Бесіди про покаяння. Бесіда перша
Про покаяння після повернення із села
1. Чи пам’ятали ви про нас упродовж того часу, коли ми були з вами в розлуці? Я ніяк не міг забути вас і, хоч залишив місто, пам’яті про вас не залишив. Як любителі красивої вроди, куди б не пішли, скрізь носять із собою улюблений образ, так і ми, полюбивши красу вашої душі, завжди носимо з собою прекрасний образ вашого духу. І як живописці, змішуючи різні фарби, творять зображення речей, так і ми, змішавши вашу ревність до зібрання, ретельність щодо слухання, прихильність до проповідника та всі інші добрі справи, ніби різні фарби чеснот, написали образ вашої душі і, поставивши його в розлуці з вами перед очима розуму, через його споглядання отримували чималу розраду. І цим ми займалися постійно: і коли вдома сиділи і вставали, і коли ходили і відпочивали, і коли входили і виходили, — завжди уявляли собі вашу любов. І цим спогляданням тішилися ми не тільки вдень, але й вночі. З нами тоді було те, про що сказав Соломон: «Я сплю, а серце моє пильнує» (Пісн. 5, 2). Потреба сну стуляла наші повіки, а сила вашої любові будила від сну очі моєї душі. І часто здавалося мені, начебто я уві сні розмовляю з вами. І справді, душа, зазвичай, уночі уявляє те, про що думає вдень. Саме це було тоді і з нами. Не бачачи вас тілесними очима, я бачив вас очима любові і, не будучи з вами тілом, був з вами душею, а вуха мої постійно чули ваш голос.
Тому, хоч тілесна хвороба і спонукала мене залишатися там (у селі) довше і скористатися цілющим для тілесного здоров’я повітрям, однак сила любові вашої не дозволяла цього, а навпаки, волала і не переставала докучати доти, поки не змусила мене встати раніше належного терміну і поставити ваше співтовариство нарівні зі здоров’ям, з насолодою і зі всім, що тільки є доброго. І ми, прийнявши її переконання, захотіли краще повернутися із залишками хвороби, ніж, піклуючись про цілковите зцілення від тілесної немочі, продовжувати засмучувати вашу любов. Бо, живучи там, я чув ваші дорікання — часті листи доносили їх до нас. І я прислухався до тих, котрі дорікали, не менше, ніж до тих, котрі хвалять, бо ті дорікання були вираженням душі, котра вміє любити. Ось чому я встав і поспішно прийшов. Ось чому я ніколи не міг викинути вас зі своєї пам’яті!
І що дивного в тому, що я, живучи в селі і насолоджуючись свободою, пам’ятав про вашу любов, коли Павло, перебуваючи в кайданах, живучи в темниці і бачачи безліч небезпек, котрі йому загрожували, — і у в’язниці, ніби серед лугу, пам’ятав про братів і писав їм: «Як і належить мені думати про всіх вас, бо я маю вас у серці у кайданах моїх, при захисті та утвердженні благовісти, вас усіх, як співучасників моїх у благодаті» (Флп. 1, 7)? Зовні ланцюг від ворогів, а усередині ланцюг любові до учнів. Однак зовнішній (ланцюг) скований із заліза, а внутрішній — складений із любові. Той він часто знімав, а цього ніколи не розривав. Навпаки, як жінки, котрі терплять муки народження і, ставши матерями, завжди прив’язані до своїх дітей, де б вони не були, то чи не набагато сильніше постійно прив’язаний був Павло до своїх учнів, і тим сильніше, чим духовне народження болючіше від тілесного. Так, і він був у муках народження, і не раз, але для одних і тих же двічі, а тому волав: «Діти мої, для яких я знову в муках народження» (Гал. 4, 19). Цього ніколи не може відчути жінка, ніколи вдруге не витерпить вона ті ж муки народження. А Павло витерпів те, чого неможливо побачити в природі, — він знову зачав тих, котрих уже раз народив, знову переніс заради них жорстокі муки народження. Тому, бажаючи присоромити їх, він і говорив: «Для яких я знову в муках народження», ніби говорячи:
— Пожалійте мене. Жодний син не піддавав удруге материнську утробу мукам народження, а ви змушуєте мене терпіти це.
Причому ті болі мучать одну мить і припиняються, як тільки дитя вийде з утроби матері, а ці — ні. Навпаки, вони продовжуються навіть цілі місяці. Павло часто по цілому році перебував у муках народження і не міг народити тих, котрих зачав. Там труд плоті, а тут болі мучать не утробу, а вражають саме силу душі. І щоб переконатися, що ці болі (духовного народження) важчі, то подумай, яка мати коли-небудь зважилася за своїх дітей піти в геєну? А Павло не тільки зважується піти в геєну, але й бажає бути відлученим від Христа, тільки б народити юдеїв, задля яких він завжди і безупинно перебував у муках народження. А оскільки це не збувалося, то він з прикрістю говорив: «Велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму» (Рим. 9, 2). І знову: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос» (Гал. 4, 19). Що може бути більш блаженне за ту утробу, котра могла народжувати таких дітей, які здатні мати в собі Христа? Що більш плодоносне за ту, котра породила весь світ? Що сильніше за ту, котра народжених і дорослих недоносків могла знову зачати і перемінити? Під час природних родів це неможливо.
Але чому Павло не сказав: «Діти мої», котрих я знову народжую, але: «…для яких я знову в муках народження», хоч в іншому місці говорить про себе, що він народжує: «Я родив вас у Христі Ісусі» (1 Кор. 4, 15)? Тому, що там він хотів показати тільки родинність, а тут намагався виставити і труд. Як же він називає дітьми тих, котрі ще не народилися? Якщо він відчуває болі, то виходить, що ще не народив. Чому ж називає дітьми? Для того, щоб ти знав, що він терпить уже не перші муки народження, і цього було досить, щоб їх (галатів) присоромити.
— Я, — говорить, — уже був отцем і переніс задля вас належні муки народження, і ви вже раз стали дітьми. Чому ж знову віддаєте мене повторним мукам народження? Чому ж знову мучите мене болями?
Так, падіння вірних завдавали йому не менше скорботи, ніж гріхи тих, котрі ще не увірували. Було нестерпно важко дивитися, як вони (віруючі) після участі в таких таїнствах поверталися до безчестя. Тому він дуже гірко і з жалем сильнішим, ніж у будь-якої жінки, плакав і говорив: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос» (Гал. 4, 19). І говорив він це для того, щоб одночасно і підбадьорити, і злякати (галатів). Указавши, що в них Христос не відобразився, Павло завдав їм зніяковіння і страху; а давши зрозуміти, що Він може відобразитися, пробудив у них бадьорість. Слова «доки не відобразиться» вказують на те, що (Христос) ще не відобразився, і на те, що Він може знову відобразитися. Якщо б це було неможливо, то (Павло) даремно б і говорив їм: «Доки не відобразиться у вас Христос», і плекав би їх марними надіями.
2. Отже, знаючи це, і ми не будемо впадати у відчай, але й не будемо цілком безпечними. Те й інше — згубне. Розпач не дозволяє лежачому піднятися, а через безпечність падає навіть той, що стоїть. Те, зазвичай, позбавляє придбаних благ, а ця не дозволяє позбутися того зла, котре спіткало. Недбальство скидає навіть із самого неба, а розпач зводить до самої безодні зла, тоді як відсутність розпачу швидко виводить навіть звідти.
Ось, поглянь на силу того і другого. Диявол колись був добрим, але, зробившись безпечним і впавши у відчай, упав у таку ненависть, що вже і не встав. А що він був добрим, то послухай, що (Христос) говорить: «Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба» (Лк. 10, 18). Порівняння з блискавкою показує і світлість колишнього стану, і швидкість падіння. Павло був ганьбителем, і гонителем, і кривдником, але оскільки відчув ревність і не віддався розпачу, тому піднявся і зробився рівним з ангелами. Навпаки, Юда був апостолом, але, віддавшись безпечності, став зрадником. Знову ж таки, розбійник, оскільки не впав у відчай навіть після такого злого життя, тому раніше за всіх увійшов до раю. Фарисей через самовпевненість упав із самої вершини чеснот, а митар, не піддавшись розпачу, так виправився, що випередив навіть того (фарисея).
Хочеш, покажу тобі навіть ціле місто, яке вчинило це? Так врятувалося ціле місто ниневітян. Хоч вирок кидав їх у розпач, — адже (пророк) не сказав, що коли вони покаються, то врятуються, але просто: «Ще три дні, і Ниневія буде зруйнована» (Іон. 3, 4), — однак, незважаючи на те, що Бог погрожував, і пророк волав, і вирок не допускав ані відстрочки, ані обмеження, вони не впали духом і не втратили доброї надії. Бог для того не вказав (у цьому вироку) на обмеження і не сказав: «Якщо покаються, то спасуться», — щоб і ми, коли почуємо Божий вирок, виголошений без обмеження, дивлячись на цей приклад (ниневітян), теж не впадали у відчай і не сумували. Але людинолюбство Боже видно не тільки в тому, що Він, хоч і не вказав на обмеження у вироку, однак примирився з тими, котрі покаялися, а навіть у тому, що виразив безумовний вирок. Він зробив це, щоби збільшити (у ниневітян) страх і уразити їхню велику безпечність. Та й сам час покаяння вказує на Його невимовне людинолюбство. Що таке три дні для того, щоб загладити такі великі гріхи? Хіба не бачиш, як і тут відкривається Боже піклування? Якраз воно і сприяло спасінню цього міста.
Отже, знаючи це, ніколи не будемо впадати у розпач, бо немає в диявола іншої настільки сильної зброї, як розпач. І ми не так тішимо його тоді, коли грішимо, як тоді, коли впадаємо у розпач. Це можеш бачити на блудникові, як Павло боявся розпачу більше, ніж гріха. Пишучи до коринф’ян, він говорив: «Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодіяння, і то таке блудодіяння, якого немає навіть і в язичників» (1 Кор. 5, 1). Не сказав: на яке не зважуються навіть язичники, але: «…якого немає навіть», тобто те, що в них навіть не вимовляється, на те у вас наважилися ділом. «А ви загордилися» (1 Кор. 5, 2). Не сказав: він (блудник) загордився, але, залишивши грішника, звертається до здорових, подібно як чинять лікарі, залишивши хворого, багато говорять з його рідними. З іншого боку, і самі (здорові) були причиною його гордості, оскільки не засуджували і не лякали його. Тому Павло, щоб зручніше було лікувати рани, визначив провину спільною.
Погано грішити, але набагато гірше пишатися гріхами. Якщо гордість, викликана праведністю, знищує праведність, то тим більше крайнє зло гордитися гріхами, і це буде набагато тяжче від самих гріхів. Тому (Господь) говорить: «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні» (Лк. 17, 10). Якщо ж повинні принижувати себе ті, котрі сповнили все, то тим більше випадає і плакати, і вважати себе серед останніх грішникові. Вказуючи тоді саме на це, Апостол говорив: «Замість того, щоб плакати…» (1 Кор. 5, 2). Що ти говориш? Інший згрішив, а я буду плакати? Так, говорить, бо всі ми зв’язані між собою подібно до тіла і членів, а в тілі ми бачимо, що коли навіть нога отримає рану, то схиляється голова. Що, здається, може бути більш почесне за голову? Але під час лиха вона не дивиться на (своє) достоїнство.
Так і ти роби. Бо і Павло застерігає: «Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12, 15). Тому і до коринф’ян він говорить: «Замість того, щоб плакати, і того, хто вчинив таке, вилучити з середовища вашого» (1 Кор. 5, 2). Не сказав: і ви не постаралися, але що? «Замість того, щоб плакати», начебто загальна хвороба і зараза осягла місто. Він ніби говорить: необхідна молитва і сповідь, і щирі моління, щоб ця хвороба була вигнана зі всього міста.
Бачиш, який страх навів на них? Вони думали, що зло зупинилося тільки на тому, хто згрішив. Тому Апостол збуджує в них занепокоєння: «Хіба не знаєте, що мала закваска заквашує все тісто?» (1 Кор. 5, 6). А це означає ось що: зло, поступово поширюючись, торкається й інших членів, тому ти повинен задуматися, як необхідно турбуватися через спільне лихо. Не говори мені, що згрішив він. Подивися на те, що цей гріх є певного виду отрутою і (від одного члена) поширюється по всьому тілу. І як під час пожежі ті, котрі ще не постраждали від неї, метушаться не менше за тих, котрі вже зазнали цього лиха, і докладають усіх зусиль, щоби вогонь, поширюючись, не дійшов і до їхніх дверей. Так і Павло збуджує коринф’ян, кажучи:
— Пожежа зайнялася. Попередьмо лихо. Загасімо пожежу, перш ніж вона охопить церкву.
Якщо ж ти не звертаєш уваги на гріх через те, що він звершився в тілі іншого, то чиниш дуже зле, — адже той, хто згрішив, є членом усього тіла (Церкви).
3. Але поглянь ще на те, що коли ти полінуєшся і не звернеш уваги (на чужий гріх), то він колись опанує і тобою. Тому, якщо не заради брата, то, принаймні, заради себе піднімися і зупини заразу, не дай поширюватися отруті і припини згубну недугу.
Отже, сказавши це і більше цього і повелівши віддати грішника сатані, Павло після того, як (грішник) перемінився і став кращим, говорить: «Для такого досить цього покарання від багатьох… Тому прошу вас: виявіть до нього любов» (2 Кор. 2, 6, 8). Оскільки він представив був його всім як спільного ворога і супротивника, відлучив від отари і відрізав від тіла, то поглянь, яке старання використовує тепер, щоб його знову зблизити і приєднати. Не сказав просто: полюбіть його, але — «виявіть до нього любов», тобто покажіть любов тверду і незмінну, жарку, гарячу і полум’яну, виявіть прихильність, рівносильну колишній ворожості. Що сталося, скажи мені? Хіба ти не віддав його сатані?
— Так, — говорить, — але не для того, щоб він залишався в руках сатани, а щоб скоріше вийшов з-під його влади.
Поглянь же, як Павло, як я сказав, боявся розпачу, наче сильної зброї диявола. Сказавши: «Виявіть до нього любов», додає і причину: «Щоб його не поглинула надмірна печаль» (2 Кор. 2, 7). Вівця, говорить, у пащі вовка — поспішімо вирвати її, поки (вовк) не поглинув і не згубив нашого члена. Корабель заливається хвилями — постараємося врятувати його, поки не потонув. Як тоне човен, коли море здіймається і хвилі набігають зі всіх боків, так і душа, коли її звідусіль охоплює печаль і ніхто не подасть їй допомоги, скоро гине. І спасенна печаль щодо гріхів через свою надмірність стає смертоносною. І поглянь, яка точність у словах. Не сказав: «Щоб не погубив його диявол», але що?: «Щоб не заподіяв шкоди нам сатана» (2 Кор. 2, 11). Тут слово «шкода» (πλεονξια) означає викрадення чужого. Отже, показавши, що грішник через покаяння став уже чужим для диявола і своїм для стада Христового, Павло говорить: «Щоб не заподіяв шкоди нам сатана». Бо коли сатана і після цього буде утримувати його, то він викрадає вже нашого члена, бере вівцю з нашої отари, оскільки той через покаяння вже зняв із себе гріх.
Тому Павло, знаючи, що диявол зробив з Юдою, боявся, щоб і тут не трапилося те ж саме. Що ж зробив (диявол) з Юдою? Юда покаявся: «Згрішив я, — говорить, — зрадивши кров невинну» (Мф. 27, 4). Почув ці слова диявол і зрозумів, що Юда вступає на кращий шлях і йде до спасіння — і злякався такої переміни.
— Людинолюбний, — говорить, — у нього Господь. Коли хотів Юда зрадити Його, Він плакав над ним і не раз напоумляв. То чи не набагато краще прийме його розкаяного? Прихиляв і кликав його до Себе, коли він був непоправний, то чи не набагато сильніше залучить до Себе, коли той виправиться і пізнає свій гріх? Саме задля цього Він прийшов і на розп’яття.
Що ж (диявол) зробив? Збентежив Юду, затьмарив надмірною печаллю, гнав, переслідував, поки не довів до петлі, поки не вивів із цього життя і не позбавив наміру покаятися. А те, що і Юда врятувався б, якби залишився живим, це видно на прикладі тих, котрі розпинали. Якщо (Господь) спас тих, котрі підняли Його на хрест, і на самому хресті благав Отця і просив для них прощення за гріх, то зрозуміло, що Він зі всім благоволінням прийняв би і зрадника, якби цей приніс належне покаяння. Але він, будучи поглинутий надмірною печаллю, був не в змозі скористатися цими ліками. Побоюючись саме цього, Павло примушує коринф’ян вихопити ту людину зі щелеп диявола.
Але для чого говорити про те, що було в коринф’ян? Петро тричі відрікся після участі в Таїнстві, однак сльозами загладив усе. Павло був гонителем, богохульником і кривдником, гнав не тільки Розіп’ятого, але й усіх Його послідовників, однак — покаявся і став Апостолом. Бог жадає від нас бодай малого приводу і дарує нам відпущення багатьох гріхів. Розповім вам і притчу, яка є підтвердженням цього.
4. Були два брати. Вони розділили між собою батьківське майно, і один з них залишився вдома, а інший розтратив усе, що було йому дано, і пішов у чужий край, будучи не в змозі переносити сорому від убогості. Цю притчу, я вважаю, необхідно розповісти для того, щоб ви знали, що відпускаються і ті гріхи, котрі були вчинені після хрещення, якщо ми будемо уважними. І говорю це не для того, щоб довести вас до безпечності, а щоб відвернути від розпачу, оскільки розпач завдає нам більше зла, ніж безпечність.
Отже, цей (блудний) син представляє собою образ грішників після хрещення. А що він знаменує тих, що впали у гріх після хрещення, видно ось звідки. Він називається сином, а сином ніхто не може назватися без хрещення. Він і жив у батьківському домі, й отримав частку зі всього батьківського майна, а до хрещення неможливо скористатися батьківським надбанням, ані отримати спадщину. Таким чином це вказує нам на суспільство вірних. Водночас (блудний син) був братом того, котрий жив чесно, а братом не міг бути без духовного відродження. Отже, цей (блудний син), дійшовши до крайності пороку, що говорить? Повернуся знову «до батька мого» (Лк. 15, 18). Батько для того і відпустив його, і не перешкодив йому піти у чужі краї, щоб він на досвіді побачив, скільки добра він отримував, живучи вдома.
І Бог часто, коли не переконає словами, подає урок на досвіді — про це Він говорив юдеям. Так Він, коли не переконав і не прихилив (їх), витративши через пророків безліч слів, тоді, визначивши дати їм урок через покарання, говорить їм: «Покарає тебе безчестя твоє, і відступництво твоє викриє тебе» (Єр. 2, 19). Треба було б вірити Йому ще до того, але оскільки вони були такими байдужими, що не вірили Його умовлянням і порадам, якими Він застерігав їх від гріхів, тоді Він уже попускає самим подіям напоумити їх, щоби бодай таким чином знову залучити їх до Себе. Коли ж блудний син, пішовши у чужий край і пізнавши на досвіді, наскільки згубно покидати батьківський дім, повернувся, то батько не був злопам’ятним, а прийняв його з розпростертими обіймами. Чому ж так? Тому, що він був батьком, а не суддею. І ось уже радощі і банкети, і святкування, світлим і радісним став весь дім!
Що ти кажеш? Чи це плата за гріх? Не за гріх, людино, а за повернення (додому). Не за гріх, а за покаяння. Не за негідні діла, а за виправлення. А що ще більше, — це коли цим засмутився старший син, то батько і його ласкаво заспокоїв, кажучи: «Ти завжди зі мною…, а оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15, 31–32). Коли, говорить, потрібно врятувати загиблого, тоді не час для суду і суворого дослідження, а тільки для людинолюбства і прощення. Жодний лікар замість того, щоб дати хворому ліки, не картає його і не карає за безладне життя. Якщо ж блудному синові і належало неодмінно понести покарання, то для нього достатнім покаранням було життя на чужині. Адже стільки часу він провів далеко від нашого співтовариства, боровся і з голодом, і з приниженням, і з крайніми прикрощами. Тому говорить: «Був мертвий і ожив, пропав і знайшовся».
— Не дивися, — говорить, — на теперішнє, а подумай про тягар минулого лиха. Перед тобою брат, не чужий. Він повернувся до батька, котрий не може пам’ятати минулого, а охоче пам’ятає тільки те, що може спонукати до жалю, милосердя, любові і поблажливості, властивої батькам.
Тому і сказав (батько) не про те, що зробив (блудний син), а про те, що він зазнав. Нагадав не про те, що він витратив майно, а про те, що переніс безліч прикрощів.
З такою ж, а то й із ще більшою ревністю шукав він вівцю. Тут син сам повернувся, а там сам пастир пішов і, знайшовши вівцю, привів її, і радів за неї більше, ніж за всіх, котрі повернулися благополучно. І поглянь, як повернув: не бичем поганяв, а, поклавши на плечі, приніс і знову поєднав з отарою.
Отже, знаючи, що (Бог) не тільки не відвертається від тих, котрі навертаються, але й приймає їх не гірше за доброчесних, що не тільки не карає, але й Сам іде відшукувати заблудлих і, знайшовши їх, радіє більше, ніж за тих, котрі були у безпеці, — не будемо ані у відчай впадати через гріхи, ані даремно надіятися на добрі діла, але, навіть живучи доброчесно, будемо боятися, щоб не впасти через надмірну надію, а коли згрішимо, будемо каятися. Що я сказав на початку, те говорю і тепер, а саме, що і надмірна надія того, хто стоїть, і розпач того, хто лежить, — те й інше згубне для нашого спасіння. Тому Павло, остерігаючи тих, котрі стоять, говорив: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12). І ще: «Боюся, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27). А піднімаючи тих, котрі лежать, і спонукаючи до більшої ревності, писав до коринф’ян: «Щоб не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялися» (2 Кор. 12, 21), — показуючи цим, що заслуговують оплакування не стільки ті, котрі грішать, як ті, котрі не розкаялися в гріхах. Та й пророк до них (грішників) говорить: «Хіба, упавши, не встають і, збившись із дороги, не повертаються?» (Єр. 8, 4). І Давид переконує їх, кажучи: «О, коли б ви нині послухали голосу Його: «Не робіть жорстокими сердець ваших, як у день випробовування» (Пс. 94, 7–8).
Отже, поки говориться це «нині», не будемо впадати у розпач, але, маючи благі надії на Господа і пам’ятаючи про безмір Його людинолюбства, вигнавши із совісті всяке зло, з великим старанням і надією візьмемося за чесноти і виявимо найглибше покаяння, щоб, відкинувши всі гріхи тут, ми змогли з відвагою стати перед судилищем Христовим й отримати Царство Небесне, якого щоб сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
