Чесність
Списав задачу
Павлик прийшов до школи дуже стурбований. Дома він довго сидів над задачею й не міг розв’язати її. Тепер він прийшов до школи, щоб у когось списати задачу. Бо працювати сам Павлик не любив.
Прийшла Зіна. Вона добре вміла розв’язувати задачі. Павлик запитав у неї:
— Зіно, на скільки питань задача?
— На три, — відповіла Зіна.
— А хіба ти не розв’язав?
— Не вийшла… Дай, Зіно, списати…
— Ой Павлику, чому ж ти сам не хочеш працювати? — незадоволено запитала Зіна, але зошит все-таки дала.
Павлик почав списувати. Списав одну дію, другу, перейшов до третьої.
У третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, Зіна написала 32.
У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка. Учителька зібрала зошити для перевірки. Наступного дня вона принесла зошити.
— У Павлика — п’ять, — сказала вчителька. — Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, — чотири. Помилку допустила…
Зіна зблідла. Вона глянула на Павлика.
Павлик почервонів і схилив голову над партою.
Мій гриб, мій!
Дідусь із онуком пішли в ліс по гриби. Дід — грибник досвідчений, знає лісові секрети.
Ходить він добре, а от нахиляється обережно — спина може не розігнутися, якщо різко нахилитися.
Онук же проворний. Помітить, куди дідусь прямує, — і тут як тут. Доки дідусь поклін грибку зробить, онук уже гукає з-за куща:
— Мій гриб! Я знайшов!
Промовчить дідусь і знову рушає на пошук. Тільки побачить здобич, онук знову:
— Мій гриб!
Так і повернулися додому. Онучок показує мамі повний козубець. Та радіє, який у неї грибник чудовий. А дідусь із порожнім кошиком зітхає:
— Так… Роки… Постарів я, постарів…
Але, можливо, справа зовсім не в роках, та й не в грибах? І що краще — порожній кошик чи порожня душа?
Закон успіху
Двоє молодих людей, Людвіг і Генріх, принесли якось свої товари на ринок і красиво розклали їх на прилавках. Людвіг продавав плоди зі свого невеликого саду, що він сам обробляв, а Генріх — раків, яких наловив у ріці. Справа йшла добре в обох продавців, і їхні гаманці наповнялися грошима. Припаси їхні були вже розпродані, тільки в Людвіга залишалася остання диня, а в Генріха кілька раків. До них підійшов один пан.
— Яка прекрасна диня! — сказав він Людвігу. — Скільки ви хочете за неї?
— Це єдина, пане, що в мене залишилася, — відповідав Людвіг. — Але, можливо, вона зовсім не така гарна, як здається. Бачите цю пляму? Вона показує, що диня вже переспіла, а можливо, і зовсім зіпсована всередині.
— Це правда, — сказав пан, — і я думаю, краще мені не брати її зовсім. Але, — додав він, дивлячись уважно в обличчя юнака, — хіба не шкодить вашій торгівлі те, що ви так відверто вказуєте на недоліки свого товару?
— Пане, я не хочу нікого обманювати, — скромно відповідав Людвіг.
— Ви маєте рацію, мій друже, торгуйте завжди так, і Бог благословить вас. До побачення!
Незнайомий пан звернувся до Генріха і запитав:
— Ваші раки свіжі?
— Так, пане, я їх наловив сьогодні вранці.
Пан купив раків і пішов.
— Людвігу, — зауважив тоді Генріх своєму товаришеві, — ти вчинив нерозумно; навіщо ти сказав, що твоя диня нехороша? Тепер ти понесеш її додому або кинеш на ринку. Я поступив розумніше; адже раків я наловив ще вчора, вони зовсім не свіжі, а от продав їх.
— Не хочу заради кількох монет, і навіть за великі гроші, обманювати людей, — відповідав Людвіг. — І, крім того, я нічого не втратив, а придбав собі покупця, повір мені.
Наступного дня пан той дійсно прийшов і купив у Людвіга фрукти й овочі, і купував у нього протягом кількох місяців, а в Генріха нічого не брав.
Одного разу цей пан запитав Людвіга, що він думає про майбутнє, ким би він хотів бути? Юнак відповідав, що йому дуже хотілося б займатися торгівлею і стати купцем. Панові саме потрібна була чесна молода людина для послуг у магазині, і він узяв Людвіга до себе. Юний Людвіг здобував усе більшу і більшу довіру свого хазяїна, так що через кілька років він став його компаньйоном.
Бідний тесля
Жив багатий чоловік, який бажав творити добро. Одного разу він запросив до себе дуже бідного теслю, який жив у жахливих умовах, і доручив йому збудувати гарний дім.
— Я хотів би, щоб він був бездоганним. Використовуй для роботи якнайкращі матеріали, запроси до роботи найвідоміших майстрів, не заощаджуй ні на чому.
Він також сказав, що від’їжджає в далеку подорож і сподівається, що, коли повернеться, дім уже буде готовий.
Тесля, побачивши, що має змогу добре заробити, на всьому економив: купляв погані будівельні матеріали, наймав за низьку плату невмілих робітників, усякі недоробки замальовував фарбою, — одним словом, хитрував як тільки і де тільки міг.
Коли ж повернувся з подорожі багатий замовник, то тесля, віддаючи йому ключі від дому, сказав:
— Я робив так, як ти казав, і побудував дім, який ти собі бажав.
— Я дуже радий, — відповів багач і, повертаючи ключі теслі, продовжив: — Вони тепер твої. Я наказав збудувати цей дім для тебе, бо бачив, як ти бідуєш зі своєю сім’єю. То мій подарунок.
У наступні роки тесля жалкував, що так себе ошукав. Він змушений був постійно робити ремонт. «Коли б я знав, — думав тесля, — що будую дім для себе, то зробив би це якісно».
Вино для бенкету
Одного разу король запросив на бенкет своїх підданих і попросив кожного з них принести з собою пляшку вина, додавши, що всі принесені вина будуть злиті в одну спільну бочку.
Коли зібралися всі гості, король наказав слугам внести бочку, в яку вони зливали з пляшок принесене вино. Слуги наповнили келихи, а в них виявилася вода, бо кожний із гостей, ідучи на банкет, думав: «Принесу пляшку води замість вина. Ніхто цього не помітить, а одна пляшка води вина не зіпсує».
Мудрий правитель
Один східний правитель захотів мати вірного і правдивого придворного. Він вирішив досягти бажаного в такий спосіб.
Якось увечері правитель звелів покликати до себе п’ятьох своїх підданих, що славилися серед жителів столиці своєю мудрістю. На пальцях його рук сяяло п’ять дуже великих діамантів. Правитель сказав їм:
— Я хочу почути від вас правду. Бачите ці чудові діаманти? Вони будуть нагородою за вашу правдивість. Скажіть: що ви думаєте про мою владу і про мою славу?
Четверо з покликаних поспішно стали відповідати на його питання. Захоплені красотою і величиною прекрасних каменів, вони взялися лестити своєму правителю та вихваляти один перед одним його велич і славу. Вони ставили його вище всіх героїв історії; з натхненням прославляли його таланти і чесноти, поки, нарешті, не знаючи, що ще сказати, почали порівнювати його з великим Богом на небі.
Тоді цар зняв чотири діаманти зі своїх пальців і віддав чотирьом підлесникам. Потім, звертаючись до п’ятого, він сказав:
— Чому ти мовчиш? Говори, що ти думаєш про мою владу і про мою славу, я тобі наказую!
— Я думаю, — відповідав той, — що влада дана тобі Богом для того, щоб ти робив своїх підданих щасливими, і що колись Бог зажадає від тебе суворого звіту. Я думаю, що слава твоя помилкова і небезпечна, якщо ти хочеш тільки величатися і придушувати своїх ворогів, а не намагатися виконувати сумлінно свої обов’язки.
— Я не дам тобі п’ятого каменя, — сказав цар. — Але дарую тобі мою довіру і любов. Залишайся завжди при мені; я знайшов друга, якого шукав.
Наступного дня четверо підлесників прийшли в палац прикро вражені і заявили царю, що він був обманутий тим ювеліром, який продав йому діаманти, оскільки вони виявилися фальшивими. Але цар посміхнувся і сказав:
— Тільки не думайте, що я цього не знав. Ваші вихваляння були фальшиві, за це ви одержали й діаманти фальшиві. Я заплатив вам тією ж монетою. Отож, у вас немає ніякої підстави скаржитися.
Золотий перстень
У нашому будинку прибирала стара циганка Ліна. Мама давала їй за роботу певну суму грошей і годувала її.
Якось після прибирання мама стала шукати свій золотий перстень, та не знайшла. Ми перерили всі речі — персня ніде не було!
Підозра впала на циганку Ліну. Так не хотілося нам думати, що вона злодійка, тому що вона була добра, беззахисна, — але ж на кого ще думати? Окрім неї, сторонніх у будинку в той день не було…
А в кінці тижня мама стала міняти постільну білизну, зняла з подушки наволочку, — а з наволочки перстень на підлогу і викотився.
Як ми всі зраділи! І, можливо, не стільки персню, скільки тому, що наша Ліна виявилася невинною.
І ще всім нам було дуже соромно, що ми думали погано про бідну і віддану нам циганку Ліну.
Ваш кілограм
Якось одна сільська жінка пішла на базар. Вона хотіла продати масло і купити рис.
Незабаром жінка знайшла продавця рису, і вони швидко сторгувалися. Але через годину страшенно обурена селянка знову прийшла до торговця рисом:
— Гей, ви, послухайте! Ваш кілограм рису важив на сто грамів менше.
— Хіба? — здивувався торговець. — Я відважив рис, взявши за кілограм масло, яке ви мені принесли!
Золота медаль
На Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі у фіналі змагань з фехтування мірялися силою італієць та француз Гаудін. Це був двобій за золоту медаль. Обидва чоловіки фехтували несамовито, і глядачі аж затамували подих.
Француз був у дуже скрутному становищі, оскільки італієць мав довші руки. Та Гаудін вирівнював становище шаленістю атак, напад та оборона мінялися з блискавичною швидкістю.
— Перерва! — раптово вирішили судді.
Одному з них здалося, що італієць торкнувся суперника першим. Стогін прокотився трибунами: якщо француз пропустив укол, то золота медаль для нього втрачена.
Нарешті судді дійшли до спільної думки і оголосили нічию.
Глядачі полегшено зітхнули.
Однак француз зірвав маску. Він стрімко простягнув рапіру перед собою, ступив один крок до суддів і проголосив:
— Я — переможений!
Рішення суддів було на його стороні, але спортсмен цього не прийняв. Правда була для нього ціннішою, ніж золота медаль, здобута хитрістю.
Царський додаток
Проїжджаючи в 1824 році через Катеринославську губернію, імператор Олександр І зупинився на одній станції випити чаю. Поки ставили самовар, цар розмовляв зі станційним наглядачем і, побачивши у нього на столі книгу Нового Заповіту, запитав:
— А ти часто заглядаєш у цю книгу?
— Постійно читаю, Ваша Величносте.
— Добре. Читай, читай, — зауважив імператор. — Будеш шукати блага для душі — знайдеш і земне щастя. А яке Євангеліє ти читаєш зараз?
— Євангеліє святого Матвія, Ваша Величносте.
Цар дав якесь доручення наглядачеві і за час його відсутності, швидко відкривши книгу на Євангелії від Матвія, поклав туди гроші.
Пройшов деякий час. Цар, повертаючись назад тією ж дорогою, впізнав станцію і наказав зупинитися.
— Ти відкривав без мене своє Євангеліє? — запитав цар наглядача, привітавшись.
— Аякже, Ваша Величносте, щодня читаю.
— І багато прочитав?
— До святого Луки дійшов.
— Подивимося. Дай мені книгу.
Цар відкрив її і знайшов гроші на тому ж місці, де й поклав.
— Брехня — великий гріх! — сказав він, вийняв папірці і, вказавши наглядачеві на прикриту ними сторінку, додав: — Читай!
Наглядач, хвилюючись, прочитав:
— Шукайте ж перш за все Царства Божого, а все інше додасться вам.
— Ти не шукав Царства Божого, — зауважив дар, — а тому не гідний царського додатку.
З цими словами він вийшов, віддав гроші бідним і поїхав.
Неприємна історія
Ясний весняний день уже не радував своїм світлом. Микитка ще трохи посидів на лаві в парку, закрив книжку і повільно пішов уздовж алеї. Ще якихось п’ятнадцять хвилин тому в нього був чудовий настрій, але тепер він ішов і… І вам не передати, як йому зараз було неприємно. Коли Микитка підійшов до свого будинку, він зустрів Настусю.
— Добридень, Микитко! — зраділа дівчинка.
— Добридень, — ніби підбадьорившись, відповів Микитка, щоб приховати свій зіпсований настрій.
— Дивись! — і Настуся простягнула Микитці книгу з чудовими фотографіями й ілюстраціями. — «Життя тварин», — прочитала вона назву книги. — Які вони цікаві, кумедні, а інші такі гарні! Мені цю книжку тато з мамою подарували…
— Так, гарна книжка, — зітхнувши сказав Микитка. — Знаєш, я потім подивлюся. Мені треба додому.
Батьків удома ще не було. Микитка хотів сісти за уроки, але нічого не вийшло. Він відчув утому і приліг на ліжко. Через кілька хвилин хлопчик заснув.
Що сталося? А трапилася неприємна історія.
У будинку, де жив Микитка, мешкала також жінка похилого віку — Ольга Василівна. Вона захворіла і тому попросила Микитку, щоб він відніс на пошту бандероль з подарунком для внучки: книжку й невелику коробку цукерок. Крім того, Ольга Василівна вклала в бандероль лист.
Поштамт був недалеко, а у відділенні, де приймали посилки, працювала знайома Ольги Василівни, тому хлопчикові неважко було виконати прохання. Коли Микитка ніс бандероль, йому дуже захотілося подивитися малюнки в книжці. «Я тільки на хвилинку», — подумав Микитка.
Він присів на лавці, розгорнув папір, у який була загорнута книга, і почав розглядати. Малюнки до казок були чудові: яскраві, барвисті. Микитка навіть почав читати деякі казки. Непомітно пролетіло з півгодини.
Треба було поспішати до поштамту, але тут на очі Микитці потрапила яскрава коробка цукерок. «Цікаво, а які там цукерки?» — подумав хлопчик. «Я тільки подивлюся», — і він відкрив коробку.
Звідти дихнуло ароматним шоколадом. Цукерки лежали у два ряди, а їхні гладенькі спинки блищали і ніби просилися, щоб їх покуштували. Микитка навіть не помітив, як його рука потягнулася до цукерки і поклала її в рот. Потім так само повторилося ще кілька разів.
Хлопчик подивився в коробку: цукерок стало значно менше. Він спробував розмістити їх таким чином, щоб не було видно недостачі, але з цього нічого не вийшло.
«Як же їх тепер відсилати?.. Може, відішлю тільки книжку? — думав Микитка. — А якщо Ольга Василівна потім про це дізнається?»
Він закрив книжку, підвівся і повільно пішов уздовж алеї. Та йшов він уже не в бік поштамту… Куди? Просто йшов…
— О, Микитко, привіт! — почув він за спиною. Це був Юрко, його товариш по школі, на два класи старший.
— Зачекай. Ти куди йдеш?
— Так, просто гуляю, — відповів Микитка.
— А-а… Про щось мрієш?
— Та ні, не мрію, — зітхнув Микитка.
— Настрій у тебе якийсь невеселий.
— Та ні, все нормально, — відповів Микитка і раптом, несподівано для самого себе, сказав:
— Юрчику, хочеш, я подарую тобі книжку?
— Книжку? — перепитав той. — Яку?
Микитка показав йому книгу.
— Ого! — здивувався Юрко і прочитав вголос: «Казки». — А тато з мамою сваритися не будуть?
— Ні, — відповів Микитка, — я її вже давно прочитав.
— Нехай буде, — із задоволенням погодився Юрко. — Ну, мені треба поспішати: вдома чекають. Привіт!
Пройшов час. Те, що відбулося, почало потроху забуватися. Ніхто хлопцеві нічого не говорив. «Ну, хіба мало що могло трапитися в дорозі з посилкою», — думав він, сподіваючись на те, Що все залишиться в таємниці. Але згадка про цю історію все ж вривалася в його пам’ять, приносячи неприємні відчуття, з якими, однак, з кожним разом все легше й легше було боротися.
Правда, Микитка помітив іще одну річ: коли він разом із батьками приходив у храм, то якось незручно було йому стояти на своєму звичайному місці навпроти олтаря. Краще він відчував себе лівіше, за колоною. А татові з мамою здавалося, що хлопчик підростає, і тому йому хочеться побути наодинці.
Якось увечері в двері подзвонили. Микитка готував до школи портфель і збирався вже лягати спати. Але тут він почув, що тато розмовляє з Ольгою Василівною. Микитка прислухався.
Ольга Василівна прийшла до тата, щоб порадитися з ним як із лікарем про свою хворобу. І коли вони розмовляли, до Микитки долинули слова:
Пройшло три тижні, — говорила Ольга Василівна, — відтоді, як я відправила своїй дочці бандероль, у яку вклала лист із проханням вислати мені ліки, тому що мої вже закінчилися. А відповіді все немає Й немає…
У Микитки всередині ніби щось обірвалося: листа він не помітив! (Коли Микитка розгортав папір і діставав книгу, то не побачив, як лист упав під ноги). Йому стало шкода Ольги Василівни й дуже соромно за свій вчинок.
Як тільки Ольга Василівна пішла, Микитка вибіг із своєї кімнати і зі сльозами кинувся до батька…
Дуже сумно, дуже, — сказав тато, коли вислухав сповідь
Микитки. — Хіба ми тебе такому вчили? Але добре, що ти сам признався. Це мене втішає.
Треба виправляти ситуацію, — сказала мама. — І я вважаю, що перш за все треба попросити в Ольги Василівни пробачення.
Угу, — витираючи сльози, кивнув головою Микитка.
Йому було соромно підходити до Ольги Василівни, але він відчував, що тільки це його заспокоїть.
Наступного дня Микитка пішов до Ольги Василівни.
Заходь, Микитко, — зраділа бабуся. — Заходь. Я саме приготувала смачний борщ і хочу тебе пригостити. Як твої справи у школі?
Дякую, добре, — відповів хлопчик. Йому хотілося швидше признатись і попросити вибачення, адже він уже до цього приготувався…
Ольга Василівна уважно слухала Микитку, і на її очах, як і у Микитки, виступили сльози.
— Ну, не засмучуйся, — сказала Ольга Василівна і обняла Микитку. — Я вже давно здогадалася про це, але чекала, коли ти сам підійдеш до мене. Тому я рада, що ти все зрозумів. Усе буде добре!
Микитка біг додому радісний і щасливий. Йому здавалося, що в нього виросли крила, — так легко і ясно було в нього на серці.
У дворі Микитка зустрів Настусю і поділився з нею своєю радістю, розповівши всю історію. Тепер залишалася проблема з книжкою. Незручно було забирати її в Юрка — адже той не винен, що все так сталося. Хлопчик порадився з татом, і вони вирішили купити нову, таку ж саму книгу, а та нехай залишається у Юрка.
Але пошуки книги не увінчалися успіхом: як на зло, ні в одному магазині її не виявилося.
Микитка повертався додому стурбованим.
— Микитко, добридень! — почув він дзвінкий голос Насті.
— Привіт.
— Дивись! — і дівчинка показала йому прекрасну книгу казок — точнісінько таку, яку він шукав.
— Візьми, це тобі! — усміхнулася Настуся. — Я взяла її в Юри. Він віддав.
— Віддав?! — здивувався Микитка. — Як?!
— Так. Бери!
На цьому історія закінчилася. І вона стала для Микитки уроком на все життя.
Думаю, що вам було б цікаво дізнатися ось ще про що. Микитка про це довідався місяців через два, коли знову зустрів
Юру. Виявилося, що книжку Юрко віддав не просто так, а обмінявся з Настею на її книжку «Життя тварин». Настя зробила це з дозволу тата і мами, коли порадилася з дідусем.
Ось така історія.
Чужий хліб
Це було в той далекий час, коли йшла війна, а мені було зовсім мало років — вісім чи дев’ять. І, як завжди у війну, в усі віки, час стояв голодний, і кусень хліба був на вагу золота. Їсти хотілося постійно. І тоді мені до гіркоти було прикро, що до війни в нас стільки було хліба — цілі буханці, а я, нерозумний, усе їв без хліба.
У школі на великій перерві на дерев’яній таці черговий приносив гірку тоненьких скибочок хліба. У класі вмить ставало тихо. Кожний брав по шматочку і їв з трепетом. «Якби цей мізерний шматочок, прозорий, як аркуш паперу, і запашний до запаморочення голови, — думав я, — розрізати на десять шматочків, а кожний із них перетворився б знову в такі ж шматочки по сто грамів — от наївся б!» Нам не вірилося, що ми коли-небудь досхочу наїмося хліба.
Та одного разу така нагода мені раптом випала.
Прийшовши до школи, я, як завжди, сів за парту і тільки почав засувати під парту свій портфелик, а там щось є… Пошарив я рукою: це щось — сумка, торбинка, а в ній згорток шелестить, а в згорточку — я вмить визначив — шматок хліба! Грамів на триста, а може, і на всі п’ятсот… У мене аж дух перехопило: нам, школярам, на цілий день дають по гриста, а тут відразу стільки.
Проте радість моя була затьмареною, адже я відразу здогадався, звідки тут хліб: вечорами в нашому класі сидять дорослі, вдень або вночі вони працюють, а ввечері вчаться. Забув хтось…
Звичайно, про свою знахідку треба було розказати вчительці, це я зразу подумав, та я і хотів уже сказати, але… мені дуже хотілося хліба. І це бажання перебороло в мені всі інші бажання, почуття і думки. Та й Володька, мій сусід по парті, дізнавшись про знахідку, зробив великі очі й ошаленіло вигукнув:
— Чур на двох!
— Це хтось забув, — промовив я захриплим раптом голосом, — у горлі в мене задерло, і я сказав це більше для того, щоб зняти з себе хоч крапельку відповідальності й на всякий випадок запропонував, хоч не хотів цього: — Може, віддамо вчительці?
— Зрозуміло, що хтось забув, — незадоволено прошепотів Володька й нетерпляче ковтнув слину. — Але, може, той хтось не прийде: забув та й забув…
— Може, — погодився я.
І ми змовницьки переглянулися.
Ми добре розуміли, що шукаємо лазівку до оволодіння таким багатством, ми хитрили — надто вже хотілося нам хліба. До обіду чекати цілих чотири години! А на обід, як тоді говорилося, на перше — суп із семи круп, на друге — «і-го-го», овес тобто, а на третє — нічого-о… А тут неждано, негадано таке щастя привалило.
Учителька щось розповідала, щось писала, постукуючи, як дятел, крейдою по дошці, але це все нас не стосувалося, ми ніби в іншому світі були.
— Може, і не прийде, — повторював я охоче, хоч не дуже вірив у це, а швидше, і зовсім не вірив.
Пальці мої самі вже рівненько-рівненько розламали хліб навпіл. Під партою навпомацки я визначив, що один шматок усе-таки виявився більшим. Я б взяв його собі. Якби Володька не дивився. Я б обов’язково взяв його собі — адже я знайшов! Але Володька подивився, і тоді я сховав хліб за спину.
— В якій руці?
Він завжди говорив — у правій, я знав це і навмисне положив більший шматок у праву, щоб він подумав, що я тримаю його в лівій. Але він, очевидно, зовсім не думав про це і сказав поспіхом:
— У правій!
І отримав більший.
О, який це був смачний хліб! Ми відщипували його маленькими, зовсім мізерними шматочками і клали в рот, підставляючи другу долоню, щоб не зронити на підлогу жодної крихти. Хліб танув у роті, як цукор. Не пам’ятаю, про що був тоді урок. І який урок. Що нам вчителька розповідала. Кого викликала. Кому що ставила. Ми були на сьомому небі від щастя, ми святкували! Ми наїлися хліба майже досхочу. Чужого, правда, але в ту мить про це ми не думали.
Коли з насолодою ми вмололи хліб, задоволені, перезирнулися. Потім перезирнулися ще раз. Коротше кажучи, соромилися, чи що, один одного. Нам було і добре, і якось не по собі, трохи тривожно: ми чекали чогось. Ні-ні, та й поглядали на двері.
І раптом в кінці уроку лунає стукіт в двері. Короткий, неголосний, його, напевно, навіть не всі почули. Тільки вчителька почула. І ми. І наступної миті двері відчиняються, і в клас вступає однією ногою молода, дуже худа жінка в голубому береті.
— Пробачте, будь-ласка, я тут сумочку вчора забула, можна взяти?
Учителька кивнула, жінка ввійшла і прямує до нас, до нашої парти. Спокійна така, ввічлива. Видно, дуже добра. І винувато усміхається: вибачте, мовляв, що я вам заважаю, я зараз піду, тільки свою сумочку з хлібом візьму.
Я сиджу ні живий, ні мертвий. Я прокляв уже все на світі. Я згорав від сорому. Зараз вона порівняється зі мною, засуне руку під парту… і… Що я скажу їй? Якими очима буду дивитися? І що потім скажу нашій учительці? Чому я раніше не подумав про це? Я навіть прикрив очі.
Коли вона підійшла, я вийняв свій портфель, вона й мені винувато посміхнулася, нахилилася, провела рукою під партою і дістала звідти порожню сумочку, темно-зелену, місцями зашиту чорними нитками. Змінившись в обличчі, глянула на мене, і я похолонув від сорому й страху…
Дивна річ, вона не накинулася на мене, не вибухнула гнівом і навіть нічого не спитала про хліб — де він і куди подівся. Ніби його тут і не було. Тільки глянула ще раз, так, що мене аж у серце кольнуло. Ні, зовсім не зі злом подивилася вона, а якось так болісно і гірко, що погляд її я запам’ятав на все життя. Глянула й мовчки пішла собі.
— Вибачте, — сказала вчительці й тихенько закрила за собою двері.
Урок ішов своїм звичаєм. А я сидів як бовван, і куди б не подивився: на парту, покреслену, змальовану, на дошку з білими розводами, у вікно, за яким весело снували горобці, — всюди бачив перед собою очі тієї жінки. На вчительку я не міг дивитися. І на товаришів не міг. А на Володьку не хотів. Мені тоді нічого не хотілося, а якщо й хотілося чогось, так це провалитися крізь землю.
Я сидів і думав про те, що жінці тій також, напевно, хочеться їсти. Вона, очевидно, прийшла зараз прямо з роботи. З нічної зміни. Як і моя мати. Що, напевно, як і моя мати робила снаряди і, як у моєї матері, у неї є такі ж хлопці, як і ми з Володькою. І що той хліб вона несла їм.
І ще я подумав про те, що тепер вона скаже, чому не принесла хліба?
Обман
На один з островів Тихого океану циклон приніс малярію. Хвороба жахливо лютувала, забираючи життя багатьох людей, особливо дітей. Її лікували лише хініном, який стали продавати за великі гроші.
Аптекарі швидко багатіли. Один із них особливо радів цьому. Він жив для сина, якому мріяв дати згодом хорошу освіту в одному з університетів Європи, а на це не у всякого вистачить коштів.
Сподіваючись уникнути загрози небезпеки, аптекар відправив дружину з дитиною і нянею в гори, де повітря ще не було заражене малярією. Але няня під час прогулянки необдумано спустилася зі своїм вихованцем у долину, і дитина незабаром захворіла.
Батькові, щоб не хвилювати його, вирішили нічого не говорити. Покликали лікаря. Він усіх заспокоїв, сказавши, що хінін — прекрасний засіб проти малярії, і що за кілька днів хлопчик одужає. Потай послали слугу в аптеку по ліки.
Та лихоманка не вгамовувалася. Лікар збільшив дозу — все марно.
За тиждень лікар, скрушно хитаючи головою, сказав, що все ж таки треба буде поговорити з батьком.
Той приїхав, коли дитина вже згасала, як свічка.
— Як ви могли таке допустити? — закричав він з порогу.
— Я нічого не розумію, — збентежено сказав лікар. — Хінін анітрохи не допоміг, незважаючи на те, що я постійно збільшував дозу.
Батько злякано перервав лікаря:
— У кого ви брали ліки?
— Звичайно, у вас.
Аптекар здригнувся, зблід як смерть і простогнав:
— Я вбив його… я вбив його.
Батько почав дико сміятися. Він збожеволів.
Уже давно в його аптеці не було хініну, але пожадливість штовхнула його на страшний гріх, жертвою якого став він сам. Під виглядом хініну аптекар продавав порожні капсули.
