Бесіда 12
«Бо Мелхиседек, цар Салиму священик Бога
Всевишнього, той, який зустрів Авраама
і благословив його, коли той повертався після
поразки царів, якому і десятину Авраам відділив
з усього, — по-перше, тому що ім’я його означає —
«цар правди», а потім і тому, що він є «цар Салиму»,
тобто «цар миру», без батька, без матері,
без родоводу, який не має ні початку днів, ні кінця життя, уподібнюючись Синові Божому,
перебуває священиком назавжди» (Євр. 7, 1-3)
1. Павло, бажаючи показати відмінність між Новим і Старим Завітами, вказує на цю відмінність у багатьох місцях, і на самому початку говорить про неї, і далі, повчаючи слухачів, наставляє їх. На самому початку він указав на це, коли сказав, що «Бог, Який багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків», а нам — через Сина. Далі, сказавши про Сина, Хто Він і що вчинив, подавши повчання підкорятися Йому, щоб не зазнати долі, однакової з юдеями, пояснивши, що Він є Первосвящеником за чином Мелхиседековим, неодноразово висловивши бажання розкрити цю відмінність і вже багато чого приготувавши для цього, викривши їх за їхні слабкості, а потім, підбадьоривши й укріпивши, щоб вони не сумували, (Апостол) нарешті перед підбадьореними слухачами приступає до пояснення самої відмінності, — адже людина, що занепала духом, не може легко сприйняти почуте. А щоб ти переконався (у справедливості цього), послухай Писання, яке говорить: «Вони не послухали Мойсея через легкодухість» (Вих. 6, 9). Тому він, насамперед розвіює їхній смуток багатьма грізними й лагідними повчаннями, а вже потім приступає до розкриття цієї відмінності.
Що ж він говорить? «Бо Мелхиседек, цар Салиму священик Бога Всевишнього». І ось що дивне: він відкриває велику відмінність між ними в самому прообразі, — він завжди, зважаючи на немічність слухачів, як я сказав, доводить істину через прообраз, через минуле — теперішнє. «Бо, — каже, — Мелхиседек, цар Салиму священик Бога Всевишнього, той, який зустрів Авраама і благословив його, коли той повертався після поразки царів, якому і десятину Авраам відділив з усього». Висловивши коротко всю подію, він розглядає її з таємничого боку і насамперед починає з імені: «По-перше, — каже, — тому що ім’я його означає — «цар правди». Так, «седек» означає — правда, а «мелхи» — цар. Отже, Мелхиседек — цар правди. Чи бачиш чіткість у самих словах? А хто є цим царем правди, як не Господь наш Ісус Христос? «А потім і тому, що він є «цар Салиму», — від імені міста, -»тобто «цар миру», оскільки «салим» має таке значення. Це знову стосується Христа, бо Він зробив нас праведними й умиротворив на небі й на землі. Хто з людей є царем правди і миру? Ніхто. Таким є тільки Господь наш Ісус Христос.
Далі (Апостол) указує на іншу особливість: «Без батька, — каже, — без матері, без родоводу, який не має ні початку днів, ні кінця життя, уподібнюючись Синові Божому, перебуває священиком назавжди». Оскільки йому вочевидь суперечили слова: «Ти священик довіку по чину Мелхиседека», — адже Мелхиседек помер і не був священиком довіку, то поглянь, як він пояснює це. Щоб ніхто не заперечив, бо хто може сказати таке про людину, тому він говорить: я розумію це не у власному значенні, тобто ми не знаємо ані того, хто був батьком Мелхиседека і хто був матір’ю, ані того, коли він народився і коли помер. Але що з того, скажеш (що ми не знаємо)? Хіба через те, що ми не знаємо, він не помер або не мав батьків? Справедливо ти говориш: він і помер, і мав батьків. То чому він без батька, без матері? Чому не «має ні початку днів, ні кінця життя»? Чому? Тому що про це не згадується в Писанні. То що це означає? Те, що як він «без батька», оскільки немає його родоводу, то Христос є таким насправді.
2. Тут відкривається безпочатковість і безкінечність (Сина). Як ми не знаємо ні початку днів, ні кінця життя (Мелхиседека), бо про це не написано, так не знаємо цього й щодо Ісуса, але не тому, що не написано, а тому, що у Нього справді цього немає. Перший є прообразом, тому про нього й не написано, а Другий — Істина, тому в Нього справді цього немає. Як щодо імен, то в першого тільки назва «цар правди» і «миру», а в Другого — сама Істина, так і тут: першого стосуються тільки найменування, а Другого — сама суть. Як же про Сина сказано, що Він має початок? І тут Син називається безпочатковим, але не в тому значенні, ніби Він не має винуватця, — це неможливо, Він має Отця, бо як тоді Він був би Сином? Уся суть у тому, що Він не має ні початку, ні кінця Свого буття. «Уподібнюючись Синові Божому». В чому ця подібність? У тому, що ми не знаємо ні початку, ні кінця як того, так і Другого, але першого тому, що не написано, а Другого тому, що він не має їх. Ось у чому схожість. Якби у них була схожість у всьому, то вони не були б один прообразом, а Другий Істиною, а були б обидва прообразами. Те ж саме можна бачити і в картинах: і в них є деяка схожість, є і відмінність (з оригіналом), у простому контурі є деяка схожість вигляду, а коли накладені фарби, тоді чітко відкривається відмінність, — є схожість і відмінність.
«Бачите, — каже (Апостол), — який великий той, якому і Авраам патріарх дав десятину з кращої здобичі своєї» (Євр. 7, 4). Досі він розкривав прообраз, а тепер з упевненістю представляє (Христа) найдивнішим за все, що тільки було прекрасного в юдеїв. Коли таким є прообраз Христа, коли він настільки вищий не тільки за священиків, але й за самого праотця священиків, то що сказати про Істину? Чи бачиш, з якою силою доводить Його перевагу? «Бачите, — каже, — який великий той, якому і Авраам патріарх дав десятину з кращої здобичі своєї». Здобич називана найкращою. Не можна сказати, що дав її як учасникові у війні, бо сказано: «Зустрів Авраама і благословив його, коли той повертався після поразки царів». Отже, він залишався вдома, і (Авраам) дав йому частину здобутого ним самим. «Ті з синів Левієвих, що одержують священство, мають заповідь — брати за законом десятину з народу, тобто зі своїх братів, хоча й ці вийшли від стегон Авраамових» (Євр. 7, 5). Такою, каже, є перевага священства, що люди, рівні за походженням, які мають одного і того ж праотця, стають набагато вищими за інших, тому й отримують від них десятину. А коли знайдеться хтось такий, що вже з них візьме десятину, то чи не стануть вони в один ряд із мирянами, а він — зі священиками? Крім того, (Мелхиседек) не був рівний їм і за походженням, а походив з іншого роду. Отже, (Авраам) не дав би іноплемінникові десятину, якби не бачив у ньому високої честі.
Але що сталося! Тут (Апостол) сказав більше, ніж у посланні до римлян, коли повчав про віру. Там він говорить, що Авраам є праотцем і нашого, і юдейського роду, а тут говорить про нього зовсім не те, і доводить, що необрізаний набагато вищий за нього. Чим він це доводить? Тим, що сам Левій дав десятину? «Авраам, — каже він, — дав». Як же, скажете, це стосується нас? Саме вас і стосується, бо ви, звичайно, не станете доводити, що левити вищі за Авраама. «Але цей, що не походив з роду їхнього, одержав десятину від Авраама». І не просто сказав це, але ще додав: «…і благословив того, хто мав обітницю» (Євр. 7, 6). Оскільки це завжди вважалося в юдеїв важливим, то він доводить перевагу одного перед іншим і стосовно загальної думки всіх: «Без усякого ж заперечення менший благословляється більшим» (Євр. 7, 7), тобто кожен знає, що менший благословляється більшим. Отже, прообраз
Христа був вищим і від того, хто мав обітницю. «І тут десятини беруть люди смертні, а там — той, хто має про себе свідчення, що він живе» (Євр. 7, 8). А щоб не сказали: навіщо ти звертаєшся до давніх часів, як стосується наших священиків те, що Авраам дав десятину, скажи про те, що стосується нас, — тому (Апостол) продовжує: «І, так би мовити». Прекрасно говорить, не висловлюючи своєї думки конкретно, щоб не уразити слухачів.
«Сам Левій, котрий приймає десятини, в особі Авраама дав десятину» (Євр. 7, 9). Яким способом? «Бо він був іще в стегнах батька, коли Мелхиседек зустрів його» (Євр. 7, 10), тобто Левій був у ньому, ще не народившись, і через нього дав десятину. І поглянь, не сказав: левити, але Левій, — це з тим наміром, щоби так ще більше довести перевагу. Чи бачиш, яка відмінність між Авраамом і Мелхиседеком, прообразом нашого Первосвященика? Тут видно перевагу у владі, а не за природою. Той дав десятину, яка належить священикові, а цей поблагословив, що властиво вищому. Ця перевага переходить і на нащадків. Дивно й переможно (Апостол) спростував усе юдейське. Тому він і сказав попередньо: «Ви зробилися нездатними слухати» (Євр. 5, 11), — бо хотів запропонувати ці істини, щоб вони не відвернулись, але слухали. Така мудрість Павла: він наперед приготовляє, а вже потім приступає до того, що має намір говорити. Рід людський не швидко переконується, а потребує неабиякого піклування, навіть більше, ніж рослини. Там властивість тіла й землі, яка поступається рукам хліборобів, а тут вільна воля, яка допускає часті зміни й обирає то одне, то інше, оскільки більш схильна до зла.
3. Тому нам потрібно постійно стежити за собою, щоб не задрімати: Він не дасть, — говорить (Псалмоспівець), — нозі твоїй спіткнутися», і далі: «Не задрімає і не засне Той, Хто охороняє Ізраїля (Пс. 120, 3_4). Не сказав: не бентежся, але: «Не дасть». Отже, давати — залежить від нас, а не від когось іншого. Коли ми захочемо стояти прямо й нерухомо, то не будемо бентежитися. Саме це він висловив наведеними словами. Що ж, невже ніщо (не залежить) від Бога? Все від Бога, але не так, щоб порушувалась і наша свобода. Коли все від Бога, то за що, скажеш, звинувачувати нас? Але для того я і додав: не так, щоб порушувалася наша свобода. Все тут залежить і від нас, і від Нього: нам слід наперед обирати добро, а коли ми виберемо, тоді й Він подає Свою допомогу. Він не впливає на наші бажання, щоб не порушилася наша свобода. А коли ми виберемо, тоді Він подає нам велику допомогу.
А чому, коли це залежить і від нас, Павло каже: «Отже, помилування залежить не від того, хто бажає, і не від того, хто біжить, а від Бога, Який милує» (Рим. 9, 16)? По-перше, він висловлює це не як власну думку, а як наслідок з попереднього і раніше розкритого, — після того, як сказав: «Написано: «Кого милу вати, помилую; кого жаліти, пожалію» (Рим. 9, 13-15), він додав: «Помилування залежить не від того, хто бажає, і не від того, хто біжить, а від Бога, Який милує». Чи будеш ще після цього говорити: за що ж звинувачувати? По-друге, і те можна сказати, що кому належить більша частина, тому він і приписує все. Наша справа обирати й захотіти, а справа Божа — виконати й довершити. Оскільки більша частина належить Богові, то (Апостол) і приписує все Йому, висловлюючись за людським звичаєм. І ми так само робимо, наприклад, коли бачимо будинок добре збудований і говоримо: це все є справою архітектора, хоча не все належить йому, але й працівникам, і господареві, який забезпечував матеріалом, і багатьом іншим. Та оскільки більша частина справи залежала від нього, то ми й кажемо, що все це — його справа. Так само й тут. Так само й про народ, де його багато, ми кажемо: там усі, а де трохи, то кажемо: немає нікого. Так і Павло тут каже: «Не від того, хто бажає, і не від того, хто біжить, а від Бога, Який милує».
Цими словами він подає два дуже важливі уроки: перший, щоб не величатися добрими справами, які ми звершуємо; другий, щоб, звершуючи добрі справи, приписувати їх Богові. Скільки б, каже, ти не трудився, скільки б не старався, не вважай добру справу своєю, бо якби ти не отримав допомоги звище, то все було б марно. Коли ти матимеш успіх у своїх трудах, коли сам трудишся, коли виявляєш бажання, то, вочевидь, завдяки допомозі звище. Він не те сказав, ніби ми трудимося даремно, а те, що ми трудимося даремно тоді, коли все вважаємо своїм, коли не приписуємо більшу частину Богові. Бог благоволив не все залишити Собі, щоб не подумали, ніби Він увінчує нас даремно, і не все надав нам, щоб ми не впали в гордість. Бо коли, звершуючи меншу частину, ми так величаємося, то що було б, якби ми були винуватцями всього? Багато чого зробив Бог для викорінення в нас гордості. «І рука Його ще буде простягнута» (Іс. 5, 25), — каже (пророк). Скільком пристрастям Він дозволив опановувати нами, щоби знищити нашу гордовитість? Скількома звірами оточив нас? Справді, коли хтось говорить: що це, навіщо це, — то говорить всупереч волі Божій. (Бог) поставив тебе серед таких жахів, і ти не упокорюєшся, а коли в чомусь досягнеш хоча малого успіху, то відразу підносишся гордовитістю до самого неба.
4. Тому й бувають дуже швидкі зміни й падіння, однак ми не напоумлюємося ними. Тому бувають часті й несподівані смертельні випадки, однак ми живемо, начебто безсмертні, ніби ніколи не маємо померти. Крадемо чуже, віддаємося користолюбству, начебто ніколи не будемо давати звіту. Споруджуємо будівлі, ніби тут залишимося вічно. Ані слова Божі, які щоденно виголошуються нам, ані самі події не напоумляють нас. Немає дня, немає навіть години, коли б не було видно похоронів, і все даремно, ніщо не зворушує нашу черствість. Від нещасть інших ми не можемо або, точніше, не хочемо ставати кращими. Лише коли самі страждаємо, тоді засмучуємося, а як тільки Бог відніме Свою руку, знову піднімаємо власну руку. Ніхто не думає про небесне, ніхто не нехтує земним, ніхто не споглядає на небо. Як свині дивляться вниз, нахилившись до черева і валяючись у бруді, так і багато хто з людей залишаються нечутливими, осквернивши себе найогиднішим брудом.
Справді, краще замазатися огидним брудом, ніж гріхами, бо хто замазався брудом, може легко вмитися і стати подібним до того, хто ніколи не потрапляв у цю нечистоту, а хто впав у рів гріха, той зазнає осквернення, яке не змивається водою, але вимагає тривалого часу, щирого покаяння, сліз, ридань, плачу набагато більшого і сильнішого, ніж який буває під час (утрати) найближчих серцю. Бруд пристає до нас ззовні, тому ми легко й очищаємо його, а нечистота гріха народжується всередині, тому нам важко знищити її й очиститися. «Бо від серця, — говорить (Господь), — виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення» (Мф. 15, 19). Тому й пророк каже: «Серце чисте створи в мені, Боже» (Пс. 50, 12); і інший: «Змий зле із серця твого, Єрусалиме» (Єр. 4, 14). Бачиш, що звершення доброї справи залежить і від нас, і від Бога? І ще: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5, 8).
Тож постараймося бути чистими, наскільки зможемо. Очистімо себе від гріхів. А як можна очиститися? Цьому повчає пророк, коли каже: «Обмийтеся, очистіться; віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх; перестаньте чинити зло» (Іс. 1, 16). Що означає «від очей Моїх»? Деякі здаються непорочними, але тільки перед людьми, а перед Богом є розмальованими гробами. Тому (Бог) і говорить: очистіться так, щоб Я бачив (вас чистими). «Навчіться чинити добро, шукайте правди, рятуйте пригнобленого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову. Тоді прийдіть — і розсудимо, — говорить Господь. Якщо будуть гріхи ваші, як багряне, — як сніг убілю; якщо будуть червоні, як пурпур, — як вовну убілю» (Іс. 1, 17-18). Бачиш, що насамперед нам самим необхідно очищати себе, а вже потім і Бог очищає нас? Він спочатку сказав: «Обмийтеся, очистіться», а потім додав: «…як вовну убілю». Отже, ніхто з людей, хоч би дійшов до надзвичайної міри зла, не повинен зневірятися; хоч би ти, каже, звикся зі злом і навіть увійшов до природи самого зла, не бійся. Для цього Він і бере для прикладу фарби, які не легко виводяться, які входять майже в саме єство речей, і говорить, що оберне їх на протилежний стан. Не сказав просто: омию, але «як сніг убілю» і «як вовну убілю», щоби подати нам благу надію.
Отже, велика сила покаяння, якщо воно робить нас чистими, наче сніг, і білими, як вовна, хоч би гріх заздалегідь заплямував наші душі. Тож постараймося стати чистими. (Бог) не заповідає нам нічого важкого: «Захищайте, — говорить Він, — сироту, заступайтеся за вдову». Чи бачиш, як часто і багато Бог говорить про милостиню і про захист скривджених? Тож будемо чинити ці добрі справи і, за благодаттю Божою, досягнемо майбутніх благ, яких щоби сподобитися всім нам у Христі Ісусі, Господеві нашому.
Бесіда 11 | Зміст | Бесіда 13
