Бесіда після повернення з першого заслання
1. Коли фараон відібрав у Авраама Сарру, нечестивий варвар, єгиптянин — прекрасну і вродливу жінку, дивлячись негідними очима на її красу і наміряючись учинити з нею перелюб, тоді Бог, щоб відкрилася і мужність праведника, і цнотливість жінки, і розпуста варвара, і людинолюбство Боже, покарав його не на самому початку. Мужність праведника виявилася в тому, що він смиренно переносив те, що сталося. Цнотливість жінки в тому, що, потрапивши до варварських рук, вона зберегла чистоту. Розпуста варвара в тому, що він зійшов на чуже ложе. Людинолюбство Бога виявилося в тому, що всупереч сподіванню людей Він подав тоді вінець праведникові.
Це відбувалося тоді з Авраамом. Подібне відбулося і нині з Церквою. Там єгиптянин і тут єгиптянин, той мав списоносців, а цей — сподвижників; той замірявся проти Сарри, а цей — проти Церкви; той тримав її одну ніч, а цей входив сюди на один день. Але й навіть на один день його не було б допущено, однак допущено для того, щоб відкрилася цнотливість нареченої. Він увійшов, але краса її цнотливості не розтлилася, хоч він уже готував перелюб, і листи були складені, і багато хто із тих, що знаходились у домі, підписалися. Знаряддя підступу були готові, однак ціль не досягнута. Відкрилося його лукавство і Боже людинолюбство. Але той варвар, усвідомивши тоді свій гріх, визнав своє беззаконня і сказав до Авраама: «Чому ти сказав: вона сестра моя», і я ледь не згрішив? (Бут. 12, 19). А цей і після беззаконня продовжує боротьбу. Жалюгідний ти і нещасний, ти «згрішив, замовкни» (Бут. 4, 7), не додавай гріх до гріха! Та повернулася, отримавши єгипетське багатство, а Церква повернулася, володіючи багатством душевним, і виявилася доброчесною. Подивися на шаленство цього варвара. Ти вигнав пастиря, то для чого ж розганяти отару? Ти скинув керманича, то для чого ж ламати рулі? Ти вигнав виноградаря, то для чого ж нищити виноградні лози? Для чого розоряв монастирі? Ти наслідував навали варварів.
2. Він зробив усе, щоби відкрилася ваша мужність, зробив усе, щоб побачити, що тут є паства, яку пасе Христос. Пастир був далеко, а отара перебувала разом, і звершувалися апостольські слова: «Не тільки в присутності моїй, але значно більше тепер, під час моєї відсутності, зі страхом і трепетом дбайте про своє спасіння» (Флп. 2, 12). Так погрожували ті, котрі бояться вашої мужності, пильності, любові і прихильності до мене.
— Ми, — говорили вони, — нічого не сміємо зробити в місті. Віддайте нам його поза містом.
То візьміть мене поза містом, щоб пізнали прихильність Церкви, пізнали доблесть моїх дітей, силу воїнів, міцність борців, сяйво діадем, достаток багатства, велич любові, непохитність терпіння, красу волі, славу перемоги, ганьбу вашої поразки. О, надзвичайні і дивні діла! Пастир поза, а отара радіє, воєначальник далеко, а воїни воюють. І не тільки в Церкві були воїни, а все місто стало Церквою: освятилися вулиці, площі, повітря, єретики наверталися, юдеї, прославляючи Бога, прибігали до нас Так було і за часів Христа. Каяфа розіп’яв Його, а розбійник визнав. О, надзвичайні і дивні справи! Священики вбили Його, а волхви поклонялися Йому.
Але нехай це не бентежить Церкву. Якби цього не було, то не відкрилося б наше багатство. Хоч воно й існувало, але не відкрилося б. Як Іов завжди був праведним, але він не звеличився б настільки, якби не було ран і черв’яків, так і наше багатство не виявилося б, якби не було підступів. Бог, мовби виправдовуючись перед Іовом, говорив: «Виправдовуватися словами марними і промовою, яка не має ніякої сили» (Іов. 15, 3). Вони влаштовували підступи, воювали, однак переможені. Як воювали? Палицями. Як уражені? Молитвами. «Якщо тебе хтось ударить у праву твою щоку, підстав йому і другу» (Мф. 5, 39). А ти вносиш до Церкви палиці і ведеш війну. Де (виголошується): «Мир усім», там ти починаєш війну. Не соромишся, жалюгідний і нещасний, ані місця, ані священного сану, ані величі влади. Хрестильня наповнилася кров’ю: де подається відпущення гріхів, там ти вчинив пролиття крові У якому війську буває подібне? Цар, входячи сюди, відкладає щит і діадему, а ти ввійшов, ухопивши палиці. Він залишає назовні навіть знаки царського достоїнства, а ти вніс сюди і знаки війни. Однак моїй нареченій ти ніскільки не зашкодив, і вона продовжує виявляти свою красу.
3. Тому я радію не тільки від того, що ви перемогли, але що перемогли за моєї відсутності. Якби я був тут, то ми з вами розділили б перемогу, та оскільки я був відсутній, то перемога цілком належить вам. Але й це моя похвала, і я все ж таки розділяю з вами перемогу, бо я виховав вас так, що й за відсутності отця ви виявили власну доблесть. Як доблесні борці показують свою силу й за відсутності наставника, так і доблесть вашої віри виявила красу за відсутності вчителя. І чи потрібні слова? Саме каміння волає, стіни подають голос. Піди у царські чертоги і тут же почуєш: «Народ константинопольський…» Піди на море, у пустелю, в гори, до домів — скрізь лунає ваша похвала. Чим ви перемогли? Не грошима, а вірою. О, народ, який любить учителя! О, народ, який любить отця! Блаженне це місто — не своїми колонами і золотою покрівлею, а вашою чеснотою! Стільки підступів, однак ваші молитви перемогли. І дуже справедливо, бо молитви були щирими, і текли потоки сліз. У тих стріли, а у вас сльози; у тих лють, а у вас лагідність: роби, що хочеш, а ви молитеся.
Де ж тепер ті, котрі противилися? Хіба ми бралися за зброю? Хіба натягали луки? Хіба пускали стріли? Ми молилися, а ті тікали. Вони розсіялися, мов павутиння, а ви стоїте, наче скеля. Я щасливий через вас. Я і раніше знав, яким багатством володію, однак тепер це в мене викликає подив. Я був далеко від вас, і місто переселилося. Заради однієї людини море стало містом. Жінки, чоловіки, малолітні діти, жінки а дітьми на руках насмілилися йти на море, знехтувавши хвилями, раб не побоявся свого господаря, і жінка забула про свою природну немічність. Площа стала церквою. Все було в русі заради нас. Кого тільки ви не навчили? Навіть цариця приєдналася до вашого сонму, — я не змовчу про її ревність. Кажу це не з лестощів перед царицею, а з поваги до благочестя. Не приховаю її ревності, адже вона не вдалася до сили, а поспішила відновити чесноти. Тоді мене відводили, ви знаєте, як (необхідно сказати і про сумне, щоб ви відчули радісне), ви знаєте, як мене відводили, і як я повернувся. «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Хто з плачем ніс сіяти зерно своє, той повернеться веселий, несучи снопи свої» (Пс 125, 5-6). Ці слова стали ділом. Ви із вдячністю прийняли того, кого відпустили із печаллю. І все вирішилося не через тривалий час, а за один день. Однак і це для вас здавалося зволіканням, хоч Бог вирішив це із самого початку.
4. Скажу вам таємне. Я переплив море, сам уміщаючи в собі Церкву, бо для любові немає границі. І корабель не був тісним, бо «вам не тісно в нас» (2 Кор. 6, 12). Я покинув вас, піклуючись про ваші справи, будучи відділений від вас тілом, однак поєднаний з вами душею. Я покинув вас, молячись Богу і покладаючись на вашу любов. Я покинув вас і на самоті піклувався про ваші справи, на самоті роздумував про заслання. Раптом, у пізній час, першого ж дня, ця боголюбива (цариця) надсилає листа, в якому були такі слова (тут необхідно привести п слова): «Нехай не подумає твоя святість, що я знала про те, що трапилося. Я не винна у твоїй крові. Люди злі і розбещені влаштували цей підступ. Свідком моїх сліз є Бог, Якому я священствую». Яке жертовне зливання вона звершила? її сльози були жертовним зливанням! «Якому я священствую». Ось жриця, яка сама себе рукоположила, яка приносить жертву Богу і проливає сльози, сповідання і покаяння, і не за священика, а за Церкву, за розсіяний народ! Згадала, згадала вона і про дітей, і про хрещення. «Я пам’ятаю, що твоїми руками хрещені мої діти».
Це писала цариця. Зате священики, всі з ненависті, не знали навіть місця, де я зупинився. А вона — скажу воістину дивне, — переживаючи, мовби за своє дитя, скрізь обходила, не особисто, а власним загоном воїнів, бо вона теж не знала місця, де я знаходився. Вона всюди посилала, турбуючись, щоб пастир не був підступно захоплений і вбитий, щоб не втратити здобутку. «Тільки про це я стараюсь зі свого боку, тільки того домагаюся, щоб вони не перемогли». Вороги скрізь обходили, розставляючи сіті, щоб впіймати і схопити мене у свої руки. А вона благала і торкалася царських колін, намагаючись і свого чоловіка зробити учасником цієї ловитви. Як Авраам переконував Сарру, так вона — чоловіка.
— Ми втратили священика, тож повернемо його. У нас немає надії втриматися на престолі, якщо не повернемо його. Я не можу спілкуватися із будь-ким із тих, котрі вчинили це, — говорила вона, проливаючи сльози, благаючи Бога, використовуючи всі засоби.
І ви знаєте, з якою прихильністю вона прийняла нас, як обіймала, наче свого рідного, і говорила, як разом з вами і вона переживала. Ці слова не були приховані від вашої вдячності, бо ви маєте в ній матір церков, годувальницю ченців, покровительку святих, опору бідних. Хвала їй стає хвалою Богові, вінцем церков. Чи говорити про її палку любов? Чи сказати про доброзичливість до мене? Учора, пізно ввечері, вона прислала до мене з такими словами: «Скажіть йому: моя молитва звершилася, я досягла бажаного, я увінчана краще, ніж діадемою, я отримала священика, повернула главу тілу, керманича кораблю, пастиря пастві, нареченого до весільного чертогу».
5. Перелюбники осоромлені. Буду я жити чи помру — я спокійний за всіх. Ви бачите наслідки спокуси. Що мені робити, щоб віддячити вам відповідно до вашої любові? Відповідно — не можу, але як можу, так відплачую. Я люблю вас так, що заради вашого спасіння готовий пролити свою кров. Ніхто не має таких дітей, ніхто — такої отари, ніхто — такої квітучої ниви. Мені не потрібно обробляти землю: я сплю, а колосся цвіте. Мені не потрібно трудитися: я відпочиваю, а вівці перемагають вовків. Як я назву вас? Чи вівцями-пастирями, чи керманичами, чи воїнами, чи воєначальниками? Усі ці назви можу справедливо приписати вам. Бачачи благопристойність, називаю вас вівцями; бачачи дбайливість, називаю пастирями; бачачи мудрість, називаю керманичами; бачачи мужність і твердість, називаю усіх вас воїнами і воєначальниками.
О, труди! О, дбайливість народу! Ви прогнали вовків і не перестаєте піклуватися. Плавці, котрі були з вами, повернулися проти вас і почали війну проти корабля. Ви волаєте: геть цей клір, інший клір для церкви! Для чого так волати? Вони пішли, вони прогнані, без усякого переслідування, вони втекли. Не людина засуджує їх, а совість. «Та якби це ворог ганьбив мене, я стерпів би» (Пс. 54, 13). Не проти нас повстали ті, котрі були з нами. Ті, котрі хотіли разом з нами управляти кораблем, захотіли потопити корабель. Тож я тим більше дивуюся вашій розсудливості. Говорю це не для того, щоб спонукати вас до обурення. Обурюватися — це їхня справа, а ваша справа — ревність. Ви не вимагали умертвити їх, а перешкодити їм у цьому заради вас і заради Церкви, щоб вона знову не піддалася затопленню.
Ваша мужність не допустила б бурі, але це їхній намір спричинив хвилювання. Тому я суджу не за кінцем справи, а за їхнім наміром. Ти чоловік, який стоїш перед жертовником, який прийняв на себе піклування про таку безліч народу, зобов’язаний усувати печалі, а ти підсилив бурю, направив меч проти себе, із наміром погубив своїх дітей, якщо не самою справою. Але Бог перешкодив цьому. І тепер я дивуюся вам і хвалю вас, що після війни і після встановлення миру ви піклуєтеся, щоб мир був досконалим. Так, керманич повинен бути в злагоді з плавцями, бо коли вони не будуть у злагоді, то судно потоне. Ви відновили мир за допомогою Божої благодаті, і я зроблю вас учасниками безпеки. Нічого не буду робити без вас, так само як і без боголюбивої цариці, бо і вона піклується, намагається і використовує всілякі заходи, щоб насаджене залишилося непохитним, щоб Церква перебувала у спокої.
Так я віддаю хвалу і вашій розсудливості, і піклуванню царів, адже вони не стільки піклуються про війну, скільки про Церкву, не стільки про місто, скільки про Церкву. Будемо молити Бога, будемо просити про все, будемо перебувати в молитвах і після того, як припинилися прикрощі, не станемо безтурботними. Тому-то і до сьогодні ми продовжуємо молитися за припинення прикрощів. Будемо ж дякувати Богові. Як тоді були мужніми, так тепер будемо старанними. І за все це дякуймо Богові, Якому слава і держава із Сином і з благим Животворчим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
