«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Вірний син України — Симон Наріжний

Наріжний Симон Петрович (30 січня 1898, село Сокілка Кобеляцького повіту Полтавської губернії — 23 липня 1983, Австралія Сідней) — дослідник української еміграції, бібліограф, історик.
А всім нам вкупі на Землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.

Т. Шевченко «Молитва за Україну»

Живемо1 в часі самопізнання… Пишуться по-новому, з позицій об’єктивної істини, українська історія, культура, переглядаються факти, переосмислюються явища, долаються стереотипи. Відкриті архіви і джерела, з яких нам черпати й черпати правду про самих себе, про свій народ і його кращих синів, змушують поглянути на себе неначе збоку: невже все це про нас? Невже й справді колесо історії так безжально прокотилося по нашій генетичній пам’яті, що ми так багато забули?

Тут доречно пригадати слова грузинського філософа Мераба Мамардашвілі: «Незалежність нам потрібна ще й для того, щоб себе побачити».

Сьогодні, на щастя, маємо таку можливість. Придивляймось!

Черпаймо з джерел пізнання! І тоді, може, зрозуміємо ціну своїх втрат і потребу перемог…

До таких джерел належить і книга, в авторстві якої значаться Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України, Фундація імені Олега Ольжича, Головне архівне управління України, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України: «Симон Наріжний. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939».

Це справжній літопис багатостраждального покоління, його боротьби за ідеали державності, потреби свого ствердження і самозбереження на чужині після поразки в національно-визвольних змаганнях 1917-20 років. Яке подвижництво! Які тут імена!

А що нам скаже ім’я самого автора, який так само одержимо працював в еміграції для піднесення престижу України в світі? Що знаємо про нього?

Симон Наріжний — історик, культуролог, автор унікальних розвідок з історіографії, людина дивовижної творчої енергії, збирач і шанувальник історико-культурних цінностей, пов’язаних з героїкою визвольних воєн за незалежність України. На материнській землі про нього ніхто не знав і не чув, ім’я його, як і сотень тисяч інших патріотів, було викреслено з пам’яті народу, він був приречений на забуття.

І лише в «Енциклопедії Українознавства» Володимира Кубійовича маємо невелику довідку про вченого: «Наріжний Симон, народився 1898 року, історик, професор, професор УВУ (1933-1954), І вчений секретар Українського Історико-Філологічного Товариства (1929-38) і директор Музею Визвольної Боротьби України (1945-48) в Празі; автор ряду праць про добу гетьмана Івана Виговського, І історіографічних оглядів про «Літопис» Граб’янки, про діяльність істориків Біднова, Василенка, деяких історичних установ і товариств, зокрема «45 літ діяльності Українського Історико-Філологічного товариства в Празі 1923-38», монографії «Українська Еміграція» (т.1, 1942), «Матеріали до історії Музею Визвольної Боротьби України в Празі» (випуск 1-й. 1957-59); з 1951 року живе в Австралії». Ось і все.

Дуже коротка інформація. Але ті. кому пощастило, або після нашої передачі пощастить прочитати бодай лише одну його книгу — «Українська еміграція», відчують героїчний чин Симона Наріжного у справі збереження національної спадщини, праці незліченних колективів, інститутів, громад, спілок, видавництв, та і, зрештою, окремих українських вчених, які, живучи в різних державах світу, дбали про творчий потенціал, про обличчя України, боронили національні цінності. А ще книга увічнила сторінки відшумілої історії, зберегла унікальні свідчення високого духу наших незламних подвижників і патріотів, їхнє прагнення до освіти і культури. І неможливо собі уявити розвиток численних українських науково-культурних, просвітницьких інституцій без вірного сина України Симона Наріжного, який і сам належав до таких подвижників.

Книга «Українська еміграція» має 600 сторінок, містить 830 високоякісних документальних фото. Для органів радянської контррозвідки в 1944-45 ця книга стала настільною книжкою, адже в ній давалася ґрунтовна інформація про кожного із українських емігрантів. Так, на жаль, було зло в жито цією книгою. Згадаймо, що свого часу на матеріалах праць Грушевського та Єфремова в 30-ті роки арештовували і висилали в Сибір багатьох письменників лише за те, що про них добрим словом згадали ці «ватажки буржуазних націоналістів». Хіба міг передбачити Симон Наріжний, пишучи про діячів культурологічних товариств, клубів, гуртків, громад в усіх країнах світу, що вони будуть використані як звинувачення в «шпигунстві» й «буржуазному націоналізмі»?

Але що воно було саме так, дізнаємося з ґрунтовної пращ «Музей Визвольної Боротьби України та доля його Фондів», написаної в 1996 рощ доктором академіком НАН України Миколою Мушинкою. Микола Мушинка, до речі, першим подав відомості про вченого на III Міжнародному конгресі україністів у Харкові 1996 року. Саме з його виступу в Україні дізнались про життя й діяльність відомого історика і музеєзнавця.

Симон Наріжний народився 30 січня 1898 року в селі Сокілка на Полтавщині в старовинній козацькій родині Петра і Варвари Наріжних. Початкову школу відвідував у рідному селі, середню — в Кобеляках. Вже в середній школі він досконало засвоїв російську, німецьку, французьку, самотужки вивчив латину і в 1918 році вступив на заочний відділ історичного факультету щойно заснованого Полтавського університету. Це був один із кращих університетів в Україні, в якому працювали визначні професори з Києва, Харкова, Санкт-Петербурга, Москви. Та після приходу більшовицької влади університет було перетворено в Інститут Народної Освіти, а майже всіх «буржуазних» професорів усунуто від педагогічної роботи. Від 1919 року Симон Наріжний поєднує навчання з роботою редактора полтавської української газети «Рідне слово». 1921 року він одружується з 19-річною студенткою Іриною Сагавець.

«В цей час, — пише в спогадах Наріжний, — з Полтави було вивезено до Харкова всіх видатніших українських політичних і громадських діячів. Багато з них не повернулися зовсім, а ті, яких минула сія чаша, оповідали страхіття про чекістський побут, про звірства катів і про геройства мучеників. Розстріли звичайно відбувалися ніччю. Слідом за «чистками» професорів добралися і до студентів, з метою «усунути зі студентського складу небажані владі елементи… Партійний склад комісії, виключаючи професорського представника, був комуністичним».

Отож, надії пройти крізь сито чистки у Наріжного не було. Тому він у жовтні 1922 року разом із дружиною та трьохмісячною дитиною вирушив у Чехословаччину, де вже перебував його старший брат Олександр.

По приїзді до Праги Симон став студентом першого курсу філософського факультету Карлового університету, і закінчив п’ятирічний курс навчання за два роки. Паралельно він навчався і на філософському факультеті Українського Вільного Університету. За чотири роки він прослухав 149 семестральних курсів лекцій та семінарів. Тут викладали найвизначніші українські вчені: Антонович, Біднов, Дністровський, Дорошенко, Колесса, Смаль-Стоцький, Шульгін, Мірчук, Старосольський.

Вже з перших днів перебування у Празі Наріжний став авторитетним лідером студентського руху. У квітні 1923 року за його ініціативою було скликано загальні збори студентів та професорів УВУ, де він виголосив головну доповідь «В справі загального стану і ближчих завдань УВУ». Наріжний твердив, що радянська влада в Україні, побудована на брехні й терорі, буде з кожним роком зміцнюватися, а тому необхідно розраховувати на довготривале перебування в Чехословаччині.

Сприятливі умови для української еміграції в Чехословаччині визначалися прихильним ставленням Першого президента республіки Масарика, який свого часу листувався з Іваном Франком. Масарик був великим патріотом і симпатиком України. Це Тома Масарик, чеський мислитель, вчений і державний діяч, довголітній професор Празького університету, вітав відкриття Високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, а при відвідинах Української господарської академії в Подєбрадах зазначав: «Я добре поінформований про Вашу школу та Ваші успіхи. Тішить мене, що Ви у нас знайшли хоч не Батьківщину, — зрештою, Ви її й не можете знайти тут, — але добре сусідство братнього народу, в якого можете жити спокійно.»

«Ім’я професора Масарика вже з давнього часу було оточене високою повагою, як ім’я сміливого проповідника ідеалів гуманности ще тоді, коли реальна дійсність кругом брутально і цинічно топтала гуманність у громадських відносинах, висміюючи її ідеали як утопічну мрію. Масарик — політик, Масарик — творець держави показав, що ці ідеали здійсненні», — так писалося в Науковому збірнику УВУ до 75-річчя народження Президента.

Так що за його підтримки Прага стала місцем прихистку української еміграції. А Симон Наріжний у березні 1927 року блискуче захищає в УВУ докторську дисертацію на тему «Гетьманування Виговського, Хмельниченка і Тетері», на яку дав схвальну рецензію і запропонував до друку Дмитро Дорошенко. Саме Дорошенко запросив Наріжного на посаду старшого асистента на своїй кафедрі української історії. В 1933 році він габілітувався на доцента, а в 1938 році — на «професора історії Східної Європи з особливим узглядненням історії України». Зазначимо, що Симон Наріжний паралельно читав курс всесвітньої історії у Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова.

Неймовірно, як багато він працював! Будучи незмінним вченим секретарем Історично-філологічного товариства у Празі, яке було найвизначнішою науковою організацією української еміграції, заснованим у 1923 році з ініціативи Дмитра Антоновича, Симон Наріжний в цей період опублікував низку кращих своїх наукових праць.

Перелічимо лише кілька його історичних досліджень. Це «Гетьман Іван Виговський», «Московська служба Івана Виговського», «Полтавський університет», «Нариси з історії середньовіччя», «Мусульманський світ», «Ярослав Голь», «Прийняття московських посланців в українській державі XVII в.», «Суддівництво і кара на Запоріжжі», «Україніка в чеському історичному часописі», «Гадяцька умова в світі української історіографії», «Літопис Григорія Граб’янки», «В. Б. Антонович», «Наукова праця Василя Біднова», «Я. Шульгін і його наукова праця», «М. П. Василенко і його наукова діяльність», «15 літ діяльності Українського історично-філологічного Товариства в Празі», «Одеське товариство історії й старовини» та інші. Але найвизначнішою була уже згадувана праця Симона Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (1942 рік), написана за живими матеріалами, зібраними в Музеї Визвольної Боротьби України.

Ще 1930 року до праці в цьому музеї Симона Наріжного залучив колишній його учитель Дмитро Антонович. Музей ВБУ у Празі було засновано з ініціативи професорів УВУ в 1925 році. Його організаторами стали, в першу чергу, знаний історик мистецтва Дмитро Антонович, академік Іван Горбачевський, академік Степан Смаль-Стоцький, Андрій Яковлів і Дмитро Дорошенко. Від 1929 року його генеральним спонсором був підприємець із США Каленик Лисюк, який зобов’язався до своєї смерті фінансувати всі видатки за приміщення та діяльність Музею. Уряд Чехо-Словаччини затвердив Статут Товариства «Музей Визвольної Боротьби України» 16 січня 1925 року і висловив свою лояльність до ідей збереження документальних та меморіальних свідчень про визвольну боротьбу України, якою мала займатися новостворена буржуазно-політична інституція.

Ідея зберегти для історії багатющий документальний матеріал періоду Визвольної боротьби: архіви, документи, колекції української еміграції, її спілок, товариств, організацій, видавництв, мала підтримку найавторитетніших представників тогочасної української еміграції. Адже пам’ятки, про які вони піклувалися, об’єднували усіх у єдину злуку історичного розвитку, виступали об’єктивним гарантом нерозривного зв’язку поколінь — тих, що боролися за ідеали утвердження держави і відстоювали їх, і тих, що мали прийти після них і розкрити у збережених документах правду історії.

Симон Наріжний стає заступником директора, заслуги якого у збереженні й популяризації спадщини Музею, поповненні колекції важко переоцінити. Усю енергію, запал душі, усього себе присвятив цій справі Симон Наріжний, долаючи труднощі. Було зібрано близько 700 тисяч експонатів і створено 25 окремих бібліотек. Музей набув, таким чином, загальнонаціонального значення. До середини 40-х років у музеї налічувалося вже понад мільйон експонатів, вагою понад 50 тонн.

Управа Товариства МВБУ доручає Симону Наріжному написати серію ґрунтовних узагальнюючих публікацій про фонди Музею, і вже наприкінці 1940-го року він підготував перший том «Студії Музею Визвольної Боротьби України».

Слід зазначити, що працівниками Музею випускався бюлетень «Вісті МВБУ», де повідомлялося про його роботу, надходження матеріалів, відкриття нових відділів і т. ін. Так, в січні 1934 року було опубліковано звернення професорів Горбачевського та Сірополка, в якому 22 січня — День соборності українських земель — названо днем Музею Визвольної Боротьби України, «що своїми збірками свідчить про тяжку путь, пройдену українським народом, та кличе до дальшої боротьби за створення незалежної України».

Усі підтримували Музей, ставилися до нього з великою повагою. Митрополит Андрей Шептицький у привітанні писав: «Музею Визвольної Боротьби, всім членам Товариства, а передовсім його голові Іванові Горбачевському, славі нашого народу, пересилаю щирий привіт і святочні желання з молитвами і благословенством».

Але почалася війна. Нові випробування. Музей закривають, директора Антоновича та його сина Марка арештовують. Зусиллями чільних представників української еміграції влітку 1940 року вдалося відновити роботу Музею, гарантуючи лише наукове її спрямування. Найбільшої катастрофи зазнав Музей 14 лютого 1945 року, коли одна із американських бомб упала перед входом у Музей. Будинок, придбаний на кошти української еміграції, було повністю зруйновано. На щастя, фонди залишилися майже неушкодженими. Працівникам Музею вдалося, ризикуючи життям, перенести всі уцілілі матеріали у підвальні приміщення старовинного Клементи нума (Національна і Університетська бібліотека) та Архіву Міністерства внутрішніх справ. Понад сорок тонн матеріалів МВБУ було збережено! На жаль, як зазначає доктор Микола Мушинка, не надовго.

Ще страшніша катастрофа над Музеєм нависла пізніше, коли Прагу зайняла Червона Армія. Майже весь професорсько-викладацький склад Вищих навчальних закладів і Музею виїхав на Захід, бо добре знали, що їх чекає. Симон Наріжний, не маючи змоги вивезти майже 40 тонн матеріалів, твердо вирішив залишитися в Празі і боронити Музей. Титанічною була боротьба вченого, адже органи радянської контррозвідки («Смершу») наклали арешт на матеріали Музею, вважаючи їх військовою контрибуцією. Використовуючи всі можливі способи і канали, Симон Наріжний сам написав три листи Сталіну і таки переконав його, що майно союзника (а ми вже згадували, що МВБУ утримувався на кошти американця Каленика Лисюка), згідно з міжнародним правом, не можна вважати контрибуцією. Сталін дав наказ у Прагу зняти заборону із матеріалів Українського музею.

Як довідуємося зі статті знаного культуролога із Пряшева доктора Миколи Мушинки, «легалізація Українського музею тривала недовго,.. і небезпека вивезення матеріалів МВБУ до Радянського Союзу» не минула.

Вченого намагалися заплутати у фінансово-бюрократичних операціях, залякували, виготовляли різного роду компромат на нього. Але Симон Наріжний вистояв і готував ґрунт для відновлення Музею.

Так тривало до 28 лютого 1948 року, коли владу у Чехословаччині захопили комуністи, а вже в березні нова влада скасувала Товариство та його Український музей як «антидержавні» і «антирадянські» установи. Але і в цей момент Симону Наріжному вдалося ще до ліквідаційної постанови оформити юридичне передання матеріалів Музею Злученому Українсько-Американському Комітетові у Філадельфії. На жаль, цей комітет не скористався можливостями придбати їх дипломатичним шляхом через посередництво легальних міжнародних організацій.

Щоб зберегти фонди МВБУ, Симон Наріжний писав меморандуми, скарги, протести, написав навіть брошуру, що вийшла в Канаді під псевдонімом Іван Бирич про «нечуване й неможливе ні в якій культурній країні державне насилля над українською національною інституцією, яка десятки літ існувала тут (у Празі) вповні легально, користуючись гостинністю для своєї чисто легальної діяльності».

А в квітні шість вантажних машин таємно вивезли рукописи Музею в невідомому напрямку. Про одчайдушні спроби врятувати Музей можна довідатися з останньої монографії Наріжного «Як рятували Музей Визвольної Боротьби України» (Цюріх, 1959 рік). Висновок такий, що втрата Музею є поразкою неосяжного виміру.

Чи сьогодні цікавиться наша держава, як повернути зі всіх усюд музейні матеріали? Адже відомо, що фонди Музею були вивезені службою НКВС і, звісно, не для наукового опрацювання. Використання цих матеріалів більшовиками в першу чергу спрямовувалося проти тисячі невинних людей і навіть колишні друзі і колеги не схвалювали тієї позиції, якої дотримувався Симон Наріжний щодо долі Музею. Дехто стверджував, що в разі неможливості вивезти архіви Музею, його треба було знищити, аби вони не опинилися в руках більшовиків.

І все-таки через півстоліття «небуття» архіви виявилися роззосередженими між відповідними установами та організаціями різних міст чужих держав. Та частина архіву, що була залишена у Празі, склала самостійний фонд під назвою «Український музей у Празі», детально описаний у монографії Миколи Мушинки.

Доля матеріалів, що опинилися у Москві, ще й досі невідома. Частина фонду перебуває у Державному музеї українсько-руської культури у Свиднику (Словаччина).

Відомо, що тричі (у 1945, 1958, 1983 роках) було здійснено передачу документів до Києва.

Технічно опрацьовані в 50-60-х роках матеріали Музею лишались засекреченими і неприступними для фахових дослідників. Та й нині розпорошеність архіву вельми ускладнює пошуки інформації. Поза всяким сумнівом, Музей Визвольної Боротьби України у Празі є гордістю національної культури і належить до її нетлінних скарбів.

А Симон Наріжний як людина без державного громадянства, живучи у Чехословаччині, не підлягав її законам, перебував під опікою міжнародної організації UNRA (був власником «нансенівського» паспорта). Отож чехословацький уряд спромігся лише вислати його із своєї держави.

Він опинився в одному із таборів для «переміщених осіб» (DP) в Австрії зі своєю дружиною і молодшою донькою. Через півроку, пересвідчившись у безуспішності боротьби за МВБУ, Симон Наріжний виїздить на п’ятий континент, де вже жила його старша дочка з сім’єю. Поселився у передмісті Сіднею, заробляючи до відх°АУ на пенсію тяжкою фізичною працею на фанерній фабриці.

Після виходу на пенсію Симон Наріжний десять років доглядав паралізовану дружину. Помер на 85 році життя — 23 липня 1983 року. Поховано його у спільній могилі з дружиною Іриною на українській православній ділянці сіднейського цвинтаря Руквуд На пам’ятнику з білого мармуру чорними літерами викарбувало напис «Блаженні гнані за правду».

Перша частина книги Симона Наріжного «Українська еміграція» була видана 1942 року. Мріяв вчений і про б другу частину, але через об’єктивні обставини завершити цю працю йому не вдалося.

І майже через півстоліття зусиллями українських архівістів вдалося випустити у світ у видавництві імені Олени Теліги другу її частину: «Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої)», 1999 рік.

Книга вийшла за сприяння доктора Костянтина і Аки Перейми, які своєю меценатською діяльністю підтримали не одне видання книг в Україні.

Симон Наріжний в культурному житті емігрантської України посів чи не найвище місце, уособлюючи собою життєпис багатостраждального покоління. Його заслуги перед українською наукою неоціненні. І хоч сьогодні ім’я незаслужено забутого сина України реабілітовано, пам’ятаймо, що віднайдення та повернення в незалежну Україну цілого архіву Музею Визвольної Боротьби України, якому присвятив учений своє життя, буде чи не найкращим пам’ятником вірному синові України — Симону Наріжному.

Література:

  1. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939. — К.: В-во імені Олени Теліги. — 1999. — 272 с.
  2. Пархоменко Ліо. Блаженні гнані за правду. 11 Вісті з України. — 1998. — 12 лютого.
  3. Ґвать І. Знахідка століття на ділянці дослідження української еміграції. // Український світ. — 1998. — Ч. 4-6. — С. 40-41.
  1. Передача прозвучала в ефірі 28 квітня 2002 року. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору