«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 22

«Вірою пізнаємо, що віки створені Словом Божим,
так що з невидимого сталося видиме, вірою
Авель приніс Богові жертву кращу, ніж Каїн,
нею дістав свідчення, що він праведний,
як засвідчив Бог про дари його; нею він
і після смерті ще говорить» (Євр. 11, 3-4)

1. Віра вимагає душі пильної і юної, яка підноситься над усім плотським і ширяє вище за немічні людські помисли. Віруючим неможливо бути інакше, як звільнившись від загального і звичного (порядку речей). Тому, оскільки душі євреїв були немічними і хоча почали з віри, але потім через обставини, — маю на увазі страждання і скорботи, — ослабли, впали в легкодухість і хиталися, то (Апостол) підбадьорював їх спочатку їхніми подвигами: «Згадайте, — говорив він, І попередні дні ваші»; потім Писанням, яке каже: «Праведний вірою живий буде»; далі своїми повчаннями: «Віра ж, — говорив він, — є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому». Тепер він (підбадьорює їх) прикладом предків, тих великих і дивних мужів, і мовби так каже: якщо тоді, коли блага були біля ніг, всі спасалися вірою, то тим більше ми. Коли душа бачить іншого, який розділяє з нею таке ж страждання, то заспокоюється і відчуває полегшення. Так буває і в справах віри, так і в скорботі, про що говорить (Апостол) в іншому місці: «Втішитися з вами спільною вірою, вашою і моєю» (Рим. 1, 12). Рід людський дуже недовірливий, не може надіятися на себе і боїться щодо вірності своїх думок, однак піклується і неабияк піклується про думку інших. То що робить Павло? Він підбадьорює їх прикладом предків, а насамперед — загальним повчанням.

Віра була тоді знехтувана, як справа бездоказова і навіть така, що вводить в оману. Тому він доводить, що найбільші справи звершуються вірою, а не розмірковуваннями. Як же він доводить це, скажи мені? «Вірою, — каже, — пізнаємо, що віки створені Словом Божим, так що з невидимого сталося видиме». Відомо, каже, що Бог створив із несущого суще, з невидимого видиме, з неіснуючого існуюче. Але звідки відомо, що Він учинив це «Словом»? Розум не вселяє нічого такого, а навпаки, каже, що видиме походить від видимого. Особливо філософи стверджують, що з нічого не буваєте нічого, оскільки вони люди душевні й нічого не сприймають вірою. Однак вони самі викривають себе, коли, кажучи про щось велике й високе, надають це вірі. Наприклад, вони кажуть, що Бог безначальний і ненароджений, однак розум не осягає цього, а протилежне. І поглянь на їхнє велике безглуздя. Вони кажуть, що Бог безначальний, — а це набагато дивніше, ніж походження (сущого) із несущого. Сказати, що Він безначальний, що Він ненароджений, що Він Сам від Себе, а не народжений від іншого, — це набагато незбагненніше, ніж сказати, що Бог створив суще з несущого. Тут багато вірогідного, а саме: що Він створив щось, що створене має початок, що воно створене вповні. А там слова: самобутній, ненароджений, не має ні початку, ні часу, — скажи мені, хіба вони не вимагають віри?

Але Апостол не вказує на те, що набагато важливіше, а на менш важливе. «Вірою, — каже, — пізнаємо, що віки створені Словом Божим». Звідки, каже, відомо, що Бог створив усе «Словом»? Розум не осягає цього, і нікого не було тоді, коли це відбувалося. Відомо завдяки вірі — це пізнання є справою віри. Тому він і сказав: «Вірою пізнаємо». Що, скажи, ми «вірою пізнаємо»? Те, що видиме появилося від невидимого. Це справа віри. Сказавши узагальнено, він далі розкриває це, вказуючи на особи. Благородний чоловік вартує цілого світу, як висловився (Апостол) згодом. Отже, вказавши на приклад ста або двох осіб і знаючи, що кількість неважлива в порівнянні з якістю, він далі сказав: «Ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 38).

«Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, ніж Каїн». Поглянь, на кого насамперед він указує: на потерпілого, і причому від брата, який нічим не був скривджений, але позаздрив (благоволінню) Божому. Це страждання було близьким для них: «Бо і ви, — каже він, — те саме перетерпіли від своїх єдиноплемінників» (1 Сол. 2, 14). Водночас указує, що й вони терпіли через заздрощі й ненависть. Той шанував Бога і помер за те, що шанував, а воскресіння ще не отримав. Добрий настрій його відкрився, те, що залежало від нього, вчинено, а те, що від Бога, йому ще не надано. «Кращу» — (так Апостол) називає тут жертву кращою, відмінною, найнеобхіднішою. Ми, каже, не можемо сказати, що вона не була прийнята, (Бог) прийняв її і сказав Каїнові: «Якщо ти робиш добре, то чи не піднімаєш обличчя?» (Бут. 4, 7). Отже, Авель і праведно приніс, і праведно розділив. Але яку винагороду отримав за це? Він був убитий рукою брата. Вирок, якого через гріх зазнав батько, першим прийняв на себе праведний син, і постраждав важко саме тим, що постраждав від брата, і постраждав перший. Він учинив праведну справу, не бачивши прикладу ні в кому. Справді, на кого споглядаючи, він так шанував Бога? На батька й матір? Але вони образили (Бога) за Його благодіяння. На брата? Але й він не шанував Його. Отже, він сам учинив добру справу. І тоді як він заслуговував честі, що одержує? Смерть.

Далі (Апостол) віддає йому ще й іншу похвалу: «Нею, — каже, — дістав свідчення, що він праведний, як засвідчив Бог про дари його; нею він і після смерті ще говорить». Яке ж було ще інше свідчення, що він праведник? Вогонь, сказано (в Писанні), зійшов і спалив його жертви. Замість: «І зглянувся Господь на Авеля і на жертву його», один перекладач написав: «…і запалив» (Бут. 4, 4). Отже, (Бог) і словами, і дією засвідчив, що він праведник, однак, побачивши, що він заради Нього отримує смерть, не перешкодив, а допустив це.

2. Але у вас (каже Апостол) не так. Як же, коли ви маєте і пророків, і приклади, і безліч наставлянь, знамень і чудес? Отже, там справді була віра. Які чудеса бачив той (Авель), щоби переконатися, що нагородою для нього будуть даровані якісь блага? Чи не завдяки самій вірі він був благочестивим? Що означає «нею він і після смерті ще говорить»? Щоб не довести їх до відчаю, (Апостол) указує, що (Авель) частково отримав нагороду. Яку? Те, що про нього, каже, багато згадують. Саме це він і висловив: «Нею він і після смерті ще говорить». Тобто (брат) убив його, але не вбив разом з ним його славу і честь. Він не помер, отож не помрете і ви, бо чим важче хто страждає, тим більша його слава. Як же він «після смерті ще говорить»? Це і є ознака життя, коли всі прославляють, величають і ублажають. Хто переконує інших бути праведними, той, звичайно, і «говорить». Не стільки діє слово, як його страждання. Як небо, будучи тільки видимим, «говорить», так і він, будучи згадуваним. Якби він навіть сам проповідував про себе, якби мав тисячі язиків і був ЖИВИЙ, г тоді ним не захоплювалися б так, як тепер. Тобто (така слава) не досягається безкарно та легко і не зникає.

«Вірою Енох переселений був так, що не бачив смерті; і не стало його, тому що Бог переселив його. Бо ще до свого переселення він мав свідчення, що догодив Богу. А без віри догодити Богові неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є, і тим, хто шукає Його, дає винагороду» (Євр. 11, 5-6). Він показав віру більшу за Авелеву. Як? Тим, що жив після Авеля, і те, що трапилося з Авелем, могло відвернути його (від благочестя). Як саме? Бог провіщав, що (Авель) будете вбитий, оскільки сказав Каїнові: «Біля дверей гріх лежить», не примножуй його (Бут. 4, 7), — піклувався про нього, однак не врятував його. Але (Енох) через це не віддався безпечності, не сказав собі: яка користь від трудів та небезпек? Авель шанував Бога, і (Бог) не врятував його. Яка користь померлому від того, що брат його покараний? Яку вигоду міг він отримав від цього? Допустимо, що віддав (Каїна) важкому покаранню, але що від того вбитому? Нічого такого він не сказав і не подумав, а відкинув усе це, знаючи, що коли є Бог, то, без сумніву, є і Той, Хто відплачує, хоча тоді ще нічого не знали про воскресіння.

А коли люди, які ще нічого не знали про воскресіння, але бачили тут протилежне, виявляли таке благочестя, то чи не тим більш (повинні) ми так чинити? Ті ані про воскресіння не знали, ані прикладів не могли бачити. І саме це зробило (Еноха) побожним перед Богом, що він нічого не отримував. Він знав, що Бог є Тим, Хто відплачує. Але скажи мені, звідки, — адже Авель ще не отримав нагороди? Так розум вселяв одне, а віра — протилежне видимому. Так і ви, каже (Апостол), коли бачите, що не одержуєте тут ніякої нагороди, не бентежтеся. Як же «вірою Енох переселений»? Причиною переселення було те, що він догодив (Богові), а причиною того, що догодив, — віра. Так, якби він не був переконаний, що отримає відплату, то як став би догоджати? «Без віри догодити Богові неможливо». Чому? Бо отримати нагороду може тільки той, хто вірує, що є Бог і нагорода. Звідси і догоджання. «Бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є» саме таким, а не просто, що Він є. Коли те, що є (Бог), сприймається вірою, а не осягається розумом, то чи можливо осягнути розумом те, Яким Він є? Коли те, що Він є Тим, Хто відплачує, вимагає віри, а не усвідомлення розумом, то як можна осягнути розумом властивості Його єства? Який розум може осягнути їх?

Однак є люди, які кажуть, що все існуюче існує само собою. Чи бачиш, що коли ми не віруємо в усе, не тільки у відплату, але й у саме буття Бога, то в нас гине все? Багато хто питає, куди переселений Енох і чому переселений, чому не помер, і не він тільки, але й Ілля, і якщо вони живуть, то як живуть і в якому стані. Але питати про це абсолютно даремно. Про те, що перший переселений, а останній вознесений (на небо), Писання сказало. А де вони і як існують, цього не додало, бо воно не говорить нічого, крім необхідного. Така подія, — маю на увазі переселення (Еноха), — відбулася тоді, на самому початку, щоби людство плекало надію на припинення смерті, на знищення влади диявола, на те, що смерть буде знищена, — адже він переселений не мертвим, а таким, що не бачив смерті. Тому (Апостол), сказавши, що він переселений живим, додає: «…догодив Богу». Подібно, як батько, погрозивши синові й бажаючи негайно виконати погрозу, після того, як висловив її, однак стримується і зволікає, щоб напоумити і присоромити (сина), хоча залишає погрозу у всій силі, так і Бог, висловлюючись по-людськи, не зволікав, а відразу ж показав, що смерть буде знищена. Він спершу допустив смерті уразити праведника, бажаючи сином налякати батька. Щоби показати, що визначення Його залишається у всій силі, Він віддав цьому покаранню негайно не злих людей, а навіть того, який догодив Йому, тобто блаженного Авеля. А незабаром після нього переселив Еноха живим. Він не воскресив першого, щоб люди не віддалися безпечності, зате другого переселив живим. Авелем налякав, а Енохом вселив ревність служити Йому. Отож ті, що стверджують, начебто все обертається і звершується само собою, не чекають нагороди, бо не служать (Богові), як і язичники. А «тим, хто шукає Його» ділами і свідомістю, Він «дає винагороду».

3. Отже, маючи Того, Хто дає винагороду, будемо робити все так, щоб нам не втратити нагород за благочестя. Не думати про таку відплату, нехтувати такою нагородою — це заслуговує багатьох сліз. Як «тим, хто шукає Його, дає винагороду», так тим, що не шукають, — навпаки. «Шукайте, і знайдете» (Мф. 7, 7), — сказав (Господь). А як можна знайти Господа? Пригадай, як відшукується золото, — з великими трудами. «Шукав я Господа, — говорить (Псалмоспівець), — вночі підносив руки мої і не опускав їх» (Пс. 76, 3). Як ми шукаємо втрачене, так будемо шукати й Бога. Коли щось шукаємо, хіба не спрямовуємо туди весь свій розум? Хіба не розпитуємо всіх? Хіба не звершуємо подорожі? Хіба не обіцяємо грошей? Уявімо, що в нас загубився син. Чого ми тоді тільки не робимо? Які суші, які моря не переходимо? Хіба не вважаємо і гроші, і будинки, і все інше маловажним, тільки б його відшукати? А коли знаходимо, то тримаємо, обіймаємо, не відпускаємо від себе. Коли, бажаючи знайти щось, коли шукаємо щось необхідне, ми вживаємо всі заходи, щоби знайти бажане, то чи не тим більше нам слід чинити так щодо Бога або, краще сказати, не так, а набагато більше?

Та оскільки ми немічні, то шукай Бога хоча би так, як шукаєш свої гроші або сина. Хіба заради цього ти не звершуєш подорожей? Хіба не подорожував ти інколи заради грошей? Хіба не вишукуєш усякі засоби заради цього? І коли знайдеш, хіба не буваєш тоді веселий? «Шукайте, — сказано, — і знайдете». Шукання вимагає багатьох турбот, особливо щодо Бога, бо тут (зустрічається) багато перешкод, багато непорозумінь, багато такого, що вражає наші відчуття. Як сонце, хоча само собою ясне і видиме для всіх, і нам немає потреби шукати його, та коли ми закопаємо себе в землю і зі всіх боків закриємо себе, то буде потрібно багато трудів, щоби побачити сонце. Так і тут: коли ми закопаємо себе в глибину гріховних бажань, у темряву пристрастей і земних справ, то не легко зможемо поглянути, не легко — підняти голову. Заритий у глибину чим вище дивитися, тим більше наближатиметься до сонця. Тож струсімо з себе порох, розвіймо темряву, що оточує нас. Вона густа, непроглядна і не дозволяє нам дивитися вгору.

А як, скажеш, ми можемо розігнати цю хмару? Коли будемо прихиляти до себе проміння духовного Сонця, Сонця правди, коли будемо здіймати руки до неба. «Піднесення рук моїх, — говорить (Псалмоспівець), — як жертва вечірня» (Пс. 140, 2), — коли будемо з руками спрямовувати до неба і розум. Ви, які посвячені в тайни, знаєте, про що я кажу. Ви, ймовірно, розумієте сказане й усвідомлюєте, на що я натякаю. Тож будемо спрямовувати наш розум до неба. Я знаю багато мужів, які майже віддалилися від землі, понад силу здіймають руки, тужать, що неможливо піднятися ще вище, і моляться з такою старанністю! Бажаю, щоб і ви були саме такими завжди. А якщо не завжди, то часто, якщо не часто, то хоч інколи, хоча вранці, хоча вечорами. Невже, скажи мені, ти не можеш підносити руки? Тоді підноси розум, скільки хочеш, підноси його до самого неба. Якби ти захотів досягти самої вершини і, піднявшись ще вище, там прямував — і це можливе для тебе. Наш розум легший за будь-якого птаха і злітає вище. А коли він отримає ще благодать Духа, — о, який тоді він швидкий, який стрімкий, як перелітає через усе, як не швидко опускається вниз і падає на землю!

Влаштуймо собі такі крила. На них ми будемо в змозі перелетіти бурхливе море цього життя. Найпрудкіші з птахів за нетривалий час легко перелітають через гори і пагорби, моря і кручі. Таким є і розум: коли він окрилений, коли залишає все земне, тоді ніщо не може затримати його, тоді він вищий за все і навіть за розпечені стріли диявола. Диявол не надто вправний стрілець, щоби зміг досягати цієї висоти. Але що? Він кидає стріли, бо безсоромний, але вони не досягають мети. Стріла повертається до нього без успіху, і не тільки без успіху, а ще й на його ж голову, бо, будучи кинутою ним, вона неодмінно повинна уразити когось. Як (стріла), випущена людьми, уражає або того, в кого випущена: птаха, стіну, одяг, дерево, або розтинає повітря, — так і стріла диявола неодмінно повинна уразити когось. А коли вона не уразила того, в кого випущена, то неодмінно уражає того, ким випущена. Багатьма прикладами можна переконатися, що коли нею не уражаємось ми, то неодмінно уражається він. Так, наприклад, він улаштовував підступи Іову і його не уразив, а уражений був сам; замишляв зло проти Павла і його не уразив, а був уражений сам. І скрізь зможемо бачити це, коли будемо уважними. Коли він не уражає, тоді сам терпить поразку, а тим більше, коли ми, озброївшись і захистивши себе проти нього мечем і щитом віри, уважно пильнуємо, щоб не бути уловленими.

Стріла диявола — це гріховне бажання. А гнів — це вогонь, це полум’я, яке охоплює, вбиває, спалює. Але ми будемо гасити його довготерпінням, стриманістю. Як розпечене залізо, будучи опущеним у воду, втрачає свій жар, так і гнів, потрапивши в душу людини довготерпеливої, ніскільки не шкодить довготерпеливому, а навпаки, приносить користь, від чого він стає ще міцнішим. Ніщо не може рівнятись із довготерпінням. Така людина ніколи не ображається, але як адамантові речі не розбиваються, так і ці душі, — він вищий за стріли. Довготерпеливий є високим і таким високим, що удар стріли не досягає до нього. Коли хтось нервує, ти смійся, смійся, але не явно, щоб не дратувати його ще більше, а смійся в душі, про себе. Над дітьми, коли вони б’ють нас із гнівом, ніби бажаючи помститись, ми сміємося. (Так і над ним) коли ти будеш сміятися, то між тобою і ним буде така ж відмінність, як між дитям і дорослим. А коли станеш засмучуватися, то будеш дитям, бо той, хто гнівається, такий же нерозсудливий, як дитя. Скажи мені: коли хтось бачить, як дитя нервує, то хіба не сміється? Те ж саме буває і з тими, що гніваються: вони малодушні, а коли малодушні, то й нерозсудливі: «Дратівливий, — говорить (Премудрий), — виявляє безумство», — отож він такий же нерозсудливий, як дитя, а «у терплячої людини багато розуму» (Притч, 14, 29).

Отже, будемо здобувати це довготерпіння, яке дає тим, що зберігають його, велику розсудливість, щоб нам сподобитися обіцяних благ перед Христом Ісусом, Господом нашим, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 21 | Зміст | Бесіда 23


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору