«Наша Парафія»

Прощальне, промовлене під час прибуття до Константинополя ста п’ятдесяти єпископів

1. Якими бачите справи мої, ви, шановні пастирі й співпастирі? «Які прекрасні на горах ноги благовісника, що сповіщає мир, благовістить радість, проповідує спасіння» (Іс. 52, 7), з якими прийшли ви; особливо прекрасні для мене, до якого ви прийшли благовчасно з наміром не заблудлу вівцю навернути, а відвідати пастиря-мандрівника. Якими уявляються вам мої мандри? Який бачить плід від них, або, краще сказати, який плід Духа, Яким завжди я був спонукуваний і тепер натхненний, не бажаючи мати, а можливо, і не маючи нічого власного? Чи самі розумієте й усвідомлюєте справу й готові бути поблажливими цінителями до мене; або як інші складать звіт у воєначалії, або в народоправленні, або в розпорядженні маєтками, так і я всенародно маю дати вам звіт у моєму керуванні? Я не соромлюся бути судженим, тому що й сам суджу частково, і з однаковою любов’ю приймаю те й інше. Це прадавній закон, тому що й Павло повідомляв про своє благовістування апостолам не для того, щоб його похвалили (Дух далекий від усякого честолюбства), а для того, щоб або зроблене було затверджено, або недовершене (якщо тільки було що-небудь подібне в тому, що сказано або зроблено Павлом) було виправлене, як сам він показує, пишучи про себе (див.: Гал. 2, 2). Бо «і духи пророчі покірні пророкам» (1 Кор. 14, 32), через благорозпорядження Духа, Який все прекрасно влаштовує й розділяє. Якщо ж Павло звітував наодинці і небагатьом, а я — всенародно й усім — не дивуйтеся цьому. Я більше від Павла потребую скористатися свободою викриття, в чому тільки виявлюся таким, що не звершив належного, щоб не даремно біг. І неможливо інакше виправдатися, як давши звіт знавцям справи. 2. Отже, що в мене за виправдання? Якщо воно неправильне — викрийте; якщо ж справедливе, засвідчіть ви, для яких і перед якими моє слово. Бо ви для мене й виправдання, і свідки, і (насмілюся наважитися на апостольське слово) «вінець похвали» (1 Сол. 2, 19).

Колись ця паства була мала й недосконала, навіть, судячи з видимого, це була не паства, а малі сліди або останки пастви — без порядку, без нагляду, без точних меж; вона не мала ні свобідного пасовища, ні обгородженого двору, скиталась «по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11, 38), розсіяна і розкидана там і тут; всякий, кому як трапилося, знаходив собі наглядача й пастиря, помишляв про своє спасіння. Вона була подібна до стада, «левами розігнаного» (Єр. 50, 17), яке погубила буря або розсіяв морок, що оплакують всі пророки, уподібнюючи цьому до біди Ізраїля, відданого язичникам (див.: Єз. 34, 12).

Плакали й ми, поки діла наші були гідні сліз. Тому що дійсно й ми були вигнані, вивержені, розсіяні по всіх горах і пагорбах, як буває з тими, що не мають пастиря. Якась недобра погода настала для Церкви; на неї напали і люті звірі, які й зараз навіть, після повернення ясних днів, не щадять нас і не соромляться бути сильнішими самого часу. Якась сумна імла осягнула й покрила все, — набагато тяжча від дев’ятої єгипетської страти (див.: Вих. 10, 21), — маю на увазі ту відчутну темряву, при якій ми майже не могли бачити один одного. 3. І скажу щось гідне ще більшого жалю, уповаючи на того, хто віддав нас, як на Отця: «Тільки Ти — Отець наш; бо Авраам не впізнає нас, і Ізраїль не визнає нас своїми» (Іс. 63, 16), і на Тебе дивимось, «крім Тебе, іншого не знаємо» (Іс. 26, 13). Тому «відповідаю: однак буду говорити з Тобою про правосуддя», каже Єремія (Єр. 12, 1). «Ми зробилися такими, над якими Ти ніби ніколи не володарював і над якими не іменувалося ім’я Твоє» (Іс. 63, 19). Ти забув святий завіт Твій і закрив для нас милості Твої. Тому ми стали ганьбою для улюбленого Твого — ми шанувальники Тройці, повністю віддані досконалому Божеству, не насмілюємося принижувати Того, Хто вище за нас, і настільки звеличуватися, за прикладом безбожних і богоборних людей, щоб Владику йменувати подібним до нас рабом. Але, без сумніву, за інші наші гріхи, за те, що поводилися негідно до заповідей Твоїх і ходили вслід лукавого свого розуму (бо за що ж інше?), ми були віддані мужам дуже несправедливим і лукавим мужам більше за всіх живучих на землі. Перший образив нас Навуходоносор1, який після перебування Христового на землі повстав на Христа, за те зненавидівши Христа, що був Ним спасенний, і який священні книги замінив безбожними жертвами. Пожирав мене, гриз мене, поглинав мене (Єр. 51, 34) (і проливаючи сльози, не відступлю від Писання). Якщо Господь не допоміг би мені, не віддав би його праведно в руки беззаконних, пославши до персів (такі долі Божі!), і за кров, пролиту беззаконно, не була б пролита кров правосудно (тут тільки суд Божий не дав місця довготерпінню); «Якби Господь не допоміг мені, то скоро зійшла б до пекла душа моя» (Пс. 93, 17). Інший2 не чоловіколюбивіший за першого, якщо ще не жорстокіший за нього, носячи ім’я Христове, був лжехристом і ганьбою для християн, яким і діяти було богопротивно, і страждати безславно, тому що, очевидно, і несправедливості не терпіли, і не прикрашалися благоліпним ім’ям мучеництва, але й у цьому приховувалася істина, і, страждаючи, як християни, вони каралися, як нечестиві. О як ми були багаті бідами! «Вогонь пожер рясні пасовища пустелі, і полум’я попалило всі дерева у полі «(Іоїл. 1, 19); «те, що залишилося від гусені, їла сарана, що залишилося від сарани, їла черва, а що залишилося від черви, доїли жуки» (Іоїл. 1, 4), а потім вже не знаю, що було далі, і як одне зло народжувалося з іншого. Та й хто б цілком зобразив усі біди того часу і покарання, яких ми тоді зазнали, або випробування і вогненне очищення? Хіба сказати, що «ми пройшли через вогонь і воду» (Пс. 65, 12) і з благовоління Бога вийшли на волю.

4. Але нехай повернеться слово до сказаного на самому початку. Нива ця була колись мала й убога, не нагадувала ниву не тільки Бога, Який благим насінням і ученням благочестя обробив і обробляє цілий світ, але не нагадувала навіть ниву недостатнього й незаможного бідняка. Це зовсім була не нива, не мала, можливо, ні житниць, ні току, ні серпа; на ній не було ні копиці, ні снопів, а тільки малі й незрілі смуги трави, яка виростає на покрівлях, якими не наповнить своєї руки жнець, які не закличуть на себе благословення тих, що проходять повз (див.: Пс. 128, 6-8). Така була наша нива, такі жнива! Хоча вона велика, доброкласна й плодюча перед тим, хто бачить таємне, пристойна для такого Землероба, і долини душ, добре оброблюваних словом, «наповнюються отарами, і лани покриваються пшеницею» (Пс. 64, 14), невідому для багатьох, не з’єднану в одне місце, але така, що збирається потроху, «як після збирання літніх плодів, як після збирання винограду: жодної ягоди для їжі, ні спілого плоду» (Мих. 7, 1). Думаю же додати це, навіть дуже доречно: як виноград «у пустелі, Я знайшов Ізраїля» (Ос. 9, 10), як одну або дві спілі ягоди на незрілому гроні винограду, які збережені, щоправда, як благословення Господнє, і освячені, як перші плоди (див.: Іс. 65, 8), але нечисленні й поодинокі. Вони не можуть наповнити вуста того, хто споживає, і «як віха на вершині гори і як знамено на пагорбі» (Іс. 30, 17), або що-небудь інше, що стоїть самотньо і небагатьом видиме. Така була колишня убогість і скорбота!

5. Але як тільки Бог, Який «умертвляє і оживляє, спускає до пекла і возводить; робить убогими і збагачує, принижує і піднімає» (1 Цар. 2, 6-7), і єдиним бажанням «творить все» (Ам. 5, 8), творить із ночі день, із зими весну, з бурі тишу, з посухи рясний дощ, і все це часто після молитви одного праведника дуже довго гнаного, — як тільки Бог «смиренних підносить, а нечестивих принижує до землі» (Пс. 146, 6), сказав Сам в Собі це слово: «Я бачив страждання народу Мого в Єгипті» (Вих. 3, 7), і не «робилося життя його гірким від важкої роботи над глиною і цеглою» (Вих. 1, 14), і сказавши, відвідав, і відвідавши спас, і вивів народ Свій рукою міцною й м’язом твердим, рукою Мойсея й Аарона, обраних Його; тоді що буде за цим, які дива діються? Вони збережені в книгах і пам’яті людей. Бо, крім чудесних подій в дорозі і великої про те поголоски (Нав. 2, 11), щоб сказати, як можна стисліше, Йосиф один прийшов у Єгипет, і через якийсь час шістсот тисяч людей виходять із Єгипту. Що чудовіше за це? Чи потрібний більший доказ високої премудрості, коли Бог із самих непроходимостей благоволить дати свобідний вихід? Через одного, якого зненавиділи, земля обітована розділяється по жеребу; проданий переселяє народи, а сам перетворюється на великий народ, і мала ця вітка робиться «гіллястим виноградом» (Ос. 10, 1), настільки великим, що доходить до рік, поширюється до моря, розростається далі й далі за межі, покриває гори величчю слави, перевищує кедри, і навіть гори й кедри Божі (хоч які б гори й кедри належало тут розуміти (див.: Пс. 79, 11-12).

6. Така була колись паства ця і такою зробилася нині — настільки благовлаштованою і розширеною! І якщо вона недосконала, то через поступове збільшення переходить до досконалості; а я прорікаю, що й буде підноситися. Це передвіщає мені Дух Святий, якщо і я маю хоч трохи пророчого дару, можу бачити наперед, через попереднє сподіватися на майбутнє і знати його через умовисновок, як вихованець Слова. Бо набагато було незвичнішим з попереднього стану прийти до теперішнього, ніж із теперішнього досягнути верху слави. Якщо, за голосом Того, Хто оживляє мертвих, вже почали з’єднуватися кістка з кісткою, і суглоб із суглобом, і сухим кісткам даний дух життя й відродження (див.: Єз. 37, 7), то добре знаю, має відбутися й повне воскресіння. Нехай «не підносяться в собі гнобителі» (Пс. 65, 7), нехай не думають, що володіють чим-небудь, ловлячи тінь або «сон того, хто прокинувся» (Пс. 72, 20), або скороминучий вітер, або слід від корабля на воді. Нехай ридає «кипарис, бо упав кедр» (Зах. 11, 2). Нехай напоумлюються бідами інших і узнають, що «не до кінця буде забутий убогий» (Пс. 9, 13), і, як каже Авакум, у несамовитості розсікти глави сильних (Авв. 3, 14) не уповільнити Божество, яке розсікають і погано розділяють не начальницьке й підлегле, причому особливо ображається і Божество, принижене до творіння, пригнічується і творіння рівночестям з Божеством.

7. Чую, здається, і це слово Того, Хто збирає скрушених і приймає пригноблених: «Розшир місце намету твого, розшир покрівлі осель твоїх; не соромся, пусти довше шнури твої і утверди кілки твої; бо ти поширишся праворуч і ліворуч» (Іс. 54, 2-3). Я віддав тебе, Я і допоможу тобі: в люті малій вразив тебе, «але вічною милістю помилую тебе» і прославлю тебе (Іс. 54, 8). Міра людинолюбства перевищує міру напоумлення. Те було за неправди, а це за поклоніння Тройці; те для очищення, а це для слави Моєї, бо Я прославляю тих, що прославляють, і засмучую тих, що засмучують. «Це запечатано в сховищах Моїх» (Втор. 32, 34). Це непорушний закон відплати. А ти захопив у Мене стіни, і дошки, і прикрашене каміння, довгі ходи й обходи, блищав і осяював золотом, то роздавав його, як воду, то збирав, як пісок, не знаючи, що віра просто неба краща за пишне нечестя і що троє, зібрані в ім’я Господнє, перед Богом складають більше число, ніж велика кількість тих, що зрікаються Божества. Невже хананеям, хоч скільки їх є, віддаси перевагу над одним Авраамом, або содомлянам над одним Лотом, або мадиамлянам над Мойсеєм — цим прибульцям і мандрівникам? Що ж? Кому віддаси перевагу? Чи трьомстам мужам, які у Гедеона мужньо пили воду, чи тисячі, які обернулися на втечу (Суд. 7, 7, 21)? Чи домочадцям Авраамовим, яких було не набагато більше, ніж Гедеонових воїнів, чи багатьом царям і тисячам воїнів, яких, однак, прогнали і примусили до втечі нечисленні? Як же ти розумієш такі слова: «Хоча б синів Ізраїлевих було числом як піску морського, тільки останок спасеться» (Рим. 9, 27);або такі: «Я залишив Собі сім тисяч чоловік, які не схилили коліна перед Ваалом» (Рим. 11, 4)? Ні, ні, не про багатьох з них благоволив Бог (1 Кор. 10, 5). 8. Ти обчислюєш десятки тисяч, а Бог — тих, що спасаються, ти невимірний пил, а я — «сосуди обрані» (Діян. 9, 15). Бо для Бога ніщо так не приємне, як слово очищене і душа, досконала вченням істини. Нічого не можемо принести й дати Богові такого, що було б достойне Того, Хто створив усе, від Якого все й для Якого всі, — не тому що принесене є справа однієї руки або надлишок однієї людини, але хоча б хто захотів вшанувати Бога, зібравши воєдино всі багатства й труди рук людських. «Чи не наповнюю Я небо і землю? — говорить Господь» (Єр. 23, 24). «Де побудуєте ви дім для Мене і де місце спокою Мого?» (Іс. 66, 1)? Оскільки ж неминучий недолік у гідності дару, то вимагаю від вас того, що є друге, — благочестя, цього спільного й рівночесного переді Мною багатства, яким іноді й найбідніший, якщо тільки високий духом, може перевершити дуже знатного. Тому що тут щедрість залежить від волевиявлення, а не від багатства. І це прийму з ваших рук, але знайте також, що ви не топтатимете двір Мій, але топтатимуть його ноги лагідних (Іс. 26, 6), які розумно й щиро пізнали Мене і єдинородне Слово Моє й Духа Святого! Доки будете «успадковувати землю і будете володіти святою горою Моєю» (Іс. 57, 13)? Доки буде ковчег в іноплемінників? Насолодіться тепер ще недовго чужим надбанням, радійте сповненням ваших бажань. Як «ви радилися відкинути Мене (Пс. 61, 5), так і «Я відкину вас» (Єз. 5, 11), — говорить Господь Вседержитель.

9. Мені здалося, що чую, як говорить це Господь, і бачу, як здійснює, а, крім цього, уявлялося, що звертається Він і до народу цього, який з нечисленного зробився вже численним, з розсіяного — досить зібраним, і з жалюгідного — таким, що викликає заздрість: «Проходьте, проходьте у ворота Мої» (Іс. 62, 10) і розширюйтеся; не завжди вам страждати, живучи в наметах, а тим, що ображають вас, надмірно веселитися! Звертається Він і до ангелів-покровителів (бо я впевнений, що особливий ангел захищає кожну церкву, як вчить мене Іоан в Одкровенні): «Проходьте, проходьте у ворота, готуйте шлях народу! Рівняйте, рівняйте дорогу, прибирайте камені, підніміть знамено для народів!» (Іс. 62, 10), щоб не було скрути і перешкоди народу Моєму в божественній ході і входженні — нині в рукотворні храми, а згодом у небесний Єрусалим і в тамтешнє Святая Святих, де, наскільки знаю, буде кінець тутешнього злостраждання і зусилля для тих, що прямують доблесно, серед яких є і ви — «покликані святі» (Рим. 1, 7), «люди обрані» (Тит. 2, 14), «царствене священство» (1 Пет. 2, 9), надбання Господнє державне (див.: Пс. 15, 6), від краплі ціла ріка, від іскри небесне світило, від гірчичного зерна дерево, пристановище птахів.

10. Тих, що так прямують, приносимо в дар вам, шановні пастирі; їх приводимо, їх пропонуємо друзям своїм, мандрівникам і таким же переселенцям, як і ми самі. У нас немає іншого приношення прекраснішого і блискучішого за це, хоча б знайшли найкраще із всього, що маємо, щоб ви знали, що ми, будучи мандрівниками, не убогі, а навпаки, «як бідні, але багатьох збагачуємо» (2 Кор. 6, 10). Якщо ж це неважливе і нічого не варте, то бажаю знати, що важливіше і гідне більшої уваги? Бо якщо таке місто — око всесвіту, наймогутніше на суші і на морі, ніби взаємний вузол Сходу й Заходу, куди звідусіль стікаються і звідки, як із загального торговища, виходить все найважливіше у вірі, якщо це місто, і притім звідусіль наповнене такою безліччю мов, утвердити і зміцнити правим вченням не важливо, то чи виявиться що інше великим і вартим піклування? А якщо це заслуговує похвали, дозвольте й мені похвалитися цим трохи, бо і мною привнесена деяка частина до видимого вами. 11. Зведи навколо очі твої й побач, хай хто б ти був, цінителю слів моїх! Побач сплетений вінець слави, замість «найманців єфремових, і вінця гордості» (Іс. 28, 1). Побач собор пресвітерів, прикрашених сивиною й мудрістю, благочиння дияконів, недалеких від того ж Духа, скромність читців, любов до навчання народу. Подивися на чоловіків і на жінок: всі рівночесні чеснотою; і із чоловіків подивися на любомудрих і на простих — усі навчені божественному; на начальників і на підлеглих — тут усі прекрасно управляються; на воїнів і на шляхетних, на вчених і любителів ученості — усі воїнствують для Бога і, покірні в іншому, поборники за Духа, всі шанують небесний сонм, у який уводить не тихоходяча буква, а Дух животворчий, всі в справжньому сенсі вчені, всі служителі істинного Слова. І із жінок подивися на тих, що живуть у шлюбі — вони з’єднані більше з Богом, ніж з плоттю; подивися на не зв’язаних шлюбом і свобідних — всі вони присвятили себе Богові; на юних і старих — перші доблесно наближаються до старості, другі підсилюються бути безсмертними, оновлюючись кращими надіями. 12. Тим, що сплітають цей вінець («що кажу, то кажу не в Господі, але ніби в безумстві при такій відвазі на похвалу» (2 Кор. 11, 17), однак же скажу), сприяв і я трохи. Дехто з них є справа моїх слів, не тих, яких я відкинув, але тих, які полюбили, — не слів любодійних (як сказав для нашої ганьби хтось із любодійних і словом, і вдачами), але слів дуже цнотливих. Дехто з них є породження і плід мого духу, як може породжувати дух тих, що зріклися тіла. І я дуже впевнений, що про це засвідчать вдячні з вас або що навіть всі ви засвідчите. Тому що я трудився над тим, щоб всі приносили плід, і моя нагорода — тільки сповідування, іншого не шукаю і не шукав, бо чеснота має бути безкорисливою, якщо прагне бути такою чеснотою, у якої на увазі тільки добро.

13. Чи хочете, щоб я додав щось сміливіше? Дивіться, язики супротивників стали лагідні, і ті, що озброювалися проти Божества, мовчать переді мною. І це плоди Духа, і це плоди моєї праці. Тому що навчаю, не як невчений, не вражаю супротивників докорами, як роблять багато хто, які борються не з вченням, але з тими, що навчають, і докорами іноді покривають слабість своїх умовисновків, як каракатиця, яка, як кажуть, викидає перед собою чорну вологу, щоб уникнути ловця або самій впіймати, сховавшись. Але свою боротьбу за Христа ми доводимо тим, що боремося, наслідуючи Христа, Який мирний, покірний і поніс на Собі наші немочі; не укладаємо миру на шкоду вченню істини, поступаюсь чим-небудь заради слави називатися поблажливими (ми не ловимо добра поганими засобами), і зберігаємо мир, борючись законно, не виступаючи за свої межі і правила Духа. Так це розумію і ставлю це за закон усім, будівничим душ, і проповідникам слова: ні суворістю не озлоблювати, ні потуранням не надимати, але дотримуватися розсудливості в слові, і ні в тому, ні в іншому не переступати міри.

14. Але можливо, за вашим бажанням, я маю представити й учення самої віри, яка нами сповідується. Бо і я освячуся постійним нагадуванням, і народ цей отримає користь, радіючи подібним словам більше, ніж чому іншому, і ви довідаєтеся, що не дарма заздрять нам, які в розкритті істини з одними змагаємось, з іншими йдемо нарівні. Бо як підземні води, одні зовсім сховані в глибині, інші від тиску киплять і, як відчутно для слуху, готові, здається, прорватися наверх, однак ще баряться, а інші дійсно прориваються, так і між тими, що любомудрують про Бога (не кажу про людей зовсім несвідомих), одні дотримуються благочестя досконалого в таємниці й приховують його самі в собі, інші близькі тільки до того, щоб висловитися, і це люди, які хоча уникають нечестя, однак не насмілюються говорити й благочестиво, керуючись чи якоюсь обережністю стосовно слова, чи вдаючись до цього з боязні, і хоча самі здорові розумом, як говорять про себе, але не хочуть зробити здоровим народ, начебто покладений на них обов’язок мати піклування тільки про себе, а не про інших; інші ж усім відкривають скарб, не приховують того, що уболівають за благочестя — не вважають спасінням, якщо спасаються тільки вони, а не виливається рясне це благо і на інших. З останніми бажав би стати і я, бажали б і ті, які зі мною, щоб, насмілюючись на благе, сповідувати благочестя.

15. Накреслення ж нашого вчення одне, і воно коротке; це ніби напис на стовпі, зрозумілий кожному, ці люди — щирі шанувальники Тройці. Інший з них скоріше розлучиться з життям, ніж Єдине із Трьох відлучить від Божества; всі вони єдиномудренні; всі тримаються єдиного сповідування, одним ученням з’єднані один з одним, зі мною і Тройцею. Докладно ж вчення викладу скорочено: Безначальне, Начало і Суще з Началом — єдиний Бог. Але безначальність або ненародженість не є єство Безначального. Бо всяке єство визначається не через те, чим воно не є, але через те, чим воно є; бо воно є положення, а не заперечення існуючого. І Начало тим, що воно начало, не відділяється від Безначального, тому що для Нього бути началом не становить єства, як і для першого бути безначальним, тому що це стосується тільки єства, а не є саме єство. І Суще з Безначальним і з Началом є не що інше, як те ж, що й Вони. Ім’я Безначальному Отець, Началу — Син, Сущому разом з Началом — Дух Святий; а єство у Трьох єдине — Бог, Єднання ж — Отець, з Якого Друге, і до Якого Вони зводяться, не зливаючись, а співперебуваючи з Ним, і не розділені між Собою ні часом, ні хотінням, ні могутністю. Бо це нас робить чимсь великим, тому що кожний з нас не згодний і сам із собою, і з іншими. Але Тим, у Яких єство просте і буття тотожне, личить і єдність.

16. Завзято ж схиляти вчення в той чи той бік й порівнювати різні думки ми не беремося, не бажаємо як Савеллієвим вченням про Єдиного озброюватися проти Трьох і поганим з’єднанням знищувати розділення, так і Арієвим вченням про Трьох ополчатися проти Єдиного, і лукавим розділенням перекручувати єдність. Бо потрібно не погане замінити поганим, але не згрішити в доброму, а перше є забава лукавого, який невірно зважує наші вчення. Самі ж ми, йдучи середнім і царським шляхом (у чому й досконалість, як думають про це ті, які знають справу), віруємо в Отця, і Сина, і Святого Духа, Які єдиносущні й єдинославні. В цих іменах і хрещення (як відомо це тобі, що сподобився таїнства) приймає свою досконалість, будучи зреченням від безбожництва й сповідуванням Божества. А в такий спосіб ми не суперечимо, пізнаючи Єдиного в сутності і в нероздільності поклоніння, Трьох в Іпостасях, або в Особах, бо деякі віддають перевагу останньому вислову. І нехай не соромлять себе ті, які сперечаються про ці вислови, начебто наше благочестя полягає в іменах, а не в ділі! Бо що бажаєте сказати ви, що вводите Три Іпостасі? Правильно, говорите це не для припущення трьох Істот? Знаю, що гучно заволаєте проти тих, що припускають це, бо вчите, що одна і та ж сутність у Трьох. І ви, що вживаєте слово: Особи, не складаєте чогось єдиного, але разом і складного, зовсім триособного або людиноподібного? Нітрохи; волайте й ви: нехай не побачить лиця Божого (що би не було б воно таке), хто так думає. Що ж (продовжу запитувати) означають у вас Іпостасі або Особи? Трьох роздільних не за єством, але через особисті властивості. Чудово! Чи можна думати правильніше і говорити злагідніше за тих, що стверджують це, хоча й відрізняються вони в декількох складах? Дивіться, який я у вас примиритель, що зводить від букви до думки, що начебто примиряє Старий і Новий Завіт!

17. Але я маю повернутися до попереднього слова. Хто хоче знову творити імена, нехай говорить і уявляє в розумі Ненароджене, Народжене і Сходяче; не побоїмося, щоб безтілесне могло бути зрозумілим тілесно, як уявляється це тим, хто обмовляє Божество. Говори і про творіння, що воно Боже (бо й це для нас важливе); але не називай творіння Богом; тоді хіба допущу, що творіння — Бог, коли сам, у власному сенсі, буду Богом. Річ у тім: якщо Бог, то не творіння, тому що творіння в одному ряді з нами, а ми не боги. Якщо ж творіння, то не Бог, тому що почалося в часі; а якщо почалося, то було, коли його не було; а чому передувало небуття, то не у власному сенсі суще; а що не у власному сенсі суще, то хіба може бути Богом? Отже, ні Єдине із Трьох3 не є творінням, і не зроблене (що гірше й першого) заради мене, щоб стати не тільки творінням, але навіть творінням менш чеснішим за нас. Бо якщо я створений для слави Божої, а Воно заради мене, як кліщі заради колісниці, або пила заради дверей, то я вище за метою. Чим вище від творіння Бог, тим менш чесніше від мене, створеного для Бога, створене заради мене.

18. Крім того, нехай не буде і входу в Церкву Божу моавитянам і аммонитянам, тобто діалектиці, спорам і тим допитливим питанням про невимовне народження і сходження Бога, з якими зухвало повстають проти Божества, начебто необхідно, щоб або тільки вони пізнали те, що перевищує розум, або не могло те й бути, чого вони не зрозуміли. А ми, дотримуючись Божественних писань і усуваючи перешкоди, що зустрічаються сліпим, триматимемося спасіння, наважившись раніше на все, ніж насмілимось на що-небудь проти Бога. Збирати ж самі свідчення надамо іншим, тому що багато хто вже неодноразово віддавали їх писанню, та й ми самі не мимохідь торкалися їх. Притім, на мою думку, украй соромно збирати тепер доказ на те, в чому ми здавна були впевнені. Тому що не добрий порядок спочатку вчити, а потім вчитися, хоча б йшло діло не про Божественний і настільки високий предмет, але про що-небудь неважливе і нічого неварте. А роз’ясняти складнощі, що зустрічаються в Писанні, не справа теперішнього часу; це вимагає досконалішого й більшого заняття, ніж яке згідне з теперішнім наміром Слова. Таке наше вчення стосовно сутнісного, і я виклав його не для того, щоб вступити в змагання з тими, які думають інакше (тому що багаторазово вже, хоча й помірковано, змагався з ними), але щоб вам показати властивість мого вчення, чи справді я сподвижник ваших догматів і стою з вами проти одних і тих же ворогів і за ті самі істини.

19. Таке, високоповажні, виправдання мого тут перебування. Якщо воно заслуговує похвали, подяка Богові і вам, що покликали мене! Якщо й не відповідає надіям, і в цьому випадку подяка! Тому що добре знаю, що воно не зовсім докірливо, і вірю вам, що підтверджують це. Чи користувався я чим-небудь від цього народу? Чи примножив скільки-небудь свою власність, чому бачу приклади багатьох? Чи засмутив чим-небудь Церкву? Можливо, образив я інших, які думали, що марно говорю, і яким я протиставив своє слово. Але вас, наскільки усвідомлюю сам себе, нічим я не образив. Ні вола не взяв у вас, каже великий Самуїл, змагаючись із Ізраїлем за царя, «ні нагороди за ваші душі; і свідок є Господь у вас» (1 Цар. 12, 5), не взяв я ні того ні іншого, продовжував він, і я не буду перераховувати цього докладно. Навпаки, зберіг я священство чистим і непорочним. Якщо ж я полюбив володарювання або висоту престолів, або якщо полюбив топтати двори царів, то нехай не матиму ніякої іншої слави, а якщо й придбаю, то нехай втрачу її.

20. Що ж значать мої слова? Я не безоплатно труджуся на ниві чесноти і не досяг ще такої досконалості. Нагородіть мене за працю. Чим же? Не тим, про що подумали б деякі, здатні підозрювати кожного, але тим, чого мені безпечно бажати. Заспокойте мене від довгочасних трудів, пошануйте цю сивину, вшануйте моє мандрівництво і введіть на моє місце іншого, за вас гнаного, у кого руки чисті, у кого слово розумне, хто міг би у всьому вас задовольнити і нести з вами церковні піклування, тому що сьогодення особливо вимагає таких пастирів. А в мене, бачите, в якому стані тіло, виснажене часом, хворобою, працею. На що вам потрібний старець боязкий, ослаблий, помираючий, так би мовити, щодня, не тільки тілом, але й турботами, — старець, який і це з трудом промовляє вам? Повірте голосу вчителя, тому що ніколи не відмовляли йому у вірі. Я стомився, слухаючи звинувачення моєї покірності; стомився, сперечаючись і зі словом, і із заздрістю, з ворогами і зі своїми: одні уражають в груди і менше встигають, тому що неважко остерегтися явного ворога; інші мають на увазі спину і більше заподіюють прикростей, тому що непідозрюваний напад згубніший. Якби я був керманичем і навіть найдосвідченішим, але оточувало нас велике море, що бурхливо хвилюється навколо корабля, і в той же час між плавцями виник сильний заколот, всі сперечалися б про те і про інше, і заглушали б один одного й хвилі, то я, сидячи біля керма, чи довго міг боротися і з морем, і з плавцями, і успішно рятувати корабель від подвійної бурі? Де тяжче спасіння, коли всі й усіма заходами трудяться над одним; як там не потонути, коли всі протидіють один одному? 21. Чи потрібно говорити про що інше? Але як мені витерпіти цю священну боротьбу? Тому що нехай інша боротьба й називається священною, як є війна варварська. Як поєднаю і приведу до єдності цих, які сидять один проти одного, і пастирствують, а з ними й народ, розірваний і приведений до протиборства, подібно як під час землетрусів розколюються місця сусідні і близькі, або під час заразних хвороб страждають слуги й домашні, бо хвороба передається від одного до другого? І не тільки цей народ, але цілі частини всесвіту захоплюються тим же бунтарським духом, так що Схід і Захід розділилися на дві протиборчі сторони, і є небезпека, що вони, маючи різні території, настільки ж будуть протистояти й у думках.

Чи довго люди вживатимуть слова: мій, твій, старий, новий, ученіший або духовніший, шляхетніший або нижче родом, багатший або бідніший? Соромлюся старості, коли мені, спасенному Христом, дають ім’я від чого-небудь іншого. 22. Нестерпні для мене арени, видовища й ті витрати, і турботи, яким віддаєтеся з рівним шаленством. І ми то впрягаємо, то перепрягаємо коней, віддаємося екстазам, тільки не б’ємо повітря, як вони, кидаємо пил до неба, як несамовиті, сперечаючись за інших, задовольняємо власну пристрасть сперечатися, буваємо поганими цінителями змагання, несправедливими суддями діл. Нині в нас один престол і одна віра, якщо так вселяють нам наші вожді, завтра подує інший вітер, і престоли, і віра будуть у нас різні. Разом з ворожнечею і приязню міняються імена, а, що найгірше, не соромимося говорити протилежне при тих же слухачах і самі не стоїмо на одному, бо любов до суперечок робить нас то такими, то іншими, і в нас бувають такі ж зміни, відпливи й припливи, як в Еврипі. Коли діти грають і служать іграшкою для інших на площі, соромно й невластиво було б нам, залишивши свої справи, втрутитися в їхні ігри, тому що дитячі забави не пристойні старості. Так, коли інші захоплюють і захоплюються, я, який знаю інше краще від багатьох, не погоджуся краще стати одним з них, ніж бути тим, який я тепер, тобто свобідним, хоча й незнатним. Тому що серед іншого є в мені й те, що не багато в чому погоджуюся з багатьма, і не люблю йти одним з ними шляхом. Можливо, це зухвалість і невігластво, однак я схильний до цього. На мене неприємно діє приємне для інших, і радію тому, що для інших прикре. Отож не здивувався б, якби мене, як людину неспокійну, зв’язали й багато хто визнав навіженим, що, як кажуть, і траплялося з одним з еллінських філософів, якому цнотливість була зарахована як божевілля, тому що над усім сміявся, знаходячи гідним сміху те, що для багатьох здавалося вартим великих трудів, не здивувався б, якби вважали мене тим, хто напився вина, як згодом учеників Христових за те, що заговорили мовами, не знаючи, що це сила Духа, а не несамовитість розуму.

23. Розглянете ж мої провини. Кажуть: «Стільки часу ти керуєш Церквою, обставини тобі сприяють, і самодержець ревний (що дуже важливо), в чому ж для нас помітна зміна? Скільки перед нами наших образників? Яких бід перетерпіли ми? Чи не бачили ми образ, погроз, вигнань, погарбувань і опису маєтків, спалення пресвітерів на морі? Чи не бачили храмів, обагрених кров’ю святих, і храми, перетворені на цвинтарі? Чи не бачили всенародного заколення пресвітерів, єпископів, точніше ж сказати, патріархів? Чи не всяке місце було непрохідне тільки для благочестивих? Чи не стільки ми терпіли, що неможливо й переказати всіх бід? А чим же ми відплатили тим, що заподіяли нам? Тим часом, що й добре, повернута нам можливість діяти, і потрібно було напоумити образників». Залишаю інше, запропоную ж своє, щоб не все говорити про твоє.

Хіба й ми не були гнані? Не терпіли образ? Хіба не виганяли нас із церков, з будинків і (що найжахливіше) із самих пустель? Хіба не пережили ми того, що й народ шаленів, і правителі областей ображали, і царі, як і їх укази, зневажалися? Що ж потім? Ми стали сильні, а гонителі розбіглися. І це, на мою думку, достатнє покарання кривдникам, тобто сама влада, яку маємо, помститься. Але ці люди думають інакше, вони надмірно точні й правдиві, коли йде справа про помсту, тому вимагають не пропускати випадку. Вони кажуть: «Який начальник області покараний? Який народ і хто з тих, що подумали, напоумлений? Чи скористалися ми чим-небудь для себе самих, щоб вселити страх і на майбутнє?»

24. Можливо, і за це ганьбитимуть мене (тому що вже й ганьбили), що немає у мене ні багатого столу, ні одягу відповідного сану, ні врочистих виходів, ні величавості в поведінці. Я не знав, що мені треба змагатися з консулами, правителями областей, з шляхетнішими із воєначальників, які не знають, куди витратити своє багатство, — що й мені, розкошуючи з надбання бідних, потрібно обтяжувати своє черево, необхідно споживати для надмірності, вивергати на вівтарі. Не знав, що й мені потрібно їздити на породистих конях, блискуче височіти на колісниці, — що й для мене потрібні зустрічі, прийоми з підлесливістю, що всі мають давати мені дорогу й розступатися переді мною, як перед диким звіром, як тільки побачать мене, коли йду.

Якщо це було для вас важко, то воно минуло. Вибачите мені цю образу. Поставте над собою іншого, який буде бажаний народу, а мені віддайте пустелю, сільське життя й Бога. Йому одному догоджу навіть простотою життя. Важко, якщо буду позбавлений бесід, зібрання урочистостей і цих окриляючих рукоплескань, позбавлений близьких і друзів, почестей, краси міста, величі, блиску, що всюди вражає тих, які дивляться на це і не проникають всередину. Але не так важко, як обурюватися й очорнятися бунтами й хвилюваннями, які в суспільстві, і пристосовуватися до звичаїв народу. Вони шукають не ієреїв, а риторів; не будівничих душ, а хоронителів майна; не жерців чистих, а сильних представників. Скажу щось і на їхнє виправдання: я навчив їх цьому, я, який для всіх був усім, не знаю тільки, «чи спасу всіх», чи погублю (1 Кор. 9, 22).

25. Що скажете? Чи переконав і чи переміг я вас цими словами? Чи для вашого переконання потрібні вислови жорсткіші? Так, заради самої Тройці, Яку я шаную і ви шануєте, заради спільної нашої надії, і заради з’єднання в єдиний склад цих людей, виявіть мені цю милість — відпустіть мене з молитвами. Нехай це сповіщатиме про мої подвиги! Дайте мені лист про звільнення, як царі дають воїнам, і, якщо угодно, з добрим свідченням, щоб мати мені нагороду; а якщо ні, як бажаєте; я не заперечу, поки не побачить Бог, які наші діла. «Кого ж поставимо замість тебе?» Знайде Господь Собі пастиря для начальствування, як побачив вівцю для всеспалення (Бут. 22, 8). Тільки цього одного вимагаю, щоб він був з тих, що викликають заздрість, а не жаль, із тих, які не кожному в усьому уступають, але тих, які вміють в іншому випадку й противитися заради більшого блага, тому що перше найприємніше тут, а друге найкорисніше там. І ви складіть слово на мій відхід, а я відплачу вам за нього цим прощальним словом.

26. Вибач, Анастасіє, що одержала від благочестя найменування, тому що ти воскресила нам вчення, доти зневажуване! Вибач, місце спільної перемоги, Силом, в якім спочатку ми поставили скинію, яка сорок років носилася і блукала по пустелі! Вибач, великий і славний храме, нова спадщино, храм, який отримав справжню велич від Слова, храм, який колись був Євусом, а через мене став Єрусалимом! Вибачте й інші храми, близькі за красою до Анастасії, храми, що, як узи, зв’язують різні частини міста між собою і присвоєні тій частині, яка з кожним сусідня, храми, які наповнив не я, який має стільки немочі, але наповнила благодать, зі мною, розпачливим! Вибачте, апостоли, прекрасне селище, мої вчителі в подвижництві, хоча я й рідко тріумфував на вашу честь, носячи в тілі, для власної користі, можливо, того ж сатану, який був даний вашому Павлу (див.: 2 Кор. 12, 7), заради якого і нині від вас переселяюся! Вибач, кафедро — ця завидна й небезпечна висота; вибач, соборе архієреїв і ієреїв, поважних сановитістю й літами; вибачте всі, хто служили Богові при священній трапезі і наближалися до того, хто наближається до Бога (Лев. 10, 3)! Вибачте, соборе назореїв, милозвучні псалмоспіви, цілонічні стояння, чесність дів, благопристойність дружин, натовпи вдів і сиріт, очі жебраків, спрямовані до Бога й до нас! Вибачте, богодільні й христолюбиві доми, помічники моєї немочі! Вибачте, любителі моїх слів, вибачте й ці народні зібрання, і ці тростини, що пишуть явно і таємно, і ці ґрати, що ледь витримують тих, що тісняться заради слухання! Вибачте, царі й царські палаци, і царські служителі, домочадці4, можливо, й вірні цареві (не знаю цього), але в більшій частині невірні Богові! Плескайте руками, вигукуйте пронизливим голосом, підніміть вгору свого витію! Замовк язик для вас неприязний і віщий. Хоча він не зовсім замовкне й буде ще сперечатися рукою й чорнилом; але в цей час ми замовкли. 27. Вибач, граде великий і христолюбивий! Бо засвідчу істину, хоча й не по розуму ця ревність (Рим. 10, 2), розлука зробила нас поблажливішими. Приступіть до істини, змініть своє життя, хоча пізно; шануйте Бога більше, ніж наскільки звикли! Переміна життя ніскільки не ганебна; навпаки, зберігання зла згубне. Вибачте, Сходе і Заходе! За вас і від вас терпимо ми напад: свідок цьому Той, Хто примирить нас, якщо не багато хто наслідуватиме моє віддалення. Бо не втратять Бога ті, що відійшли від престолів, але матимуть небесну кафедру, яка набагато вища й безпечніша від цих кафедр. А понад все й найбільше викликну: вибачте, ангели, охоронителі цієї Церкви й також мого тут перебування і відходу звідси, якщо тільки й мої діла в руці Божій! Вибач мені, Тройце, мої помисли і прикраса! Нехай збережешся в цьому народі моєму і збережеш його (бо він мій, хоча й влаштовується моє життя інакше); нехай сповіщається мені, що Ти завжди підносишся і прославляєшся в нього і словом, і життям! Діти! Зберігайте передання (1 Тим. 6, 20), пам’ятайте, як побивали мене камінням. Благодать Господа нашого Ісуса Христа з усіма вами. Амінь (Рим. 16, 24)!

1. Тобто Юліан Відступник. [↩]
2. Імператор Валент. [↩]
3. Тобто Осіб Святої Тройці. [↩]
4. Царські євнухи, які здебільшого заражені були аріанською і македонієвою єресями. [↩]

Опубліковано: 13.07.2012; востаннє змінено: 22.02.2013.

Коментарі закриті.