Лариса Бухонська, Зі спогадів
Усе в моєму житті, як і в кожного з нас, йшло з дитинства: від співу матері, яка мала гарний голос, від батька, який грав на всіх струнних інструментах, особливо добре на гітарі, і знав безліч українських народних пісень; від звучання гарнізонного військового духового оркестру, що грав по суботах (класику! Глінка, Чайковський) у Домі офіцерів (досі не можу без сліз слухати духовий оркестр). Від прекрасних учителів Лубенської середньої школи № 3, багато з яких пройшли дорогами війни, і тієї атмосфери шкільного братерства, патріотизму, що заклав директор школи — Микола Сильвестрович Бондаренко, вихованець А. Макаренка. Уклін вам, дорогі вчителі! Від участі у шкільній самодіяльності: співала в хорі, згодом у складі тріо баяністок, зі своїми подружками Т. Селявіною та Н. Семченко, акомпанували хору (як же цей досвід став у пригоді надалі!).
Тільки в 10-літньому віці вступила до музичної школи, яка вперше відкрилася 1954 року. Усі вчителі — випускники Полтавського музичного училища. Усе життя пам’ятаю, дякую своєму першому вчителеві по класу баяна Лубенської музичної школи Петрові Лук’яновичу Ханінову, який зробив усе, щоб я залишилась у музиці, боровся проти мого вступу в медичний інститут у Ленінграді, Москві (хотіла стати нейрохірургом). Щоб заробити необхідний для вступу дворічний стаж роботи вирішила піти працювати кранівницею на Сумському машинобудівному заводі (фільм же «Висота»!). Розумний був директор того заводу — подивився на худорляве дівчисько 1,54 зросту і порадив батькові (який виконував всі її забаганки) використати те, що вміла його дочка. Не судилося стати нейрохірургом!
Почала з учителя співу в Сумський восьмирічній школі. І перша подяка у трудовій книжці — за перше місце в міській Олімпіаді шкіл міста. Дякую Вам, славна директорко Анастасіє Струтинська, що повірили в мене; дякую, мої перші співаки Віро Гайдей, Людо Костенко і мої перші 80 співаків першого в моєму житті хору. Далі танцювала в ансамблі, виступала із сольними номерами на баяні («Чардаш» В. Монті!) від клубу робітників місцевої промисловості, а в журі сидів Григорій Марченко — директор щойно відкритого в Сумах музучилища. Прийшов за куліси і запропонував поступати. Подала документи на теоретичний відділ, а ввечері, напередодні вступних іспитів, дізналась, що у 18 років заборонено приймати на це відділення, тільки з 14 (прийшла вказівка з Міністерства освіти). Дали пораду: зранку дзвонити до Києва та просити дозволу перекласти документи на диригентсько-хоровий відділ (бо знову б втратила рік). Дякувати Богові, тодішній міністр П. Сокальський о 08:45 був на місці, і мій героїчний батько вирішив таке доленосне для мене питання. О 10-ій годині почався іспит. Співати, грати, сольфеджувати, визначати на слух — нема проблем, а от диригування… (грала ж на баяні та хором диригувала помахами голови). Абітурієнти тоді були дружними, показали схему диригування на 2/4, 3/4, 4/4. Стала махати руками під пісні, що співала зі своїм шкільним хором. Нарешті закінчилось — оцінка «4», з усього іншого «5» (за тих часів найвищий бал). Отак у 1963 році стала на той шлях, який став моїм покликанням.
