На святого Стефана
Славних борців звеличує пам’ять про звершені ними подвиги. Нехай і наше слово, наскільки можливо, прикрашає їх, коли ми, прославляючи, проповідуємо про їхні успіхи. Згадка про їхнє благочестя — це належне виховання нашої вдачі. Отже, того, хто першим відкрив поле благочестя і першим розпочав боротьбу, зробимо початком для похвал борців Владики. Його помазала благодать Духа, а навчив боротьби небесний Засновник подвигів, коли Він не тілом боровся, не руки простягав для боротьби, а вигострював язик проти тих, що воюють руками. Отож погляньмо на борця, як він у всьому явився наслідувачем Владики: у нього були ті ж самі супротивники, які так само суперечили йому. Спасенне страждання не наситило їхню кровожерливість, і ті, що недавно пролили кров Владики, жадають ще крові, ті, що вчинили вбивство Владики, так само повстають проти рабів. Отже, висвітлимо словами випробуваного борця.
І в зовнішніх змаганнях, коли йдеться про переможців, то зазвичай виводять на боротьбу вибраних і кращих, щоби переможцем був проголошений той із них, який у змаганні є найбільш сильним і випробуваним. А тут говори: найперший серед передових борців, нездоланна сила благочестя — це він, і хто скаже все це про нього, той не помилиться — це він власними трудами зробився наставником тих, що трудилися після нього, і, першим отримавши вінець, показав і тим, які були після нього, що вороги, які ціляться тільки в тіло, а душу залишають неушкодженою, легко перемагаються, бо Господь говорить: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10, 28). Пам’ятаючи про цей Божественний голос, що приготовляв його для боротьби, борець приготувався до змагань і, уражаючи словами тих, що побивали його тіло камінням, він виявився у словах сильнішим за їхні удари. Хоча отримував тілом рани від каміння, зате словами сильніше уражав тих, що кидали каміння, і спонукав проти себе боротьбу, щоб вони дуже швидко приготували для нього урочистий відхід на небо. Водночас подумай про різницю між ударами: вони закидали тіло камінням, а він цілився в їхні серця словами, які подавав йому Дух, і ніхто не міг, сказано, «протистояти мудрості й Духові, Яким він говорив» (Діян. 6, 10).
О вуста, дзвінкіші за сурму! О непохитна душа, твердіша за всякий алмаз! Він бачив юдейський народ, який зібрався проти борця, і дивився, наче на якусь тінь, — так він нехтував присутніми, і радів, приймаючи тілом хмари каміння. Йому з каміння влаштовувалася мовби якась вежа, щоб через неї досягти неба. Отже, що може бути сильнішим за ту розумну скелю? Що можна бачити твердішим за цей стовп Церкви? Його непохитність спасла віра. Коли тіло обагрялося ранами, він, опираючись, ніби на якусь міцну опору, залишався неушкодженим, душа його прикрашалася непохитністю і своєю красою змагалася із самим небом. Як його бачимо надзвичайно красивим, прикрашеним хором зірок, так і той дивний борець, маючи хітон Владики, прикрашався ранами, начебто одягнувся у вишитий одяг, і радів, носячи на тілі рани Господа, наче знаки Владики. Не каміння оточувало борця, а ніби якесь високе дерево, що корениться в землі, — таким непохитним зберіг він себе, приймаючи удари каміння і не падаючи. Його може, звичайно, стосуватися той пророчий вислів, що «праведник, як фінік, розцвіте» (Пс. 91, 13). Його тіло, безперервно отримуючи хвилі каміння, обагрялося й обливалося кривавими потоками, від чого ставало ще більш твердим вірою, наче камінь. Він дивився на небесного Засновника подвигів, Який простягує Свою руку до Своїх борців і закликає їх на небо, де зберігаються нагороди за подвиги, де відбувається покладання вінців, і вигукував, можливо, подібно до Павла: «Я біжу не так, як на непевне, б’юся не так, щоб тільки бити повітря» (1 Кор. 9, 26), — мене уражають, а я раню словами. Пригадайте, каже, ваших отців, які камінням убивали пророків. «Кого ж, — каже, — з пророків не гнали отці ваші?» (Діян. 7, 52). Ви, спадкоємці злого спадкоємства, наслідуєте їхнє безумство, — ви, як і ваші отці, ви перейняли батьківську заплямованість через убивство.
Це слова вінця Церков, такими є стріли увінчаного проти ворогів. Як хтось підносить полум’я в лісі, так першомученик ще сильніше роздратовував проти себе їхнє безумство. Він бачив Бажаного і бажав Того, Хто споглядав, і говорив, можливо, до них таке:
— Ви цілитесь у зовнішній одяг і в тіло кидаєте каміння, але ви, мабуть, забули, що саме цим виконуєте моє бажання. Я сам, навіть раніше за Павла, поспішаю зняти з себе зовнішню людину, щоб досягти неба голою душею і, переправившись через повітряне море, царювати разом із Владикою. Тільки це плавання не знає корабельної аварії, ця подорож по морю спасає тих, що пливуть без бурі. Мій корабель пливе безпечно, у мене є небесний Керманич, Який управляє Своїм духовним кермом. Обагріть мені тіло ранами. Ваші отці так само, як і ви, обагрили кров’ю хітон Йосифа.
Їм постійно слід нагадувати собі те, що було сказано мучеником:
— Ви наслідували тих, які залишили вам злий спадок. Як вони, продавши Йосифа, помилилися в надії, так і (ви), вбиваючи камінням тілесний храм, збудуєте міцний храм, ще прекрасніший. Це допомагає мені бачити його настання, він сягає від землі до неба.
Такі слова, пристойні для Стефана, який виступив на подвиг раніше вибраних апостолів і швидко досяг мети мучеництва, який трудився на землі й проголошений переможцем на небі; для того, який перемагав ворогів, що галасували, й молився за тих, що кидали каміння, наслідуючи в цьому Владику, і говорив Засновникові подвигів: «Господи Ісусе, прийми дух мій» (Діян. 7, 59).
— Звершився, — каже, — мій подвиг. Прийми на небі увінчаного, прийми борця, Судде подвигів. Прагну вінця і поспішаю отримати свою нагороду за подвиг тут.
Так потішив нас першомученик, який явився прекрасним і в слові, і в боротьбі. Він — вершина мучеників, вінець Церков, він поспішав прийти до Владики і йшов за Тим, Хто кличе на небі тим божественним голосом: «Де Я, там і слуга Мій буде» (Ін. 12, 26). «Про небесне помишляйте, — каже (Апостол), — де Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3, 2. 1). Він бажав того царського престолу, прагнув тих нагород небесного покликання, бажав тих царських дарів, які розподіляє Небесний Цар між Своїми подвижниками. Отже, яке слово може достатньо й гідно звеличити такого великого борця, який проповідував своїми ділами, і залишив, наче стовп, невичерпну пам’ять про свої успіхи? Наслідуймо його любов, будемо наслідувати його благочестя, щоб і нам насолодитися вінцями, які зберігаються, за благодаттю Єдинородного Сина Божого, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
На святого Стефана II
Зовнішні, бажаючи плести вінки для мужів, збирають троянди, лілії та інші земні квіти — такий закон тих, що сплітають земні вінки. А ми, готуючи вінок блаженному Стефанові, зберемо духовні квіти у самого Стефана, щоби сплести на голову Стефана вінок благодаті. Блаженний Стефан — це луг, наповнений всякими ароматами, зрошений Кров’ю Христа, помазаний Святим Духом і собою наповнює все ароматами. Ось пам’ять Стефана, і все наповнене освяченням: небо, приймаючи дух, земля, приймаючи в себе тіло, повітря — все наповнене ароматами мира. А ми маємо в ньому заступника за нас, красу Церкви, борця благочестя, Христового учня, викриття юдеїв, вождя мучеників, заступника вдів, годувальника голодуючих, помічника виснажених роботою, вартового святого Христового міста, вінець прекрасних дияконів, стовп Церкви, окрасу мучеників, похвалу світу, основу Церкви. Він вартовий наших душ, він молився за тих, що переслідують, і захищав тих, що побивали камінням, тому прославив своє обличчя ангельською благодаттю: «І всі, — сказано, — хто сидів у синедріоні, дивлячись на нього, бачили лице його, як лице ангела» (Діян. 6, 15).
Увінчаймо тепер борця Стефана, першого борця Христового, й осиплемо (його) квітами слів. Бо він був окрасою хору апостолів і зарахований до учнів благочестя, покірністю перевершував усіх людей і був великим людинолюбом. Він переймався не так своїми трудами, як чужими, потребу ближнього вважав власною і зціляв страждання, що його терпів інший, як власне. Під час першої проповіді, коли віра розкішно цвіла й багаті відразу знімали з себе тягар грошей, а бідні отримували цей надлишок, — Стефан був домоправителем такої прекрасної згоди і порядку, в ньому бідні мали заступника й помічника, а багаті — керівника. На ньому спочивала сила Духа і для благодаті цей чоловік був власним домом. Величаймо і ми, улюблені, з першомучеником Стефаном, який нагороджує вінцями, Святу й Одноістотну Трійцю, бо їй належить слава, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
На святого Стефана III
Незліченні й дивні переможні знаки блаженного Стефана. Навіть смерть не відвернула його від благочестивої боротьби. Як за життя він боровся з юдеями, так і після смерті озброюється проти єретиків, маючи непереможною зброєю віру Трійці. Поглянь на тодішні полчища ворогів і подивуйся мужності воїна. Олександрійці вривалися, лібертинці стріляли, киликійці та асійці вели облогу, тягнули в синедріон, наймали лжесвідків, готували купи каміння, скреготіли проти нього зубами, наче леви. А цей воїн перемагав, озброївшись мудрістю і духом, засліплюючи тих, що дивляться, світлом свого обличчя й обезсилюючи богоборців словами. А чи бачив ти юрби своїх ворогів? Поглянь так само на божественну допомогу: Він відкрив зводи неба, показуючи борцеві нагороди за подвиг. Обличчя прикрашалося ангельським виглядом, хмари каміння він відбивав від себе хмарами слів. Одні кидали, інші носили й давали Стефанові вінець. Поглянь і на теперішнє і побачиш спорідненість переможних знаків.
Тоді захищав Той, Хто подавав голос із Хреста, а тепер Стефан, вінець Церкви, — він перший знехтував жало смерті. У Царських палацах вінець: його ввела в палату Цариця і Діва. У начальників вінець, бо гостинність зробила його батьком сина гостинного царя. У гостинності вінець, бо він був багатим для вдів та сиріт і вірним домоправителем. Проти юдеїв вінець, бо він викрив синагогу, що перелюбствувала з ідолами. Проти єретиків вінець, бо він затулив уста богоборцям, виголошуючи:
— Великий Господь наш. Великий, і немає слів для Його визначення. Великий, і перевершує уяву думки, великий, бо особливість Його Божественної природи неописанна. Великий, бо безпочатково засяяв із надр Отця. Великий, бо безпристрасно народився, як Слово. Великий, і Божественне народження не розділило єства. Великий, і сидить на Престолі, і не був повергнутий до підніжжя. Великий, бо який корінь, така й гілка. Великий, бо хто бачив Сина, той бачив Отця. Великий, і немає нічого нерівного в Трійці. Великий, і водою відродив багатьох, великий, і, будучи видимим, не старіє. Великий, бо не мав малого Отця. Отже, великий Господь Син, хоч би для сусідів не здавався (Таким). Син — Вседержитель, усе через Нього сталося. Син — безпочатковий Цар, Цар наш раніше віків. Син — Одноістотний Отцеві: «Я вийшов і прийшов від Бога» (Ін. 8, 42). Син — це світло істинне: «Я — Світло для світу» (Ін. 8, 12). Навіщо мені багато говорити? Той, Хто втілився від Діви, Син Божий, Він пасе Церкву, як свідчить пророк, кажучи: «Бо відвідає Господь Саваоф стадо Своє» (Зах. 10, 3). Він — Бог і Вседержитель, Йому слава і держава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Про нове воскресіння і про апостола Фому | Зміст | На святу П’ятдесятницю
