«Наша Парафія»

Похвальне Афанасію Великому, архієпископові Александрійському

1. Хвалячи Афанасія, буду хвалити чесноту; тому що одне й теж назвати Афанасія і похвалити чесноту; тому що всі чесноти в сукупності він у собі мав або, справедливіше сказати, має, тому що перед Богом всі живі, які жили у Бозі, хоча вони і й переселилися звідси; чому Бог і називається Богом Авраама, Ісаака і Якова, як Бог «не мертвих, а живих» (Мф. 22, 32).

А хвалячи чесноту, я хвалитиму самого Бога, від Якого в людях чеснота і дар відродження або повернення до Нього через споріднене осяяння. Тому що з багатьох і великих дарів, які ми одержали і ще одержимо від Бога і кількості і великості яких ніхто висловити не може, дар найбільший, який свідчить про Боже до нас людинолюбство, є наше до Нього прагнення і спорідненість із Ним. Що сонце для істот чуттєвих, те Бог для духовних: одне освітлює світ видимий, Другий — невидимий; одне тілесні погляди робить сонячновидними, Другий розумні єства — богоподібними. І як сонце дає можливість тому, хто бачить, бачити, а видимому бути видимим, саме набагато перевершує видиме, так Бог, Який влаштовує, щоб мислячі істоти мали дар мислення, а мислимі були предметом мислення, Сам будучи понад усе мислячий, і всяке бажання зупиняється на Ньому, далі ж нікуди не простягається. Бо далі Нього нічого вищого й навіть зовсім нічого не знаходить найбільш любомудрий, гостромислячий і випробуваний любов’ю розум. Бог є останнє із бажаного, заспокоєння усіх колишніх умоспоглядань. 2. Хто встигнув за допомогою розуму і умоспоглядання розірвати матеріальну і плотську (якщо назвати так) хмару, або покривало, наблизитися до Бога, наскільки доступно людській природі, і з’єднатися з найчистішим Світлом, той блаженний, як через сходження звідси, так і тамтешнього обожнювання, до якого приводить істинна любомудрість і умоспоглядальне піднесення над матеріальною подвійністю заради єдності в Тройці. А хто від з’єднання з матеріальним став гіршим і настільки приліпився до тлінного, що не може подивитись на сяйво істини і піднятися над земним, тоді як сам походить з неба і закликається до небесного, той для мене нещасний через осліплення, хоча б він і мав успіх в тутешньому житті; навіть тим більше нещасний, чим більше зваблюється своїм щастям і вірить, що є інше благо, крім блага істинного, пожинаючи той шкідливий плід своєї шкідливої думки, що або засуджується на темряву, або, як на вогонь, дивиться на того, Кого не визнав за світло.

3. Така любомудрість і з нових, і з давніх досягнута небагатьма (тому що небагато Божих, хоча і всі — Боже творіння): досягнута законодавцями, воєначальниками, священиками, пророками, євангелистами, апостолами, пастирями, учителями, усією духовною повнотою, усім духовним собором, а між ними мужем, який прославляється нині. Кого ж маю на увазі під тими, що досягли? Еноха, Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, дванадцять патріархів, Мойсея, Аарона, Ісуса, Суддів, Самуїла, Давида, Соломона до відомого часу, Іллю, Єлисея, пророків, які жили раніше і після полону, і тих, у порядку останніх, але насправді перших, які близькі до часу Христового втілення або сприйняття Христом плоті, — цей світильник, який попередив Світло, цей голос, який випередив Слово, цього заступника, який передував Заступнику, цього посередника між Старим і Новим Завітом, цього славного Іоана й учеників Христових, і тих, які після Христа або головували в народі, або прославилися ученням, або стали відомі через чудеса, або засвідчені кров’ю. 4. Із цих мужів Афанасій одним ні в чому не поступався, іншим поступався у небагато чому, а деяких (якщо не зухвало буде сказати) навіть перевершив, уподібнюючись кому в слові, кому в ділі, кому в лагідності, кому в ревності, кому в перенесенні небезпек, кому багато в чому, кому в усьому. Запозичуючи в одного ту, в другого іншу красу, як роблять живописці, які намагаються довести зображуваний предмет до тонкощів, і з’єднавши все це в одну свою душу, він з усього склав єдиний образ чесноти, сильних у слові перевершивши діяльністю, а діяльних — словом, або, якщо хочете, перевищив у слові тих, що прославилися словом, і в діяльності найбільш діяльних, а посередніх у слові і ділі — вищістю в тому й іншому, високих же в одному з двох залишив нижче за себе і словом, і ділом. І якщо для слави його попередників служить, що вони були для нього зразком доблестей, то до цієї нашої прикраси не в меншу обертається похвала, що він став зразком для своїх наступників.

5. Як для опису всіх його доблестей і на виявлення подиву треба було б, можливо, більше часу, ніж скільки може зайняти теперішнє слово, притім усе це було б справою не похвального слова, а історії (і я для повчання і насолоди потомства бажав би зобразити його доблесті особливим писанням, як і він описав життя божественного Антонія, виклавши у вигляді оповідання правила чернечого життя), то з багатьох його діл, більшу частину залишу знавцям, торкнуся деяких, які цього разу приходять мені на пам’ять як відоміші, щоб тільки задовольнити власне бажання і віддати належне святу. Тому що не благочесно і не безпечно було б шанувати пам’яттю житія нечестивих, а замовчувати мужів, які прославилися благочестям, і притім у місті1, яке ледь чи спасуть, і багато прикладів чеснот, тому що він божественні предмети перетворює на забаву так само, як кінські змагання і видовища.

6. Афанасій рано був напоєний божественними правилами й уроками, витративши небагато часу на вивчення наук загальновживаних, тільки для того, щоб і в цьому не видатися зовсім недосвідченим і незнавцем того, що вважав гідним презирства. Він не хотів, щоб шляхетні і великі дарування душі вправлялися в предметах суєтних, не захотів піддатися долі недосвідчених борців, які, б’ючи частіше повітря, ніж супротивників, не досягають нагород. Вивчивши всі книги Старого і Нового Завіту, як інший не вивчав і однієї, він збагачує себе умоспогядальним пізнанням, збагачує і світлістю життя, і дивним чином сплітає з того й іншого цей справді золотий, для багатьох неможливо сплетений ланцюг, використавши життя для керівництва до умоспоглядання, і умоспоглядананя, як печатки життя. Бо правило, що «початок премудрости — страх Господній» (Пс. 110, 10; Притч. 1, 7), є ніби перша тільки завіса; мудрість же, що перемогла страх і перейшла в любов, робить нас Божими друзями і з рабів синами.

7. Так вихований і навчений, як і належало б і тим, що і нині готуються бути предстоятелями народу і мати піклування про велике тіло Христове, через велику Божу раду передбачення, яке задовго раніше покладає основу важливих подій, він причислюється до цього великого вівтаря, робиться одним з наближених, що наближаються до Бога (див.: Лев. 10, 3), удостоюється священного стояння і чину, і коли пройшов увесь ряд ступенів, тоді (щоб не говорити про середніх) дається йому предстоятельство в народі, або, що те ж, довіряється піклування про всю вселенну; і священство він приймає (не вмію сказати) як нагороду за чесноту або як джерело і життя Церкви. Тому що потрібно було, щоб Церква, томима спрагою істини і ледь дихаюча, була напоєна, як Ізмаїл (див.: Бут. 21, 15-20), або прохолоджена із джерела, як Ілля, в землі, що висохла від бездощів’я (див.: 3 Цар. 17, 2-6), і оживотворилася, щоб залишено було сім’я Ізраїлю (див.: Іс. 1, 9), і ми не стали як Содом і Гоморра, ці міста, потоплені «дощем сірки і вогню» (Бут. 19, 24) і відомі своїми пороками і ще більше своєю загибеллю.

Тому нам, уже поваленим долу, спорудять ріг спасіння, своєчасно посланий з неба наріжний камінь, що зв’язує нас із самими собою і один з одним, або вогонь, що очищає гнилу й шкідливу речовину, або лопата хлібороба, що відокремлює в ученні легке від повновагомого, або меч, що відтинає коріння злості. І Слово знаходить Свого поборника, і Дух здобуває мужа, який за Нього буде дихати ревністю.8. Так і для таких причин, за рішенням всього народу, не для наслідування поганого зразка, який переміг згодом, не за допомогою вбивств і насильств, але по-апостольськи і духовно, він поставляється на престол Марка2наступником його першого предстоятеля, а не менше і благочестя; тому що хоча далекий від нього в першому, однак близький в останньому. А в цьому властиво і потрібно поставляти наступність; тому що однодумність і робить єдинопрестольними, різнодумство ж — різнопрестольними. І одна наступність буває тільки по імені, а інша самим ділом. Тому що той істинний спадкоємець, хто не вдався, а хіба зазнав примусу, хто поставлений, не переступивши закон, але за законом, хто не іншого тримається вчення, але ту ж сповідує віру; якщо тільки називаєш спадкоємцем не в тому розумінні, в якому хвороба успадковує здоров’я, морок — світло, буря — тишу, несамовитість — здоровий глузд.

9. Так він поставляється, так і розпоряджається владою. Не дотримується звичаю вступити на престол і тут же вдатися до свавілля від пересичення, як ті, які понад сподівання захоплюють яку-небудь владу або спадщину. Це властиво священикам чужим, незаконним і негідним сану, які, приступаючи до священства, нічого не приносять з собою, ніскільки не потрудившись для чесноти, виявляються разом і учениками, і вчителями благочестя, і коли самі ще не очистилися, починають очищати інших. Вчора святотатці, а нині священики, які вчора не сміли приступити до святині, а нині тайноводителі, які застаріли в пороках і новоявлені в благочесті, результат людської милості, а не діло благодаті Духа, — вони весь свій шлях ознаменували насильством, і, нарешті, пригнічують саме благочестя; не вдачі дають їм ступінь, а ступінь — вдачі (так суттєво змінився порядок!); їм більше потрібно приносити жертви за себе, ніж «за гріхи народу» (Євр. 9, 7); вони неодмінно грішать в одному із двох: або, маючи потребу у поблажливості, надмірно поблажливі, так що не зупиняють порок, а вчать пороку; або суворістю влади прикривають власні свої діла.

Але Афанасій не мав жодного з цих пороків, навпаки, наскільки був високий ділами, настільки смиренний серцем; у чесноті нікому не доступний, а у всякому спілкуванні досить благоприступний, лагідний, негнівливий, співстраждальний, приємний у бесіді, ще приємніший вдачею, ангелоподібний зовнішністю, ще ангелоподібніший серцем; коли висловлював догану, був він спокійним; коли хвалив — повчальним. Він жодної із цих добрих якостей не псував непомірністю: у нього догани були батьківські і похвали, пристойні начальникові; і м’якість не виявляла слабкості, і суворість — жорстокості; навпаки, перша представлялася поблажливістю, остання — розсудливістю, а та й інша — любомудрством. Йому небагато потрібно було слів, тому що для напоумлення інших вистачало його життя; йому рідко потрібний був жезл, тому що вистачало слова, і ще рідше потрібно було вживати відсічення, тому що вистачало жезла, що уражає злегка.

10. Але для чого мені описувати вам цього мужа? Його описав уже Павло, частково, коли прославляє (див.: Євр. 4, 14) первосвященика великого, що пройшов небеса (нехай насмілиться на це моє слово, тому що Писання називає Христами тих, які живуть у Христі!), — частково коли в посланні до Тимофія дає йому закон, зображаючи словом, яким мав бути той, хто призначався для єпископства (1 Тим. 3, 1-7). Тому що якщо цей закон як правило прикладеш до того, хто прославляється, у цьому саме відношенні, то ясно побачиш його прямизну.

Приступіть же зі мною до православ’я Афанасія і надайте мені допомогу, бо я вагаюся у слові і, бажаючи більшу частину обійти мовчанкою, зупиняюся на кожному його діянні, не вміючи знайти найпрекраснішого; як важко буває це знаходити в тілі, з усіх боків однаково і прекрасно обробленого, бо те, що не уявити, все виявляється прекрасним, усім тим захоплюється слово. Отже, нехай розділить зі мною його доблесті кожний, хто хоче бути складачем йому похвал і свідком; нехай всі вступлять у прекрасне змагання один з одним — чоловіки й дружини, юнаки й діви, старці з юними, священики і народ, пустельники і ті, які подвизаються у спільному житті, любителі простоти і строгої точності, які ведуть життя споглядальне і діяльне! Нехай прославлять: хто ніби безтілесність і нематеріальність його в постах і молитвах, а хто — бадьорість і невтомність у бдіннях і псалмоспівах, один — заступництво за нужденних, другий — протиборство тим, що звеличуються, або поблажливість до смиренних; діви — невістоводителя, подружжя — наставника цнотливості, пустельники — окриляючого, перебуваючі у спільному житті — законодавця, любителі простоти — керівника, ті, які провадять життя споглядальне, — богослова, ті, які живуть у веселощах, — вузду, ті, які бідують, — утішителя, сивина — жезл, юність — дітоводження, убогість — подателя допомоги, достаток — домобудівника! Думаю, що і вдови похвалять заступника, сироти — батька, злиденні — любителя убогих, мандрівники — країнолюбця, брати — братолюбця, хворі — лікаря, який допомагає у всякій хворобі, здорові — охоронителя здоров’я, і всі — «того, хто був усім для всіх» (1 Кор. 9, 22), щоб усіх, або як можна більше людей, придбає.

11. Отже, все це, як сказав я, нехай вважають здивуванням і похвалами інші, у кого стільки вільного часу, щоб дивуватися і малими його досконалостями! А коли називаю малими, кажу це, порівнюючи його з ним же самим і звіряючи його доблесті з його ж власними. Тому що не виявляється славним, як сказано, прославлене, як воно не славне, «з причини слави наступного, яка переважає» (2 Кор. 3, 10). Тим часом і деяких з його доблестей достатньо було б іншим для прославляння. Але мені, якому недозволено, залишивши слово, зайнятися чим-небудь незначним, і в його досконалостях потрібно звернутися до найголовнішого. Втім, сказати що-небудь гідне його красномовства і душевних якостей є справа Божа, а для Бога і це слово.

12. Процвітали і прекрасно йшли колись наші справи; тоді у двори Божі не мало доступу це зайве, солодкомовне і хитре богословствування. Навпаки, сказати або почути про Бога що-небудь нове і задовольняюче одну цікавість значило те ж, що грати в камінні і швидкістю їх перекидання обманювати зір або забавляти глядачів різноманітними і жіноподібними рухами тіла. Простота ж і шляхетність слова вважалася благочестям. Але після того, як Сексти і Пиррони й бажання до сперечань, подібно до якоїсь тяжкої і злоякісної хвороби, вдерлись у наші церкви, марнослів’я почали вважати вченістю, і, як у книзі Діянь говориться про афінян (див.: Діян. 17, 21), ми ні в чому охоче не проводили час, як у тому, щоб говорити або слухати нове; із цього часу який Єремія, що один вміє скласти плач, рівнозначний стражданням, оплаче нашу ганьбу і затьмарення! 13. Початок цьому сказу поклав Арій3, співіменний шаленству, який і зазнав покарання за неприборканість язика, і дією молитви, а не через хворобу, прийняв кінець життя у нечистому місці, і розірвався, як Іуда, за рівне з ним зрадництво Слова. А інші, унаслідувавши цей недуг, склали з нечестя науку; вони, обмеживши Божество Ненародженим, вигнали з Божества не тільки Народженого, але і Сходячого, шануючи Тройцю одним спілкуванням імені або навіть і того не дотримуючи. Але не так учила ця блаженна, воістину Божа людина і велика труба істини. Знаючи, що Трьох скорочувати до одного числа безбожно і є нововведенням Савеллія, який перший придумав таке скорочення Божества, а також Трьох розділяти за єством значить вводити в Божество дивне розділення, — він і прекрасно зберіг єдине стосовно Божества, і благочесно навчив визнавати Трьох, стосовно їх особистих властивостей, не злив їх в єдине й не розділив на три, але перебував у межах благочестя через запобігання як зайвої схильності до того або іншого, так і зайвого протистояння тому й іншому. 14. І цим, по-перше, на святому Соборі в Нікеї, серед цього числа обраних мужів, яких Дух Святий зібрав воєдине, він, наскільки залежало від нього, припинив недугу. І хоча він не був ще посвячений в сан єпископа, однак визнаний достойним першості між тими, що зібралися, тому що чеснота шанувалася не менше ступенів.

Потім, коли зло знову оживилося подихом лукавого й оволоділо більшою частиною вселенної (із цього часу відкриваються переді мною дії, що наповнили собою майже всю сушу і море), тоді на Афанасія, як мужнього поборника Слова, піднімається сильна боротьба (бо на того більше і нападають, хто більше противиться), і звідусіль нові й нові піднімаються на нього біди, тому що нечестя винахідливе на зло і нападає із крайньою зухвалістю. Та й чи могли щадити людей ті, які не пощадили Божества? Особливо один з нападів був дуже жорстоким. І я в цій справі маю свою частину4. Але нехай вибачать в цьому люб’язну країну — батьківщину! У злій справі винна не країна, що нас породила, але самі ті, що обрали зло; вона священна і кожному відома своїм благочестям, а ці не варті Церкви, яка їх породила. Ви чули, що і у винограднику народжується терн, що Іуда, один з учеників, став зрадником. 15. Інші не вибачають провину співіменному мені5, який з любові до наук, проживаючи тоді в Александрії, і прихильно прийнятий Афанасієм, як один із найулюбленіших дітей, користуючись великою в нього довірою, замислив, як кажуть, повстати проти отця і заступника. І хоча діяли інші, однак з ними була, що «називається рука Авессалома» до цього дня» (2 Цар. 18, 18). Якщо хто з нас знає цю руку, за яку оббрехали Святого і цього живого мерця6, і це несправедливе вигнання, то зрозуміє, про що говорю. Втім, охоче віддам це забуттю. На мою думку, у справах, що підлягають сумніву, потрібно схилятися до людинолюбства і більше вибачати, ніж звинувачувати тих, що зазнають звинувачення; тому що злому дуже легко звинуватити і доброго, а доброму важко звинуватити і злого. Хто не схильний до зла, той не здатний і до підозри.

Але ось уже не слово, а справа; не підозра, що залишилася без дослідження, але достовірна і оголошена подія.16. Одне каппадокійське чудовисько, що з’явилося з дольніх частин нашої країни, зле родом, ще гірше серцем, походження не цілком свобідного, але щось змішане, подібне до того, що знаємо про мулів, — людина, яка спочатку прислужувала за чужим столом, продавши себе за шматок хліба, звикла все робити і говорити для черева, потім, на нещастя, домоглася суспільної служби і одержала у ній останнє місце — приймальника свинячих туш, якими харчується військо, але і тут вжив довіру на зло і служив тільки череву, — коли в нього все було відібране, замишляє втечу і, переходячи із країни в країну, з міста в місто, як властиво втікачам, нарешті, на загальну шкоду Церкві, подібної до однієї з єгипетських виразок, досягає Александрії. Тут припиняється його скитання і починається підступність. Хоча в іншому він не заслуговував жодної уваги, не знав вільних наук, не мав ні приємності в бесіді, ні навіть вигляду і порожньої личини благочестя, однак був майстерніший за всіх будувати підступи і приводити справи в замішання. 17. Усі ви знаєте і самі можете розповісти, скільки зухвальства вчинив він проти святого7. Бо нерідко і праведники віддаються в руки нечестивих, не для слави нечестивих, але для випробування праведних. І хоча, згідно з Писанням, винні смертю лютою загинуть, але в теперішньому житті «сміються» над благочестивим (Іов. 9, 23), поки приховані і милість Божа, і великі скарбниці приготовленого тим і іншим згодом, коли і слово, і діло, і думка будуть зважені на праведних вагах Божих, коли Бог прийде судити землю, збере наміри і діла і виявить все, що в Нього запечатане і зберігається.

18. У цьому нехай переконає тебе Іов і словом, і своїми стражданнями. Він був людина слушна, непорочна, праведна, богобоязлива (Іов. 1, 1) та інше, як свідчить про нього Писання; однак той, хто випросив його8, уражає настільки багатьма, безперервними й сильними ударами, що з безлічі тих, які за всі часи злостраждали і, ймовірно, терпіли тяжкі біди, ніхто не зрівняє своїх бід з його. Тому що в Іова відбираються не тільки гроші, майно, добрі діти і багато дітей, що для кожної людини все це дуже дороге, через безперервність бід не було часу для сльоз, але наостанку саме тіло уражене незцілимою і огидною для очей виразкою, а на додаток нещастя дружина, яка дає поради на гірше, яка намагається разом з тілом уразити й душу; є щирі друзі, «жалюгідні утішителі зла», як сам він казав (Іов. 16, 2), а не лікувателі, які бачать страждання, але, не знаючи таємниці страждань, визнають його біди не випробуванням чесноти, а покаранням за гріхи, і не тільки мають це в думках, але не соромляться навіть докоряти його самим нещастям, тоді як належало б полегшити скорботу словами втіхи, якби Іов страждав і за гріхи. Так було з Іовом; такий початок його справи; це була боротьба чесноти і заздрості; заздрість намагалася перемогти добро, а чеснота, щоб залишитися непереможною, все переносила; одна подвизалась за те, щоб прокласти шлях пороку через покарання благоуспішних, а друга — за те, щоб підтримати добрих, які мають перевагу і в самих нещастях. Що ж Той, Хто віщає Йому «крізь бурю і хмари» (Іов. 38, 1), Хто повільний у покаранні і швидкий на допомогу, Який не залишає зовсім «жезла нечестивих над жеребом праведних» (Пс. 124, 3), щоб не навчилися праведні беззаконню? У кінці подвигів голосним проголошенням викликає подвижника і відкриває таємницю ударів, які уразили його, кажучи: «Ти хочеш відкинути суд Мій, звинуватити Мене, щоб виправдати себе» (Іов. 40, 3)? Таке лікування від ран! Такий вінець за подвиги! Така нагорода за терпіння! А те, що було після цього, можливо, і незначне, хоча для деяких здасться великим, та й звершене Промислом заради людей легкодухих, хоча Іов отримує подвійне потрясіння.

19. Тому і тут не дивно, що Георгій переміг Афанасія; навпаки, найдивніше було б, якби праведник не виніс випробування у вогні наклепу. Навіть і це не дуже дивно, а найдивніше те, що цього полум’я досить було для здобуття більшого. Афанасій віддаляється звідти і самою втечею користується якнайкраще. Тому що поселяється у священних і божественних обителях єгипетських пустельників, які, розлучившись зі світом і полюбивши пустелю, живуть для Бога, присвятивши Йому себе більше за всіх, які перебувають у плоті. Одні з них живуть зовсім усамітненим життям без спілкування з людьми, розмовляють тільки з самими собою і з Богом і те тільки вважають світом, що знають про нього в пустелі. Інші, своєю товариськістю виконуючи закон любові, водночас пустельники і жителі спільноти; для інших людей і речей, для всього, що кружляється перед нами, то захоплюючи, то захоплюючись і зваблюючи нас швидкими змінами, вони померли, а один для одного залишають цілий світ, взаємним прикладом заохочуючи один одного до чесноти. Розмовляючи з ними, великий Афанасій як і для всіх інших був посередником і примирителем, уподібнюючись Тому, Хто «умиротворив Кров’ю Своєю» те, що було розлучене (Кол. 1, 20), так примиряє і пустинножительство зі спільним життям, показавши, що і священство разом з любомудрством9, і любомудрство має нестаток у тайноводстві. 20. Він в такій мірі узгодив між собою те й те, і з’єднав в одне як безмовний подвиг, так і діяльну безмовність, що переконав бачити чернецтво більше у благочинності, ніж у тілесному віддаленні від світу. Чому й великий Давид був наскільки діяльний, настільки і найбільш усамітнена людина, якщо на підтвердження нашого слова сильне й безсумнівне сказане нам: «Один є я, поки прийду» (Пс. 140, 10). Таким чином ті, що перевершували інших чеснотою, були нижче Афанасія розумінням у більшій мірі, ніж у якій перевершували інших, і небагато що привносячи від себе для звершення священства, набагато більше самі запозичили для удосконалення любомудрія. Те для них було законом, що він схвалював, і все те знову відкидалося ними, чого він не схвалював; його постанови слугували для них Мойсеєвими скрижалями; до нього більше мали пошани, ніж скільки люди мають мати до святих. І коли з’явилися до них ті, що переслідували Святого, як звіра, після того як всюди шукали його й не знаходили, тоді вони не удостоїли посланих навіть одним словом, але схилили голови свої під мечі, ніби страждаючи за Христа; і перетерпіти за Афанасія що-небудь найтяжче вважали найбільшим придбанням для любомудрства, ставили це набагато богоугодніше і вище за тривалі пости, лежання на голій землі та інших злостраждань, якими вони завжди насолоджуються. 21. Таке було тодішнє життя Афанасія; він виправдовував собою слова Соломона, який любомудрствував, що є «всякому свій час, і час усякій речі під небом» (Еккл. 3, 1). Тому і зник він ненадовго, поки тривала боротьба, щоб з’явитися з настанням миру, що і сталося невдовзі.

А Георгій, не бачачи вже ні від кого протидії, обходить Єгипет, підкорює силою нечестя Сирію, захоплює, наскільки міг, і Схід. Як струмки приймають в себе всі стоки, так і він збирає до себе все немічне, нападаючи на людей більш легковажних або боязких, оволодіває простотою царя10 (так назву його легковір“я, шануючи старанність у вірі, бо, якщо говорити правду, він «мав ревність Божу, та не за розумом» (Рим. 10, 2); і як всюди прокладало йому шлях надбання убогих, використане на погані справи, підкуповує деяких вельмож більш золотолюбних, ніж христолюбних, особливо ж між ними людей женоподібних, чоловіків на ім’я, які не мають у собі нічого чоловічого, сумнівних родом, але страшних нечестям11, яким римські государі, довіряючи справи жіночі, не знаю як і чому, вручають разом і справи чоловічі. Так укріпився цей служитель лукавого, сівач плевел, предтеча антихристів. Замість язика він використовував красномовнішого з тодішніх єпископів (якщо можна назвати красномовним цього не стільки захисника нечестя, скільки нашого ворога і супротивника; про його ім’я охоче промовчу), а сам служив своєму збіговиську замість руки й істину нищив золотом, яке збиралося на справи благочестиві, але зловмисними людьми, оберталося в знаряддя нечестя. 22. Наслідком цієї переваги був собор, скликаний раніше в Селевкії, у храмі святої і доблесної діви Фекли, а потім у цьому великому місті12; і містам, що славилися раніше доблестями, дав знаменитість справами ганебними цей стовп Халанський (див.: Бут. 10, 10; 11, 2-9), що завчасно розділив мови (о, якби розділив і їх мови, тому що згода була в них на зло!), — це Каіафине зборище, на якому засуджується Христос, або як інакше можна назвати цей собор, який все перекрутив і привів у замішання. Він зруйнував прадавнє і благочестиве сповідування Тройці, підкопавши і ніби стінопробивними знаряддями потрясши Єдиносущіє, а разом відкрив двері нечестю невизначеністю написаного, під приводом поваги до Писання і до використання давно прийнятих найменувань, насправді ж, щоб замість них ввести неписане (άγραφον) аріанство. Тому що слова: «подібний по писаннях»13, для простих служили принадою, що покривала вудку нечестя, зображенням, яке дивиться в очі кожному мимоходячому, взуттям, зшитим на обидві ноги, віянням при всякому вітрі (див. Сир. 5, 11). Він засновував свої права на новописаній злом хитрості14, на наклепах проти істини; тому що вони були мудрі на злі справи, але не вміли робити добра. 23. Звідси те хитро придумане засудження єретиків, яких вони відлучили на словах, щоб свій задум зробити привабливим, а насправді виставляли тільки на показ, звинувативши не за тяжке нечестя, а за надмірне бажання писати15. Від цього непосвячені стали суддями преподобних, відбулося нове змішання; на народних зібраннях розглядалися предмети священнотаємні; від цього незаконне вивчення життя16, наймані донощики і суд за договором; одних несправедливо скидають з престолів, других поставляють на їхнє місце, і в цих, як чогось необхідного вимагають рукописань нечестя, і чорнило готове і донощик поруч. Цьому піддалося дуже багато з нас, навіть люди найстійкіші; вони впали не думкою, але погодилися письмово, вступили в єднання з лукавими і у думках, і на листі, і зробилися причасниками, якщо не вогню, то по крайній мірі диму.

Я нерідко проливав сльози, уявляючи собі тодішнє розлиття нечестя і нині повстале гоніння на праве слово від представників слова. 24. Справді, збожеволіли пастирі, як написано: «Багато пастухів зіпсували Мій виноградник, потоптали ногами ділянку Мою» (Єр. 12, 10), тобто Церкву Божу, зібрану багатьма трудами і жертвами, заколеними до Христа і після Христа, і великими стражданнями за нас самого Бога. За винятком досить небагатьох, які або були обійдені через свою малозначність, або протидіяли своїми доблестями і мали залишитися для Ізраїля сім’ям і корінням, щоб знову з’явитися і оживотворитися потоками духа, всі підкорилися обставинам часу, тільки з тією різницею, що одні піддалися цьому раніше, другі — згодом. Одні стали поборниками і заступниками нечестя, інші посіли другорядні місця і були або вражені страхом, або поневолені нестатком, або вловлені ласками, або залучені через незнання, що становить меншу провину, якщо для кого достатньо і цього для вибачення тих, яким довірено піклування про народ. Бо як не однакові прагнення у левів і в інших тварин, а рівно у чоловіків і жінок, у старих і юних, як і чимало відмінностей в кожному віці і статі, так є різниця між начальниками і підлеглими. Можливо, і ми вибачили б простолюдинові, якби з ним це сталося; їх часто рятує невникання, але як вибачимо це вчителеві, який, якщо тільки не лжеіменний, мав допомагати тим, що не знають? Якщо кожному, хоч наскільки б вік був грубий і неосвічений, непробачно не знати якого-небудь римського закону, і якщо немає такого закону, який би покривав зроблене через незнання, то чи не дивно тим, які тайноведуть до спасіння, не знати початків спасіння, хоча б вони у всьому іншому були і дуже прості, і неглибокого розуму? Втім, нехай отримають вибачення ті, які пішли до нечестя через незнання. Що ж скажеш про інших, які самі собі приписують проникливість і через сказані вище причини поступилися перемагаючій силі, які тільки показували себе людьми благочестивими, а як тільки зустрілося щось викривальне, негайно спотикнулися. 25. Чую сказане в Писанні, «ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу» (Агг. 2, 6), начебто з ними було це вже колись раніше, і думаю, що цим означається славне оновлення усіх речей. Треба вірити і Павлу, який каже, що останнє потрясіння є не що інше, як друге Христове пришестя, перетворення і переложення теперішньої вселенної в стан нерухомості й непохитності (див.: Євр. 12, 26-27). Але і теперішнє це потрясіння, як думаю, нічим не менше за попередні, бо ним відірвані від нас усі любомудрі, боголюбиві і ті, що заздалегідь живуть з небесними силами, мужі, які, хоча у всьому іншому мирні і помірковані, однак не можуть перенести з покорою, коли мовчанкою зраджується Бог, і навіть робляться при цьому дуже войовничими і нездоланними (тому що такий запал ревності), і готові скоріше знищити, чого не має бути, ніж зневажити обов’язок. За ними йде чимало народу, подібно до зграї птахів, відмітаючи за тими, що полетіли вперед, і навіть тепер продовжують летіти.

26. Ось що значить для нас Афанасій, поки він бувбронею Церкви, і ось що вийшло, коли він поступився наклепам лукавих! Ті, які мають намір захопити яку-небудь тверду фортецю, коли бачать, що вона неприступна і не може бути взята звичайними засобами, вони вдаються до хитрощів. І що ж роблять? Залучають на свій бік грішми або обманом начальника фортеці і тоді вже без великих зусиль оволодівають нею. Або, якщо хочете, злонавмисники проти Самсона спочатку обрізали його волосся, у якому була його сила, потім вже взяли суддю і поглумилися над ним, як хотіли і настільки ж насильницьки, як він колись поводився з ними. Так зробили й наші іноплемінники: спочатку вирвали у нас нашу силу, обстригли славу Церкви і вже потім насолодилися догматами і ділами нечестя.

У цей час підпора і заступник17 ворожого нам пастиря18 переселяється з тутешнього життя, поклавши поганий кінець непоганому царюванню, але принісши, як кажуть, некорисне розкаяння при останньому зітханні, коли кожен буває щирим суддею самому собі, через судилище, що очікує там. Бо наступні три справи він вважав поганими і невартими свого царювання: умертвлення родичів19, піднесення цезарем відступника20 і нововведення у вірі; і, як кажуть, словами розкання він закінчив життя. Тоді знову бере свої права слово істини, гнані отримують повну свободу, тим часом як ревність дратує гнів, і народ александрійський узнає на досвіді, який він проти образників. Жителі Александрії не стерпіли неприборканості людини21 і піддали ганьбі його пороки надзвичайною смертю, а смерть надзвичайними наругами. Вам відомий і цей верблюд, і дивна ноша, і нове піднесення, і перший, а думаю, і єдиний хід — грізний і донині для гнобителів22. 27. Коли ж ця буря неправди, цей розбещувач благочестя, предтеча лукавого приймає покарання, що, на мою думку, не заслуговує схвалення (бо потрібно було дивитися не на те, що йому належало перетерпіти, а на те, що нам належало зробити), тоді подвижник23 повертається із прекрасних мандрів (так назву втечу його за Тройцю і разом із Тройцею). З такою радістю він зустрічається жителями міста24 і ледь не всім Єгиптом, скрізь і звідусіль, навіть тими, що приходили з далеких країв, що одні бажають насолодитися єдиним голосом, а другі побачити Афанасія, дехто ж, як відомо про апостолів (див.: Діян. 5, 15), освятитися однією його тінню, цим новим образом тіла. І тому, хоча чимало багатьом неодноразово за всіх часів уже віддано пошани і присвячено зустрічей, не тільки народним правителям і ієреям, але і приватним особам, які чим-небудь прославилися, однак не запам’ятають ні про одну зустріч, яка була б велелюднішою і урочистішою за теперішню. Одне тільки можна застосувати до цієї зустрічі — самого Афанасія і йому ж раніше виказану пошану при попередньому його вступі в Александрію, коли повертався з такої ж втечі через ті ж причини.

28. Поширюється і така поголоска про цю пошану (хоча б і зайвим було б переказувати її, але додам до слова ніби деяку насолоду і зайвий цвіт). Після входження Афанасія в місто, в’їжджав один єпарх, який вдруге вступав на цю посаду. Він був наш, тобто каппадокіянин, і людина відома (звичайно, ви здогадуєтеся, що говорю про Філагрія); його любили, як рідко люблять, і як не любили нікого іншого, пошана віддана йому відповідно до любові і (щоб висловити це стиліше) з усіма знаками поваги; начальство довірялося йому в другий раз на прохання міста і за визначенням царським. При цьому випадку хтось із народу, бачачи незліченну кількість людей, подібну до моря, неосяжну для погляду, як кажуть, запитував (що і часто буває в подібних обставинах) одного свого знайомого і друга: «Скажи, шановний, чи бачив ти коли-небудь, щоб стільки народу і з такою наснагою стікалося для пошани однієї людини?» «Ніколи, — відповідав юнак, — навпаки, мені здається, що і сам Констанцій не удостоївся б такої шани. А ім’ям царя він хотів отримати найвищу шану». Але перший, з особливою приємністю і задоволенням розсміявшись, заперечив: «Що ти мені говориш, начебто розповідаєш про щось велике й дивне? Думаю, що і Афанасій Великий заледве входив з таким торжеством». І на підтвердження своїх слів додав одну із вживаних клятв. 29. А цим (думаю, що і вам зрозуміло) він хотів висловити, що прославлюваного нині Афанасія шанує вище самого царя. Така була загальна повага до цього мужа, таке й донині здивування до згаданого його входження. Бо жителі міста, розділившись на статі, вік і заняття (у такому зазвичай порядку розташовуються, особливо александрійці, коли віддають комусь всенародну пошану), нагадували (як передати словом велике це видовище?) одну ріку. А поет сказав би, що це справді золотоструйний і доброкласний Ніл, що тече назад з міста в Херею на відстань, як думаю, одноденного шляху і далі.

Дозвольте мені ще трохи насолодитися розповіддю. Там я присутній думкою, і нелегко відволікти слово від цього торжества. Він в’їжджав на лошаті і майже так само (не докоряйте мене божевіллям), як мій Ісус — «сидячи на молодому ослі» (Ін. 12, 15), чи інше що хоче ознаменувати цим Слово, чи народ язичницький, на якому урочисто сидить Ісус, розв’язавши його від пут невідання. Але Ісуса приймають на себе віття дерев, а також ті, що кидають на землю прикрашений і багатобарвний одяг. І тільки цим не був ушанований, в цьому одному незрівнянно високий і багатоцінний муж; тим часом як його входження нагадувало входження Христове. І перед ним були викликуючі і йдучі попереду; крім того, що безліч дітей вихваляли його, але кожний згодний і незгодний язик намагався перевершити один одного похвалами. Не буду вже говорити про всенародні рукоплескання, про вилиття пахощів, про цілонічні бдіння, про освітлення всього міста, про суспільні і приватні бенкети і про все інше, чим тільки міста виказують свою радість. Усе це було принесене тоді в дар йому з надлишком і понад всяку міру. Так і з такою урочистістю дивний Афанасій вступає в своє місто!

30. Невже ж він жив, як пристойно було предстоятелеві численного народу, але вчив, не як жив? Або подвизався, не як учив? Або зазнав нещастя менше за кого-небудь із тих, що подвизалися за слово? Або вшанований менше, ніж скільки заслуговували його подвиги? Або після входження затьмарив чим-небудь славу, придбану під час входження? Ніскільки; навпаки, в ньому все одне другим підтримувалося, і як в одній лірі, все однаково було налаштоване — і життя, і вчення, і подвиги, і нещастя, і те, що виявлено йому під час повернення, і що зроблено ним після повернення. Він вступає в керування Церквою, але разом з тим не відчував того, що буває з людьми, яких засліплює непомірність гніву і які, підкорюючись його пануванню, виганяють і знищуть все, що на перший раз їм зустрілося, хоча б воно і варте було пощади. Навпаки, думаючи, що тепер своєчасніше заслужити його схвалення (тому що злостраждаючий завжди буває стриманішим, а той, хто одержав можливість відплачувати злом за зло, менше дотримується стриманості), так покірно і поблажливо обходиться з тими, які образили його, що навіть і для них самих, можна сказати, не було неприємним повернення Афанасія. 31. Він очищає святилище від торгуючих святинею христопродавців, щоб і в цьому стати послідовником Христовим; втім, робить це не зі скрученим у мотузку бичем (див.: Ін. 2, 15), а переконливим словом. Він примирює одного з одним і з собою неспокійних, не вимагаючи для того посередників, звільняє від утисків тих, що терпіли образи, не дивлячись на те, чи тримався хтось його чи іншої сторони, відновлює занепале вчення. Знову вільно сповідується Свята Тройця, поставлена на свічнику і блискучим світлом Єдиного Божества, просвіщає сяйвом душі всіх. Знову він дає закони вселенній; навертає до себе розуми всіх, до одних пише послання, інших закликає до себе, а дехто приходять непокликані й одержують напоумлення. Усім же він пропонує один закон — свобідне волевиявлення, тому що це одне вважав достатнім керівництвом для досконалості. Стисло кажучи: він наслідує властивості двох похвальних каменів: для ворогуючих він служить адамантом, а для заколотників — магнітом, який нез’ясованою силою єства притягує залізо і приєднує до себе найтвердішу з речовин.

32. Але заздрість25 не могла терпляче дивитися, що Церква дуже скоро, подібно до тіла, заживила розсічені члени і досягла попередньої слави і давнього добробуту; тому проти Афанасія підбурює царя26, подібного до себе27 відступника, рівного злістю, який уступає тільки в часі. Він перший із християнських царів, повставши проти Христа, раптом виверг із себе василіска нечестя, яким давно мучився, як тільки прийшов сприятливий час, водночас проголошується самодержцем і виявляється злим проти царя, який довірив йому царську владу, а ще найлютішим проти Бога, Котрий врятував його. Він замишляє гоніння, лютіші з усіх, що коли-небудь були, тому що, приєднавши до мук переконання (бо хотів позбавити страждальців і шани, що здобувається подвигами), приводить в збентеження найревнішу мужність, ті вислови і хитросплетіння, які вживаються в промовах, вносячи в саму моральність, або, справедливіше сказати, роблячи зовсім аморальними, навіть турбуючись про це і наслідуючи багатозлобного лукавого, який жив у ньому. Він вважав незначною справою підкорити своїй волі весь християнський рід, а великою — затріумфувати над Афанасієм і над тією силою, яку він мав у нашому вченні. Оскільки бачив, що не матиме успіху у своєму задумі проти нас, поки Афанасій у всеозброєнні і готовий дати йому відсіч; тому що зменшення християн завжди заповнювалося тими, що приєднувалися з язичників і (що воістину дивно) його розсудливістю. Усе це розуміючи і бачачи, цей страшний лжемудрець і гонитель не залишається надалі під личиною і в хитрому самопримушенні, але виявивши своє лукавство, відкрито виганяє Афанасія з міста, бо цьому доброчесному переможцеві належало досягти повної слави після триразової боротьби. 33. Згодом правосуддя Боже, віддавши злочестивого царя персам, там чинить над ним суд і затягнутого туди марнославством повертає мертвим. Він ні в кому не викликав жалю; навіть, як я чув від когось, його не прийняла могила, а викинула, і з полум’ям вивергла земля, що похитнулося через нього, в чому бачу початок тамтешніх мук.

Але повстає інший цар28, «нахабний і майстерний у підступництві» (Дан. 8, 23), подібно до попередника, він не пригнічував Ізраїль тяжкими ділами і приставниками, а навпаки, досить благочестивий і лагідний. Він бажав закласти стійкі основи свого царювання і керування за добрими законами. Він почав з того, що, з одного боку, повернув з ув’язнення єпископів, як усіх взагалі, так раніше за інших того, хто перевершив усіх чеснотою і за благочестя був підданний явному гонінню. З іншого боку, він намагався пізнати істину нашої віри, яку багато руйнували, затьмарювали, роздрібняли на безліч тлумачень і частин, щоб особливо увесь світ, скільки можна, привести до згоди і єднання сприянням Святого Духа; якщо ж ні, він хотів принаймні сам триматися кращого сповідування, зробити його пануючим і собі запозичити від нього силу. Так піднесено і велично думав він про найважливіші речі! Тут найбільше і виявилася в Афанасії чистота і твердість віри в Христа. Бо коли всі інші, які сповідували наше вчення, розділилися на три частини, і багато хто в ученні про Сина, а більшість у вченні про Духа Святого (де і дотриматися трохи нечестя вважалося благочестям) заражені були недугою, і тільки деякі про те й інше учили розумно. Він перший, і один або з небагатьма насмілився стати за істину ясно і відкрито, письмово сповідавши єдине Божество і єдину сутність трьох (Осіб); і те, що раніше було даровано великому числу Отців утвердити в догматі про Сина, те він богонатхненно дав згодом про Духа Святого, принісши цареві справді царський і чудовий дарунок, тобто письмове сповідування благочестя29 всупереч неписаному30 нововведенню, щоб переможені були Царем цар, Словом — слова, Писанням — написане.

34. Посоромившись цього сповідування, як думаю, ті, в кому на Заході і на Сході ще залишалися ознаки життя, одні, якщо вірити їхнім словам, схилилися думкою до благочестя, але не пішли далі, як мертве породження, яке позбавилося життя ще в материнській утробі; інші, подібно до іскри, трохи запалилися, аби задовольнити обставини часу, або найревніших із православних і боголюбивих з народу; а деякі насмілилися стати за істину. До останніх приєднався б і я (бо не смію похвалитися чим-небудь більшим) не для того, щоб прилаштувати свою боязкість (таке налаштування розуму в людях найбільш слабких, а ми досить вже будували, не здобуваючи чужого і втрачаючи своє, як справді погані домобудівники), але плід свій виставити на світло, із дбайливістю виховати і представити очам усіх, які безперестанно удосконалюються.

35. Це ще один з його подвигів, менше гідний подиву. Бо що дивного, якщо самою справою той, хто зазнав біди за істину, сповідував її письмово? Але що найбільше переконує мене дивуватися цьому мужеві, про що і промовчати не можна без шкоди, особливо в такий час, коли виникає багато розбіжностей, то додам до сказаного. Нехай послужить це діяння уроком і для наших сучасників, якщо тільки захочемо наслідувати його. Тому що як від почерпнутої води відокремлюється не тільки те, що залишилося поза рукою, яка черпала, але і те, що й стікає крізь пальці з руки, так і від нас відсікаються не тільки нечестиві, але навіть і благочестиві, і не тільки заради догматів неважливих, які не варті і суперечки (що було б ще не так тяжко), але навіть заради висловів, що містять у собі той самий зміст. Бо коли благочестиво вживаємо вислів «одна сутність» і «три Іпостасі», з яких перше означає єство Божества, а останнє — особисті властивості (ιδιότητας;) Трьох, і коли римляни, однаково з нами розуміючи, через бідність своєї мови і через нестачу найменувань, не можуть розрізняти сутності від Іпостасі і тому заміняють слово «Іпостась» словом «лице», щоб не подати думки, що вони визнають три сутності, що тоді з цього виходить? Щось гідне сміху і жалю. Це несуттєве змагання про звуки здалося різницею віри. Потім внаслідок суперечок про це сталося те, що у вислові «три лиця», відкритий савелліанізм, і у вислові «три іпостасі» — аріанізм. Що ж далі? В міру того, як з кожним днем додавалося що-небудь хоч трохи прикре (бо суперечка завжди завдає прикрості), настає небезпека, що разом зі складами розірвуть і кінці вселенної. Усе це бачачи і чуючи, цей блаженний, як істинно Божий муж і великий будівник душ, не визнав належним залишити без уваги настільки недоречне і безрозсудне розсічення слова, але використовує своє лікування проти такої недуги. Як же він робить це? З усією покірністю і людинолюбством запросивши обидві сторони і строго дослідивши зміст висловів, коли довів їх такими, що не відступають від здорового вчення і ніскільки не відмінні в понятті, надає їм вживання різних найменувань, зв’язує ж в єдине самим найменованим. 36. Це корисніше за тривалі труди і промови, які кожний уже віддає писанню, і до яких трохи додається марнославство, і від цього, можливо, вводиться ними і щось нове у саме вчення. Це важливіше багатьох бдінь, лежань на голій землі, які приносять користь тільки тим, які вправляються в них. Це дорівнює славетним вигнанням і кількаразовій втечі самого Афанасія. Бо за що він вирішив терпіти ці вигнання, те саме він намагався виконати після пережитого.

З такою постійністю він діяв і на інших, кого хвалив, а кого помірковано карав; одних підштовхував у повільності, в других приборкував гарячність, про інших турбувався, щоб не впали, а деяким давав засоби виправитися після падіння. Вдачею був простий, у керуванні різний, мудрий у слові, ще премудріший розумом, лагідним був зі смиренними, піднесений з пишномовними; гостинний, заступник благаючих, відгонитель зол, дійсно, в одному собі він поєднував все те, що язичники приписували вроздріб якому-небудь зі своїх богів. Додам ще, що він був покровителем тих, хто вступив у шлюб, іншим дівоцтва, охоронцем і відновитителем миру, дороговказом для тих, що відходять із цього життя. О, скільки найменувань представляють мені Афанасієві чесноти, який бажає назвати цього мужа за кожну його доблесть! 37. Оскільки ж він проводив таке життя, так був навчений і вчив, що діла і його вдачі є правилом для єпископів, а його догмати — законом для православ’я. То яку приймає нагороду за благочестя? Бо не треба нічого залишати без уваги. «В добрій старості» (1 Пар. 29, 28) закінчує він життя і приєднується до своїх отців — патріархів, пророків, апостолів і мучеників, які подвизалися за істину. І скажу коротке надгробне слово: при кончині його йому віддається більша пошана, ніж при входах. Багато пролито за нього сліз, але в серці кожного залишилася про нього слава, що перевищує все видиме.

О люб’язна і священна голово! Ти, який понад інші свої досконалості, особливо поважав міру у слові і у мовчанні, поклади тут кінець і моєму слову; хоча воно бідне перед істиною твоїх діл, однак не має нестатку в порівнянні з моїми силами. А сам милостиво подивись з неба на нас, на цей народ, і його управ так, щоб він був довершеним шанувальником довершеної Тройці, умоспоглядальної і шанованої в Отці, і Синові, і Святому Дусі; а нас, якщо часи будуть мирні, збережи, співпастирствуючи з нами; а якщо буде боротьба, виведи звідси або забери і постав із собою і з подібними до тебе (хоча і занадто велике те, про що прошу) у самому Христі Господі нашому, Якому всяка слава, честь, держава навіки, амінь.

1. Константинополі. [↩]
2. Св. євангелиста Марка, першого єпископа в Александрійській Церкві. [↩]
3. «Αρειος, Арій може означати шалений, несамовитий. [↩]
4. Як народжений у Каппадокії, з якої походить якийсь Георгій, один з ворогів Афанасія, про якого буде сказано в продовженні слова. [↩]
5. Григорію, який після вигнання св. Афанасія аріанами був обраний на архієпископа Александрійського, але скинутий з престолу аріанами і заміщений Георгієм Каппадокійцем. [↩]
6. Аріани з ненависті до св. Афанасія в когось живого чи мертвого відтяли руку і, представивши її на суд, обмовили святого, що він відтяв її в умертвленного ним александрійського клірика Арсенія і з її допомогою робив чари. Тим часом Арсенія аріани вигнали з міста. Але коли до нього дійшла вістка, в чому звинувачують св. Афанасія, негайно з’явився до суду і викрив неправдомовців. [↩]
7. Афанасія. [↩]
8. Тобто диявол. [↩]
9.  Споглядального і подвижницького життя. [↩]
10. Констанція. [↩]
11. Георгій дорогими подарунками залучив на свій бік євнуха Євсевія, головного начальника при імператорському дворі і явного аріанина. [↩]
12. У Константинополі. [↩]
13. Слова символу аріанського. [↩]
14. Згідно з поясненням Нікити, Констанцій через вплив аріан написав, що слово «подібний» значить те ж, що єдиносущий, а тому не шкодить благочестю, якщо хтось послуговується тим чи тим словом. Аріани скористалися цим проти істинного вчення. [↩]
15. Так, на Константинопольському соборі аріан засудили сиріянина Аетія за марнославство і за надмірну схильність до дискусій у творах. Theodoretus Cyrrhensis. Historia Ессlеsіаstіса І. 2, — Р. 28. [↩]
16. Тобто дослідження життя єпископів мирськими людьми. [↩]
17. Констанцій. [↩]
18. Георгій Каппадокіянин. [↩]
19. Не завадив, коли міг, умертвленню брата Костянтина і сам наказав умертвити Юліанового брата Галла. [↩]
20. Юліана. [↩]
21. Георгія-єретика. [↩]
22. Александрійські громадяни, умертвивши Георгія, розрубали тіло його на частини й возили містом на верблюді. Дивно те, що Юліан в листі до алексадрійців (у Никифора кн. 10, гл. 7),виявляючи свій гнів на них за такий вчинок, не згадує про участь у ньому християн; а св. Епіфаній (Т. 1, кн. 3) явно приписує його язичникам; та й Марцеллін (кн. 21) тому тільки робить висновок про згоду на це християн, що вони не перешкоджали [↩]
23. Св. Афанасій. [↩]
24. Александрії. [↩]
25. Диявола. [↩]
26. Юліана. [↩]
27. Диявола. [↩]
28. Іовиніан. [↩]
29. Тобто або Символ віри, відомий під іменем Афанасія, або сповідування, представлене Афанасієм Іовиніану, про яке див.: Феодорит. Церковна історія. — Кн. 4. — Гл. 2 і 3. [↩]
30. За іншими читаннями, замість неписаний (άγραφον) читається (έγραφον) письмовий. В обох випадках аріанське віровчення. [↩]

Опубліковано: 12.07.2012; востаннє змінено: 18.02.2013.

Коментарі закриті.