«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 20

Про поставлення єпископів і про догмат Святої Тройці

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Коли дивлюся на хворобу язика, що нині підсилюється, на скороспілих мудреців, на підготовлених нових богословів, для яких варто тільки захотіти, щоб стати мудрими, тоді відчуваю потребу вищого любомудрія, шукаю з Єремією, хто дав би мені «пристановище подорожніх», пристановища останнього (Єр. 9, 2), і бажаю бути сам із собою. Тому що для мене здасться краще за все, ніби замкнувши почуття, зрікшись плоті й світу, без крайньої потреби не торкаючись ні до чого людського, розмовляючи із самим собою і з Богом, жити вище видимого, завжди носити в собі божественні образи, чисті, не змішані з земними й оманливими враженнями, бути і безперестанно робитися ніби незатьмареним дзеркалом Бога й божественного, здобувати для світла світло — для менш ясного променистіше; поки не зійдемо до Джерела тамтешніх осяянь і не досягнемо блаженного кінця, коли дійсність зробить непотрібними дзеркала. Тому чи ледь хто в стані подолати тягнучу додолу речовину, хіба вже навчив себе довгочасним любомудрієм поступово відриватися від низького і змішаного з темрявою, що є в душі шляхетного й світловидного, або удостоївся Божої милості, або, крім того й іншого, докладав всіляке старання піднести погляд свій до небес. А поки нема сил подолати матеріальне, достатньо очистити слух і думки; до того часу небезпечно брати на себе піклування про душі і вдаватися до богословствування.

2. І що привело мене в такий страх? Не вважайте мене боязким понад міру; навпаки, похваліть навіть мою передбачливість. Від самого Мойсея чую, що коли з ним розмовляв Бог, хоча і багато хто був покликаний на гору, і з-поміж них і Аарон з двома синами, священиками, однак було велено, щоб інші поклонилися здалеку, а до Бога приступив тільки Мойсей, народу ж не дозволено було і сходити на гору (див.: Вих. 24, 1-2). І незадовго до цього блискавки, громи, труби, вся гора диміла, страшні погрози й інші подібні грізні явища втримували народ внизу гори, і для нього достатньо було, після належного очищення, чути голос Божий. Тим часом Мойсей і на гору сходить, і вступає всередину хмари, і наближається до Бога, і приймає закон — для народу закон написаний, а для тих, які вище народу, закон духа. 3.  Знаю також, що було зі священиком Ілієм і невдовзі після нього з Озою. Перший зазнав кари за беззаконня дітей, на яке вони наважувалися при жертвоприношеннях, хоча не тільки не схвалював їх нечестя, але й багаторазово робив їм суворі догани. Інший дерзнув тільки доторкнутися до ківота, що носився тільцем, і хоча підтримав ківот, але сам загинув; так Бог зберігав недоторканність ківота! Знаю ще, що простому народу небезпечно було доторкатися до стін храму, чому й стали потрібні інші зовнішні стіни (див. 3 Цар. 6, 5). І самі жертви дозволялося споживати не кожному, не повсякчас і не на всякому місці, тим більше не наважувалися часто входити у Святеє Святих і не тільки доторкатися, але навіть дивитися на завісу, або на чистилище, або на ківот. 4. Знаючи все це, а разом і те, що не гідний великого Бога і Жертви, і Архієрея той, хто не представить себе самого в живу жертву Богові, або, краще сказати, сам не зробиться святим і живим храмом живого Бога, — знаючи все це, чи міг я, як сам необдумано приступити до викладання вчення про Бога, так і схвалювати того, хто приступає до цього сміливо? І бажання непохвальне, і служіння тяжке!

Тому потрібно спочатку очистити самих себе, а потім уже розмовляти з Чистим. Інакше випробуємо на собі те ж, що було з Маноєм, і, побачивши Бога, Який явився, треба буде сказати: загинули ми, дружино, тому що Бога бачили (Суд. 13, 22)! Або, як Петро, станемо відсилати з корабля Ісуса, як не варті такого відвідування. Або, як сотник, будемо просити лікування, але не приймемо Лікаря. Звичайно, й дехто з нас (поки він — сотник, над багатьма начальствує в злі, і ще служить кесареві — світоправителю тих, що схиляються долу) скаже про себе: «Господи! Я не достойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою» (Мф. 8, 8). Але коли побачу Ісуса, хоча я духовно ростом малий, як Закхей, однак зійду на смоківницю, «умертвивши земні члени» (Кол. 3, 5) і «упокоривши тіло смиренням» (Флп. 3, 21), тоді й Ісуса прийму до себе і почую: «нині прийшло спасіння дому цьому» (Лк. 19, 9), тоді дійсно отримаю спасіння, почну досконаліше любомудрствувати, прекрасно роздаючи зібране мною зло, тобто і гроші, і вчення.

5. Оскільки ж визначено мною в слові, яким має бути богослов, то запропоную коротке вчення про Бога, уповаючи на допомогу самого Отця, і Сина, і Святого Духа, про Яких у нас слово. Але молю Бога, щоб мені про Нього, подібно Соломону, і не помислити, і не вимовити чого-небудь власного. Тому що коли Соломон говорить: я більш невіглас, ніж хто-небудь із людей, і розуму людського немає у мене (Притч. 30, 2), звісно, не з тим наміром говорить це, щоб викрити цілковитий свій повний нерозум. Тому що чи можливий він у тому, хто найбільше просив собі у Бога тямовитості й одержав мудрість і дар споглядання, і широту серця — більше і невичерпніше за пісок морський (див.: 3 Цар. 4, 29)? І як би той, хто був настільки мудрий і сподобився такого дару, став називати себе безумнішим з людей, якщо не в тому розумінні, що в ньому немає власної своєї мудрості, але діє найдосконаліша мудрість Божа? І Павло, коли каже: «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20), — розуміє не те, що він зовсім мертвий, але що живе життям досконалішим, ніж багато інших, тому що він став причасним істинному життю, яке не обмежує ніяка смерть.

Отже, ми поклоняємося Отцю, і Синові, і Святому Духові, розділяючи особисті властивості і з’єднуючи Божество. Не змішуємо трьох (іпостасей) в одне, щоб не впасти в недугу Савеллієву, і єдиного не ділимо на три (сутності), різнорідні і далекі одна від одної, щоб не дійти до Арієвого божевілля. Тому що для чого, як рослина, що скривилася на один бік, з усім зусиллям перегинати в протилежний бік, виправляючи кривизну кривизною, а не задовольнятися тим, щоб, вирівнявши тільки до середини, зупинитися в межах благочестя? 6. Коли ж говорю про середину, маю на увазі істину, яку одну і треба мати на увазі, відкидаючи як недоречне змішання, так і ще безглуздіше розділення. Бо в одному випадку, через страх багатобожжя скоротивши поняття про Бога до однієї іпостасі, залишимо в себе тільки голі імена, визнаючи, що той самий є і Отець, і Син, і Святий Дух і, стверджуючи не стільки те, що всі Вони одне, скільки те, що кожний з Них ніщо; тому що переходячи й змінюючись один в одному, вони вже перестають бути тим, що Вони Самі в Собі. А в іншому випадку, розділяючи Божество на три сутності, або (за Арієвим божевіллям), одна одній чужі, нерівні й окремі, або безначальні, не співпорядковані і, так сказати, протибожні, то піддамося юдейській убогості, обмеживши Божество одним ненародженим, то впадемо в протилежне, але в рівне першому зло, припустивши три начала і трьох Богів, що ще безглуздіше попереднього.

Не треба бути таким любителем Отця, щоб віднімати в Нього властивість бути Отцем. Тому що чиїм буде Отцем, коли відсторонимо і відчужимо від Нього разом із старанністю і єство Сина? Не треба бути і таким христолюбцем, щоб навіть не зберегти в Нього властивості бути Сином. Тому що чиїм буде Сином, якщо не відноситься до Отця як винуватця? Не треба в Отцеві применшувати гідності бути началом, що належить Йому як Отцю і Родителю. Тому що буде началом чогось низького і недостойного, якщо Він не винуватець Божества, що споглядається в Синові і Духові. Не треба всього цього, коли потрібно і зберегти віру в єдиного Бога, і сповідувати три Іпостасі, або три Особи, притім кожне з особистою Його властивістю. 7. Дотримується ж, на мою думку, віра в єдиного Бога, коли і Сина, і Духа будемо відносити до єдиного Винуватця (але не з’єднувати і не змішувати з Ним), — відносити як за одним і тим же (назву так) рухом і бажанням Божества, так і за тотожністю сутності. Дотримується віра і в три Іпостасі, коли не будемо вигадувати жодного змішання або злиття, внаслідок чого в тих, що вшановують більше, ніж потрібно, одне могло б знищитися все. Будуть дотримані й особисті властивості, коли будемо представляти і називати Отця безначальним і началом (началом, як Винуватця, як джерело, як присносущне Світло), а Сина — ніяк не безпочатковим, однак і початком всього.

Коли кажу «початком», ти не додавай часу, не став чого-небудь середнього між Тим, Хто народив, і Тим, Хто народжується, не розділяй єства поганим вкладенням чогось між співвічними і співперебуваючими. Бо якщо час старший за Сина, то, без сумніву, Отець став винуватцем часу раніше, ніж — Сина. І як був би Творцем часу Той, Хто сам під часом? Як був би Він Господом всього, якщо час Його випереджає і Ним володіє? Отже, Отець безпочатковий; тому що ні від кого іншого, навіть від Себе Самого не запозичив буття1. А Син, якщо вважаєш Отця винуватцем, не безначальний (тому що началом Сина є Отець, як винуватець); якщо ж уявляєш собі початок відносно часу — безначальний (тому що Владика часів не має початку в часі).

8. А якщо з того, що тіла існують в часі, зробиш висновок, що і Син має підлягати часу, то безтілесному припишеш і тіло. І якщо на тій підставі, що того, хто народжується, в нас раніше не існувало, а потім приходить до буття, то станеш стверджувати, що й Синові належало з небуття прийти до буття, то зрівняєш між собою непорівнянне — Бога і людину, тіло і безтілесне. У такому випадку Син має і страждати, і руйнуватися, як і наші тіла. Ти з народження тіл в часі робиш висновок, що і Бог так народжується; а я роблю висновок, що Він народжується не так, з того самого, що так народжуються тіла. Тому що те, що не подібне за буттям, те не подібне і в народженні; хіба допустиш, що Бог і в іншому підлягає законам матерії, наприклад: страждає і вболіває, має спрагу і голод, і терпить все, властиве як тілу, так разом і тілу, і безтілесному. Але цього не допускає твій розум, тому що в нас слово про Бога. Тому й народження допускай не інше, як Божеське.

9. Але запитаєш: якщо Син народжений, то як народжений? Відповідай початку мені, невідступний запитувачу: якщо Він створений, то як створений? А потім і мене запитуй: як Він народжений? Ти кажеш: «І в народженні страждання, як страждання в створенні. Бо без страждання чи буває складання в розумі образа, напруження розуму і уявленого разом розкладання на частини? І в народженні також час так, як все, що твориться в часі. І тут місце, і там місце. І в народженні можлива невдача, як в створенні буває невдача (чув я у вас таке міркування); тому що часто те, що накреслив розум, того не виконували руки». Але і ти говориш, що все складене словом і бажанням. «Він сказав, — і зробилося; Він повелів, — і сталося, Він повелів — і створилося» (Пс. 32, 9). Коли ж стверджуєш, що все створене Божим словом, тоді вводиш уже не людське творіння. Бо ніхто з нас зробленого ним не робить словом. Інакше не було б для нас нічого ні високого, ні важкого, якби варто тільки сказати і за словом йшло виконання діла. Тому, якщо Бог створене Ним творить словом, то в Нього нелюдський образ творіння. І ти або вкажи мені людину, яка б зробила що-небудь словом, або погодься, що Бог творить не як людина. Накресли зі своєї волі місто, і нехай явиться в тебе місто. Побажай, щоб народився від тебе син, і нехай з’явиться дитина. Побажай, щоб звершилося в тебе що-небудь інше, і нехай бажання обернеться в саме діло. Якщо ж у тебе не слідує нічого такого за бажанням, тим часом як в Бозі хотіння вже є дія, то ясно, що інакше творить людина, і інакше — Творець всього Бог. А якщо Бог творить не як людина, то як же ти вимагаєш, щоб Він народжував по-людськи? Ти раніше не був, потім прийшов до буття, а після і сам народжуєш, і в такий спосіб приводиш до буття те, що не існувало, або (скажу тобі щось більш глибокомисленне) можливо, і сам ти твориш не те, що не існувало. Бо і Левій, як говорить Писання, був «іще в стегнах батька» (Євр. 7, 10), раніше ніж народився на світ. І нехай ніхто не ловить мене на цьому слові, я не кажу, що Син так народився від Отця, як Той, Який існував раніше у Отця, і вже після прийшов до буття; не кажу, що Він спочатку був неіснуючим, а потім став існуючим, як закон нашого народження. 10. Робити такі прив’язки властиво людям неприязним, готовим нападати на всяке вимовлене слово. Ми не так думаємо; навпаки, сповідуючи, що Отець має буття ненароджене (а Він завжди був, і розум не може уявити, щоб коли-небудь не було Отця), сповідуємо разом, що і Син був народжений, так що збігаються між собою і буття Отця, і народження Єдинородного, від Отця сущого, і не після Отця, хіба допустимо послідовність в одному тільки уявленні про початок, і про початок як про Винуватця (не раз уже повертаю те ж слово про дебелість і чуттєвість твого розуміння).

Але коли без допитливості приймаєш народження (коли так висловитися) Сина або Його самостійність (ύπόστασις;), або нехай знайде хто-небудь для цього інший, більш властивий предмету вислів (тому що уявлення розуму і те, що висловлюється, перевершує способи мого висловлення), то не будь допитливим і стосовно сходження Духа. Для мене достатньо чути, що є Син, що Він від Отця, що інше Отець, інше Син; не цікавлюся про це більше, щоб не підпасти тому ж, що буває з голосом, який від надмірного напруження переривається, або із зором, який ловить сонячний промінь. Чим хто більше і докладніше хоче бачити, тим більше пошкоджує почуття, і якою мірою предмет, що розглядається, перевищує обсяг зору, в такій людина втрачає саму здатність зору, якщо захоче побачити весь предмет, а не частину його, яку міг би розглянути без шкоди. Ти чуєш про народження: не допитуйся, який спосіб народження. Чуєш, що Дух сходить від Отця: не цікався, як сходить.

11. Але якщо цікавишся про народження Сина і про сходження Духа, то поцікавлюся і я в тебе про з’єднання душі і тіла: як ти і порох, і образ Божий? Що в тобі рухоме, і що рушій? Як одне і те ж і рухає, і рухається? Як почуття перебувають в тій же людині і залучають зовнішнє? Як розум, що перебуває в тобі, і народжує поняття в іншому розумі? Як думка передається за допомогою слова? Не кажу про те, що ще важче. Поясни обертання неба, рух зірок, їх порядок, міри, з’єднання, відстань, межі моря, рух вітрів, зміни пір року, дощі. Коли у всьому цьому ти нічого не розумієш, людино (зрозумієш же, можливо, згодом, коли досягнеш досконалості, тому що сказано: «погляну на небо — діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив» (Пс. 8, 4), а із цього можна здогадуватися, що видиме тепер — не сама істина, але тільки образ істини; коли й себе самого не пізнав, хто ти, чого мудруєш про ці предмети; коли не пізнав і того, про що свідчить навіть почуття, то як же ти хочеш пізнати докладно, що таке і який великий Бог? Це свідчить про велику нерозумність!

12. Якщо ж трохи повіриш мені, несміливому богословові, то скажу тобі, що одне ти вже пізнав, а щоб пізнати інше, про те молися. Не зневажай те, що в тобі; а інше нехай залишається в скарбниці. Піднімайся за допомогою діл, щоб через очищення здобувати чисте. Чи хочеш згодом стати богословом і гідним Божества? Дотримуй заповіді і не відступай від повелінь. Тому що діла, як щаблі, ведуть до споглядання. Трудися тілом для душі. І чи може хто з людей стати настільки високим, щоб прийти до міри Павлової? Однак і він говорить про себе, що бачить тільки «ніби у тьмяному дзеркалі», і що прийде час, коли побачить «віч-на-віч» (1Кор. 13, 12). Припустимо, що на словах ми перевершуємо іншого любомудрієм, однак, поза всяким сумнівом, ти нижчий за Бога. Можливо, що ти і благорозумніший за іншого, однак перед істиною в такій же мірі ти менший, у якій твоє буття відстає від буття Божого. Нам дана обітниця, яку пізнаємо колись, як самі пізнані (див.: 1 Кор. 13, 12). Якщо неможливо мати мені досконалого пізнання тут, то що ще залишається? Чого можу сподіватися? Без сумніву, скажеш — Небесного Царства. Але думаю, що воно є не що інше, як досягнення найчистішого й найдосконалішого. А найдосконаліше з усього існуючого є відання Бога. Це відання частково зберігатимемо, частково здобуватимемо, поки живемо на землі, а частково будемо зберігати для себе в тамтешніх скарбницях, аби у нагороду за труди прийняти повне пізнання Святої Тройці, що Вона, яка і скільки (якщо буде дозволено висловитися так), у самому Христі Господеві нашому, Якому слава і держава навіки, амінь.

  1. Якби Отець походив Сам від Себе, то Він міг би бути відокремленим Сам від Себе, так що в одному могли б ми представляти двох — одного, котрий раніше існував, і другого, Який від Нього походить. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору