Бесіда п’ята
Де тепер ті, котрі обвинувачують смерть і говорять, що це жагуче і тлінне тіло служить для них перешкодою до чеснот? Нехай вони слухають про справи Павла і залишать цей злий наклеп. Якої шкоди завдала смерть нашому родові? Якою перешкодою для чеснот послужила тлінність? Поглянь на Павла і побачиш, що смертність подала нам навіть велику користь. Якби він не був смертним, то не міг би сказати, чи краще — не міг би показати те, що виразив справами: «Я щодня вмираю: тому свідок ваша похвала мені, браття, яку я маю в Христі Ісусі» (1 Кор. 15, 31).
Ми в усьому повинні виявляти душевне старання, і тоді для нас ніскільки не буде перешкодою те, про що було сказано. Хіба Павло не був смертним? Хіба не був простолюдином? Хіба не був убогим і не здобував їжу щоденним трудом? Хіба не мав тіла, підвладного всім природним потребам? А що перешкодило йому стати таким, яким він був? Ніщо. Тому нехай ніхто з убогих не падає духом, нехай ніхто з простолюдинів не сумує, нехай ніхто з принижених не ремствує, а тільки ті, котрі мають душу розслаблену і розум знесилений. Одне тільки буває перешкодою до чеснот — порочність душі і розслаблення розуму, а більше нічого. Це видно з прикладу блаженного (Апостола), який зібрав нас нині. Як йому ніскільки не зашкодило вищевказане, так, навпаки, і язичникам не принесло жодної користі ані красномовство, ані достаток багатства, ані знатність роду, ані велич слави, ані влада.
Але що говорити про людей? Чи краще, для чого довго говорити про землю, коли можна сказати про небесні сили, початки, влади і світоправителів темряви цього віку? Яку користь вони отримали від того, що мають таке єство? Хіба не являться всі ці сили, щоб бути засудженими Павлом і такими, як він? «Хіба не знаєте, — говорить він, — що ми будемо судити ангелів, чи не тим, чи більше справи життєві?» (1 Кор. 6, 3).
Отже, не будемо печалитися нічим, а тільки гріхом, і не будемо веселитися і тішитися нічим, а тільки чеснотами. Якщо ми будемо ревно вправлятися в них, то ніщо не завадить нам стати подібними до Павла. І він став таким не тільки завдяки благодаті, але і через власну ревність, — тобто завдяки благодаті, оскільки був ревний. У ньому було те й інше з надлишком — йому були подані і дари Божі, і було в ньому власне натхнення. Хочеш знати про дари Божі? Біси боялися одягу Павла. Але я не дивуюся цьому, як і тому, що тінь Петра проганяла хвороби, а дивуюся тому, що він явився таким, що творить дива ще до отримання благодаті, від самого порогу, від самого початку. Ще не маючи такої сили і не отримавши рукоположення, він запалився такою ревністю до Христа, що підняв проти себе весь юдейський народ. Бачачи себе в такій небезпеці, що навіть почали стерегти місто (Діян. 9, 24–25; 2 Кор. 11, 32), він опустився по стіні в кошику і пішов геть. Але після цього не піддався байдужості і страху, а отримав від цього ще більшу ревність і, розсудливо оминаючи небезпеки, не відсторонювався від будь-якого подвигу проповіді, а знову пішов, узявши хрест, хоч мав перед собою і приклад Стефана і бачив, що юдеї найбільше дихають ненавистю проти нього і навіть ладні пожерти його плоть.
Отже, він не піддавав себе нерозважливо небезпекам, а з іншого боку, уникаючи їх, не залишався бездіяльним. Він дуже любив це життя через користь, яка буває від нього, але й дуже нехтував ним через мудрість, яку осягнув через це нехтування, а також через велике бажання відійти до Ісуса. І ось що я завжди говорю про нього і ніколи не перестану говорити: ніхто, опинившись перед протилежними обставинами, не обертав на користь тих й інших так, як він, і ніхто навіть з тих, котрі дуже люблять свою душу, так не любив цього життя, і ніхто навіть з тих, котрі насильно убивають себе, так не нехтував ним, як він. Настільки він був чистий від усякого бажання і не мав пристрасті до будь-чого земного, завжди узгоджуючи своє бажання з волею Божою. Іноді говорив, що життя необхідніше за єднання і спілкування з Христом, а іноді вважав його настільки важким і нестерпним, що зітхав і прагнув звільнитися від нього. Він бажав тільки того, що подавало йому користь від Бога, хоч інколи це і було протилежне його попереднім діям.
Він був неоднаковим і багатогранним, але не через лицемірство — цього не було, — а був усім, чого вимагала користь проповіді і спасіння людей, наслідуючи в цьому свого Господа. Адже Бог був і людиною, коли це було необхідно, й у вогні, коли цього вимагали обставини, і в образі озброєного воїна, й у вигляді старця, й у вітрі, і як подорожній, і як справжня людина, при чому не відмовився навіть померти. Коли я говорю: це було необхідно, то нехай ніхто не вважає сказаного необхідністю (для Бога), а тільки справою Його людинолюбства. Іноді Він сидів на престолі, а іноді на херувимах, але все це робив з метою домобудівництва, про що і говорив через пророка: «І примножував видіння, і через пророків уживав притчі» (Ос. 12, 10). Так і Павло, який наслідував свого Господа, не підлягає осуду за те, що він був то як юдей, то як незнаючий закону, то дотримувався закону, то зневажав закон, іноді дорожив цим життям, іноді нехтував ним, то просив грошей, то відмовлявся від запропонованих, приносив жертви й стриг волосся і знову проклинав тих, котрі робили це, то звершував обрізання, то відкидав обрізання. Ці дії були протилежними, але думки і наміри, з якими це робилося, були досить послідовними і злагодженими між собою.
Одного шукав він — спасіння для тих, котрі слухали і бачили. Саме тому він то звеличує закон, то відкидає його, оскільки був неоднаковим і багатогранним не тільки в ділах, але й у словах, — не міняючи думки і не роблячись то тим, то іншим, а залишаючись тим, ким був, і пристосовуючи кожне своє слово до конкретних обставин. Не ганьби його за це, а навпаки, якраз саме за це прославляй і звеличуй. Так і лікаря, коли побачиш, як він то припікає, то робить припарки, то використовує залізо, то ліки, іноді позбавляє їжі і питва, а іноді дозволяє хворому вдосталь насичуватися ними, іноді укриває його зі всіх боків, а іноді цьому ж хворому, коли він зігрівся, наказує випити цілу посудину холодної води, — однак ти не будеш засуджувати його за розмаїтість і постійну зміну засобів, а навпаки, дивлячись, як те, що нам здається недобрим і шкідливим, він упевнено використовує і надійно пропонує, якраз будеш хвалити за талановитість. Так чинить людина талановита. Якщо ж ми хвалимо лікаря за його протилежні дії, то набагато більше необхідно прославляти душу Павла, яка так пристосовувалася до стражденних, бо стражденні душею не менше за хворих тілом потребують уміння і різноманітних засобів, і якщо приступати до них прямо, то можна втратити всяку надію на їхнє спасіння. Але що дивного в тому, що так чинять люди, коли і Всемогутній Бог використовує такий же спосіб лікування і не завжди прямо розмовляє з нами? Оскільки Він бажає, щоб ми були добрими по своїй волі, а не примусово і насильно, тому і для Нього потрібна була розмаїтість дій, але не через Його безсилля, — цього не буває, — а через нашу немічність. Для Нього достатньо тільки зробити помах, чи вірніше — тільки захотіти, щоби вчинити все, чого Він захоче, а ми, отримавши владу над собою, не хочемо в усьому підкорятися Йому. Тож, якби Він став тягнути нас проти волі, тоді відняв би те, що Сам дарував, тобто свобідну волю. Тому, щоб цього не сталося, Він використовує багато способів дій.
Це сказано не просто так, а на прикладі різних і мудрих дій блаженного Павла. Отож, коли ти бачиш його, як він уникає небезпек, то дивуйся йому так само як і тоді, коли бачиш, як він іде на них. Як останнє є ознакою його мужності, так перше мудрості. Коли бачиш його, що він говорить про себе високо, дивуйся так само як і тоді, коли бачиш, що він принижує себе. Як останнє є ознакою смирення, так перше — великодушності. Коли бачиш його, що він хвалиться, дивуйся так само як і тоді, коли бачиш, як він відкидає від себе похвалу. Останнє — це ознака вдачі негордого, а перше — велелюбного і людинолюбного, бо він чинив так, щоби багатьох привести до спасіння, про що і говорив: «Якщо ми втрачаємо самовладання, то для Бога; коли ж скромні, то для вас» (2 Кор. 5, 13). Справді, ніхто не мав стільки причин для гордості, і однак ніхто не був настільки чистим від звеличування. Поглянь: «Знання надимає» (1 Кор. 8, 1), і все це ми можемо сказати разом з Павлом. Він мав стільки знань, скільки ніхто ніколи з людей, які коли-небудь існували, однак він не величається цим, а саме цьому принижує себе. Він говорить: «Частинно знаємо і частинно пророкуємо» (1 Кор. 13, 9). І ще: «Браття, я не вважаю, що я вже досяг» (Флп. 3, 13). І далі: «Хто гадає, що він знає що-небудь, той нічого ще не знає» (1 Кор. 8, 2). Піст також надимає, і це показав фарисей, який говорив: «Пощу двічі на тиждень» (Лк. 18, 12). А Павло не тільки постячись, але й терплячи голод, називав себе «виродком» (1 Кор. 15, 8).
Але що говорити про піст і розум, коли в нього були надзвичайні і часті розмови з Богом, яких не мав ніхто ані з пророків, ані з апостолів, однак від цього він смирявся ще більше. Не говори мені про записані розмови — про більшість із них він змовчав. Сказав не про всі, щоб не приписати собі великої слави, і не про всі змовчав, щоб не відкрились уста лжеапостолів. Він нічого не робив просто так, але для всього були справедливі і ґрунтовні причини, і з такою мудрістю звершував протилежні справи, що в усьому виявляється гідним однакових похвал. Ось що я маю на увазі, коли це кажу: велике благо — не говорити про себе нічого величного, але Павло робив це так вчасно, що заслуговує похвал більше від того, що сказав, ніж коли б мовчав, і якби він не зробив цього, то заслуговував би осуду більше, ніж ті, котрі передчасно хвалять себе. Бо, якби він не хвалився, то погубив би і втратив усе і цим підніс би діла ворогів. Так він завжди вмів скористатися часом і чинити навіть заборонене з доброю думкою і такою користю, що заслуговує за це похвали не менше, ніж за виконання запропонованого.
Справді, Павло, хвалячись, заслужив більше схвалення, ніж інший, приховуючи свої добрі справи, бо ніхто із тих, що приховували свої справи, не зробив стільки добрих справ, скільки він, який говорив про свої. І дивним тут є ще й те, що він не тільки говорив про них, але говорив стільки, скільки було необхідно. Коли обставини надавали йому належну можливість говорити про себе, то він не користувався нею без міри, а знав, до якої межі потрібно було дійти. І цим він не обмежувався, але щоб не спокусити інших і не підштовхнути їх до самохвальства, за це називає себе безумним, оскільки робив це через необхідність. Могло трапитися так, що інші, дивлячись на нього, стали б без потреби і нерозважливо наслідувати його приклад, як це часто буває з лікарями, коли один використовує які-небудь ліки вчасно, а інший, використовуючи те ж саме передчасно, завдає шкоди і позбавляє ліки сили.
Щоб цього не трапилося і тут, поглянь, якої обережності він дотримується, маючи намір хвалити себе: він не раз і не двічі, а багаторазово ухиляється. «О, коли б ви, — говорить, — були трохи поблажливіші до мого безумства!» (2 Кор. 11, 1). І далі: «А що кажу, то кажу не в Господі, але ніби в безумстві… А коли хто сміє хвалитися чим-небудь, то (скажу з нерозуму) смію і я» (2 Кор. 11, 17, 21). Сказавши це, він не обмежився тим, але, маючи намір знову приступити до похвал (собі), ховається і говорить: «Знаю чоловіка…, — і далі: — Таким чоловіком можу хвалитися; собою ж не похвалюся» (2 Кор. 12, 2, 5). І після всього цього: «Я дійшов, — говорить, — до безумства, хвалячись; ви мене до цього змусили» (2 Кор. 12, 11). Отже, хто настільки безрозсудний і до краю байдужий, що, бачачи, як цей святий навіть при такій необхідності не спішить й ухиляється говорити про себе щось величне (подібно до коня, який, підбігаючи до яру, постійно відскакує назад), хоч би й мав намір звершити велику справу, не буде всіма силами уникати похвали собі, а вдасться до цього тільки через вимоги обставин?
Хочеш, я покажу тобі в ньому і щось інше подібне? Воістину, дивним є і те, що він не вважав достатнім свідчення совісті, але і нас учив, як повинен кожний ставитися до цього, не тільки сам виправдуючись вимогами обставин, але й інших навчаючи: не уникати похвали у випадку необхідності, а з іншого боку не вдаватися до неї передчасно. Справді, тими словами, що він сказав, ніби виразив наступне:
— Велике зло говорити про себе будь-що величне і дивне. Ознака крайнього божевілля, улюблений, величати себе похвалами без усякої потреби і потреби необхідної. Це не означає говорити заради Господа, а є більше ознакою дурості і позбавляє нас усякої нагороди за чималі подвиги і труди.
Усе це і більше цього Павло говорив усім, коли виправдувався (у похвалах собі) навіть при необхідності. Але ще важливіше те, що він і при необхідності не все висловлював, але про більше й найважливіше замовчував. «Бо я прийду, — говорив він, — до видінь і одкровень Господніх…; але я утримуюсь, щоб ніхто не подумав про мене більше, ніж скільки в мені бачить або чує від мене» (2 Кор. 12, 1, 6). Цими словами він навчає всіх, щоб ми, навіть у разі потреби, висловлювали не все, що усвідомлюємо за собою, а тільки те, що корисне для слухачів.
Так чинив і Самуїл. Не зайве згадати і про цього святого, адже і його похвали служать для нашої користі. Він також інколи хвалив себе і висловлював свої добрі справи. Але які? Ті, про котрі знати було корисно слухачам. Він не говорив ані про цнотливість, ані про смирення, ані про незлопам’ятність, але про що? Про те, що особливо необхідно було знати в той час цареві — про справедливість і про те, щоб мати руки чистими від дарів (1 Цар. 12, 3). Так само Давид, коли хвалився, то хвалився тим, чим міг виправити слухача. Він не говорив про будь-яку свою чесноту, а вказав на ведмедя і лева (1 Цар. 17, 34), і нічого більше. Бо говорити про себе більше належного властиво людині честолюбній і марнолюбній, а говорити те, що може бути необхідним для справжньої користі, властиво людинолюбній і тій, котра зважає на користь багатьох.
Так робив і Павло. Його обмовляли, начебто він не справжній апостол і не має ніякої сили. Тому необхідно було звернутися до того, що особливо доводило його гідність. Чи бачиш, чим він повчав слухача не хвалитися даремно? По-перше, поясненням того, що він робив це через необхідність; по-друге, тим, що навіть називав себе безумним і виставляв багато виправдань; по-третє, тим, що не все висловлював, але про більше замовчував, та й то, коли вимагала необхідність; по-четверте, тим, що говорив від другої особи, сказавши: «Знаю чоловіка» (2 Кор. 12, 2); по-п’яте, тим, що виставляв на вид не всю будь-яку чесноту, а той її бік, який особливо був необхідний для того випадку. І він був таким не тільки тоді, коли хвалив себе, але й коли докоряв іншим. Хоч і заборонено докоряти братові, але Павло і це робив так вдало, що заслужив похвалу більшу, ніж за те, що схвалював. Так, галатів він називає нерозумними і раз, і двічі (Гал. 3, 1, 3), і критян — черевами лінивими і злими звірами (Тит. 1, 12), однак і за це він прославляється, бо дав нам правило і закон — не бути поблажливими до людей, котрі зневажають Бога, але звертатися до них зі словами викриття. І в усьому в нього є міра. Тому-то він гідний похвали за все, що робив і говорив: чи докоряє, чи хвалить, чи відвертається від когось, чи піклується, чи звеличує себе, чи принижує, хвалиться, чи упокорюється. І чому ти дивуєшся, що докір та осудження спричиняють похвалу, якщо похвалу спричиняли й убивство, і обман, і хитрість, як у Старому, так і в Новому Завіті?
Отже, дослідивши все старанно, будемо і Павлові дивуватися, і Бога прославляти, і самі наслідувати його (приклад) так, щоб досягти вічних благ через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
