Бесіда шоста
Чи бажаєте, улюблені, щоб ми сьогодні, залишивши великі і дивні справи Павла, вказали на те, що для деяких здається таким, що заслуговує певного осуду? Ми побачимо, що й останнє: не менше, ніж перше, робить його славним і великим. Що ж у ньому заслуговує осуду? Бачили, кажуть, як він інколи боявся побоїв. Справді бачили, коли його били ременями, і не тільки тоді, але й в іншому місці, у продавця багряниці, коли він захищався навіть перед тими, котрі хотіли його вивести. Ведучи себе так, він мав на меті не що інше, як захистити себе, щоб знову не зазнати того ж. Що ж скажемо ми? Те, що ніщо так не виявляє його великим і дивним, як це сказане. Бо, маючи таку душу, начебто не зухвалу і не відчайдушну, і тіло настільки чуттєве до ударів і тремтливе перед побоями, він, коли цього вимагав час, не менше, ніж безтілесні сили, нехтував усім, що здавалося страшним.
Отже, коли ти бачиш його у страху перед ударами, то пригадай ті слова, якими він перевершив небеса й уподібнився ангелам «Хто відлучить нас, — говорив він, — від любові Божої: скорбота чи утиски, чи гоніння, чи голод, або небезпека, чи меч?» (Рим. 8, 35). Пригадай ті слова, якими він виражає мізерність подібних нещасть. «Бо короткочасне, — говорить, — легке страждання наше викликає безмірну вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме» (2 Кор. 4, 17–18). Додай до того щоденні скорботи, смерті щодня й, уявивши це, дивуйся Павлові і сам не віддавайся розпачу. Саме ця видима слабкість природи і є найбільшим доказом його чеснот, коли він, не будучи позбавленим багатьох нестатків, виявився таким. Адже надмірність небезпек могла багатьом уселити думку і, можливо, наштовхнула б підозрювати, начебто він був вище людей і тому зробився таким. Тому і було допущено йому страждати, щоб ти знав, що за природою він був одним із багатьох, а за ревністю став не тільки вище за багатьох, але й одним із ангелів. З такою душею і з таким тілом він переносив тисячі смертей і нехтував теперішнім і майбутнім, а тому і вимовив ці величні і для багатьох неймовірні слова: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3).
Якщо ми тільки захочемо, то перемогти всяку природну немічність силою бажання цілком можливо, і немає жодної із заповідей Христових, котру було б неможливо виконати людям. Бо коли ми виявимо таку ревність, яку можемо мати, тоді і Бог подасть нам велику допомогу, і так ми станемо непереможними для всіх нещасть, які трапляються. Не страх перед побиттям гідний осуду, а вчинення через страх перед побиттям чого-небудь негідного благочестя. Тож острах перед побиттям робить непереможного в подвигах у порівнянні з тим, хто його не боїться, більш гідним подиву. Тому більш сяючою є сила бажання, оскільки боятися побиття властиве для природи, а не робити нічого непристойного з остраху перед побиттям властиве волі, яка виправляє цей недолік природи і переборює її немічність. Так само і печалитися не є негожим, зате негоже у печалі говорити чи робити будь-що неугодне Богові. Якби я сказав, що Павло не був людиною, то ти справедливо міг би вказати мені на недоліки його природи, щоб цим викрити мої слова. Якщо ж я говорю і стверджую, що він був людиною і за природою нічим не вищий від нас, а став вищим силою волі, то ти даремно вказуєш мені на це, чи краще не даремно, а на користь Павлові. Справді, цим ти вказуєш, яким він був, якщо, маючи таку ж природу, міг робити те, що вище природи. І не тільки його звеличуєш, але й закриваєш уста негідним, не дозволяючи їм посилатися на насилля природи, а вказуючи їм на дію волі.
Але, скажуть, (Павло) інколи лякався смерті? Так. Але й це залежало від природи. Однак той, котрий боявся смерті, говорив: «Бо ми, знаходячись у цій хатині, зітхаємо під тягарем» (2 Кор. 5, 4). І ще: «Ми самі в собі стогнемо» (Рим. 8, 23). Чи бачиш, як він протиставляв природній немічності силу волі? Так і багато мучеників, будучи веденими на смерть, часто блідли і переповнювалися страхом і трепетом. Але якраз тому вони і дивні, що, боячись смерті, не уникали смерті заради Ісуса. Так і Павло, боячись смерті, з любові до Ісуса не відмовляється навіть від геєни і, лякаючись кончини, бажає звільнитися (від тіла). І не тільки він був таким, але й верховний з Апостолів, який часто говорив, що готовий віддати душу, дуже боявся смерті. Послухай, що про це говорить йому Христос: «Коли ж постарієш, то інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш» (Ін. 21, 18), виражаючи неміч не волі, а природи.
Природа чинить свою дію (над нами) проти нашої волі, і перебороти її немочі неможливо навіть для того, хто дуже цього бажає і намагається. Але від цього ми не маємо ніякої шкоди, а робимося ще більш дивними. Яка тут провина — боятися смерті? І чи не похвально, — боячись смерті, зі страху не робити нічого негідного вільної людини? Не в тому провина, що маємо природу з недоліками, а в тому, що стаємо рабами цих недоліків. Тому той, хто перемагає її немічність силою волі, є великим і гідним подиву — цим він показує, якою є сила волі, і закриває вуста тим, котрі говорять: чому ми не створені добрими від природи? Яка різниця — бути таким від природи чи з волі? Хіба останнє не краще від першого? Настільки краще, наскільки більше подає вінців і світлу славу. Але дія природи непохитна? Якщо ти постараєшся мати мужню волю, то остання буде більш непохитною, ніж перша. Хіба ти не бачиш у тілах мучеників, які розсікаються мечами, як природа уступала залізу, а воля не уступала йому і не осоромлювалася? Скажи мені, хіба не бачиш в Авраамі, як воля перемогла природу, коли йому було велено принести в жертву сина, і як перша явилася могутнішою за останню? Хіба не бачиш, як те ж саме трапилося з трьома юнаками? Чи не чуєш і світське прислів’я, яке говорить, що воля від звички стає другою природою? А я сказав би, що і першою, як це видно із вищесказаного. Чи бачиш, що можна мати і властиву природі стійкість, якщо воля буде мужньою і пильною, і що більшої похвали заслуговує той, хто обрав і захотів бути, а не той, хто став добрим вимушено? Це добро має перевагу.
Тому, коли Павло говорить: «Приборкую і поневолюю тіло моє» (1 Кор. 9, 27), тоді я особливо вихваляю його, бачачи, що він не без зусиль сповняв чесноти. Тому легкість (цієї справи) для нього не може бути причиною лінощів для тих, котрі живуть після нього. І коли він ще говорить: «Для мене світ розп’ятий, і я для світу» (Гал. 6, 14), то я прославляю його волю. Мабуть, справді можливо для ревності волі суперничати із силою природи. Якщо ми поглянемо на (Павла), цей стовп побожності, то побачимо, що добру, яке придбав силою волі, він намагався надати непохитність природи. Так, він відчував біль, коли його били, але нехтував ним не менше за безтілесних сил, які не відчувають болю. Тому від нього можна було чути слова, які спонукають думати, що він був навіть не нашої природи. Якраз, коли він говорить: «Для мене світ розп’ятий, і я для світу» (Гал. 6, 14), і ще: «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20), то що ще можна сказати, як не те, що він відділився від самого тіла? Що ж означають його слова: «Дано мені жало у плоть, ангел сатани» (2 Кор. 12, 7)? Це не що інше, як вказівка на те, що таке страждання обмежувалося його тілом не тому, начебто воно не проникало всередину, а тому, що силою волі Павло відхиляв і проганяв його. А що означає те, що він говорить багато іншого, більш дивного, коли радіє під час катувань і хвалиться кайданами? Що ж ще міг би цим сказати, як не те, про що я сказав, тобто, що слова «приборкую і поневолюю тіло моє, і боюся, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27), вказують на немічність природи, а попередні, приведені мною — на перевагу волі.
Те й інше сказане для того, щоб ти через його велич не приписав йому іншої природи і сам не впадав у відчай, а через приниження не докоряв святій душі, але, відкинувши розпач, віддався кращим надіям. Тому-то він вказує і на благодать Божу з надмірністю, чи краще — не з надмірністю, а з благою думкою, щоб ти нічого не приписував собі. А про свою ревність говорить для того, щоб ти, покладаючись у всьому на Бога, не віддався сну і байдужості. У Павла ти знайдеш усьому міру і ретельно визначені правила. Але, скажуть, він колись гудив коваля Олександра. То й що? Це були слова не гніву, а скорботи щодо істини: він печалився не про себе, а про те, що коваль противився проповіді. «Бо він дуже противився, — говорить, — але не мені, а нашим словам» (2 Тим. 4, 15). Отже, це осудження не тільки вказувало на його любов до істини, але й було розрадою для учнів. Тому він і говорить це, бо коли б супротивники істини нічого не терпіли, то всі могли б спокушатися.
Але ж інколи він молив Бога проти деяких, кажучи: «Бо праведно перед Богом — відплатити скорботою тим, що кривдять нас» (2 Фес. 1, 6)? Але він не бажав для них кари — цього не було, — а намагався втішити ображених, тому і додав: «…а вам, скривдженим, — відрадою» (2 Фес. 1, 7). Коли він сам терпів щось неприємне, то послухай, як роздумував і відплачував супротивникам. «Лихословлять нас, — говорить, — ми благословляємо; гонять нас, ми терпимо; ганьблять нас, ми благаємо» (1 Кор. 4, 12–13). Якщо ж сказане чи зроблене ним щодо інших ти припишеш гніву, то можеш сказати, що він через гнів засліпив і докорив Елиму, що також і Петро через гнів поразив смертю Ананію і Сапфіру. Однак ніхто не буде настільки нерозумним і безглуздим, щоб це сказати.
Ми знаходимо і багато чого іншого у словах і діях Павла, що здається важкозрозумілим, але якраз це і показує його лагідність. Так, коли він віддає сатані коринфського блудника, то робить це з великою любов’ю і добрим наміром, як це видно в Другому посланні. Коли він погрожує юдеям і говорить: «Наближається на них гнів до кінця» (1 Фес. 2, 16), то робить це не тому, що начебто був переповнений гнівом, (адже ти чуєш, як він безперестанно молиться за них), а тому, що хотів налякати їх і зробити розумнішими. Але, скажуть, він образив первосвященика, сказавши: «Бог буде бити тебе, стіно поваблена» (Діян. 23, 3). Ми знаємо, що деякі ради виправдання цього говорять, що ці слова були пророчими. Я не засуджую тих, котрі говорять це, бо це справді звершилося і первосвященик так помер. Якщо ж який-небудь більш упертий супротивник стане суперечити і, розбираючи справу з зайвою наполегливістю, заперечить: якщо це було пророцтво, то чому (Павло) перепрошував, кажучи, «Я не знав, що він первосвященик» (Діян. 23, 5), — то ми скажемо: для того, щоб інших напоумити і навчити ставитися до начальників шанобливо, як чинив і Христос. Він, висловивши про книжників та фарисеїв багато такого, що говорилося і не говорилося про них, зауважує: «На Мойсеєвому сидінні сіли книжники та фарисеї. Отже, все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть» (Мф. 23, 2–3).
Так само Павло тут і вшанував гідність (первосвященика), і водночас провістив майбутнє. Якщо ж він відкинув Іоана (Марка) (Діян. 15, 38), то й це зробив відповідно до свого піклування про проповідь. Хто прийняв таке служіння, той не повинний бути ані повільним, ні байдужим, а мужнім і непохитним, і не повинен братися за цю прекрасну справу, якщо він не має наміру тисячі разів піддавати своє життя смерті й небезпекам, про що і Сам Христос говорить: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьми хрест свій та йде за Мною» (Мф. 16, 24). А хто не має такого натхнення, той губить багатьох. Тому для нього було б набагато корисніше залишатися в спокої із самим собою, ніж виставлятися на вид і приймати тягар, який переважає його сили. Інакше він погубить і себе, і довірених йому.
Справді, як не нерозважливо, коли той, хто не знає мистецтва керманича і боротьби із хвилями, не наважиться сісти за кермо, хоч би й тисячі примушували його, а той, хто йде на проповідь, приймається за цю справу без підготовки і як попало, необачно бере на себе справу, яка загрожує тисячами смертей? Справді, ані керманичеві, ні борцеві зі звірами, ані тому, хто зважується на єдиноборство, ані будь-кому іншому не потрібно мати душу, настільки готову на смерть і катування, як тому, хто приймає на себе справу проповіді. Тут і небезпека більша, і супротивники лютіші, і така смерть, і мета поставлена не маловажна: нагородою визначено небо, карою грішникам — геєна, — і загибель душі, і спасіння.
Така готовність необхідна не тільки для того, хто приймає на себе справу проповіді, але й для кожного віруючого, бо всім заповідається взяти хрест і йти за Христом. А коли всім, то набагато більше вчителям і пастирям, серед яких був тоді й Іоан, названий Марком. Тому він справедливо був відкинутий, оскільки, поставивши себе спереду війська, стояв надто немужньо. Тому Павло і відкинув Іоана, щоб його невпевненість не зупинила його особисте сильне прагнення. Якщо ж Лука говорить, що між ними сталася «незгода» (Діян. 15, 39), то цим не докоряє їм. Злом є не сердитися, а сердитися нерозумно і без будь-якої причини. «Не може бути виправданий, — говорить Премудрий, — несправедливий гнів» (Сир. 1, 22), — не просто гнів, а гнів несправедливий. І Христос говорить: «Хто гнівається на брата свого даремно» (Мф. 5, 22), а не просто, — «хто гнівається». І пророк говорить: «Гніваючись, не согрішайте» (Пс. 4, 5).
Якби не виникала потреба виявляти цей рух душі навіть через вимогу обставин, то, будучи даремним і безцільним, він був би притаманний нам. Однак він не даремний. Творець уклав його в нас для виправлення грішників, збудження ледачої і байдужої душі, для пробудження сплячого і того, хто віддається розслабленню. Як у залізній зброї гострота, так у нашу душу закладена сила гніву, щоб ми використовували його належним чином. Тому і Павло часто користався цим і в своєму гніві, роблячи все в належний час для користі проповіді, був більш жаданий, ніж ті, що говорять лагідно. Адже лагідність не завжди гарна, але тоді, коли цього вимагає час. Без цього і вона буває слабістю, а гнів — зухвалістю.
Усе це говорив я не для виправдання Павла: він не має потреби в наших словах, бо «йому похвала не від людей, але від Бога» (Рим. 2, 29), а щоб, як я сказав вище, навчити слухачів користуватися всім належно. Так ми зможемо звідусіль отримати користь, з великим багатством досягти безтурботної пристані і сподобитися нетлінних вінців, яких щоб сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
