Оксана Петрусенко
Михайло Гришко, народний артист СРСР.
Довгий час мальовниче село Балаклію, що на Харківщині, вважали батьківщиною Оксани Петрусенко (саме його обрала собі за батьківщину Оксана, свідомо приховуючи в автобіографіях справжнє місце народження). Але нещодавно відомий український письменник і мистецтвознавець Микола Кагарлицький віднайшов архівні матеріали, на підставі яких можна стверджувати, що велика співачка народилася в Севастополі. Родом із Балаклії був Оксанчин батько, Андрій Олефірович Бородавка, який мав чудовий голос. Він служив на Чорноморському флоті матросом, і, можливо, саме там його прізвище військові писарчуки й переробили на Бородавкіна.
Оксані було лише трохи більше року, коли навесні 1901-го батько помер від туберкульозу. Мати вийшла заміж удруге, але новий чоловік безбожно пиячив, і після народження брата Івана вони розлучились.
У таких умовах, у бідності й нестачах почалося життя Ксенії Бородавкіної. Дитиною вона співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, рано почала заробляти. З 14 років поденно працювала в Севастопольському порту, з 17 років співала в аматорських концертах.
Для високого мистецтва Оксану відкрив Юрій Шумський (організатор Херсонського самодіяльного драматичного театру і студії), до якого на репетицію випадково потрапила виснажена тифом висока дівчина в подертій, з чужого плеча шинелі. Почувши її голос, молодий актор попросив дівчину заспівати і… був надзвичайно вражений. Отже, у вісімнадцять років Оксана Бородавкіна стала артисткою Херсонського державного українського музично-драматичного театру, де її вчителями стають знані майстри сцени Катерина Лучицька, Іван Саратовський і композитор-диригент Петро Бойченко (перший чоловік Оксани — Петрусь — на честь якого геніальна співачка взяла свій псевдонім). Її дебют відбувся в лютому 1919 р. у партії Одарки в «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. І з цієї пам’ятної прем’єри вона вписується в історію музичного театру як Оксана Петрусенко. Саме тоді Оксану Андріївну почув і навічно зачарувався її голосом Панас Карпович Саксаганський. Він став її хрещеним батьком у мистецтві, завжди називав її дочкою й улюбленою ученицею, познайомив з Марією Заньковецькою, котра тепло підтримала молоду артистку, повірила в її славне майбутнє.
Завдяки підтримці Шумського та Саксаганського Петрусенко поступила в Київський музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка (навчалась в 1923–24), але через складні сімейні обставини та брак коштів залишила його і стала професійною артисткою, фактично не маючи повноцінної музичної освіти. Вона працює в одній з українських мандрівних груп, гастролює з малим сином Володею на руках, здобуваючи славу талановитої співачки, але заповітною її мрією стає оперна сцена. Проте спроба ввійти до складу солістів Харківської опери закінчується невдачею: Харків тоді був столицею України, і в опері там працювало кілька зірок світового рівня — так що штат був заповнений. Її запрошують до Казанського оперного театру; вона погоджується і блискуче дебютує у партії Оксани в опері «Черевички» П. Чайковського. Після двох років у Казані трохи працює в Баку. Далі її другий чоловік, оперний тенор Василь Москаленко, отримав запрошення спочатку до Свердловського, а потім до Самарського театру, і Оксана була змушена працювати там де й він. Нарешті, в 1934 Оксану Андріївну прийняли солісткою Київського театру опери та балету, де вона працювала до самої смерті. Ці шість київських років — роки її тріумфу і слави, час народження легенди й оформлення міфу примадонни, якій аплодував, яку приймав, розмовляючи з нею довше призначеного, сам вождь народів товариш Сталін. По іронії долі не вона йому, а він їй подарував своє фото з написом, дружньо назвавши «товарищем Оксаной».
Співачка Зоя Гайдай (теж з Київського ТОБ і теж сопрано — тобто, так би мовити, «конкурентка») пише про О. Петрусенко коротко і просто: «Слід сказати, що такого великого успіху, який мала Петрусенко, я не пам’ятаю ніде і ні в кого». Коли 1936 р. в Москві відбувалася Декада української літератури та мистецтва, у Великому театрі давали «Запорожця за Дунаєм» з участю О. Петрусенко. І спектакль… був елементарно зірваний: після виконання Оксаною пісні Одарки («Ой, казала мені мати…») в залі зчинилося щось неймовірне. Виставу було припинено. Співати на «біс» у Великому театрі не дозволялося. Та очевидець, концертмейстер Ніна Скоробагатько, згадує: «До пульту В. Йориша хтось підійшов, шепнув кілька слів — і диригент, порушивши традицію, змахнув паличкою, наказуючи оркестру знову починати пісню Одарки. Петрусенко повторила її з неменшим блиском». На вулицях українських міст за Оксаною, де б вона не з’являлася, завжди йшов натовп народу… В останні роки життя Петрусенко наполегливо запрошували на роботу в Москву, до Великого театру, але на відміну від багатьох інших українських співачок чи співаків (згадаймо хоча б Белу Руденко або Івана Козловського) вона відмовилась залишити Україну.
Співачка мала соковитий, унікально виразний голос величезного діапазону (Іван Семенович Козловський пише, що «їй було притаманне специфічне звуковедення: вона співала у високому регістрі майже оголеним звуком, який водночас звучав красиво»), яскравий драматичний талант. З особливим успіхом виконувала партії в національних українських операх: Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Оксана та Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовського), а також в операх російських класиків. Виступала як концертна співачка; блискуче виконувала українські народні пісні. Розповсюджена думка, що українські народні пісні серед жінок найкраще виконувала саме Оксана Петрусенко, і нам це аж ніяк не здається перебільшенням.
Та був важкий час, під прапором «боротьби з націоналізмом» відбувався погром інтелігенції республіки, паростки українізації жорстоко згорталися, більшовицький терор в Україні позбавляв творчу інтелігенцію свободи думки, самостійності, почуття власної гідності, сіяв страх, сковував ініціативу, з’являлися доноси, наклепи… Тому власна дорога Оксани Петрусенко була хоч і тріумфальна, та не позбавлена найтяжчих драм. Палка патріотка рідного краю, привітна, позбавлена артистичного марнославства, готова завжди прийти на допомогу, вона була втіленням найкращих моральних якостей артистки в житті й на сцені, але не раз у відчаї опинялася на грані життя й смерті.
До неї горнулися люди, зверталися по допомогу. Серед таких була і славнозвісна тепер Катерина Білокур. Почувши на радіо у виконанні Оксани Петрусенко українську народну пісню «Чи я в лузі не калина була?» і всім серцем вражена її талантом, народна художниця звернулася до великої співачки по допомогу. Завдяки старанням Оксани Петрусенко навесні 1940 р. у Полтавському будинку народної творчості, а потім у Києві було влаштовано персональну виставку, на якій експонувалося близько тридцяти творів невідомої художниці. Так до Катерини Білокур прийшло заслужене визнання.
Народивши другого сина, раптово померла через вісім днів після пологів. Офіційна причина смерті — великий тромб, який підступив до серця, але багато хто стверджував, що це було отруєння. Оксану ховали, обливаючись сльозами, весь Київ і вся Україна. Домовину з її тілом люди несли на руках через усе місто. За труною не йшов лише старший син Оксани Андріївни Володя. Кажуть, що не хотів бачити свою маму мертвою. Володя ненадовго пережив матір — він помер навесні 1944 р. в евакуації в Іркутську від туберкульозу легенів, не доживши навіть до двадцяти років.
Другий син Оксани Андріївни, Алік, від якого ще до його народження відмовився батько, головний редактор головної української газети (далі — член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради, академік), мешкає в Києві. Хлопчика виростила, виховала закохана у мистецтво його матері молода дівчина Алла Георгієвна Педченко, яку син співачки вважає своєю другою матір“ю. В її паспорті вписано: син — Петрусенко Олександр Андрійович. Наскільки відомо, Олександр Андрійович — кандидат наук, має двох дітей. Це онуки Оксани Петрусенко.
Горе й біль усього народу з приводу непоправної втрати найглибше висловив друг співачки Павло Григорович Тичина в епітафії «Пам’яті Оксани Петрусенко»:
Як велетень вона росла й росла.
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла…
Й народ, яким жила ти, — вічна сила —
Носитиме твій образ на руках!
Що смерть? Сьогодні хай скосила, —
Але не скосить у віках!
