Видатна просвітителька — Софія Русова
Староіндійське прислів’я
Степан Сірополко
Сучасний стан наукових, зокрема гуманітарних, знань в Україні вимагає не лише переосмислення концептуальності, але й вивчення їх історичної джерельної бази, яка досі з цензурних причин не рекомендувалася для введення в науковий обіг. Ще й до сьогодні не поспішають широко оприлюднювати наукові здобутки, твори, авторів, яких в недалекому минулому відносили до так званого буржуазно-націоналістичного напряму. Кажуть, економічна скрута тому причиною.
І все ж поволі повертаємо1 імена і постаті з плеяди раніше заборонених визначних людей. Уже в наш, український час, в пантеоні славетних посіли свої почесні місця імена незаслужено забутих подвижників нації. А серед них ім’я Софії Русової, однієї з 12 жінок, представлених у календарі «Жіночі постаті в українській науці». Нещодавно цей календар подаровано нашій передачі доктором біологічних наук Вірою Троян, яка очолює громадську організацію «Жінки в науці».
Епіграфом до цього видання вибрано слова американського біохіміка, за походженням угорця, лауреата Нобелівської премії Альберта Сент-Дьєрді: «Історія людського прогресу — це історія невеликої кількості творчих людей». Сьогодні вже відомо, що лише за останні кілька століть російський молох поглинув безліч талантів, котрі за інших умов могли б внести великоцінний вклад до скарбниці української національної науки і культури, а скільки їх ішло в чужі краї, розпорошувалося світами! А ціле покоління «розстріляного відродження» вже в XX столітті! А скільки майбутніх талантів знищено голодомором 1933-го року. Замислившись, усвідомлюєш що ім’я таким втраченим для українства силам — леґіон. То втрачена слава України, то знекровлення інтелектуального потенціалу українського народу.
Але ми є. І наш український історіко- і культуротворчий потенціал не слід скидати з терезів світової культури. Ми повинні сьогодні якнайперше в своїй державі реально освоювати культурну спадщину і перетворювати її на актуальний чинник самоусвідомлення суспільства. Прийшов знаменний час повертати до пам’яті народу славні імена всіх, хто творив на славу української науки і культури. А також і тих, хто не був за походженням українцем але свою працю провадив на українському ґрунті. До таких належить подружжя Русових: Олександр Олександрович — з роду росіянин, і Софія Федорівна — шведка.
Це про неї читаємо в літературних споминах: «Софія Русова — талановитий педагог-просвітитель і вчений зі світовим ім’ям… Основним орієнтиром її педагогічної діяльності було навчання дітей на тому рідному ґрунті, на якому зростає дитина. Тільки цілком реальне, живе і послідовне навчання має в душі дитини певний ґрунт, будить її творчу діяльність, розворушує її думку, цікавість».
«Хай на стіні майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди і науки Тараса Шевченка», — заповідала вона вчителям.
Чи не оці настанови сьогодні нам так конче потрібні у справі національного пробудження? Гадаю, що поза всяким сумнівом.
У матеріалах Європейської комісії про роль жінки в сучасному СУСПІЛЬСТВІ сказано: «… підвищення ролі жінок у науці — важлива умова інтенсифікації наукових досліджень, оскільки половина розумової сили планети знаходиться в головах жінок…». Такий висновок небезпідставний. Лише у згаданому нами календарі представлено 12 видатних жінок науки і культури, які представляють найважливіші галузі науки, навіть літакобудування.
А сьогодні наша розповідь про одну з піонерок жіночого руху, одну з чільних діячок української педагогіки Софію Русову.
***
Отож, народилася Софія 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині в родинному маєтку Ліндфорсів. Батько був військовим, швед за походженням. Тривалий час перебував на службі у місті Омську, де одружився з дочкою генерал-губернатора Ганною Жерве. Після народження другої дитини Федір Ліндфорс подає у відставку і переїздить на Україну у рідну Олешню. Тут і народилася їхня донька Софія, яка була п’ятою дитиною в родині. В сім’ї панувала французька мова. Коли Софії виповнилося 4 роки, помирає мати, і нею опікується старша сестра Марія.
З 9-ти років Софія жила в Києві, де закінчила в 14 років Фундуклеївську гімназію із золотою медаллю і увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких… Цього ж 1871 року помирає і батько Софії. Дівчина мріяла про вступ до консерваторії в Петербурзі, але виявивши велику силу духу, заявила: «…Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити?»
І далі, в автобіографії згодом вона напише: «Ми з сестрою Марією відкрили в Києві перший український Фребелівський дитячий садок. В 1873 році почалися мої щирі зносини з українськими діячами — Драгомановим, Лисенком, Старицьким, Чубинським та іншими».
В 16 років Софія стала членом Старої Громади, так званої Київської (стала вона «старою» очевидно пізніше, коли поруч з нею постали молодші організації, а тоді її учасники — Антонович, Тадей Рильський, Лисенко, Житецький та інші були ще молодими).
Саме тут, на зібраннях членів цього гуртка і познайомилася Софія з Олександром Русовим. За її словами, «непомітно для себе самої почала піддаватися його впливу і демократизуватися якось не зокола, а зсередини». А згодом Софія напише, що найбільший вплив на її становлення мали «Михайло Драгоманов і Олександр Русов. Саме той, другий, першим відкрив мені красу української народної поезії, заговорив українською мовою і без довгих промов і роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа».
Як згадує Олександр Лотоцький у книзі «Сторінки минулого» (Варшава, 1933 рік), «був Олександр Русов однією з найцікавіших постатей, які мені довелося в життю зустрічати. Москаль зроду (батько його з Костромської губернії), він перейнявся інтересами того народу, серед якого жив, та цілком оддався праці на його користь. Ся посвята була свідомим актом його ідейного переконання…
Народився він у Києві (1847 року) і виростав під впливом сильної національної стихії, яка панувала в Києві в половині XIX століття. Київ тоді, не вважаючи на всі заходи „обрусєнія“, був ще типовим українським містом з характерними етнографічними особливостями українського життя, а головний тон у життю надавало студентство, що виявляло гарячі патріотичні настрої українські хоча б здебільшого так само етнографічного характеру: вишита сорочка, сива шапка, пісня. Русов, що мав добрий голос, брав участь в українському студентському хорі і тут ближче зійшовся з національно більш свідомими представниками студентства, які працювали в українських „недільних“ школах в Києві і не лише поширювали по Україні, але й самі складали українські брошури для народу. Ся українська атмосфера, перейнята гарячим, ідейним патріотизмом, так вплинула на душу молодика, що він свідомо посвячує свої сили і все своє життя на добро України…»
Ось така розлога цитата, але, як на нашу думку, вона глибоко і повно подає атмосферу, в якій гартувався український дух цього великого росіянина. Це він, Олександр Русов, віддався тій просвітницько-літературній праці, яка на той час (згадаймо, що діяв зловорожий валуєвський указ) тільки й можлива була в рамках легальних. Займався зокрема збиранням пісенного матеріалу і написав етнографічну розвідку про тогочасного кобзаря Остапа Вересая… Так само ж припасовував Олександр Русов дитячі опери для виконання їх гуртком українських дітей, яким керувала Софія Русова.
Цікаво тут навести думку Петра Сагайдачного, відомого українського діяча, який жив тоді в Петербурзі. Він назвав Олександра Русова «талановитим пропагатором ідейного українства»: «Этот благородный великоросс по своим взглядам и убеждениям был более глубоким украинцем, чем очень многие из лиц коренного украинского происхождения. Слово его не расходилось с делом, а потому, например, в личной и семейной жизни он пользовался исключительно украинским языком и это не носило в нем и тени искусственности, тут сказывалось лишь полное органическое слияние его натуры с украинской национальной стихией».
У 1874 році Софія і Олександр приїздять до Петербурга, де 30 серпня вінчаються. Весільним дарунком від Миколи Віталійовича Лисенка була композиція «Золоті ключі», написана на теми народних пісень.
Саме у 70-ті — 80-ті роки Софія Русова формується не тільки як педагог і вчений, а й як публіцист, літературознавець, мистецтвознавець та історик. Вона пише наукові розвідки про Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Квітку-Основ’яненка, Гоголя, Драгоманова, Марка Вовчка, Кобринську, Заньковецьку…
Знову послуговуємося «Енциклопедією Українознавства» Володимира Кубійовича, бо надто скупа інформація про Русову вміщена в УРЕ: «…Софія Русова в 1874-76 роках в Петербурзі була діяльна в українському земляцтві, допомагала чоловікові (Олександру Русову) в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 року. Згодом на хуторі біля Борзни працювала як повитуха й вела культурно-освітню роботу».
У цей період Софія Русова засновує першу в Чернігові громадську бібліотеку. Але ще з часів розгрому Кирило-Мефодіївського братства тривали гоніння й арешти членів різних українських об’єднань і «негласний» нагляд за ними. Софія Русова була членом Чернігівської громади і разом з Коцюбинським, Грінченком, Шраґом займалася просвітницькими заходами, то ж фактично з 1881 року постійно перебувала під поліційним наглядом, часто змушена була міняти місця перебування, проте всюди включалася у громадську роботу, влаштовувала прилюдні народні читання, таємні школи…
В біографії Софія Русова згодом напише: «Сиділа в п’яти українських тюрмах і весь період з 1881 по 1899 рік майже постійно або висиджувала в тюрмах, або під гласним надзором поліції, витримала 15 обисків. Усе це було і за загальні справи політичні, і за українські». Довелося побувати їй і в Лук’янівській в’язниці, проте ніщо не похитнуло її переконань. У 1902 році вона знову була арештована і вислана з Полтави.
Черговим переселенським етапом в житті Русових став Петербург. Чоловіку вдалося знайти тут працю зі свого фаху (був він земським статистиком), а Софія Федорівна почала активно писати і друкувати науково-публіцистичні та художні твори, огляди української та зарубіжної літератури. Вона пише ряд статей на захист української мови та освіти, бере участь у створенні всеросійських та українських учительських спілок…
Приїзд Русових до Петербурга не лише пожвавив, але якось навіть освіжив життя тутешньої української колонії.
Пошлемося на «Сторінки минулого» Олександра Лотоцького, який вважав, що приїзд Русових мав велике значення: «Жива громадянська вдача обох їх якось притягала до них людей, натурально створювала те, що ставали вони активним осередком громадського життя. Стало живішати і старше громадянство, яке не завше можна було розкачати на якийсь новий, незвиклий крок у громадянському поступуванню…
Що для мене найважливішим було, посвіжішав і Петро Стебницький, на якому тяжіли впливи статечних представників колонії, взагалі консервативних щодо якої-будь української ІНІЦІАТИВИ…
…Помешкання Русових стало осередком, з якого розпромінювалася українська активність громадянська. Найбільше товклася в сьому натуральному клубі молодь… Жива, рухлива вдача Русових надзвичайно корисна була там, де потрібне було стимулювання громадянської енергії і тим стимулом були вони всюди, де брали участь, — в „Благодійнім товаристві“, в клубі, в редакції „Українського вісника“, в українських фракціях першої та другої Державних Дум…»
(«Украинский вестник» — громадсько-політичний і економічний тижневик, орган Української Парламентської Громади, виходив російською мовою у Петербурзі від 21.05 до 7.09.1906 року, для ознайомлення українського і російського громадянства з українським рухом; головним редактором був Славинський, а найвизначнішими співробітниками були: М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, Д. Овсянико-Куликовський, О. Русов, С. Русова, М. Туган-Барановський. «Украинский вестник» припинено з розпуском Думи, вийшло 14 чисел.)
1905 рік. У Фінляндії організовано Всеросійське товариство вчителів, яке вимагало від уряду дозволу на національні школи в Російській імперії. Це було 100 років тому (а тепер, зауважимо, у своїй незалежній Україні треба організовувати товариства на обстоювання української преси, українського телебачення, українських шкіл, української мови. То що ж бо, справді, ми за народ такий?). Серед організаторів тієї акції була і Русова. Перші три з’їзди вчителів проходили під її керівництвом.
1906 рік. Відкриття «Просвіти» в Києві. Тут сконцентрувалося найбільше українських інтелігентів і своїм виникненням київська «Просвіта» відроджувала традицію Києва як духовного центру українського культурно-освітнього руху. Досить сказати, що головою «Просвіти» був Б. Грінченко, заступником Леся Українка, членами ради — С. Єфремов, М. Левицький, Ольга Косач, В. Королів, Софія Русова та інші.
Недаремно один з вождів російських чорносотенців Щоголєв писав, буцімто «Просвіта» об’єднала біля себе «самиє отборниє сіли мазєпінцев».
А Борис Грінченко на відкритті Товариства сказав, що «Просвіта» повинна «вернути нашому культурному центрові те сяйво культурної поваги, яке одне тільки дає нації право на місце серед інших націй. Повинність велика й почесна, але тяжка й відповідальна… У нас справа просвіти є разом і справа національного відродження… і ми повинні з усієї сили стати до просвітницької роботи».
На мій погляд, цей заклик Бориса Грінченка є ой яким актуальним сьогодні. А тоді, саме на цій освітянській нИві й розкрився педагогічний талант Софії Русової. З 1909 року вона працює викладачем і професором на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та у Фреберівському педагогічному інституті в Києві. Разом з Григорієм Шестюком заснувала й редагувала педагогічний журнал «Світло». Тільки за 1910-14 роки у цьому виданні Русова надрукувала понад 100 своїх статтей, розвідок, рецензій.
Захопив Русових вир революційних подій. З’явилася надія на те, що Україна вирветься з пазурів імперії.
Інформація з «Енциклопедії Українознавства» Володимира Кубійовича. «1917 рік. Софія Русова — член Української Центральної Ради, на запрошення Генерального секретаря Народної Освіти УНР Стешенка очолює відділ дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (державно-громадське виховання)…»
Зазначу, що ще 1917 року Софія Русова провела II Всеукраїнський професійний учительський з’їзд, виступивши з промовою «Національна школа». Цього ж року вона стала співзасновником Педагогічної академії для підготовки учителів українознавства. Вона відгукується на запрошення ректора Кам’янець-Подільського університету Івана Огієнка читати лекції з педагогіки…
Але ж більшість української національно свідомої інтелігенції не сприймає прихід до влади більшовицького уряду і, зневірившись у можливостях національного відродження, Софія Русова приймає рішення про еміграцію. Вона виїздить до Чехословаччини.
«Прощай, рідна, дорога Україно, — з невимовним болем у серці пише вона. — Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством».
Опинившись на еміграції, Софія Русова бере найактивнішу участь у житті українського люду, найперше — у відкритті Українського Високого Педагогічного Інституту імені Драгоманова у Празі, яке відбулося 1923 року заходами Українського Громадського Комітету.
Зазначимо, що це була благодійна допомогова установа, заснована влітку 1921 року у Празі заходами Микити Шаповала, визначного українського політичного і громадського діяча, який свого часу був міністром пошти і телеграфа в уряді Винниченка, співавтором 4-го Універсалу, згодом міністром земельних справ в уряді Чехівського за Директорії, секретарем дипломатичної місії УНР в Будапешті, а потім у Празі. Саме тут, у Празі, користуючись підтримкою Масарика, Шаповал розвинув жваву громадську, політичну і культурну діяльність, став співтворцем українських високих шкіл у Празі, Української Господарської Академії в Подєбрадах, Українського Високого Педагогічного Інституту імені Михайла Драгоманова, автором близько 60-ти наукових і публіцистичних праць, був видавцем і редактором щомісячника «Нова Україна» (1922-28).
Багато і діяльно працювала в цей період Софія Русова. Вона співавтор численних наукових і популярних журналів, автор праць: «Дошкільне виховання», «Перша читанка для дорослих: для вечірніх та недільних шкіл», «Методика колективного читання», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика» (1930), «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роля жінки в дошкільному вихованні», «Дещо про дефективних дітей», «Моральні завдання сучасної школи», Цікавими є підручники Софії Русової з географії, французької мови, спогади «Наші визначні жінки» (двічі книга видавалася). Рівнож мають наукову цінність її огляди з української літератури, зокрема творчості Квітки-Основ’яненка, драматичної творчості Черкасенка, Олеся та дитячої літератури.
Гідні подиву енциклопедичність знань Софії Русової і її педагогічний талант. Як зазначає кандидат філологічних наук Микола Кучинський у розвідці «Педагог і вчений», Софія Русова наче звертається сьогодні до педагогів, котрі виховують підростаюче покоління: «В наші часи бути гарним педагогом — це бути справжнім реформатором життя України, бути апостолом Правди і Науки. Тільки великими зусиллями таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціально об’єднану, інтелектуально розвинену народну масу».
Слід сказати, що родина Русових, Олександра і Софії, дала українському народові двох синів, які залишили помітний слід в історії України.
Михайло був політичним діячем, драгоманівцем і прихильником еволюційного соціалізму, активним діячем українсько-студентської громади у Харкові, одним з ініціаторів і засновників Революційної Української Партії.
[Зазначимо, що за програму РУП слугувала промова Миколи Міхновського, в якій він проголосив гасло: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і як найближчу мету поставив вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».]
Відомий Михайло і як вчений-етнограф та археолог. А Юрій Русов, за фахом — біолог-іхтіолог, був дійсним членом НТШ, професором Української Господарської Академії в Подєбрадах. Вищу освіту він здобув у Києві та Відні, а згодом став науковим співробітником університету в Монреалі і співробітником його Дослідної Станції у Національному Парку Монт-Тамблан; написав понад 30 наукових праць, в тому числі «Опис колекції риб з району Кам’янця-Подільського». Цікавою розвідкою є його праця «Душа народу і дух нації», яку написав уже на еміграції (1948 року).
Справді, сьогодні можна з пієтетом говорити про славну родину Русових, котра свідомо посвятила свої сили і все своє життя на добро України.
Софія Русова померла 5 лютого 1940 року у Празі, проживши довге, важке, але щасливе життя, проповідуючи до останніх днів гуманізм, просвітництво, національну ідею шкільного життя.
Від юних літ і до глибокої старості вона була незламно вірною українській ідеї і залишила нам мудрі настанови педагога і вченого, які й сьогодні мають будити у нас жагу пізнання, любові до землі, на якій ти народився, жив і творив.
Література:
- Лотоцький О. Сторінки минулого. — Варшава. — 1933. — Ч. 2 . — Т. XII.
- Енциклопедія Українознавства. / Гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк: Молоде життя. — 1973. — Т. 7. — С. 2650.
- Передача прозвучала в ефірі 3 лютого 2002 року. [↩]
