«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том V. Книга 2

Бесіда на псалом 51. «В кінець. Повчання Давида після того, як приходив Доїк-ідумеянин і доніс Саулу, сказавши йому, що Давид прийшов у дім Авимелеха» (Пс. 51, 1-2)

«Чого хвалишся злодійством, сильний? Зловживаєш милосердям Божим кожен день? Неправду висловлює язик твій, як бритва вигострена — таке твоє лукавство. Ти полюбив зло більше, ніж добро, більше говорити неправду, ніж говорити правду. Ти полюбив слова погибелі, розмову улесливу» (Пс. 51, 3-6).

Псалом 33-ій був виголошений Давидом тоді, «коли він прикинувся безумним перед Авимелехом, який через це відпустив його» (Пс. 33, 1). Історично цей псалом мав би бути наступним після нього. У книзі Царств сказано: «Там знаходився в той день перед Господом один зі слуг Саулових, на ім’я Доїк, ідумеянин, начальник пастухів Саулових» (1 Цар. 21, 7). Це був той час, коли Давид прийшов до дому Авимелеха і їв священні хліби, взявши їх від архієрея. Тоді ж він прикинувся перед Авимелехом безумним, і той відпустив його, і він пішов. Саме в той час, сказано, там був один зі слуг Саула, Доїк ідумеянин, який наглядав за Сауловими мулами. Він відразу ж пішов до Саула і сказав йому: «Я бачив, як син Єссея приходив у Номву до Авимелеха, сина Ахитува, і той запитав про нього Господа і дав йому споживу, і меч Голіафа филистимлянина віддав йому». І послав цар покликати Авимелеха, сина Ахитува, священика, і весь дім батька його, священиків, які в Номві; і прийшли вони всі до царя» (1 Цар. 22, 9-11). Тоді, за наказом Саула, цей же Доїк «напав на священиків й умертвив у той день вісімдесят п’ять чоловіків, які носили лляний ефод; і Номву, місто священиків, уразив мечем; і чоловіків, і жінок, і юнаків, і дітей, і волів, і ослів, і овець уразив мечем» (1 Цар. 22, 18-19).

Довідавшись про те, що сталося, Давид і виголосив ці слова, які не є ані піснею, ані псалмом, ані гімном, ані чимось подібним. Та й чи міг він, звичайно, співати пісні чи псалми з нагоди прикрощів стількох священиків? Тому і в надписі псалма нема жодного найменування, а тільки сказано: «В кінець» і «Повчання», бо останні слова псалма, а саме: «Я, мов оливкове зелене дерево в домі Божім, я уповаю на милість Божу повік» (Пс. 51, 10), містять деяку втіху.

Отже, коли Давид, будучи в Авимелеха, спожив священну їжу, внаслідок чого змінився його смак або, на думку інших тлумачів, його характер, тоді він прославив Господа і дякував Йому такими словами: «Благословлю Господа на всякий час, завжди хвала Йому в устах моїх» (Пс. 33, 2) і т. ін. Тепер же, коли довідався про зраду Доїка і диявольське винищення ним стількох священиків, він звертається до нього зі словами: «Чого хвалишся злодійством, сильний? Зловживаєш милосердям Божим кожен день? Неправду висловлює язик твій» (Пс. 51, 3).

Те, про що згадується тут, за часом було набагато раніше за ті події, про які йдеться у п’ятдесятому псалмі, бо те, про що сказано тут, було ще за життя Саула, тобто ще до того, як царем став Давид. Давид же приносить покаяння, яке міститься у п’ятдесятому псалмі, набагато пізніше, вже після смерті Саула і майже перед завершенням свого царювання. Та через його зв’язок із сорок дев’ятим псалмом, про що ми вже пояснювали, він помістив цей псалом перед іншими. Однак наступні псалми після п’ятдесятого, які належать Давиду, а саме від п’ятдесят першого до сімдесятого, за своїм змістом належать до інших подій і, мабуть, були написані ще за життя Саула, тобто ще до того, як зацарював Давид.

Тож і цей псалом, який ми розглядаємо, був написаний за життя Саула, а саме: «після того, як приходив Доїк ідумеянин і доніс Саулу, сказавши йому, що Давид прийшов у дім Авимелеха» (Пс. 51, 2). Та й п’ятдесят третій має надпис: «Коли прийшли зифеї і сказали Саулу: «Чи не в нас ховається Давид?» (Пс. 53, 2; 1 Цар. 23, 19). Так само і п’ятдесят п’ятий надписаний: «Коли филистимляни захопили його в Гефі» (Пс. 55, 1). А це було ще до вступу Давида на царство, ще за життя Саула. І п’ятдесят шостий надписаний: «Коли він (Давид) утік від Саула в печеру» (Пс. 56, 1). Так і п’ятдесят восьмий: «Коли Саул послав стерегти дім його, щоб умертвити його (Давида)» (Пс. 58, 1). Далі псалом п’ятдесят дев’ятий, хоч і був написаний після смерті Саула, вже за царювання Давида, однак ще до його вчинку з Урією, що видно із надпису, в якому вказується час: «Коли він (Давид) воював із Сирією Месопотамською і з Сирією Цованською, коли Іоав, повертаючись, знищив дванадцять тисяч ідумеїв у долині Соляній» (Пс. 59, 2). За часом це було ще до покаянного п’ятдесятого псалма. Нарешті і шістдесят другий псалом написаний Давидом, «коли він (Давид) був у пустелі Юдейській» (Пс. 62, 1), — це ще за життя Саула. І зверни увагу на те, що майже всі псалми другої частини книги псалмів Давида, після п’ятдесятого, були виголошені ним раніше, ще до його вчинку з Урією. Перша ж частина книги, з першого псалма до сорок дев’ятого, має інший характер, оскільки стосується подій, що мали місце після покаянного п’ятдесятого псалма. Так, третій псалом був написаний Давидом тоді, «коли він втікав від Авессалома, сина свого» (Пс. 3, 1). А він утікав від сина після подій з Урією.

2. І в шостому псалмі він оплакує той же злочин, кажучи: «Я втомився від зітхання мого; кожної ночі омиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6, 7). І сьомий — «з приводу Хуса, сина Веніамінового» (Пс. 7, 1) — міг бути написаний у той же час. Хус, найближчий друг Давида, знаходився тоді біля Авессалома. Далі, сімнадцятий псалом стосується останніх днів життя Давида. А тридцять сьомий з надписом: «На спомин», — містить ту ж думку, що й шостий, і навіть починається такими ж словами: «Господи, не суди мене в ярості Твоїй і не карай мене в гніві Твоїм» (Пс. 37, 1-2). Отже, і цей псалом передує п’ятдесятому псалму, висловлюючи таке ж покаяння як у дечому іншому, так і в тому, що говорить: «Бо беззаконня мої перевищили голову мою і, як тягар великий, пригнітили мене. Засмерділись і загнили рани мої від лиця безумства мого» (Пс. 37, 5-6). Однак ти і сам, зайнявшись цією справою, зможеш побачити, що більшість псалмів в першій частині книги були написані після події з Урією, а наступні після п’ятдесятого, — за часом до злочинної справи.

Чому все ж таки псалми, відповідно до часу написані раніше, не поставлені на першому місці, а пізніші — на другому, але перші, які були написані ще за життя Саула, опиняються в другій частині книги псалмів, а в першій частині — пізніші? Я думаю, що такий порядок прийнятий з тією метою, щоб не переходити від кращого до гіршого, оскільки небагато псалмів надписані: «В кінець», «Не погуби» (Пс. 56 і Пс. 74), і, здається, зберігають своє місце в порядку псалмів. Взагалі ж печальні ставляться на першому місці, щоб на другому можна було залишити більш відрадні, щоби (враження від) печальних відкупалось і згладжувалося завдяки наступним добрим. Правдоподібно, що й сам Давид свій пізніший гріх хотів дещо пом’якшити через зіставлення зі своїми колишніми подвигами. А можливо, що хтось скаже, що він із неабиякою передбачливістю поставив свої покаянні псалми на першому місці, оскільки «перший в позові своєму правий» (Притч. 18, 18).

Однак ми вже достатньо обговорили порядок (псалмів), і тепер пора перейти до наведених вище слів п’ятдесят першого псалма. Отже, наведені слова псалмоспівець пише, довідавшись, що вчинив Доїк сирієць у своїй злобі проти нього. Тому і звертається до нього зі словами: «Чого хвалишся злодійством, сильний?» (Пс. 51, 3). Так, не сильний і не закоренілий у злі, зберігаючи залишки добра і не будучи надто сильним у своїй злобі, такий буде приховувати свої гріхи і, відчуваючи докори совісті, може покаятися і знайти для себе ліки від своєї злоби у сповіданні (гріхів) і щирому покаянні. А сильний у злобі засліплюється нею, хвалиться і гордиться нею, ніби великим подвигом. І мені здається, що в цьому слові описується характер людей, протилежний тому, який показаний у п’ятдесятому псалмі.

Справді, там чоловік, який раз посковзнувся і впав у гріх, каявся і карав себе, приносячи сповідання (гріхів) й оплакуючи свої злочини. А тут сильний у злобі не боїться стороннього викриття, але, величаючись цим, ніби чеснотою, гордиться нечестям, втративши сором навіть перед власного совістю. Тому і беззаконня замишляє «кожен день» чи навіть на кожний день (за Симмахом), і з уст його не перестають виходити слова неправди. І він не приховує їх в тайниках своєї душі, а розголошує привселюдно, тому і сказано: «Неправду висловлює язик твій» (Пс. 51, 4). Такі люди безсоромно і відкрито лихословлять або нестримано вибльовують хульні слова, або зловживають всякого роду брехнею і брехливими клятвами, або відкрито обмовляють ближніх. Одним із таких і був Доїк, який обмовив Давида й Авимелеха. Будучи сильним у злобі, він носив на своєму язиці безбожні задуми.

Хто не може звільнитися від таких думок, однак немає великої злоби, такий, принаймні, приховує їх і, наскільки може, прагне примирити і заглушити їх у собі. Однак той, у якого злоба сильна, гострить лестощі, мов вигострену бритву, обманюючи ніжними словами того, проти кого замишляє зло, таємно готуючи йому загибель. Так учинив і Доїк сирієць (ідумеянин), який знаходився у священицькому місті саме тоді, коли Давид прийшов до Авимелеха. Він підступно спостерігав за тим, що вони робили, однак тоді нічого відкрито не заявляв, виявляючи навіть, можливо, лицемірну дружбу і до самого Давида, і до священиків. Але незабаром після цього показав себе таким, який він був, і вивергнув ту підступність, яка в ньому ховалася, наче отруту.

Отож, коли виникла потреба вибору між добром і злом і потрібно було вибрати краще з них, він віддав перевагу злу, і коли належало йому вчинити добро, вибрав неправду. Він, обмовивши священика і приписавши йому те, чого той не робив, учинив несправедливо. Справді, те, що первосвященик запитував Бога про Давида, — це була брехня і неправда, оскільки про щось подібне Писання не свідчить. Тож він міг сказати правду, пояснивши Саулові, що первосвященик не знав про причину втечі Давида: він приймав його як друга царя і як посланцеві із царським дорученням виявив прийом на честь того, хто його послав. Крім того, первосвященик не давав Давидові запасів, бо він і не мав стільки хлібів, щоби забезпечити Давида на дорогу. Саме так і виправдовувався первосвященик перед Давидом, кажучи: «Немає в мене під рукою простого хліба, а є хліб священний» (1 Цар. 21, 4). Отже, він не давав запасів, але через необхідність зважився на більше, ніж дозволено законом, давши йому, як людині богобоязливій і праведній, хліби предложення.

3. Роз’яснивши це та все інше, Доїк сказав би правду, якби захотів. Однак він замість того, щоби сказати правду, зважився на неправдиві наклепи і віддав перевагу неправді. І взагалі він «полюбив слова погибелі, розмову улесливу» (Пс. 51, 6). І справді, він постарався зробити все заради обмовляння, вбивства і смерті первосвященика та всіх тих, які були вбиті з ним. Тому й називаються неправдиві слова Доїка словами утеплення, — він своїми словами, наче в колодязі, потопив відразу все священицьке місто. Але таке може вчинити не тільки Доїк, а всякий сильний у злобі, який безперешкодно користується силою зла. А що чекає такого після суду Божого, то про це повчають такі слова: «За це знищить тебе Бог до кінця. Викине тебе й виселить тебе з дому твого, викоренить тебе із землі живих. Побачать це праведні й убояться, посміються над тобою і скажуть: «Ось чоловік, що не у Бога шукав собі сили, а сподівався на силу багатства свого та зміцнювався злочинством своїм» (Пс. 51, 7-9).

Як проповідник істини за допомогою слова стає винуватцем спасіння незліченної безлічі людей, так і сильний у злобі за допомогою того ж слова багатьом заподіяв смерть і загибель, розносячи слова потопу і діючи мечем слова ради загибелі людей. А це особливо буває тоді, коли він своїми облесливими словами вселяє облудні й безбожні думки і своїми наклепами вбиває не тільки тіла, але й їхні душі. Тому і сказано в одному місці: «Я серед людей, що дишуть полум’ям, зуби їхні, як списи, і язик їхній — меч гострий» (Пс. 56, 5). Таких потрібно берегтися більше, ніж тих, які заподіюють (зовнішні) нещастя. До таких належить і Доїк, який своєю брехнею і наклепом погубив Божих священиків.

Який суд Божий спіткає таку людину, дає пояснення цей псалом, звертаючись до сильного у злобі такими словами: «За це знищить тебе Бог до кінця». Оскільки ти полюбив зло, то за це Сам Судця всіх, Бог, насамперед уразить тебе у твоїй зарозумілості та гордовитості і принизить тебе так, щоб ти вже більше не хвалився своєю злобою, а потім «викине тебе й виселить тебе з дому твого, викоренить тебе із землі живих». А за Симмахом: уразить тебе, каже, і вискребе тебе із житла твого, і викоренить тебе із землі живих назавжди, щоби праведні, побачивши це, жахнулися і посміялися над ним, кажучи: ось чоловік, який у своїй силі не покладався на Бога, а покладав надію на своє багатство й утверджувався у своєму нечесті. Це сказано про Доїка, який, будучи родом сирійцем, жив серед Ізраїля і, можливо, серед натовпу з народом приходив до святого міста й лицемірно брав участь у служінні Богові.

Але це стосується і будь-якої людини, сильної у злобі, яка своїм язиком, наче мечем, заподіює загибель душам. Такого землероб душ нехай викине, мов якийсь гіркий і згубний корінь, хоч би і трапилося так, що на короткий час він виросте в оселі Божій і в Його Церкві. Така людина, будучи позбавленою честі та відкинутою далеко від оселі святих, буде являти собою жалюгідне видовище задля користі й напоумлення тих, які будуть це бачити. І вони, маючи перед очима рішучий Божий суд над таким, будуть боятися й остерігатися, щоб не зазнати такого ж. Отже, пригадавши колишні хвастощі сильного у злобі, його зарозумілість та гордовитість і побачивши те приниження і загибель, що спіткали його потім, вони, бачачи, з якої висоти він упав у такі прикрощі, будуть сміятися над ним і сприймуть суд Божий, визнаючи його справедливим.

4. Далі, виправдовуючи суд Божий, вони роздумуватимуть і над причинами, через які зазнав цього (лиха) нечестивий. Справді, не потрібно гордитися багатством і величатися суєтою цього життя, а треба покладатися тільки на Бога, як на свою надію і Помічника, і в цій надії утверджуватися. А він відкинув цю благу надію свого спасіння, поклавшись у своїй надії на суєтне багатство, і тому не заслужив нічого, крім сміху над своєю суєтністю і божевільною хвальбою.

«А я, мов оливкове зелене дерево в домі Божім, я уповаю на милість Божу повік. Буду вічно славити Тебе, Боже, за все, що Ти вчинив для мене. Буду надіятися на ім’я Твоє, бо Ти милостивий до праведних Твоїх» (Пс. 51, 10-11). Який кінець чекає сильного у злобі, ми вже навчені сказаним. Я ж, каже Давид, будучи наставленим у цьому від Святого Духа, ніколи не звеличувався ані безліччю цього скороминучого багатства, ані суєтою цього тлінного життя: «Суєта суєт, суєта суєт — усе суєта!» (Еккл. 1, 2). Тож, уникаючи шляхів сильного у злі, свій язик і слова він вигострював не для загибелі інших, а для користі душ, — задля їхнього спасіння я буду, наче маслина плодовита. І в усіх своїх справах я міг настільки зробитися квітучим і плідним, що душа моя уподібнилася вічно квітучій і багатоплідній рослині, насадженій у домі Божому. Тому я і говорю: «А я, мов оливкове зелене дерево в домі Божім». (За Симмахом: «Я, мов маслина рясно квітуча у домі Божому»). Я не відходив від дому Божого і, будучи насадженим у ньому, ніби на полі Божому, і живлячись струменями із джерела у домі Божому, я зробився плодовитим і квітучим, мов оливкове дерево, яке вважається вічно квітучим.

Зверни увагу на те, що Давид, коли говорив це, то він не знаходився ані в Єрусалимі, який нащадки юдеїв вважали домом Божим (бо тоді він ще не був побудований), ані в скинії, спорудженій Мойсеєм, яка тоді ще була в юдеїв, але, ховаючись від Саула, він перебував в інших місцях. Однак, незважаючи на це, він не переставав вважати себе насадженим у домі Божому, маючи на увазі під домом Божим суспільство людей, які шанують Бога. І оскільки він був плодовитий, а не безплідний, і приносив не гіркі плоди, а приємні, наповнені великим людинолюбством, тому справедливо уподібнювався плодоносному оливковому дереву. Цей приклад засвідчує його милосердя до ближніх і людинолюбство до всіх. Рясніючи такими благами, він далі говорить: «Я уповаю на милість Божу повік». Він уже показав, яким буде кінець сильного злобою, його загибель і викорінювання, а саме: він буде викинутий Мудрим Землеробом, подібно до кореня, який родить гіркі плоди. А псалмоспівець, мов плодовита маслина в домі Божому, сподівається на милість Божу повік і навіки-віків, — сподівається на безсмертя і вічне життя завдяки добрій надії, якої він ніколи не втрачав, бо «надія, за словами Апостола, — не посоромить» (Рим. 5, 5).

Далі, показавши свою добру надію щодо всіх цих благ, він саму їхню причину приписує Подавцю всіх благ: «Буду вічно славити Тебе, Боже, за все, що Ти вчинив для мене».

 — Не сам від себе, — каже, — я зробився, мов маслина плодовита, а Ти зробив мене таким, бо такою була Твоя милість. Тому я ніколи не перестану відчувати вдячність Тобі і сповідатися Тобі, — раз віддавшись у надії на милість Божу, я перебуватиму з ім’ям Його.

Із доброю надією необхідно мати ще й терпіння, тому він говорить: «Буду надіятися на ім’я Твоє, бо Ти милостивий до праведних Твоїх» (за Симмахом: «…бо благим є ім’я Твоє перед лицем преподобних Твоїх»). Отже, знаючи, що воно благе і приносить блага, я триматимуся імені Твого не з тими, що досягають зовнішніх успіхів, і не з тими, які вигнані із середовища живих, а разом з преподобними Твоїми, твердо надіючись ніколи не втратити Твоєї милості. На неї я маю надію навіки-віків через благодать і людинолюбство Христа Бога нашого, Який улаштовує все на користь нашу, Якому слава з Отцем і Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.


На решту із 50-го псалма. Про покаяння | Зміст | Слово на вислів: «Помоліться і віддайте хвалу Господу, Богу нашому» (Пс. 75, 12)


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору