«Наша Парафія»

Володимир Джус1895–1964 — Український промисловець у США. Винахідник нового типу кріплення для використання в авіації, власник фабрики Dzus Fastener Co. Inc., і фабрик в Англії, Франції та Канаді; засновник і президент Українського Інституту Америки.

Хочу розпочати нашу передачу1 з одного цікавого листа. Як кажуть — слідами наших виступів. Пише нам Ольга Василівна Панасюк з міста Шепетівки. Вона просить нас відкрити «ім’я українця, який стояв поруч з академіком Ігорем Васильовичем Курчатовим, — Панасюка Ігоря Семеновича, автора монографії «Первый советский атомный реактор» (Москва, Атомиздат, 1967 р.)». Ім’я Ігоря Семеновича Панасюка вона знайшла у кількох книгах про академіка Курчатова ще в 70-х роках у Одеській науковій бібліотеці. Ольга Василівна надіслала дещо з виписок, які їй вдалося тоді зробити. Ось зокрема: «…B липні 1943 року Курчатов чітко визначив задачу Панасюку: працювати над уран-графітовою системою. Панасюк показав йому свій розрахунок — реакція піде при перерізі захоплення нейтронів ядрами графіту близько 4×10^–27 см². Курчатов згодився, що такий переріз він вважає реальним і додав: «Ігорьок, — так по-батьківськи називав Курчатов Панасюка, — всі сили зараз на цю систему». Зі всього видно, що Ігор Панасюк був непересічним вченим-ядерником, і сьогодні було б добре знати це ім’я не тільки близьким і рідним людям, але й широкому загалові українського люду. Адже вам вдалося це здійснити щодо повернення із забуття таких славних вчених, як Іван Пулюй, Олександр Смакула, Борис Грабовський, Пилип Кулик та багато інших. Ви не лише розказали про них у передачах, але й створили відеофільми про Івана Пулюя та Олександра Смакулу», — пише Ольга Василівна.

Ми дякуємо за цікаву пропозицію, якою плануємо скористатися, і додамо, що 7–9 вересня цього року наукова громадськість відзначала вже 101-у річницю від дня народження великого вченого ХХ-го століття — Олександра Смакули.

Невеличка група вчених з Києва, яку очолив заступник міністра освіти академік НАНУ Ярослав Яцків, взяла участь у цих заходах. Були заслухані наукові доповіді, здійснено презентацію двох томів праць ученого. Гості відвідали ліцей у селі Доброводи, чи не єдиний у сільській місцевості, директором якого є великий ентузіаст своєї справи Любов Іванівна Каплун. (Зазначу, що з 29-ти випускників ліцею цього року до вищих навчальних закладів вступило 24). А ще на цих зібраннях говорилося про потребу завершення праці над створенням відеофільму про Олександра Смакулу. Він так любив українську землю. То ж добре, що Україна гідно вшановує свого великого вченого. Як тут не згадати деякі його думки:

«… Я от уже понад сорок літ скитаюсь на чужині, але своєї Батьківщини не забув і повік не забуду», «Так і лечу думками на Вкраїну далеку…», «Частенько заглядаю до Кобзаря, щоби тугу розігнати…» — так писав Олександр Смакула у 1964 році в листах до рідні у село Доброводи, що на Збаражчині.

І ось у листопаді минулого року нашій групі з шести осіб вдалося завдяки власним зусиллям побувати в Америці. Адже Олександр Смакула майже 40 літ працював у Массачусеттському інституті технологій у Бостоні. Дуже цікавими були зустрічі з науковцями Українського інституту Гарвардського університету, мали ми можливість побувати і в Нью-Йорку. Важко повірити сьогодні, що тих хмарочосів, звідки ми оглядали місто (було це 9.11, а трагедія сталася 11.9) вже немає. Зовсім недалеко від них знаходиться Український інститут Америки. Саме в цьому інституті за сприяння пані Оксани Баб’юк нам (а це були виконавчий директор Фонду Олександра Смакули викладач Тернопільського технічного університету ім. Івана Пулюя Василь Липовецький та викладач Національного медичного університету доцент Наталя Стучинська і я) пощастило мати розмову з віце-президентом цього інституту доктором Ярославом Криштальським. Від нього ми дізналися про ще одного видатного українського винахідника і філантропа, підприємця Володимира Джуса.

Зазначимо, що філантроп — це людина, яка займається благодійною, добродійною та доброчинною справою.

Так от, серед численних дипломатичних і культурних місій різних країн світу, Метрополітен-музею, численних мистецьких галерей, музеїв модерного мистецтва, неподалік Мангеттинських хмарочосів у Нью-Йорку, не можна не звернути увагу на невеличку, як для масштабів столиці світу, але надзвичайної краси та архітектурної вартості будівлю. Доктор Ростислав Сочинський писав, що її дехто називає «перлиною», ба навіть «самоцвітом в унікальній оправі». І коли ти українець, то ти вже не зможеш не переступити поріг цього будинку, завваживши на фасаді невеличку табличку — «Український Інститут Америки». Цей будинок з 1955 року став амбасадою української культури завдяки геніальному українцю Володимирові Джусу. Це його у своїй книжці «Творчий Американець» Роланд Лоренс Берн називає «українським Генрі Фордом»… Ось вам найвищий вияв філантропії. Хіба ж ні?

З «Енциклопедії Українознавства» Володимира Кубійовича (бо лише в ній є інформація про цю непересічну українську людину) дізнаємося ось що: «Джус Володимир (народився 1895 року) український промисловець в США, родом з Галичини, винахідник нового типу прикріплювача «Фестепер», використовуваного в авіації, власник фабрики «Джус Фестепер Ко Інк.», заснованої 1933 у Вест Айслін, і фабрик в Англії, Франції й Канаді; фундатор і президент Українського Інституту Америки (1952)».

Багатий фабрикант, виявляється, був великим благодійником щодо рідної землі. Він заснував інститут, який і досі наводить мости між державами.

Український інститут Америки займає один з найґрандіозніших будинків, що лишився в Нью-Йорк-сіті у «місті минулого століття». Звернене фасадом до Центрального парку на південному сході, на розі 5-тої авеню та 79-тої вулиці, помешкання спроектоване популярним у той час архітектором Джільбертом для бізнесмена та колекціонера Айзека Флетчера. Дім, стиль якого звичайно характеризують як стиль Франсуа Першого, спочатку був невибагливою кондитерською, призначеною для бідноти зі штату Мен, що прибувала до великого міста на працю. Коли його врешті добудували 1899 року, оздобивши розкішними деталями, то він виглядав цілком як замок епохи французького Відродження. Добудовану ще одним успішним бізнесменом Айзеком Брокоу, цю романтичну будівлю у п’ятдесятих роках було зовсім занедбано, її свавільна руйнація звернула увагу на потребу закону про захист найкращих забудов. Після смерті Флетчера будинок купив нафтовий маґнат Гаррі Сінклер, якого у двадцятих роках було викрито як шахрая. У 1930 році Сінклер продав дім останному нащадку генерал-губернатора Північно-Американської колонії Нові Нідерланди Стайвезанду. 1955 року будинок придбав Володимир Джус. Так описується історія споруди у довідниках.

***

Сам меценат Володимир Джус народився 5 січня 1895 року в селі Чернихівцях, неподалік старовинного міста Збаража на Тернопіллі, в селянській родині Ксенії та Івана Джусів. Село Чернихівці розкинулось на пагорбах Дітковецько-Збаразької гряди Подільських Товтр на правому березі річки Гнізна. Унікальна природа Медобор (так ще називають Товтри), що не має аналогів у світі, архітектурні пам’ятки старовинного Збаража, українські народні звичаї мали неабиякий вплив на формування світосприйняття юнака, заклали в його серці на все життя любов до рідного краю.

Батько був заможним селянином, мав 20 моргів поля, мріяв, що син стане добрим хліборобом, і він залишить йому у спадщину своє господарство. Але син хотів учитися і семилітнім вступає до початкової школи, вчиться по суботах та неділях, має вроджений талант до творчої праці. Переконує батька, щоб дозволив йому стати учнем місцевого столяра. Захоплювався усім, що стосувалося техніки, — машинами, знаряддям, навіть сам почав виготовляти рушниці… Умілі руки прагнули робити все.

Але в Європі настають тяжкі часи. Наближається Перша світова війна. Багато українців емігрує до Америки, шукає кращої долі. Розповіді про «обіцяний край меду й молока» доходять і до родини Джусів. Виїздить до Америки з чоловіком і сестра Володимира… Йде масовий виїзд людей на заробітки до США та Канади…

Це була найпотужніша еміграція українців на американський континент.

Хоча батько не згоджувався відпускати хлопця, Володимир все-таки виїздить спочатку до Канади на кілька місяців, щоб потім отримати дозвіл на виїзд до Америки. Починається тяжка праця, боротьба за життя. Працює по 12 годин на добу на різних важких роботах. Водночас ґрунтовно вивчає англійську мову та механіку на вечірних курсах ремісничої школи. Це дало йому можливість по закінченню курсів знайти більш високооплачувану роботу в місті Орендж у штаті Нью-Джерсі. Побіжно закінчує ще курси креслярства, електро-та автомеханіки.

У 1917 році Володимир одружується з Євою Скалецькою, своєю шкільною товаришкою. Жили тоді в Нью-Йорку, де і народився в них син Теодор. Але дружина захворіла на туберкульоз легенів, сам Володимир, працюючи в гаражі, пошкодив око. Треба було їхати до Монреалю на лікування. По дорозі автомобіль Червоного Хреста перевернувся і Володимир додатково травмувався. Коли повернувся з лікарні, з дружиною було погано, і невдовзі вона помирає…

Але з плином часу, бачачи, що сину потрібна материнська опіка, наперекір своїм давнім настановам, у 1927 році Володимир одружується з Анною Резнік, у якої було власних двоє дітей. Жила родина дуже сутужно.

То було тяжке становлення українців у той нелегкий час їхнього поневіряння по чужих краях. Не минула, як ми бачимо, ця доля й героя нашої передачі. Але попри все Володимир Джус став винахідником і зробив свої геніальні винаходи.

Ще у 1922 році йому вдалось запатентувати один з перших своїх винаходів, який спрощував працю на токарному верстаті. Він частково запатентував винахід на вітряк, що охолоджує радіатор автомобіля, мав й інші винаходи. Але через незнання американських законів з патентування багато його винаходів, які могли принести йому великі дивіденди, а то й багатство, залишились творами його улюбленого заняття, яке він трактував як відпочинок після праці.

Новий етап у винахідницькій діяльності Володимира Джуса пов’язаний з його працею на Американській фабриці літаків і моторів у Фірмінгдейлі, штат Нью-Йорк. Авіаційна індустрія захопила Володимира. Працюючи там, він вніс багато пропозицій і зробив чимало винаходів, що стосувались механічної частини літаків та обладнання.

Працюючи безпосередньо на летовищі чи в ангарі, Джус мав можливість спостерігати за польотами літаків, знайомитись з їх конструкцією. Особливу зацікавленість у нього викликав той факт, що під час приземлення літаків «можна було чути дивне деренчання і тріскотіння». Володимир Джус помітив, що кріплення капотів, які прикривали мотор, не були досконалими і «тому літак здригався, сідаючи на землю, і дзеленчав, ніби десятки металевих баньок вдарялися одна об одну». Для кріплення капотів використовувались дротяні прищіпки, шматки дроту, планки або смужки металу, але ні один з цих закріплювачів не забезпечував відповідної надійності. Це призводило до аварій, а літаки часто через це виходили з ладу.

Маючи вже певний досвід, Джус вирішив спроектувати такий механічний замок, який відповідав би трьом головним вимогам: міцності, надійності і простоті. Кожну вільну хвилину Володимир проводив у сво’ій власній майстерні. Незабаром перші зразки закріплювача були готові. Це була компактна за формою, недорога у виготовленні «шрубка», яка при монтажі вимагала лише 1/4 обороту. Перевагою цієї «шрубки» над іншими закріплювачами була її властивість самозамикатись. Це забезпечувала заглибина у кулачковім диску, в яку заскакувала дротяна пружина і щільно замикала цей механізм. Джус передав взірці своїх закріплювачів для експериментального літака, збудованого на фабриці, де він працював. Після успішного випробування вони були прийшлі до виробництва. Дирекція фабрики наполегливо пропонувала Джусу запатентувати цей винахід від її імені, пропонуючи йому невелику винагороду. Але через минулий сумний досвід своєї винахідницької діяльності він не погоджується на цю пропозицію й вирішує придбати власний патент, за що його звільняють з фабрики.

Це був 1932 рік — пік великої депресії. Без матеріальних засобів, без потрібних верстатів, без стороньої допомоги мрія про випуск своєї продукції, здавалось, була нездійсненною. Але наполегливість і працелюбність Володимира не знали меж і доля йому усміхнулась. На фабриці літаків бракувало кваліфікованих працівників і Джуса знову прийняли на роботу без будь-яких умов. Працював він натхненно, заощаджуючи кожен долар, щоб придбати устаткування для побудови власної фабрики. І цей час настав. Він придбав старий токарський верстат й інше вживане устаткування. Так постала на Говлей-авеню у Вест-Айсіпі «Фабрика закріплювачів» Джуса. Перше замовлення він виконав для Амфібіен Ейкрафт Компані, виготовивши 16 закріплювачів на загальну суму 4 долари. Почали надходити інші замовлення, їх обсяги росли з кожним днем. Разом з батьком почав працювати і його син Теодор. Нові замовлення принесли й нові проблеми — потрібне було нове обладнання, обігові кошти. Але завдяки допомозі родини, друзів і навіть чужих людей, які вірили в його талант та майбутній успіх, Джусу вдавалось долати усі ці труднощі. Свій винахід він запатентував у США, Франції, Англії й інших країнах.

Його успішний бізнес привернув увагу багатьох поважних підприємців, які зверталися до нього з різними пропозиціями про спільне виробництво, чи то взагалі хотіли викупити його підприємство за добрі гроші. Але від усіх цих пропозицій Джус відмовився. У 1936 році його фабрика нараховувала 16 механіків, трьох службовців і була зареєстрована як корпорація. Для полагодження різних юридичних справ він найняв адвоката Френціса Клярка, який став його приятелем і скарбником фірми. У 1937 році фабрика переїхала у нове приміщення, а в Англії було відкрито представництво з продажу закріплювачів з річним оборотом в 100 тисяч доларів. Вже через два роки ця сума зросла до півмільйона.

Під час другої Світової війни фабрика Джуса мала величезні замовлення з Англії, США для авіаційної промисловості і працювала безперервно на повну силу. Були засновані її філії в місті Глендейлі в Каліфорнії (будівництво літаків було сконцентровано здебільшого на західному побережжі) та Франції.

Стратегічні матеріали під час війни розподіляла спеціальна комісія уряду США. Фабрика Володимира Джуса забезпечувала авіаційну промисловість і за законом мала пріоритет в одержанні цих матеріалів. Але через бюрократичний недогляд йому в цьому було відмовлено. Ще більшого удару Джус зазнав 25 квітня 1942 року, коли головний прокурор Турман Арнольд, показуючи Джусів закріплювач членам сенатської комісії, заявив, що «ця маленька шрупка гальмує виробництво продукції усієї авіаційної промисловості». Він мав на увазі те, що Джус, використовуючи закон про охорону патентів, сам не може продукувати необхідної кількості закріплювачів і не хоче давати дозволу на їх виготовлення більшим фабрикам. Фактично це було звинуваченням його у саботажі. Джус був викликаний на Сенатську Комісію і впродовж чотирьох годин, разом із своїм адвокатом Даньольом Кейном на основі письмових свідчень довів, що він дозволив багатьом авіаційним корпораціям продукувати його закріплювач. Комісія відкинула всі звинувачення прокурора і звільнила Джуса від відповідальності. Цей випадок мав і неабияку користь для Джуса — після цього він без перешкод зміг отримувати всі необхідні для виробництва матеріали.

1 вже в 1943 році фабрика працювала цілодобово, мала понад 500 робітників і випускала в місяць 15 мільйонів закріплювачів. Першим помічником був його син Теодор, який відігравав важливу роль в управлінні фабрикою.

По закінченні війни виробництво літаків зменшилось, що в свою чергу призвело до зменшення замовлень на Джусів закріплювач. Щоб не скорочувати обсяги виробництва і не звільняти робітників, потрібно було шукати нові ділянки збуту і запроваджувати виготовлення нової продукції.

Це змусило Володимира Джуса знову повернувся до своєї улюбленої справи — став за креслярську дошку. В результаті цього з’явились нові види закріплювачів, які використовувались в автомобілебудуванні, кораблебудуванні, залізничному транспорті. Замовлення знову швидко почали зростати. Новим напрямком Джусового виробництва стали розроблені ним закріплювачі, які використовувались в медичній практиці, — застосовувались при направленні зламаних кісток. Про це навіть були опубліковані статті в журналі Американської Медичної Асоціації, де хвалили винахідника за його внесок у нову ділянку медичної хірургії.

Сьогодні добре відомо, що перед війною, та й після війни, українці, котрі виїхали за кордон, не мали можливості спілкуватися зі своїми родичами, що залишилися в Україні. Адже добре відомо, чим це могло обернутися для них. Графа про закордонних родичів переслідувала кожного радянського громадянина аж до недавнього часу. Незважаючи на «залізну завісу», що існувала тоді, Джус мав відомості про своїх родичів. Після війни він довідався, що його матір, братову дружину і дочку нова «совітська» влада відправила у сибірські табори, через те, що брат вступив в ряди УПА і там загинув. Володимир почав клопотатися, щоб ув’язнених звільнили, але це не мало успіху. Лише через 5 років його матір звільнили, та вже через два місяці вона померла.

Володимир Джус, маючи достатні матеріальні заощадження, хотів щось зробити для українства, української громади. Так в нього визріла думка створити інституцію, яка б допомогла українцям на чужині зберегти мову, культуру, національні традиції. Він почав активно діяти. І 3 травня 1948 року постав заснований і фінансований Володимиром Джусом Український Інститут Америки. Основні завдання інституту були викладені у його статуті: » — збереження для наступних поколінь усіх проявів української культури у формі творів митецтва, красного письменства, музики, танку, народного виробництва тощо; — допомога у формі стипендій та позичок на студії молодим українцям для здобуття вищої освіти: — допомога українським емігрантам влаштуватись у новій батьківщині і достосуватись до умов американського життя». Це кілька цитат зі статуту. Мета, як бачимо, благородна. Життя підтвердило, що багато наших краян підтримали цю ідею меценатства, започатковану Джусом. А у 1953 році Володимир Джус закупив за 25000 доларів будинок на Вест-Айсліп на Лонг-Айленді для приміщення інституту. У 1954 році департамент фінансів США звільнив інститут від сплати податків.

Але це приміщення знаходилось далеко від центральної частини Нью-Йорку, тому 1 серпня 1955 року Володимир Джус купив за суму 225000 доларів знаменитий дім Флетчера-Сінклера, про який ми розповіли на початку передачі, і подарував його інститутові. У вересні 1955 року інститут переніс свої приміщення до нового будинку, в якому він знаходиться дотепер, виконуючи місію осередка української культури і науки в Америці.

Вже близько 40 років, як немає Володимира Джуса (помер він 19 червня 1964 року), — українського Генрі Форда, але його винаходи, його жертовність гідні подиву всього людства. Його корпорацією нині керує внук Теодор, який, як і його дід, любить безмежно свою, ще не бачену ним, Україну.

Володимирові Джусу не поталанило скінчити великі університети, мати вчені звання, почесні нагороди. Але завдяки своїй натхненній праці й великій українській душі йому вдалося не загубити даний Богом талант, вписавши його навіки в інтелектуальну скарбницю українського народу.

В книзі «Творчий Американець» Рональд Лоренс Берн пише: «Це була людина скромна і беззастережно чесна. Його життя — безперервна боротьба, змагання до, здавалося б, недосяжної мети, підсилюване пристрасною вірою у перемогу. Його життєпис, це — наче уосіблення великої американської мрії — перемоги самітньої людини над найтяжчими життєвими обставинами, де вона осягає ціль інтелектом, тяжкою працею і незмінною вірою у слушність своїх ідеалів».

Пошануймо і ми пам’ять про нього, нашого співвітчизника, талановитого винахідника і філантропа Володимира Джуса. І нехай порадіє його душа, що завше линула до рідної України.

Література:

1. Липовецький В., Шендеровський В. Український Генрі Форд. // Урядовий кур“єр. — 2001. — № 208. — С. 11.

1. Передача прозвучала в ефірі 14 жовтня 2001 року. [↩]