«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 7

Надгробне братові Кесарію, виголошене ще за життя батьків

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Можливо, думаєте ви, друзі, брати й батьки, люб’язні ділом й іменем, що я охоче приступаю до слова, бажаючи слізьми й печаллю супроводити тих, що відійшли від нас, або запропонувати довгу й вітіювату промову, якою багато хто насолоджується. І одні готуються сумувати і проливати зі мною сльози, щоб разом з моїм горем оплакати своє, яке в кого є, і навчитися скорботі в стражданнях друга; інші ж сподіваються наситити слух і отримати задоволення, припускаючи, що й саме нещастя перетворю на випадок показати себе, як бувало зі мною колись, коли, з-поміж іншого, дуже захоплювався предметами слова і був щедрий на самі слова, поки не споглянув на істинне і найвище Слово, не віддав все Богові, від Якого всі, і замість всього не прийняв Бога. Ні, не так про мене думайте, якщо хочете думати справедливо. Не буду більше належного плакати за померлим, бо не схвалюю цього в інших. Не стану й хвалити понад міри і пристойності; хоча слово для того, хто володіє даром слова, і хвала для того, хто особливо любив мої слова, є такий дар, який йому приємний і пристойніший за всякий дар, і не тільки дар, але обов’язок, який справедливіший за всякий обов’язок. Однако ж проллю сльози і вшаную здивуванням, наскільки це виправдовує даний на те закон, тому що й це не чуже нашому любомудрію, тому що «пам’ять праведника буде благословенна» (Притч. 10, 16). «Сину мій! над померлим пролий сльози і, ніби ти зазнав жорстокого нещастя, почни плач» (Сир. 38, 16), — говорить дехто, рівно застерігаючи нас і від нечутливості, і від непомірності в скорботі. Потім покажу неміч людського єства, згадаю і про гідність душі. Як тим, що сумують, подам належну втіху, так скорботу від тілесного й тимчасового піднесу до духовного й вічного.

2. Почну з того, з чого для мене пристойніше за все почати. Усім вам відомі батьки Кесарія; і видимі, й чутні вам їхні чесноти; ви уподібнюєтесь і дивуєтеся їм, а тим, хто не знає, якщо є такі, розповідаєте про них, обираючи для цього один те, інший інше. Та й неможливо було б одному переказати все; така справа, скільки б хто не був невтомний і ревний, вимагає не одного язика. З багатьох же і великих якостей, похвальних у них (нехай не подумають, що переступаю міру, хвалячи своїх!), одне важливіше за все і не уступає іншим у знаменитості — це благочестя. Скажу й те, що ці поважні люди прикрашені сивиною, рівно заслуговують поваги й за чесноту, й за старість. Тіла їх виснажені літами, але душі молодіють Богом.

3. Батько, який був дикою оливою, майстерно прищеплений до оливи доброї і, окрім того, напоєний її соками, що йому доручено прищеплювати інших, довірене лікування душ. Сподобившись високого сану й шанований високим головуванням у цих людей, як другий Аарон або Мойсей, він наближається до Бога, й іншим, що стояли здаля, проповідує Божі слова. Він лагідний, не гнівливий, спокійний зовнішньо, гарячий духом, рясний дарами видимими, але ще більше збагачений таємними. Але для чого описувати того, кого ви самі знаєте? Якщо й надовго простягну слово, не скажу, скільки б належало й скільки кожний з вас знає і бажає чути. Краще надати кожному думати по-своєму, ніж, зображаючи чудо словом, зменшити його більшу частину.

4. А мати здавна й у предках посвячена Богові, не тільки сама має благочестя, як невід’ємну спадщину, але передає його й дітям. Дійсно, від святого зачатка бере початок ціле (див.: Рим. 11, 16). І вона до того виростила і примножила цю спадщину, що деякі (скажу й це сміливе слово) впевнені і переконують, нібито досконалості, видимі в чоловікові, були тільки її справою, і (що дивно) у нагороду за благочестя дружини чоловікові дано більше й досконаліше благочестя.

Найдивніше те, що обоє вони й чадолюбиві, і христолюбиві; точніше ж сказати, більше христолюбці, ніж чадолюбці. Для них і в дітях була одна втіха, щоб прославлялися й іменувалися у Христі; під благочадієм вони розуміли чесноту й наближення дітей до досконалості. Вони милосердні, співстраждальні, багатьох спасають від тління, від розбійників і від мироправителя; самі з тимчасового житла переселяються в постійне, і дітям збирають дорогоціннійшу спадщину — майбутню славу. Так досягли вони поважної старості, рівно шановні й за чесноту, й за вік, сповнені днів як минулих, так і теперішніх. У тому тільки вони не мають першості між земнородними, в чому кожний з них перешкоджає іншому стояти першим. Для них у всьому наповнилася міра благополуччя; хіба інший відкине останню подію, яку не знаю як назвати — чи випробуванням, чи Божим провидінням. Але я назвав би провидінням, тому що, пославши одного з дітей, який за віком міг скоріше похитнутися, тим свобідніше можуть вони самі відійти від життя і з усім домом піднестися до горнього.

5. Усе це сказано мною не з наміром похвалити батьків, бо знаю, що навряд чи хто б мав успіх у цьому, хоча б на похвалу їм присвятив повністю слово. Я хотів тільки із властивості батьків показати, яка має бути чеснота Кесарія. Не дивуйтеся ж і не вважайте неймовірним, що при таких батьках він виявив себе гідним таких похвал. Навпаки, дивно було б, якби, знехтувавши домашні й близькі приклади, він наслідував інші. І дійсно, початок був таким, який і личив людині, яка мала шляхетне походження й обіцяв згодом чудове життя. А середину скорочу: краса, велич росту, у всьому приємність і, ніби у звуках, гармонія — такі були переваги в Кесарія, яким дивуватися не наша справа, хоча для інших і здадуться вони немаловажливими. Перейду ж до наступного, про що важко й промовчати, хоча б хотів.

6. У таких правилах виховані й наставлені після достатніх вправ тут1 в науках, у яких через таланти і високі дарування (важко й сказати, скільки) він перевершив багатьох (чи можу без сліз згадати про це й від горя проти обіцянки не викрити себе в нелюбомудрії?), коли настав для нас час залишити рідний дім, — ми в перший ще раз розлучилися один з одним. Я, з любові до красномовства, залишився тоді в палестинських училищах, що процвітали, а він відправився в Олександрію, в місто, яке й тоді, і донині шанується як місто всякої освіти.

Яку ж з його досконалостей назву першою, або найважливішою, про що промовчу без всякої шкоди слову? Хто був довірливішим за нього до наставників? Хто дружелюбніший з однолітками? Хто більше за нього уникав співтовариств і бесід з неблагочестивими? Хто вступив у найтісніше спілкування з людьми відміннішими як із чужоземців, так і співвітчизників найбільш схвалюваними й відомими? Він знав, що коротке спілкування з людьми чимало сприяє навичці і у чесноті, й у пороці. А за такі якості, кого більше за нього вирізняло начальство, його поважали у всьому місті? І хоча через просторість міста все залишалися в невідомості, однак хто був відоміший за нього цнотливістю, славніший розумом? 7. Якого роду науки не проходив він? Або, краще сказати, в якій науці не досягнув успіхів більших, за інших, займаючись нею однією? Хто, не тільки з однолітків за навчанням і літами, але й старших віком, які почали вчитися раніше за нього, міг з ним хоч трохи зрівнятися? Він вивчав усі науки як одну, і одну як усі. Талановитих даруваннями однолітків він перемагав працьовитістю, і в невтомних заняттях — гостротою розуму; вірніше ж сказати, швидких перевершував швидкістю, працьовитих — старанністю, а даровитіших в тому й іншому — і тим, і іншим. З геометрії, з астрономії й з науки, для декого небезпечної2, він обирав корисне, скільки потрібно, щоб, пізнавши стрункий плин і порядок небесних тіл, благоговіти перед Творцем; а що в цій науці є шкідливе, того уникав, і руху зірок не підкоряв ні істот, ні явищ, як роблять інші, які подібних до себе тварин ставлять поруч із Творцем; навпаки, сам рух зірок, як і все інше, він приписував, скільки треба, Богові. Що ж стосується науки чисел і їх відносин, а також дивного лікарського знання, яке заглиблюється у властивість єства і темпераментів і в початок хвороб, щоб, вириваючи коріння, відтинати й гілки, то чи знайдеться людина настільки неосвічена, яка дала б Кесарію друге місце, а не віддала перевагу краще стати першою після нього і мати досконалість між другими? І все це не залишилося незасвідченим; навпаки, Схід, Захід і всі країни, де тільки згодом бував Кесарій, слугують знаменитими свідченнями його вченості.

8. Коли ж у єдину свою душу, як у великий корабель, навантажений усякими товарами, зібравши всі чесноти й знання він повернувся у своє рідне місто, щоб і інших наділити скарбами своєї вченості, тоді трапилося щось дивне. І як спогад про це мене особливо захоплює, а можливо, і вам буде приємно, то не зайвим буде переказати про те коротко. Мати в материнських і чадолюбивих своїх молитвах просила Бога, щоб обох нас, як вона відпустила разом, так щоб побачити нас, як повернемося разом. Тому що ми, коли бували разом, видалися якоюсь парою, якщо не для інших, то для матері, достойною благобажань і споглядання, хоча тепер і розлучені через злісну заздрість3. А тоді Бог, Який чує праведні молитви і нагороджує любов батьків до побожних дітей, подвиг нас, без усякої з нашого боку домовленості й угоди, одного з Александрії, а другого з Греції, одного сушею, а другого морем, прибути в один час і в одне місто. Це була Візантія, місто першопрестольне нині в Європі, у якім Кесарій через деякий час придбав таку славу, що йому запропонували почесті в суспільстві, знатний шлюб і місце в Сенаті. Навіть за загальним рішенням було відправлено до великого царя4 посольство з проханням — перше місто, якщо цар бажає зробити його дійсно першим і гідним цього найменування, вшанувати і прикрасити першим з вчених мужів, а завдяки цьому змусити, крім іншого, говорити про Візантію, що вона при інших перевагах, славлячись багатьма мужами, відмінними в знанні філософії й інших наук, ще має в себе лікаря і громадянина Кесарія. Але про це достатньо. А що з нами тоді сталося, хоча іншим здавалося випадковістю, що не має ні підстав, ні причин, як і багато чого в нашому житті приписується випадку; однак для боголюбивих ясно показувало не діло випадку, а сповнення молитви благочестивих батьків, за якою збираються до них діти і з суші, і з моря.

9. Не промовчу і про ту прекрасну якість Кесарія, яка для інших може уявлятися маловажною і не вартою згадування, але мені й тоді здалася, і тепер здасться досить важливою, якщо тільки похвальне братолюбство. І коли не буду говорити про діла Кесарія, не перестану зараховувати цього до перших досконалостей. У Візантії, я як сказав, утримували його пошаною і ні під яким приводом не погоджувалися відпустити. Однак переміг я, у всьому шановний і високоцінований Кесарієм; я переконав його виконати благання батьків, свій обов’язок до батьківщини, а також і моє бажання; переконав продовжити шлях, і притім разом зі мною, віддати перевагу мені не тільки перед містами і народами, пошаною і вигодами, які звідусіль рясно або вже лилися до нього, або лестили надією, але ледь і не перед самим царем і його наказами. Щодо мене, то з цього часу, відкинувши всяке честолюбство, як тяжке ярмо володаря або болісну хворобу, вирішив присвятити себе любомудрію і прагнути до горнього життя, або краще сказати, таке бажання виникло в мені раніше, але спосіб життя прийнятий пізніше. Кесарій же перші плоди вченості присвятив своїй батьківщині, і своїми трудами заслуживши належну повагу, потім був захоплений бажанням слави і, як мене запевняв, бажанням зробитися корисним для міста. Він відправився до царського двору, що мені не зовсім подобалося і не моїм було налаштуванням, тому що (вибачуся перед вами) для мене краще й вище бути останнім у Бога, ніж посідати перше місце в земного царя. Однак вчинок Кесарія не заслуговував і докору; тому що любомудрене життя як вище за все, так і за все тяжче; воно і можливе не для багатьох, а тільки для тих, які покликані до цього високим Божим Розумом, який сприяє благому наміру. Але важливо й те, коли хто, обравши другий спосіб життя, зберігає непорочність і більше думає про Бога і про своє спасіння, ніж про свою славу; хто, діючи на позорищі5 цього світу, хоча приймає почесті, як тінь або личину різноманітного й тимчасового, однак сам живе для Бога і зберігає в собі образ, про який знає, що отримав його від Бога і за який зобов’язаний відзвітувати перед Тим, Хто дарував. А я знаю, що такий точно був напрям думок Кесарія. 10. Йому дається перше місце між лікарями; для чого не треба було і великих зусиль, а варто було тільки показати йому свої знання або навіть тільки попередню частину своїх знань. Незабаром він був включений в число наближених до царя і одержав найвищі почесті. Тим часом пропонує вищим чиновникам допомогу свого мистецтва безкоштовно, знаючи, що до піднесення вірніше за все веде чеснота і популярність, придбана чесними засобами. А завдяки цьому він далеко перевершив славою тих, нижче за яких був чином. Усі любили його за цнотливість і довіряли йому своє найдорогоцінніше6, не вимагаючи від нього Гіппократової клятви; навіть простодушність Кратесова в порівнянні з Кесарієвою була ніщо. Він усіма поважався і більше того, чого коштував; і хоча щодня удостоювався важливих почестей, однак і самі царі, і всі перші після них люди в державі вважали його гідним надалі ще більших почестей. Важливіше ж те, що ні слава, ні довколишня розкіш не могли нашкодити шляхетності його душі. Навпаки, при багатьох і важливих почестях, одну тільки гідність уважав він першою — і бути, і називатися християнином; а все інше, порівняно з цим, здалося йому іграшкою і суєтою. Іншим він надавав забавлятися тим, ніби в театрі, який нашвидко будують і потім розбирають, або скоріше ламають, ніж встановлюють; що й дійсно бачимо в численних переворотах життя і у мінливості щастя, тож справжнє і безсумнівно постійне благо одне саме благочестя. 11. Такі були плоди Кесарієвого любомудрія і під хламидою7! Такими думками він жив і помер, виявивши й довівши, внутрішньою людиною, перед Богом ще більше благочестя, ніж яке бачили люди.

Але якщо треба мені обійти мовчанням інші його діла, заступництво родичів, які впадали в нещастя, презирство до гордовитих, повагу до друзів, свободу перед начальниками, подвиги за істину, досить часто і за багатьох складені слова, не тільки сильні доказами, але одмінні благочестям і одухотворенням, то замість всього цього потрібно сказати про одну славнозвісну з усіх його справ.

Розлютувався на нас цар8 злоіменний, він оскаженів колись на себе, відступивши від віри в Христа, а потім став уже нестерпний і стосовно інших. Не сміливо, не за прикладом інших христоненависників, віддався він нечестю, але прикривав гоніння личиною лагідності, і як плазуючий змій, який володів його душею, усякими хитруваннями затягав нещасних в одну із собою безодню. Перше з його хитрощів і підступів було страждаючих за християнство карати, як лиходіїв, щоб ми не мали й честі мучеників, тому що і у цьому він заздрив християнам. А друга підступність полягала в тому, що своїй справі надавав ім’я переконання, а не насильства; щоб тим, що добровільно ухиляються в нечестя, тим більше було соромно, чим менше виникало для них небезпеки. І він залучав кого грішми, кого чинами, кого обіцянками, кого різного роду почестями, пропонуючи їх в очах усіх не по-царському, але зовсім раболіпно. На всіх ж намагався діяти зачарованістю промов і власним прикладом. Крім багатьох інших, він робить замах і на Кесарія. Яке тупоумство і навіть божевілля — сподіватися, що вловить Кесарія, мого брата і сина таких батьків!

12. Нехай буде дозволено продовжити слово і насолодитися розповіддю, як насолоджувалися ті, які були присутні при цій дивній справі! Доблесний муж, осінивши себе знаменням Христовим і замість щита прикрившись великим словом, з’являється перед сильним зброєю і великим за даром слова, він не втрачає твердості, чуючи улесливі слова, а з’являється, як борець, готовий подвизатися словом і ділом проти сильного в тому й іншому. Отже, поприще відкрите, ось і подвижник благочестя! З одного його боку Подвигоположник Христос, Який озброює борця Своїми стражданнями, з іншого боку — жорстокий володар, то зваблюючий привітними словами, то залякуючий великою владою. І глядачів також два роди: одні ще залишаються в благочесті, інші вже захоплені володарем; але ті й інші уважно спостерігають, який бік прийме справа; і думка, хто переможе, приводить їх у більше засмучення, ніж самих ратоборців. 13. Чи не убоявся ти за Кесарія, чи не подумав, що успіх не буде відповідати його прагненню? Але не сумнівайтеся: перемога із Христом, Який переміг світ. Найбільше бажав би я переказати тепер, що було тоді сказано і пропоновано; тому що в цій суперечці чимало розсипано тонких оборотів і краси, які приємно було б для мене відновити в пам’яті. Але це зовсім не личило б часу й предмету слова. Кесарій розв’язав усі його словесні хитрощі, відкинув приховані і явні зваби, як дитячі іграшки, і голосно виголосив, що він християнин і буде християнином: однак цар не віддалив його від себе зовсім. Йому дуже хотілося користуватися і похвалятися вченістю Кесарія; і тоді він виголосив наступні, часто повторювані всіма слова: «Благополучний батько! злополучні діти!» Тому що цією наругою він благозволив вшанувати разом і мене, відомого йому по афінському училищу благочестю.

Тим часом Кесарій, який зберігався до другого представлення царя, якого гнів Божий своєчасно озброїв проти персів, повернувся до нас, як блаженний вигнанець, як переможець, не обагрений кров’ю і прославлений безчестям більше, ніж блискучими почестями. 14. Така перемога, на мою думку, набагато вища і поважніша могутності Юліана, високої багряниці і дорогоцінної діадеми. І оповіданням про це я пишаюся більше, ніж став би пишатися, якби Кесарій розділяв з ним ціле царство. Якщо він уступає злим часам, то робить за нашим законом, який наказує страждати за істину, коли вимагають обставини, і не зраджувати благочестю через боязливість, але також і не викликатися поки можна на небезпеки, боячись за свою душу, так щадячи й тих, які кидають нас у небезпеку.

Коли ж морок розсіявся, далека країна прекрасно розв’язала справу, «коли зброя очищена» (Пс. 7, 13) скинула нечестивця, а християни знову торжествували; чи потрібно говорити, з якою тоді славою і честю, при яких і скількох свідченнях знову був прийнятий до царського двору Кесарій, начебто він через це виявляв, а не сам отримував милість? Нова пошана зайняла місце колишньої. І хоча царі мінялися з часом, однак добра думка про Кесарія і його першість при дворі була непохитною. Навіть царі сперечалися між собою в тому, хто з них більше пестив Кесарія і хто мав більше права назвати його щирішим до іншого і наближеним. Таке було благочестя Кесарія, і така винагорода за благочестя! Нехай чують про це і юнаки, і мужі, і нехай тою же чеснотою здобувають подібну славу всі, які домагаються її і вважають її частиною благополуччя! Тільки «плід добрих праць славний» (Прем. 3, 15).

15. Але ось ще дивовижна подія в житті Кесарія, яка є сильним доказом богобоязливості, заразом і його власної, і його батьків. Кесарій проживав у Вифінії і був начальником в такій частині, яка була близька до самого царя. Він був хоронителем царської скарбниці і мав під своїм наглядом скарби. А цим цар прокладав для нього шлях до вищих чинів. Але під час недавнього в Нікеї землетрусу, який, як кажуть, був жахливіший за попередні і майже всіх застиг і знищив разом з пишнотою міста, зі знатними жителями чи не один, або з небагатьма, врятувався від загибелі Кесарій. І спасіння сталося неймовірним для нього самого чином: він був покритий руїнами і потерпів на собі тільки незначні ознаки небезпеки, наскільки потрібно було для нього, щоб прийняти страх як наставника вищого спасіння. Залишивши служіння непостійному, він з одного царського двору перейшов в інший — у горнеє воїнство. Він сам зустрівся з такою думкою і ревно зажадав її сповнення, як запевняв мене в своїх листах; а я скористався нагодою порадити те, до чого й колись не переставав застерігати, шкодуючи, що його великі дарування направлені на гірше, що душа настільки любомудра занурена в справи суспільні й уподібнюється сонцю, закритому хмарою.

Але врятувавшись від землетрусу, Кесарій не врятувався від хвороби, тому що був людиною: і перше було його властивістю, а останнє було для нього спільним з усіма; першим він зобов’язаний благочестю, а в останньому діяла природа. Так утіха передувала горю, щоб ми, вражені його смертю, могли похвалитися дивним його спасінням у той час. І тепер збережений для нас великий Кесарій; перед нами дорогоцінний порох, похваляємий мрець, який переходить від піснеспівів до піснеспівів, супроводжуваний до мученицьких вівтарів, вшанований і святими руками батьків, і білим одягом матері, що заміняє в собі горе благочестям і слізьми, які перемагаються любомудрієм і псалмоспівами, якими приборкується плач; перед нами приймаючий почесті, гідні душі новоствореної, яку Дух перетворив водою.

16. Таке тобі, Кесарію, похоронне від мене приношення! Прийми начатки моїх промов, ти часто скаржився, що приховую дар слова, і ось на тобі належало йому виявитися! Ось від мене тобі прикраса, і знаю, що вона для тебе приємніша за всяку іншу прикрасу! Не приніс я тобі шовкових, легких і м’яких тканин, яким ти не радів і раніше, тому що прикрашав себе однієї чеснотою. Не приніс і тканин із чистого льону, не возлив багатоцінних пахощів, які ти й за життя відсилав у жіночі чертоги і які пахнуть не довше одного дня; не приніс чого-небудь іншого, настільки ж незначного й шановного людьми незначними; тому що все це, разом із прекрасним твоїм тілом, покрив би нині цей холодний камінь. Геть від мене з тими язичницькими грищами й виставами, які відбувалися на честь нещасних юнаків і при яких за маловажні подвиги пропонувалися маловажні нагороди! Геть ті обряди, в яких насипами, приношенням початків, вінцями і свіжими квітами упокоювали покійних людей, підкорюючись більш вітчизняному закону і нерозумності горя, ніж розуму! Мій дар — слово, воно, переходячи далі й далі, досягне, можливо, і майбутніх часів і не попустить, щоб той, хто переселився звідси, зовсім нас залишив, але збереже його назавжди для слуху й серця, виразніше картини представляючи зображення улюбленого. 17. Таке моє приношення! Якщо воно неважливе і не відповідає твоїм почестям, то принаймні благоугодне Богові, як відповідне силам. Притім ми віддали частину, а іншу, хто залишиться з нас у живих, віддасть під час річного шанування і поминання.

А ти, божественна й священна голово, ввійди на небеса, упокойся в надрах Авраамових (що не знаменували б вони), побач лик ангелів, славу й велич блаженних, або краще, склади з ними один хор і звеселись, посміюючись з висоти над всім тутешнім, так званим, багатством, незначними гідностями, оманливими почестями, оманою почуттів, мінливостями цього життя, безладом і непорозумінням ніби серед нічного бою! І нехай стоятимеш перед Великим Царем, сповнюючись горнього світла, від якого й ми, прийнявши малий промінь, скільки може відобразитися в дзеркалі й гаданнях, нехай зійдемо нарешті до Джерела блага, чистим розумом споглядати чисту істину й за тутешню ревність в добрі знайти ту нагороду, щоб насолодитися досконалішим володінням і спогляданням добра в майбутньому! Тому що це становить мету нашого тайноводства, як провіщають і Писання, і богослови.

18. Що залишається ще? Запропонувати цілющі слова скорбним. Для тих, що плачуть, дійсна допомога та, яка подана тим, що сумують з ними. Хто сам відчуває рівне горе, тому зручніше втішати страждаючих. Притім моє слово звертається особливо до тих, за яких мені було б соромно, якби вони не перевершували так само всіх у терпінні, як перевершують у всякій іншій чесноті. Тому що хоча вони більше за всіх чадолюбиві, однак більше за всіх і любомудрі, і христолюбиві. Як більше за все помишляють про переселення звідси, так і дітей навчили того ж або, краще сказати, ціле життя призначене у них на думку про смерть. Якщо ж горе затьмарює думки і, подібно гноєтечі з очей, не дозволяє чисто розглянути те, що треба, то нехай приймуть втіху старці від юного, батьки від сина, які багатьом давали поради, і придбавши довгочасну досвідченість — від того, хто сам потребує їхніх порад. Не дивуйтеся, якщо будучи юним, даю уроки старцям; і те ваше, якщо вмію бачити інше краще за сивоволосих.

Скільки ще часу проживемо ми, поважні старці, які наближаються до Бога? Чи довго ще протривають тутешні злостраждання? 19. Нетривале й усе людське життя, якщо порівняти його з Божественним і нескінченним єством. Ще коротший залишок життя і, так сказати, припинення людського подиху, закінчення тимчасового життя. Чим випередив нас Кесарій? Чи довго нам оплакувати його як того, що відійшов від нас? Чи не поспішаємо й самі до тієї ж обителі? Чи не покриє незабаром і нас той же камінь? Чи не станемо невдовзі таким же порохом? У ці ж короткі дні не стільки придбаємо доброго, скільки побачимо, випробуємо, а можливо, самі зробимо зле; і потім принесемо спільну й неодмінну данину закону природи. Одних супроводимо, іншим будемо передувати; одних оплачемо, для інших послужимо предметом плачу, і від одних приймемо слізний дар, який самі приносили померлим. Таке тимчасове наше життя, браття! Така кумедна наша поява на землі — появитися з нічого і, з’явившись, зруйнуватися! Ми є те ж, що швидкий сон, невловима примара, політ птаха, корабель на морі, що не має сліду, порох, подих, весняна роса, цвіт, що часом народжується і часом облітає. «Людина — як трава, дні її — немов цвіт польовий, цвіте й відцвітає» (Пс. 102, 15); прекрасно думав про нашу неміч божественний Давид. Він теж говорить в наступних словах: «Ти виснажив у дорозі сили мої, вкоротив дні віку мого» (Пс. 101, 24), і міру днів людських визначає п’ядями (Пс. 38, 6). Що ж сказати всупереч Єремії, який і до матері звертається з докором, ремствуючи на те, що народився і притім через чужі гріхопадіння (див.: Єр. 15, 10)? Бачив усіляке, говорить Екклезіаст; оглянув я думкою все людське, багатство, розкіш, могутність, непостійну славу, мудрість, що частіше тікає, ніж набувається; неодноразово повертаючись до того самого, розглянув знову розкіш і знову мудрість, потім сластолюбство, сади, численність рабів, безліч майна, виночерпців і виночерпій, співаків і співачок, зброю, зброєносців, коліносхилення народів, збирання данини, царську велич і всі надмірності й необхідності життя, — все, чим перевершив я всіх до мене бувших царів; і що ж у всьому цьому? «Все — суєта і томління духу!» (Еккл. 1, 14), тобто якесь нерозумне прагнення душі й розвага людини, засудженої на це, можливо, за прадавнє падіння. «Вислухаємо суєтність усього, — говорить він, Бога бійся» (Еккл. 12, 13), тут межа твоєму здивуванню. І ось єдина користь від тутешнього життя — самим сум’яттям видимого і тим, що хвилюється, керуватися до постійного й непорушного. 20. Отже, будемо оплакувати не Кесарія, про якого знаємо, від яких зол він звільнився, а себе самих; тому що знаємо, для яких бід залишені ми і які ще зберемо для себе, якщо не віддамося щиро Богові, якщо, обходячи тимчасове, не поспішимо до горнього життя, якщо, живучи на землі, не залишимо землю і не будемо щиро слідувати Духові, Який зводить у горнеє. Це сумно для легкодухих, але легко для мужніх духом.

Розглянемо ще й те: Кесарій не буде начальствувати, але й в інших не буде під начальством; не стане вселяти в інших страх, але й сам не боятиметься жорстокого володаря, іноді недостойного, щоб йому начальствувати; не стане збирати багатства, але не злякається і заздрості, або не зашкодить душі несправедливим надбанням і зусиллям додати ще стільки ж, скільки придбав. Тому що такий недуг користолюбства, що не має межі в потребі більшого і лікує себе від спраги тим, що безперестанно п’є. Кесарій не складе нових промов, але за промови ж буде в здивуванні, не буде розмірковувати про вчення Гіппократа, Галена і їх супротивників, але не стане й страждати від хвороб, із чужих лих збираючи собі скорботи; не буде доводити положень Евкліда, й Птолемея, і Герона, але не стане і бідкатися через надто гордовитих невігласів; не стане показувати своїх знань у вченні Платона, Аристотеля, Пиррона, Демокрита, Гераклита, Анаксагора, Клеанфа, Епікура, і ще не знаю кого з поважних стоїків або академіків, але не буде й турбуватися про те, як вирішити їхню правдоподібність. Чи потрібно мені згадувати про що-небудь інше? Але що, звичайно, всякому дороге і жадане, у нього не буде ні дружини, ні дітей. За те ні сам не стане їх оплакувати, ні ними не буде оплаканий; не залишиться після інших і для інших свідченням нещастя. Він не успадкує майно, за те буде мати спадкоємців, яких мати завжди корисніше і яких сам бажав, аби переселитися звідси збагаченим і взяти з собою все своє. І яка щедрість! Яка нова втіха! Яка великодушність у виконавцях! Почута звістка, гідна загального слухання, і горе матері виснажується прекрасною і святою обітницею — усе, що було в сина, все його багатство віддати за нього в похоронний дар і нічого не залишати тим, що очікували спадщини.

21. Невже й цього недостатньо для втіхи? Запропоную найсильніший спосіб лікування. Для мене переконливі слова мудрих, що кожна добра і боголюбива душа, як тільки після розлучення зі з’єднаним з нею тілом звільниться, приходить у стан відчуття і споглядання блага, що її очікує, а після очищення або після відкладання (або ще не знаю як висловити) того, що її затьмарювало, насолоджуватися давнім якимось насолодженням, веселитися і радісно прямувати до свого Владики; тому що уникла тутешнього життя, як нестерпної в’язниці, і скинула із себе кайдани, що лежали на ній, якими крила розуму тяглися долу. Тоді вона у видінні ніби пожинає приготовлене їй блаженство. А потім і народжену з собою плоть, з якою вправлялася тут у любомудрії, від землі, що її дала і потім зберегла, сприйнявши незрозумілим для нас чином і відомим тільки Богові, Який їх з’єднав і розлучив, разом з нею вступає в спадщину майбутньої слави. І як в природньому союзі із плоттю сама розділяла її тяготи, так передає їй свої втіхи, цілком поглинувши її в себе9 і ставши з нею єдиним духом, і розумом, і богом, після того як смертне й минаюче поглинене життям. Послухай же, як любомудрствує божественний Єзекиїль про з’єднання кісток і жил (див.: Єз. 37), а за ним і божественний Павло про скинію земну і про храмину нерукотворну, з яких одна зруйнується, а інша уготована на «небесах» (2 Кор. 5, 1). Він каже, що вийти з тіла значить увійти до Господа; і життя в тілі оплакує як відпадання від Господа, і тому бажає і поспішає відійти від тіла. Для чого ж бути мені слабкодухим в надії? Для чого приліплюватися до тимчасового? Дочекаюся архангельського гласу, останньої труби, перетворення неба, перетворення землі, звільнення стихій, відновлення цілого світу. Тоді побачу й самого Кесарія, який не відходить, не виноситься, не оплакується, не жалями супроводжується, а святим, прославленим, звеличеним, яким ти, улюбленіший з братів і братолюбивіший, неодноразово являвся мені уві сні, чи тому, що так зображало тебе моє бажання, чи тому, що це була сама істина. 22. А тепер, залишивши сльози, звернуся до себе, щоб самому проти волі не зробитися гідним сліз, і розгляну своє положення. Сини людські (тому що до вас звертається слово), доки будете важкі думкою, «Сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Нащо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4, 3), вважаючи тутешнє життя чимсь великим і нечисельні ці дні численними, а від цього жаданого і приємного розлучення відвертаючись, як від чогось тяжкого й жахливого? Чи ще не пізнаємо самих себе? Не відкинемо видимого? Не звернемо поглядів до мисленого? Якщо треба про що-небудь вболівати, то чи будемо сумувати про продовження подорожування «Господь праворуч Тебе» (Пс. 109, 5), разом з божественним Давидом, який називає все земне оселею темряви10, «місцем злостраждань» (Пс. 43, 20), «глибоким болотом» (Пс. 68, 3), «тінню смертною» (Пс. 106, 10)? Поспівчуваємо, тому що баримося в гробах, які носимо із собою; тому що ми, що були богами, умираємо, як люди, гріховною смертю. Цей страх обіймає мене, про це думаю день і ніч; не дозволяють мені заспокоїтися і майбутня слава, і майбутній суд. Одного настільки бажаю, що можу сказати: «Умліває душа моя за спасінням Твоїм» (Пс. 118, 81); а іншого жахаюся і відвертаюся. І страшить мене не те, що це моє тіло, що руйнується і тлінне, зовсім загине, але те, що славне творіння Боже (славне, коли зростає в добрі, а рівно й безчесне, коли грішить), творіння, в якому є розум, закон і надія, засуджене буде на однакову безславність із нерозумними, і після розлучення з тілом стане нічим не краще за нього, чого й бажали б люди порочні і гідні майбутнього вогню. 23. О, якби мені «умертвити земні члени» (Кол. 3, 5)! О, якби мені, ідучи шляхом вузьким, для небагатьох прохідним, а не широким і легким, усе принести в жертву духу! Тому що славне й велике те, що слідує за цим; те, на що уповаємо, — більше того, чого ми гідні. «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї» (Пс. 8, 5)? Яка це нова про мене таємниця! Малий я і великий, принижений і звеличений, смертний і безсмертний, я заразом земний і небесний! Одне в мене спільне з дольним світом, а друге — з Богом; одне — з плоттю, а друге — з духом! Із Христом треба мені спогребтись, із Христом воскреснути, Христу уподібнитись, стати сином Божим, навіть богом!

Бачите, куди, нарешті, піднесло нас слово. Я готовий майже дякувати тому горю, яке нас спіткало, яке налаштувало мене до такого любомудрія і навіть зробило полум’яно бажаючим переселитися звідси. Це призначає нам велика таємниця, призначає Бог, Який за нас став людиною і зубожів, аби оновити плоть, спасти образ і відтворити людину, щоб були всі одне у Христі, Який в усіх нас зробився зовсім усім тим, що сам Він є; щобне було в нас більш ні чоловічої статі, ні жіночої, ні варвара, ні скіфа, «ні раба, ні вільного» (Гал. 3, 28-29), бо це плотські ознаки; але щоб ми мали єдиний Божий Образ, яким і за якимми створені; нехай зобразиться і відіб’ється він в нас настільки, щоб тільки по ньому могли пізнавати нас. 24. І цього сподіваємося досягти з великого людинолюбства великодаровитого Бога, Який, вимагаючи малого, тим, які щиро люблять Його, дарує велике у теперішньому, і в майбутньому; будемо все переносити, все терпіти заради любові до Нього і сподівання, за все дякувати як за праве, так і за ліве, тобто за приємне і за скорботне, тому що Боже слово часто й останнє перетворює на зброю спасіння (див.: 2 Кор. 6, 7). Довіримо Богові і наші душі, і душі тих, які випередили нас у місці упокоєння, тому що були на спільному шляху ніби більше за нас приготовлені.

І сам, йдучи тим же шляхом, припиню тут слово. Але припиніть сльози й ви, що поспішаєте до свого гробу, до гробу, який приймає від вас Кесарія в дар скорботний і повсякчасний; до гробу, який готувався батьками і своєчасним був для старості, але Розпорядником наших справ дарований синові і юності, хоча і не в звичному порядку, однак не поза порядком.

Ти ж, Владика й Творець всього, а переважно цього творіння11! Боже людей Твоїх, Отець і Правитель, Господь життя і смерті! Охоронитель і Благодійник душ наших, що все своєчасно твориш і наперед готуєш художницьким Словом, як Сам відаєш, у глибині премудрості і світоправління! Прийми нині Кесарія як початок нашого відшестя. Хоча він останній з нас, однак першим віддаємо його провидінню Твоєму, яким все тримається. А наостанок і нас, зберігши в тілі, поки корисно, прийми в час благопотрібний; прийми приготовлених, не засмучених, які не втікають в останній день, і не насильно звідси забираються, що буває з душами миролюбними і плотолюбивими, але які благодушно відходять до тамтешнього життя довговічного і блаженного, до життя в Христі. Амінь.

  1. У Назіанзі. []
  2. Астрології. []
  3. Тобто диявола, який своєю привабністю схилив праотців до непослуху, піддав усіх нас засудженню і смерті. []
  4. Констанція, якого не було тоді в Константинополі. []
  5. Див.: 1 Кор. 4, 9. — Ред. []
  6. Здоров’я. []
  7. Сенаторським одягом. []
  8. Юліан Відступник. []
  9. Св. Богослов вказує на істину, розкриту 1 Кор. 15, 42 — 44, 53, 54. []
  10. Поселення пітьми, з пояснення св. Богослова, ймовірно, є те ж, що і поселення Кидарські (Пс. 119, 5). []
  11. Кесарія. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору