Бесіда 3. Його ж бесіда наступного дня, коли цар був у мартиріумі апостола й мученика Фоми, що знаходиться в Дрипії, і коли він віддалився перед бесідою
Його ж бесіда наступного дня, коли цар був
у мартиріумі апостола й мученика Фоми,
що знаходиться в Дрипії, і коли він віддалився
перед бесідою. Бесіда була виголошена
до народу після його відходу1
1. Благословенний Бог: яка велика могутність мучеників! Учора вони привернули сюди до нас у великому благоговінні ціле місто з царицею, сьогодні царя із військом, не кайдани наклавши, а ланцюг любові, ланцюг, який ніколи не розривається. І дивним є не те, що цар прийшов, а те, що з великою щирістю, не з примусу, а охоче, не милість виявити, а милість отримати. Благодійник усіх у всьому світі прийшов, щоб насолодитися благодіяннями від цих святих і отримати плоди від цих найбільших благ. Тому, як сам він зняв діадему, так всі охоронці, знявши з себе, хто щити, хто списи, залишивши цю пихатість, вони прийшли всі зі спокійним духом, наче підносячись від землі до неба, де немає достоїнств, знатності й навіть будь-якої тіні достоїнств, а сяють тільки приклади життя і плоди благочестя. Коли тут така велика могутність мучеників, то подумай, яка велика вона на небесах. Коли така їхня честь під час подвигів і боротьби, то якою буде нагорода під час відплати? І наші (справи) не завершуються тут, але ми прямуємо до іншого життя, кращого, ніж теперішнє, піднімаємося до високих надій і до безсмертної насолоди благами, які не мають кінця. Бог розділив наше життя на ці два віки і зробив теперішній час трудовим, а майбутній — приємним і безкінечним, щоб, тут трохи потрудившись, там насолодилися безсмертними вінцями. Навіть на початку, відразу, Він хотів ввести нас у те життя, але ми затрималися, виявивши своїм великим зволіканням байдужість і нерозсудливо зробивши це прийдешнє далеким. Я постараюся зробити це зрозумілим, починаючи з того, що було для нас на початку.
Саме таким є Бог: коли Він має намір учинити для нас щось корисне, хоч би ми навіть виявилися негідними Його дорогої честі, Він усіляко показує, чого бажає, однак невдача в тому, чого Він бажає, відбувається через нашу байдужість. Так Він учинив і на початку. Створюючи людину, не створив її відразу з труднощами, не з прикрощами, не зі скорботою, створив не смертною, — була вона тоді далекою як від скорботи, так і від трудів та смерті. Якби Він дав їй це спочатку, то потім, після злочину, не засудив би на це, виявивши покарання і помсту. Отже, коли вона була далекою від цього, то сяяла світліше за сонце, перебуваючи без одягу, вдяглася славою. Так, найбільшою ознакою блаженства людини було і те, що вона не мала потреби ані в одязі, ані в покритті, ані в будь-якому іншому одіянні, бо тіло в неї було вище за такі потреби. Але не тільки в цьому людина була блаженною, а ще й у тому, що раніше насолоджувалася спілкуванням з Богом і розкошувала відвагою перед Ним. І ангели тремтіли, херувими й серафими не насмілювалися навіть глянути прямо, а чоловік розмовляв віч-на-віч. І коли Бог створив породи безсловесних, то привів до нього, і він дав усім імена, і Бог залишив імена недоторканними. І в цьому найбільша ознака Божественної честі: не в тому, що Він наказав йому дати імена, а що й тоді, коли людина порушила даний їй закон, Бог не порушив честі, яку дав їй до закону, але «як назве людина всяку душу живу, так і було ім’я їй» (Бут. 2, 19).
Чи бачиш, що там немає ніякого натяку на це життя? Ані мистецтв, ані торгівлі, ані житлового будівництва, ані одягу, ані взуття, ані покрівлі, ані столу, ані праці, ані скорботи, ані смерті, ані рою інших страждань, а був сяючий вступ, світлий переддень і початок, що веде до кращого життя. Але Адам затримав (його), переступивши межі дозволеного через безглузду байдужість, не змігши утриматися навіть від одного дерева. Однак і тут виявляється багато Божественного людинолюбства. Адже в Бога такий звичай, що коли ми втрачаємо щось через байдужість, то Він усе робить, і чинить, і не перестає доти, поки не приведе нас до ще більшого, ніж те, що ми втратили. Саме так трапилось і тоді: ми втратили рай, а отримали небо, а отже — це стало вищим за покарання. Але ми не відразу отримали, — і це є (справа) Його піклування. Оскільки ворог сказав, що «будете, як боги» (Бут. 3, 5), і цими надіями породив гордість у них, налаштував чекати рівності з Богом, заохотив до безумства, вчинив те, що вони думками піднеслися вище за власну природу, то, лікуючи цю рану, відразу допускає дочекатися смерті, щоб насправді пізнали задум диявола, і, добре виховавши душу, отримали потім і безсмертне тіло. (Бог) хотів, щоби страх смерті досі був у душі сильний, і ця справа була би страшною.
2. Тому Він і допустив насамперед померти Авелю, щоб злочинець із самого вигляду (смерті) пізнав, що таке смерть, наскільки вона є важкою й неприємною. Якби він сам помер першим, то не побачив би природи смерті, не побачивши жодного разу іншого мертвим. А тепер він сам за життя, побачивши смерть пануючою над іншим, над сином, повчався величі покарання чіткіше і яскравіше. Тому він побачив її не просто на чужому, а на своєму синові. Тож її насилля разом з її природою спричиняло більш важку скорботу: її природа — і чеснота сина, його чеснота — і квітучий вік, оскільки він помер не в старості, а в самому розквіті юності. А крім того, ще й те, що він постраждав від брата, від брата беззаконно й несправедливо. Через усе це обличчя смерті ставало жахливим і з вигляду більш сумним. Коли все вищесказане запалювало велику піч, спричиняло більш їдке полум’я і напоумляло Адама, в яке зло завів його диявол, тоді в ньому пробуджувалася більш важка скорбота.
Якщо ми, бачачи щодня мертвих, хвилюємося, бентежимося, падаємо духом, і не тільки ми, але й навіть ті, що набирають поважного вигляду й пишаються високим становищем, — якщо й вони, будучи свідками поховання навіть звичайного покійника, падають духом від цього видовища, стають мізернішими за всякого, — то як було пережити це йому, який уперше дивився на мертвого, і не просто мертвого, а на свого сина, на сина, коли ще страждання не могло бути притуплене через споглядання тих, що раніше постійно помирали, чи не було це надзвичайно приголомшливим? Як було природно пережити це тому, хто дивився на того, який не відчував ані звуку, ані дотику, ані сліз, ані ридань, який не рухався, не співчував скорботному батькові, не виявляв звичних дій? Ти не дивися саме на це становище, а подумай, що цей чоловік тоді раніше за всіх побачив мертвого і переповнився великим страхом, великим збентеженням.
Однак Бог водночас подумав і про розраду. Він хотів не тільки примножити страх перед смертю, але щоб людина скористалася і деяким полегшенням. Яким саме? Тим, яке подається через воскресіння. Але Він не дав її відразу, а тільки тьмяно, наче загадкою, відкрив надію на неї. Коли страх був сильно збільшений, коли він потряс дух людини і було показано, якою була смерть, яка вона важка, неприємна і обтяжлива, і не тільки тим, що було перед очима, але й тим, що поза очима: черв’яками, смородом, гноєм, прахом та всім іншим, що супроводить мертве тіло, — коли страх був збільшений і потряс дух, то поглянь, як нарешті подає надію на воскресіння, хоча тьмяно й нечітко, однак подає. Він не допустив, щоби помер Енох, який жив після того. І Павло говорить: «Вірою Енох переселений був так, що не бачив смерті; і не стало його, тому що Бог переселив його» (Євр. 11, 5). Переселив і не допустив померти. Він ще не зробив його безсмертним, щоб не пропав страх, але він перебуває не помираючи. Він, хоча не безсмертний, а отримав у смертному тілі довге життя, і цим тьмяно провіщає, як я сказав, надію на воскресіння. Тому і першому праведникові Він допустив померти. І не помилився би той, хто назвав би, крім названої причини, й іншу. Яку саме? Ту, яка (стосується) воскресіння. Оскільки смерть у майбутньому не мала постійно володарювати, для цього Він учинив так, що перша основа, перший корінь її був закладений у праведності, щоб ця основа була гнилою. Як гріх — це їжа смерті, так праведність — знищення і зникнення смерті. Він допустив, щоби той, хто має першим померти, був праведником, наперед указуючи нам, щоб ми мали добру надію, і що Він не допустить, щоб наш рід завжди перебував у смерті. Ось тому Він і поклав для неї надто слабку основу.
3. Далі, після Еноха, Він знову дав нам бачити воскресіння іншим способом — через Ноя. Хіба Ной, опинившись у такій безодні, мороці й темниці, був у кращому стані, ніж померлі? Однак безмежні моря, що покрили вершини гір, не потопили того, хто був у ковчезі, але, начебто вставши після смерті, вийшов тоді Ной із тієї тривалої зливи, даючи нам бачити в його власному спасінні воскресіння. Знову після нього, — а наскільки час ішов уперед, настільки яскравіше відкривались і образи воскресіння, — Він учинив те ж саме через Іону. Три дні в киті були знаменням трьох днів у смерті, а звільнення від кита було передвістям воскресіння Владики. Тому і Він Сам говорив: «Рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому, крім знамення Іони пророка. Бо як був Іона в утробі кита три дні і три ночі, так буде і Син Людський в серці землі три дні і три ночі» (Мф. 12, 39-40).
Ніхто не помилився б, назвавши так само народження Ісаака знаменням воскресіння. Тому й Павло, розповівши про його народження від безплідної і сказавши, що батько його понад надію вірив у надії і що «не знеміг у вірі, і не вважав свого тіла, майже сторічного, за вже змертвіле, і утроби Сариної за омертвілу; не засумнівався в обітниці Божій невірою, але зміцнився у вірі, віддавши славу Богові, і був цілком упевнений, що Він має силу і виконати обіцяне, — додав: — Та не про нього одного написано, що зараховано йому, але й стосовно нас; буде зараховано і нам, віруючим у Того, Хто воскресив із мертвих Ісуса Христа, Господа нашого» (Рим. 4, 19-21.23-24). Отже, зрозуміло, що народження Ісаака було знаменням воскресіння Христа. Якби воно не було знаменням, то він не додав би й не сказав би: «Та не про нього одного написано, що зараховано йому, але й стосовно нас». Образи пишуться не для тих, що отримують (їх) у той час, коли вони (образи) бувають, а для тих, що мають у майбутньому одержувати користь від них. Тому і в іншому місці говорить: «Усе це сталося з ними як приклади, а написано для повчання нам, які досягли останніх віків» (1 Кор. 10, 11). І Ілля, будучи взятим, відкрив нам цю надію на воскресіння. Але те, наче в образах, а коли після тривалого й безкінечного часу прийшов Єдинородний Син Божий, Він нам показав воскресіння явно через власне Тіло, звільнивши його від влади смерті. Тому й сказано: «Христос, (померши 1) воскреснувши з мертвих, уже не вмирає: смерть уже Ним не володіє. Бо що Він помер, то помер один раз для гріха» (Рим. 6, 9-10).
4. На початку це було тьмяно — надія воскресіння, наче в загадці, була показана нам через Еноха, а руйнування смерті — через Авеля. Але те й інше через Єдинородного Сина Божого стало явним, очевидним, цілком істинним. Звідси виросли у нас і сонми мучеників — коли смерть була зруйнована, а воскресіння сяє. Тому і це життя стало важким і наповненим багатьма трудами, щоби більш закоснілі з людей, які прив’язані до теперішнього, маючи бути вигнаними звідси і знемагаючи під тягарем цього життя, уникали задоволень і пристрасті до цього життя, а прагнули небесної любові й поспішали до того дня. (Людина) благочестива, з піднесеним розумом, не буде мати потреби в такому повчанні, але, подумавши, яке велике Царство Небесне, а ще більше, ніж Царство, перебування з Богом і з Христом, — а це справді більше за всяке царства, — не відчує ніякої насолоди від теперішнього, а буде нехтувати ним, вважаючи його швидше тінню.
Оскільки багато хто, будучи в рабстві плоті й у владі земних турбот, охоче перебуває в них, подібно до звірів у норах, то, щоб відсікти їхню пристрасть до цього, Він виділив на їхню долю багато печалі, страху, турбот, роздумів, боротьби, небезпек, боязкості, великий рій тілесних пристрастей, облогу від тіла та багато іншого, чого одним словом не висловити, щоб, жахаючись хоча хмари цих прикрощів, вони захотіли повернутися до тихої пристані й насолоджуватися безперестанною тишею, в якій немає зла, домішаного до блага, а є чисте благо, справжнє благо. Що здається прекрасним тут, а саме: багатство, слава, могутність, — все це прекрасне лише за найменуванням, однак змішане з протилежним. А там, де немає домішок, а є чистота, — блаженство не за найменуванням, але насправді.
Отже, щоб нам досягти цього, наслідуймо мучеників у їхній побожності, мужності, ревності, вірі, зневазі теперішнього, бажанні майбутнього. Можна досягати успіху в усьому цьому і без гоніння. Нехай навіть багаття не розкладене перед нами, зате є пристрасть, сильніша (за нього); нехай немає зубів звірів, зате лють тіснить болючіше за звіра; нехай не стоять з боків кати, терзаючи боки, зате всередині лежить заздрість, що з’їдає дух болючіше за всякого ката. Отже, нам потрібно, приготувавшись до боротьби з цими пристрастями і поставивши оплотом проти них силу благочестивих помислів, так проводити це життя і бути впродовж усього життя в такому подвигу, щоби, потрудившись небагато часу, невпинно бути увінчаними і насолоджуватися вічними благами, завжди будучи з Господом і насолоджуючись тим співжиттям, що перевершує всяке слово і думку, й учасниками якого щоби бути всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 2. Коли опівночі цариця прийшла до Великої церкви | Зміст | Бесіда повчальна, виголошена в храмі святої Анастасії про відсутніх
- Під царем розуміє імператора Аркадія. [↩]
