Бесіда 25
«Вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс
у жертву Ісаака, і, маючи обітницю, приніс
єдинородного, про якого було сказано:
«В Ісаакові назветься тобі сім’я». Бо він думав,
що Бог має силу і з мертвих воскресити, тому
і одержав його як передвістя» (Євр. 11, 17-19)
1. Воістину, велика віра Авраама. В Авеля, Ноя та Еноха відбувалася тільки боротьба думок і потрібно було стати вищим за людські помисли, а тут потрібно було стати не тільки вище за людські помисли, а ще показати щось більше. Тут, начебто, божественне суперечило божественному, віра — вірі, веління — обітниці. Так, (Бог) сказав йому: Піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого… Бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки (Бут. 12, 1; 13, 15). Однак не дав йому в ній спадщини, навіть на один крок. Чи бачиш, як події суперечили обітниці? Ще сказав: «В Ісаакові наречеться тобі сім’я» (Бут. 21, 12), і (Авраам) повірив. І ще: принеси мені в жертву того, який має наповнити весь світ своїми нащадками. Чи бачиш суперечність між наказами й обітницями? Він наказував протилежне обітницям, однак праведник не бентежився і не вважав себе обманутим. А ви, каже (Апостол), не можете сказати, що Він обіцяв вам спокій, однак послав скорботу, — що Він вам обіцяв, те й робить. Як це? «У світі, — говорив Він, — зазнаєте скорботи» (Ін. 16, 33); «і хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10, 38). І далі: «Хто зберігає душу свою, загубить ії» (Мф. 10, 39); і ще: «Коли хто приходить до Мене.., не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 33); і ще: «І поведуть вас до правителів і царів заради Мене» (Мф. 10, 18); і ще: «І вороги людини — домашні її» (Мф. 10, 36). Тут скорбота, а спокій там.
А з Авраамом було навпаки: йому наказано робити протилежне обітницям, однак він не бентежився, не сумнівався і не вважав себе обманутим. А ви не терпите нічого такого, що було б далеким від обіцяного, і бентежитеся. Він чув протилежне обіцяному від Того, Хто обіцяв, і не бентежився, а виконував, як згідне (з обітницею). І воістину воно було згідне. Воно було протилежне помислам людським, але згідне з вірою. А як саме, це Апостол сам пояснив нам, сказавши: «Бо він думав, що Бог має силу і з мертвих воскресити». Значення його слів таке: за тою ж вірою, якою він вірував, що Бог дасть йому сина, якого у нього не було, за тою ж вірою він був переконаний, що Бог воскресить і мертвого, воскресить заколеного.
Однаково дивно, тобто за людським міркуванням: як народиться син від утроби омертвілої, перестарілої і вже нездібної для народження, так і те, що заколений воскресне, — однак він вірив. Попередня віра спрямовувала його (до віри) і в майбутнє. З іншого боку, він приємне отримав спочатку, а сумне — наприкінці, в старості. А з вами, каже (Апостол), відбувається навпаки: раніше сумне, а після того приємне. Це сказано тим, які насмілюються говорити, що Бог, обіцяючи нам блага після смерті, вочевидь, обманув нас. Бог має силу, каже, і з мертвих воскресити. А коли Бог має силу і з мертвих воскресити, то, звичайно, віддасть нам усе. Якщо Авраам вірив за стільки років, що Бог має силу воскресити з мертвих, то тим більше ми повинні вірити цьому. Чи бачиш, що Бог, як я попередньо сказав, ще раніше, ніж увійшла смерть, подавав прабатькам надію про воскресіння і приводив їх до такого переконання, що вони, за Його наказом, приносили в жертву своїх синів, через яких сподівалися наповнити весь світ, і заколювали їх із готовністю?
І ще дещо інше (Апостол) висловлює тут: Бог випробовував Авраама. Як же це? Хіба Бог не знав, що він був чоловік терплячий і доблесний? Дуже добре знав. А коли знав, то навіщо випробовував його? Не для того, щоб Самому переконатися, а щоб іншим показати і для всіх зробити очевидною його мужність. (Апостол) указує тут на причину випробовування, щоб не думали, ніби вони страждають, бо покинуті Богом. Ми тут неминуче маємо терпіти спокуси, бо багато є гонителів і тих, що влаштовують підступи. А навіщо було там винаходити спокуси, яких не було? Очевидно, що ця спокуса була за Його велінням. Інші спокуси бувають через Його допущення, а це було за Його велінням. А коли спокуси роблять людей такими славними, що Бог і без причини піддає їм своїх подвижників, то тим більше ми повинні переносити все мужньо. Виразно тут (Апостол) сказав, що «вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс у жертву Ісаака». Не було жодної іншої причини для принесення (Ісаака в жертву), крім цієї. І далі Він розкриває цю думку. Не може, каже він, ніхто сказати, що він мав іншого сина і через нього чекав звершення обітниці, а тому сміливо приносив Ісаака в жертву. «Маючи обітницю, — каже, — приніс єдинородного». Як «єдинородного»? А Ізмаїл? Він звідки? Називаю єдинородним, каже, щодо обітниці. І тому, сказавши: «Єдинородного», і, бажаючи показати, що саме в цьому значення так називає його, додає: «…про якого було сказано: «В Ісаакові назветься тобі сім’я», тобто від нього. Чи бачиш, який дивний учинок патріарха? Йому сказано було: «В Ісааку наречеться тобі сім’я», однак він приносив сина в жертву.
Далі, щоби хтось не подумав, ніби він зробив це у відчаї, і через прийняття такого веління залишив попередню віру, а навпаки, переконався, що і цей вчинок був насправді справою віри, (Апостол) каже, що і тут він мав віру, і хоча вона, начебто суперечила попередній, однак він не суперечив, бо не виміряв силу Божу людськими думками, а все передавав вірі. Тому він і не боявся сказати, «що Бог має силу і з мертвих воскресити, тому й одержав його як передвістя», тобто в образі, в барані. Як саме? Через заколення у жертву барана був спасенний (Ісаак), тож за барана він отримав сина, заколовши в жертву першого замість другого. Це було деяким прообразом: тут був прообраз Сина Божого, принесеного в жертву. І поглянь, яке велике Боже людинолюбство. Оскільки Він мав дарувати людям велику благодать, то, бажаючи зробити це не даром, а начебто, як боржник, тому влаштовує так, що спочатку людина віддає свого сина за Божим наказом, — щоб не здавалося великою справою те, що Він сам віддає Свого Сина після того, як людина вичинила це раніше за Нього, — щоб не думали, що Він робить це даром, а через борг. Кого ми любимо, тому намагаємося довести, начебто спочатку від нього отримали дещо, а тому тепер віддаємо йому і хвалимося не стільки даним, як отриманим від нього, і не говоримо: ми дали йому ось те, але, що ми отримали від нього ось те. «Тому, — каже, — й одержав його як передвістя», тобто знаменням, оскільки баран був знаменням Ісаака або образом. Оскільки жертва принесена й Ісаак був заколений у свідомості (Авраама), то Бог і дарував його патріархові.
2. Чи бачиш, як і в цьому відкривається те, про що я постійно кажу? Коли ми свій розум удосконалимо й покажемо, що нехтуємо земними речами, тоді Бог дарує нам і земне, але не раніше, щоб ми, будучи прив’язаними до земних благ і отримавши їх, не прив’язалися до них ще більше. Відійшовши насамперед від рабства, каже Він, тоді й отримуй, щоб ти отримав не як раб, а як господар. Зневажай багатство і будеш багатим, зневажай славу і будеш у славі, зневажай помсту ворогам і відомстиш їм, зневажай спокій і отримаєш його, — щоб, отримуючи, ти отримав не як в’язень або раб, а як вільний. З малими дітьми ми робимо так: коли дитя дуже хоче дитячих іграшок, то ми старанно приховуємо їх від нього, наприклад, м’яч або щось інше, щоб воно не відволікалося від необхідних занять; а коли воно не звертає на них уваги й не хоче їх, тоді без побоювання даємо їх, знаючи, що від цього йому не буде ніякої шкоди і ця забава не зможе відволікати його від необхідних занять. Так чинить і Бог з нами: коли Він бачить, що ми не бажаємо земних (благ), тоді дозволяє нам користуватися ними, бо тоді ми володіємо ними як вільні і як мужі, а не як діти.
А що справді, коли ти знехтуєш помстою ворогам, тоді й відімстиш їм, то послухай, що говорить про це (Апостол): «Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому, — і додає: — Бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля» (Рим. 12, 20). А що справді, коли ти будеш нехтувати багатством, тоді отримаєш його, то послухай, що Христос говорить про це: «І всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мф. 19, 29). А що справді, коли ти знехтуєш славою, тоді отримаєш її, то послухай, що знову говорить про це Христос: «Хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою»; і ще: «Хто понижує себе, той піднесеться» (Мф. 20, 26; 23, 12). Що ти кажеш? Коли даю напитися ворогові, то караю його? Коли роздаю майно, то володію ним? Коли упокорююся, то стаю високим? Так, каже, така Моя сила. Вона чинить протилежне через протилежне. Я багатий і премудрий — не бійся, природа речей підкоряється Моїй волі, а не Я йду за природою; Я все звершую, а не будь-що інше керує Мною. Тому Я можу змінити і перетворити все. І хіба дивно, що так буває в таких речах, коли те ж саме буває і в усьому іншому?
Так, коли ти шкодиш (іншому), тоді шкодиш самому собі, а коли тобі шкодять (інші), тоді ти не терпиш шкоди. Коли ти мстиш, тоді (не іншому) мстиш, а собі. Хто любить неправду, говорить (Премудрий), той «ненавидить душу свою» (Притч. 29, 24). Чи бачиш, що в такому випадку ти (іншому) не шкодиш, а собі? Тому й Павло говорить: «Чи не краще б вам залишатися скривдженими?» (1 Кор. 6, 7). Чи бачиш, що це не означає терпіти шкоду? Коли ти кривдиш (іншого), тоді кривдиш самого себе. Це в деякій мірі багатьом відомо, бо інколи кажуть один одному: відійдемо звідси, щоб не принизити самих себе. Чому? Бо велика відмінність між тобою (кривдником) і ним (скривдженим). І хоч би яку образу ти заподіяв йому, вона звертається йому честю. Так будемо думати завжди і станемо вищими за образи, а як саме, це я поясню. Якби ми стали ворогувати проти того, хто носить порфіру, то образи, направлені проти нього, повернулися б проти нас самих, бо, осуджуючи його, ми самі стаємо гідними осуду. А що, скажи мені, означають твої слова? Будучи громадянином неба, володіючи небесною мудрістю, навіщо принижуєш себе нарівні з тим, який думає тільки про земне? Хоч би у твого ворога було незліченне майно, хоч би в нього була влада, він не знає твого добра.
Тож не принижуй себе, ображаючи його. Пощади себе, не його. Віддай честь собі, не йому. Хіба не говорить прислів’я: хто поважає (іншого), той поважає себе? І справедливо: не його він поважає, а себе. Послухай слів Премудрого, який каже: «Лагідністю прославляй душу твою і віддавай їй шану за її гідністю» (Сир. 10, 31). Що означає «за її гідністю»? Коли хтось, каже, обманув тебе через користолюбство, не роби того ж, коли образив, не ображай. Скажи мені, прошу тебе: коли якийсь бідняк візьме шматок бруду, що валявся на твоєму дворі, то невже ти поведеш його за це до суду? Ні. Чому? Щоб не принизити себе, щоб не стали всі осуджувати тебе. Так і тут: багач є бідняком, і чим більше він багатіє, тим більше стає бідним істинною бідністю. Золото — це бруд, кинутий на двір, а не те, що лежить у твоєму домі, а твій дім — це небо. Тому, коли ти за це покличеш його до суду, то чи не осудять тебе небесні громадяни? Чи не викинуть вони тебе зі своєї вітчизни, — тебе, який є таким низьким, таким нікчемним, що через малий шматок бруду наважуєшся судитися? Якби навіть увесь світ був твоїм і хтось відняв його у тебе, то й тоді тобі слід було би тільки відвернутися від нього.
3. Хіба ти не знаєш, що коли збільшиш світ удесятеро, або в сто, або в десять тисяч, або вдвічі проти цього, то й тоді він навіть малою долею не порівняється з небесними благами? Хто захоплюється земними благами, той ображає небесні, оскільки вважає гідними прихильності земні, які надто далеко віддалені від небесних. А краще сказати, він і не в змозі захоплюватися ними, бо як насправді (він може робити це), вподобавши земне? Тож заповідаю вам: розірвімо нарешті ці ланцюги і сіті, тобто земні справи. Доки будемо прихилятися до землі? Доки будемо влаштовувати підступи один одному, наче звірам або рибам? Навіть звірі не влаштовують підступів спорідненим, а тільки тим, які іншого роду. Так, ведмідь не відразу вб’є ведмедя, змія не вб’є змію, поважаючи спорідненість. А ти навіть того, хто споріднений з тобою, з ким маєш безліч спільного: подібність походження, розум, пізнання Бога, силу над природою і дуже багато іншого, однак ти свого родича, який має таку ж природу, вбиваєш і обтяжуєш безліччю зла. То й що з того, що ти не встромлюєш у нього меча і рукою не уражаєш його шию? Ти робиш гірше за це, наражаючи його на постійну скорботу. Якби ти вчинив перше, то позбавив би його від турбот, а тепер віддаєш його голоду і рабству, відчаю і багатьом іншим гріхам.
Кажу це і не перестану говорити, але не для того, щоб спонукати вас до вбивства або радити чинити зло менше, а щоб ви не надіялися залишитися непокараними. «Хліб нужденних є життя бідних, — говорить (Премудрий) — хто віднімає його, той є кровожер» (Сир. 34, 21). Утримаймо свої руки, прошу вас, утримаймо або, краще сказати, не утримуймо, а простягаймо їх на добро: не до користолюбства, а на милостиню. Нехай не буде наша рука безплідною і сухою. А сухою є та рука, яка не творить милостині, та, яка тягнеться до користолюбства, — вона погана й нечиста. Нехай ніхто не споживає їжі з такими руками, бо це образа для запрошених. Скажи мені: якби хтось запросив нас прилягти на килимах, на м’якому ложі й вишитому золотом одязі, в сяючому й прекрасному домі й, оточивши нас безліччю слуг, потім, поставивши стіл зі срібла й золота і наповнивши його різними розкішними стравами, просив їсти тільки з тією умовою, щоб ми не гидували його руками, забрудненими брудом або людським калом, і дозволили йому в такому вигляді лежати разом з нами, — чи витерпів би хтось таку кару, чи не сприйняв би це за образу? Я думаю, що кожен негайно втік би.
Однак тепер ти бачиш не тільки забруднені руки, але й самі страви, і не відмовляєшся, не тікаєш, не викриваєш, і коли це людина з владою, то вважаєш великою справою (бути у нього) і губиш свою душу, споживаючи таку їжу. Адже користолюбство гірше за всякий бруд. Воно оскверняє не тіло, а душу так, що важко буває її очистити. А ти бачиш за столом оскверненого цим брудом, бачиш і руки, і обличчі його, і дім, і стіл наповнений ним, бо воістину такі страви гірші й огидніші за гній або й ще гірші. Але лежиш з ним, вважаючи це за честь для себе, і начебто отримуєш задоволення? Невже ти не соромишся Павла, який дозволяє безперешкодно приступати навіть до столу язичників, коли є наше бажання, однак забороняє бути у користолюбців, хоч би навіть ми того бажали? «Хто, — каже він, — називаючись братом, залишається блудником», — називаючи тут братом взагалі кожного віруючого, а не ченця. Справді, що робить нас братами? Хрещення, можливість називати Бога Отцем. Тому оголошений, хоч би він був ченцем, не є братом, а віруючий, хоч би він був мирянином, є братом. «Хто, — каже, — називаючись братом». Тоді ще не було навіть слідів чернецтва, тож усе це блаженний (Павло) говорив мирянам. «Хто, — каже, — називаючись братом, залишається блудником, або лихварем, або ідолослужителем, або лихословцем, або п’яницею, чи хижаком; з таким навіть і не їсти разом» (1 Кор. 5, 11). Про язичників він (каже) не так, а як? «Якщо хто з невірних (має на увазі язичників) запросить вас і ви захочете піти, то все, що дадуть вам, їжте» (1 Кор. 10, 27). «Хто, називаючись братом, залишається п’яницею».
4. Ось яка строгість! А ми не тільки не тікаємо від п’яниць, а ще й самі йдемо до них, щоби брати участь в їхніх справах. Тому в нас усе спотворилося, все змішалося, розладналось і загинуло. Скажи мені: якби хтось з таких людей запросив тебе на приготований бенкет, тебе, який вважаєшся бідним і знехтуваним, а потім почув би від тебе: оскільки все це зібране користолюбством, тому я не стану оскверняти свою душу, — то чи не присоромився б він, чи не збентежився б, чи не зніяковів би? Так, тільки цього вже було б достатньо для його виправлення, для того, щоби він вважав себе нещасним зі своїм багатством, а тобі в твоїй бідності дивувався, побачивши, з якою розбірливістю ти нехтуєш ним. Але не знаю, чому ми стали рабами людей, тоді як Павло невпинно закликає: «Не ставайте ж рабами людей» (1 Кор. 7, 23). Чому ми стали рабами людей? Тому, що насамперед стали рабами черева, багатства, слави та всього іншого, втратили свободу, яку дарував нам Христос. То що, скажи мені, буде з тим, хто став рабом? Послухай, що говорить Христос: «Раб не перебуває в домі вічно» (Ін. 8, 35). Ось рішучий вирок: він ніколи не ввійде до Царства (Небесного), бо саме воно назване цим домом: «У домі Отця Мого, — говорить (Господь), — осель багато» (Ін. 14, 2). Отож раб не перебуває в домі повік, а рабом називає Він раба гріха. А хто не перебуває повік у домі, той перебуває повік у геєні, нізвідки не отримуючи втіхи. Але зло дійшло до такої міри, що вони з такого майна подають навіть милостиню, і багато хто приймає. Тому ми втратили відвагу і вже не можемо нікому дорікати.
Тож будемо хоча відтепер уникати зла, яке походить звідси. А ви, які осквернилися цією нечистотою, утримайтеся від такого зла і приборкайте свою пристрасть до таких бенкетів, щоб нам хоч нині вмилостивити Бога й отримати обіцяні блага, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 24 | Зміст | Бесіда 26
