«Наша Парафія»

Найхарактернішою рисою нашого часу є переосмислення минулого1. Ми шукаємо правдиву історію в усьому, намагаючись пізнати самих себе. Історія стала своєрідним силовим полем суспільної свідомості. Перед науковцями постає важливе завдання правдиво відтворити історію розвитку науки і культури, повернути до історичної пам’яті народу маловідомі і невідомі імена українських вчених у світовій науці. Це доконечно потрібно, адже ж любимо повторювати: «нас у світі не знають». Байдужість українців N. до своєї минувшини вже стала обтяжливою традицією. Цікаво, що ще Теофан Прокопович у своєму підручнику з риторики 1706 року картав за недбальство своїх земляків: «Чи не прохає помочі у красномовстві наша Батьківщина, коли стільки її славних учеників пішло зовсім у забуття. Ледве що переказано пам’яті потомства з того, чого довершила вона досі, а це тому, що не дійшли до нас приклади предків. Таке й старання мусимо зробити, щоб бодай сучасні вчинки не зосталися з причин нашої недбалості і неуцтва в темноті і в незвістності».

Дивовижно актуальна ця думка й нині, хоча минуло майже 300 літ. Невже й справді наша історія нас нічому не вчить?..

Готуючи цю серія передач, переконуємося, що справді благословенна наша Українська земля великими людьми, які залишили «свого духа печать» у різноманітних ділянках науки та культури і то не тільки українського, а й світового рівня. Ці великі генії творили для всього людства, а найперше для своєї України, творили культуру, укріплювали духовність. Вони ж бо знали, що будь-які втрати в царині культури передвіщають народження бездуховного покоління. І як тут не згадати рядки нашої славетної поетеси Ліни Костенко, перейнятої болями і тривогами рідного народу:

Руйновищє віри і розпач, розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.

Поетеса-мислитель, можливо як ніхто, відчуває прелюдію трагізму в духовному і моральному зубожінні людей. Але будемо вірити, що корені у нашого народу глибокі, міцні, і він вистоїть у цей нелегкий час. А наша передача прагне бодай якоюсь мірою сприяти цьому процесові.

Оскільки ми заговорили про корені нашого народу, його історичне минуле, то хочу запропонувати розповідь про визначного вченого і громадського діяча кінця XIX століття — археолога, етнографа, антрополога, професора Федора Кіндратовича Вовка. Ім’я цього українського вченого надовго було вилучено з пам’яті народу, майже невідоме широкому загалові, а коли де й згадувалося, то завжди причислялося до когорти буржуазних націоналістів. А його наукова і науково-освітянська спадщина налічує близько 500 опублікованих праць. Це справжній скарб українознавства.

А між тим відкриємо Українську Радянську Енциклопедію, том 2 за 1978 рік — і довідаємося таке: «Вовк (Волков) Федір Кіндратович — український буржуазний етнограф, антрополог і археолог. Навчався в Новоросійському та Київському університетах. За участь в українському національному русі зазнав переслідувань з боку царського уряду. В 1879-1905 роках — в еміграції… Брав участь у виданні «Кобзаря» у Празі 1876 року, в якому були надруковані безцензурні твори Тараса Шевченка… З 1917 року — професор Петроградського університету… В 1916 році опублікував дві праці, в яких недооцінював спільність культур українського, російського і білоруського народів, висунув науково безпідставну думку, нібито українці за антропологічними ознаками становлять єдиний тип, різко відмінний від російського і білоруського народів. Це хибне націоналістичне твердження Вовка спростували Дмитро Анучин та інші вітчизняні вчені». Нагадаємо, що Дмитро Анучин був російським і радянським вченим-матеріалістом. Він був засновником антропологічного вчення в Росії, академіком Петербурзької Академії наук. Звісно, він стояв на протилежних позиціях і йому були чужі переконання Федора Вовка. Анучин в дусі радянської ідеології обстоював ідею «спільної слов’янської колиски», за якою жодна з трьох націй, а надто українська не мала права на свої особливості. Його «спростування» й визначили подальшу долю праць Федора Вовка. І видно, саме в цьому причина того, що так не визнавався вчений у радянські часи. Але чому у згаданій енциклопедії подаються два тотожні прізвища — Вовк і в дужках Волков? Яке є правильнішим?

Річ у тому, що Федір Вовк походив з роду полтавських козаків. Ще коли його батько, Кіндрат, був малим хлопцем, сім’я переїхала до Криму, куди виселяли українців. Коли хлопець підріс, його забрали до війська, проте він утік звідти, а через певний час, коли дезертирам об’явили амністію, повернувся до армії, дослужився до офіцера й відтоді в документах і почали писати не Вовк, а Волков. Типовий для українців спосіб самозбереження — через російські прізвища.

***
А майбутній вчений Федір Вовк народився 17 березня 1847 року в селі Крячківці, тепер Пирятинського району Полтавської області, яке славне своїми піснями. Освіту здобув у Ніжинській гімназії, а потім деякий час навчався в ліцеї князя Безбородька. [На час навчання Федора Вовка ліцей мав статус Юридичного ліцею, а вже в 1875 році його було перетворено на Історико-філологічний інститут.] У 1865 році Федір Вовк вступає до Новоросійського університету, який саме того року було засновано на базі Рішельєвського ліцею. Згодом Федір Вовк переводиться до Київського університету на природничий відділ фізико-математичного факультету. Цей навчальний заклад мав добру славу і чудових викладачів. Згадаємо хоч би ректора Максимовича, фізика Авенаріюса та інших.

Ще студентом Федір виявив схильність до наукової праці. Але його цікавили і політичні справи. Він активно співпрацює з Драгомановим, Подолинським, Зібером в українській революційній газеті «Кіевский телеграфъ»; стає одним із засновників і активним діячем Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, стає членом «Старої Громади».

«Громади» — це осередки української інтелігенції, що провадили національно-культурну і громадсько-політичну працю в другій половині XIX й на початку XX століття у межах Російської імперії. Перша Громада виникла в Петербурзі: Костомаров, Куліш, Шевченко, Василь Білозерський, Олександр Кістяківський… Ось які славетні імена! Осередком національно-культурної роботи в 70-х — 90-х роках стала київська — згодом так звана Стара Громада, до якої входили Антонович, Зібер, Вовк, Драгоманов, Чубинський, Тадей Рильський, Лисенко, Старицький, Косач, Подолинський… Всі вони жили інтересами свого народу, його одвічними болями. Зокрема Михайло Драгоманов у цей час у своїх виступах «Антракт з історії українства» і «Пропащий час. Україна під московським царством 1654-1876» говорить: «Чужі держави, що володіли і володіють Україною забрали у народних мас їхній розум, справжню інтелігенцію, школу, науку, мистецтво. Що ж нам була за користь з того, що ми перетерпіли жорстокість Петра І, остервенілість Меншикова і німців Миронових, дурість Петра І, солдатське звірство Аракчеева, голодну сваволю Миколи І, та й самі ці петербурзькі сановники і виродки натури людської ніколи не вважали нас українців за своїх, а за «безмозглых упрямых хахлов»». Ось така думка Михайла Драгоманова.

На жаль, це гірка правда… Старогромадівців об’єднувала саме українська мрія. Федір Вовк під керівництвом Володимира Антоновича бере участь в археологічних розкопках на Київщині й Волині, друкує низку наукових праць з етнографії, зокрема дуже цікаву статтю про українську орнаментику. Він стає одним з найактивніших помічників Павла Чубинського в організації та проведенні перепису населення Києва 2 березня 1874 року.

Через загострення урядових переслідувань він змушений був 1879 року надовго виїхати за кордон… Живе то в Женеві, то в Добруджі. Злидарює. Його переслідують хвороби, мучить туга за сім’єю.

Дружина і діти були заарештовані і заслані у В’ятку. У щоденнику за 1880 рік з’являється запис: «Біда та й годі.., чи я нездужаю, чи воно тим, що без людей, на самоті, чи воно вже справді так погано.., а нудно і щодня все нудніше…»

І все-таки він працює. У Празі 1876 року разом з Ляхоцьким Федір Вовк організовує мініатюрне видання «Кобзаря». За словами Івана Франка «сей мініятурований «Кобзарик» зробив свого часу велику сензацію в Галичині і певно тисячами примірників був перевезений до Росії, бо його примірник можна було сховати в кишені камізельки…».

У 1879 році вчений друкує в женевській «Громаді» під псевдонімом Сірко статтю «Тарас Шевченко та його думки про громадське життя». Це була перша докладна розвідка громадсько-політичних поглядів поета. Друкує й інші статті.

З 1887 року Федір Вовк поселяється в Парижі й цілковито віддається науці. У щоденнику він записує: «Надоїв цей молюскоподібний стан — відчувається бажання підібратися, а то завдяки цій хандрі можна зовсім розпуститися… Буду-но я науками займатися… Так, якщо діло тут не вигорить, то, звичайно, слід навіть будь-що робити — все-рівно час тільки пропадає».

Займаючись в Антропологічній школі при Сорбонні, Федір Вовк слухає лекції з антропології, порівняльної етнографії та археології таких всесвітньо відомих вчених, як Манувріє, Топінара, Ерве, Амі, Летурно. Провадить власні наукові дослідження. Результатом цієї діяльності стає низка публікацій, серед яких найзначнішою є праця «Шлюбний ритуал і обряди на Україні» (1896). Ця ґрунтовна розвідка про слов’янське весілля, українською мовою була надрукована значно пізніше, у 1927 році, і то лише в Празі в Інституті імені Драгоманова.

З’являються у вченого праці і з археології та антропології. Його докторська дисертація «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських расах», написана 1900 року, приносить йому премію Ґодара від Російської Академії наук, велику золоту медаль Брока — від Паризького Антропологічного товариства, а також науковий ступінь доктора природничих наук у Сорбонні (1905). Його визнає світова наукова громадськість. Він стає організатором всесвітньої виставки в Парижі в 1900 році. З 1901 по 1905 роки на запрошення Іллі Мечникова та Максима Ковалевського Федір Вовк викладає слов’янську і порівняльну етнографію, антрополію та археологію в Російській Вищій школі суспільних наук у Парижі.

Цікаво нагадати, що Ілля Мечников — видатний біолог, народився в селі Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині… У 1886 році став одним із засновників в Одесі першої в Російській імперії бактеріологічної станції тепер Одеський науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології імені Мечникова). У 1888 році він переїхав до Парижа, де організував лабораторію при Пастерівському інституті… 1908 року отримав Нобелівську премію за відкриття у 1883 році явища фаґоцитози…

Ковалевський Максим — видатний правник, історик, соціолог і суспільний діяч, родом з Харківщини, член численних наукових товариств і академій, член Російської Академії наук… У 1901 році заснував у Парижі Російську Вищу школу суспільних наук, в якій викладав історію України Михайло Грушевський… Також він був членом Державної Думи в 1906 році, головою Допомогового товариства імені Шевченка в Петербурзі, мав праці з української тематики… Ось на запрошення цих видатних діячів культури і приїхав до Парижа Федір Вовк.

У 1904-06 роках Федір Вовк разом з іншими українськими етнографами здійснює експедиції в Галичині, Буковині й Угорщині. На думку Михайла Грушевського, «особливо цінні були його наукові розвідки про кам’яну культуру Київської околиці й палеолітичні знахідки Кирилівської вулиці, неолітичні становища й оселі з мальованою посудою (так звану Трипільську культуру)».

З ініціативи вченого Наукове Товариство імені Тараса Шевченка починає видавати «Матеріали до українсько-руської етнології», сім томів якої виходять за редакцією Федора Вовка. В 1908 році результати досліджень були викладені в статті «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини». Це надзвичайно цінні дослідження і вони актуальні до сьогодні.

1905 року Федір Вовк стає доцентом антропології Петербурзького університету і Кустос-музею Олександра III, де зібрав багату українську колекцію.

Але маючи такий великий науковий авторитет у світовій науці, Федір Вовк, повернувшись до Росії, працює лише на посаді приват-доцента в університеті. У Росії не визнавалися наукові ступені, здобуті за кордоном, а тому Федору Вовку доводилося працювати на цій посаді протягом 10-ти років. І лише 1917 року йому було присвоєно (це в 70 років) ступінь доктора за роботу «Антропологічні та етнографічні особливості українського народу». Це завдяки його зусиллям антропологія почала викладатися у Петербурзькому університеті як наука. Він читав лекції, провадив практичні заняття, збирав колекції, докладав зусиль, щоб придбати необхідні інструменти…

У своїх наукових працях Федір Вовк дійшов висновків, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів. Особливе значення має його праця «Етнографічні особливості українського народу», де він вперше різнобічно охопив український побут, науково обґрунтував висновок, що український народ і з етнографічного боку являє окремішню цілість. Все це дало йому підставу твердити, що українська територія була заселена здавна і мала розвинену культуру.

Зазначу, що у вересні 1912 року на XIV Міжнародному конгресі з антропології та доісторичної археології в Женеві Федір Вовк прочитав лекцію про розкопки Мізинської палеологічної стоянки, що на Чернігівщині. Його було нагороджено міжнародною премією Кана.

[Мізинська стоянка — пізньопалеологічна стоянка на правому березі Десни в селі Мізині на Чернігівщині… Зібрано понад 100 тисяч виробів… Тут виявлено унікальні твори первісного мистецтва, в тому числі найдавніший меандровий орнамент та прикраси з кістки… Стоянка датується часом близько 15 тисяч років тому…].

За десять років праці в Петербурзькому університеті Федір Вовк напевно зробив найголовніше — він виховав цілу когорту визначних вчених і учнів. Цьому сприяли його особисті риси характеру — щирість, любов до праці, готовність завжди допомогти. За короткий термін ним була створена у Петербурзі своя школа. Деякі спогади учнів про свого вчителя наводить вчителька історії з міста Борисполя Катерина Крилач у статті, яку надруковано в журналі «Рідна школа», число 5 за 1997 рік.

«Він умів бути не тільки ученим і викладачем, — згадує один з його учнів Золотарьов, — але жив нашими інтересами, спонукаючи нас жити інтересами свого кабінету і науки. Його кабінет на І-ій лінії Василівського острова, доступний усім, був для нас найкращим місцем обговорення планів роботи і різних починань».

А ось як згадував учителя ще один учень — П. Стебницький: «Надзвичайно характерні були відносини Хведора Кіндратовича до цієї купки видатної молоді, що оточувала його. Як колись, у стародавні часи, вірні ученики ходили за провідниками філософських та релігійних ідей, так ходили вони за ним. Ставився він до них зі щирою батьківською приязню, але разом і з дуже серйозними вимогами щодо наукової праці…».

Високу оцінку науковій діяльності Федора Вовка давав Михайло Грушевський. За його словами, Федір Вовк «ставив собі за особливу честь, що завдяки сим рефератам термін «Україна» потрохи виробляв собі місце…» З іншого боку, вчений намагався популяризувати в Росії досягнення закордонних науковців, особливо досягнення Французької школи антропологів. Саме за цю діяльність французький уряд 1916 року нагородив Федора Вовка орденом Почесного легіону.

Серед учнів професора Вовка були такі визначні українські вчені і громадські діячі як Іван Раковський, головний редактор «Української Загальної Енциклопедії» (1930-35), професор Сергій Руденко, громадсько-політичний діяч і археолог (член Української Центральної Ради) Левко Чикаленко, один з організаторів Кабінету антропології і етнографії ВУАН Олександр Алешо, член Всеукраїнського Комітету ВУАН Анатоль Носів та інші. За словами того ж Стебницького, «як у Парижі Вовк був ніби послом від української нації до культурного світу Європи, так у Росії він був, сказати б, українським послом від європейської науки».

Але ж так мріяв він бодай на схилі віку жити в Україні й творити для свого народу. І ось 29 жовтня 1917 року його запрошують до Київського університету і обирають на посаду завідувача кафедри географії та етнографії. Що більше, його запрошують також до участи в Комісії з випрацювання Статуту УАН. Здавалося, мрія збулася. 11 червня 1918 року Федір Кіндратович виїхав з Петрограда до України. Але в дорозі він захворів, пролежав два тижні і 30 червня 1918 року помер. Похований у районному центрі Жлобин, Гомельської області. На чужині…

Одному з його учнів, Олександру Алеші з великими труднощами вдалося перевезти колекцію матеріалів, архів та бібліотеку вчителя в Україну. Все це стало основою відкриття Музею антропології та етнології, згодом науковим Кабінетом при УАН. Але настали 30-ті роки — і все це ліквідували…

Ще одне ім’я видатного українського вченого світового виміру було надовго забуте, а вже пізніше було зачислене до сонму «буржуазних націоналістів». Та й сьогодні Федір Кіндратович Вовк маловідомий для широкого загалу. Його останки лежать у чужій землі і чи хоча б хто-небудь навідується до отієї української могили на Гомельїцині? А може, й слід її уже пощез… Доле, доле… Чи настане час повернення великого сина українського народу Федора Кіндратовича Вовка до своєї матері-землі? То наш святий обов’язок…

Література:

1. Енциклопедія Українознавства. / Гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. — Молоде життя. — 1955. — Т. 1. — С. 294.
2. Крилан К. … Буду я науками займатися. // «Рідна школа», — 1977. — Ч. 5. — С. 33-35.
3. Сегеда С. Антропологія. — К.: Либідь. — 2001. — 41 с.

1. Передача прозвучала в ефірі 24 червня 2001 року. [↩]