Січень
- Cічень за старим стилем (за новим стилем)
- 1 січня (14 січня) — Святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького та всієї Руси
- 2 січня (15 січня) — Преподобного Сильвестра Печерського, у Ближніх печерах
- 4 січня (17 січня) — Преподобного Ахили, диякона Печерського, у Дальніх печерах
- 8 січня (21 січня) — Преподобного Григорія, чудотворця Печерського, у Ближніх печерах
- 8 січня (21 січня) — Преподобного Григорія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
- Січень за старим стилем (лютий за новим стилем)
- 19 січня (1 лютого) — Преподобного Макарія, посника Печерського, у Ближніх печерах
- 19 січня (1 лютого) — Преподобного Макарія, диякона Печерського, у Дальніх печерах
- 20 січня (2 лютого) — Преподобного Євфимія, схимника Печерського, у Дальніх печерах
- 20 січня (2 лютого) — Преподобного Лаврентія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
- 22 січня (4 лютого) — Преподобного мученика Анастасія, диякона Печерського, у Ближніх печерах
- 28 січня (10 лютого) Преподобного Єфрема Печерського, єпископа Переяславського
- 29 січня (11 лютого) — Святителя Лаврентія, затворника Печерського, єпископа Туровського, у Ближніх печерах
- 30 січня (12 лютого) — Преподобного Зинона, посника Печерського, у Дальніх печерах
- 31 січня (13 лютого) — Святителя Микити, затворника Печерського, єпископа Новгородського
Cічень за старим стилем (за новим стилем)
1 січня (14 січня) — Святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького та всієї Руси
12 грудня 1996 року Архієрейський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату ухвалив рішення про зарахування до сонму українських святих митрополита Київського і Галицького та всієї Руси — Петра Могилу. Ця знаменна подія відбулася у Свято-Володимирському кафедральному соборі в м. Києві.
Петро Симеонович Могила народився 21 грудня 1596 року, за іншими даними 1597 чи 1590 року, походив зі старовинного молдавського роду Могил. Але нові дослідження академіка О. Білодіда дозволили встановити ще й інший рік його народження — 1574!
Петро Могила був третім сином молдавського господаря Симеона й угорської князівни Маргарети, всього ж вони мали шестеро синів. Стародавній молдавський рід Могил згідно з оповідями польського історика і геральдиста Окольського походив від славного римлянина Луція Сцеволи, а за іншими легендами — від імператорів Візантійських. Серед представників цього роду, які мали безумовний вплив на юного Петра, слід назвати старших батькових братів, тобто його дядьків:
— Єремію, який першим із роду Могил став господарем Молдавії;
— Георгія (Юрія), який був митрополитом Молдавським і Сучавським, відомим прихильником зближення з Римом.
Батько Симеон у 1596 році одержав право на польське шляхетство. Спочатку він був головою міста Хотина, потім гетьманом Сучавським, господарем Волощини, а згодом і самої Молдавії.
Незважаючи на перебування в родинних зв’язках із польськими магнатами Потоцькими, Вишневецькими та Корецькими, рід Могил щодо віри завжди залишався православним. Більше того, в особі господаря Єремії та його дочок Анни і Раїни, а також самого Симеона, рід був великим добродійником для Української Православної Церкви. На кошти Єремії та Симеона у Львові в 1591 році була побудована церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, яка існує й нині і так і називається — Волоською. Раїна Вишневецька (Могилянка) була фундаторкою кількох монастирів в Україні, в тому числі і Мгарського Преображенського.
У 1607 році батько Петра був отруєний братовою жінкою, і разом із матір“ю Петро змушений був переселитися на західні українські землі, які на той час перебували під Польщею. Наступний період життя Петра Могили до його чернечого постригу в 1627 році є маловідомим із надто суперечливими даними.
Петро Могила здобув початкову й середню освіту у Львівській православній братській школі. Львівське братство часто зверталось до молдавських господарів щодо матеріальної допомоги, бо ж їх володіння знаходилися неподалік Львова і між ними завжди існували дружні відносини. На тих доброзичливих відносинах особливо наголошують румунські історики. А ту братську школу на той час очолював професор богослов’я Іван Матвійович Борецький, майбутній київський митрополит. Міг Петро Могила навчатися і в Львівській єзуїтській колегії, де тоді навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький.
У подальшому Петро Могила продовжував свою освіту в західноєвропейських навчальних закладах у Польщі, Голландії та Франції, але тут треба сказати, що є й такі дослідники, які заперечують його навчання за кордоном. Про навчання майбутнього митрополита Петра Могили у відомій Паризькій єзуїтській колегії «Ля Флеш» пише український літературознавець В. Щурат у начерку «Українські джерела до історії філософії» (Львів, 1908).
Отож, досконало володіючи румунською, українською, польською і грецькою мовами, Петро Могила добре володів і латинською мовою. Після повернення до Польщі його опікуном став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський, людина глибоко релігійна і, звичайно ж, патріотична. Петро здобуває ґрунтовні знання з військового мистецтва і стає старшиною польської армії. У 1620 році разом зі своїм опікуном бере участь у битві під Цецорою. Для Жолкевського ця битва виявилася останньою, бо турки вщент розбили польське військо, і він загинув. Петро опинився серед тих щасливців, яким вдалося врятуватися. Уже тоді він став володарем деяких маєтків, що знаходилися під Жовквою, недалеко від Львова. А за рік він знову бере участь у битві проти турків — цього разу під Хотином. У ній брало участь українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, і йому належала вирішальна роль у перемозі. І не тільки в цій перемозі над турками, але і у самій душі молодого вояка Петра Могили, яка навіки схилилася до України. Тож були підстави у єпископа Сильвестра Гаєвського написати, що Петро тут вперше «побачив техніку і лицарське завзяття українського козацтва. В цім великім військовім герці щось особливо мало діткнути вразливу молоду натуру господаревого сина і вплинути на користь українського народу, що витворив таку могутню і завзяту козацьку силу та наділив її таким талановитим керівником» («Заповіт митрополита П. Могили», 1947р.). В особі гетьмана Сагайдачного молодий воєводич Петро Могила побачив хороброго православного воїна, який стояв на сторожі свого знедоленого українського народу і його рідної Православної віри. Минув лише рік, як гетьман Сагайдачний, діставши поранення в бою, помер і був похований у Києві.
Тим часом Петро Могила, починаючи з 1622 року, часто навідувався в Київ, бо ж тут його духовний наставник Іов Борецький уже управляв Київською митрополією.
Так події останніх років, починаючи зі смерті батька, висвячення дядька Георгія у сан митрополита, велика приязнь і повага Петра до митрополита Київського Іова спонукали молдавського воєводича до прийняття кардинального рішення. А ще в 1624 році сталася, може, найвирішальніша для Петра подія: серйозно захворівши, він отримав у Крехівському монастирі чудесне зцілення від мощів тамтешнього старця Герасима. Отоді він повністю відрікся від права на молдавський престол на користь своїх братів.
Військовий одяг Петро Могила змінив на чорні чернечі ризи і прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі від архімандрита Захарії Копистенського.
Це був час, коли Українське Православ’я вже 30 років було розколено на дві частини:
— уніатську, або греко-католицьку, яка визнала примат Римського Папи;
— і власне православну, яка зберігала традиційну віру ще з часів Хрещення Руси-України.
Українська Православна Церква була в тяжкому становищі, моральний стан духовної ієрархії та й самого духовенства був на низькому рівні. Вона позбулася ряду своїх храмів, у тому числі й Софії Київської. І в цей неймовірно складний час Господь посилає Українському Православ’ю свого Світильника — чорноризця Петра Могилу. Саме він зробить величну справу з упорядкування богослужбових книг, здійснить кардинальні позитивні зміни в розвитку церковної освіти, поверне Православ’ю загарбані святині та відбудує понищені. І все це за якихось 15 років, і назветься цей період в історії нашої Церкви — «могилянським».
А поки що, 8 квітня 1626 року, помирає архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський, і на його місце братія обирає Петра Могилу.
Цьому успіхові він завдячував у першу чергу митрополиту Іову Борецькому та й польським магнатам, які перебували в дружніх відносинах з його родичами. Адже проти такого обрання була і його молодість, і те, що він з «чужої землі», і його дружба з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, підозрюваним у католицьких симпатіях.
Обрання Петра Могили досить швидко було затверджено грамотою короля Польщі Сигізмунда III, бо було здійснено з благословення Константинопольського Патріарха Кирила Лукаріса. Висвята відбулася в кінці 1627 року. Але це було лише першою сходинкою до здійснення задумів Петра Могили щодо реформування церкви й освіти в Україні.
Слід врахувати, що це був час великих спроб поширення унії по всій Україні та створення уніатсько-православного Патріархату, підпорядкованого Папі Римському. Мала право на існування й думка, що на такого Патріарха готувався Петро Могила. Може, й давав він якісь обіцянки королю та єзуїтам про об’єднання з унією. Але вся його подальша діяльність надійно спростовує подібні твердження. Залишається сказати, що і про чернецтво Петра Могили в окремих дослідників були сумніви — вважалося, що став він архімандритом Печерської обителі, будучи світською людиною.
Та на цьому посту він виявився достойним продовжувачем справи своїх попередників: Никифора Тура (1593–1599), Єлисея Плетенецького (1599–1624) та Захарії Копистенського (1624–1626). Петро Могила отримав у спадок їх славні починання і взявся до їх продовження. Але було і безліч проблем.
По-перше, він почав вирішувати питання матеріальної допомоги монастирю від впливових осіб. Навіть від московських царя і патріарха отримав грамоту на право збору добровільних пожертв для Києво-Печерської Лаври на території Московщини. Звертався за допомогою і до Львівського братства. Було розпочато ремонт головної Лаврської церкви, інших монастирських будівель і споруд. Особливе ставлення архімандрита було до справжньої святині: Ближніх і Дальніх печер з мощами святих. Печери були капітально відремонтовані, печерні церкви добре впорядковані. У них постійно звершувалася Божественна літургія. Була заведена книга запису чудес і зцілень біля святих мощів печерських угодників. У ту книгу архімандрит сам записав до 30 свідчень, які згодом були надруковані в «Тератургімі» українського історика Кальнофойського. Так цим чудесам надавався широкий розголос, адже католицькі і протестантські автори писали про них з великою недовірою.
У Лаврі було заведено величне й урочисте богослужіння, сам архімандрит написав чимало глибоко повчальних проповідей. Митрополит Іов надав йому право, відвідуючи інші монастирі, давати їм розпорядження в церковних справах.
Велику увагу Петро Могила приділяв книговиданню й освіті. Побачивши, що церковно-службові книги містять багато відмінностей, а то й помилок, він розширив Лаврську друкарню, запровадив видання книг латино-польським шрифтом. Серед перших у 1629 році було видано «Служебник», схвалений митрополитом на Київському соборі. У ньому було введено додаток — догматичне і обрядове пояснення Літургії. В особистих записках архімандрита збереглося декілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерської обителі від польського нашестя в 1630 році. Щодо освіти, то в «домогилянський період» вона забезпечувалась трьома школами: Острозькою, Віленською та Львівською. Її піднесення і розвиток Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які б по духу були православними, а в науковому відношенні — щоб піднялися до західноєвропейських і польських. У різні держави для навчання були направлені найздібніші молоді ченці. Але наміри відкрити в Лаврі вищу колегію підтримки в киян не знайшли, бо в цьому вони вбачали загрозу школі, що вже існувала при Богоявленському братстві. У цьому їх підтримував і митрополит Іов Борецький. Та дні його земного життя вже добігали кінця, і він помер у березні 1631 року.
Митрополитом Київським було обрано архієпископа Смоленського і Чернігівського Ісаю Копинського. Петро Могила тим часом вступає до Київського Богоявленського братства. З благословення Константинопольського Патріарха восени 1631 року він таки відкриває нову школу при Лаврі, запросивши професорів зі Львова: І. Трохимовича — на посаду ректора, С. Косова — на посаду префекта. Та відчувався спротив, навіть від козацтва, а частина духовенства вважала це зближенням із унією.
Але перше заспокоєння прийшло з Варшави, куди Петро Могила прибув на коронацію нового короля і там на сеймах він активно відстоював права Православної Церкви. А ще до коронації на основі протоколу, підписаного 49-ма православними депутатами сейму, замість старого і хворого, а ще відомого своїм москвофільством Ісаї Копинського, Петро Могила обирається новим Київським митрополитом. Урочисту хіротонію нового митрополита, яка проходила в Успенській церкві м. Львова очолив тодішній екзарх Вселенського Патріарха львівський єпископ Єремія (Писаревський). Польський король Владислав IV, вступивши у права, негайно затверджує це висвячення. Різні оцінки давалися цим подіям, але факт залишився фактом — через 2 дні до Константинополя відбула делегація Української Православної Церкви, і Патріарх Кирило Лукаріс не тільки благословив нового ієрарха, а й призначив вже його екзархом Вселенського престолу. У Києві Петра Могилу чекала неприємна боротьба з Ісаєю Копинським, та скінчилась вона зреченням останнього, хоч і не щирим. Повернення до Києва все-таки було тріумфальним, адже від уніатів уже було забрано собор Святої Софії.
Так, лише завдяки митрополитові Петру Могилі Українська Православна Церква дістала рівні з Греко-Католицькою права, і це було підтверджено «Пунктами заспокоєння», підписаними в 1632 році королем Владиславом IV. Здійснився факт офіційного визнання Польщею української православної ієрархії, бо вже й там зрозуміли, що завдання Берестейської унії не виконано. Пізніше стане зрозумілим, що ніколи й не будуть виконані. Ідея подолання розколу в Українському Православ’ї вже не покине Петра Могилу до кінця його земних днів, про що свідчитиме вся його подальша архіпастирська діяльність.
Свою обіцянку покійному митрополитові Іову, а потім і киянам — поєднати Лаврську і Братську школи — він виконав восени 1632 року, тим самим заклавши основи вищої освіти в Україні. Створений Києво-Могилянський Колегіум, а згодом Академія, став першим українським православним університетом, а його наставником і охоронцем — святитель землі Української Петро Могила.
Надаючи значну матеріальну допомогу новому навчальному закладу, в тому числі і за рахунок родинного майна, святитель і в своєму заповіті залишив йому великі суми і в грошах, і в доходах. Та головна увага приділялась навчальному процесу. Звертаючись до вихованців, він наголошував:
«Я часто думав і турбувався про те, щоб викладались не тільки зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися в ваших молодих серцях, бо без нього всяка мудрість є глупотою перед Богом, як справедливо вона і називається…»
Турбувався митрополит і про розширення сітки навчання по Україні, створюючи колегіуми: 1636 року в Кременці, 1638 — у Вінниці, 1639 — в Гощі, в 1640 — в Більську і Яссах, 1646 — в Торговіште. Здібні учні посилались для навчання в Європу, серед них — майбутні світильники Українського Православ’я: Інокентій Гізель, Софроній Почаський, Лазар Баранович та інші.
Багато зусиль довелося докласти митрополитові щодо повернення наших храмів від уніатської церкви, на їх відбудову та відновлення. У Києві це стосувалося, крім собору Святої Софії, церков Трьохсвятительської, Спаса на Берестові, Михайлівської у Видубицькому монастирі, та й тієї, що була на місці Десятинної.
Реформу внутрішньої організації церкви митрополит розпочав із посилення дисципліни та суворої моральності як серед духовенства, так і чернечої братії. Запровадив щорічні єпархіальні пастирські собори. У 1634 році заснував консисторію — нову установу, яка мала забезпечувати слідство і церковний суд над духовенством. Усіляко підтримував діяльність православних братств, цінуючи їх заслуги в збереженні Православної віри в найтяжчі часи, але до певного рівня рішуче обмежував вплив мирян на внутрішні справи церкви.
Продовжував турбуватися своїм освітянським дітищем — Київською колегією. Навчальний процес у ній на високому рівні можна було забезпечити лише завдяки налагодженому книгодрукуванню. Тому й стала працювати на повну потужність Лаврська друкарня, книги виходили слов’яно-українською мовою. Поки Київську кафедру очолював Петро Могила, було видано: «Евхарістеріон, або Вдячность» (1632), «Євангеліє Учительне» (1637), «Служебник» (1639), «Тріодіон» (1640), «Літос» (1644), «Краткий Катехизис» (1645), «Великий Требник» (1646) та інші. Багато з них були написані особисто митрополитом. Катехизис, складений на підставі ретельного вивчення Святого Письма, був затверджений Київським Собором 1640 року і відомий ще під назвою «Православне ісповідування віри». «Літос» став зразком апологетики, а частково і літургики Української Православної Церкви. Турбувався Петро Могила і про видання української агіографічної літератури, у 1635 році благословив випуск «Патерікону» Сильвестра Косова. Коли ж у 1643 році митрополит здійснив загальноцерковну канонізацію Києво-Печерських преподобних, спочилих у Ближніх і Дальніх печерах, задумав написати і видати їх житія. Але вдалося це зробити лише через 60 років митрополиту Ростовському Димитрію, синові українського козацького сотника Сави Туптала.
Остання велика праця Петра Могили «Требник» побачила світ за два тижні до його смерті. У ній найдокладніше було описано всі таїнства та обряди нашої церкви, і вона стала одним з основних церковно-богослужбових енциклопедичних творів Українського Православ’я.
За життя митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков — у 1635 і 1643 роках, та обидві вони виявилися невдалими. Але все своє життя він настійно шукав шляхи до здійснення цієї ідеї, бо ж страждає від цього український народ і сьогодні, і ще більше, ніж тоді.
У кінці 1646 року митрополит відчув, що настає час завершення його земного подвигу, тому й взявся за складання заповіту. Просив похоронити його в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Основна частина родинного майна, гроші й доходи пішли на Київську колегію. А це було 81 тис. польських злотих; села під Києвом — Гнідин, Вишеньки, Пологи, Мухоїди, Опачичі, хутір Позняківщина; родинний срібний посуд, митрополичий одяг і бібліотека — понад 2 тис. книг.
Помер о 4 годині 1 січня 1647 року. Святі мощі спочивали в головній Лаврській церкві до листопада 1941 року, поки страшний вибух не знищив усе. Згадуваний нами церковний історик — єпископ Сильвестр Гаєвський — так сказав про Петра Могилу:
«Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед».
1996 року Румунська православна церква кананізувала святителя. УПЦ Московського патріархату визнає Петра (Могилу) місцевошанованим святим. День ушанування – 13 січня за н. ст. – Дзюба О.М. МОГИЛА Петро Симеонович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2010. – 728 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mohyla_P (останній перегляд: 22.11.2017). Румунська Православна Церква подарувала Києву величну ікону Святителя. Перебуває вона у Благовіщенській церкві на території університету «Києво-Могилянська Академія».
2 січня (15 січня) — Преподобного Сильвестра Печерського, у Ближніх печерах
Преподобний Сильвестр Печерський жив у XII ст. Був ігуменом Михайлівського Видубицького монастиря і продовжив працю преподобного Нестора-літописця (пам’ять — 27 жовтня (9 листопада)), суттєво переробивши «Повість минулих літ». Він також написав 9 житій святих Печерських угодників. У каноні Печерським преподобним, що спочивають у Ближніх печерах, Сильвестра названо блаженним і таким, що володіє «даром виганять бісівські витівки».
Пам’ять преподобного Сильвестра відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).
4 січня (17 січня) — Преподобного Ахили, диякона Печерського, у Дальніх печерах
Чернець Києво-Печерського монастиря жив у ХІІІ-ХІV ст. Тісний чернечий шлях він проходив зі смиренням, великим терпінням і старанним послухом. Не вживав ні вареної, ні солодкої їжі. За тиждень він споживав єдину проскурку і то лише в неділю та ще небагато овочів. Таким стримуванням він перевершував багатьох подвижників Києво-Печерської обителі. То ж до його заступництва звертаються всі, хто бажає навчитися істинному стримуванню в житті.
Пам’ять преподобного Ахили відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).
8 січня (21 січня) — Преподобного Григорія, чудотворця Печерського, у Ближніх печерах
Блаженний Григорій прийшов у Києво-Печерський монастир тоді, коли преподобний Антоній, перебуваючи у великих подвигах, молився і вдень і вночі, постився і виконував обітницю повного мовчання. До Святої Печерської обителі його прийняв преподобний Феодосій, який на той час займався розбудовою монастиря.
Преподобний Феодосій навчив Григорія основам життя чернечого — в першу чергу послуху, смиренню та безкорисливості. Швидко засвоївши ці добродійства, Григорій став старанним послушником, але найбільше до душі йому припала молитва.
У 1064 р. він прийняв чернечий постриг від самого Феодосія Печерського і став ще більше трудитися заради спасіння своєї безсмертної душі. Блаженний Григорій у духовному житті досягнув таких успіхів, що міг творити чудеса і бачити майбутнє. Та особливо він прославився молитовним даром. А ще володів великою силою проти бісів, тому й повставали вони проти Григорія та всіляко намагалися завадити йому підносити свої гарячі молитви до Господа. Але, знаючи силу Григорія, під час зустрічі з ним вони ще здалеку кричали: «О, Григорію! Ти проганяєш нас молитвою твоєю!». Нічого іншого не знайшла нечиста сила проти нього, як підмовити лихих людей обікрасти Григорія. А в келії його був лише один скарб — книги. Для нього вони були надійним джерелом духовної мудрості.
Якоїсь ночі прийшли ті лиходії до його келії та підстерігали, коли ж він піде на Утреню, щоб здійснити крадіжку його скарбу. Але ж Григорій не спав. Він невпинно молився і почув прихід зловмисників, та й за них почав молитися: «Боже, подай сон рабам Твоїм, оскільки натомилися вони, даремно догоджаючи ворогові!». Його молитва була почута, і сон здолав крадіїв на цілих п’ять днів і п’ять ночей. Аж тільки після цього блаженний Григорій покликав братію і розбудив своїх незваних гостей: «Доки будете марно чатувати, бажаючи мене обікрасти? Розійдіться вже по домівках!» А ті, підійнявшись, не змогли йти, бо зовсім охляли з голоду. Тож блаженний ще й нагодував їх, та й відпустив.
Але міський воєвода, дізнавшись про те, що сталося, притягнув крадіїв до суворої відповідальності. Засумував блаженний Григорій, що через нього страждають бідні, хоч і негідні, люди, та й поспішив до воєводи. Не пожалів він йому декілька дорогоцінних книг у подарунок, лише б випросити волю тим винуватцям. Майже всі інші книги продав, а гроші роздав убогим зі словами: «Щоб не потрапили в біду ті, хто ще захоче їх украсти, бо ж говорить Господь: «Продайте майно ваше і роздайте милостиню. Зробіть собі гамани, що нестаріють, і скарб, що не зменшується на небесах, куди злодій не наближається і де міль не точить. Бо де скарб ваш там і серце ваше буде» (Лк., 12, 33, 34).
Тим часом крадії заради чуда, що сталося з ними, розкаялися і поступили своєю волею на служіння Печерській обителі.
Проте ворог людський не облишив своїх злих починань і задумав зробити преподобному Григорію нову біду. Григорій мав невеликий сад з плодоносними деревами, і туди завітали нові крадії та нарвали повні мішки яблук. Але, завдавши їх на плечі, не змогли зрушити з місця. Так і стояли з тими мішками непорушно аж два дні і дві ночі.
Нарешті почали кричати: Отче святий Григорію, відпусти нас! Ми каємося у своїх гріхах і більше не будемо красти». Почувши крики відчаю, ченці пішли і схопили крадіїв. Але також не змогли зрушити їх з місця. Ті стояли з мішками на плечах, як стовпи. На запитання, коли сюди прийшли, відповідали, що стоять тут вже два дні і дві ночі. Стало зрозумілим, що ні ченці, які щодня приходили у сад, не бачили їх, ані ті не бачили ченців.
«Якби ми вас бачили, то слізно просили б відпустити, а тепер просимо ублагати старця Григорія звільнити нас» — такими були прохання тих грішників. Коли ж прийшов Григорій, то промовив до них: «Оскільки в неробстві перебували ви все життя ваше, крадучи чужу працю, а самі працювати не хотіли, то й віднині стійте тут без діла до кінця днів своїх».
Але, зглянувшись на їхні сльози і почувши їхню клятву працею годувати себе та інших, Григорій сказав: «Благословен Бог! Віднині працюватимете на святу братію і від своєї праці на їхні потреби приноситимете». Так і ці крадії залишилися доглядати монастирський сад до кінця днів своїх.
А диявол не полишав своїх чорних намірів і знов прислав трьох бажаючих спокусити блаженного Григорія. Двоє з них сказали Григорію, що третій засуджений на смерть через повішення на дереві, і просили, щоб блаженний щось дав, щоб викупити його від смерті.
«Якщо й дам щось, то все одно він помре», — сказав Григорій, зрозумівши брехню прохачів. Все так і сталося, як сказав провидець. Виніс він їм свої книги, що ще залишилися, та й віддав, кажучи: «Візьміть, а якщо не знадобляться, то повернете мені».
Зраділи ті, що продадуть книги та матимуть добрі гроші, а ще й вирішили накрасти вночі яблук з його саду. Отож, як наступила темрява, то вони закрили Григорія в печері, де він молився, та й заходилися красти яблука. Той же, на якого вони брехали, що засуджений на повішення, поліз на яблуню. Але, зірвавшись і падаючи донизу, зачепився одежею за гілляку і вдавився, бо ж його спільники розбіглися. Григорій, якого братія знайшла лише на ранок і визволила з печери, так промовив до спійманих крадіїв: «Ось як збувся ваш задум! Та ж Бога не можна зневажати! Якби ж ви мене не закрили в печері, то я зняв би його, і він би не вмер. Ворог навчив вас облудою чіплятися за марнотне, то тим ви і позбавилися ласки». Як і їхні попередники — слуги нечестивого, і ці двоє закінчили своє життя в Печерській обителі.
Безліч чудес здійснилося за час земного життя преподобного Григорія, але треба розповісти і про його смерть, бо вона також була особливою. Якось він вийшов до Дніпра набрати води, а туди саме прибули князі Ростислав Всеволодович і його брат Володимир Мономах, маючи намір відвідати Печерський монастир і отримати благословення перед боєм з половцями. Княжі слуги, побачивши старця, почали насміхатися з нього, вживаючи непристойних слів. Збагнув преподобний, що смерть над ними усіма нависає, і почав їм говорити: «О, діти! Тоді, коли вам треба жалітися і прохати всіх, щоб за вас молилися, ви чините лихе і Богові невгодне. Краще б вам оплакувати свою погибель та каятися у своїх гріхах, щоб мати втіху у день Страшного Суду, бо присуд вже вам є — всі ви разом з князем своїм приймете смерть у воді .
Це був страшний Божий присуд, переданий вустами святого Григорія тим воякам, які перед вступом на поле бою оскверняють себе гріхом, виганяють із своїх сердець страх Божий і стають рабами диявола.
Тим часом князь Ростислав, почувши слова преподобного, не взяв їх до серця, бо ж страху Божого не мав. Навпаки, він зрозумів це, як дорікання йому, що вміє добре плавати, не усвідомивши, що це було істинне пророцтво святого. Князь прийняв страшне рішення: зв’язати ченцеві руки й ноги, повісити на шию тяжкий камінь і кинути у води Дніпра. Так преподобного Григорія було утоплено і сталося це 1093 р., у 8-й день січня. Братія шукала його два дні, та так і не знайшла. А на третій день його виявили у своїй келії. Він лежав зв’язаний із каменем на шиї, одяг його був ще мокрий, тіло — наче живе, а обличчя світилося. Оскільки келія була замкнена, всі зрозуміли, що треба дякувати Господу, який творить дивовижні чудеса заради своїх угодників.
Князь Ростислав, здійснивши свій страшний гріх і зовсім не відчуваючи своєї провини, опанований гнівом, навіть не пішов до монастиря. Брат же його Володимир прибув до чернечої оселі заради молитви і благословення перед битвою.
Так і сталося: коли біля Трипілля (тепер Київська область) зіткнулися війська і наші почали втікати, то Володимир перетнув річку Стугну благополучно, а Ростислав разом зі своїми зухвалими вояками потонув. І тут збулося пророцтво преподобного Григорія чудотворця Печерського, з якого сміялися засліплені гордістю Ростиславові вояки, «бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам» (Мф., 7, 2).
Всі ж, хто кривду чинять, повинні добре збагнути притчу Господню про несправедливого суддю та вдовицю, яка часто приходила до нього і говорила: «Захисти мене від суперника мого» (Лк., 18, 3) А Господь обов’язково помститься за рабів своїх, бо ж говорить він: «Мені відомщення, Я віддам» (Рим., 12, 19). Син Господній справедливо застерігає всіх нас: «Стережіться, щоб ви не зневажили жодного з цих малих; бо кажу вам, що ангели їхні на небесах повсякчас бачать лице Отця Мого Небесного» (Мф., 18, 10).
А ми, що посіємо, те й пожнемо…
Пам’ять преподобного Григорія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).
8 січня (21 січня) — Преподобного Григорія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
Преподобний Григорій затворник Печерський був ченцем Києво-Печерського монастиря у XIII-XIV ст. Особливо відзначався суворим дотриманням посту. Харчувався в основному невареним зіллям та джерельною водою, а ночі проводив у непрестанних молитвах. За такі свої подвиги він удостоївся від Господа дару чудотворення. Всі хворі і немічні, що приходили до нього з вірою та споживали приготовлене ним зілля, те, що він і сам споживав, отримували благодатне зцілення.
Пам’ять преподобного Григорія затворника відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).
Січень за старим стилем (лютий за новим стилем)
19 січня (1 лютого) — Преподобного Макарія, посника Печерського, у Ближніх печерах
Преподобний Макарій, посник, жив у XII ст. Ніяких відомостей про його життя немає. Пам’ять звершується заради тезоіменитства з преподобним Макарієм Великим і відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).
19 січня (1 лютого) — Преподобного Макарія, диякона Печерського, у Дальніх печерах
Чернець Києво-Печерського монастиря, жив у XIII або XIV ст. Уже в дитинстві він залишав дитячі ігри та жарти і був схожий на дорослого, любив мовчання й утримувався від їжі. Але сталося, що захворів, і так, що лікарі нічим не могли допомогти. Єдиною надією нещасних батьків був Господь, і вони дали обітницю принести Йому на служіння в монастир своє дитя, якщо Він уздоровить його. Милосердний Господь почув батьківську молитву і дав здоров’я Макарію. Батьки ж дотрималися даного Господу слова і привели його в Святу Печерську обитель. Братія зразу побачила покірливість і смирення молодого Макарія, полюбила його, навчила грамоти і всіляких чеснот. Досягнувши зрілого віку, Макарій прийняв чернечий постриг і став дияконом. Постійно вправлявся в богомислії, молитвах і читанні святих книг. Сподобився від Господа дару чудотворення.
Пам’ять преподобного Макарія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).
20 січня (2 лютого) — Преподобного Євфимія, схимника Печерського, у Дальніх печерах
Чернець Києво-Печерської обителі, жив у XIII або XIV ст. Був дуже побожним, жив чисто і маломовно. Безперервними і благоговійними молитвами досягнув духовного єднання та співбесіди з ангелами. Коли ж прийняв схиму, то вже не говорив ні з ким. Лише одна молитва і в церкві, і в келії була на його вустах. Ніякої їжі, приготовленої на вогні, не вживав, а задовольнявся сирою городиною. Український письменник XVII ст. А. Кальнофойський оповідав про ремінний хрест преподобного Євфимія, від благословення яким хворі уздровлювалися.
Пам’ять преподобного Євфимія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).
20 січня (2 лютого) — Преподобного Лаврентія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
Чернець Києво-Печерський, жив, вірогідно, у XIII ст. Зневажав красу і суєту мирського життя і віддавав перевагу темній печері. Бо ж був упевнений, що лише там постом і постійною молитвою можна прогнати пітьму пристрастей та досягнути спілкування зі світом Божим.
Пам’ять преподобного Лаврентія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).
22 січня (4 лютого) — Преподобного мученика Анастасія, диякона Печерського, у Ближніх печерах
Преподобномученик Анастасій, диякон, жив у XII ст. Був братом (за іншими припущеннями — другом) преподобного Тита, пресвітера Печерського [пам’ять — 27 лютого (12 березня)]. Чого б він не просив у Бога — отримував, тому що Господь особливо вислуховував його молитви. Про його мучеництво відомостей не збереглося.
Пам’ять преподобного мученика Анастасія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).
28 січня (10 лютого) Преподобного Єфрема Печерського, єпископа Переяславського
Життя преподобного Єфрема Печерського, єпископа Переяславського вражає своїм подвижництвом і трагічністю. Народився він недалеко від теперішнього Переяслава-Хмельницького. Світське життя Єфрема було тісно пов’язане з двома синами Ярослава Мудрого — князями Ізяславом і Всеволодом. У свої 23 роки, будучи дужим і вродливим, він опинився при дворі великого князя Ізяслава і мав великі перспективи. Проте в цей час його насильно оскопили і він став наглядачем жіночої половини князівських палат. Та завдяки Божій обдарованості, високій освіченості і чистоті душевній Єфрем досить швидко став боярином, головним домоправителем князя Ізяслава і його улюбленцем. Йому стали доступними великі матеріальні блага, мирська честь і слава. Та не приваблювали вони його, душа прагнула іншого: «Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують, і не крадуть» (Мф., 6, 19-20).
Стомлений гучним але марнотним життям при княжому дворі, прийшов Єфрем у Києво-Печерський монастир до преподобного Антонія. Прохання його було прозоре: прийняти до слуг небесного раю та покласти на нього святий ангельський образ чернецтва. За дорученням преподобного Антонія в його ж печері преподобний Никон здійснив чернечий постриг Єфрема. Це був 1054 рік. Гнів князя Ізяслава був настільки великим, що він заходився розганяти чернечу братію. Але, як написано в Патерику Печерському, завдяки «молінням Небесної Цариці Пресвятої Богородиці до Царя Слави Христа Бога» князь вчасно зупинився.
Побачивши, що за його постриг ненависник добра — диявол навів на святе стадо велику смуту, преподобний Єфрем озброївся проти нього боговгодним життям у печері, молитвами, постом та всенічним бдінням.
Але, як і преподобний Антоній, він горів бажанням бачити святі місця, вивчити життя небесних насельників — ангелів та почути від них корисні для душі слова і повчання. Мрія його здійснилася, і він вирушив до Константинополя. Проживши там 18 років в одному з найдавніших монастирів — Візантійсько-Студійському, Єфрем суворо дотримувався правил монастирського життя. На прохання преподобного Феодосія вивчив і списав статут Студійського монастиря. Після повернення зі святих місць взяв активну участь у запровадженні його в Києво-Печерській обителі.
Хоч і недовго преподобний Єфрем прожив у Печерському монастирі, але показав зразкове дотримання студійських правил.
Близько 1072 року за благословінням Божим він був висвячений на єпископа і призначений на Переяславську кафедру. У Переяславі Єфрем почав приділяти особливу увагу церковному будівництву на славу пресвятому Імені Божому. І Бог щедро допомагав йому у цій справі. Упродовж кількох років було споруджено велику церкву на честь Архістратига Михаїла, яка стала престольною для Переяславської єпархії. Було побудовано також храми святого Федора Тирона на єпископській брамі та святого Апостола Андрія Первозваного, небесного покровителя України. Про будівництво церков єпископом Єфремом і їх освячення повідомляє Руський літопис і навіть називає преподобного Єфрема митрополитом. Можливо, він і був митрополитом після смерті київського митрополита Івана ІІІ 1090 року. Та ще будучи єпископом, він уперше на Русі організував широку мережу церковно-лікарняних закладів, і не лише в Переяславі, а й по всій єпархії, забезпечуючи безплатне лікування хворих.
На жаль, попущенням Божим за гріхи наші багато зробленого преподобним Єфремом було знищено в XIII ст. ордами хана Батия. Але лікарні, створені на засадах християнського милосердя при церквах і монастирях, збереглися і протягом сторіч рятували людей. Тоді ж при церквах почали будувати лазні, щоб до святого причастя люди йшли чисті тілом.
Преподобний Єфрем зробив значний внесок і в нашу культуру. Історики Михайло Грушевський і Микола Костомаров стверджували, що авторство давньої пам’ятки слов’янського письменства «Чудеса Святого Миколая» належить Переяславському єпископу Єфремові. За його часів було започатковано Переяславський літопис як складову частину загальноруського. Пастирська служба преподобного Єфрема в Переяславі припала на князювання неповнолітнього Ростислава Всеволодовича, онука Ярослава Мудрого. Отже, в руках єпископа перебувала не тільки церковна, а й фактично світська влада.
Києво-Печерський патерик згадує його ім’я в числі учасників перенесення мощів преподобного Феодосія 1091 року до головної Лаврської церкви. Вважається, що йому належить служба і канон Святителю Миколі Чудотворцю.
Припускають, що кінець свого земного життя преподобний Єфрем прийняв 1098 року і був похований у церкві Архістратига Михаїла у Переяславі. Тепер його мощі спочивають у Ближніх (Антонієвих) печерах Києво-Печерської лаври, проте, коли вони були туди перенесені, невідомо. Преподобний Єфрем, єпископ Переяславський був канонізований 1643 року.
Портретні зображення преподобного Єфрема можна побачити у розписах того ж таки храму Архістратига Михаїла ХVІІІ-ХІХ сторіч. На території лікарняного містечка йому встановлено пам’ятник, створений скульптором Степаном Куцим, і споруджена каплиця. Переяслав-Хмельницька районна лікарня тепер носить ім’я преподобного Єфрема.
Пам’ять преподобного Єфрема відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).
29 січня (11 лютого) — Святителя Лаврентія, затворника Печерського, єпископа Туровського, у Ближніх печерах
В Іпатіївському літописі під 1182 роком преподобний Лаврентій згадується в сані єпископа на Туровській кафедрі, наступника видатного богослова й проповідника Київської Русі святителя Кирила Туровського [пам’ять — 28 квітня (11 травня)]. Туров, що відомий з 980 року, на той час входив до Київського князівства (тепер — місто в Білорусі).
А спочатку це був молодий і, звичайно ж, недосвідчений посник Києво-Печерського монастиря. На зорі свого чернечого подвигу в цій Святій обителі Лаврентій загорівся бажанням віддатися істинному і суворому затворництву. І це тоді, коли монастирській братії вже було відомо про тяжке затворництво преподобних Печерських Ісакія [пам’ять — 14 лютого (27 лютого)] та Микити [пам’ять — 31 січня (13 лютого)]. Адже, не так давно, вони обидва пройшли через звабу спокусника у світлому образі. Та незважаючи ні на що, блаженний Лаврентій стояв на своєму, звичайно-ж, керуючись Господніми словами: «Ти ж коли молися, увійди до кімнати твоєї, і зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф., 6, 6). Бо був упевнений, що в цих словах говориться саме про затвор. Тим часом печерська братія настійно відраджувала Лаврентія від затворництва, зважаючи і на його молодість, і на сумний приклад преподобних Ісакія та Микити, які мало не загинули в боротьбі сам на сам з підступним дияволом. Молодий Лаврентій з цим погодитися не зміг, а тому, попросивши дозволу, перейшов у сусідній монастир Святого Великомученика Димитрія, побудований князем Ізяславом Ярославичем. Там він і розпочав своє затворницьке життя. З великою ревністю та надією на своє спасіння він поринув у тяжку працю, всі свої пристрасні похоті умертвляв голодом та викорінював їх мечем духовним, тобто силою молитви.
Божою благодаттю блаженний Лаврентій не лише уникнув бісівської вразливості, але й отримав дар зцілення інших. Та якось до нього привели чоловіка, настільки одержимого бісом, що він міг кидати деревами, яких не могли підняти вдесятьох; ніякі зусилля блаженного не допомогли і він звелів відвести того в Печерську обитель. Нещасний почав кричати, що туди не піде, бо там є 30 чорноризців, котрих він дуже боїться, адже одним словом вони можуть вигнати його звідти.
Почувши від біснуватого про велику благодать від тих чорноризців, Лаврентій ще більше загорівся бажанням доставити його в обитель. Отут нещасний показав свою силу ще й з іншого боку. Він почав говорити на різних мовах: єврейській, грецькій, римській, тобто на багатьох, про яких він ніколи не знав і не чув. Вжахнулися ті, що вели його в монастир. Але коли увійшли в Святу обитель, сталося диво: нечистий дух залишив того чоловіка (до нього повернувся розум).
На запитання, хто йому допоміг, він показав на ікону Пресвятої Богородиці і промовив: «З цією іконою нас зустріли 30 святих отців і я зцілився».
Так, через блаженного Лаврентія по волі Божій ще раз прославилось святе місце Печерської обителі, до якої він тепер повернувся.
А невдовзі Києво-Печерський чорноризець Лаврентій удостоївся висвячення на Туровську кафедру. У Києво-Печерському патерику є згадка про участь єпископа Туровського Лаврентія у висвяченні пресвітера Щекавицького Василія на архімандрита Печерського.
Упокоївся святитель Лаврентій у 1194 році і був похоронений в Борисо-Глібському монастирі в м. Турові. Але за його заповітом чудотворні мощі були перенесені в Києво-Печерський монастир і тепер спочивають у Ближніх печерах.
Пам’ять святителя Лаврентія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).
30 січня (12 лютого) — Преподобного Зинона, посника Печерського, у Дальніх печерах
Постриженик Києво-Печерського монастиря жив у ХІІІ-ХІV ст. Догодив Господу багатьма подвигами чернечого життя: послухом і смиренням, постом і молитвою. Інших відомостей про преподобного Зинона не збереглося.
Пам’ять преподобного Зинона відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).
31 січня (13 лютого) — Святителя Микити, затворника Печерського, єпископа Новгородського
Преподобний Микита народився в XI ст. в Києві. Ніяких відомостей про дату його народження та про його батьків ні літописи, ні інші літературні джерела не зберегли. Відомо, що в молоді роки він прийшов до Києво-Печерського монастиря і став ченцем цієї Святої обителі. Було це за часів княжіння київського князя Ізяслава, сина Ярослава Мудрого, а княжив він з 1054 до 1068 року.
Розповідаючи про життя святих і преподобних отців Києво-Печерських, чорноризець Полікарп у другому посланні до архімандрита Печерського Акиндина згадує і про молодого затворника Микиту. Він пише, що за часів преподобного ігумена Никона був один брат на ім’я Микита. Він мав велике бажання уславитися серед людей і задумав справу велику та не заради Господа.
Отож почав просити дозволу в ігумена Никона піти в затвор. Той же, зважаючи на його вік, забороняв йому і роз’яснював: «О чадо! Не буде тобі користі сидіти без діла, оскільки ти ще ж юний. Краще буде для тебе перебувати посеред братії і трудитися для неї — так ти не втратиш своєї нагороди. Ти ж сам бачив брата нашого Ісакія, як біси ввели його в оману. Спасла його лише велика благодать Божа та молитви до преподобних отців наших Антонія і Феодосія».
Микита ж відповідав йому: «Ніколи я не спокушуся такими речами. Я бажаю стати кріпко проти підступів бісівських і буду просити в Господа, щоб дав мені дар чудотворіння, як Ісакію затворнику, що й до цих пір творить їх».
Ігумен знову йому говорить: «Вище власної сили прохання твоє. Пильнуй брате, аби ти не впав, ще не вознісшись. Велить тобі наше смирення служити святій братії, заради якої і будеш увінчаний за послух».
Та не послухався Микита того, що сказав ігумен, і не зміг подолати своєї забаганки до життя в затворі. Отож як захотів, так і вчинив: замурував за собою двері в келію і перебував там безвихідно.
Отак і буває, що молодий чернець, вступаючи на шлях спасіння і розпочавши доброчесне життя, зарозумілістю і самовпевненістю губить свої чесноти. На самому початку чернечого життя починає уявляти, що для свого спасіння вже може нести подвиги незрівнянно важчі, ніж ті, що ніс до цього. Вважає, що може вести справу свого спасіння вже без керівництва старших і досвідчених ченців, та навіть готовий сам собі відчинити двері Царства Небесного. Але такі ченці повинні знати, що для них самовпевненість і зарозумілість може надто зашкодити, стати навіть згубною.
Так воно сталося і з чорноризцем Печерським Микитою, хоч спочатку все начебто йшло добре. Але якось Микита, співаючи псалми, відчув, що хтось молиться рядом з ним і почали розповсюджуватися навколо невимовні пахощі. Тут і впевнився Микита, що якби то був біс, то не став би він молитися рядом з ним. А тому став просити в Господа чуда, щоб Той явився перед ним: «Господи! Сам явися передо мною, щоб я побачив Тебе!»
Та була йому така відповідь:
— «Не явлюся тобі, бо юний ще ти, щоб не вознісся ти та не впав зразу додолу».
Тут же затворник промовив зі сльозами: «Ні, Господи, не піддамся я спокусі. Навчений я ігуменом моїм не слухатися спокус диявольських. Вчиню все, що повелиш мені».
От тоді диявол і взяв владу над Микитою і сказав йому: «Не можна людині, що в тілі перебуває, бачити мене, тому посилаю до тебе ангела мого, щоб залишався при тобі, а ти чини його волю».
І вмить постав перед Микитою біс у подобі ангела та й каже: «Ти вже не молися, а читай книги, і через них будеш спілкуватися з Богом і тим, хто буде приходити до тебе, подаси слово корисне. Молитися за тебе буду я».
Зрадів затворник такій милості і перестав молитися зовсім, бо бачив, як той псевдоангел молиться замість нього. Приділяв велику увагу читанню та зайнявся повчанням тих, хто приходив до нього, майже як пророк. І всі приходящі щиро дивувалися, що збуваються його пророцтва. Якось він провістив загибель у Заволоччі князя Новгородського Гліба Святославовича та надіслав гінця до князя Ізяслава, щоб той посилав свого сина Святополка на престол Новгородський. І справді, невдовзі з Новгорода надійшла звістка, що підтвердила його слова. З літописів відомо, що князь Гліб був убитий 30 травня 1079 року. З цього часу і пішла слава про печерського затворника Микиту, як про пророка. Навіть князі й бояри почали до нього дослухатися.
А ще ж ніхто не міг з ним зрівнятися у знанні книг Старого Заповіту, бо ж знав він їх всі напам’ять. Що ж стосується Євангелія й Апостола, то про нього Микита не міг навіть слухати, уникав згадувати ім’я Ісуса Христа. Книги ці він не хотів ні бачити, ні читати — витівки бісівські. Отут і зрозуміла братія, що Микита спокушений дияволом і що його треба негайно рятувати.
Не могли більше терпіти зловмисних діянь диявола ні ігумен Никон, ні Іоан, який трохи пізніше став ігуменом, ні Пимен постник, ні Ісая, який потім став єпископом Ростовським, ні Матвій прозорливець, ні Ісакій Печерник, ні Агапіт лікар, ні Григорій Чудотворець, ні Микола, майбутній єпископ Тьмутараканський, ні Нестор літописець, ні Григорій творець канонів, ні Феоктист майбутній єпископ Чернігівський, а ні Онисифор Прозорливий. Всі ці богоносні отці прийшли в келію до Микити і, помолившись разом Господу, вигнали з нього біса та вивели його із затвору.
Аж тепер виявилося, що він нічого не знає про Старий Заповіт і навіть заприсягається, що ніколи його не читав, та й взагалі, жодного слова не знає, а точніше — став зовсім неграмотним. Тож і довелося преблаженним отцям ще й грамоти його вчити з Божою поміччю.
Відтоді преподобний Микита віддався життю суворому, у великій помірності у всьому, у чистоті та смиренні. А чоловіколюбний Бог прийняв істинне покаяння блаженного Микити і навіть вручив йому паству. За всі ці християнські чесноти від митрополита Київського Єфрема він в 1096 році удостоївся єпископського сану і йому була доручена Новгородська єпархія.
У тому році перейшов на вічне життя до Господа єпископ Новгородський Герман, також у минулому чернець Києво-Печерської обителі і засновник Спаського монастиря на Берестові.
Святитель Микита багато сил віддавав місіонерській діяльності на утвердження християнства та розповсюдження і підтримання благочестя на величезній території Новгородської єпархії. У похвальному слові святителю Микиті говориться, що він таємно подавав милостиню убогим і нужденним, добре пам’ятаючи слово Господнє:
«У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною…» (Мф., 6, 3-4).
За 12 років архіпастирського служіння на Новгородській землі святитель Микита побудував декілька храмів. З його благословення в Новгороді був заснований Антонівський монастир. Здійснив це молодий чернець Антоній уродженець Риму, чудом перенесений до Новгорода (пам’ять 3(16) серпня). Трохи пізніше в цьому монастирі сам святитель побудував дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Ним також були побудовані Спасо-Преображенський храм на Ільїній вулиці та Благовіщенський храм на Городищі. Обидва вони хоч і значно перебудовані в XIV ст. дійшли до наших днів. Донині існує, побудований при єпископі Микиті, кам’яний корпус Архієрейського дому.
Згідно із заповітом святителя Микити на його кошти, але вже після упокоєння, тобто при його наступникові єпископі Іоані, почалися розписи стін Новгородського Собору Святої Софії. Господь також удостоїв свого угодника даром чудотворення і цей дар виявився ще за життя святителя Микити. У1097 році величезна пожежа охопила Великий Новгород й існувала реальна загроза повного знищення міста. Лише молитвами святителя Микити пожежа була зупинена цілком, іншого разу молитви владики допомогли, коли на землі Новгородського князівства настала страшна посуха. Слід зазначити, що всупереч усіх великих трудів і турбот архієрейських, святитель Микита ніколи не залишав подвигу монахів-пустельників — під святительським одягом він завжди носив залізні кайдани вагою 14 фунтів. Та про це стало відомо лише після його смерті 31 січня 1108 року. Святителя Микиту поховали в соборі Святої Софії, в приділі святих Іоакима й Анни — батьків Пресвятої Богородиці.
На завершення оповіді слід сказати, що життєпис святителя Микити показує нам, що самовпевненість і зарозумілість можуть мати для людини досить згубні наслідки і легко можуть довести її навіть до загибелі. Перш, ніж хтось захоче послужити Господу якимись особливими подвигами, треба обов’язково радитися з людьми досвідченими. І при цьому не треба забувати, що ворог людський спостережливий і глумиться з тих, хто хоч і шукає спасіння, але є легковажним і самолюбивим.
Після закінчення земного життя святителя Микити багато чудесних зцілень хворих відбувалося вже при його мощах. У 1547 році, коли Новгородською єпархією управляв архієпископ Феодосій, один благочестивий християнин під час пасхальної ночі за богослужінням на якусь мить задрімав. І було йому видіння, а невідомий голос повелів: «Покритою повинна бути домовина єпископа Микити».
Покорився цей чоловік почутим словам і приніс з дому покривало та й поклав його на домовину, попередньо очистивши її від пилу, але в щілину побачив, що тіло святителя лежить як живе. Після того, як він розповів про це чудо, минула слава повернулась до мощів святого Микити. Та лише в 1558 році за архієпископа Пімена святі мощі були відкриті і знайдені нетлінними. Тоді ж і було встановлено загальноцерковне святкування пам’яті святого Микити. Після знайдення святих мощів чудесні зцілення біля них поновилися: допомогу святителя Микити отримували розслаблені, кульгаві, сухорукі, прокажені та біснуваті, але в цьому ряду все ж переважали сліпі та із зіпсованим зором, вони з глибокою вірою продовжували йти до мощів святителя.
Прийшла до них і стара та сліпа Ксенія, яка нічого не бачила вже 12 років. На той час у соборі йшла Божественна Літургія і незряча в думках зверталася до святого Микити щодо зцілення. А потім і до архієпископа Пімена, та так, що чули всі присутні: «Молюся тобі преосвященний архієпископе: помолися великому святителю й чудотворцю Микиті, щоб він дарував мені прозріння». Ще й не раз повторювала ці свої благання. Зважаючи на її наполегливість і сльози, владика сказав: «Відійди від мене, стариця, відійди. Йди до святого Микити і він спасе тебе по вірі твоїй, як захоче».
Біля святих мощів Ксенія дуже старанно молилась і прозріло їй одне око. Та смілива вона була жінка і знов припала до ніг владики, благаючи, щоб він молився за її друге око.
— Бачу, стариця, що багато років тобі, і достатньо й одного ока аж до смерті, але той, хто відкрив тобі одне око, відкриє й друге, — така була відповідь архієпископа.
Тим часом, Ксенія з вірою і сльозами знову біля раки зі святими мощами, і надія її не була даремною: на велике здивування прихожан кафедрального храму Святої Софії і друге око її почало бачити.
Подібних зцілень було багато. 30 квітня 1846 року мощі святителя Микити були перекладені в срібну раку. У 1962 році вони перенесені в храм святого Филипа.
Пам’ять преподобного Микити відзначається ще 30 квітня (13 травня) та 14(27) травня.
[…] Січень […]
1996 року святитель канонізований Румунською православною церквою. УПЦ Московського патріархату визнає Петра (Могилу) місцевошанованим святим. Днем вшанування – 13 січня за н. ст. – Дзюба О.М. МОГИЛА Петро Симеонович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2010. – 728 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Mohyla_P (останній перегляд: 22.11.2017)
а у вас пише 2002 Румунська канонізувала
Щиро дякуємо! Додамо!