«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінка

Вибрані вірші

Ліна Костенко
Польові дзвіночки
Піднімає джміль фіранку,
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки: —
У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.
Соловейко застудився
Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом —
п’є гарячий чай із медом.
Великі хмари холодом нагусли
Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам привіт передаю.
Здивовані квіти
Сю ніч зорі чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»

Сю ніч квітка питала квітку:
— Що це робиться,поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже — восени!
Вже брами літа замикає осінь…
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.

Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

Де ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь!
Осінь, ось вона, ось!

Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.
Пряля
Сидить пряля та й пряде —
сніг іде-іде-іде —
нитка рветься де-не-де, —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна —
на хустину и укривало —
мало-мало-мало-мало —
сніг іде-іде-іде —
а вона пряде й пряде…
Баба віхола
Баба віхола, сива Віхола…
Баба віхола, сива Віхола  
на метільній мітлі приїхала.  

В двері постукала, селом вешталась:  
— Люди  добрії, дайте решето!  
Ой, просію ж я біле борошно,  
бо в полях іще дуже порожньо.  

Сині  пальчики — мерзне  житечко.  
Нема  решета, дайте ситечко.  

Полем їхала, в землю дихала  
баба Віхола, сива Віхола…
Синички на снігу
Синиці голодом намлілись —
така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, —
так батьківщини ж там нема.
Телеграма-блискавка
Вночі за вовчими ярами
зайці давали телеграми.
І прочитала так сосна:
«Чекайте квітами Весна».

Зелені дзьобики бруньок
Ворони каркали у кронах.
Світило сонце з висоти.
Бруньки мовчали при воронах
що завтра хочуть розцвісти.
Вербові сережки
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала:
— Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки,
подарую їм сережки.-
Бузиновий цар
У садочку-зеленочку  
ходить вишня у віночку.  
Хтось їй грає на дуду,  
подивлюся я піду.  

Баба каже: — Не ходи!  
Темні поночі сади.  
Там, де вітер шарудить,  
бузиновий цар сидить.  
Брови в нього волохаті,  
сиві косми пелехаті.  
Очі різні, брови грізні,  
кігті в нього як залізні,  
руки в нього хапуни —  
так і схопить з бузини!  

Я кажу їй: — Бабо, ні!  
Очі в нього не страшні.  
На пеньочку, як на троні,  
він сидить собі в короні.  
Грає в дудку-джоломію,  
я заграв би, та не вмію.  
А навколо ходять в танці  
квіти — всі його підданці.  
Є оркестри духові,  
равлик-павлик у траві.  
Є у нього для настрашки  
славне воїнство — мурашки.  
Три царівни бузинові  
мають кожна по обнові.  
Невсипущі павуки  
тчуть серпанки і шовки.  
На царевій опанчі  
зорі світяться вночі.  
Він сидить у бузині,  
усміхається мені!  
Під маленькими яличками
Під маленькими яличками
У смарагдовій траві
Літо виросло суничками —
То по одній, то по дві.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамі і собі!
Дощ полив, і день такий полив’яний
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив’яний,
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях…
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.
Мурашки думають про зиму
Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе… везе-везе…
І так, і сяк, і вгору, і в долину! —
Така важка, ніяк не доповзе.
Прийшла на поміч різна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три дні, три ночі царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.
Гроза проходила десь поруч…
Гроза  проходила  десь  поруч.  Було  то  блискавка,  то  грім.
Дорога  йшла  кудись  на  Овруч  в  лісах  і  травах  до  колін.

Латаття  ніжилось  в  озерах,  хитали  ряску  карасі.
Черкнула  блискавка  по  зелах,  аж  полягали  вони  всі.

Над  світом  білим,  світом  білим  хтось  всі  спіралі  перегрів.
А  хмари  бігли,  хмари  бігли  і  спотикалися  об  грім.

Гроза  погримувала  грізно,  були  ми  з  нею  тет-а-тет.
Тремтіла  річечка  рогізна,  човни  ховала  в  очерет.
Спинюся я і довго буду слухать…
Спинюся я і довго буду слухать,
як бродить  серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом — по гарячому сліду…
Стоїть у ружах золота колиска…
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так — пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
Стоять жоржини мокрі-мокрі…
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву —
Дюймовочка в листочку капустяному, —
я у життя із вічності пливу.
Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Ті журавлі, і їх прощальні сурми… 
Тих відлітань сюїта голуба…  
Натягне дощ свої осінні струни,  
торкне ті струни пальчиком верба.  
Сумна арфістко — рученьки вербові! — 
по самі плечі вкутана в туман.  
Зіграй мені мелодію любові,  
ту, без котрої холодно словам.  
Зіграй мені осінній плач калини.  
Зіграй усе, що я тебе прошу.  
Я не скрипковий ключ, а журавлиний  
тобі над полем в небі напишу.
Цей ліс живий. У нього добрі очі…
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Чатує вітер на останнє листя…
Чатує вітер на останнє листя  
старого дуба, що своїм корінням  
тримає схили урвища…
А знизу,  
по глинищах,  
по збляклих травах  
вповзає дим циганського багаття  
і чутно — перегукуються люди  
за сірою гіркою пеленою.  

Строката хустка — жовте і багряне —  
з плечей лісів упала їм під ноги.  
І вся природа схожа на циганку — 
вродливу,  
темнооку,  
напівголу,  
в червоному намисті з горобини,  
з горіховими бубнами в руках…
1 відгук
to «Вибрані вірші»
  1. тетяна сказав:

    Дякую, Дуже дякую, ми зачитались з моїми дітлахами.


Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору