«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Оборонець українських скарбів Василь Стефанович

Стефанович Василь Автономович (25.04.1887, с. Вечірки, Полтавщина — 1984, Черкаси) — видатний краєзнавець, археолог, музейний діяч.
Радіопередача про Василя Стефановича. Веде Людмила Смілянець:

Читайте ще статтю Людмили Смілянець «Уманський Генріх Шліман».

Пам’яткоохоронна робота на Черкащині стала на якісно новий рівень у 20-х роках минулого століття. Займалися нею, створені у 1923 р. повітові, а згодом окружні комітети охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи (Окркописи). Після їх скасування у 1925 р. було створено Всеукраїнський археологічний комітет при Всеукраїнській Академії наук1.

Проте не лише згадані установи були осередками пам’яткоохоронної діяльності. Велику роботу у цьому напрямку здійснювали, залучаючи широкі кола громадськості, краєзнавчі музеї. Не становив винятку і Уманський музей, навколо якого гуртувалися ентузіасти, непересічні особистості: П. Курінний, Б. Безвенглинський, Г. Храбан, В. Стефанович. Особливе місце серед них посідає Василь Стефанович.

* * *

Народився Василь Автономович 12 (25) квітня 1887 р. в с. Вечірки Пирятинського р-ну на Полтавщині в сім’ї священика2.

Ще з дитинства цікавився краєзнавством, археологією, збирав старожитності. Вдома навіть був невеликий музей, в якому зберігалась колекція рідкісних книг, мамонтова кістка тощо.

Незважаючи на таке коло інтересів, вищу освіту здобув у Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Але це не завадило вже у студентські роки пов’язати своє життя з археологією та музейною справою. Перший досвід було здобуто в Київському історичному товаристві охорони пам’яток історії та старовини3.

За дорученням Товариства В. Стефанович обстежував будівельні роботи на території старого Києва (місто Володимира і місто Ярослава)4. У 1913 р. археологу було доручено провести розкопки фундаменту Батиєвих воріт в м. Києві, які були виявлені на спуску Володимирської вулиці на Поділ5. Тоді ж Стефанович брав участь у дослідженні слов’янських могил у Проневському лісі.

У 1918 р. у зв’язку з призначенням на посаду податкового інспектора Уманського повіту6, Василь Автономович переїжджає в м. Умань. Специфіка його роботи дозволила В. Стефановичу брати активну участь у створенні краєзнавчого музею, поповненні фондів археологічними та етнографічними матеріалами, які він збирав саме під час службових поїздок у села Уманського повітуvi. У 30-х роках краєзнавець продовжує роботу з обстеження археологічних пам’яток, поєднуючи її з обов’язками податкового інспектора в Старобельському, Фастівському, Київському окрфінвідділах.

Важкими і у великій мірі переломними для археолога стали роки ІІ Світової війни, що позначилися для нього втратою найдорожчих людей: 19 серпня 1942 р. загинув у Смоленській області єдиний син Микола, а через два роки померла дружина7. Згадуючи той час, В. Стефанович писав: «Труд, работа по службе были для меня единственным забвением, заполняли все время и были отрадой». Тому він повністю присвячує себе археологічним дослідженням, краєзнавству, пам’яткоохоронній справі. проводить роботу по відновленню фондів музею, оскільки експозиція в повоєнний час складалася в основному з плакатів і уламків пам’яток8.

З 1848 р. і до виходу на пенсію у 1956 р. Василь Автономович працював зав. фондами Уманського краєзнавчого музею. За час своєї роботи на цій посаді він систематизував археологічний матеріал, наявний у фондах, класифікувавши його за географічним та хронологічним принципами. Археолог ще ширше проводить роботу по виявленню археологічних пам’яток з метою їх вивчення та збереження. На основі результатів власних досліджень та вже існуючих відомостей починає створювати збірник «Археологічна карта Уманщини». В 1957 р. карту було надруковано на друкарській машинці, але вже через три роки виникла необхідність у суттєвому доповненні новими даними. Крім того, було змінено принцип систематизації матеріалу. Якщо досі він об’єднувався по басейнах річок то надалі — по районах. У січні 1960 р. працю було передруковано і змінено назву на «Археологічні пам’ятки Уманщини».

З 1963 р. археолог працював над збірником з Ольгою Петрівною Діденко. У одному з листів до неї Василь Автономович писав: «А що буде далі, хто буде продовжувати справи вивчення арх. пам’ятників (тоді, коли вони на очах нищаться. Вам відомо, значна частина їх вже загинула). Чи можна погодитися, що ця робота припиниться. Ні, це не може бути. робота ця повинна продовжуватися… О. П. мені здається, що ця «естафета» … повинна бути передана Вам і тільки Вам9. Тому О. Діденко було запропоновано стати співавтором з умовою, що вона підготує продовжувача цієї справи10. результатом їхньої праці став двотомний збірник «Археологічні пам’ятки Уманщини», де у першому томі дано стислий опис археологічних пам’яток по 311 селах Уманщини в історичних межах, а у другому — по 154 селах.

Розвідки, які щорічно проводив В. Стефанович, засвідчували масове знищення курганів, городищ, поселень тощо. Це спонукало краєзнавця звернутися в Інститут археології АН УРСР, Міністерство культури із доповідним и записками та листами, пропонуючи провести інвентаризацію археологічних пам’яток11. Внаслідок цього, відповідно до постанов ради міністрів УРСР та СРСР у 1963 — 1964 рр. було здійснено паспортизацію пам’яток історії, археології, архітектури і мистецтва. Василь Автономович на громадських засадах активно сприяв її проведенню: готував матеріали, необхідні для оформлення паспортів, читав лекції головам сільської ради і зав. клубами, залучаючи їх до збирання відомостей12.

Але через значні порушення, які допускалися в ході паспортизації, на Уманщині (в її історичних межах) не було паспортизовано жодної пам’ятки, хоч було складено більше 400 паспортів. У листі до М. Пономаренка В. Стефанович писав: «Все робилось, аби не брати кургани на облік, представники області їздили по районам і об’являли: кургани паспортизувати не треба. Облвиконком затвердив по области 178 археологічних пам’ятників. Цього я не міг витримати13. Загалом не було проведено паспортизацію в Уманському, Тальнівському, Христинівському, Звенигородському, Лисянському, Жашківському та Маньківському районах14.

В. Стефанович, зібравши відомості про порушення, з якими проходила паспортизація, послав скаргу у Раду міністрів, при цьому поставив вимогу провести додаткову паспортизацію, яку і було здійснено у 1966 р.13 У 1967 р. археолог маючи на меті перевірити, як виконується постанова ради міністрів УРСР про охорону пам’яток культури, провів обстеження у селах Юрківка, Городниця, Гереженівка, Гродзево, Ропотуха та інших15. Внаслідок цієї перевірки В. Стефанович встановив, що знищення продовжується такими ж темпами, як і до паспортизації. Коли він намагався з’ясувати, в чому причини такої ситуації, голови колгоспів відповідали або ж що план відведений і на площу на якій знаходяться кургани, або що в разі припинення оранки кургани будуть розсадниками бур’янівx16. Краєзнавець звернувся у прокуратуру Уманського району, вимагаючи вжити заходів для припинення руйнування пам’яток. Але, вочевидь, звернення залишилося поза увагою.

Аналогічною була ситуація і в Христинівському районі. Під час виїзду у 1971 р. в с. Івангород цього району В. Стефанович разом з членом правління Христинівського товариства по охороні пам’яток історії і культури С. Чумаком виявили, що вали городища довжиною до 30 м зруйновані17. Прокуратура Христинівського району на вимогу Василя Автономовича провела слідство під час якого з’ясувалося, що земля із валів була засипана під фундамент побуткомбінату, який будувався. Але відкривати кримінальну справу проти колишнього агронома І. Долкана, за розпорядженням якого і відбулася у 1969 р. знищення пам’ятки, було відмовлено. Це пояснювалося тим, що «в списке памятников искусства, истории и археологии республиканского значения УРСР, находящихся под охраной государства, утвержденном Постановлением Совета Министров УССР от 21 июля 1965 г. № 711 названое „городище“ не значится. При таких обстоятельствах гр. Долкан мог не знать, что данный земляной вал представляет собой научную ценность как памятник археологии»18. Побачивши малорезультативність таких заходів, В. Стефанович вирішує боротись проти зникнення археологічних об’єктів іншим способом. В 1973 р. він пише лист в Черкаське обласне управління культури, де пропонує встановити охоронні знаки на археологічних пам’ятках. За проектом археолога, це мають бути залізобетонні стели довжиною 1,75 м із держзнаком. При цьому 0,75 м повинно знаходитись у землі19. Управління культури на пропозицію дало схвальну відповідь, зазначивши, що «питання повинно бути вирішене не пізніше першого кварталу 1974 року»20. Але далі цього справа не пішла.

Відбувалося знищення не лише археологічних пам’яток. Недалекоглядна і безвідповідальна політика владних структур сприяла зникненню і архітектурних споруд. У 1966 р. постало питання про необхідність розширення території заводу «Мегомметр», збудованого в історичній частині міста Умань. Держбудом було вирішено, що розширення буде відбуватись за рахунок прилеглої території міського ринку. Саме тут розташована єдина пам’ятка архітектури XVIII ст. — ратуша. Це не залишило байдужим В. Стефановича, який у колі однодумців — Н. Суровцової, О. Діденко, Л. Лебідь та інших виступає проти такого рішення. Вони вимагають збереження пам’ятки, посилаючись на висновки комісії про те, що ратуша є єдиною в Україні21. Внаслідок клопотання Держбуд УРСР переглянув питання про розширення території заводу і визнав попереднє рішення недоцільним22.

Позиція радянської влади стосовно релігії стала надпотужним каталізатором у процесі знищення церковної архітектури та мистецтва. Ще з 30-х рр. стало звичайним явищем перетворення церков у господарські приміщення, склади. Так сталося і в с. Зарубинці Жашківського р-ну (згодом Монастирищенського). У дерев’яній церкві, збудованій 1744 р., зберігали цемент, вапно, добрива тощо. А у 1966 р. взагалі зникла загроза того, що церква буде розібрана, незважаючи на те, що під час паспортизації 1964 р. її було взято на облік. Дізнавшись про такий хід подій, Василь Автономович одразу звернувся з проханням зберегти унікальну споруду до обласного управління культури та Інститут архітектури23. Про знищення рідкісного шестиярусного іконостасу, сучасника церкви, повідомляв і в Черкаське обласне товариство охорони пам’яток історії та культури. Проте відповідь товариства була вражаючою: «эта церковь не представляет собой ценности, ни как архитектурный, ни как исторический памятник»24.

Археолог не залишив спроби врятувати церкву. У 1971 р. він почав домовлятися, про перевезення церкви25, що, на щастя, і було здійснено наступного року. Відтоді вона і досі стоїть у центрі експозиційної зони «Середня Наддніпрянщина» у Музеї народної архітектури та побуту України, що розташований на околиці Києва поряд із с. Пирогів.

Попри все, В. Стефанович до останніх днів продовжував займатися археологічними дослідженнями, пам’яткоохоронною справою. Під час перебування у будинку-інтернаті м. Сміла створив збірник «Археологічні пам’ятки Смілянщини і Канівщини». А після переїзду в 1977 р. у Черкаси почав готувати такий же збірник по Чигиринському та Кам’янському районах. У Черкасах Василь Автономович і помер 25 листопада 1984 р. Таким чином, протягом всього життя В. Стефанович займався пам’яткоохоронною справою, ґрунтовним вивченням археологічних багатств Черкащини. Результатом багаторічної роботи стали науково цінні праці, що дають можливість глибше вивчити історію краю.

Людмила Смілянець
  1. Клименко Т.А. Пам’яткоохоронна робота на Черкащині в 1920-х роках // Краєзнавство Черкащини. Збірник. — Черкаси: «Ваш Дім», 2005. — № 8. — С. 150. []
  2. Державний архів Черкаської області (далі ДАЧО), ф. Р-5586, оп. 1, спр. 18, арк. 51. []
  3. Уманський краєзнавчий музей (далі УКМ). — Д 333. — Стефанович В. А. Автобіографія. []
  4. Одокієнко Л. Охоронець народної пам’яті // Черкаський край. — 2000. — 17 травня. []
  5. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр. 18, арк. 66. []
  6. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 22, арк. 36. []
  7. Гарбузова Л. Стефанович В. А. — невтомний дослідник археологічних багатств Уманщини // Вісник археологічного товариства № 3. Випуск кафедри всесвітньої історії Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. — Умань: УДПУ, 2005. — С. 15–16. []
  8. УКМ. — Д 333. — Стефанович В. А., Евстропов Н. Т. Археологическая карта Уманщины. — Умань, 1957. — С. 6. []
  9. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 10, арк. 21зв — 22. []
  10. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 21, арк. 8. []
  11. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр. 18, арк. 49; УКМ. — Д 333. []
  12. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр. 22, арк. 26 зв. []
  13. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр. 18, арк. 49 зв. []
  14. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр. 14, арк. 88. []
  15. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 16, арк. 69. []
  16. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 14, арк. 10. []
  17. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 19, арк. 46. []
  18. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 1, арк. 94. []
  19. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 21, арк. 55. []
  20. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 21, арк. 60. []
  21. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 14, арк. 100–101. []
  22. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 16, арк. 16. []
  23. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 14, арк. 97. []
  24. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 16, арк. 54. []
  25. ДАЧО, ф. Р-5586, оп. 1, спр 19, арк. 66. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору