«Наша Парафія»

Піднімає джміль фіранку,
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки: —
У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.

Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом —
п’є гарячий чай із медом.

Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам привіт передаю.

Сю ніч зорі чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»

Сю ніч квітка питала квітку:
— Що це робиться,поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже — восени!

Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.

Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

Де ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь!
Осінь, ось вона, ось!

Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.

Сидить пряля та й пряде —
сніг іде-іде-іде —
нитка рветься де-не-де, —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна —
на хустину и укривало —
мало-мало-мало-мало —
сніг іде-іде-іде —
а вона пряде й пряде…

Баба віхола, сива Віхола…
Баба віхола, сива Віхола  
на метільній мітлі приїхала.  

В двері постукала, селом вешталась:  
— Люди  добрії, дайте решето!  
Ой, просію ж я біле борошно,  
бо в полях іще дуже порожньо.  

Сині  пальчики — мерзне  житечко.  
Нема  решета, дайте ситечко.  

Полем їхала, в землю дихала  
баба Віхола, сива Віхола…

Синиці голодом намлілись —
така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, —
так батьківщини ж там нема.

Вночі за вовчими ярами
зайці давали телеграми.
І прочитала так сосна:
«Чекайте квітами Весна».

Зелені дзьобики бруньок
Ворони каркали у кронах.
Світило сонце з висоти.
Бруньки мовчали при воронах
що завтра хочуть розцвісти.

Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала:
— Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки,
подарую їм сережки.-

У садочку-зеленочку  
ходить вишня у віночку.  
Хтось їй грає на дуду,  
подивлюся я піду.  

Баба каже: — Не ходи!  
Темні поночі сади.  
Там, де вітер шарудить,  
бузиновий цар сидить.  
Брови в нього волохаті,  
сиві косми пелехаті.  
Очі різні, брови грізні,  
кігті в нього як залізні,  
руки в нього хапуни —  
так і схопить з бузини!  

Я кажу їй: — Бабо, ні!  
Очі в нього не страшні.  
На пеньочку, як на троні,  
він сидить собі в короні.  
Грає в дудку-джоломію,  
я заграв би, та не вмію.  
А навколо ходять в танці  
квіти — всі його підданці.  
Є оркестри духові,  
равлик-павлик у траві.  
Є у нього для настрашки  
славне воїнство — мурашки.  
Три царівни бузинові  
мають кожна по обнові.  
Невсипущі павуки  
тчуть серпанки і шовки.  
На царевій опанчі  
зорі світяться вночі.  
Він сидить у бузині,  
усміхається мені!  

Під маленькими яличками
У смарагдовій траві
Літо виросло суничками —
То по одній, то по дві.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамі і собі!

Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив’яний,
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях…
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.

Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе… везе-везе…
І так, і сяк, і вгору, і в долину! —
Така важка, ніяк не доповзе.
Прийшла на поміч різна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три дні, три ночі царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.

Гроза  проходила  десь  поруч.  Було  то  блискавка,  то  грім.
Дорога  йшла  кудись  на  Овруч  в  лісах  і  травах  до  колін.

Латаття  ніжилось  в  озерах,  хитали  ряску  карасі.
Черкнула  блискавка  по  зелах,  аж  полягали  вони  всі.

Над  світом  білим,  світом  білим  хтось  всі  спіралі  перегрів.
А  хмари  бігли,  хмари  бігли  і  спотикалися  об  грім.

Гроза  погримувала  грізно,  були  ми  з  нею  тет-а-тет.
Тремтіла  річечка  рогізна,  човни  ховала  в  очерет.

Спинюся я і довго буду слухать,
як бродить  серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом — по гарячому сліду…

Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так — пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву —
Дюймовочка в листочку капустяному, —
я у життя із вічності пливу.

Ті журавлі, і їх прощальні сурми… 
Тих відлітань сюїта голуба…  
Натягне дощ свої осінні струни,  
торкне ті струни пальчиком верба.  
Сумна арфістко — рученьки вербові! — 
по самі плечі вкутана в туман.  
Зіграй мені мелодію любові,  
ту, без котрої холодно словам.  
Зіграй мені осінній плач калини.  
Зіграй усе, що я тебе прошу.  
Я не скрипковий ключ, а журавлиний  
тобі над полем в небі напишу.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.

Чатує вітер на останнє листя  
старого дуба, що своїм корінням  
тримає схили урвища…
А знизу,  
по глинищах,  
по збляклих травах  
вповзає дим циганського багаття  
і чутно — перегукуються люди  
за сірою гіркою пеленою.  

Строката хустка — жовте і багряне —  
з плечей лісів упала їм під ноги.  
І вся природа схожа на циганку — 
вродливу,  
темнооку,  
напівголу,  
в червоному намисті з горобини,  
з горіховими бубнами в руках…