«Наша Парафія»

На начальників, вождя Єллевіха і магістра Кесарія,
посланих імператором Феодосієм для розслідування
про винуватих у поваленні статуй

1. Принагідно до часу ми сьогодні всі разом співали: «Благословен Господь, Бог Ізраїлів, що творить чудеса єдиний» (Пс. 71, 18)! Справді, дивовижні і чудесні звершилися діла: все місто і такий численний народ, що вже готовий був упасти, потонути і зовсім загинути, Господь за одну мить цілковито спас від трагедії. Та подякуймо Йому не тільки за те, що припинив бурю, але й за те, що допустив їй бути; не тільки за те, що спас нас від трагедії, але й за те, що попустив нам опинитися в такому неспокої і нависнути над нами крайній небезпеці. Так і Павло велів дякувати за все. І коли він сказав: «За все дякуйте» (1 Сол. 5, 18), то цим повчає (дякувати) не тільки після припинення лиха, але й упродовж його, бо «тим, які люблять Бога, все сприяє для добра» (Рим. 8, 28).

Подякуймо Йому за припинення випробовування і не забуваймо про них ніколи. Будемо перебувати в молитвах, у постійних благаннях, у великому благоговінні. Коли тільки зайнявся жахливий вогонь цього лиха, я говорив, що тоді не час повчань, а час молитви. Це ж говорю і тепер, коли згас цей вогонь, що особливо саме зараз, більше ніж будь-коли, час для молитви, саме зараз особливий час для сліз, смирення і душевної скорботи, великої старанності і великої обережності. Тоді скорботи приборкували нас самі собою і мимоволі змушували бути скромними, і підштовхували до великої обачності. А тепер, коли знята вузда і хмара пройшла, треба остерігатися, щоб ми не впали в безтурботність, щоб через спокій знову не зробилися байдужими, щоб і про нас не сказали: «Коли Він умертвляв їх, тоді вони шукали Його і наверталися, і зранку благали Його» (Пс. 77, 34). Тому і Мойсей остерігав юдеїв: «Будеш їсти і насичуватися, тоді бережися, щоб не забув ти Господа, Бога твого» (Втор. 6, 11–12).

Саме тепер і відкриється ваша щирість, якщо ви будете постійно зберігати таку ж побожність. Тоді багато хто приписував вашу ревність страху і горю, яке спіткало вас. А тепер, якщо продовжите виявляти таку ж ревність, добра справа буде цілком вашою. Юнакові ніхто не дивується, що він, поки перебуває під керівництвом грізного наглядача, живе скромно і лагідно, бо всі приписують скромність цього юнака страху, який вселяється наглядачем. Коли ж він, вийшовши з-під цієї неволі, залишається таким же скромним, тоді вже його скромність всі приписують йому й у ранньому віці. Так зробимо ж і ми: залишимося у тій же побожності, щоб отримати від Бога велику похвалу і за попередню ревність. Ми очікували незліченних прикрощів, (очікували), що буде у всіх пограбоване майно, спалені доми разом із жителями, місто буде стерте із лиця землі, і загине все, що залишиться від нього, що по його землі пройде плуг. Але ось усе це зупинилося тільки на очікуванні, але до діла не дійшло! І чудом є не тільки те, що Бог зупинив таке лихо, але й те, що Він і до нас виявив надзвичайну милість, і місто наше прикрасив, і (нас) через це випробовування і горе зробив більш гідними похвали. А як це, зараз скажу.

Коли послані царем для розслідування того, що тут трапилося, відкрили те страшне судилище і від усіх вимагали відповіді щодо вчиненого злочину, і всі очікували різних смертей, тоді виявили свою мудрість ченці, які живуть на вершинах гір. Проживши стільки років невідлучно у своїх печерах, вони, ніким не покликані, ніким не наставлені, як тільки побачили, що місто облягла така хмара, залишили свої келії і печери, зійшлися зі всіх боків, наче зійшли з неба ангели. І тоді місто стало подібне до неба, бо скрізь появлялися ці святі і тільки своїм видом утішали скорбних і вселяли цілковиту байдужість до нещастя. Справді, хто, побачивши їх, не посміявся б над смертю, не знехтував би життям? Але особливо дивним було ще й те, що вони (ченці), прийшовши до самих начальників, сміливо заступалися за винних, усі готові були пролити кров і покласти свої голови, тільки б в’язнів звільнити від лиха, яке їм загрожувало. І сказали, що не відступлять, поки судді або помилують громадян, або пошлють їх до царя разом з обвинувачуваними.

— Цар нашої землі, — говорили вони, — боголюбивий, віруючий, живе побожно. Тому ми неодмінно умилостивимо його, не допустимо і не дозволимо, щоб ви окривавили меч, ані відтяли кому-небудь голову. Якщо ж ви не зупинитеся, то і ми неодмінно вмремо з ними. Злочин великий — це визнаємо і ми, однак провина не перевершує людинолюбства царя.

Говорять, що один з них1 сказав ще й інше слово, сповнене мудрості:

— Повалені статуї знову встановлені, прийняли свій попередній вигляд, і справа поправлена досить швидко. А ви, якщо умертвите образ Божий, як же можете поправити вчинене, — як воскресити загиблих і повернути душі в тіла?

Чимало говорили ченці з начальниками і про Суд.

2. Хто не подивується, хто не захопиться мудрістю цих мужів? Коли мати одного із винних з відкритою головою, з оголеною сивиною, вхопившись за вузду коня судді і так пробігши через площу, разом з ним увійшла в судилище — ми всі схвилювалися, всі здивувалися такій ніжній любові, такій силі духу. То як ще більше не дивуватися цим (ченцям)? Ніскільки не дивно, якби та мати і вмерла за сина, бо великою є влада природи і непереможна сила болю народження. А ці (ченці) тих, кого не народили і не виховували, кого не бачили, про кого не чули, з ким ніколи не зустрічалися, про кого довідалися тільки через це нещастя, — тих полюбили так, що якби мали і тисячу життів, то зважилися б віддати всі заради їхнього (підсудних) спасіння. Не говори мені, що ченці не були убиті і не пролили крові. Говори про те, що вони показали перед суддями таку сміливість, яку могли б показати тільки ті, котрі зважилися на смерть. А з таким наміром вони і прийшли зі своїх гір у судилище. Справді, якби вони заздалегідь не приготувалися до смерті, то і не змогли б тоді так сміливо говорити з суддями і виявити таку силу духу. Вони просиджували цілими днями перед дверима судилища, будучи готові відняти в катів тих, кого поведуть (на місце страти).

Де тепер ті, котрі одягаються в плащі, виставляють на показ довгу бороду і носять у правій руці ціпок — язичницькі філософи, — ці нікудишні циніки, котрі, гірше за кімнатних псів, все роблять тільки для черева? Усі вони тоді покинули місто, усі втекли, всі заховалися в печерах. Тільки ті, котрі доводять мудрість самими ділами, з’явилися на площі так безстрашно, ніби місто не осягло жодне лихо. Жителі міста втекли в гори і пустелі, а мешканці пустель поспішили до міста, доводячи ділами те, про що я в попередні дні говорив безперестану, а саме, що тому, хто живе доброчесно, не може зашкодити навіть піч2.

Такою є мудрість душі. Вона вище всього — і приємного, і сумного — ані тим не розслабляється, ані цим не пригноблюється і не принижується, а, виявляючи свою міцність і силу, завжди буває однаковою. Кого не викрили (в немічності) труднощі цього часу? Начальники, котрі займали в нас перші посади, котрі володіють незліченними багатствами, котрі користаються великою відвагою перед царем, — усі вони, залишивши доми порожніми, думали тільки про своє спасіння. Якраз тоді і виявилося, що значить уся їхня дружба і родинність: кого вони раніше знали, тих під час лихоліття вже знати не хотіли і бажали бути з ними не знайомими.

А ченці, люди убогі, які не мають нічого, крім скромного одягу, живуть у сільській простоті, здавалися не вартими уваги, які перебували в горах і лісах, і саме тоді, коли всі боялися і тремтіли, стали, як якісь леви, з великим і високим духом, і припинили лихо не впродовж багатьох днів, а за короткий проміжок часу. І як хоробрі герої не тільки самою боротьбою із супротивниками, але й самою появою в стані і своїм лементом змушують ворогів тікати, так і ці (ченці) за один день і зійшли (з гір), і говорили (із суддями), і припинили нещастя, і повернулися до своїх келій. Такою є мудрість, установлена між людьми Христом! І що говорити про багатих і тих, котрі мають (нижчу) владу, коли навіть і ті, які отримали право судити і займали найвищі начальницькі посади, яких благали саме ці ченці винести милостивий вирок, сказали, що вони не владні в остаточному вирішенні, і що страшно і небезпечно було б не тільки образити царя, але й, затримавши тих, котрі образили, залишити їх без покарання?

А ці (ченці) виявилися могутнішими за всіх: благаючи з великодушністю і терпінням, вони переконали (суддів) показати таку владу, якої ці не отримали від царя. Навіть після того, як винні вже були викриті, зуміли умовити суддів не виголошувати обвинувального вироку, а передати рішення на волю царя. Обіцяли, що неодмінно самі переконають його дарувати злочинцям прощення, і вже готові були відправитися в дорогу. Але судді, вражені їхньою мудрістю і здивовані висотою духу, не допустили, щоб вони вирушали в таку далеку дорогу, і сказали, що як тільки отримають на папері їхні заяви, то самі відправляться й ублагають царя відкинути весь гнів, — що, сподіваємося, і збудеться. Справді, коли звершувався розгляд, ченці, увійшовши (до судилища), говорили дуже мудрі слова, письмово благали царя, нагадали про (страшний) Суд і сказали, що складуть свої голови, якщо не буде помилування. І виклавши ці слова на папері, судді відправилися.

Ось що прикрасить ваше місто яскравіше за всякий вінець. Тепер про те, що трапилося тут, почує цар, почує і велике місто3. Весь світ почує, що в антіохійському місті живуть такі ченці, які виявили апостольську відвагу. Тепер, коли цей папір буде читатися в столиці, всі здивуються величі духу (ченців), усі звеличать наше місто, і ми відхилимо від себе погану славу. Всі довідаються, що те, що трапилося, було справою не жителів міста, а чужих і розпусних людей. Свідчення ченців буде достатнім посвідченням про уподобання міста.

Тому, улюблені, не будемо сумувати, а будемо плекати благі надії. Якщо відвага перед людьми змогла відхилити таке велике лихо, то чого не зробить їхня (ченців) відвага перед Богом? Це будемо говорити і язичникам, коли вони насміляться мудрувати перед нами про своїх філософів. Із теперішньої (поведінки філософів) видно, що і попереднє в них було помилкове, а з цієї (мудрості ченців) ясно, що і колишнє в нас було істинне, — все, що сказано про Іоанна, і про Павла, і про Петра, і про всіх інших. Оскільки ченці успадковували їхнє (Апостолів) благочестя, тому виявили і їхню відвагу, оскільки виховалися в тих же законах, (що й Апостоли), тому й унаслідували їхню доброчесність. Не потрібно нам навіть звертатися до Писання, щоб довести апостольську доброчесність, бо про це проголошують самі діла, і тепер учні стали вчителями. Не потрібно нам слів, щоб викрити облудність язичників і малодушність їхніх філософів, бо самі діла, і теперішні, і колишні, волають, що в них усе — байки, прикриття й удавання.

Однак не тільки ченці, але і священики теж показали великодушність і взяли участь у нашому спасінні. Один з них відправився до столиці4, знехтувавши всім через любов до вас, будучи готовим навіть умерти, якщо не переконає царя. А інші (антіохійські пастирі), залишаючись тут і роблячи так, як і ченці, власними руками утримували суддів і не допускали ввійти до судилища, поки (судді) не пообіцяли (милостиво) завершити суд. І поки вони бачили, що судді не погоджуються, доти і самі виявляли велику сміливість. Коли ж побачили, що (судді) погоджуються, тоді припадали до їхніх ніг і колін і цілували їм руки. Так вони повністю виявили ту й іншу чесноти — і волю, і скромність. Що їхня сміливість не була зухвалістю, це вони довели особливо тим, що цілували коліна і припадали до ніг (суддів). А що це не було ані підлабузництвом, ані раболіпством і йшло не від принизливості, засвідчила їхня попередня сміливість. Однак ми отримали від випробовування не тільки ці блага, але й велику стриманість, велику скромність — наше місто раптово стало монастирем. Не прикрасив би його так будь-хто, якби поставив на площі золоті статуї, як стало воно світлим і сяючим тепер, виставивши прекрасні статуї чеснот і знайшовши своє багатство.

Але печальні розпорядження, які прийшли від царя? Ні, і вони не важкі. Навпаки, принесли чимало користі. Що важкого, скажи мені, у цих розпорядженнях? Невже те, що (цар) закрив театр, що зробив недоступними кінські біги, що закрив і загородив джерела безчестя? О, якби вони вже ніколи не відкривалися! Саме з них і виросли в місті корені безчестя. З них виходять люди, котрі нарікають на його вподобання, котрі продають свої голоси танцюючим і за три оволи5 віддають їм власне спасіння, котрі доводять усе до крайнього безладу. Ти за цим тужиш, улюблений? Та від цього потрібно радіти й веселитися, і виявляти вдячність цареві, що його покарання стало виправленням, тортури — наставлянням, гнів — повчанням. (Ти тужиш) через те, що в нас закриті лазні? Але це не біда, а мимоволі веде до мудрості тих, котрі живуть у багатстві, розкоші і розпусті. Чи через те, що (цар) відняв у міста його перевагу і не дозволив надалі називатися головним містом? А що ж належало зробити? Похвалити за вчинений злочин і виявити вдячність? Хто б не обвинуватив його, якби він не показав навіть і виду обурення? Хіба не бачиш, що так часто роблять і батьки зі своїми синами? Вони відвертаються від них і не допускають їх до столу. Це зробив і цар, наклавши на місто такі покарання, які не заподіюють ніякої шкоди, а приносять чимале виправлення. Подумай, чого ми очікували, і що прийшло, і тоді-то особливо пізнаєш милість Божу.

Ти печалишся, що в міста віднято перевагу? Але зрозумій, у чому виявляється перевага міста, і тоді ясно побачиш, що коли самі жителі міста не погублять його переваги, то ніхто її не зможе відняти. Не в тому перевага, щоб бути головним містом чи мати великі і красиві будинки, численні колони, великі портики і місця для прогулянок, і не в тому, щоб мати перед іншими містами більшу популярність, а в чесноті і благочесті жителів, — ось у чому і перевага, і краса, і безпека міста. А без цього місто гірше від усіх міст, хоч би й отримало від царів тисячі почестей.

Ти хочеш довідатися про перевагу твого міста, хочеш побачити його стародавню красу? Я розповім це докладно, щоб ти не тільки знав, але й наслідував. У чому перевага нашого міста? «Учні в Антіохії вперше почали зватися християнами» (Діян. 11, 26). Такої переваги не має жодне місто у світі, навіть місто Ромула6. Ось чому воно може сміливо дивитися на весь всесвіт, — завдяки своїй любові до Христа, завдяки відвазі, завдяки шляхетності. Чи хочеш почути і про іншу перевагу і прикрасу нашого міста? Коли загрожував найбільший голод, тоді жителі в Антіохії постановили, щоб кожний зі свого статку послав (милостиню) святим, які живуть у Єрусалимі (Діян. 11, 28–29). Ось інша перевага — братолюбність під час голоду! Їх не стримав час, не зупинило очікування лиха, а коли всі збирають для себе, вони чужим віддавали своє, і не тільки тим, котрі були разом з ними, але й тим, котрі жили далеко. Бачиш, яка віра в Бога і любов до ближнього? Хочеш довідатися ще й про іншу перевагу цього міста? До Антіохії прийшли деякі з Юдеї і почали спотворювати проповідь (Євангельську) і вводити юдейські обряди. Не витерпіли (антіохійці) мовчки цього нововведення і не залишилися в спокої, але, зібравшись і склавши собор, послали в Єрусалим Павла і Варнаву, і зробили те, що Апостоли розіслали по усьому світу догмати чисті, вільні від усякої юдейської немочі7 (Діян. 15).

Ось це достоїнство, от ця перевага міста — це робить його головним містом не на землі, а на небі. А всі інші переваги тлінні, нестійкі і припиняються разом з цим життям, а часто завершуються навіть раніше цього життя, як це і трапилося тепер. По-моєму, місто, в якому немає побожних жителів, гірше за всяке село і більш потворне за всяку печеру.

Але що говорити про місто? Щоб ти ґрунтовно пізнав, що тільки чеснота прикрашає жителів, я нічого не буду говорити тобі про місто, а постараюся довести це, взявши за приклад те, що більш славне за всяке місто, — храм Божий у Єрусалимі. Це храм, у якому звершувалися жертви і молитви, відбувалися богослужіння, де знаходилося святе-святих, і херувими, і ковчег Завіту, і золота чаша — ці великі знамення Божого Провидіння над народом. Де через пророків, яких надихав Бог, постійні подавалися з неба одкровення; де все було облаштовано не справою людського мистецтва, а мудрістю Божою; де стіни всюди блищали безліччю золота і (де) надзвичайна коштовність матеріалу і вишуканість мистецтва, поєднавшись між собою, свідчили, що це тоді був єдиний такий храм на землі. Вірніше ж сказати, не тільки вишуканість мистецтва, але й мудрість Божа брала участь у побудові цього дому. Бо Соломон намалював його і спорудив таким не по своїй волі, не сам собою, але, будучи наставленим в усьому від Бога й отримавши визначення з неба. Однак після того, як ті, що молилися в ньому, розбестилися, цей прекрасний, дивний і святий храм був так збезчещений, зганьблений і опоганений, що ще до свого зруйнування був названий «вертепом розбійників» (Єр. 7, 11; Мф. 21, 13) і печерою геєни, а згодом був відданий до варварських, нечистих і негідних рук.

Хочеш довідатися це ж саме і про міста? Що було більш величніше за содомські міста? У них прекрасними були й будинки, і будівлі, і мури, і країна багата і родюча, яка уподібнювалася раю Божому. А хатина Авраама була убогою і малою, і не мала жодних укріплень. Однак чужоземці, коли одного разу між ними виникла війна, розорили і взяли міста, укріплені стінами, і жителів забрали із собою в неволю, а проти Авраама, жителя пустелі, який напав на них, не вистояли. І цілком природно, бо він володів такою силою, яка надійніша за чисельність війська і стіни, — він мав благочестя. Якщо ти християнин, то нема в тебе міста на землі, — «художником і будівничим нашого міста є Бог» (Євр. 11, 10). Хоч би ми придбали собі весь світ, все одно залишимося в ньому мандрівниками і прибульцями. «Наше життя на небесах, звідкіля ми чекаємо і Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа» (Флп. 3, 20). Тому не будемо, як діти, зневажаючи велике, дивуватися малому.

Не величність міста служить для нього прикрасою і безпекою, а душевні чесноти. Якщо ж ти (величність) вважаєш перевагою міста, то подумай, скільки спокусників, скільки людей зніжених і розпусних, і відданих безодні пороків бере участь з тобою в цій перевазі, тому відкинь нарешті цю відмінність. Але не таким є те (небесне місто). У ньому не може мати місця той, хто не виявив себе цілком доброчесним. Отже, не будемо безрозсудними, а будемо ремствувати тоді, коли хто-небудь відбере достоїнство нашої душі, коли ми вчинимо гріх, коли образимо нашого Владику. Водночас те, що трапилося тепер,8 не тільки нічим не зашкодить місту, але, якщо ми будемо уважними, принесе і велику користь. Справді, наше місто тепер стало подібне до шляхетної і цнотливої жінки. Страх зробив його більш скромним і чесним, звільнив від тих нечестивців, котрі наважилися вчинити злочин. Тому не будемо плакати, наче жінки. Чимало, чув я, говорили на площі:

— Горе тобі, Антіохіє! Що сталося з тобою? Як ти збезчещена!

Почувши це, я посміявся над дитячим розумом тих, котрі говорили такі слова. Це не тепер потрібно говорити, а тоді, коли побачиш танцюючих, тих, котрі пиячать, співають, богохульствують, клянуться, тих, котрі порушують клятви, котрі брешуть, — отоді виголошуй ці слова:

— Горе тобі, місто! Що з тобою сталося?

Якщо ж побачиш на площі бодай небагато чоловіків скромних, статечних і стриманих, називай таке місто блаженним. Малолюдство ніскільки не може зашкодити йому, коли в ньому є чеснота, так само як і багатолюдність ніскільки не принесе користі, коли в ньому гріх. «Хоча б синів Ізраїлевих було числом, як піску морського, тільки останок спасеться» (Іс. 10, 22; Рим. 9, 27), — тобто багатолюдність не може умилостивити Мене, говорить Бог. Так учинив і Христос: Він виголосив горе містам не за їхню малолюдність, не за те, що вони не були головними. І Єрусалимові Він провістив горе, знову ж таки, саме через це: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе» (Мф. 23, 37). І яку користь, скажи, приносить мені багатолюдність, якщо вона живе у гріхах? Навпаки, від цього буває тільки шкода. Що ж ще було причиною того, що трапилося тепер? Хіба не безтурботність, хіба не недбалість і безчестя жителів? Чи принесла місту яку-небудь користь його перевага, просторість будівель і те, що воно було головним містом? Якщо ж це і перед земним царем ніскільки не допомогло злочинному місту, а навпаки, всі ті відзнаки ліквідовані, — тим більше ніскільки ця перевага не допоможе йому перед Господом ангелів.

У день (страшного) Суду ніякої користі не принесе нам те, що ми живемо в головному місті, — з великими портиками та іншими подібними перевагами. Але що говорю: у день Суду? Яку користь може принести тобі навіть у цьому житті те, що твоє місто — головне? Хіба хтось через це поправив розвалений будинок, чи мав від цього який прибуток? Хіба за допомогою цієї переваги прогнав печаль, чи припинив тілесну хворобу, чи відійшов від пороків душі? Не будемо ж, улюблені, поводитись легковажно і дивитися на думки юрби, а пізнаймо, що є насправді перевагою міста, що робить його головним містом. Це говорю я, звичайно, з надією, що місто знову отримає цю відмінність і постане на своєму високому місці, бо цар людинолюбний і боголюбивий.

Однак хочу, щоб, якщо і будуть повернуті (місту його) переваги, ви цим не пишалися і не хвалилися, і через це не звеличували б місто перед нами. Якщо захочеш хвалити місто, то не говори мені про передмістя, Дафне, ані про безліч і красу кипарисів, ані про джерела вод, ані про те, що в місті живе багато людей, ані про те, що можна цілком безпечно знаходитися на площі до глибокого вечора, (не говори) і про достаток товарів. Усе це — тлінне і залишається тільки до кінця цього життя. Але коли можеш сказати про чесноти, про скромність і милостині, про цілонічні моління, про молитви, про тверезість, про душевну мудрість, — ось цими (чеснотами) прославляй місто. Вони, якщо бувають навіть у тих, котрі живуть у пустелі, роблять її величнішою за всякі міста. І навпаки — місто стає гіршим за всіх, якщо в його жителів немає цих чеснот.

Так сприймаймо не тільки міста, але й людей. Якщо побачиш людину гладку, особливо огрядну, високу, що своїм ростом перевершує інших, — не захоплюйся нею, поки не пізнаєш її душі. Будемо всіх звеличувати не через зовнішній поважний вигляд, а за красу душі. Давид був малий і невисокого росту, однак цей невисокий і малий, який не мав ніякої зброї, одним ударом повалив ціле військо і ту (тілесну) вежу9. Не кинув він списа, не пустив стріли, не оголив меча, а все зробив, кинувши малим каменем. Тому хтось і застерігає: «Не хвали людину за красу її і не май відрази до людини за зовнішність її. Мала бджола між тими, що літають, але плід її — найкращий із солодощів» (Сир. 11, 2).

Так будемо говорити і про місто, і про людей. Так будемо розмірковувати між собою і дякувати безустанно Богові за сьогоднішнє і за минуле, і благати Його всі разом зі всією старанністю, щоб і ті, котрі сидять у в’язниці, і засуджені для переселення в чужі краї, перші — були звільнені, а останні — повернуті. І вони — члени наші, разом з нами зазнали хвилювання, з нами перетерпіли бурю. Тому будемо молити людинолюбного Бога, щоб вони з нами насолодилися і спокоєм. Нехай ніхто не говорить:

— А мені що ще піклуватися? Я позбувся небезпеки, а такий-то нехай гине, нехай пропадає!

Не будемо ображати Бога таким нехтуванням, а будемо так печалитися, так старанно молити Бога, начебто ми самі були в біді, сповняючи наступні слова Павлові: «Пам’ятайте в’язнів, ніби і ви з ними були в кайданах, і тих, хто страждає, бо й самі знаходитесь у тілі» (Євр. 13, 3). І ще: «Радуйтеся з тим, хто радується…, не звеличуйте себе, а наслідуйте смиренних» (Рим. 12, 15–16). Це і нам принесе велику користь, адже ніщо так не приємне для Бога, як те, коли ми з особливою щирістю переживаємо за наших ближніх.

Тому будемо благати Його всі разом і про теперішнє, і про майбутнє, щоб Він визволив нас і від того покарання. Ці прикрощі, якими б вони не були, можуть бути пережиті і мають кінець, а ті муки нескінченні і неминучі. А разом з молитвою будемо і самі намагатися не впадати надалі в ті ж гріхи, знаючи, що тоді вже не зможемо отримати прощення. Отже, припадемо всі разом перед Богом і як тут, так і в себе вдома будемо говорити: «Праведний Ти у всьому, що вчинив, Господи… Ти звершив істинні суди в усьому, що навів на нас» (Дан. 3, 27–28). Коли гріхи наші повстали проти нас, то створи нам (милість) заради імені Твого, не допусти надалі зазнати такого лиха і «не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки» (Мф. 6, 13). Амінь.

1. Вважають, що це був Македоній. [↩]
2. Як не завдала шкоди трьом юнакам вавилонська піч. [↩]
3. Константинополь. [↩]
4. Єпископ Флавіан. [↩]
5. Грошова одиниця. [↩]
6. Рим. [↩]
7. Так Святитель називає юдейські обряди, котрі після приходу Спасителя втратили свою значимість. [↩]
8. Утрата Антіохією деяких переваг. [↩]
9. Голіафа (1 Цар. 17, 45–52). [↩]

Опубліковано: 08.07.2016.