Слово 6
Про мир, виголошене в присутності батька після попереднього мовчання з приводу возз’єднання ченців
1. Ревність розв’язує мій язик, і я залишаю невиконаним закон людський для закону духовного: дарую світові слово, хоча раніше нізащо не погоджувався приступити до слова. Бо як тільки піднялися проти нас члени, велике й чесне тіло Христове почало розділятися і розсікатися, так що ледь не «розсипалися кості їхні над пеклом» (Пс. 140, 7), подібно до того, як глибини землі роздирає плуг і розсипає по поверхні; як тільки лукавий роздер хітон, що не роздирається і не розділяється, бо весь тканий (див.: Ін. 19, 23), привласнив його весь собі, встиг через нас зробити те, чого не зміг зробити через розпинателів Христових; — тоді я вирішив: «стримувати уста мої» (Пс. 38, 2) і в інших випадках був несловоохочим, думаючи, що духовний порядок вимагає спочатку очистити себе самого діяльним любомудрієм, потім «відкрити уста розуму, щоб придбати дух» (Пс. 118, 131), а вже після «виливати із серця слово благе» (Пс. 44, 2), і говорить премудрість: «Мудрість же ми проповідуємо Божу довершену в довершених» (1 Кор. 2, 6). Притім, як «є свій час, і час усякій речі під небом», малої і великої, за справедливим і дуже розумним висловом Соломона (Еккл. 3, 1), так і я, не менше за будь-якого іншого, знав час говорити й мовчати. 2. Тому я «став як німий, не давав голосу» (Пс. 38, 3), коли навколо мене не залишилось нічого доброго, начебто хмара набігла на моє серце і приховала промінь слова, а хвороба моя обновлялася вдень і вночі, все розпалювало її в мені, усе нагадувало про розділення братій: бдіння, пости, молитви, сльози, мозолі на колінах, биття в груди, зітхання від щирого серця, цілонічне стояння, переселення розумом до Бога, тихий плач серед молінь, що приводить у розчулення тих, хто слухає, також співає, славословить, навчається день і ніч у законі Господньому, хто носить «хвалу Богові в устах своїх» (Пс. 149, 6). Про те ж нагадували мені й ці прекрасні риси й ознаки життя у Бозі, ці безмовні проповідники — волосся сухе й нечисте, ноги босі, й, подібно до апостольських, нічого не носять на собі мертвого, стриження волосся відповідне, одяг, що упокорює гордість, пояс прекрасний своїм неприкрашенням, що трохи підбирає, але нітрохи не піднімає одяг, хода тверда, погляд неблукаючий, посмішка приємна або, краще сказати, тільки вигляд посмішки, що цнотливо утримує від непомірного сміху, слово з розумом, мовчання дорогоцінніше за саме слово, похвала, приправлена сіллю, але не для пестощів, а для спонукання до кращого, осудження, — більше за саму похвалу жадане, помірність в печалі і у веселості, і розчинення одна одною, м’якість, з’єднана з мужністю, і суворість зі скромністю, так що одне одному не шкодить, але одне через одне робиться похвальним; помірність у спілкуванні з іншими й ухилення від спілкування: спілкування — для повчання інших і ухилення — для власного навчання таємницям Духа; спілкування, що зберігає усамітнення серед самої спільноти, й ухилення, що зберігає братолюбство і людинолюбство серед самого усамітнення, а що й за це ще важливіше і вище — багатство, що полягає в бідності, володіння — у подорожуванні, слава — у безчесті, сила — в немочі, прекрасне дітонародження — у безшлюбності, бо народжуване у Бозі краще за народження в плоті. Нарешті, люди, які вважають для себе насолодою не мати ніяких насолод, які упокорюються заради Небесного Царства, які не мають нічого в світі і варті вище світу, які живуть у плоті ніби поза плоттю, яких «частиною є Господь» (Чис. 18, 20), «убогі духом, заради Царства Небесного» (Мф. 5, 3), і вбогістю царюючі. 3. Ось хто своєю присутністю веселив мене, складав моє багатство, моя краща втіха, і своєю відсутністю приводив мене в зневіру! Ось те, що стискало й обурювало мою душу; ось тому ходив я, плачучи й ремствуючи! Ось чому я відкинув з іншими задоволеннями й саме слово! Тому що «улюблені мої відмовились від мене і повернули до мене спини свої, а не обличчя» (Втор. 32, 15; Єр. 2, 27); паства стала свобіднішою (щоб не сказати відважнішою за пастиря; виноград істинний, прекрасно очищений добрим виноградарем, що приносив добрі плоди в божественні точила, «перетворився для мене в гіркоту» (Єр. 2, 21), «Друзі мої і приятелі мої відійшли від мене, і родина моя стала осторонь мене» (Пс. 37, 12). Із сильної любові до Бога і до Христа ми розділили Христа, через «Істину» (Ін. 14, 6) почали говорити неправду один на одного; заради Любові (1 Ін. 4, 8) навчалися ненависті; «через Камінь» (1 Кор. 10, 4) похитнулися, через «наріжний Камінь» (Еф. 2, 20) розсипалися, понад нестаток боролися за Мир, падали через Вознесенного на древо, зазнали смерті через Похованого і Воскреслого.
4. Так було колись! І для чого серед радості відновлювати невдоволення, зупиняючись на подіях сумних, яких я не бажав би не тільки випробувати, але й приводити на пам’ять, про які краще не говорити, а мовчати, сховавши в глибині забуття, нещастя, яке нас спіткало? Хіба хто тільки для того нагадає про скорботне, щоб ми напоумилися цим прикладом і, як під час хвороби, уникали причин, які довели до такого стану.
Але тепер, коли відійшла від нас хвороба, сум і зітхання, коли ми, які шануємо Єдиного, стали єдині; ми, які шануємо Тройцю, так сказати, зрослися між собою, стали одностайні й рівночесні; ми, які шануємо Слово, залишили безсловесність; ми, які шануємо Духа, палаємо ревно не один проти одного, але заодно один з одним; ми, які шануємо Істину, одне думаємо й одне говоримо; ми, які шануємо Мудрість, стали благорозумні; шануючи Того, Хто — Світло, Путь, Двері, як у дні благовидні ходимо, всі йдемо прямим шляхом, усі усередині двору; шанувальники Агнця і Пастиря, зробилися лагідними і належимо вже до того ж стада і до єдиного пастиря, який пасе стадо «з сусідами пастиря недосвідченого» (Зах. 11, 16), який губить овець свого пасовища, який віддає їх вовкам і стромовинам, але пастиря дуже випробуваного і досвідченого; тепер, коли ми, шанувальники Того, Хто постраждав за нас, стали співстраждальними і готові полегшувати тягар один одного, шанувальники Глави утворюємо струнке тіло і скріплене всяким духовним союзом (див.: Еф. 4, 16), коли Бог, «Який все творить і перетворює» накорисніше (Ам. 5, 8), «змінив плач наш на радість, зняв з нас одежу смутку і одягнув нас веселістю» (Пс. 29, 12); тоді і я, разом з колишніми скорботами, відкладаю мовчання і приношу теперішньому часу і вам, або більше Богові, слово, найбільш благопристойну вдячну жертву, дар, який чистіший за золото, дорожчий за цінне каміння, цінніший за тканини, святіший за підзаконні жертви, святіший за початок первородних, угодну Богові більше тельця юного, у якого ще не виросли роги і роздвоєні копита (див.: Пс. 68, 32), нерозумного, угодного більше за куріння, більше за всеспалення, більше за багато тисяч жирних баранів, більшого за все, що Закон, котрий містить у собі тільки початкові основи, тримав у владі Ізраїля, який був ще немовлям, прообразуючи в кривавих жертвах майбутнє жертвоприношення. 5. Це приношу Богові, це присвячую Йому, що одне й залишив я в себе, чим одним я багатий, тому що від іншого відмовився через покору заповіді й Духові; все, що я мав, проміняв на дорогоцінну перлину, зробився (або краще сказати, бажаю зробитися тим щасливим купцем, який за мале, безсумнівно тлінне, купив велике й нетлінне (див.: Мф. 13, 45-46). Але я втримую за собою одне слово, як служитель слова, і добровільно ніколи не зневажу цього багатства, але ціную, люблю його, веселюся через нього більше, ніж через все те у сукупності, що радує більшість людей; роблю його спільником всього життя, добрим порадником, співрозмовником і вождем на шляху до небесного і старанним сподвижником. І тому що нехтую все дольне, то вся моя любов після Бога звернена до слова або, краще сказати, до Бога, тому що й слово веде до Бога, коли воно поєднане з розумінням, яким один Бог істинно приймається і зберігає, і зростає в нас. «Я назвав премудрість бути моєю сестрою» (Притч. 7, 4), «вшанував і пізнав її, скільки мені дозволено було, і домагаюся благодаті й прекрасного вінця на голову мою» (Притч. 4, 8-9), тобто дарів премудрості й слова, що просвіщає наш розум і освітлює нашу ходу до Бога. 6. Через слово я приборкую пориви гніву, ним присипляю заздрість, що висушує, ним заспокоюю печаль, що сковує серце, ним уцнотливлюю сластолюбство, ним покладаю межу ненависті, але не дружбі (тому що ненависть треба зменшувати, а в дружбі не треба знати меж). Слово достатньо робить мене скромним і в бідності великодушним, воно спонукає мене йти з тими, що йдуть твердо, подавати руку допомоги падаючому, співчувати немічному і співрадіти зростаючому. З ним для мене рівні і батьківщина, і далека країна, і переселення для мене — не більше, як перехід з одного чужого місця на інше, не моє. Слово для мене розділяє світи і від одного віддаляє, до іншого приводить. Воно вчить мене не підноситися «зброєю правди в правій і в лівій руці» (2 Кор. 6, 7) і в нещасних і сумних обставинах зі мною любомудрствує, подаючи «надію, що не посоромить» (Рим. 5, 5), і полегшує сьогодення майбутнім. Словом і нині зустрічаю своїх друзів і братів і пропоную трапезу словесну і чашу духовну й повсякчасну, а не земну трапезу, яка лестить черево, яка не може бути виправлене, «але буде знищене» (1Кор. 6, 13). 7. «Довго мовчав, тепер буду кричати, терпів, як та, що народжує» (Іс. 42, 14), невже і завжди буду терпіти? Мовчання Захарії розрішив народжений Іоан (тому що непристойно було мовчати батькові «гласу», коли глас уже народився; але як невір“я гласу зв’язало язик, так явлення «гласа» мало розрішити батька, якому і благовістував, і народився цей глас і світильник, Предтеча Слова і Світла), а мені розрішає язик, і підвищує глас, як глас труби, ця благодійна подія, це прекрасне видовище, яке представляють діти Божі, раніше роз’єднані, а нині зібрані воєдино, які спочивають під тими самими крилами, в однодумності, що йдуть у дім Божий і з’єднані між собою єдиним союзом чесноти і Духа. Я не можу мовчати, коли вже не повстаємо один на одного (до того наш розум уловлений був лукавим, або терпів від нього насильство, або «розстріляний був у темряві» (Пс. 10, 2), Ним же наведеної, або як інакше це висловити, що ми раділи нещастям один одного, не думаючи про те, що взаємна незгода заподіює шкоду всьому тілу). Не можу мовчати, коли Іуда та Ізраїль «поставлять собі одну главу» (Ос. 1, 11), Єрусалим і Самарія збираються до єдиного горнього Єрусалиму, і ми стали вже «не — Павлові; Аполлосові; і — Кифини» (через що і проти чого й відбувалися гордовиті дебати), але всі — Христові (1 Кор. 1, 12).
8. Але оскільки ви оволоділи тепер і мною, і словом не без насильства, але добровільно і з любові, то буду віщати (хоча ледь можу), тому що ви так наказуєте, і скажу слова подяки і напоумлення.
Подяка моя така: хто проголосить могутність Господа? Хто для слуху всіх сповістить «усю хвалу» (Пс. 105, 2)? Тепер «обоє одне і зруйнована перепона, яка стояла посередині», (Еф. 2, 14). Ти зробив, що ми перестали бути притчею в народах, предметом «покивання голови між людьми» (Пс. 43, 15). Ти дав нам стільки перетерпіти зла, скільки потрібно було, щоб під час розділення ми пізнали благо миру, і, уразивши скорботою, знову відновив нас. Дивовижне лікування! Ти ворожнечею навчив миру тих, які скоро зненавиділи ворожнечу; противним влаштував противне і настільки розлучив нас, що ми з більшою охотою кинулися один до одного; як гілки рослин, насильно розведені і потім залишені на свободі, знову прагнуть одна до одної, приймаючи колишнє природне положення, і показують в собі ту властивість, що насильством можна їх нагнути, але не виправити. Рука вже не нехтує ока, і око — руки; голова не повстає проти ніг, і ноги не цураються голови (див.: 1 Кор. 12, 21) і не шкодять або, краще сказати, не терплять шкоди від безладдя і безвладдя, від якого й у всьому відбувається замішання і руйнування, але всі члени, за природнім чином і законом, яким усе між собою з’єднане й зберігається, рівно опікуються один за одним; і ми становимо тепер «одне тіло й один дух, як і покликані в одній надії покликання» (Еф. 4, 4). 9. «Тому будуть прославляти Тебе народи сильні» (Іс. 25, 3), ставши багатими з убогих. «Ти явив дивну милість Свою» (Пс. 30, 22), і до прадавніх сказань додається щось нове. «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5, 20). Кинувши зерно, я отримав колосся; оплакуючи втрату овець, придбав пастирів1 і точно знаю, що придбаю ще найкращого з пастирів, хоча він з деяких духовних причин і бариться прийняти паству. Цьому пастиреві вже довірені й благодать Духа, і таланти для вживань, і піклування про стадо; він помазаний помазанням святині і довершення, але мудрість ще втримує його від начальства, і він до часу тримає свічу під посудиною, але незабаром «поставить його на свічник, щоб світити» всякій душі в Церкві (Мф. 5, 15) і бути «Світлом для наших стежок» (Пс. 118, 104). Він тепер ще оглядає нетрі, гори і потоки і готує сіті вовкам — хижакам душ, щоб у благопотрібний час прийняти жезл і пасти словесне стадо, разом з істинним Пастирем, вселяючись на злачні місця, серед вічно зеленіючих словес Божих, і «напоює водою спокійною», тобто Духом (Пс. 22, 2). На це ми сподіваємося і про це молимося.
10. Але мені вже час додати до подяки й настанови, яке запропоную також наскільки можна коротше, тому що ви здебільшого вже напоумлені самими подіями, і для навчених досвідом не потрібні тривалі повчання.
По-перше, не належало нам, браття, розділятися і тим занепащати свою прадавню гідність і прикрасу, за якими наше мале стадо, хоча і не можна ставити разом із чисельними паствами, однак я рівняю із найбільш великими і чисельними, навіть віддавав перевагу деяким за силою Духа. Так було колись: кожна паства мала свою меншу або більшу прикрасу; помітною властивістю нашої пастви була непохитність і спокійність, а тому часто називали її ковчегом Ноєвим за те, що одна врятувалася від всесвітнього потопу й зберігає в собі насіння благочестя. Навіть коли викривалось, що і ми люди, коли не уникли зовсім заздрості лукавого, не встояли проти хвороби, що все заражає, але понесли свою частку в загальнім нещасті й не дотримали до кінця прекрасної отцівської спадщини, тобто блага однодумності: і в цьому випадку ми мали чималу перевагу перед іншими (якщо тільки, уповаючи на Христа, можна нам похвалитися чим-небудь і при самій нашій ворожнечі), — та перевага, що останні піддалися злу і перші виправилися. Захворіти є доля загальної природи і людської немочі, яка на все простягається, і на найміцніших тілом і духом, але піднятися від хвороби і повернутися один до одного є справа розуму і благодаті, яка прекрасно і справедливо винагородила вас, навіть краще, ніж як ми бажали й інші сподівалися. 11. Тому що ті, які були поставлені главами тих, що2 відділилися, як поставлених заради благочестя і для допомоги стражденному Православ’ю, ми прийняли з любов’ю і поводилися не як з ворогами, але як із братами, обнялися з тими, які піднялися проти нас ненадовго за батьківську спадщину, втім, повстали по-братньому, а не зловмисно. Їхню ворожнечу ми не похвалили, але ревність схвалили, бо незгода за благочестя набагато краща за згоду в якій-небудь пристрасті. Таким чином, саму втрату ми обернули собі на надбання, покривши любов’ю замислине ними проти нас, і в тому одному змінивши порядок, що не благодать пішла за обранням, а обрання за благодаттю, і що для надання її ми скористалися чужим посвяченням, будучи трохи попереджені Духом. А ви, залишивши підозру проти підпису3, звернулися до духу і хоча не схвалили простоти при ясності висловів, однак не підозрювали нечестя; знаючи, що в нас так само тверда і непохитна Тройця, як у єстві Своєму, і що відсікати або відчужувати що-небудь від Трьох для нас значить те ж, що відсікти все, і нагло повстати проти всього Божества. У цьому ми, навіть під час самого розділення, іноді й перед відомими людьми захищали один одного. А це слугує найбільшим доказом, що істина не перемагається і часом, і що ворожнеча зовсім не погасила в нас іскри любові. При самому розбраті зберігалося в нас найважливіше, тобто однодумність і впевненість, що ми не сумніваємося в істині й не суперечимо їй, але запечатані тим же характером віри і першого нашого сповідування. 12. Тому що людей, які щиро шанують Бога, ніщо не може так сильно спонукати до однодумності, як згода у вченні про Бога, і ніщо так не підштовхує до розбрату, як незгода в цьому вченні. Муж найскромніший в інших випадках стає найполум’янішим, «лагідний — хоробним» (Іоїл. 3, 10, слов’янський переклад), коли бачить, що через свою байдужість він втрачає Бога, або, краще сказати, своїм падінням завдає збиток Богові, Який нас вшановує Своїм багатством і збагачує.
Таким чином, у самім розділенні, як я сказав, ми були настільки помірні, що наша однодумність стала помітнішою за роз’єднання, і сприятливими налаштовуваннями тієї й іншої сторони майже закрите те, що відбулося. Оскільки ж для міцного миру недостатньо одного поспіху в примиренні, якщо воно не буде підкріплене розумом і поборником розуму не буде сам Бог, від Якого всяке добро одержує початок і приходить у досконалість, то молитвою і роздумами постараємося затвердити в силі наше примирення.
13. Подумаємо, по-перше, про найдосконалішого і найвищого з усього сущого Бога (якщо тільки хто не знайде пристойнішим поставити Його і вище сутності (ωσια), або в Ньому зосередити все буття, тому що від Нього передається буття і іншому); подумаємо, по-друге, і про істоти перші від Бога і навколо Бога, тобто про ангельські й небесні Сили, які перші п’ють від Першого Світла істини і, просвітлені словом істини, самі є світло і відблиски Досконалого Світла. Цим істотам ніщо так не властиве, як мир і безтурботність. Оскільки в Божестві немає незгоди, бо немає і роз’єднання (тому що роз’єднання є наслідком незгоди), але в Ньому стільки згоди і з самим Собою, і з вторинними істотами, що поряд з іншими й переважно перед іншими іменами, якими угодно називатися Богові, це переважно стало Його найменуванням. Він називається миром (див.: Еф. 2, 14), «любов’ю» (1 Ін. 4, 16) і подібними іменами, надихаючи нас самими найменуваннями прагнути до здобуття цих досконалостей. А з ангелів той, який насмілився збуритися і вище своєї гідності підніс шию проти Господа Вседержителя або, за пророчим словом, замислив про «престол вище хмар» (Іс. 14, 13-14), — зазнав покарання, гідне зарозумілості, засуджений бути замість світла темрявою або, справедливіше сказати, сам став темрявою. Тим часом інші перебувають у своїй гідності, у якій головне становить мир і безтурботність, тому що від Всехвальної і Святої Тройці, від Якої вони мають світлосяйність, отримали і те, щоб бути єдиними. Тому що Тройця є і сповідується Бог Єдиний не менше через згоду, як через тотожність сутності. Тому всі ті, які люблять благо миру і, навпаки, ненавидять розбрат і відвертають його, близькі до Бога і Божественних духів; а ті, які войовничі вдачею, шукають слави в нововведеннях і марнославляться тим, чого б належало соромитися, належать до протилежної сторони. Тому що і диявол не тільки сам із собою в розбраті, через свою многоликість і через свої пристрасті, але те ж робить і в інших, як людиновбивця споконвіку й ненависник добра, прикриваючи себе темрявою збурювання (щоб роздирати в темряві загальне тіло Церкви); з якимось хитруванням і лукавством, думаю, приступає він в основному й до кожного з нас і таємно видивляється в нас місце, де б повністю ввірватися, як хоробрий воїн вторгається в проломлену стіну або в прорваний лад.
14. Отже, необхідність доброзичливості й згоди вже достатньо доводиться цим одним, тобто наслідуванням Богові й істотам Божественним, бо тільки на них безпечно дивитися і душі, створеній за образом Божим, аби прагненням до Божественного і можливим уподібненням найбільшою мірою зберегти їй свою шляхетність. Крім того, слухаючи глас Божий, «ще глянемо угору і подивимося на землю» (Іс. 8, 22), і вникнемо в закони тварин. Небо, земля, море — словом, увесь світ, ця велика й преславна книга Божа, у якій відкривається самою безмовністю проповідуваний Бог, цей світ, поки стоїть твердо й у мирі із самим собою, не виступаючи за межі своєї природи, поки в ньому жодна істота не повстає проти іншої і не розриває того союзу любові, якою все зв’язав Художник — Творче Слово, доти відповідає своїй назві, і справді є мир і краса незрівнянна; доти нічого не можна уявити собі славніше й величніше за нього. Але з припиненням миру і світ перестане бути миром. Насправді, чи не помічаєш, що закон любові управляє небом, коли воно в суворому порядку посилає повітрю світло і землі дощі? А земля і повітря чи не батьківську любов наслідують, коли дають всім тваринам — одній їжу, іншій — можливість дихати, і тим підтримують їх життя? Чи не миром управляються пори року, які, лагідно між собою розчиняючись, поступово заступають місце одна одної і середніми часами пом’якшують суворість крайніх, служачи водночас задоволенню і на користь? 15. Що сказати про день і ніч, які зрівнюються один з одним, рівномірно зростаючи й зменшуючись, з яких один закликає нас до діл, а інша до спокою? Що сказати про сонце й місяць, про красу й безліч зірок, які спокійно з’являються і заходять? Що сказати про море й сушу, які, мирно між собою з’єднуючись, прихильно і людинолюбно передають один одному людину і багато й щедро витрачають на неї свої скарби? Що сказати про ріки, які течуть через гори й поля і не виступають зі своїх меж, хіба тільки для користі, «і не повернуться, щоб покрити землю» (Пс. 103, 9)? Що сказати про змішання і розчинення стихій? Що сказати про гармонію і згоду членів, про їжу, про народження і проживання, визначене кожній тварині, з яких одні панують, інші підкоряються, одні покірні нам, інші свобідні? Якщо все це буває так і розпоряджається, і управляється за первісними законами гармонії, то як би все разом текло, одне мало дихання, то чи можна зробити із цього інший висновок, крім того, що все проповідує нам про дружність і однодумність, що все приписує нам закон єдності? 16. Але коли у світі речовина збуриться сама проти себе й, своїм сум’яттям готуючи руйнування, зробиться неприборканою, або коли Бог, на страх і покарання грішникам, порушить трохи суворий порядок або повінню моря, або землетрусом, або незвичайними дощами, або затьмаренням сонця, або тривалістю якої-небудь пори року, або виверженням вогню, тоді безладдя і страх розливаються всюди, і серед сум’яття відкривається, який благодійний мир.
Не буду говорити про те, що миром підтримуються, а від незгоди приходять у розлад міста, царства, хори співаючих, війська, дома, громади, що пливуть на одному кораблі, шлюб і дружні союзи. Зупинюся на Ізраїлеві і, нагадавши вам про його біди, про розсіяння і скитання, у якому перебуває він нині й довго ще буде перебувати (у чому вірю пророцтвам); запитаю потім вас про вірогідно відому вам причину цих бід, щоб біди інших навчили нас однодумності.
17. Чи не правда, що поки ізраїльтяни зберігали мир між собою і з Богом, мучимі в Єгипті, як у залізній печі, і з’єднані загальним утиском (іноді й утиск служить спасительним лікуванням); доти вони називалися «царством священиків і народом святим; частиноюГосподньою» (Вих. 19, 6; Втор. 32, 9)? І не тільки за ім’ям вони були такі, а на ділі інші. Ними управляли вожді, водимі Богом; вдень і вночі показував їм путь стовп вогненний і хмарний; під час втечі для них розступилося море; коли голодували, небо давало їм їжу; коли мали спрагу, камінь виточив їм воду; коли боролися, підняття рук заміняло їм тисячі воїнів, за допомогою молитви будувалися переможні пам’ятники й прокладався шлях уперед; перед ними відступали ріки, наслідуючи однорідне море, зупинялися стихії й стіни падали від звуку труб. Що сказати про виразки єгипетські і про гласи Божі, почуті з гори, про двояке законодавство — одне писане, а друге в дусі, і про все те, чим колись були вшановані ізраїльтяни вище своєї гідності? Але коли вони впали у хворобу, з люттю повстали один на одного, розділилися на багато частин, будучи доведені до крайності хрестом і своєю завзятістю, з якою повстали проти Бога і Спасителя нашого, не пізнавши Бога в людині, коли викликали на себе «той жезл залізний» (Пс. 2, 9), яким Бог загрожував їм здалеку (маю на увазі пануючу нині державу й могутнє царство), тоді що стало? Чого зазнали вони? 18. Єремія плаче про колишні їхні біди і сумує про вавилонський полон: справді, і те було гідне плачу і сумування. Як не пролити було гірких сліз, коли стіни розкопані, місто зрівняли із землею, святилище зруйнували, приношення розграбували, нечисті ноги вступили у недоступне, скверні руки беруть на службу сластолюбству недоторканне, пророки замовкли, священики відводяться в полон, до старійшин немає милості, діви віддаються нарузі, юнаки падають, вогонь чужий і вогонь війни, також ріки крові займають місце священного вогню і крові, назореїв волочать по вулицях, пісні замінено плачем, і, скажу власними словами Плачу Єремії, «сини Сиону дорогоцінні, рівноцінні найчистішому золоту» (Плач. 4, 2), що жили в достатку, не зазнавали нещасть, ідуть незвичним шляхом, а «путі Сиону ридають, тому що немає паломників на свято» (Плач. 1, 4)? А ще раніше: «Руки м’якосердних жінок варили дітей своїх, щоб вони були для них їжею у час загибелі дочки народу мого» (Плач. 4, 10) при облозі, що підсилилася, не дітям дають їжу, а дітей варять собі на їжу й втамовують свій голод тим, що для них більше за все любе. Чи не жахливо це, чи не верх жаху не тільки для тих, що терпіли тоді, але й для тих, що чують про це нині? Щоразу, як беру в руки цю книгу й читаю Плач (а читаю його щоразу, коли прагну читанням уцнотливити благоденство), голос у мене переривається, сльози ллються самі собою, нещастя ніби відбувається перед моїми очима, і я плачу із пророком, який плакав. Але хто з тих, які вміють складати жалобні пісні і вповні зобразити скорботу, словом гідно оплаче останній удар — переселення ізраїльтян, нині нависле над ними ярмо рабства, усім відоме під римським пануванням приниження, найголовнішою провиною якого було повстання? Які книги вмістять це? Для них один пам’ятник біди — вся Вселенна, по якій вони розсіяні, припинені богослужіння, ледь впізнається нині місце самого Єрусалима, який в тій тільки мірі доступний для них і тим тільки їх втішає за колишню славу, що вони, з’явившись там на один день, можуть оплакати запустіння.
19. Якщо ж повстання дійсно таке страшне і згубне за своїми наслідками, як видно зі сказаного і як показують багато інших прикладів, то набагато страшніше людям, які вже звільнилися від дріб’язкової приязні і спожили благо миру, знову піддатися тій же хворобі і, як кажуть, повернулися на свою блевотину, не напоумившись самим досвідом, який є повчальним і для нетямущих. Тому що, як бачу, легковажними і нерозумними вважають не тих, які віддані якому-небудь пороку, але тих, які, як мінливі вітри, або як зміни і припливи води в Еврипі,4 або непостійні хвилі моря, що легко піднімаються і переходять то на той, то на інший бік. Помічаю і те, що тих, котрі залишаються в розбраті, робить більш доступними, принаймні, надія на згоду, яка полегшує більшість їхніх бід; тому що для нещасного велика втіха є сподіватися на зміну й мати на увазі щось краще; але ті, які часто приступали до однодумності і потім знову поверталися до розбрату, понад усе інше втрачають і надію на краще, бояться згоди не менше, ніж розбрату, і через прихильність до того й того, і через непостійність ні тому, ні тому не довіряють.
20. Нехай не думають, однак, нібито я стверджую, що будь-яким миром потрібно дорожити. Бо знаю, що є прекрасна розбіжність і найзгубніша однодумність; але треба любити добрий мир, що має добру мету і з’єднує з Богом. І якщо потрібно про те висловитися стисло, то скажу свою думку: не добре бути і занадто млявим, і надмірно гарячим, так щоб або через м’якість вдачі з усіма погоджуватися, або через завзятість усім суперечити. Як млявість недіяльна, так прихильність до всього нетовариська. Але коли йде справа про явне нечестя, тоді варто скоріше йти на вогонь і меч, не дивитися на вимоги часу і володарів і взагалі на все, ніж долучатися до закваски лукавства й доторкатися до заражених. Найстрашніше — боятися чого-небудь більше, ніж Бога, і через цей страх служителеві істини стати зрадником вчення віри й істини. Але коли засмучуємося через підозру і боїмося, не дослідивши справи, тоді терпіння важливіше за поспішність і поблажливість краща за наполегливість. Набагато краще й корисніше, не відділяючись від загального тіла, як членам його, виправляти один одного й самим виправлятися, ніж, передчасно засудивши своїм відлученням і тим зруйнувавши довіру, потім наказовим чином вимагати виправлення, як властиво володарям, а не братам.
21. Пізнавши це, браття, обіймемо й поцілуємо один одного, будемо щиро єдині, будемо наслідувати Того, Хто зруйнував стіну огорожі й кров’ю Своєю все зібрав і примирив. Скажемо цьому спільному батькові, високоповажному старцеві, лагідному й тихому пастиреві: чи бачиш, яка нагорода за смирення? «Зведи очі твої і подивися навколо: усі вони збираються, йдуть до тебе; сини твої» (Іс. 60, 4). Вони зібрані, як ти того бажав, і чого єдиного просив день і ніч, аби завершити свої мандри в старості добрій. Ось, вони всі прийшли до тебе, упокоюються під крилами твоїми й оточують свій вівтар; зі слізьми вони вийшли, з радістю повертаються. Радій і веселись, найкращий і дітолюбивіший з батьків, тому що ти, як наречена оздобленням, одягнений і вбраний усіма ними. Скажи й ти нам: «Ось я і діти, яких дав мені Господь» (Іс. 8, 18)! 22. Додай і інше слово Господнє, особливо слушне нині: «тих, яких Ти дав мені» (Ін. 17, 12) і з них ні одного не погубив. І, о якби ніхто не загинув, але всі ми перебуваємо в єдиному дусі, одностайно подвизались за Євангельську віру, єдине мудрували; озброюючись щитом віри, підперезавши стегна істиною, знали одну тільки боротьбу — боротьбу проти лукавого і проти воюючих під його начальством; не боялися тих, які можуть убити тіло, але не можуть викрасти душі; боялися ж Господа душі й тіла; зберігали дорогоцінну заставу, отриману нами від Отців, тобто поклонялися Отцеві, і Синові, і Святому Духові, в Яких ми хрестилися, в Яких увірували, з Якими з’єдналися; пізнавали Отця в Синові і Сина в Дусі, раніше з’єднання розділяли, раніше розділення з’єднували; не вважали Трьох за єдиного (тому що вони не безіпостасні і не одну складають іпостась, тож багатство наше не в одних іменах, а в самій речі), і вірили, що Три є єдине, — єдине ж не іпостассю, але Божеством — Одиниця в Тройці поклоняєма і Тройця в Одиниці очолювана, вся достопоклоняєма, вся царствена, єдинопрестольна, рівнославна, надмирна і вища за час, нестворена, невидима, недоторканна, незбагненна, що сама тільки відає про Себе, який порядок має сама в Собі, а для нас рівно високоповажна, гідна рівного служіння. Єдина входить у Святая Святих, усяке ж творіння залишає поза і відділяє одних першою, а одних другою завісою; так першою відділені від Божества істоти небесні й ангельські, другою ж відділене наше єство від істот небесних.
Тож, браття, будемо триматися і так поводитися, і різномислячих, поки можна, будемо приймати і лікувати як виразку істини; стражденних же незцільно будемо відвертати, щоб самим не заразитися їхньою хворобою, раніше ніж передамо їм своє здоров’я. І Бог миру, всякий розум переважаючий, буде з нами, у Христі Ісусі, Господеві нашому, Якому слава навіки-віків. Амінь.
- Св. Василія Великого, який був вже тоді рукопокладений на пресвітера церкви Кесарійської, але на деякий час віддалявся в пустелю. [↩]
- Деякі з ченців, які відділилися від єпископа Назіанзького, були поставлені в пресвітери сторонніми єпископами, як пояснює Ілля Критський. [↩]
- Тобто необережного підпису св. Григорія, єпископа Назіанзького, під символом полуаріанським. [↩]
- Еврипом називається пролив між Аттикою і островом Евбей. [↩]
