Бесіда 23
«Вірою Ной, діставши одкровення про те,
що було ще невидиме, побожно приготував
ковчег для врятування свого дому; нею осудив
він увесь світ і зробився спадкоємцем
праведності через віру» (Євр. 11, 7)
1. «Вірою, — каже, — Ной, діставши одкровення». Як Син Божий, коли говорив про Своє пришестя, сказав: «І як було в дні Ноя, так буде і в дні Сина Людського: їли, пили, одружувалися і виходили заміж» (Лк. 17, 26-27), так і він говорить. Своєчасно нагадує він (євреям) приклад, близький до них: приклад Еноха був тільки прикладом віри, а приклад Ноя, — і невір’я. Втішання і повчання бувають досконалими тоді, коли видно не тільки те, що віруючі сподобляються честі, але й те, що невіруючі терплять протилежне. Що він говорить словами: «Вірою Ной, діставши одкровення»? Що це означає? Йому каже, було провіщено, тобто одкровенням називає пророцтво, як і в інших місцях сказано: «Йому було провіщено Духом Святим» (Лк. 2, 26); і ще: «Що ж говорить йому Божа відповідь?» (Рим. 11, 4). Чи бачиш рівність Духа (з Отцем)? Як Бог дає відповідь, так і Дух Святий. А навіщо (Апостол) так сказав? Щоби показати, що одкровення є пророцтвом. «Про те, що було ще невидиме (тобто про дощ), побожно приготував ковчег». Розум не дає нічого такого: і одружувалися, і виходили заміж, і повітря було чисте, і ознак ніяких не було, однак (Ной) боявся. Тому (Апостол) і каже так: «Вірою Ной, діставши одкровення про те, що було ще невидиме, побожно приготував ковчег для врятування свого дому». Як саме? «Нею осудив він увесь світ». Він показує, що ті були гідні покарання, які навіть через приготування (ковчега) не виправилися. «І зробився спадкоємцем праведності через віру», тобто в тому і виявилася його праведність, що він повірив Богові. Такою є властивість душі, щиро відданої Йому, яка не вважає нічого більш правдивим за Його слова, а невір’ю властиве протилежне. Зрозуміло, що віра виправдовує. Як ми отримали одкровення про геєну, так і він. Тоді сміялися над ним, ганьбили його й осуджували, а він не зважав на це.
«Вірою Авраам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок, і пішов, не знаючи, куди йде. Вірою жив він на землі обітованій, як на чужій, і жив у наметах з Ісааком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці» (Євр. 11, 8-9). Скажи мені: кого бачив (Авраам), кого міг би наслідувати? Батько у нього був язичником і ідолопоклонником, пророків він не чув і не знав, куди йде. Оскільки ті з юдеїв, які увірували, дивилися на них (праотців), як на тих, що отримали незліченні блага, тому (Апостол) і говорить, що ніхто з них нічого не отримав, що всі залишилися ненагородженими і жоден не отримав відплати. Той (Авраам) залишив вітчизну та дім і вийшов, не знаючи, куди йде. Але що дивного в тому, що він (так учинив), коли й потомство його жило так само? Побачивши, що обітниця не звершується, він не сумував, бо (Господь) сказав йому: «Всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки» (Бут. 13, 15). Він бачив, як син його жив там же, і онук бачив себе таким, що живе в чужій землі, і зовсім не бентежився. Із самим Авраамом, звичайно, це могло бути, бо обітниця могла звершитися пізніше, в його потомстві, хоча й пізніше йому було сказано: «Я дам тобі і нащадкам твоїм», і не сказано: тобі й нащадкові твоєму, але: «Я дам тобі і нащадкам твоїм». Однак ані він, ані Ісаак, ані Яків не отримали обіцяного. Один працював за платню, інший був гнаний, а він сам терпів страх і ледве врятувався. У нього одне було придбане війною, інше загинуло б, якби він не отримав допомоги від Бога. Тому (Апостол) і каже: «Співспадкоємцями тієї ж обітниці», — не тільки він, каже, але й спадкоємці його.
Далі додає щось таке, що чіткіше від сказаного: «Усі ці померли у вірі, не одержавши обітниць» (Євр. 11, 13). Тут виникають два питання: як, сказавши, що «Енох переселений був так, що не бачив смерті», тепер каже: «Усі ці померли у вірі»? І ще: як, сказавши: «…не одержавши обітниць», — каже, що Ной отримав нагородою спасіння свого сімейства, Енох був переселений, Авель «ще говорить», Авраам отримав землю? «Померли у вірі, — каже, — не одержавши обітниць». Що означають його слова? Необхідно спочатку вирішити одне, а потім інше. «Усі ці, — каже, — померли у вірі». «Усі ці», — каже він тут не тому, що вони всі померли, а тому, що, за винятком Еноха, справді померли всі, кого ми знаємо померлими. А слова «не одержавши обітниць» справедливі, оскільки обітниця, дана Ноєві, не стосувалася Еноха.
2. Про які ж обітниці він говорить? Ісаакові та Якову була обіцяна земля, а які обітниці отримали Ной, Авель та Енох? Він говорить тут або про останніх трьох (Авраама, Ісаака та Якова), або водночас і про тих (Авеля та Еноха). То не було обітницями, що Авель викликає подив, що Енох був переселений, що Ной спасся від потопу, — все це дароване їм за благочестя і було деяким передчуттям майбутнього. Бог, від початку знаючи, що людський рід має потребу у великій поблажливості, дарує нам не тільки те, що буде в майбутньому, але й теперішнє. Так і Христос говорив учням: «Кожен, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мф. 19, 29); і ще: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). Чи бачиш, що і це дається від Нього у вигляді додатку, щоб ми не сумували? Борці, хоч одержують полегшення і тоді, коли знаходяться в боротьбі, але, підкоряючись законам, не мають повного відпочинку, а користуються ним згодом. Так і Бог не дарує нам тут повного заспокоєння, однак, хоча частково і дарує, вповні зберігає його для майбутнього життя. А що це так, (Апостол) сам пояснив, додавши таке: «А тільки здалеку бачили їх і раділи». Тут він натякає на щось таємне і вказує, що вони передчували все сказане про майбутнє, про воскресіння, про Царство Небесне та про інше, про що проповідував Христос, прийшовши на землю. Тож саме це він розуміє під обітницями.
Отже, або це він говорить, або те, що вони, хоча не отримали таких обітниць, але завершили життя, сподіваючись на них, і сподівалися саме завдяки вірі. «А тільки здалеку бачили», тобто через чотири покоління, бо через стільки поколінь вони вийшли з Єгипту. «І раділи», — каже. Вони так надіялися на ці (обітниці), що навіть вітали їх, подібно до мореплавців, які, здалеку побачивши міста, до яких спішили, раніше, ніж увійдуть до них, звертаються до них з вітаннями і вже вважають їх своїми. «Бо він чекав міста, що має основу, художником і будівничим якого є Бог» (Євр. 11, 10). Чи бачиш, що слова «не одержавши обітниць» означають, що вони чекали і надіялися на обітниці? А коли надія веде до отримання, то й ми можемо отримати. І вони, хоч не володіли (обіцяними благами), але споглядали їх у своєму прагненні до них. А навіщо це було? Для того, щоби присоромити нас. Вони навіть тоді, коли їм були обіцяні земні (блага), не приліплювалися до них, а бажали майбутнього міста, а нам Бог невпинно говорить про небесне місто, однак ми бажаємо земного. (Бог) говорив їм, що Він дасть їм (блага) теперішні, та оскільки бачив або, точніше, вони самі показали себе гідними вищих (благ), то Він сподобив їх отримати не ті, а ці, вищі, щоби показати нам, що той, хто не приліплюється до перших, гідний цих. Це подібне до того, начебто хтось обіцяв розумній людині дитячі іграшки не для того, щоб вона прийняла їх, а щоби засвідчити її мудрість, її прагнення до вищого. (Апостол) показує, що вони з такою ревністю відмовлялися від землі, що навіть не хотіли прийняти пропонованого. Ось тому одержують це їхні нащадки, як люди гідні землі. Що означає «чекав міста, що має основу» Хіба тутешні (міста) не мають основ? Порівняно з тим не мають. «Художником і будівничим якого є Бог». О яка похвала цьому місту!
«Вірою і сама Сарра». Так почав з метою дорікнути, якби вони виявилися більш малодушними, ніж жінка. Але хтось скаже: як (може бути названа) віруючою та, яка засміялася? Так, її сміх від невір’я, але страх — від віри, слова її: «Я не сміялася». Тому що вона злякалася» (Бут. і8, 15) — це було від віри. Після того, як не стало невір’я, з’явилася віра. «Вірою і сама Сарра, неплідна, одержала силу прийняти сім’я і, незважаючи на вік, народила, бо знала, що вірний Той, Хто обіцяв» (Євр. 11, 11). Що означає «одержала силу прийняти сім’я»? Те, що вона, будучи вже, мовби мертвою, безплідною, отримала силу утримати сім’я, зачати. Нездатність її походила від двох причин: від віку, оскільки вона вже постаріла, і від природи, оскільки була безплідна. «І тому від одного, і до того ж омертвілого, народилось так багато, як багато зірок на небі і як незліченний пісок на морському березі» (Євр. 11, 12). «І тому, — каже, — від одного, і до того ж омертвілого, народилось так багато». Тут він висловлює не тільки те, що вона народила, але й те, що вона стала матір’ю такої безлічі, якої не мають і плодоносні утроби. «Як багато зірок на небі» (Бут. 13, 16), — каже. А чому (в Писанні) вони часто перераховуються, а тут сказано: як ніхто не може перерахувати зірок небесних, так і нащадків ваших? (Писання) говорить це або перебільшено, або маючи на увазі тих, які постійно народжуються знов. Нащадків одного сімейства можна перерахувати, хто від кого походить, а тих, чий рід порівнюється із безліччю зірок, (перерахувати) неможливо.
3. Такі обітниці Божі, так легко здійснюється все, що обіцяно Ним! А коли обіцяне Ним у вигляді доповнення є таким дивним, таким надзвичайним, таким сяючим, то яким є те, що воно доповнює, для чого воно є надбавкою? Отже, хто є щасливішим за тих, що отримують ці блага, і хто є нещасливішим за тих, що втрачають їх? Коли всі жаліють людину, вигнану зі свого краю, коли вважають жалюгідним того, що втратив спадок, то якими сльозами необхідно оплакувати того, хто позбавляється неба й уготованих там благ? Але його потрібно не тільки оплакувати: оплакують того, хто зазнав якось лиха не зі своєї вини. А хто із власної волі віддається нечестю, той гідний не сліз, а ридань, або, точніше, і він гідний жалю, бо Господь наш Ісус Христос тужив і плакав над Єрусалимом, який був нечестивим. Так, ми заслуговуємо незліченних зітхань, незліченних ридань! Якби увесь світ підніс голос: і каміння, і дерева, і чагарники, і звірі, і птахи, і риби, — тобто весь світ, якби, піднісши голос, став оплакувати втрату нами цих благ, то й цього плачу та ридання було б недостатньо.
Яке слово, який розум може висловити те блаженство, те добро, задоволення, славу, радість, веселість, світлість, бо «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9)? Не сказано просто, що (ці блага) надзвичайні, але що ніхто ніколи не може навіть уявити собі того, «що Бог приготував тим, хто любить Його». Справді, якими мають бути ті блага, які приготував і влаштував сам Бог? Якщо, створивши нас, Він відразу ж, коли ми ще нічого не зробили, стільки дарував нам: і рай, і спілкування з Ним, обіцяв безсмертя, життя блаженне і вільне від турбот, — то що Він дарує тим, які стільки вчинили, трудились і терпіли заради Нього? Він заради нас не пожалів Єдинородного, істинного Сина Свого віддав за нас на смерть. А якщо Він сподобив нас таких (благ), коли ми були Його ворогами, то чого сподобить, коли станемо Його друзями? Що дарує, примиривши з Собою? Він безмежно багатий і безмежно бажає і прагне зробити нас Своїми друзями, однак ми, улюблені, зовсім не піклуємося про це. Але що я кажу: не піклуємося? Не хочемо навіть приймати Його блага так, як Він хоче. А що Він цього хоче більше (за нас), це довів Своїми діями. Ми заради власної користі навряд чи пожертвуємо малою частиною золота, а Він заради нас віддав Сина Свого.
Тож будемо, улюблені, сприймати любов Божу так, як належить. Будемо користуватися Його дружньою прихильністю. «Ви — друзі Мої, — сказав Він, — якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам» (Ін. 15, 14). Ось ворогів, які були безмежно далекі від Нього, яких Він незрівнянно перевершує в усьому, зробив і називає Своїми друзями! То що тільки слід було би перетерпіти заради такої дружби? Але ми заради дружби з людьми часто наражаємося на небезпеки, а заради (дружби) з Богом не хочемо навіть витратити грошей. Так, ми гідні жалю, скорботи, сліз, криків, великого плачу й нарікання. Ми відійшли від надії нашої, впали з нашої висоти, виявилися негідними Божої честі, невдячними і негідними після благодіянь. Диявол позбавив нас усіх благ. Сподобившись бути синами, братами і співспадкоємцями (Божими), ми нічим не відрізняємося від ворогів, які ображали Його. Яка втіха буде для нас після цього? Він покликав нас до неба, а ми самі себе вкинули в геєну. Клятва і неправда, крадіжки й перелюбство розповсюдилися на землі. Одні змішують кров з кров’ю, інші звершують справи гірші за кровопролиття. Багато хто зі скривджених, багато хто із жертв користолюбства краще бажає зазнати тисячі смертей, ніж терпіти це. І якби вони не боялися Бога, то самі наклали б на себе руки, — так вони бажають собі смерті! То чи не гірше це за кровопролиття? «Горе мені! — говорив пророк, який плакав. — Не стало милосердих на землі, немає правдивих між людьми» (Мих. 7, 1-2).
Будемо тепер і ми насамперед плакати над собою, а ви візьміть участь у моєму плачі. Але, можливо, що для кого це противне і вони сміються. Тому ще більше потрібно примножити плач. Ми такі безглузді й бездушні, що не розуміємо свого безумства і сміємося над тим, над чим необхідно ридати. «Бо відкривається (людино) гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей» (Рим. 1, 18). «Гряде Бог наш — і не мовчить, перед ним вогонь, що все палить, навкруги Нього сильна буря» (Пс. 49, 3). «Вогонь іде перед Ним і навколо спалює ворогів Його» (Пс. 96, 3). «Бо ось прийде день, що палає, як піч» (Мал. 4, 1). Але ніхто не думає про це, — це вважають гірше за байки і зневажають такі страшні й жахливі речі. Ніхто не слухає, всі сміються і регочуть. То яка буде для нас користь? Звідки ми отримаємо спасіння? Ми загинули, виснажилися, стали посміховиськом для наших ворогів і наругою для язичників та демонів.
4. Гордиться, підноситься і радіє тепер диявол, а ангели, яким ми довірені, соромляться і тужать. Немає нікого, хто б виправився, всі труди наші даремні, а вам здається, що ми говоримо дурниці. Саме час нині звернутися до неба й, оскільки ніхто не слухає, покликати у свідки стихії: «Слухайте, небеса, і слухай, земле, бо Господь говорить» (Іс. 1, 2). Ви, які не впали, подайте допомогу, простягніть руку занепалим від сп’яніння: сильні — немічним, здорові розумом — несамовитим, ті, які твердо стоять, — тим, що хитаються. Заповідаю вам: нехай ніхто не ставить власну приємність вище за спасіння ближнього. І докори, і наставляння нехай спрямовуються до одного — до користі ближнього. Коли лихоманка опановує господарями, тоді й слуги управляють ними; коли душа господаря знаходиться в гарячці й знамаганні, тоді жоден зі слуг, що оточують його, не виконує наказів господаря, які можуть йому пошкодити. Отямимося, прошу вас. Довкола нас щоденні війни, затоплення, незліченні нещастя, і зі всіх боків оточує нас гнів Божий. А ми залишаємося такими спокійними, начебто робимо бажане (Богові).
Всі простягаємо руки для користолюбства і ніхто для допомоги (ближнім), всі — для розкрадання, і ніхто — для допомоги. Кожен старається, як би примножити своє майно, і ніхто — як би допомогти потребуючому. Кожен всіляко піклується, як би зібрати більше грошей, і ніхто — як би спасти свою душу. Всі бояться одного — як би не зробитися бідними, а про те, як би не потрапити в геєну, про це ніхто не турбується і не тремтить. Усе це заслуговує сліз, докорів та осуду. Не хотів би я говорити про це, але скорбота вимушує мене. Пробачте: скорбота примушує мене говорити багато такого, чого б і не хотів. Я бачу важку рану, безутішне горе, прикрощі, що опанували нами й перевищують усяку втіху, — ми загинули! «О хто дасть голові моїй воду й очам моїм — джерело сліз! Я плакав би день і ніч?» (Єр. 9, 1).
Будемо плакати, улюблені, плакати й ридати. Можливо, деякі тут скажуть: він говорить нам усе тільки про плач, тільки про сльози. Не хотів би я, повірте мені, не хотів би (говорити про це). Навпаки, (хотів би) хвалити й прославляти, однак тепер час сліз. Важко, улюблені, не плакати, а чинити те, що заслуговує сліз: не сліз треба уникати, а тих справ, які гідні сліз. Не страчуй сам себе, і я не буду тужити; не вмирай, і я не буду плакати. Коли лежить покійник, тоді ти закликаєш усіх брати участь у скорботі й називаєш безжальними тих, які не плачуть. То чому ти радиш не плакати, коли гине душа? Але я не можу бути батьком і не плакати, — я батько, який ніжно любить. Послухайте, що говорить Павло: «Діти мої, для яких я знову в муках народження» (Гал. 4, 19). Яка мати під час пологів видає такі гіркі волання, як він? Якби можна було бачити жар усередині душі моєї, то ти побачив би, що я згоряю від нього більше за всяку жінку чи діву, що зазнала передчасного сирітства. Не так дружина плаче над своїм чоловіком або мати над сином, як я над усіма вами. Я не бачу жодних успіхів, усе перетворюється на наклепи та осудження. Ніхто не намагається догоджати Богові. Ми тільки лихословимо то того, то іншого, і говоримо: той негідний бути в клірі, той живе нечестиво. Тоді як нам слід було би оплакувати власні гріхи, ми осуджуємо інших, хоча цього не повинні робити навіть тоді, коли би були чистими від гріхів. «Бо хто тебе відрізняє, — каже (Апостол), — що ти маєш, чого б не одержав? А якщо одержав, чого хвалишся, ніби не одержав?» (1 Кор. 4, 7). Як ти осуджуєш свого брата, будучи сам переповнений безліччю зла? Коли ти говориш: та людина зла, шкідлива, негідна, — тоді зверни увагу на себе, розглянь уважно власні справи і тоді розкаєшся у своїх словах.
Ні, справді немає такого сильного спонукання до благочестя, як згадувати про свої гріхи. Коли ми будемо постійно виконувати ці два (правила), тоді зможемо отримати обіцяні блага, зможемо очистити себе й омитися. Тільки нам необхідно вкоренити це у своїй свідомості, потрібно піклуватися про це, улюблені. Тож віддамося в думках скорботі тут, щоб не зазнати скорботи там від покарання, а щоб насолодитися вічними благами, де немає хвороби, печалі й зітхання, щоб досягти вічних благ, які перевершують людський розум, у Христі Ісусі, Якому слава на віки віків. Амінь.
Бесіда 22 | Зміст | Бесіда 24
