Бесіда 19
«Отже, браття, маючи дерзновення входити до
святилища через Кров Ісуса Христа, дорогою новою
і живою, яку Він знову відкрив нам через завісу,
тобто плоть Свою, і маючи великого Священика
над домом Божим, приступаймо з щирим серцем,
з повною вірою, кропленням очистивши серце від
порочної совісти та обмивши тіло водою чистою,
будемо триматися сповідання надії неухильно,
бо вірний Той, Хто обіцяв» (Євр. 10, 19-23)
1. (Апостол) показав, яка відмінність між первосвящениками, жертвами, скинією, Завітом та обітницями, а саме: велика (відмінність), бо одне тимчасове, а інше вічне, те швидкоплинне, а це перебуває вічно, те недосконале, а це досконале, те прообраз, а це істина: «Який є таким, — каже, — не за законом заповіді плотської, а за силою життя нескінченного» (Євр. 7, 16); і ще: «Ти Священик повік» (Євр. 7, 17), — ось вічність нашого Священика. І про завіти говорить, що той — Старий, а «що занепадає і старіє, близьке до зотління» (Євр. 8, 13), А цей — Новий і має відпущення гріхів, тоді як той зовсім не такий. «Бо закон нічого не довів до досконалості» (Євр. 7, 19); і ще: «Жертви і принесення Ти не захотів» (Євр. 10, 5). Той рукотворний, а цей нерукотворний, той мав кров козлів, а цей — Кров Владики, той мав священика, який стояв, а цей — сидячого. Оскільки все те менше, а це більше, то (Апостол) і каже: «Маючи дерзновення (відвагу)». Чому «дерзновення»? Через відпущення гріхів. Як від гріхів походить сором, так від прощення всіх їх — відвага. І не тільки від цього, але й від того, що ми стали співспадкоємцями (Христа) і сподобилися такої любові Його: «Входити до святилища».
Що він розуміє під цим входженням? Вхід до неба й доступ до духовних таїн, «який Він знову відкрив нам», тобто, який Він улаштував і яким Сам першим пройшов. А відкриттям називає початок входження: Він Сам, каже, влаштував його і Сам пройшов ним. «Дорогою новою і живою», — тут він висловлює повноту надії. «Новою», — каже. Цим хоче вказати, що ми все маємо звище, оскільки тепер відчинені брами небесні, чого не було навіть за часів Авраама. Добре він сказав: «Дорогою новою і живою». Перша дорога — це була дорога смерті, що зводить до пекла, а ця — дорога життя. Однак не сказав: життя, а назвав її «живою», вказуючи, що вона залишається такою постійно. «Через завісу, — каже, — тобто плоть Свою». Ця плоть першою проклала дорогу, яку, як каже (Апостол), Він відновив і якою Він Сам благоволив пройти. Справедливо плоть названа завісою, бо коли вона буда піднесена, тоді й відкрилося небесне. «Приступаймо, — каже, — зі щирим серцем . Хто «приступаймо»? Хто святий вірою, духовним служінням. «Зі щирим серцем, з повною вірою», — бо тут немає нічого видимого: і священик, і жертва, і жертовник невидимі. Хоч і там священик не був видимий, стояв всередині, а всі інші, весь народ, були зовні. Тут (Апостол) висловлює не тільки те, що наш Священик увійшов до святилища, — на це він указав словами: «Маючи великого Священика над домом Божим», — але що входимо і ми. Тому він каже: «З повною вірою». Можна ж вірувати і з сумнівом, як наприклад, і нині є багато людей, які говорять, що для одних буде воскресіння, а для інших ні, — це не повнота віри. Вірувати необхідно так, як (ми впевнені) у видимих предметах і навіть набагато більше. Тут щодо видимих предметів можна і помилитися, а там ні, тут ми сприймаємо відчуттям, а там духом.
«Кропленням очистивши серце від порочної совісті», — тут він доводить, що потрібна не тільки віра, але й благочестиве життя, і те, щоб не усвідомлювати за собою нічого негідного. До святилища не допускаються ті, які не живуть саме так, бо воно святе і святе-святих. Отже, сюди не входить ніхто з нечистих. Ті омивали тіло, а ми совість. Потрібно й нині омиватися, але вже благочестиво. «Та обмивши тіло водою чистою». Тут він говорить про купіль (хрещення), яка очищає не тіло, а душу. «Бо вірний Той, Хто обіцяв». Чому «вірний Той, Хто обіцяв»? Бо необхідно відійти (з цього життя) й увійти до Царства (Небесного). Тому не досліджуй, не вимагай доказів, бо наші (предмети) вимагають віри. «Будемо уважними один до одного, заохочуючи до любові й добрих діл, не будемо залишати зібрання свого, як у деяких є звичай; але умовляти один одного, і тим більше, чим більше бачите наближення того дня» (Євр. 10, 24 — 25). І знову в іншому місці: «Господь близько. Не турбуйтесь ні про що» (Флп. 4, 5-6). «Нині ближче до нас спасіння» (Рим. 13, 11); і ще: «Час уже короткий» (1 Кор. 7, 29). Що означає «не будемо залишати зібрання свого»? Він має на увазі, що від зібрання і взаємного спілкування отримуємо велику силу. «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, — говорить (Господь), — там Я серед них» (Мф. 18, 20); і ще: «Тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін. 17, 11); і ще: у всіх «було одне серце й одна душа» (Діян. 4, 32).
Але не тільки через це (він указує) на зібрання, а ще й тому, що через нього примножується любов, а за примноженням любові неодмінно будуть і справи побожні. «Церква, — сказано, — ревно молилася за нього Богові» (Діян. 12, 5). «Як є у деяких звичай». Тут він подає не тільки повчання, але й докір. «Будемо уважними один до одного, заохочуючи до любові й добрих діл». Він знає, що і це походить від зібрання. Як залізо гострить залізо, так і спілкування одного з одним примножує любов. Якщо камінь, ударяючись до каменя, видає вогонь, то чи не тим більше душа, поєднуючись із душею? Зверни увагу, що він не каже: в (заохоченні) до ревності, але, «заохочуючи до любові». Що означає «заохочуючи до любові»? Щоби більше й більше любити і бути улюбленими. І додає ще: «…й добрих діл», щоб вони заохочувались до трудів. І справедливо, бо коли діла мають більше сили для наставляння, ніж слова, то й ви, каже, маєте багато вчителів, які повчають ділами.
Що означає «приступаймо зі щирим серцем»? Означає — без лицемірства, бо «горе серцям боязким і рукам ослабленим» (Сир. 3, 12). Нехай не будете, каже, у вас неправди, не будемо говорити одне, а думати інше, бо це обман. Не будемо малодушними, бо це невластиве щирому серцю, бо легкодухість походить від невір’я. А як же досягти цього? Коли будемо мати в собі щиру віру. «Кропленням очистивши серця від порочної совісті». Чому він не сказав: очищенням, але «кропленням»? Щоби показати відмінність між кропленнями і те, що одне — від Бога, а інше — від нас. Окропити й омити совість — це від Бога, а приступити щиро, зі щирою вірою — це від нас. Далі (Апостол) укріплює віру і вказує на істинність Того, Хто обіцяє. Що означає «та обмивши тіло водою чистою ? Він говорить (про воду), яка або робить чистими, або є такою, що не має крові. Далі додає (те, що виявляє) досконалість, — любов. «Не будемо залишати, — каже, — зібрання свого , як роблять деякі, що розривають зібрання. Це він забороняє їм, оскільки «брат, який озлобився, неприступніший за міцне місто» (Притч. 18, 20). Але «будемо уважними один до одного, заохочуючи до любові». Що означає «будемо уважними один до одного»? Тобто, хто благочестивий, того будемо наслідувати, будемо дивитися на нього, щоб любити і бути улюбленими, а від любові походять добрі справи.
2. Велике благо — зібрання. Воно робить любов більш полум’яною, а від неї всі блага. Немає блага, яке не походило б від любові. Тож будемо укріплювати любов один до одного, бо «любов є виконання закону» (Рим. 13, 10). Не потрібно нам ані трудів, ані подвигів, коли любимо один одного, — це шлях, який сам веде до благочестя. Як на великій дорозі, хто знайде її початок, той іде нею, не потребуючи провідника, так і в любові: влови тільки її початок, і вона відразу поведе і направить тебе. «Любов, — каже (Апостол), — довготерпить, милосердствує.., не замишляє зла» (1 Кор. 13, 4-5). Нехай кожен роздумує сам у собі, як він ставиться до себе, і так само нехай ставиться до ближнього. Ніхто не заздрить собі, бажає собі всіх благ, віддає перевагу собі в усьому, прагне робити все для своєї користі. Коли будемо так само ставитись і до інших, то припиняться всі біди, не буде ані ворожнечі, ані користолюбства. Хто насправді стане віднімати у себе самого? Ніхто, а швидше, — зовсім навпаки.
Отже, будемо мати все спільне і не перестанемо збиратися разом. Коли будемо так чинити, то для злопам’ятності не залишиться місця. І справді, хто буде злопам’ятним проти себе? Хто стане гніватися сам на себе? Навпаки, чи не прощаємо ми собі все? А коли так будемо ставитись і до ближніх, то злопам’ятності ніколи не будете. Але чи можливо, скажеш, любити ближнього, як самого себе? Якби цього не виконували інші, то ти справедливо міг би думати, що це неможливо. А коли виконували, то очевидно, що в нас не буває цього через нашу байдужість. З іншого боку, Христос не заповідає нічого неможливого, тому багато хто навіть перевершив Його заповіді. А хто виконав це? Павло, Петро, весь сонм святих. Але коли я скажу, що вони любили ближніх, то не скажу нічого важливого: вони любили ворогів так, як інший не зміг би любити близьких до себе. Хто з нас зважився б іти в геєну за близьких до себе, маючи нагоду ввійти до Царства? Ніхто. А Павло наважився на це заради ворогів, які кидали в нього камінням, які катували. То яке виправдання, яке прощення можемо мати ми, коли навіть друзям не виявляємо найменшої частини тієї любові, яку Павло виявляв ворогам?
А ще раніше за нього блаженний Мойсей заради ворогів, які хотіли побити його камінням, бажав сам бути згладженим із книги Божої (Вих. 32, 32). Так само Давид, побачивши загибель своїх ворогів, каже: «Ось я згрішив, я [пастир] вчинив беззаконно; а ці вівці, що зробили вони?» (2 Цар. 24, 17). І маючи Саула у своїх руках, не захотів його вбити, а залишив живим, тоді як сам наражався на небезпеку. А коли так було у Старому Завіті, то яке прощення отримаємо ми, які живемо в Новому, які не досягли навіть тієї міри любові, яку мали вони? Якщо ми не ввійдемо до Царства Небесного, коли «праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв» (Мф. 5, 20), то як ми ввійдемо до нього, коли будемо мати менше за них? «Любіть, — говорить (Господь), — ворогів ваших», і будьте подібними до Отця вашого, Який є на небесах (Мф. 5, 44-48).
Тож люби ворога, бо цим ти благодієш не йому, а собі. Як? Роблячи це, ти уподібнюєшся Богові. Він, коли буде улюблений тобою, придбає не багато, бо буде улюблений подібним до себе рабом. А ти, коли будеш любити подібного до себе раба, то придбаєш багато, бо станеш подібним до Бога. Чи бачиш, що ти благодієш не йому, а собі? Нагорода уготована не йому, а тобі. Але що, скажеш, коли він нечестивий? Тоді тим більша нагорода готується тобі, і за саме нечестя його ти повинен бути вдячний, коли він, незважаючи на безліч благодіянь, залишається нечестивим. Якби він не був надто нечестивим, то тобі не була б уготована велика нагорода. Отож саме цей привід для нелюбові, заперечення, що він нечестивий, має бути спонукою до любові. Коли не буде супротивника, то не буде й нагоди для отримання вінців. Чи не бачиш, як борці наповнюють мішки піском і таким способом тренуються? А тобі немає потреби вдаватися до цього, бо життя наповнене людьми, які можуть тренувати тебе і робити міцним. Хіба не бачиш, як дерева, чим більше хитаються вітрами, робляться міцнішими й щільнішими?
Тож будемо і ми довготерпеливими і станемо міцними. «У терплячої людини, — сказано, — багато розуму, а дратівливий виявляє дурість» (Притч, 14, 29). Бачиш, яка похвала першому і який докір останньому? «Виявляє дурість», тобто абсолютно безглуздий. Тому не будемо малодушними у ставленні один до одного. Не від ворожнечі це відбувається, а через немічність душі. А коли вона буде міцною, то буде легко переносити все, не потоне ні від чого й увійде до тихої пристані, якої щоби сподобитися досягти всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 18 | Зміст | Бесіда 20
