«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 43

Надгробне Василію, архієпископові Кесарії Каппадокійської

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Залишалося ще, щоб Великий Василій, який завжди пропонував мені багато предметів для слів (бо настільки звеселявся моїми словами, наскільки ніхто інший не звеселявся власними), — залишалося ще, щоб нині він запропонував самого себе предметом для подвигу в слові, предмет вельми високий і для тих, які багато вправлялися в складанні слів. Бо думаю, якби хтось, випробовуючи свої сили в слові, захотів потім визначити їх міру і на цей випадок запропонував собі з усіх предметів один (як живописці беруть для себе зразкові картини), то він відкинув би один теперішній предмет, як недоступний для слова, і обрав перший з інших. Так важко говорити похвалу цьому мужеві, важко не для мене одного, який давно відмовився від всякого домагання честі, але й для тих, які ціле життя присвятили слову, тільки над ним трудилися й шукали собі слави, тільки в подібних до цього предметах! Не інакше розумію я діла, і розумію, наскільки сам в собі впевнений, досить правильно. Втім, не знаю, чи запропонував би я слово в іншому якому випадку, якби не запропонував нині, чи догодив би настільки й собі, і цінителям чесноти, і самому слову, якби обрав для слова що-небудь інше, а не похвалу цьому мужу. Тому що з мого боку це буде достатньою винагородою обов’язку, тому що досконалим, як в іншому чому, так і в слові, якщо чим іншим ми зобов’язані, то словом. А любителям чесноти слово про чесноту буде заразом і насолодою, і заохоченням. Бо чому чую похвали, в тому бачу і явні зростання. 2. А тому не буває загальних успіхів ні в чому такому, чому немає загальних похвал. Нарешті, саме слово в обох випадках не залишається без успіху. Якщо воно близько підійде до гідності того, кого хвалять, то цим доведе свою силу. Якщо ж багато в чому залишиться позаду (що може трапитися, коли береться хвалити Василія), то самим ділом виявить, що воно переможене і що той, кого хвалять, вище всякої можливості слова. Такі причини, які змусили мене до слова і заради яких вступаю на цей подвиг.

Але ніхто не має дивуватися, що беруся за справу пізно і після того, як багато хвалили Василія і прославляли його наодинці й всенародно. Нехай вибачить мені божественна душа, завжди, як нині так і раніше, мною високошанована! І без сумніву, хто, перебуваючи ще з нами, багато що виправляв в мені за правом дружби і за найкращим законом (не посоромлюсь сказати, що він і для всіх був законом чесноти), той буде поблажливим до мене й тепер, коли став вище від нас. Нехай вибачать мені й ті з вас, які з великим захватом хвалять Василія, якщо тільки дійсно один з вас палкіший за іншого, а не всі ви стоїте на одному ступені в цьому одному — в старанні хвалити його! Бо не через недбальство досі не виконав я обов’язок (ніколи не бажав би я бути таким зневажником вимог або чесноти, або дружби), а також і не тому, щоб я вважав не себе, а інших зобов’язаними хвалити Василія. Але забарився я зі словом, по-перше (скажу правду), щоб раніше, як потрібно від тих, що приступають до священнодійства, були очищені мої і вуста, і думка; а крім того, не невідомо вам (а втім, нагадаю про це), наскільки в цей час я був зайнятий турботами про істинне вчення, що зазнавало небезпеки, і як витерпів я добрий примус і був переселенцем, можливо у Бозі, притім, не проти волі і цього мужнього подвижника істини, який не іншим чим і дихав, як благочестивим і спасительним для цілого світу вченням. Про немочі ж тілесні не треба, можливо, насмілитись і говорити людині мужній, який до переселення звідси поставив себе вище від тілесного, і впевнений, що душевні блага жодної не терплять шкоди від цих уз. Таке моє виправдання, і цим нехай буде воно закінчене, бо думаю, що немає потреби продовжувати його, маючи справу з Василієм і з людьми, які добре знають мої обставини.

Тепер я маю приступити до самої похвали, присвятивши слово самому Василієву Богові, щоб і Василія не образити похвалами, і самому не стати набагато нижче від інших, хоча всі ми рівно далекі від Василія і те ж перед ним, що перед небом і сонячним променем тих, що дивляться на них.

3. Якби я бачив, що Василій величався родом і тими, які вийшли з його роду, або чим-небудь зовсім неважливим, але що високо цінується серед людей, прив’язаних до земного, то при перерахуванні всього, що я міг би сказати для його честі за попередні часи, з’явився б у мене новий список героїв, і я ні в чому не поступився б перевагою історіям, але сам мав би ту перевагу, що став би хвалитися не вимислами і міфами, а дійсними подіями, свідки яких численні. Бо про його предків з батьківського боку представляє нам Понт безліч таких оповідань, які нічим не маловажніші від прадавніх понтійських чудес, якими наповнені писання істориків і віршотворців. А поважні каппадокійці — це й мені рідна сторона, що не менше вирізняється шляхетними юнаками, як і гарними породами коней, представить багато такого, через що і материнський його рід можемо зрівняти з батьківським. Та й в якому із двох родів або частіші, або вищі приклади воєначальства, народоправління, могутності при царських дворах, також багатства, висоти престолів, цивільних почестей, блискучого красномовства? Якби ми захотіли говорити про них те, що можна, то виявилися б нічого не значущими для нас покоління Пелопса, Кекропса, Алкмеона, Аякса, Геракла та інших славнозвісних в їхній стародавності. Іншим нема чого сказати голосно про власні справи, тому вдаються до безмовного, до якихось демонів і богів, і для похвали предків приводять міфи, в яких найбільш гідне поваги неймовірне, а ймовірне образливе. 4. Але оскільки в нас слово про мужа, який думає, що про шляхетність потрібно судити за особистою гідністю, і що нам треба зображати себе рисами, що не від інших запозичені, коли й красу обличчя, і добрий колір, і високу або низьку породу коня оцінюємо за властивістю предмета самого по собі взятого, то, згадавши про одну або про дві обставини, що стосуються його предків і найбільш близьких до його роду життя, про яких і він сам із задоволенням став би слухати, звернуся до нього самого.

Кожне покоління і кожний член у поколінні має яку-небудь свою відмітну властивість, і про неї є більш-менш важливе оповідання, яке, отримавши початок в часи віддалені або близькі, як батьківська спадщина переходить до нащадків. Так і у Василія відмінністю роду батька й матері було благочестя; що покаже тепер слово.

5. Настало гоніння, і з гонінь найжахливіше й тяжке; кажу про відоме вам гоніння Максиміна, який після багатьох гонителів, що незадовго були до нього, зробив так, що всі вони здаються перед ним людинолюбними, — така була його зухвалість, і з такою завзятістю він намагався взяти верх у нечесті! З ним сперечалися багато з наших подвижників, і одні подвизались до смерті, а інші ледь не до смерті, для того тільки залишені серед живих, щоб пережити перемогу і не закінчити життя разом з боротьбою, але інших спонукати до чесноти, бути живими мучениками, одушевленими пам’ятниками, безмовною проповіддю. З-поміж багатьох відомих були і предки Василія по батькові; і як вони пройшли весь шлях благочестя, то цей час приніс прекрасний вінець їх подвигу. Хоча серце їх було готове з радістю перетерпіти все, за що вінчає Христос тих, які успадкували Його заради нас, однак вони знали, що й сам подвиг має бути законним. 6. А закон мучеництва такий, щоб, як милуючи гонителів і немічних, не виходити на подвиг самовільно, так і вийшовши, не відступати, бо перше є зухвалість, а останнє — слабодухість. Тому, щоб і в цьому вшанувати Законодавця, що вони роблять, або краще сказати, куди веде їх Промисел, що керує усіма їхніми справами? Вони втікають в один ліс на понтійських горах, а таких лісів там багато, і вони глибокі й розкинулися на великий простір; втікають, маючи при собі дуже мало супутників у втечі і служителів. Інші дивуватимуться, частково тривалістю втечі, яка, як кажуть, була дуже тривалою, продовжувалася до семи років або навіть трохи більше, частково образу життя для людей, які жили в достатку, скорботному і, як ймовірно, незвичному, їх бідуванню на відкритому повітрі від холоднечі, спеки й дощів, перебуванню в пустелі, віддалені від друзів, без сполучення і зв’язку з людьми, що збільшувало злостраждання тих, які бачили себе колись оточеними багатолюдністю і приймали від усіх шанування. Але я маю намір сказати щось таке, що й від цього важливіше й дивовижніше, і чому не повірить хіба той, хто не вважає важливими гоніння і біди за Христа, тому що погано їх знає і розуміє дуже перекручено.

7. Ці мужні подвижники, стомлені часом і своїми потребами, побажали мати що-небудь і для насолоди. Втім, не говорили, як ізраїльтяни, і не нарікали, подібно до тих, які бідували в пустелі, після того як втекли з Єгипту, які й казали, що кращий від пустелі для них Єгипет, який давав незліченну кількість казанів і м’яса, а також і всього іншого, чого немає в пустелі (див.: Вих. 16, 3), бо цегла і глина, через нерозумність, тоді були для них ні в що. Навпаки, наскільки вони були благочестиві і яку показали віру! Бо казали: «Що неймовірного, якщо Бог чудес, Який багато годував у пустелі народ мандрівний і бідуючий, поливав дощем хліб, посилав птахів, подавав їжу, не тільки необхідну, але й розкішну, розділив море, зупинив сонце, зупинив течію ріки (а до цього вони додали й інші діла Божі, бо при подібних обставинах душа охоче пригадує прадавні розповіді й оспівує в піснях Бога за багато Його чудес), що неймовірного, продовжували вони, якщо цей Бог і нас, подвижників благочестя, нагодує нині солодкою поживою? Бо багато звірів, які, уникнувши трапези заможних, яка й у нас бувала колись, ховаються в цих горах багато птахів, придатних для їжі, літає над нами, які жадаємо їх. І невже вони невловимі, якщо Ти тільки захочеш?» Так вони зверталися до Бога, і з’явилася здобич, спожива, що добровільно віддається в руки, самоприготовлений бенкет. Звідки раптом взялися на пагорбах олені? І які рослі, які жирні, які охоче поспішають на заколення! Можна було майже здогадуватися, що вони обурюються, чому раніше не були викликані. Одні приманювали до себе ловців, інші ішли за ловцями. Але їх хто-небудь гнав чи примушував? Ніхто. Чи не тікали вони від коней, від псів, від гавкання і крику, від того, що всі виходи, за правилами лову, були перекриті молодими людьми? Ні, вони були зв’язані молитвою і праведним проханням. Чи відомий кому подібний лов у нинішні або попередні часи? 8. І яке чудо! Ловці самі були розпорядниками лову, потрібно було їм тільки захотіти, і що подобалося, те взяте, а зайве відіслане в нетрі до іншої трапези. І ось раптові приготовителі їжі, ось благоліпна вечеря, ось вдячні співтрапезники, які мають вже початок сповнення надій — в теперішньому чуді! Від цього вони стали ревніші і до того подвигу, за який отримали таку нагороду.

Така моя розповідь! Тепер ти, мій гонителю, який дивується міфом, розповідай мені про богинь-мисливиць, про Оріонів і Актеонів — нещасних ловців, про оленя, що замінив собою діву1, розповідай, якщо честолюбство твоє задовольниться і цим, що твою розповідь приймемо не за вигадку. А продовження розповіді дуже мерзенне, бо яка користь від такої заміни, якщо богиня рятує діву, щоб вона навчилася вбивати мандрівників, і у винагороду за людинолюбство звикла до нелюдяності?

Розказана мною подія є одна з багатьох, і вона, як міркую, одна варта багатьох. А я описав її не для того, щоб додати щось до слави Василія. Море не має потреби, щоб вливалися в нього ріки, хоча й вливається в нього безліч дуже великих рік, що так і той, кого хвалять нині, не має потреби, щоб інші додавали що-небудь від себе до його достохвальності. Навпаки, мені хотілося показати, які приклади він мав перед собою із самого початку, на які зразки дивився і наскільки їх перевершив. Якщо для інших важливо позичити щось для своєї слави у предків, то для нього важливіше те, що, як ріка, яка тече назад, від себе додає багато чого до слави батьків.

9. Шлюб батьків Василія був не стільки в плотському союзі, скільки в рівнім прагненні до чесноти, мав багато відмітних рис, як-ось: насичення убогих, благодійнійсть, очищення душі за допомогою стриманості, присвячення Богові частини свого майна, а про останнє багато тоді було ревності, як нині, коли звичай цей ввійшов у силу і вважається за попередніми прикладами. Він мав й інші добрі якості, яких було досить, щоб наповнити слух багатьох навіть і тоді, коли б Понт і Каппадокія розділили їх між собою. Але мені здасться в ньому найважливішою і знаменитою рисою любов до дітей. Щоб одні і ті ж мали і багатьох, і добрих дітей, тому знайдемо, можливо, приклади в міфах. Про батьків же Василія засвідчив нам дійсний досвід, що вони й самі по собі, ніби не зробилися батьками таких дітей, доволі мали похвальних якостей, і маючи таких дітей, якби не мали успіху настільки в чесноті, тільки любов’ю до дітей перевершили б усіх. Коли з дітей один або двоє бувають гідні похвали, то це можна приписати й природі. Але довершеність у всіх очевидно слугує на похвалу батькам. А це показує блаженніше число2 ієреїв, незайманих і тих, які зобов’язалися шлюбом, втім, так, що подружнє життя не перешкодило їм нарівні з першими зростати у чесноті; навпаки, вони обернули це тільки в розмноження роду, а не способу життя.

10. Хто не знає Василієвого батька, Василія — велике для усіх ім’я? Він досяг сповнення батьківських бажань; не скажу, що досяг один; принаймні, як тільки досягає людина. Тому що, перевершуючи всіх чеснотою, тільки в одному синові знайшов перешкоду утримати за собою першість. Хто не знає Еммелію? Чи тому вона названа цим ім’ям, що згодом стала такою, чи тому стала, що так названа; але вона дійсно була співіменна стрункості (έμμέλεια), або, коротко кажучи, була тією ж між жонами, що її чоловік між чоловіками. А тому, якщо належало, щоб муж, якого ми хвалимо, був дарований людям — послужити, звичайно, природі, як у давнину дарувалися Богом прадавні мужі для загальної користі, то найпристойніше було як йому походити від цих, а не від інших батьків, так і їм називатися батьками цього, а не іншого сина. Так прекрасно звершилося й зійшлося це!

Оскільки ж початок похвал ми віддали згаданим нами батькам Василія, підкорюючись Божому закону, який повеліває віддавати всяку честь батькам, то переходимо вже до самого Василія, помітивши наперед одне, що, думаю, і кожний, хто знав його, визнає справедливим сказати, а саме, що той, хто має намір хвалити Василія, має мати його вуста. Бо як сам він становить славетний предмет для похвали, так один силою слова відповідає такому предмету.

Що стосується краси, мужності сил і величі, чим, наскільки бачу, захоплюються багато хто, то цим поступимося бажаючим не тому, що й у цьому, поки був ще молодий і любомудріє не взяло в ньому верх над плоттю, він уступав кому-небудь із тих, що пишаються речами неважливими, що і не поширюються далі тілесного, але поступимося для того, щоб не уподібнитися до недосвідчених борців, які, виснаживши силу в марній і випадковій боротьбі, виявляються неспроможними для справжньої боротьби, що й приносить перемогу, за яку проголошуються увінчаними. В мою похвалу ввійде тільки те, про що, сказавши, ніяк не думаю здатися зайвим і не до мети кинувшим слово.

11. Вважаю ж, що кожен, хто має розум, визнає першим для нас благом ученість, і не тільки цю шляхетнішу і нашу вченість, яка, нехтуючи всією красою і плідністю слова, береться за єдине спасіння і за красу умоспоглядання, але й вченість зовнішню, якою багато хто з християн, через погане розуміння, гребують, як зломайстерною, небезпечною, що віддаляє від Бога. Небом, землею, повітрям і всім, що на них є, не треба нехтувати за те, що деякі погано зрозуміли і замість Бога віддавали їм божеське поклоніння. Навпаки, ми, скориставшись у них тим, що зручне для життя і насолоди, уникнемо всього небезпечного і не станемо з безумцями творіння протиставляти проти Творця, але від створіння будемо робити висновок про Творця, як каже божественний апостол, і «беремо в полон усякий помисел на послух Христу» (2 Кор. 10, 5). Також про вогонь, про їжу, про залізо і про інше не можна сказати, що яка-небудь із цих речей сама по собі або корисніша, або шкідливіша, бо це залежить від волевиявлення тих, що використовують. Навіть між плазунами-гадами є такі, що ми домішуємо їх у цілющі склади. Так і в науках ми позичили дослідження й умоспоглядання, але відкинули все те, що веде до демонів, до омани і в глибину погибелі. Ми взяли з них корисне навіть для самого благочестя, через гірше навчившись кращому, і їхню неміч обернули на непохитність нашого вчення. Тому не треба принижувати вченість, як думають про це деякі; а навпаки, потрібно визнати дурними і невігласами тих, які, дотримуючись такої думки, бажали б усіх бачити подібними до себе, щоб у загальному недоліку приховати свій недолік і уникнути викриття в неуцтві. Але запропонувавши й утвердивши це спільною згодою, почнемо оглядати життя Василія.

12. Ранній вік Василія під керівництвом великого батька, в особі якого Понт пропонував спільного наставника чесноти, повитий був пеленами і створений на краще і найчистіше творіння, яке божественний Давид прекрасно називає «денним» і протилежним «нічному» (Пс. 138, 16). Під цим керівництвом дивний Василій навчається ділу і слову, які в ньому разом зростають і сприяють один одному. Він не хвалиться якою-небудь фессалійською і гірською печерою, як училищем чесноти, або яким-небудь зарозумілим кентавром — учителем їх героїв, не вчиться від нього стріляти зайців, обганяти кіз, ловити оленів, здобувати перемогу в ратоборствах або кращим способом об’їжджати коней, вживаючи одного і того ж замість коня й учителя, не вигодовується, за міфом, мізками оленів і левів; навпаки, вивчає першопочаткове коло наук і вправляється в богочесті; стисло кажучи, найпершими уроками ведеться до майбутньої досконалості. Тому що ті, які мали успіх або в ділах, залишивши слово, або в слові, залишивши діла, нічим, як мені здається, не відрізняються від однооких, які терплять великий збиток, коли самі дивляться, а ще більший сором, коли на них дивляться. Але хто може мати успіх в тому й іншому і стати однаково спритним на обидві руки, тому можливо бути досконалим і в цьому житті споживати тамтешнє блаженство. Отже, добродійним було для Василія, що він вдома мав зразок чесноти, на який дивлячись, швидко став довершеним. І як бачимо, що молоді коні і тельці від самого народження скачуть за своїми матерями, так і він із завзятістю молодого коня прагнув за батьком і не відставав у високих поривах чесноти, але ніби на малюнку (якщо хочете інше порівняння) виявляв майбутню красу чесноти і до настання часу суворого життя наперед накреслив те, що потрібно для цього життя.

13. Коли ж він достатньо придбав тутешньої вченості, а тим часом потрібно було, щоб не вислизнуло від нього ніщо добре і щоб йому ні в чому не відстати від працьовитої бджоли, яка із усякої квітки збирає найкорисніше, тоді він поспішає до Кесарії для вступу в тамтешні училища. Кажу ж про Кесарію знамениту і нашу (бо вона і для мене була керівницею і наставницею в слові), яку також можна назвати митрополією наук, як і митрополією міст, щодо неї належать і нею керовані. Якби хто позбавив її першості в науках, то відняв би в неї найкращу її власність. Тому що інші міста захоплюються іншого роду прикрасами, або прадавніми, або новими, щоб, як думаю, було про що розповісти, або на що подивитися, але відмінність Кесарії — науки, як напис на зброї або на повісті.

Але про наступне нехай розповідають ті, які й учили Василія, і насолодилися його вченістю. Нехай вони засвідчать, який він був перед учителями і який перед однолітками; як з одними рівнявся, а інших перевищував у всякому роді знань; яку славу придбав за короткий час і серед простолюдинів, і серед першорядних громадян, виявляючи в собі вченість вище від віку і твердість вдачі вище від вченості. Він був ритором між риторами ще до кафедри софіста, філософом між філософами ще до слухання філософських положень, а що найважливіше — ієреєм для християн ще до священства. Стільки всі й у всьому йому поступалися! Науки словесні були для нього сторонньою справою, і він позичив з них тільки те, що могло сприяти нашому любомудрію, тому що потрібна сила і у слові, щоб ясно висловити умоуявлюване. Тому що думка, яка не виявляє себе словом, є рух заціпенілого. А головним його заняттям було любомудріє, тобто відмова від світу, перебування з Богом в міру того, як через земне сходив він до небесного, і за допомогою непостійного і скороминучого здобував постійне і вічно перебуваюче.

14. Із Кесарії самим Богом і прекрасним жаданням знань ведеться Василій до Візантії (місто, що має першість на Сході), тому що вона славилася досконалішими софістами і філософами, від яких при природній своїй гостроті й обдарованості за короткий час він зібрав усе найкраще; а з Візантії — в Афіни — обитель наук; Афіни, як для кого, то для мене дійсно золоті, бо принесли мені багато доброго. Тому що вони краще познайомили мене із цим мужем, який відомий був мені і раніше. Шукаючи пізнань, знайшов я щастя, випробувавши на собі те ж (тільки в іншому сенсі), що й Саул, який, шукаючи батькових ослів, знайшов царство, так що додаткове до діла вийшло важливішим від самого діла.

Дотепер благоуспішно текло в нас слово, несучись по гладкому, дуже зручному і дійсно царському шляху похвал Василію, а тепер не знаю, на що вжити його і до чого звернутися, бо слово зустрічає й стромовини. Тому що, довівши мову до цього часу і торкаючись уже його, бажаю до сказаного додати щось і про себе, зупинитися трохи розповіддю на тому, від чого, як і чому почавшись, утвердилася наша дружба, або наша однодушність, або (кажучи точніше) наша спорідненість. Як зір неохоче залишає приємне видовище, і якщо відволікають його насильно, знову прагне до того ж предмета, так і слово любить захоплюючі розповіді. Втім, боюся труднощів наміру. Спробую ж виконати це як можна помірніше. А якщо й захоплюся трохи любов’ю, то нехай вибачить пристрасть, яка, звичайно, справедливіша від всякої іншої пристрасті і якій не підкоритися вже є втрата для людини з розумом.

15. Афіни прийняли нас, як річковий потік, — нас, які, відокремлюючись від одного джерела, тобто від однієї батьківщини, були захоплені в різні сторони любов’ю до вченості, і потім, ніби за взаємною згодою, у самій же справі за Божим мановінням, знову зійшлися разом. Трохи раніше прийняли вони мене, а потім і Василія, якого очікували там з широкими і великими надіями, тому що ім’я його ще до прибуття повторювалося на вустах у багатьох, і для кожного було важливо передбачити те, що всім любо. Але не зайвим буде додати до слова, ніби деяку насолоду, невелику розповідь, для нагадування знаючим і в навчанні незнаючим.

Дуже багато і нерозумних з молодих людей в Афінах не тільки незнатного роду й імені, але й шляхетні, які вже і були відомі, як безладний натовп через молодість і нестриманість у прагненнях, мають безумну пристрасть до софістів. З якою участю охочі до коней і любителі видовищ дивляться на тих, що змагаються на кінській арені? Вони підхоплюються, вигукують, кидають угору землю, сидячи на місці, начебто правлять кіньми, б’ють по повітрю пальцями, як бичами, запрягають і перепрягають коней, хоча все це нітрохи від них не залежить. Вони охоче міняються між собою наїздниками, кіньми, конюшнями, розпорядниками видовищ. І хто ж це? Часто бідняки й убогі, у яких немає і на день достатньої їжі. Таку ж пристрасть мають в собі афінські юнаки до своїх учителів і до здобувачів їх слави. Вони опікуються, щоб і в них було більше товаришів і вчителі через них збагачувалися. І що дуже дивно й шкода, наперед уже захоплені міста, шляхи, пристані, вершини гір, рівнини, пустелі, кожний куточок Аттики й іншої Греції, навіть більша частина самих жителів, тому що і їх вважають розділеними по своїх збіговиськах. 16. Тому як тільки з’являється хто-небудь із молодих людей і потрапляє в руки, що мають на нього домагання (потрапляє ж або волею, або неволею); у них є такий аттичний закон, в якому з ділом змішується жартівне. Новоприбулий вводиться для проживання до одного з тих, що приїхали раніше, до друга або родича, або земляка, або кого-небудь із тих, що відзначилися в софістиці, які приносять прибуток учителям, за що в них є в особливій шані, оскільки для них і те вже нагорода, щоб мати прихильних до себе. Потім новоприбулий терпить глузування від усякого бажаючого. І це, уважаю, заведено в них для того, щоб зменшити високодумність прибулого, і відразу взяти його в свої руки. Жарти одних бувають зухвалі, а інших — більш дотепні; це співвідноситься із грубістю або освіченістю новоприбулого. Така поведінка тому, хто не знає, здасться дуже страшною і немилосердною, а тому, хто знає наперед, вона досить приємна і поблажлива, бо те, що здається грізним, робиться здебільшого для годиться, а не дійсно так. Потім новоприбулого в урочистому супроводі через площу відводять у лазню. І це буває так: ставши порядком попарно і на відстані один від одного, ідуть попереду юнака до самої лазні. А підходячи до неї, здіймають гучний лемент і починають танцювати, як несамовиті; лементом же означається, що не можна їм йти вперед, але треба зупинитися, тому що лазня не приймає. І в той же час, виламавши двері і громом привівши в страх того, хто вводиться, дозволяють йому, нарешті, вхід і потім дають йому свободу, зустрічаючи з лазні, як людину з ними рівну і включену в їхнє братство; і це миттєве звільнення від прикростей і припинення їх у всьому обряді посвяти є найбільш приємне.

А я свого великого Василія не тільки сам привів тоді з повагою, бо передбачив у ньому твердість вдачі і зрілість у поняттях, але в такий же спосіб поводитися з ним переконав і інших молодих людей, які не мали ще випадку знати його; багато хто поважав його від самого початку через попередні чутки. Що ж було результатом цього? Майже він один з прибулих уникнув загального закону і визнаний гідним вищої шани, не як новоприбулого. І це було початком нашої дружби. Звідси перша іскра нашого союзу. Так вразились ми любов’ю один до одного.

17. Потім приєдналася і наступна обставина, про яку також непристойно промовчати. Примічаю у вірменах, що вони люди не простодушні, але дуже скриті і непроникливі. Так і в цей час деякі з числа більш знайомих і дружних з Василієм, ще через товариство батьків і прадідів, яким трапилося вчитися в одному училищі, приходять до нього із дружнім виглядом (насправді ж були приведені заздрістю, а не прихильністю) і пропонують йому питання більш спірні, ніж розумні. Давно знаючи обдарованість Василія і не терплячи тодішньої його шани, вони мали намір з першого прийняття підкорити його собі. Бо нестерпно було, що раніше за нього одягнувшись у філософський плащ і звиклі кидати словами, не мають ніякої переваги перед іноземцем і недавно прибулим. А я, людина прив’язана до Афін і недалекоглядна (тому що, довіряючи зовнішності, не підозрював заздрості), коли вони почали слабшати і вже звертатися на втечу, став ревнувати за славу Афін, і щоб вона не впала в їх особі і не піддалася незабаром презирству, відновивши бесіду, підкріпив молодих людей, і додавши їм ваги своїм втручанням (у подібних же випадках і мала підтримка може все зробити), ввів, як кажуть, рівні сили в битву. Але як тільки я зрозумів таємну мету співрозмовника, бо неможливо стало приховувати її довше і вона сама собою ясно виявилася; тоді, використавши несподіваний поворот, я перевернув корму і, ставши за одне з Василієм, зробив перемогу сумнівною. Василій же відразу зрозумів справу, бо був проникливий, як ніхто інший; і сповнений ревності (опишу його Гомеровим стилем), він своїм словом приводив у замішання ряди цих відважних, і не раніше перестав вражати силогізмами, як примусивши до повної втечі і рішуче взяв над ними верх. Цей другий випадок запалює в нас вже не іскру, а світле і високе полум’я дружби. 18. Вони ж відійшли без успіху, чимало докоряли самих себе за необачність, але сильно нарікали на мене, як на зловмисника, й оголосили мені явну ворожнечу, звинувачували мене в зраді, кажучи, що я зрадив не тільки їх, але і самі Афіни, бо вони переможені при першому замаху і посоромлені однією людиною, якій сама новина не дозволяла б на це наважитися.

Але така людська неміч! Коли, сподіваючись на більше, раптом одержуємо очікуване, тоді здається це нам нижче від сформованої думки. І Василій піддався цій же немочі, зробився сумним, сумував духом і не міг хвалити сам себе за приїзд в Афіни, шукав того, на що покладав в собі надію, і називав Афіни оманливим блаженством. У такому він був становищі, а я розсіяв більшу частину його смутку: то наводив докази, то до доказів додавав пещення, думаючи (звичайно і справедливо), що, як вдача людини може бути пізнана не раптом, але тільки із продовженням часу і при зовсім короткому спілкуванні, так і вченість пізнається не за деяким і не за маловажливим досвідом. Цим я привів його в спокійний настрій і після взаємних досвідів дружби більше прив’язав до себе. Коли ж через деякий час ми відкрили один одному свої бажання і їх предмет — любомудріє, тоді ми вже стали один для одного всім — і товаришами, і співтрапезниками, і рідними; одну маючи мету, ми безперестанно зростали в палкій любові один до одного. Бо любов плотська і прив’язана до скороминучого, і сама швидко минає, і подібна до весняних квітів. Як полум’я після знищення ним речовини не зберігається, але вгасає разом з тим, що горіло, так і ця пристрасть не триває після того, як зів’яне те, що запалило її. Але любов у Бозі і цнотлива, і предметом має постійне, і сама тривала. Чим більша здається краса тим, які мають таку любов, тим міцніше прив’язують до себе й один до одного ті, що люблять те саме. Такий закон любові, яка вища від нас!

19. Відчуваю, що захоплююся і виходжу за межі часу і міри, сам не знаю, яким чином зустрічаюся із цими висловами, але не знаходжу способів стриматися від розповіді. Тому що, як тільки мину що-небудь, воно мені уявляється необхідним і кращим від того, що було вибрано мною раніше. І якби хто силою потягнув мене геть, то зі мною сталося б те ж, що буває з поліпами, зі складом, яким так міцно зчеплене каміння, що коли знімаєш їх з ложа, інакше не можеш відірвати, хіба від твоєї сили або частина поліпа залишиться на камені, або камінь відірветься з поліпом. Тому, якщо хто мені поступиться, маю шукане; а якщо ні, позичатиму сам у себе.

20. У такому налаштуванні один до одного, такими золотими стовпами, як каже Пиндар, підперши чертог добростінний, ми йшли вперед, маючи поборниками Бога і свою любов. О, чи перенесу без сліз спогад про це! Нами водили рівні надії і в справі найбільш заздрісній — у вченні. Але далека була від нас заздрість, стараннішими ж робило змагання. Ми домагалися не того, щоб одному з нас самому стати першим, але яким би чином поступитися першістю один одному; тому що кожний з нас славу друга вважав своєю. Здавалося, що одна душа в обох підтримує два тіла. І хоча не заслуговують довіри ті, які стверджують, що все розлите у всьому, однак треба повірити нам, що ми були один в одному й один у одного. В обох нас одна була вправа — чеснота, і одне зусилля — до відходу звідси, зрікаючись земного, жити для майбутніх надій. До цієї мети ми направляли все життя і діяльність, керовані до того заповіддю, і заохочували один одного до чесноти. І якщо небагато буде сказати так, ми служили один для одного і правилом, і висновком, за допомогою яких розпізнається, що пряме і що непряме. Ми дружили і з товаришами, але не з нахабними, а з цнотливими, не із задерикуватими, а з миролюбними, з якими можна було не без користі зійтися, тому що ми знали, що легше позичити порок, ніж передати чесноту, бо скоріше заразишся хворобою, ніж передаси іншому своє здоров’я. Що стосується уроків, то ми любили не стільки приємніші, скільки досконаліші, тому що й це сприяє молодим людям у вихованні себе в чесноті або в пороці. 21. Нам були відомі дві дороги: одна — це перша і найпрекрасніша — вела до наших священних храмів і до тамтешніх учителів; інша — це друга і нерівна гідності з першою, вела до наставників наук зовнішніх. Інші ж дороги — на свята, на видовища, на народні збори, на бенкети — віддавали ми бажаючим. Тому що й уваги гідним не вважаю того, що не веде до чесноти і не робить кращим свого любителя. В інших бувають якісь прізвиська, або батьківські, або свої, за родом власного звання і заняття, але в нас одна велика справа і ім’я — бути й називатися християнами. І цим ми похвалилися більше, ніж Гігес (припустимо, що це не вигадка) поворотом персня, за допомогою якого він став царем Лідійським, або Мідас золотом, від якого він загинув, як тільки одержав здійснення бажання і став (це інша фригійська вигадка) усе перетворювати на золото. Що ж сказати мені про стрілу гіперборейця Авариса або про Аргівського пегаса, на яких не можна було так високо піднятися в повітря, як високо ми за допомогою один одного й один з одним підносились до Бога? Або сказати коротше? Хоча для інших (не без підстави думають так люди благочестиві) душезгубні Афіни, тому що буяють поганим багатством — ідолами, яких там більше, ніж у цілій Елладі, тож важко не захопитися іншими, які їх захищають і хвалять; однак не було від них ніякої шкоди для нас, що стисли і закрили серце. Навпаки (якщо потрібно сказати й те, що трохи звичне), живучи в Афінах, ми утверджувалися у вірі, тому що довідалися про оманливість і неправдивість ідолів, і там навчилися нехтувати демонами, де їм дивуються. І коли дійсно є або в одному народному віруванні існує така ріка, яка солодка, коли тече і через море, і така тварина, яка стрибає і у вогні, який все знищує, то ми походили на це в колі своїх однолітків. 22. А найпрекрасніше було те, що і навколо нас братство було благородне, як таке, що наставлялося і керувалося таким вождем, який захоплюється тим же, чим захоплювався Василій, хоча нам іти за його ширянням і життям значило те ж, що пішки поспішати за лідійською колісницею. Завдяки цьому ми здобули популярність не тільки у своїх наставників і товаришів, але й у цілій Елладі, особливо у найзнатніших мужів Еллади. Чутка про нас доходила і за її межі, як стало це зрозуміло з розповідей про те багатьох. Бо хто тільки знав Афіни, той чув і говорив про наших наставників; а хто знав наших наставників, той чув і говорив про нас. Для всіх ми були й славились як відома пара, і в порівнянні з нами нічого не значили їх Орести й Паллади, їх Моліониди, прославлені Гомером, і яким популярність приносили загальні біди і майстерність правити колісницею, діючи разом віжками і бичем. Але я неодмінно захопився похвалою самому собі, хоча ніколи не приймав похвали від інших. І зовсім не дивно, якщо і в цьому відношенні я отримав щось від його дружби, як від живого користувався уроками чесноти, так від спочилого користуюсь випадком говорити в свою похвалу.

23. Знову нехай звернеться моє слово до мети. Хто ще до сивини настільки був сивий розумом? Бо в цьому бачить старість і Соломон (Притч. 4, 9). Кого не тільки з наших сучасників, але й з тих, що жили задовго до нас, настільки поважали і старі, і юні? Кому через повчальне життя були менш потрібні слова? І хто при повчальному житті володів у більшій мірі словом? Якого роду наук він не проходив? Краще ж сказати: в якому роді наук не мав успіху з надлишком, ніби він займався тільки цією наукою? Так вивчив він усі, як інший не вивчає одного предмета, кожну науку він вивчив до такої досконалості, начебто він не вчився нічому іншому. У нього не відставали одне від одного і старанність, і обдарованість, у яких знання і мистецтва черпають силу. Хоча при своїй напрузі він найменше мав потреби в природній швидкості, а при своїй швидкості найменше потребував напруги, однак настільки поєднував і приводив до єдності те й інше, що не відомо, чи напругою, чи швидкістю найбільше він дивний. Хто зрівняється з ним у риторстві, що дихає силою вогню, хоча вдачами не походив він на риторів? Хто, подібно до нього, приводить у належні правила граматику або мову, складає історію, володіє розмірами вірша, дає закони віршування? Хто був настільки сильний у філософії — у філософії дійсно піднесеній, що і простягається в небесне, тобто в діяльній і умоспоглядальній, а рівно і у тій її частині, яка займається логічними доводами і протилежностями, а також змаганнями, і називається діалектикою? Тому що легше було вийти з лабіринту, ніж уникнути сітей його слова, коли він вважав це за потрібне. З астрономії ж, геометрії і науки про числа вивчивши стільки, щоб майстерні в цьому не могли приводити його в замішання, він відкинув усе зайве, як некорисне для бажаючих жити благочестиво. І тут можна подивуватися як обраному більш, ніж відкинутому, так і відкинутому більш, ніж обраному. Лікарську науку — цей плід любомудрія і трудолюбія — зробили для нього необхідною і власні тілесні недуги, і догляд за хворими, почавши з останнього, він дійшов до навички у мистецтві і вивчив у ньому не тільки те, що займається видимим і на землі лежачим, але і те, що власне стосується науки і любомудрія. Втім, все це, як воно неважливе, чи значить що-небудь у порівнянні з моральним навчанням Василія? Хто знає його із власного досвіду, для того неважливі той Минос і Радаманф, яких елліни удостоїли золотокольорових лугів і Єлисейських полів, маючи в уяві наш рай, відомий їм, як думаю, з Мойсеєвих і наших книг, хоча й трохи розійшлися з нами в назві, зобразивши те ж саме іншими словами.

24. У такій мірі він придбав усе це; це був корабель, настільки навантажений вченістю, наскільки це можливо для людської природи; тому що далі Кадикса й шляху немає. Але нам вже треба було повернутися додому, вступити в життя більш досконале, взятися за виконання своїх надій і загальних накреслень. Настав день від’їзду, і, як зазвичай при від’їздах, почалися прощальні промови, проводи, умовляння залишитися, ридання, обійми, сльози. А нікому й ніщо не буває так сумно, як афінським вихованцям прощатися з Афінами і один з одним. Дійсно, відбувалося тоді видовище жалісне і гідне опису. Нас оточила юрба друзів і однолітків, були навіть деякі з учителів, вони запевняли, що ні в якому разі не відпустять нас, просили, переконували, утримували силою. І як властиво тим, що печаляться багато, кажуть вони, багато роблять. Звинувачу при цьому трохи сам себе, звинувачу (хоча це й сміливо) і цю божественну і бездоганну душу. Тому що Василій, пояснивши причини, через які неодмінно бажає повернутися на батьківщину, переміг тих, що утримували, і вони, хоча змушено, однак погодилися на його від’їзд. А я залишився в Афінах, бо частково (потрібно сказати правду) сам був зворушений проханнями, а частково він мене зрадив і дав себе умовити, щоб залишити мене, який не бажав з ним розлучитися, і поступитися благаючим, — діло до свого здійснення неймовірне! Тому що це було те ж, що розсікти надвоє одне тіло й умертвити нас обох, або те ж, що розлучити тельців, які, будучи разом вигодувані й привчені до одного ярма, жалібно мукають один про одного і не терплять розлуки. Але моя втрата була недовгочасна; я не витримав довше того, щоб уявляти собою жалюгідне видовище й усякому пояснювати причину розлучення. Навпаки, небагато часу я ще пробув в Афінах, а любов зробила мене Гомеровим конем; розірвавши узи утримуючих, залишаю за собою рівнини і несуся до товариша.

25. Коли ж повернулися ми додому, поступившись щось світу і видовищу, щоб задовольнити тільки бажання багатьох (тому що самі по собі не мали налаштування жити для видовища і напоказ); тоді якомога швидше ми вступаємо у свої права і з юнаків робимося мужами, мужньо приступаючи до любомудрія. І хоча ще не разом один з одним, бо до цього не допускали заздрість, однак нерозлучні ми були взаємною любов’ю. Василія, як другого свого будівельника й заступника, утримує кесарійське місто, а потім займають деякі подорожі, необхідні через розлуку зі мною і узгоджені із наміченою ним метою — любомудрієм. А мене відводило від Василія благоговіння перед батьками, піклування про цих старців і біди, які спіткали. Можливо, це було недобре і несправедливо; однак я був відлучений від Василія; і думаю, чи не від цього на мене впали всі незручності й труднощі життя, чи не від цього моє прагнення до любомудрія невдало й мало відповідало бажанню і наміру. Втім, так влаштується моє життя, як угодно Богові, і о, якби за молитвами Василія, воно влаштувалося краще.

Василія ж Боже різноманітне людинолюбство і провидіння про наш рід, зазнавши в багатьох обставинах, що зустрілися тим часом, і показавши більш і більш світлим, поставляє знаменитим і славним світильником Церкви, приєднавши поки що до священних престолів пресвітерства, і через одне місто — Кесарію запалює його для цілого всесвіту. І яким чином? Неспішно зводить його на ступінь, не разом і обмиває, і умудряє, що нині бачимо на багатьох бажаючих предстоятельства, удостоює ж честі одна за одною і за законом духовного сходження. 26. Бо не хвалю безладдя і невлаштованості, які в нас; а є цьому приклади й між предстоятелями церковними (не насмілюся звинувачувати всіх, та це і несправедливо). Хвалю ж закон мореходців, за яким керуючому тепер кораблем спочатку дається весло, а від весла він доводиться до корми, і виконавши перші доручення, після багатьох плавань по морю, після довгочасного спостереження за вітрами, ставиться біля кормила. Той же порядок і у військовій справі: спочатку воїн, потім начальник загону, нарешті воєначальник. І це найкращий і корисний для підлеглих порядок. І наша справа була б набагато достоповажнішою, якби дотримувалося те ж. А тепер є небезпека, щоб найсвятіший чин не зробився в нас найбільш осміюваним, тому що головування здобувається не чеснотою, а підступом, і престоли займаються не найдостойнішими, а найсильнішими. Самуїл, який бачить «майбутнє» (Іс. 41, 26), у пророках, але також і Саул відкинутий. Ровоам, Соломонів син, серед царів, — але також і Єровоам, раб і відступник. Немає ні лікаря, ні живописця, який би спочатку не вникав у властивості недугів або не змішував різних фарб, або не малював. А предстоятель в Церкві зручно знаходиться; не трудившись, не готуючись до сану, тільки-но посіяний, як уже й виріс, як велетні у міфі. В один день ми ставимо у святі і наказуємо бути мудрими тим, які нічому не вчилися, і крім одного волевиявлення, нічого в себе не мають, сходячи на ступінь. Хто любить низьке місце і смиренно стоїть, той гідний високого ступеня, бо багато займався Божим словом і багатьма законами підкорив плоть духу. А гордовитий предстоятельствує, піднімає брови проти кращих за себе, без трепету сходить на кафедру, не жахається, бачачи стриманого внизу. Навпаки, думає, що, одержавши могутність, він став мудрішим, — так мало знає він себе, до того влада позбавила його здатності думати!

27. Але не такий був всеосяжний і великий Василій. Він служить зразком для багатьох як усім іншим, так дотриманням порядку й у цьому. Цей тлумач священних книг спочатку читає їх народу, і цей ступінь служіння вівтарю не вважає для себе низьким; потім на престолі старійшин3, потім у сані єпископів «хвалить Господа» (Пс.106, 32), не захопивши, не силою привласнивши владу, не ганяючись за честю, але сам переслідуваний честю, і не людською скориставшись милістю, але від Бога, і Божу прийняв благодать.

Але нехай затримається слово про предстоятельство; запропонуємо ж щось про нижчий ступінь його служіння. Як наприклад і це, тільки-но не забуте мною і те, що трапилося впродовж описуваного часу?28. У того, хто керував Церквою до Василія4, сталася з ним незгода; від чого і як, краще про те промовчати; достатньо сказати, що сталася. Хоча єпископ був муж у всьому іншому не недобродійний, навіть дивовижний у благочесті, як показало тодішнє гоніння5 і повстання проти нього; однак в роздумах про Василія він піддався людській немочі. Тому що безславне торкається не тільки людей звичайних, але й найбільш дивних; і єдиному Богові властиво бути зовсім непогрішимим і не захоплюватися пристрастями. Отже, проти нього6 повстають найобраніші і наймудріші в Церкві, якщо тільки мудріші за багатьох ті, які відлучили себе від світу і присвятили життя Богові, — я розумію наших назореїв, особливо тих, що ревнують про подібні діла. Для них було тяжко, що нехтується їхня могутність, ображена й відкинута, і вони наважуються на дуже небезпечну справу, замишляють відступити і відірватися від великого і безтурботного тіла Церкви, відсікши і чималу частину народу низького і високого стану. І це було доволі зручно зробити через три сильні причини. Василій був муж шановний, і заледве хто інший з наших любомудрих користувався такою повагою; якби захотів, він мав стільки сил, що міг би додати сміливості своїм захисникам. А той, хто образив його, перебував у підозрі міста за сум’яття, що сталося при зведенні його на престол, тому що й сан предстоятеля отриманий ним був не стільки законно й згідно із правилами, скільки насильно. З’явилися також деякі із західних архієреїв, і вони залучали до себе всіх православних у Церкві. 29. До чого ж вдається цей доброчесний ученик Миротворця? Не йому було протистояти і образникам, і захисникам, не його була справа заводити суперечку і розривати тіло Церкви, яка вже знаходилася в боротьбі й перебувала в небезпечному становищі від тодішньої переваги єретиків. Порадившись про це зі мною, щирим порадником, зі мною же разом він втікає, віддаляється звідси в Понт і настоятельствує у тамтешніх обителях, засновує ж у них щось гідне спогадів і цілує пустелю разом з Іллею й Іоаном, великими охоронителями любомудрія, знаходячи ще більше для себе користі, ніж у теперішній справі замислити що-небудь не варте любомудрія, і, під час тиші навчившись управляти помислами, порушити це серед бурі.

Але хоча відлюдництво його було настільки любомудреним і дивним, однак повернення побачимо ще більш чудовим і дивовижним. Воно відбулося в такий спосіб. 30. Коли ми були в Понті, піднялася раптом градоносна хмара, що загрожує загибеллю, вона нищила всі Церкви, над якими вибухала й на які поширював свою владу златолюбивіший і христоненависніший цар, одержимий цими двома тяжкими недугами — ненаситністю і богохульством, — цей після гонителя гонитель, і після відступника, хоча не відступник, однак нічим не кращий для християн, особливо ж для тих із християн, які благочестивіші й чистіші, — для шанувальників Тройці, — що тільки одне і називаю я благочестям і спасительним вченням. Бо ми не зважуємо Божества і єдине неприступне Єство не робимо чужим для самого Себе, вводячи в Нього сторонні особи; не лікуємо зла злом і безбожного Савеллієвого скорочення не знищуємо ще нечестивішим розділенням і розсіченням, хворіючи яким, співіменний шаленству Арія похитнув і розтлив велику частину Церкви, і Отця не вшанувавши, і збезчестивши Тих, Які від Отця, введенням нерівних ступенів Божества. Навпаки, ми знаємо єдину славу Отця — рівночесність з Ним Єдинородного, і єдину славу Сина — рівночесність з Ним Духа. Вшановуючи і визнаючи Трьох за особистими властивостями і Єдиного Божеством, ми думаємо, що принизити Єдине із Трьох значить знищити все. Але цей цар, ніскільки не помишляючи про те, будучи не в змозі підняти погляд вгору, а навпаки, своїми радниками знижуючись нижче і нижче, насмілився принизити з собою і Божеське єство. Він робиться лукавим творінням, зводячи панування до рабства і поставивши поряд із творінням Єство нестворене і вище за час. 31. Так він мудрує і з таким нечестям озброюється проти нас! Тому що не інакше потрібно уявляти собі це, як варварською навалою, якою знищуються не стіни, не міста і доми, або що-небудь незначне, що твориться людськими руками і скоро відновлюється, але розкрадаються самі душі. Вривається з царем і гідне його воїнство, зловмисні вожді Церков, немилосердні четверовласники належного йому всесвіту. Одну частину Церков вони вже мали у своїй владі, на другу чинили свої набіги, а третю сподівалися придбати повноваженням і рукою царя, яка або була вже занесена, або принаймні загрожувала. Вони прийшли знищити і нашу Церкву, найбільше покладаючись на низькість душі тих, про яких перед цим сказано, а також на недосвідченість тодішнього нашого предстоятеля і на наші недуги. Попереду була велика боротьба, більшість з нас виявляли мужню ревність, але наш полк був слабкий, не мав захисника і майстерного борця, сильного словом і духом. Що ж ця мужня, сповнена високих помислів і справді христолюбива душа? Небагато потрібно було переконувати Василія, щоб він явився і став на наш бік. Навпаки, тільки-но побачив мене благаючого (обом нам судився загальний подвиг, як захисникам правого вчення), як був переможений благанням. Прекрасно й досить любомудрено він розсудив сам у собі духовним розумінням, що якщо вже і впасти іноді в слабодухість, то для цього є інший час, саме час безпеки, а при потребі — час великодушності; тому негайно відправляється зі мною з Понта, маючи ревність за істину, яка була в небезпеці, стає добровільним захисником і сам себе віддає на служіння матері-Церкві.

32. Але, можливо, він виявив стільки старання, а подвизався невідповідно ревності? Або хоча й мужньо подвизається, але нерозсудливо? Або хоча й благорозумно, але не піддаючись небезпекам? Або і все це було в ньому зовсім і вище опису, однак залишалися й деякі сліди слабкодухості? Зовсім ні. Навпаки, все раптом примиряє, дає поради, упорядковує воїнство, знищує перешкоди, що зустрічаються, перешкоджання і все те, на що поклавшись, супротивники підняли проти нас боротьбу. Одне приймає, друге стримує, а третє відбиває. Для одних він — тверда стіна і оплот, для інших «молот, який розбиває скелю» (Єр. 23, 29), і «вогонь у сухому терні» (Пс. 117, 12), як каже Божественне Писання, що зручно знищує, як сухе віття, і образників Божества. А якщо з Павлом діяв і Варнава, який про це говорить і пише, то й за це подяка Павлу, який його обрав і зробив учасником подвигу! 33. Таким чином, супротивники залишилися без успіху, і злі в перший раз тоді були осоромлені й переможені; вони довідалися, що тим, котрі нехтують іншими, не варто нехтувати і каппадокійцями, яким найвластивіша непохитність у вірі, вірність і відданість Тройці, тому що від Неї вони мають єднання і міцність тим, що захищають, самі будучи захищеними, навіть набагато більше й міцніше.

Другою справою і піклуванням для Василія було надавати послуги предстоятелеві, знищити підозру, запевнити всіх людей, що прикрість сталася через спокусу лукавого, що це був напад того, хто заздрить єдності в добрі, а сам він знав закони благопокірності і духовного порядку. Тому він приходив, умудряв, підкорявся, давав поради; був у предстоятеля всім — добрим порадником, правдивим заступником, тлумачем Божого слова, наставником у справах, жезлом старості, опорою віри, вельми вірним у справах внутрішніх, вельми діяльним у справах зовнішніх. Одним словом, він визнаний настільки ж прихильним, наскільки раніше вважали його недоброзичливим. Із цього часу і церковне правління перейшло до Василія, хоча на кафедрі він займав друге місце, тому що за надану прихильність він натомість одержав владу. І була якась дивна згода і єднання влади: один керував народом, а другий — керуючим. Василій уподібнювався до приборкувача левів, своїм мистецтвом упокорюючи головного, який мав потребу в керівництві і підтримці, тому що недавно поставлений на кафедру ще показував в собі деякі сліди мирських звичок і не утвердився в духовному, а тим часом навколо було сильне хвилювання і Церкву оточували вороги. Тому співпраця була для нього приємна і за правління Василія він вважав правителем себе.

34. Багато й інших доказів дбайливості і піклування Василія про Церкву; а саме: сміливість його перед начальниками, як взагалі перед всіма, так і перед найсильнішими в місті; вирішення суперечок, що не без довіри приймалися, а після проголошення його вустами, завдяки застосуванню стали законом; його заступництво за нужденних, здебільшого в справах духовних, а іноді й у земних (тому що й це, підкорюючи людей добрим налаштуванням, нерідко зціляє душі); насичення убогих, благодійність, піклування про дів, писані й неписані статути для ченців, чинопокладання молитов, благоприкрашання вівтаря й інше, чим тільки Божий воістину муж і діючий у Бозі може бути корисним народу. Але ще вища й славніша наступна його справа.

Був голод дуже жорстокий з пам’ятних доти. Місто знемагало; нізвідки не було ні допомоги, ні засобів для полегшення зла. Приморські країни без труда переносять подібні біди, тому що іншим самі забезпечують, а інше одержують з моря. У нас же, жителів твердої землі, і надлишки некорисні, і нестатки не поповнюються, тому що нікуди збути те, що в нас є, і ні звідкіля привезти, чого немає. Найнестерпніше в подібних обставинах нечутливість і ненаситність тих, що мають у себе надлишки. Вони користуються часом, витягають прибуток з убогості, збирають жнива з нещасть, не слухають того, що «хто благодіє бідному, дає в борг Господу» (Притч. 19, 17), що «хто втримує в себе хліб, того народ кляне» (Притч. 11, 26); не чують ні обіцянок людинолюбним, погроз жорстоким; навпаки, вони ненаситні надмірно і погано думають, закриваючи для бідних своє серце, а для себе Боже милосердя, тоді як вони самі мають більше потреби в останньому, ніж другі у їхньому милосерді. Так роблять ті, що скуповують і продають пшеницю, не соромлячись споріднення, не дякують Богу, від Якого мають надлишки, коли інші терплять нестаток. 35. Але Василію належало не посилати хліб як дощ з неба за допомогою молитов і годувати народ, бідуючий в пустелі, не виточувати невичерпну їжу із сосудів, що наповнюються (що і дивно) через саме виснаження, щоб в нагороду за страннолюбність годувати годуючу, не насичувати тисячі п’ятьма хлібами, в яких другим чудом — їх залишки, достатні для багатьох трапез. Усе це було пристойне Мойсеєві, Іллі і моєму Богові, від Якого і першим дарована така сила. А можливо, і потрібно було це тільки в ті часи і за тодішніх обставин, тому що знамення не для віруючих, але для невірних. Але що подібне до цих чудес і веде до того ж, те замислив і привів Василій у виконання з тією ж вірою. Тому що словом і умовлянням відкривши сховища тих, що мають, звершує сказане в Писанні: «розділяє з голодними хліб» (Іс. 58, 7), «убогих нагодує хлібом» (Пс. 131, 15), «в часи голоду насичує» (Пс. 32, 19) і «душу голодну сповнює добром» (Пс.106, 9). І яким чином? Бо і це вельми збільшує його заслугу. Він збирає в одне місце голодуючих, а інших навіть ледь дихаючих, чоловіків і жінок, дітей, старців, увесь жалюгідний вік, вимагає всякого роду їжі, якою тільки може бути втамований голод, виставляє казани, повні овочів і солоних припасів, якими годуються у нас бідні, потім, наслідуючи служіння самого Христа, Який, підперезавшись рушником, не погребував умити ноги ученикам, при сприянні своїх рабів або служителів задовольняє тілесні потреби нужденних, задовольняє і потреби душевні, до насичення приєднавши честь і полегшивши їх долю тим і тими.

36. Такий був новий наш хлібодатель і другий Йосиф! Але можемо сказати про нього ще щось і більше. Тому що Йосиф має прибуток від голоду, своїм людинолюбством купує Єгипет, під час достатку запасшись на час голоду і будучи цьому навчений сновидіннями інших. А Василій був милостивий даром, без вигід для себе допомагав, роздаванням хліба мав на увазі одне, щоб людинолюбством придбати людинолюбство і через тутешнє «своєчасне роздавання хліба» (Лк. 12, 42) сподобитися тамтешніх благ. До цього він додавав і їжу словесну — досконале благодіяння і роздавання істинно високе і небесне, тому що слово є хліб ангельський, ним насичуються і напоюються душі, які жадають Бога, які шукають не скороминучої і тимчасової, але вічноперебуваючої їжі. І такої їжі найбагатшим роздавателем був цей, у всьому іншому, наскільки знаємо, дуже убогий, який лікував «не голод хліба, не спрагу води», але бажання слова істинно життєдайного і животворчого (Ам. 8, 11), яке того, хто добре ним годується, веде до зростання духовного віку.

37. За ці й подібні діла (бо чи потрібно зупинятися на докладному описі їх?), коли співіменний7 благочестю вже спочив і спокійно випустив дух на руках Василія, він поставляється на високий престол єпископський, щоправда, не без труднощів, не без заздрості й протиборства з боку як головуючих на батьківщині, так і порочних громадян, які приєдналися до них самих. Втім, належало перемогти Духу Святому, і Він справді через перевагу перемагає. Бо із сусідніх країн направляє для помазання відомих благочестям мужів і ревнителів, а з-поміж них і нового Авраама, нашого патріарха, мого батька, з яким відбувається навіть щось дивовижне8. Не тільки через старість ослаб силами, але і пригнічений хворобою, перебуваючи при останньому подиху, він наважується на подорож, щоб своїм голосом допомогти обранню, і поклавши уповання на Духа, (скажу коротко) покладений був мертвим на ноші, як у гріб, повернувся ж юним, сильним, який дивиться вгору, будучи укріплений рукою, помазанням (а небагато сказати) і главою помазаного. І до прадавніх розповідей нехай буде додано і це, що труд дарує здоров’я, що ревність воскрешає мертвих, що скаче старість, помазана Духом.

38. Так удостоєний предстоятельства, як і властиво мужам, які стали до нього подібними, сподобилися такої ж благодаті і придбали стільки для себе поваги. Василій нічим в подальшому не посоромив ні свого любомудрія, ні надії тих, які довірили йому служіння. Але в такій же мірі виявився постійно перевершуючим самого себе, в якій дотепер перевершував інших, думаючи про це піднесено і досить любомудрено. Тому що бути тільки непоганим або скільки не є і як не є добрим, він вважав чеснотою окремої людини. А в начальнику і предстоятелі, особливо ж хто має подібне9 начальство, і те вже порок, якщо небагато чим він перевершує простолюдинів, якщо не стає постійно кращим і кращим, якщо не співставляє чесноти із саном і висотою престолу. Бо і той, хто стоїть високо, тільки-но встигає наполовину; і той, хто рясніє чеснотою, тільки-но приводить багатьох до посередності. Краще ж сказати (полюбомудрую про це трохи піднесеніше), що вбачаю (думаю, побачить зі мною і всякий мудрий) у моєму Спасителеві, коли Він був з нами, зобразив у Собі і те, що вище від нас, і наше єство, те ж, як думаю, було і тут. І Христос, за сказаним, «зростав як віком, так премудрістю благодаті» (Лк. 2, 52), не в тому розумінні, що одержував у цьому збільшення (що могло стати досконаліше від Того, Хто досконалий із самого початку?), але в тому розумінні, що це відкривалося й виявлялося в Ньому поступово. І чеснота Василія одержала тоді, як думаю, не збільшення, але більше коло дій, і при владі вона знайшла більше предметів, де показати себе.

39. По-перше, він робить для всіх явним, що дане йому було не ділом людської милості, а даром Божої благодаті. Але те ж покажуть і його вчинки зі мною. Бо в чому я дотримував любомудрів при цій обставині, в тому і він тримався того ж любомудрія. Коли всі інші думали, що я поспішу до нового єпископа, зрадію (що, можливо, і трапилося б з іншим) і краще з ним розділю начальство, ніж погоджуся мати таку ж владу, і коли про все це робили висновок на підставі нашої дружби, тоді, уникаючи зарозумілості, якої у всьому уникаю не менше всякого іншого, а разом уникаючи й приводжу до заздрості, особливо поки обставини ще не прийшли до порядку, але перебували в замішанні, я залишився вдома, насильно приборкавши бажання побачитися з Василієм. А він скаржиться на це, щоправда, однак вибачає. І після цього, коли я прийшов до нього, але, через ту ж знову причину, не прийняв ні честі вступити на кафедру, ні переваги між пресвітерами, він не тільки не гудив за це, але ще (що й благорозумно зробив) похвалив, і краще погодився перетерпіти звинувачення в гордості від тих, які не розуміли такої передбачливості, ніж вчинити що-небудь всупереч розуму і його натхненню. І чим іншим довів би він краще, що його душа вища від всякого людинодогоджання й пестощів, що в нього на увазі одне — закон добра, як не таким способом думок в роздумах про мене, якого вважав серед перших і близьких своїх друзів?

40. Потім він пом’якшує і лікує високомудрим і цілющим своїм словом тих, які повстали проти нього. І досягає цього не догідливістю і не вчинками неблагородними, але діючи досить відважно і пристойно сану, як людина, яка не дивиться тільки на теперішнє, але помишляє про майбутню благопокірність. Помічаючи, що від м’якості вдачі відбувається поступливість і боязкість, а від суворості — норовистість, він допомагає одному другим, і завзятість розчиняє лагідністю, а поступливість — твердістю. Рідко потрібно було йому вдаватися до слова, частіше діло виявлялося дієвішим для лікування. Не хитрістю він поневолював, а залучав до себе прихильністю. Не владу використовував він наперед, але пощадою підкоряв владі і, що найважливіше, підкоряв тим, що всі уступали його розуму, визнавали його чесноти для себе недосяжними, і в одному бачили своє спасіння — бути з ним і під його начальством, а також одне вважали небезпечним — бути проти нього і відступ від нього вважали відчуженням від Бога. Так добровільно уступали й підкорялися, ніби ударами грому підкорялися владі; кожний приносив своє вибачення і скільки раніше виявляв ворожості, стільки тепер прихильності і успіху в чесноті, в якій одній і знаходив для себе найбільше виправдання. І тільки хіба невліковано пошкоджений був зневажений і відкинутий, щоб сам в собі скрушився і знищився, як іржа пропадає разом із залізом.

41. Коли ж домашні справи влаштувалися за його думкою і як не розраховували невірні, які не знали його, тоді задумує щось більше і піднесеніше. Інші дивляться тільки собі під ноги, розраховують, як би тільки своє було в безпеці (якщо це справжня безпека), далі ж не поширюються і не можуть придумати або зробити щось велике і сміливе, але він, хоча у всьому іншому дотримувався помірності, в цьому ж не знає помірності; навпаки, високо піднявши голову і оглядаючи навколо душевним оком, обіймає весь всесвіт, куди тільки пронеслося спасительне слово. Зауваживши, що велика спадщина Бога, придбана Його вченням, законами і стражданнями, «царствене священство, народ святий» (1 Пет. 2, 9), приведена в скрутний стан, оповита тисячами думок і помилок, і виноград, перенесений і пересаджений з Єгипту — цього безбожного і темного невідання, що досяг краси й неосяжної величі, так що покрив всю землю, простягнувся вище гір і кедрів, — цей самий виноград пошкоджений лукавим і диким вепром — дияволом (Пс. 79, 9-14), — помічаючи це, Василій не вважає достатнім у безмовності оплакувати біди і тільки до Бога здіймати руки, у Нього шукати припинення оточуючих зол, а самому тим часом спочивати; навпаки, він ставить собі за обов’язок і від себе привнести щось і надати яку-небудь допомогу. 42. Бо що страшніше від цього нещастя? І про що треба більше піклуватися, дивлячись вгору? Коли один робить добре або зле, це нічого не віщує для цілого суспільства. Коли ціле в доброму або поганому стані, тоді з необхідності і кожний член суспільства приходить в подібний же стан. Це уявляв і мав на увазі і цей піклувальник і захисник загального блага. І оскільки, як думає Соломон заодно із самою істиною, заздрість — «гнилизна для кісток» (Притч. 14, 30), і безтурботний буває благодушним, а співстраждальний — скорботним, невідступний помисел сушить його серце, то Василій приходив у здригання, уболівав, вражався, був у становищі то Іони, то Давида, «відмовляючись від життя» (Ін. 4, 8), не давав ні сну очам, ні дрімання повікам (див.: Пс. 131, 4), турботами виснажував плоть, поки не знаходив вилікування зла. Він шукає Божеської і людської допомоги, тільки б зупинити загальну пожежу і розсіяти темряву, яка нас оточує.

43. І так винаходить один дуже спасительний засіб. Скільки міг, заглибившись в себе самого і закрившись з Духом, напружує всі сили людського розуму, перечитує всі глибини Писання і учення благочестя віддає письменам. Заперечує єретикам, бореться і сперечається з ними, відбиває їхню надмірну нахабність і тих, які були під руками, знищує разючою зброєю вуст, а тих, які були далеко, уражає стрілами листів, що не менш гідні поваги, як і накреслення на скрижалях, тому що зображують закони не одному юдейському, нечисленному народу, не про їжу і пиття, не про жертви, встановлені на час, не про плотське очищення, але всім родам, усім частинам всесвіту про слово істини, яким здобуває спасіння.

Але був у нього й інший засіб. Оскільки як діло без слова, так і слово без виконання рівно не досконалі, то він додає до слова і сприяння самих діл. До одних іде сам, до інших посилає, інших кличе до себе, дає поради, викриває, забороняє (2 Тим. 4, 2), погрожує, докоряє, захищає народи, міста, окремих людей, придумує всі види спасіння, всім лікує. Цей Василій, архітектор Божої скинії (див.: Вих. 31, 1-2), пускає в діло всяку речовину і мистецтво, усе сплітає разом, щоб склалася витонченість і стрункість єдиної краси. 44. Чи потрібно вже говорити про щось інше?

Тим часом знову прийшов до нас христоборний цар і гнобитель віри, і чим з сильнішим супротивником він мав мати справу, тим з більшим прийшов нечестям і з ополченням, запаленим більше попереднього, наслідуючи той нечистий і лукавий дух, який, залишивши людину і поневіряючись, повертається до неї, щоб, як сказано в Євангелії (Лк. 11, 24-26), вселитися з більшим числом духів. Його учнем стає цар, щоб і загладити першу свою поразку і додати що-небудь до попередніх хитрувань. Важко й жаль було бачити, що володар багатьох народів, відзначений великою славою, який підкорив усіх навколо себе державі нечестя, який знищив усі перешкоди, виявився переможеним єдиним мужем і єдиним містом, зробився посміховищем, як сам зауважував, не тільки для керованих ним поборників безбожжя, але й для всіх людей. 45. Розповідають про царя Персії10, що коли він йшов з військом на Елладу, ведучи всякого роду людей, киплячи гнівом і надимаючись гордістю, тоді не цим одним звеличувався і не тільки не знав міри погрозам, але щоб сильніше вразити розуми еллінів, примушував себе боятися перетворенням самих стихій. Ходила поголоска про якусь незвичайну сушу і про якесь незвичайне море цього нового творця, про воїнство, що пливе по суші й прямує по морю, про викрадені острови, про море, покаране бичами, і багато про що інше, що ясно свідчило про відсутність здорового глузду у воїнствах і у воєначальника, вражало, однак, жахом слабкодухих, хоча й викликало сміх у людей більш мужніх і розумних. Ні в чому подібному не мав потреби той, хто ополчився проти нас, але, за чутками, він робив і говорив те, що було ще гірше і згубніше. «До небес підносить в уста свої, і язик його обходить землю» (Пс. 72, 9). Так божественний Давид ще раніше від нас прекрасно виставив на ганьбу цього, який схилив небо до землі і до творіння, причислив надмирне Єство, Якого творіння і вмістити не може, хоча Воно й перебувало трохи з нами, за законом людинолюбства, щоб залучити до Себе нас, кинутих на землю! 46. І хоч які блискучі перші приклади відважності цього царя, але ще блискучіші останні з нами подвиги. Які ж маю на увазі перші приклади? Вигнання, втечі, описи майна, явні і приховані наклепи, переконання, коли вистачало на це часу, примуси за недостатністю переконань, вигнання із церков сповідників правого і нашого вчення, введення в Церкву прихильників царської згуби, тих, які вимагали рукопису нечестя і складали писання ще жахливіші; спалення пресвітерів на морі; злочестиві воєначальники, які не персів перемагають, не скіфів підкоряють, не варварський який-небудь народ переслідують, але ополчаються на церкви, знущаються з вівтарів, безкровні жертви червонять кров’ю людей і жертв, ображають соромливість дів. І для чого все це? Для того, щоб був вигнаний патріарх Яків, а на його місце був введений Ісав, «зненавидений» (Мал. 1, 3) до народження. Такі розповіді про перші приклади його відважності; вони й донині, як тільки приходять на пам’ять або переказуються, викликають сльози в багатьох.

47. Але коли цар, обійшовши інші країни з наміром поневолити, кинувся на цю непорушну і невразливу матір Церков, на цю життєдайну іскру істини, тоді в перший раз він відчув безуспішність свого задуму; тому що він був відбитий, як стріла, що вдарилася об твердиню і відскочила, як порвана мотузка. Такого зустрів він предстоятеля Церкви! І об такий ударившись стрімчак, сокрушився! Від тих, які випробували тодішні нещастя, можна і про що-небудь інше почути розповіді й оповідання (а немає нікого, хто б не розповідав про це); але всякий дивується, хто тільки знає тодішні боріння, напади, обіцянки, погрози, знає, що до Василія з наміром умовити його посилалися то судді, то люди військового звання, то жіночі приставники — ці чоловіки між жінками і жінки між чоловіками, мужні тільки в одному — у нечесті, які природньо нездатні віддаватися розпусті, але блудодіють язиком, яким тільки й можуть; нарешті, цей архимагир11, Навузардан, який погрожував Василію знаряддям свого ремесла, відійшов у вогонь, і тут для нього звичний.

Але я, як можна стисліше, передам словом, що здасться мені найбільш дивним і про що не можу промовчати хоча б і бажав. 48. Хто не знає тодішнього начальника12 області, який як свою зухвалість особливо спрямовував проти нас (тому що і хрещенням був очищений чи згублений у них)13, так понад потребу послужив правителю, і своєю догідливістю у всьому на довгий час утримував за собою владу? До цього правителя, який скреготав зубами на Церкву, приймав на себе левів образ, рикав, як лев, і для багатьох був неприступний, вводиться, або, краще сказати, сам входить і доблесний Василій, як покликаний на свято, а не на суд. Як переказати мені належно або зухвалість правителя, або благорозумний опір йому Василія? «Для чого тобі, — сказав перший (назвавши Василія на ім’я, бо не удостоїв назвати єпископом), — хочеться зухвалістю противитися такій могутності й одному з всіх залишатися завзятим?» — Доблесний муж заперечив: «У чому і яке моє високоуміє? Не можу зрозуміти цього». — «У тому, — каже перший, — що не тримаєшся однієї віри із царем, коли всі інші схилилися й поступилися». — «Не цього вимагає Цар мій, — відповідає Василій, — не можу поклонитися творінню, будучи сам Боже творіння і маючи веління бути богом». — «Але що ж ми, на твою думку? — запитав правитель. — Чи нічого не значимо ми, які наказують це? Чому неважливо для тебе приєднатися до нас і бути з нами в спілкуванні?» — «Ви правителі, — відповідав Василій, — і не заперечую, що правителі знамениті, однак не вище від Бога. І для мене важливо бути в спілкуванні з вами (чому й не так? І ви Боже творіння); втім, не важливіше, ніж бути в спілкуванні з усяким іншим з підлеглих вам, тому що християнство визначається не гідністю осіб, а вірою». 49. Тоді правитель рознервувався, сильніше закипів гнівом, встав зі свого місця і заговорив з Василієм суворіше, ніж раніше. «Що ж, — сказав він, — хіба не боїшся ти влади?» — «Ні, що не буде, і чого не потерплю». — «Навіть якщо б потерпів ти й одне з багатьох, що є в моїй волі?» — «Що ж таке? Поясни мені це». — «Відібрання майна, вигнання, катування, смерть». — Коли можеш, погрожуй іншим, а це нітрохи нас не лякає». — «Як же це і чому?» — запитав правитель. — «Тому, — відповідає Василій, — що не підлягає опису майна, хто нічого в себе не має, хіба зажадаєш від мене й цього волосяного руб’я і деяких книг, у яких є усі мої пожитки. Вигнання не знаю, тому що не пов’язаний з будь-яким місцем, і те, на якому живу тепер, не моє, і всяке, хоч куди мене кинуть, буде моє. Краще ж сказати, скрізь Боже місце, де я не буду «подорожній і захожий» (Пс. 38, 13). А катування що візьмуть, коли немає в мене і тіла, хіба маєш на увазі перший удар, в якому одному ти і владний? Смерть же для мене благодійна: вона скоріше пошле до Бога, для Якого я живу і труджуся, для Якого більшою частиною себе самого я вже вмер і до Якого давно поспішаю». 50. Правитель, здивований цими словами, сказав: «Так і з такою свободою ніхто раніше не говорив переді мною», — і при цьому додав своє ім’я. — «Можливо, — відповідав Василій, — ти не зустрічався з єпископом, інакше, без сумніву, маючи діло про подібний предмет, почув би ти такі ж слова. Тому що у всьому іншому, о правителю, ми скромні і смиренніші за всякого, — це велить нам заповідь, і не тільки перед такою могутністю, але навіть хай перед ким, не піднімаємо брови; а коли справа про Бога і проти Нього насмілюються повставати, тоді, нехтуючи всім, ми маємо на увазі одного Бога. Вогонь же, меч, дикі звірі і роздираючі плоть пазурі скоріше будуть для нас насолодою, ніж викличуть жах. Понад це ображай, погрожуй, роби все, що тобі завгодно, користуйся своєю владою. Нехай чує про це і цар, що ти не підкориш собі нас і не змусиш приєднатися до нечестя, хоч якими жахами будеш погрожувати».

51. Коли Василій сказав це, а правитель, вислухавши, узнав, до якої міри безстрашна і нездоланна його твердість, тоді вже не з колишніми погрозами, але з деякою повагою і з поступливістю наказує йому вийти геть і віддалитися. А сам, якомога поспішніше, ставши перед царем, каже: «Переможені ми, царю, настоятелем цієї Церкви. Цей муж, котрий вище від погроз, твердіший від доводів, сильніший від переконань. Потрібно піддати спокусі інших, не настільки мужніх, а його або відкритою силою треба примусити, або й не чекати, щоб поступився він погрозам».

Після цього цар, звинувачуючи себе і будучи переможеним похвалами Василію (і ворог дивується доблесті супротивника), не наказує чинити над ним насильства; і як залізо, хоча пом’якшується у вогні, однак не перестає бути залізом, так і він, перемінивши погрози на здивування, не прийняв спілкування з Василієм, соромлячись показати зміни в собі, але шукає найбільш благопристойне виправдання. І це покаже слово. 52. Тому що в день Богоявлення, при численному скупченні народу, у супроводі свого причту, він увійшов у храм і, приєднуючись до народу, цим самим показує вид єднання. Але не треба обійти мовчанням і цього. Коли він вступив усередину храму, і слух його, як громом, був уражений псалмоспівом, що почався, коли він побачив море народу, а у вівтарі і біля нього не стільки людську, скільки ангельську велич, і попереду всіх у прямому положенні стояв Василій, яким у слові Божому описується Самуїл (1 Цар. 7, 10), який не схиляється ні тілом, ні поглядом, ні думкою (начебто в храмі не відбулося нічого нового), але прицвяхований (скажу так) до Бога і до престолу, а ті, що оточували його, стояли в якомусь страху й благоговінні; коли, кажу, цар побачив усе це і не знаходив прикладу, до якого б міг застосувати побачене, тоді знеміг він як людина, і погляд, і душа його від здивування покриваються мороком і приходять у кружляння. Але це не було ще помітним для багатьох. Коли ж потрібно було цареві принести до божественної трапези дари, приготовлені власними руками14, і за звичаєм ніхто до них не доторкався (не відомо було, чи прийме Василій); тоді виявляється його неміч. Він хитається на ногах, і якби один зі служителів вівтаря, подавши руку, не підтримав його, він упав би, то це падіння було б гідне сліз.53. Про те ж, що і з яким любомудрієм віщав Василій самому цареві (тому що іншим разом він був у нас у церкві, ввійшов за завісу і мав там, як дуже бажав, зустріч і бесіду з Василієм), чи потрібно говорити що інше, крім того, що ті, які оточували царя, і ми, що ввійшли з ними, чули тоді Божі слова. Такий початок і такий перший досвід царської до нас поблажливості; цією зустріччю, як потік, була зупинена більша частина образ, які до цього часу наносили нам.

54. Але ось інша подія, яка не менш важлива за описані. Злі люди перемогли; Василію визначене вигнання, і ніщо не заважало виконанню наказу. Настала ніч, приготовлена колісниця, вороги плескали руками, благочестиві сумували, ми оточували подорожнього, який охоче готувався до від’їзду; виконано було і все інше, потрібне до цієї прекрасної наруги. І що ж? Бог руйнує наказ. Хто уразив первістків Єгипту, що озлобився проти Ізраїлю, Той і тепер уражає хворобою сина царя. І як миттєво! Тут писання про вигнання, а там визначення про хворобу; і рука лукавого переписувача утримана, святий муж спасається, благочестивий робиться даром гарячки, що напоумила зухвалого царя! Що справедливіше й несподіваніше від цього? А наслідки були такі. Царський син страждав і знемагав тілом; страждав з ним і батько. І що ж робить батько? Звідусіль шукає допомоги, обирає кращих лікарів, звершує щирі молебні, упавши на землю, чого не виявляв доти, тому що злостраждання і царів роблять смиренними. І в цьому нічого немає дивного, і про Давида написано, що спочатку також сумував за сином (див.: 2 Цар. 12, 16). Але як цар ніде не знаходив лікування від хвороб, то вдається до віри Василія. Втім, соромлячись недавньої образи, не сам від себе запрошує цього мужа, але просити його доручає людям, найбільше до себе близьких і прив’язаних. І Василій прийшов, не відмовляючись, не згадуючи про те, що трапилося, як зробив би інший; з його приходом полегшується хвороба, батько віддається благим надіям. І якби до солодкого не домішував він гіркоти і, покликавши Василія, не продовжував у той же час вірити неправославним, то, можливо, царський син, одержавши здоров’я, був би спасенний батьківськими руками, в чому були впевнені ті, що були при цьому і брали участь у горі.

55. Кажуть, що невдовзі трапилося те ж і з обласним начальником. Хвороба, яка спіткала, і його схиляє під руку святого. Для благорозумних покарання дійсне буває уроком; для них злостраждання нерідко краще від благоденства. Правитель страждав, плакав, скаржився, посилав до Василія, благав його, звертався до нього: «Ти задоволений; подай спасіння!» — І він одержав те, що просив, як сам зізнавався і запевняв багатьох, які не знали про це; тому що не переставав дивуватися ділам Василія і розповідати про них.

Але такі були і такий мали кінець вчинки Василія із цими людьми; а з іншими чи не поступав Василій інакше? Чи не було в нього дрібних сварок через дріб’язки? Чи не виявив у чому меншого любомудрія, так що це було б гідне мовчання або не дуже похвальне? Немає. Але хто на Ізраїля колись підняв згубника Адера (див.: 3 Цар. 11, 14), той і проти Василія піднімає правителя Понтійської області, який, очевидно, обурюється за одну жінку, а насправді сприяє нечестю і повстає на благочестя. Замовчую про те, скільки і яких образ він заподіяв цьому мужеві (а те ж треба сказати) і Богові, проти Якого й за Якого почалася боротьба. Одне те передаю словом, що найбільше посоромило й образника, і подвижника піднесло, якщо тільки високе й велике бути любомудрим, і любомудрієм брати верх над багатьма.

56. Одну жінку, знатну по чоловікові, який недавно закінчив життя, переслідував товариш цього судді, примушуючи її проти волі вступити з ним у шлюб. Не знаючи, як уникнути переслідувань, вона зважується на намір не стільки сміливий, скільки благорозумний, вдається до священної трапези і Бога обирає захисником від нападів. І якщо сказати перед самою Тройцею (вживу між похвалами цей судовий вислів), що належало робити не тільки великому Василію, який у подібних справах для всіх був законодавцем, але й кожному іншому, набагато нижчому перед Василієм, втім, ієреєві? Чи не треба було втрутитися в справу, утримати ту, яка звернулася, подбати про неї, подати їй руку допомоги, заради Божого людинолюбства й за законом, що вшановував жертовники? Чи не треба було зважитися скоріше все зробити і перетерпіти, ніж погодитися на яку-небудь проти неї жорстокість і тим як похулити священну трапезу, так похулити й віру, з якою благала нещасна? — Ні, каже новий суддя, належало підкоритися моїй могутності і християнам стати зрадниками своїх законів. Один вимагав прохачку, другий усіма заходами її утримував; і перший шаленів і, нарешті, посилає декількох чиновників обшукати опочивальню святого, не тому, щоб вважав це за потрібне, але більше для того, щоб знеславити його. Що ти кажеш? Обшукувати дім цього безпристрасного, якого охороняють ангели, на якого жінки не насмілюються і дивитися! Не тільки наказує обшукати дім, але самого Василія привести до нього і допитати, не лагідно й людинолюбно, але як одного із засуджених. Один явився, а інший головував, сповнений гніву й зарозумілості. Один стояв, як і мій Ісус перед суддею Пилатом; і громи уповільнювалися, зброя Божа була вже очищена, але відкладена, «лук натягнутий», але утриманий (Пс. 7, 13), відкриваючи час покаянню — такий закон у Бога!

57. Подивися на нову боротьбу подвижника й гонителя! Перший наказував Василію зняти із себе верхнє руб’я. Другий каже: «Якщо хочеш, скину перед тобою і хітон». Перший погрожував побоями безтілесному; — другий уже схиляв голову. Перший погрожував кігтями; другий відповідає: «Зробиш мені послугу такими терзаннями, вилікуєш мою печінку, яка, як бачиш, дуже турбує мене». — Так вони сперечалися між собою. Але місто, як тільки довідалося про нещастя і про спільну для всіх небезпеку (таку образу кожний вважав небезпекою для себе), все приходить у хвилювання і запалюється; як рій бджіл, стривожений димом, один від одного збуджуються і приходять у сум’яття всі стани, усі віки, а більше за всіх зброярі і царські ткачі, які в подібних обставинах, через свободу, якою користуються, бувають роздратованіші і діють сміливіше. Все для кожного стало зброєю, чи трапилося що під руками з ремесла, чи зустрілося раніше іншого; у кого смолоскипи в руках, у кого занесений камінь, у кого підняті палиці; у всіх один напрямок, один голос і загальна ревність. Гнів — страшний воїн і воєначальник. При такому збудженні розуму і жінки не залишилися беззбройними (у них ткацькі берда служили замість списів) і, натхненні ревністю, вже перестали бути жінками, навпаки, самовпевненість перетворила їх на чоловіків. Стисло кажучи, думали, що, розірвавши на частини правителя, розділять між собою благочестя. І той у них був благочестивіший, хто перший наклав би руку на того, хто замислив таку зухвалість проти Василія. Що ж суворий і зухвалий суддя? Став жалюгідним, бідним, дуже смиренним правителем. Але явився цей без крові мученик, без ран вінценосець і, утримавши силою народ, приборканий повагою, спас свого прохача й образника. Так створив Бог святих, «хто творить і перетворює» (Ам. 5, 8) на краще, Бог, Який гордим противиться, смиренним же дає благодать (Притч. 3, 34). Але Той, Хто розділив море, перегородив ріку, перемінив закони стихій, підняттям рук воздвиг переможні пам’ятники, щоб врятувати народ втікаючий, чого не створив би, щоб і Василія врятувати від небезпеки?

58. Із цього часу боротьба від світу припинилася і набула від Бога справедливий кінець, гідний віри Василія. Але із цього ж часу починається інша боротьба, уже від єпископів і їх прихильників; і в ній багато безславності, а ще більше шкоди підлеглим. Бо хто переконає інших дотримуватися помірності, коли такі предстоятелі? До Василія давно не мали налаштування через три причини. Не були з ним згодні в роздумі про віру, а якщо й погоджувалися, то з необхідності, примушені безліччю народу. Не зовсім відмовилися і від тих мерзот, до яких вдавалися при рукопокладанні. А те, що Василій далеко перевищував їх славою, було для них найгірше, хоча й великий сором зізнатися в тому. Виникла ще й інша чвара, до якої додалася попередня. Коли наша батьківщина була розділена на два воєводства, два міста15 зроблені в ньому головними і до нового відійшло багато з того, що належало старому, тоді і між єпископами сталося непорозуміння. Один16 думав, що з розподілом цивільним розділяється і церковне правління, тому привласнював собі те, що було приписане до його міста, як те, що уже належить йому, а відняте в іншого. А другий17 тримався старого порядку і розподілу, який був з давнини від батьків. Через це частково вже відбулися, а частково готові були відбутися багато неприємностей. Новий митрополит відволікав від з’їзду на собори, розкрадав прибутки. Пресвітери церков — одні схилялися на його бік, інших — заміняли новими. Від цього становище Церков робилося гірше й гірше від розбрату й розділення, тому що люди бувають раді нововведенням, із задоволенням отримують із них свої вигоди, і легше порушити яку-небудь постанову, ніж відновити порушене. Найбільше дратували нового митрополита Таврські сходи і проходи, які були в нього перед очима, а належали Василію; у велике він також ставив користуватися прибутками від святого Ореста, й одного разу були відняті навіть мули в самого Василія, який їхав своєю дорогою; розбійницька юрба заборонила йому продовжувати далі шлях. І який пристойний привід! Духовні діти, спасіння душ, діла віри — все це служить прикриттям ненаситності (діло не дуже легке!). До цього додається правило, що не треба платити данини неправославним (а хто ображає нас, той неправославний).

59. Але святий, воістину Божий і небесного Єрусалима митрополит, не дійшов з іншими до падіння, не потерпів того, щоб залишити справу без уваги, і не слабкий придумав засіб для припинення зла. Подивимося ж, який він був великий, чудний і (що більше сказати?) гідний тільки його душі. Сам розбрат він використовує як привід для збільшення Церкви і тому, що трапилося, дає найкращий оборот, помноживши в батьківщині число єпископів. А із цього що сталося? Три головні вигоди. Піклування про душі виявилося більше, кожному місту дані свої права, а тим і ворожнеча припинена.

Для мене був страшний цей вимисел; я боявся, щоб самому мені не стати придатком, або не знаю, як назвати це пристойніше. Всьому дивуюся у Василія, навіть не можу й висловити, який великий мій подив, але (зізнаюся в немочі, яка і без того вже відома багатьом) не можу похвалити цього одного — цього нововведення щодо мене і цієї неймовірності; сам час не знищив у мені скорботи про те. Бо звідси випали на мене всі незручності і замішання в житті. Від цього я не міг ні бути, ні вважатися любомудрим, хоча в останньому небагато важливого. Хіба для вибачення цього мужа прийме хто від мене те, що він мудрував вище, ніж по-людськи, що він, раніше ніж переселився з тутешнього життя, вже робив все за духом, і вміючи поважати дружбу, не виявляв йому поваги тільки там, де належало віддати перевагу Богові і тому, що очікується віддати перевагу перед тлінним.

60. Боюся, щоб уникаючи звинувачення в недбальстві від тих, які вимагають опису всіх діл Василія, не зробитися винним у непомірності перед тими, які хвалять помірність, тому що й сам Василій не зневажав помірності, особливо хвалив правило, що помірність у всьому є досконалість, і дотримувався його впродовж усього свого життя. Втім, залишаючи без уваги тих і інших, любителів і зайвої стислості, і надмірної просторості, продовжу ще слово.

Кожний зростає в чому-небудь своєму, а деякі й у декількох із численних видів чеснот, але у всьому ніхто не досягав досконалості, — без всякого ж сумніву не досяг ніхто з відомих нам. Навпаки, у нас той досконаліший, хто досягнув успіху багато в чому або в одному переважно. Василій же настільки досконалий у всьому, що став ніби зразковим витвором природи. Розглянемо це так.

Чи хвалить хто некористолюбство, життя убоге, що і не терпить надмірностей? Але що ж бувало, коли у Василія, крім тіла і необхідного одягу для плоті? Його багатство — нічого в себе не мати і жити з єдиним хрестом, який він вважав для себе дорожчим від всякого багатства. Неможливо всього придбати, хоча б хто й захотів, але потрібно вміти всім нехтувати, і в такий спосіб бути вищим за все. Так думав, так поводився Василій. І йому не потрібні були ні вівтарі, ні суєтна слава, ні народне проголошення: «Кратес дає свободу фив’янину Кратесу». Він намагався бути, а не тільки здаватися досконалим, жив не в бочці і не серед торговища, де міг би всім насолоджуватися, саму нестачу обертаючи на новий вид достатку. Але без марнославства був убогим і некористолюбивим, і люблячи викидати з корабля все, що коли мав, легко переплив море життя.

61. Гідна подиву стриманість і задоволення малим, похвально не віддаватися у владу сластолюбству і не бути рабом нестерпного і низького владаря — черева. Хто же настільки був таким, що майже не споживав їжі і (можна сказати) безплотним? Обжерливість і перенасичення він відкинув, надавши людям, які уподібнюються безсловесним і ведуть життя рабське і плазуюче. А сам не знаходив великого ні в чому тому, що, пройшовши через гортань, має рівну гідність; але поки був живий, підтримував життя найбільш необхідним і одну знав розкіш — не мати і вигляду розкоші, але дивитися на лілії і на птахів, у яких і краса нештучна, і їжа скрізь готова, — дивитися відповідно з високого настановлення (див.: Мф. 6, 26-28) мого Христа, Який зубожів заради нас і плоттю, щоб ми збагатилися Божеством. Від цього-то у Василія був один хітон, одна була стара верхня риза; а сон на голій землі, бдіння, невживання складали його прикрасу; найбільш смачною вечерею і їжею служили хліб і сіль — нового роду приправа, і тверезе, невичерпне пиття, яке і тому, хто не трудився, приносять джерела. А цим же, або не залишаючи цього, полегшувати і лікувати свої недуги було в нього спільним зі мною правилом любомудрія. Тому що мені, убогому в іншому, належало зрівнятися з ним у скорботному житті.

62. Велике дівство, безшлюбне життя, перебування з ангелами — істотами самотніми, затримуюся говорити: із Христом, Який, благоволив і народитися для нас, народжених, народжується від Діви, узаконюючи тим дівство, яке б зводило нас звідси, обмежувало світ, краще ж сказати, з одного світу переносило в інший світ, із теперішнього в майбутній. Але хто ж краще за Василія або дівство шанував, або пропонував закони плоті не тільки своїм прикладом, але й творами своїх праць? Ким влаштовані обителі дів? Ким складені письмові правила, якими він уцнотливлював усяке почуття, приводив у благоустрій кожний член тіла і переконував зберігати справжню цнотливість, обертаючи внутрішню красу від видимого до невидимого, виснажуючи зовнішнє, віднімаючи в полум’я горючу речовину, таємне ж відкриваючи Богові — єдиному Жениху чистих душ, Який вводить до Себе душі пильнуючі, якщо виходять назустріч Йому зі світло палаючими світильниками і з великим запасом єлею.

Багато було суперечок і розбіжностей про життя пустельницьке і відособлено-спільне. Без сумніву, те і інше має в собі і добре, і погане не без домішків. Як перше, хоча більшою мірою безмовне, благовлаштоване і зручніше збирає для богомислія, але, оскільки не зазнає випробувань і порівнянь, буває не без зарозумілості; так інше, хоча більшою мірою діяльне і корисне, але не виключає заколотів. І Василій найпрекраснішим чином з’єднав і злив обидва ці роди життя. Він побудував скити і монастирі недалеко від громад і спільного життя, не відокремлював одних від одних, ніби деякою стіною, і не розлучав, але разом і привів у найближче поєднання, і розмежував, щоб і любомудріє не було нетовариським, і діяльність не була нелюбомудреною; але як море і суша діляться між собою своїми дарами, так і вони спільно діяли б на єдину у славу Божу.

63. Що ще? Прекрасні людинолюбство, годування убогих, допомога людській немочі. Відійди трохи від міста і подивися на нове місто18, на це сховище благочестя, на цю спільну скарбовкладальницю тих, які мають надмірно, в яку через умовляння Василія вносяться не тільки надлишки багатства, але навіть і останні надбання, і тут не допускають до себе ні малі, ні злодії не крадуть, але спасаються і від нападів заздрості, і від руйнівного часу. Тут вчиться любомудрію хвороба, ублажається нещастя, випробовується співстраждальність. У порівнянні із цим закладом, що для мене і семибрамні і єгипетські Фіви, і вавилонські стіни, і карійські гробниці Мавзола, і піраміди, і незліченна кількість міді в Колоссі, або велич і краса храмів уже не існуючих, але які є предметом подиву для людей і описані в історіях, хоча своїм будівельникам вони не принесли жодної користі, крім незначної слави? Для мене набагато дивовижніше цей короткий шлях до спасіння, це найзручніше сходження до неба. Тепер вже немає перед нашими поглядами тяжкого і жалюгідного видовища; не лежать перед нами люди, які ще до смерті померли і омертвіли здебільшого тілесними своїми членами, гнані з міст, з домів, з торговищ, від вод, від людей, найбільше їм любих, які узнаються тільки по іменах, а не за тілесними рисами. Їх не кладуть товариші і домашні в місцях народних зборів і сходбищ, щоб викликати своєю хворобою не стільки жалість, скільки відразу, складаючи жалібні пісні, якщо в кого залишається ще голос. Але для чого описувати всі наші злостраждання, хіба недостатньо для цього слова? Василій переважно перед усіма переконував, щоб ми, як люди, не нехтували людей, нелюдяністю до стражденних, не ганьбили Христа — єдиного Главу всіх; але через нещастя інших благовлаштовували своє спасіння, і маючи потребу в милосерді, своє милосердя давали в борг Богові. Тому цей шляхетний, народжений від шляхетних і сяючий славою муж, не гребував і цілуванням вуст шанувати хворобу, обіймав недужих як братів, не з марнославства (так подумав би інший; але хто був настільки далекий від цієї пристрасті, як Василій?), але щоб навчити своїм любомудрієм — не залишати без послуг стражденні тіла. Це було і багатомовне, і безмовне умовляння. І не тільки місто користувалося цим благодіянням, а область і інші місця були позбавлені цього. Навпаки, усім предстоятелям народу він запропонував спільний подвиг — людинолюбство і великодушність до нещасних. В інших — приготовачі споживи, розкішні трапези, кухарські, мистецьки приправлені, страви, гарні колісниці, м’які і хвилюючі вбрання; а у Василія — хворі, зцілення ран, наслідування Христа, не тільки словом, але й ділом він очищав проказу.

64. Що скажуть нам на це ті, які звинувачують його в гордості й гордовитості — ці злі судді стількох доблестей, які перевіряють правило не правилами? Чи можливо хоча цілувати прокажених і упокорюватися настільки, однак і звеличуватися перед здоровими? Чи можливо виснажувати плоть стриманням, але і зневажати душу порожнім марнославством? Чи можливо хоча засуджувати фарисея, проповідувати про приниження гордині, знати, що Христос зійшов до образу раба, споживав їжу з митарями, умивав ноги ученикам, не знехтував хрестом, щоб прицвяхувати до нього мій гріх, а що й цього незвичніше, бачити Бога розп’ятого, розп’ятого серед розбійників, який осміюється тими, що проходять повз — Бога, нескоримого і вищого за страждання; однак літати самому над хмарами, нікого не визнавати собі рівним, як уявляють собі ті, що це наговорюють на Василія? Навпаки, думаю, що вони назвали зарозумілістю постійність, твердість і непохитність його вдачі. А також, думаю, вони здатні називати і мужність зухвалістю, і обачність боязкістю, і цнотливість людиноненависництвом, і правдивість нетовариськістю, бо не без підстави деякі зробили висновок, що пороки йдуть слідом за чеснотами, і ніби сусіди з ними, що той, хто не навчився розрізняти подібного до цього, найлегше може приймати річ не за ту, якою вона є насправді.

Хто більше за Василія шанував чесноту, або карав порок, або виявляв прихильність до тих, що вирізнилися, і суворість до грішників? Часто його посмішка служила похвалою, а мовчання — доганою, що піддає зло докору своєї совісті. Але якби хто був неговіркий, нежартівливий, не охочий до зборів і багатьом не подобався тим, що не буває всім для всіх і не всім догоджає, що із цього? Для тих, що мають розум, чи не скоріше він заслуговує похвали, ніж осуду? Хіба інший звинувачуватиме і лева за те, що виглядає не мавпою, але грізно і по-царськи, що в нього й стрибки шляхетні, дивні й приємні; а тих, що представляють на видовищі, будуть хвалити за приємність і поблажливість, тому що догоджають народу і викликають сміх гучними ляпасами один одному? Але якби й того ми шукали у Василія, хто був стільки приємний на зборах, як відомо це мені, який частіше за інших мав випадок бачити його? Хто міг захопливіше за нього розмовляти, жартувати повчально, вражати не ображаючи, догани не доводити до нахабності, а похвали до потурання, але в похвалі й догані уникати непомірності, користуватися ними благорозумно і спостерігаючи час, за законами Соломона, який призначає «час, і час усякій речі під небом» (Еккл. 3, 1)?

65. Але що це значить у порівнянні з досконалістю Василія в слові, із силою дару вчити, що підкорила йому світ? Досі ще стоїмо біля підніжжя гори, не сходячи на її вершину; досі плаваємо в затоці, не пускаючись у широке й глибоке море. Думаю, якщо була (див.: Іс. 27, 15) або буде (див.: 1 Кор. 15, 52) труба, що оголошує більшу частину повітря, якщо уявиш, чи глас Божий обіймає світ, чи, внаслідок нового явлення і чуда, потрясає всесвіт, то цьому можна уподібнити голос і розум Василія, які настільки перевершили й залишили нижче за себе всякий голос і розум, наскільки перевершуємо ми єство безсловесних.

Хто більше за Василія очистив себе для Духа і приготувався, щоб стати гідним тлумачем Божественного Писання? Хто більше від нього просвітився світлом відання, прозрів у глибини Духа і з Богом досліджував усе, що відоме про Бога? Хто володів словом, що краще висловлює думку, так що за прикладом багатьох, у яких або думка не знаходить слова, або слово відстає від думки, він не мав недоліку ні в тому, ні в іншому, але однаково гідний похвали за думку й за слово, скрізь виявлявся рівним самому собі і в справжньому сенсі досконалий? Про Духа засвідчено, що Він «усе досліджує, і глибини Божі» (1 Кор. 2, 10) не тому, що не знає, але тому, що звеселяється спогляданням. А Василієм випробувані всі глибини Духа, і з цих глибин черпав потрібне, щоб утворювати вдачі, навчати високої мови, відволікати від теперішнього і переселяти у майбутнє. 66. Похваляються Давидом краса і велич сонця, швидкість його руху й сила, тому що воно сіяє як наречений, величне як: велетень і, проходячи далекий шлях, має стільки сили, щоб рівномірно світити від краю до краю, і в міру відстані не зменшувати теплоти (див.: Пс. 18, 6-7). А у Василія красою була чеснота, величчю — богослів’я, ходом — безперестанне прагнення і сходження до Бога, силою — сіяння і роздавання слова. І тому мені, не затримуючись, можна сказати: по всій землі пройшов голос його, і в кінці всесвіту слова його, що Павло сказав про апостолів (Рим. 10, 18), позичивши слова у Давида (див.: Пс. 18, 5). Що інше сьогодні складає приємність зборів? Що насолоджує на бенкетах, на торговищах, у церквах, звеселяє начальників і підлеглих, ченців і тих, що живуть відособлено-спільно, людей без посад і з посадами, тих, які займаються любомудрієм зовнішнім або нашим? Скрізь одна й найбільша насолода — це писання і твори Василія. Після нього не потрібно письменникам іншого багатства, крім його писання. Умовкають старі тлумачення Божого слова, над якими потрудилися деякі, виголошуються ж нові; і тут у нас досконаліший у слові, хто переважно перед іншими знає твори Василія, має їх на вустах і робить виразними для слуху. Замість усіх один він став достатнім для тих, що навчаються. Це одне скажу про нього.

67. Коли тримаю в руках його «Шестиднів» і виголошую усно, тоді розмовляю із Творцем, пізнаю закони творіння і дивуюся Творцеві більше, ніж колись, маючи своїм наставником тільки зір. Коли маю перед собою його викривальні слова на єретиків, тоді бачу содомський вогонь, яким спопеляються лукаві й беззаконні люди і сам халанський стовп, що на шкоду твориться і прекрасно руйнується. Коли читаю слова про Духа, тоді Бога, Якого маю, знаходжу знову і відчуваю в собі відвагу проголошувати істину, сходячи по ступенях його богослів’я і споглядання. Коли читаю інші його тлумачення, які він пояснює і для людей малозрячих, написані тричі на твердих скрижалях свого серця (Притч. 22, 21), тоді переконуюся не зупинятися на одній букві і дивитися не тільки на поверхню, але простягатися далі, з однієї глибини переходити в нову глибину, закликаючи безоднею безодню і здобуваючи світлом світло, поки не досягну вищого сенсу. Коли займуся його похвалами подвижникам, тоді зневажаю тіло, розмовляю з тими, які похваляються, збуджуюся до подвигу. Коли читаю моральні і діяльні його слова, тоді очищаюся душею і тілом, роблюся угодним для Бога храмом, органом, в який ударяє Дух, піснеспівцем Божої слави і Божої могутності і через те перетворююся, приходжу в благоустрій, з однієї людини роблюся іншою, змінююся божественною зміною.

68. Оскільки ж я згадав про богослів’я і про те, наскільки красномовним був у цьому Василій, то додам до сказаного й таке, тому що для багатьох найкорисніше не зазнати шкоди, набувши про нього погані думки. Кажу ж це людям зловмисним, які допомагають власним недолікам, приписуючи їх іншим. За праве вчення, за єднання і жертовність собою (або не знаю, як назвати точніше і ясніше) у Святий Тройці Василій охоче погодився б не тільки втратити престоли, яких не домагався і спочатку, але навіть втікати від них, і саму смерть, а раніше смерті він зустрів би муки як надбання, а не як нещастя. Це довів уже він тим, що зробив і що перетерпів, коли за істину був засуджений на вигнання, про те тільки подбав, що одному із провідників сказав: візьми записну книжку і іди за мною. До того ж він вважав необхідним надати твердість словам на суді, користуючись у цьому порадою божественного Давида (див.: Пс. 111, 5), і відкласти ненадовго час боротьби, терпіти панування єретиків, поки не прийде час свободи і не додасть відваги язику. Єретики підшукували, щоб уловити ясне висловлення про Духа, що Він Бог, це справедливо, але здавалося злочестивим для них і для злого захисника нечестя. Їм хотілося вигнати з міста Василія — ці вуста богослів’я, а самим опанувати Церквою і, обернувши її в засідку для свого зловір“я, робити звідси, як з фортеці, набіги на інших. Але Василій іншими словами Писання і безсумнівними свідченнями, що мають таку ж силу, а також непереборністю умовисновків, настільки притиснув тих, що перечили, що вони не могли противитися, але були зв’язані своїми висловами, що і доводить особливу силу його слова і благорозумність. Те ж доводить і слово, яке він написав про це, водячи пером, що вмокається в сосуди Духа. Тим часом Василій барився до часу вжити власне висловлення, просячи у самого Духа і у щирих поборників Духа не засмучуватися його обачністю, тому що, коли час похитнув благочестя, стоячи за одне висловлення, можна непомірністю все занапастити. І поборникам Духа немає жодної шкоди від невеликої зміни у висловах, коли під іншими словами вони узнають ті ж поняття, бо наше спасіння не стільки в словах, скільки в ділах. Не варто було б відкидати юдеїв, якби, вимагаючи утримати на час слово помазаник, замість слова Христос, вони погодилися приєднатися до нас. Навпаки, найбільша шкода буде для цілого, якщо Церквою володітимуть єретики. 69. А що Василій, переважно перед усіма, сповідував Духа Богом, це доводиться тим, що він багатократно, якщо тільки випадала нагода, проповідував це всенародно, а також і наодинці з ревністю свідчив перед тими, які запитували. Але ще ясніше висловив це в словах до мене, перед яким у бесіді про такі предмети в нього не було нічого таємного. І не просто він підтверджував це, але, що рідко робив колись, приєднував найстрашніші на себе заклинання, що якщо не шануватимеш Духа єдиносущим і рівночесним Отцю і Синові, то нехай буде позбавлений самого Духа. Якщо ж хто, хоча в цьому, визнає мене учасником його думок, то відкрию щось, можливо, відоме багатьом. Коли у тяжкі часи він накладав на себе обережність, тоді надавав свободу мені, якого, як вважалося, ніхто не знав, ніхто не судив би, виганяти з батьківщини, — надавав для того, щоб наше благовістування було тверде при його обережності і моїй відвазі.

І цього я торкнувся не на захист його слави (Василій вище за всіх обвинувачів, якщо б і знайшлися ще які), але для застереження тих, які за визначення благочестя беруть тільки ті слова, які містяться у писаннях цього мужа, щоб вони не набули слабшої віри, і для виправдання свого зловір“я не обернули його богослів’я, яке, за натхненням Духа, він виклав відповідно до часу, але щоб, заглиблюючись у зміст написаного і в мету, з якою написано, більше й більше наближалися до істини і загороджували вуста нечестивим. О, якби його богослів’я було моїм богослів’ям і богослів’ям усіх однодумних зі мною! Я стільки покладаюся на чистоту його віри, що, крім всього іншого, і її готовий розділити з ним; нехай перед Богом і перед людьми благомислячими ставиться за провину моя віра йому, а його мені, тому що не називаємо суперечними один одному євангелистів за те, що одні займалися більше людством Христовим, а інші богослів’ям; одні почали з того, що стосується нас, а інші з того, що вище від нас. Розділили ж у такий спосіб між собою проповідь для користі, як думаю, прийняти і з натхнення промовляючого в них Духа.

70. Але оскільки в Старому й у Новому Завіті було багато мужів, відомих благочестям, законодавців, воєначальників, пророків, учителів, мужніх до крові, — то, порівнявши з ними Василія, складемо про нього поняття. Адам удостоєний бути гідним рукотворінням Божим, споживати райську насолоду і прийняти перший закон, але (щоб при повазі до прабатька не сказати чого-небудь хульного) не дотримав заповідей. Василій же і прийняв, і зберіг заповідь, від дерева пізнання не зазнав шкоди, і, пройшовши повз полум’яний меч (достовірно знаю), досяг раю. «Енос уповав першим закликати ім’я Господа [Бога))» (Бут. 4, 26). Але Василій і закликав, і іншим проповідував, що набагато важливіше за закликання. Енох був узятий на небо, прийнявши це як нагороду за мале благочестя (тому що віра була ще в тіні) і тим уник небезпек подальшого життя. Але для Василія, повністю випробуваного в житті досконалому, ціле життя було піднесенням. Ною були доручені ковчег і насіння другого світу, довірені малому дереву і врятовані від вод. Але Василій уник потопу нечестя, зробивши місто своїм ковчегом спасіння тих, які легко перепливають безодню єресей, і обновив через нього цілий світ. 71. Великий Авраам, патріарх і жрець надзвичайної жертви, який народженого за обітницею приводить до Того, Хто дарував, як готову жертву, яка і поспішає на заколення. Але не менша жертва і Василія, який самого себе приніс Богові і замість цього не одержав нічого рівночесного такій жертві (та й чи могло що бути рівночесним?), а тому і звершив жертвопринесення. Ісаак був обітованний ще до народження. Але Василій був самообітованний, взяв Ревекку, тобто Церкву, не здалеку, але поблизу, не через посольство домочадця, але дану і довірену Богом. Він не був перехитрований щодо переваги дітей, але праведно приділив кожному належне, розсудивши за Духом. Хвалю листвицю Якова і стовп, який помазав він Богові, і його боротьбу з Богом, якщо це була боротьба, а не прирівнення, як думаю, людської міри до Божої висоти, тому й носить він на собі знамення переможеного єства. Хвалю благе піклування цього мужа про стадо і його благоденство, і дванадцять патріархів, які походять від нього, і розділення благословення, і знамените при цьому пророцтво про майбутнє. Але хвалю також листвицю, яку не бачив тільки Василій, але пройшов поступовим сходженням в чесноті; хвалю не помазаний, але споруджений ним Богові стовп, який піддає ганьбі нечестивих; хвалю боротьбу, в якій боровся не з Богом, але за Бога, знищуючи вчення єретиків; хвалю і його пастирське мистецтво, яким збагатився, збільшуючи число овець позначених, ніж непозначених; хвалю і добру багатодітність народжених у Бозі і благословення, яким підкріпив багатьох. 72. Йосиф роздавав хліб, але для одного Єгипту, притім не багаторазово, і хліб тілесний. А Василій роздавав для всіх, завжди і хліб духовний, що для мене важливіше за Йосифове роздавання хліба. І він був спокушений з Іовом Авситидійським, і переміг, і в кінці подвигів голосно проголошено про нього, що його ніхто не похитнув з багатьох, хто намагався похитнути, але що з великою перевагою він знищив спокусника і закрив вуста нерозумних друзів, які не знали таємниці страждання. «Мойсей і Аарон між ієреями Його» (Пс. 98, 6) — той великий Мойсей, який стратив Єгипет, врятував народ при багатьох знаменнях і чудесах, входив всередину хмари і дав двоякий закон, зовнішній — закон букви і внутрішній — закон духу; і той Аарон, брат Мойсеїв і тілом, і духом, який приносив жертви і молитви за народ, був свідком священної таємниці і великої скинії, «яку збудував Господь, а не чоловік» (Євр. 8, 2). Але Василій — ревнитель обох не тілесними, а духовними і словесними бичами карає плем’я єретичне і єгипетське, «людей обраних, ревних до добрих діл» (Тит. 2, 14), приводить у землю обітовану, пише закони на скрижалях, що не знищуються, але спасають, не утаємничені, але цілком духовні; входить у Святеє Святих, не раз на рік, а багаторазово і (можна сказати) щодня, і звідти відкриває нам Святу Тройцю, очищає людей не на час установленими окропленнями, а вічними очищеннями. Що найпрекрасніше в Ісусі? Начальство над військом, розподіл жеребів і оволодіння Святою землею. А Василій хіба не вождь, не воєначальник тих, що спасаються через віру, не роздавач різних у Бога жеребів і обителей, які розділяє керованим? Тому можемо сказати і ці слова: підперезаний могутністю (Пс. 15, 6), «в руці Твоїй доля моя» (Пс. 30, 16) — жереб, набагато дорогоцінніший за земний і зручно викрадаємий. 73. І (не згадуватимемо про суддів, або найзнаменитіших із суддів) «Самуїл між тими, що призивають ім’я Його» (Пс. 98, 6), відданий Богові до народження, зразу ж після народження посвячений, помазує із рога царів і священиків. І Василій чи не освячений Богові з дитинства від утроби матері, чи не відданий Йому «з верхнім одягом» (1 Цар. 2, 19), чи не помазаник Господній, який дивиться в наднебесне, і Духом помазуючи досконалих? Славний Давид між царями, і хоча розповідається про багато перемог і торжеств його над ворогами, однак найголовніша його різниця — лагідність, а до царювання — сила гуслів, що відганяє лукавого духа (див.: 1 Цар. 16, 23). Соломон просив у Бога широту серця і, одержавши, настільки прославився премудрістю і спогляданням, що став славнішим за всіх сучасників. І Василій, на мою думку, ніскільки не поступався одному лагідністію, іншому мудрістю, тому він втихомирював зухвалість царів, які біснувалися; і не одна південна, або інша яка цариця приходила від краю землі послухати про мудрість його, але мудрість його стала відома у всіх краях землі. Промовчу про подальше життя Соломона; воно всім відоме, хоча й пощадимо його.74. Ти хвалиш відвагу Іллі перед мучителями і вогненне його захоплення? Хвалиш прекрасну спадщину Єлисея — милоть, за якою пішов і дух Іллі? Похвали ж і життя Василія у вогні, тобто в безлічі спокус, і спасіння через полум’яніючий вогонь, але не спалюючий (відоме чудо в купині), а також прекрасний шкіряний покров, дарований з небес, тобто безтілесність. Залишаю інше: юнаків, зрошених у вогні; втікача-пророка, що молиться в череві кита і вийшов із звіра, як із чертога; праведника в рові, який зв’язував лють левів, і подвиг семи Маккавеїв, з ієреєм і матір“ю, які освячуються Богові кров’ю і всіма видами мук. Василій наслідував їхнє терпіння і здобув їхню славу.

75. Переходжу до Нового Завіту і, зрівнявши з Василієм тих, які прославилися в ньому, вшаную ученика за вчителем. Хто предтеча Ісуса? Іоан, як голос — Слова і як світильник — Світла, заграв перед Ісусом в утробі і передував йому в пеклі, посланий раніше за Іродове шаленство, щоб і там проповідувати Грядущого. І якщо кому слово моє здасться сміливим, нехай наперед візьме до уваги, що я не віддаю перевагу, навіть не рівняю Василія з тим, хто більше за всіх, народжених жінками, а хочу показати у Василеві ревнителя, який має деякі відмітні риси Іоана. Тому що для учнів не маловажливе і мале наслідування великих зразків. І Василій чи не є виразне відображення Іоанового любомудрія? І він жив у пустелі, і в нього одягом ночами була волосяниця — невідома і не показувана іншим, і він любив таку ж їжу, очищаючи себе Богові стриманістю, і він сподобився бути проповідником, хоча й не предтечею Христовим, і до нього виходили не тільки всі околишні, але й ті, які живуть поза межами країни, і він став серед двох Завітів, залишаючи букву одного й виявляючи дух іншого, залишення видимого обертаючи в повноту таємного. 76. І він уподібнювався в ревності Петру, у невтомності — Павлу, а у вірі — обом цим іменитим і перейменованим апостолам, у громогласності ж — синам Зеведеєвим, в убогості й ненадмірності — всім ученикам. А за це довіряються йому і ключі небесні; не тільки від Єрусалима до Іллірика, але набагато більше коло обіймає він Євангелієм, і хоча не називається, однак стає сином громовим. І він, лежачи на лоні Ісуса, витягає звідси силу слова і глибину думок. Стати Стефаном хоча і готовий був, перешкодило йому те, що повагою до себе стримував тих, що побивають камінням. Але я маю намір сказати стисліше, не входячи про це в дрібниці. Дещо з досконалостей він сам винайшов, у дечому наслідував, а в іншому перевершив, і тим, що процвітав у всьому, став вище від всіх нині відомих.

Понад усе скажу ще про одне, і притім коротко. 77. Така доблесть цього мужа, така повнота слави, що багато чого маловажливого у Василія, навіть тілесні його недоліки, інші думали обернути для себе в засіб для слави. Такі були блідість обличчя, відрощування на ньому волосся, тихість ходи, повільність у мові, надзвичайна замисленість і заглиблення в себе, яке в багатьох, через невміле наслідування і неправильне розуміння, зробилося похмурістю. Такі ж були вигляд одягу, обладнання ліжка, прийоми при споживанні їжі, що все робилося в нього не через намір, але просто, і як трапилося. І ти побачиш багатьох Василіїв, за зовнішністію це — статуї, що є тінню Василія; бо багато сказати, щоб вони були і відлунням. Відлуння, хоча тільки закінчення слів, однак повторює виразно, а ці люди більше відстають від Василія, ніж наскільки бажають до нього наблизитися. Справедливо ж ставилося в чималу, а навіть у велику честь, якщо кому траплялося або бути близьким до Василія, або прислуговувати йому, або намітити на пам’ять що-небудь ним сказане або зроблене, чи то з жарту, або з наміром, чим, скільки знаю, і я неодноразово хвалився; тому що у Василія і необдумане було дорогоцінніше й чудовіше від зробленого іншими із зусиллям.

78. Коли ж біг закінчив і віру зберіг, він зажадав звільнитися, і настав час до прийняття вінців, коли він почув не те веління: зійди на гору й умри (Втор. 32, 49–50), а інше: «Помри й зійди до нас»; тоді він звершує чудо не менше від описаних. Будучи вже майже мертвим і бездиханним, залишивши більшу частину життя, він виявляється ще міцним при проголошенні відхідної своєї промови, щоб відійти звідси з проголошенням благочестя, і на рукопокладання щиріших своїх служителів подає руку й дух, щоб вівтар не був позбавлений його учнів і помічників у священстві.

Уповільнюється, щоправда, слово торкнутися наступного, однак торкнеться, хоча говорити про це й пристойніше було б іншим, а не мені, який (хоч скільки вчився любомудрію) не вмію дотримати любомудрія в скорботі, коли приводжу собі на пам’ять спільну втрату й скорботу, яка спіткала тоді всесвіт.

79. Василій лежав при останньому зітханні, закликався до небесного ликостояння, до якого з давнього часу простягав свої погляди. Довкола нього хвилювалося все місто; нестерпна була втрата; скаржилися на його відхід, як на утиск, думали утримати його душу, начебто можна було захопити і насильно зупинити її руками і молитвами (горе робило їх нерозумними); і кожен, якби тільки було можливо, готовий був додати йому що-небудь від свого життя. Коли ж усі їхні зусилля виявилися марними (належало виявитися тому, що він людина), і коли, промовивши останнє слово: «В руки Твої віддаю дух мій» (Пс. 30, 6), взятий ангелами, радісно він спустив дух, втім, раніше тайноводствував присутніх і удосконалив своїми настановами, тоді відкривається чудо прекрасніше з тих, що коли-небудь були. 80. Святий був винесений піднятими руками святих. Але кожний турбувався про те, щоб взятися або за край риз, або за покров, або за священне ложе, або тільки доторкнутися (бо що священніше і чистіше від його тіла?), або навіть йти поруч з тими, що несли його, або насолодитися одним поглядом (ніби це приносило користь). Переповнені були торговища, переходи, другі й треті поверхи; тисячі всякого роду й віку людей, доти незнайомих, то передували, то супроводжували, то оточували ложе і тіснили один одного. Псалмоспівання заглушалося риданнями; і любомудріє закінчувалося горем. Наші сперечалися зі сторонніми, з язичниками, з юдеями, із прибулими, а вони з нами, про те, хто більше насолодиться видовищем і отримає для себе більшу користь. Скажу на закінчення, що горе закінчилося справжнім нещастям: від тісноти, прагнення і хвилювання народного чимало людей втратили життя, і кончина їх ублажалася, тому що преселилися звідси разом з Василієм, і стали (як сказав би інший старанніший) надгробними жертвами. Коли ж тіло із труднощами сховалося від хижих рук і залишило позаду супроводжуючих, віддається воно гробу батьків, і до ієреїв приєднується архієрей, до проповідників — великий голос, що ще оголошує мій слух, до мучеників — мученик.

І тепер він на небесах, там, як думаю, приносить за нас жертви і молиться за народ (тому що й залишивши нас, не зовсім залишив), а я — Григорій, напівмертвий, напівусічений, відірваний від великого союзу (як і властиво розлученому з Василієм), який проводить життя хворобливе й неблагоуспішне, не знаю, чим закінчу, залишившись без його керівництва. Втім, і донині він дає мені поради, і якщо коли переступаю межі належного, уцнотливлює мене в нічних видіннях.

Але якщо я домішую до похвал сльози, живописую словом життя цього мужа, пропоную майбутнім часам загальну картину чесноти, для всіх Церков і душ накреслення спасіння, на який дивлячись, як на одушевлений закон, можемо влаштовувати життя, то вам, просвіченим його повчанням, чи дам яку іншу пораду, крім того, щоб, завжди звертаючи погляд до нього, якби до того, що ще бачить вас і вами видимого, ви удосконалилися духом! Отже, усі ви, що стоїте переді мною, увесь собор Василія, усі служителі вівтаря, усі нижчі служителі Церкви, усі духовні і мирські, приступіть і складіть зі мною похвалу Василію, нехай кожний розповість про одну яку-небудь із його досконалостей; нехай шукають в ньому ті, що сидять на престолах, — законодавця, цивільні начальники — містобудівника, простолюдини — учителя благочиння, учені — наставника, діви — невістоводителя, подружжя — наставника в цнотливості, пустельники — окриляючого, ті, що живуть у суспільстві, — суддю, любителі простоти — супроводжуючого, ті, що ведуть життя споглядальне, — богослова, що живуть у веселощах, — вузду, що бідують, — утіху, сивина — жезл, юність — дітоводження, убогість — подателя милостині, достаток — домобудівника. Думаю, що і вдови похвалять заступника, сироти — батька, злиденні — любителі убогих, подорожні — страннолюбця, браття — братолюбця, хворі — лікаря, який від усякої хвороби подає лікування, здорові — охоронителя здоров’я, і всі — для всіх бувшого всім (1 Кор. 9, 22), щоб усіх, або як можна більше число людей, долучає.

Це тобі, Василію, від мене, якого голос був для тебе колись досить приємний, від мене — рівного тобі саном і віком! І якщо воно близьке до гідності, то це — твій дар, тому що, на тебе сподіваючись, я приступав до слова про тебе. Якщо ж воно далеке від гідності і набагато нижче від надій, чи міг я що зробити, скрушений старістю, хворобою й скорботою за тебе? Втім, і Богові угодно те, що під силу. Поглянь же на мене з неба, божественна і священна голово, і дане мені, для мого напоумлення, «я не звеличувався надзвичайністю одкровень «жало у плоть», ангел сатани» (2 Кор. 12, 7)утіш твоїми молитвами або навчи мене зносити його терпляче, і все моє життя, направ до кориснішого! А якщо упокоюся, і там прийми мене під дах свій, щоб, живучи один з одним, чистіше й досконаліше споглядаючи святу й блаженну Тройцю, про Яку нині маємо деяке пізнання, залишити нам на цьому своє бажання і одержати це в нагороду за те, що ми боролися і спасалися.

Таке тобі від мене слово! Хто ж похвалить мене, який після тебе залишить життя, якщо й доставлю слову щось гідне похвали, у Христі Ісусі Господеві нашому, Якому слава навіки-віків. Амінь.

  1.  Іфигенію. []
  2. Усіх дітей у батьків Василія було десять. []
  3. Пресвітерів. []
  4. Євсевій, єпископ Кесарійський. Про обрання і зведення його на Кесарійський престол див. ТСО. Т. 2. С. 134. []
  5. Від аріан, за імператора Валента. []
  6. Проти єпископа Євсевія. []
  7. Євсевій, єпископ Кесарійський. []
  8. Див. про це: ТСО. Т. 2. С. 138-139. []
  9. Василієвого. []
  10. Ксеркса. []
  11. Головний кухар у Валента, на ім’я Демосфен, який, будучи присланий до Василія, погрожував убити його своїм кухонним ножем. Про нього св. Василій казав: «Нарешті є в нас і Демосфен неписьменний». []
  12. На ім’я Модест. []
  13. У аріан. []
  14. За поясненням Нікити, дари ці були в золотих сосудах. []
  15. Кесарія і Тіана. Єпископом в останньому місті був Анфим, який і оголосив свої домагання на деякі частини Василієвої архієпископії, що мала престол у Кесарії. []
  16. Анфим. []
  17. Св. Василій. []
  18. Богодільня, побудована св. Василієм біля Кесарії. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору