглядом усі сановники й представники влади, (бувають) флейти, сопілки, кіфари та всякі музичні інструменти, сяючий одяг і вінки та багато пишності. Коли мав прийти у світ Цар небес, то нічого такого не було, а все протилежне: вертеп, намет і ясла, проста Мати, велика вбогість і гнітюча бідність. Але, якби Він забажав, міг би прийти, потрясаючи небо, хитаючи землю, посилаючи блискавки. Але навіщо я кажу про це? Якби Він показав Своє Божество тільки в наготі, то чи не перевершив би нею всякий блиск і світлість? Однак Він не зробив цього, оскільки хотів не погубити, а спасти, не налякати, а виправити, насамперед упокорити людську пиху і викоренити безумство. Саме тому Він стає не просто Людиною, а навіть убогою Людиною, й обирає Собі таку ж Матір і простий притулок, вітаючи від самого початку, від Свого народження особливу межу бідності. Яка, скажи мені, жінка, хоч би вона була біднішою за всіх людей, хоч би була вбогою, не мала би постелі, щоб покласти дитя, що народилося? А Він не лежав навіть на постелі, а просто в яслах, як трапилося, й у вертепі, не в домі. Такий початок Його приходу, такий він сяючий і славний. Однак, коли чуєш про прихід, не думай про зміну місця, але про милосердя для домоуправління 3.

3. І Павло, кажучи: «Коли вводить Первородного у всесвіт» (Євр. 1, 6), сповіщає нам про домоуправління, оскільки приходить Той, Хто все виконує і скрізь присутній. Так він назвав явлення (Його) заради домоуправління. Отже, входячи у світ, Він входив у приземленому вигляді, зневажаючи пиху, зупиняючи безумство, переконуючи, щоби всі стримували себе, не ганьбили бідність, не зневажали вбогість, не захоплювалися багатством, не думали, що людська пишнота — це велика (справа), але, що вона слабкіша за тінь, більш нікчемна, ніж листя, більш оманлива, ніж сновидіння. Отже, ввійшовши, Він покликав чужоземців, і не просто чужоземців, а навіть волхвів, поширений вид нечестя.

Коли все у світі було в негідному стані: всюди панувало нечестя, і жир, і дим, закон не мав сили, пророки не виправляли, не приносили користі ані умовляння, ані чудеса, ані покарання, ані помста, земля осквернилася людською кров’ю і сама природа не визнавалася, — «приносили в жертву бісам синів своїх і дочок своїх» (Пс. 105, 37); коли вівтарі вщент руйнувалися, пророків убивали, храм благочестя став руїною і вмістищем ідолів, народ, виведений на сцену, щоби виховати інших, зробився для інших підставою для богохульства, бо «постійно, — сказано, — кожного дня ім’я Моє неславиться» (Іс. 52, 5); коли жертви були зганьблені, свята, новомісяччя, суботи та інші види служіння були знехтувані, коли благочестя було в зневазі, коли з неба звинувачував голос Божий, знизу оплакували голоси пророків і голоси звідусіль, коли справи були в негідному стані, зростало велике зло, глибока ніч нависла, наче густа хмара, гріховність стала зухвалою, благочестя було видалене, підіймалася величезна буря і безперервні хвилі, корабельні аварії стали частими й постійними, всі були потоплені, ані голосів керманича не було чути, ані талант моряків не мав сили, а панували лукаві духи, не було ніякої надії на спасіння і ніхто не насмілювався призвати Бога, бо як (призвати), коли пророки звинувачували, а ангели, приставлені до кожного народу, від сорому закривали свої обличчя, — тоді нарешті час покликав Улаштовувача всього, Самого Художника, Який і наш рід створив на початку. Коли була найтяжча хвороба, породжена насамперед безумством і хвастощами, коли спотворювалися початок, середина й кінець справ, тоді Він відправився від престолу Отця і прийшов на землю.

Знову, коли чуєш: відправився, не думай про зміну місця або про залишення неба, бо, знаходячись навіть у невинній утробі, Він був з Отцем. А як (відправився), не питай і не вимагай звіту, бо коли Бог діє, потрібна тільки віра, згода і сповідання. Отже, прийшовши й побачивши хворого лежачим на ліжку, у відчаї (а коли говорю: хворого, то розумію рід людський, що лежить не на такому ліжку (тобто простому), а на ліжку гріховності), побачивши покинутого лікарями, в оточенні пристрастей, у владі хвороби, побачивши всякий вид немічності, що напав на людську природу, саму людину, що зневірилася нарешті в собі, і наданого лікаря ран (кажу про закон), який перетворився на суворого обвинувача, що примножує провини і робить людину ще більш винною перед судом, побачивши владу немочі и надмірність зла, а хворий не має нікого, крім Того, Хто створив нас на початку, то поглянь, що Він робить заздалегідь: одягається в нашу обезсилену і подолану природу, щоб через неї битися і відновити боротьбу, і з самого входу і початку відразу викорінює природу безумства, яке було причиною всякого зла.

Саме воно зробило те, що диявол, який не був дияволом, став дияволом, як і Павло вказує словами: «Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не потрапив на осуд і в тенета диявола» (1 Тим. 3, 6). Воно викинуло Адама з раю, коли він почув: будете як боги. Обманутий цією надією, торкнувся дерева, знехтував закон і порушив заповідь. Тому Бог і приготував ліки, що відповідають рані. Як щодо тіла, за словами лікарів, протилежне є цілющим засобом для протилежного, і ми охолоджене зігріваємо, засохле зволожуємо, так і Бог учинив щодо пристрастей душі. Безумство її підносило й примушувало роздуватися, тому Він використав ліки, які зупиняють її роздутість і знищують пухлину. Які ж це ліки? Обклав її смертю. Тому Він створив тіло не тільки смертним, але влаштував так, щоби воно і гнило, і розкладалося, рясніло джерелами черв’яків, перетворювалося на гній і наповнювалося смородом, закладаючи цим наперед основу смирення і не допускаючи будь-коли гордитися, навіть тому, хто надто безумний. Що насправді більш зловонне за людське тіло? Що більш нікчемне за померлого?

4. Але не будь похмурим, улюблений, а вбачай у цьому піклування Боже. І той, хто помер, не відчуває того, що відбувається, щоб не засмучуватися, і той, хто живе, повчається благочестю на чужому тілі. Хоч би він (тобто живий) безліч разів приймав поважний вигляд і чимало величався, але, підійшовши до гробу, відчуваючи сморід, що доходить до нього, і, пригадавши про нашу нікчемність, зупиняється, падає й опускається до самого пекла. А щоб ти знав, що так учинено заради цього, що Він не ганьбить нашу природу, а приборкує безумство духу й утримує людину в постійному смиренні, бо в неї від початку через це (тобто через безумство) був гріх, то послухай, що говорить пророк Ісая: «Як упав ти з неба, денниця, син зорі!» (Іс. 14, 12): Не про ранішню зірку він говорить, бо ніколи не спадала ранішня зірка, але, будучи раз поставленою на небі, вона непохитна і тримається свого шляху. Отже, що означає сказане пророком: «Як упав ти з неба, денниця, син зорі»? Він говорить про деякого чужоземного царя і називає його ранішньою зіркою через пишність, через діадему, порфіру, блиск списоносців, через сяйво зброї, блиск золота, через гострі й виблискуючі списи, через усю пишноту, через усе те, що возять і носять.

Що він говорить не про ранішню зірку, але, сказавши: «Як упав ти з неба, денниця, син зорі!» — користується цим найменуванням переносно, це з’ясовує далі: «А говорив у серці своєму: «Зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на горі у зібранні богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього» (Іс. 14, 13-14). Що зірка не має ані думки, ані розуму, ані мови, — все це, звичайно, є очевидним. Отож він говорить про якогось блюзнірського царя, хвалькуватого, марнослівного, що так величався. Хто ж цей цар? Ми могли би назвати, однак щоб ви не всього вчилися від нас, але й самі зі старанням і невсипністю досліджували скарби Божественного Писання, то зверніться до цього пророчого місця і довідайтеся, хто цей цар, якого народу, коли він був, бо сказано: «Дай наставляння мудрому, і він буде ще мудрішим» (Притч. 9, 9). Отже, коли цей цар, будучи блискучим і знатним, маючи незліченне багатство, після підкорення всього світу і розширення свого царства відразу був захоплений і помер, то пророк, знаючи людську мінливість, сказав: «Як упав ти з неба, денниця, син зорі», підкорювач царів, що зробив увесь світ пустелею? І звертаючись до нього своїми словами та висміюючи його, додає: «А говорив у серці своєму: Зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на горі у зібранні богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього». Але скинутий у пекло, у глибини пекельні», — під тобою постелять гній і покривало твоє із черв’яків (Іс. 14, 13-15).

Чи бачиш, як Він заради того і влаштував так, про що я говорив, що наше тіло має таку долю, щоби бути ліками від безумства. Отже, побачивши його (тобто чоловіка) у відчаї, Він виховує його тим, що буває після смерті, нагадуючи про черв’яків, сморід, гній, щоб він, роздумуючи про це, покинув своє безумство і думав з гордістю не про теперішнє, а про те, яким буде кінець, що з ним станеться. Саме тому ми отримали стражденне тіло, а після кончини таке смердюче. Коли, маючи таку природу, багато хто з безглуздих наважувався на безрозсудність, щоб уявляти собі рівність з Богом і нехтувати небом, то як би вони ще спотворили себе беззаконням, якби не стримувалися цією вуздою? І не тільки цей цар, а ще й інший уявляв про себе те ж саме, й інший пророк, Єзекіїль, висміюючи його, говорив: «Ти говориш: «Я бог, сиджу на сідалищі Божому, у серці морів (а не людина, що живе в серці землі)… «Я бог», тоді як у руці того, хто уражає тебе, ти будеш людина, а не бог?» (Єз. 28, 2.9). Чи бачиш, що і цей натякає, що смерть для того появилася, щоб зупинити безумство, щоб з коренем вирвати той лукавий помисел, який на початку диявол засіяв у первозданного? Саме звідси й появилося ідолослужіння, вершина людського зла, коли багато хто до безумства прославляє себе і бажає рівності з Богом. Отже, всі еллінські боги були створені людьми.

Щоби цього не було, Бог, викриваючи немічність природи, наклав смерть. Саме тому Єдинородний Син Божий, зупиняючи безумство, влаштував так, що таким був початок Його приходу: вертеп, бідність, убога Матір, явно переконуючи цим усіх, щоб вони зневажали людську гордість. І прийшовши, насамперед закликає чужоземців. Навіщо й чому? Коли рід людський був у поганому стані, (я знову повернуся до тих же слів), і всі зневірились у спасіння, тоді Він насамперед руйнує силу диявола і його найміцнішу зброю, щоб ніхто не був у відчаї. З іншого боку, це послужило осоромленню юдеїв, що вони не наважувалися прийти, а ці відправилися навіть у далеку подорож, щоби бачити Його й поклонитися, й, обходячи (всіх), кажуть: «Де є народжений Цар Юдейський?» (Мф. 2, 2).

5. Ο дивні і надзвичайні справи! Про Єдинородного Сина Божого проповідується насамперед іноземною мовою в Юдеї, де пророки, патріархи, праведники, закон, кивот, Завіт, храм, жертви і служіння. Однак ті, що виховані на цьому, не повчаються, навіть почувши від чужоземців, а вони, які ніколи нічого такого ще не чули, стають учителями тих, які виросли в цьому. Саме тому пророк Давид, висміюючи їх, говорив: «Навіщо бунтуються народи і люди замишляють марне?» (Пс. 2, 1). Справді, хіба не даремно вони вчилися, коли не прийняли Того, про Кого провіщали пророки? Зате не такими були волхви: вони навіть відправилися у далеку подорож, покинувши вітчизну, домівки, друзів і родичів, і наражали себе на небезпеки. Прийшовши до столичного міста, питали, де народився цар. Вони не підозрювали люті того, хто був тоді царем, ані повстання народу, ані підступів міста. Оскільки вони взяли на себе проповідь, то відразу стають благочестивими і мучениками за життя, насмілюючись іти проти смерті, нехтуючи небезпеками, зневажаючи це життя, сміливо проповідуючи про те, що пізнали, оголошуючи про Того, Хто народився серед народу і серед міста. Тому й зірка ховається, щоб вони, втративши провідника, були вимушені вчитися від юдеїв, а точніше, їх наставляти своїм повчанням, бо вони шукають тільки місце, а про те, що Він народився, вони знали раніше.

Але поглянь на мудрість Божу, як Він покликав їх. Він не послав пророка, бо вони цього не сприйняли б, ані апостола, бо його не слухали б, ані Писання, бо вони не знали його. Він відволікає їх від омани власними й близькими для них справами. Оскільки вони були волхвами й у них була наука про зірки, то їм являється зірка, яка веде їх із чужини. Зірка — не одна із видимих, а деяка Божественна і невидима сила, що прийняла зовні вигляд зірки. Тож веде їх зірка, щоб звільнити нарешті від заняття зірками і припинити владу астрономії. Так і Павло зробив, наслідуючи свого Владику: «Тому благаю вас, — каже, — ставайте подібні мені, як я Христу» (1 Кор. 4, 16). Як Владика його, закликаючи волхвів, послав вигляд зірки, щоби, побачивши звичне для себе, вони охоче підкорялися і, прийшовши, побачили Владику зірок і, звільнившись від того служіння, приступили до цього панування, так і він послав Тимофія з обрізанням, маючи намір скасувати обрізання. Оскільки ті, що мають прийняти його, були юдеями, а він був сином віруючої жінки-юдейки, однак батько був елліном, тому й необрізаним, тож він звершив обрізання, діючи за прикладом рибалок, бо й вони не закидають у море порожню вудку, але надівають на неї приманку. Отже, нехай буде синагога морем, юдеї — рибами, вудкою — Тимофій, обрізання — приманкою, надітою на вудку, рибалкою — Павло. Отож він закидає вудку в море, однак не порожню, але Тимофія з обрізанням, а не необрізаного, бо, якби він послав необрізаним, риби втекли б, побачивши вудку порожньою. Саме тому він звершує обрізання, щоб вони, визнавши звичне для них, спрямувалися на здобич, а він щоб не налякав ловитву, що спрямувалася на здобич, щоб вони були привернуті через обрізання і втримані словом повчання. Саме так і було. Ввійшовши з обрізанням, він знищив обрізання. Такою і є справа домоуправління: спочатку виявляє поблажливість, а потім відволікає.

Так учинив і Христос, закликаючи чужоземців. Як закликаючи людей, Він одягався в людину і за виглядом, і за природою, так і закликаючи волхвів, змінив зовнішньо невидиму силу на вигляд зірки. Що та зірка не була однією з багатьох зірок, пізнай із її шляху. Вона йшла не зі сходу на захід, а з півночі на південь, оскільки таке розташування Палестини щодо Персії, і являється не вночі, а вдень, що невластиве для зірки. І являється, і ховається, що так само невластиве для зірки: ховається, коли вони дійшли до Єрусалима, і являється, коли відійшли від царя. Тож стає очевидним, що вона була якоюсь розумною силою, що управляла всім, згідно із велінням. І не тільки з цього це видно, а ще й з того, що, служачи їм провідницею до ясел, не зверху показується їм, але, зійшовши вниз, зупиняється там, де було Немовля, — над самою, так би мовити, Його головою. Якби вона була зіркою, то не показала б того місця, тісного й обмеженого. Ви, звичайно, дуже добре знаєте, що через неймовірну висоту зірка не могла би визначити місце навіть міста, і її (вказівка) через надмірну висоту навіть за опущеним виском не є чітким. А та (зірка) показувала і мале місце, ясла, будучи поблизу голови, і, показавши, відразу заховалася, що не притаманно для зірки.

6. Коли волхви кажуть: «Ми бачили зірку Його» (Мф. 2, 2), то кажуть це поки що згідно з власною наукою, яку потім, будучи наверненими, звичайно, залишили. Що вони водночас і зірку побачили, і звільнилися від омани, це видно з того, що вони поклоняються. Якби вони вважали її однієї з багатьох, то не поклонилися б. А чого чекали від Немовляти мандрівники, прибульці й чужоземці? Звідки вони знали, що Він нагородить їх, які знаходилися на такій відстані, й приведе до життя? Як вони не подумали про небезпеку? Як не подумали про те, що закономірно було передбачити в цьому житті, адже тодішній цар міг убити (їх)? Яку ознаку царства вони побачили, який вхід, яких списоносців, яких щитоносців, яке служіння, які золоті щити, які колісниці, яку стелю, які палаци, яку юрбу євнухів? Нічого такого, а все протилежне: ясла і вертеп, гостинний двір і вбогу Матір, надзвичайну бідність і пелюшки. Отже, кому вони приносили золото, ладан і смирну? Хіба не цілком очевидним є те, що вони вже були окрилені вірою?

І важлива особливість дарів, які виступають заміть проповіді. Не можна відкидати пояснення, хоч би воно наводилося (народною) юрбою, що саме через ладан вони сповідували Його Богом, через золото — Царем , через смирну — Страждальником, указуючи на Його поховання, бо так Він і був похований, і вони провіщали це тим, що зробили.

Отже, те, що відбулося було силою не астрономії, але домоуправління Божого, бо Той, Хто прийшов навчити благочестю, не листувався проте, щоб вводити астрономію, а навпаки, щоб її неабияк ослабити, відносячи все добре й недобре до бажання й небажання. Для цього Він і геєною погрожував, і Царство приготував, оскільки те й інше є наслідком того, що відбувається в душі. А якби все було пов’язане з необхідністю, то Він ані вінців не приготував би, ані покаранням не погрожував би. Він не дав би законів, не спонукав би повчаннями, не вчинив би стільки, якби рід людський був зв’язаний необхідністю. Та оскільки ми вільні і є господарями волі, через байдужість робимося негідними, а через старанність, — корисними й такими, як слід бути, — тому Він прийшов, готуючи для цього спасенні ліки, виправляючи багатьох страхом геєни й обіцянням Царства і повчаючи мудрості через закони.

Що немає ані долі, ані впливу зірок, які управляють людськими (справами), — це є очевидним і крім Писання, із самого життя. Якщо від долі (залежать справи) людські, то навіщо ти б’єш свого раба, злодія? Навіщо перелюбницю-жінку тягнеш до суду? Навіщо соромишся, роблячи щось зле? Коли гріх — це (справа) необхідності, то чому не переносиш навіть слів, будучи ображеним, але, хто б тебе не назвав перелюбником, або розпусником, або вбивцею, — називаєш це зухвалістю? Коли гріхи — це не справа твого духу, тоді й учинене не є провиною, і вимовлене не є зухвалістю. А тепер і тим, що осуджуєш інших, і не прощаєш тим, що грішать, і соромишся тим, що сам робиш, намагаючись приховувати все, а коли хто чинить щось тобі, то вважаєш це зухвалістю, — всім цим ти визнаєш, що наші справи не пов’язані з необхідністю, але наділені свободою. Хто зв’язаний необхідністю, тому ми вміємо прощати. Коли хтось, будучи у владі демона, уразить нас, розірве одяг або вдарить, ми не тільки не караємо його, не ведемо до суду, а ще й жаліємо і прощаємо. Чому так? Бо це робиться не вільною волею, а з примусу від демона.

Отже, якби всі гріхи були вимушеними, від долі, то ми прощали б. Та оскільки знаємо, що ми не зв’язані необхідністю, тому не прощаємо: ані господарі рабам, ані чоловіки жінкам, ані жінки чоловікам, ані батьки дітям, ані вчителі учням, ані начальники підлеглим, ані законодавці підвладним законам. Ми буваємо суворими дослідниками зухвалості й мстивими, звертаємося в суди, б’ємо, караємо і робимо все, щоб і раба звільнити від негідності, і сина — від гріховності. Тому і вихователів для них наймаємо, і погрожуємо, посилаючи до вчителів, і ударів завдаємо. Навіщо, скажи мені, й чому? Бо коли долею йому визначено зробитися негідним, то навіщо ця допомога? Отож цілком зрозуміло, що все залежить від вільної волі й не пов’язане з необхідністю. Тому й допомогу ми надаємо, відволікаємо від байдужості й спрямовуємо до благочестя. Навіщо перепливаємо море, землю обробляємо, міста будуємо, виявляємо чимало піклування під час хвороби: гроші витрачаємо, лікарів кличемо, ліки готуємо, шлунок приборкуємо і бажання караємо? Коли, як ти кажеш, долею визначено жити й померти, тоді зайві витрати грошей, зайві відвідини лікарів, зайві у хворих пошуки мудрості. А тепер, дивлячись на те, що всі чинять, видно, що в цьому немає нічого зайвого, — немає визначення долі, ніяка необхідність не управляє нашими справами, все наділене вільною волею вибору.

Яка потреба до поту трудитися заради благочестя? Бо коли комусь долею визначено бути прекрасним, той буде прекрасним, хоч би він спав і хропів. Однак його не можна навіть назвати прекрасним, якщо він став таким через необхідність. Яка потреба в стількох трудах і поті? Якщо комусь визначено долею стати негідним, то він буде негідним, хоч би докладав незліченні зусилля. Однак того, хто вимушений стати таким через необхідність, не можна назвати негідним. Коли біснується, коли він стане ображати (знову користуюся тим же прикладом), то ми не назвемо його зухвалим і не будемо вважати його образи зухвалістю, а (справою) вимушеною від демона. Так і негідного, коли він підвладний долі й необхідності, не назвемо негідним, як і прекрасного — прекрасним. Коли так будемо чинити, то в усьому буде безладдя, збентеження і спотворення речей, не буде ані благочестя, ані гріха, ані мистецтв, ані законів, ані будь-чого іншого такого. Чи бачиш, куди веде приманка диявола, яким він хотів би зробити світ і до якої мети йде?

Отже, знаючи все це і більше цього, а я міг би сказати й більше, але для розумних достатньо й цього, і будемо тікати від гріха, обирати благочестя, щоби насамперед Бог був милостивий до нас, а потім щоб і від геєни нам звільнитися, і насолодитися вічними благами, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 7. Бесіда, виголошена в храмі святої Анастасії | Зміст | Бесіда 9. Його ж бесіда, про те, що не годиться ходити на іподроми ані на видовища

  1. Святитель називає єгипетську розкіш за часів Мойсея ім’ям міста Σύβαρις, заснованого в Луканії поселенцями з Еллади 720 р. до P. X. За часів свого розквіту місто мало до 100.000 жителів, спосіб життя яких відрізнявся надзвичайною розкішшю і став прислів’ям. []
  2. Тут у тексті пропуск. []
  3. Богословський термін οίκονομία, під яким розуміє втілення Господа. Звичайна його передача через слово «домобудівництво» неточна, оскільки νέμω (νομία — звідки, νεμία — із) означає: роздавати частини, доглядати, управляти [«ό πιστός οικονόμος» — вірний економ, управитель (Лк. 12, 42)]. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору