Бесіда шістнадцята
Була виголошена після того, як начальник міста,
отримавши звістку про хвилювання народу і про те,
що усі думають про втечу, прийшов до церкви й
утішив (народ). Про те, що не можна клястися.
І на слова Апостола «Павло, в’язень Ісуса Христа»
(Флм. 1, 1)
отримавши звістку про хвилювання народу і про те,
що усі думають про втечу, прийшов до церкви й
утішив (народ). Про те, що не можна клястися.
І на слова Апостола «Павло, в’язень Ісуса Христа»
(Флм. 1, 1)
1. Начальника міста я похвалив за його турботу, що він, побачивши місто стривоженим і усіх думаючими про втечу, прийшовши (до церкви), утішав вас і подав вам благі надії. А за вас я засоромився і почервонів через те, що після таких численних і тривалих повчань вам знадобилася стороння втіха. Я, коли слухав, як він говорив до вас, і то заспокоював, то ганьбив за цей передчасний і нерозумний страх, бажав, щоб піді мною розступилася земля і поглинула мене. Ви б повинні бути вчителями для всіх невірних, а не вчитися в нього. Павло не дозволив навіть судитися в невірних (1 Кор. 6, 1), а тобі, після такого наставляння отців, знадобилися зовнішні вчителі, і декілька зайшлих і негідних людей стривожили і спонукали до втечі таке місто. Якими ж очима будемо дивитися на невірних, коли ми такі несміливі і боязливі? Якою мовою будемо говорити до них і переконувати не боятися наступаючого лиха, коли ми через цю тривогу стали більш боязливі за всякого зайця?
— Що ж робити, — говорять? Ми люди.
Саме тому, що ми люди, а не безсловесні тварини, і не слід бентежитися. Ці бояться всякого шуму і грюкоту, тому що в них нема розуму, який може прогнати страх. А ти обдарований розумом і знанням, то чому опускаєшся до їхнього низького стану? Прийшов сюди хтось і сповістив про наближення воїнів? Не бентежся, а, залишивши його, схили коліна, звернися до свого Господа, заплач гірко — і (Господь) відхилить лихо. До тебе дійшов невірний слух про наближення війська, і ти вже уявив себе перед небезпекою позбутися цього життя.
А ось блаженний Іов, слухаючи, як вісники один за іншим приходили і повідомляли про нещастя і нарешті сказали про нестерпну втрату дітей, не заплакав, не заридав, а звернувся до молитви і подякував Господу. Наслідуй його і ти. І коли хтось прийде і скаже, що воїни оточили місто і хочуть пограбувати майно, звернися до свого Господа і скажи: «Господь дав, Господь і взяв: як угодно було Господу, так і зробилося; нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов. 1, 21). Його (Іова) не злякало саме нещастя, а тебе лякає тільки слух! Яку ж ми можемо мати повагу, коли, будучи зобов’язаними не боятися навіть смерті, так лякаємося помилкового слуху?
Хто бентежиться, той наводить на себе страх, якого нема, і тривогу, якої не видно, а хто твердий і спокійний у душі, той знищує і справжній страх. Хіба не бачиш, як керманичі, коли море бушує, хмари збираються, громи гуркочуть і всі на кораблі перебувають у тривозі, — вони ж сидять біля керма, без страху і тривоги займаються своєю справою і дивляться, як би уникнути бурі, що наближається? Наслідуй їх і ти і, взявшись за священний якір — надію на Бога, будь стійким і непохитним. «Всякий, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, — сказав (Господь), — уподібниться мужеві нерозумному, який збудував будинок свій на піску; і пішов дощ, і розлилися ріки, і знялися вітри, і налягли на будинок той, і він упав і руйнування його було велике» (Мф. 7, 26–27). Бачиш, що падати справа божевільна? А ми не тільки стали подібними до цього безумця, але й упали гірше за нього. Його будинок упав після (розлиття) рік, після того, як пішов дощ і подули вітри, а ми впали і втратили весь плід мудрості, коли ще дощі не йшли на нас, ріки не приступили, вітри не налягли на нас, — від одного слуху ще до того, як зазнали лиха.
Як, думаєте, тепер у мене на душі? Куди мені втекти? Як заховатися? Як я повинен червоніти? Якби отці1 силою не спонукали мене, я, будучи затьмарений печаллю через вашу малодушність, не встав би і не заговорив би. Але й тепер ще не можу прийти в себе: настільки гнів і печаль опанували моєю душею! Та й хто б не став печалитися, хто б не став обурюватися, коли після таких наставлянь знадобилися зовнішні вчителі, щоб утішити вас і переконати спокійно перенести цей страх? Моліться ж, щоб нам дане було слово, спроможне відкрити наші вуста, і щоб ми змогли відігнати цю печаль і трохи піднятися духом, бо сором через вашу малодушність сильно вразив нашу душу.
2. Багато про що недавно говорив я вашій любові: і про сіті, які звідусіль розставлені для нас, і про страх і печаль, і про плач і веселощі, і про серп, що летить на доми тих, котрі клянуться. Зі всього цього особливо запам’ятаєте те, що сказано про серп, який летить і падає на дім того, хто клянеться, руйнує каміння, дерево і знищує все. А водночас пам’ятайте і те, що клястися з Євангелієм у руках і свідком клятви робити той закон, який забороняє клятву, вкрай безумно. Краще зазнати втрати у грошах, ніж змусити ближніх клястися, бо цим виявляється велика честь Богові. Коли ти скажеш перед Богом: заради Тебе я не змусив клястися такого-то, який звершив злодійство і лиходійство, — за цю честь Він віддасть тобі велику нагороду і в цьому житті, і в майбутньому. Це й іншим говоріть, і самі цього дотримуйтесь.
Знаю, що тут (у церкві) ми буваємо більш побожними і зовсім відкидаємо цю злу звичку. Однак ми повинні не тільки тут поводитися розсудливо, але з цим благоговінням і виходити звідси, — туди, де цього особливо бракує. Ті, що черпають воду, біля джерела тільки наповняють посудини водою і не спорожняють їх, ідучи додому, а якраз вдома обережно ставлять їх, щоб вони не перекинулися і їхня праця не стала даремною. Будемо ж і ми наслідувати їх і, прийшовши додому, будемо старанно зберігати сказане. Коли ви тут будете наповнені, а додому прийдете порожніми, не втримавши почутого в посудинах вашого розуму, то для вас не буде ніякої користі від того, що ви наповнили тут. Покажи мені борця не на місці навчання, а на місці змагання, так само покажи і побожність не під час слухання, а під час діяльності. Ти хвалиш, що говориться тепер? Коли тобі прийдеться клястися, тоді пригадай це все. Якщо ви скоро виконаєте цю заповідь, я дам наставляння і щодо інших, не менш важливих речей.
Ось я вже другий рік розмовляю з вами, улюблені, однак не встиг пояснити вам навіть ста віршів з Писання. А причина та, що ми повинні учити вас того, що ви самі можете зробити вдома, і що більша частина настановлення йде на моральні повчання. А цього не повинно бути. Покращенню вдач ви повинні б учитися вдома, самі, а нам надати можливість пояснювати думки і повчання із Писання. А якби знадобилося вам послухати (про це) і від нас, то для цього потрібно було б не більше одного дня, оскільки ця річ не різноманітна, не важка і не вимагає доказів. Коли говорить Бог, тоді не час мудрувати. Бог сказав: «Не клястися» (Мф. 5, 34) — не вимагай же від мене доказів. Це закон царський. Той, Хто встановив цей закон, знає і підстави закону. Він не заборонив би, якби це не було корисно.
Царі видають закони, серед яких бувають не всі корисні, бо вони люди і не можуть так легко знайти корисне, як Бог, однак ми, незважаючи на це, підкоряємося. Чи ми одружуємося, чи робимо заповіти, чи хочемо купити рабів, чи будинки, чи поля, чи зробити щось інше — все це робимо не по своїй волі, а так, як вони ухвалили. Ми не цілком владні розпоряджатися і нашими справами по своїй волі, але в усьому підкоряємося їхнім постановам, а якщо зробимо щось усупереч їхній волі, то зроблене буває безсильне і некорисне. Ось яку честь ми віддаємо людським законам! То невже будемо так зневажати Божі закони, скажи мені? І якого вибачення, якого прощення це гідне? (Бог) сказав: «Не клястися». Щоб ти зміг безпечно все і робити, і говорити, не виставляй свої справи проти Його закону.
3. Але досить про це, а тепер ми запропонуємо вам одні слова з нинішнього читання, і на цьому завершимо слово. «Павло, в’язень Ісуса Христа, — говорить (Апостол), — і Тимофій брат» (Флм. 1, 1). Це величне найменування Павла, — ім’я, яке відповідає не владі і честі, а оковам і кайданам. Воістину величне. Чимало й іншого робить його знаменитим — «узятий був до третього неба», піднесення до раю, «чув невимовні слова» (2 Кор. 12, 2–4). Однак він не вказав на жодне, а замість усього згадує про кайдани, оскільки вони більш за все зробили його знаменитим і славним. Чому? Тому, що то — дар людинолюбства Господа, а це — знак непохитності і терпіння раба. Ті, що люблять, зазвичай більше хваляться тим, що вони терплять через своїх улюблених, ніж благодіяннями, які отримують від них. Цар не так любується діадемою, як Павло красувався оковами, і це справедливо.
Діадема тільки прикрашає увінчану голову, а кайдани — це і прикраса набагато більша, і — безпека. Царський вінець часто бував зрадником голови, на яку одягався, приманював безліч зловмисників, збуджував пристрасть до тиранії, а під час битви ця прикраса настільки небезпечна, що її знімають і ховають. Царі на війні змінюють навіть одяг, і прямо стають у ряди воїнів, — стільки зради буває через вінець! Кайдани ж нічого подібного для тих, хто їх носить, не спричиняють, а все навпаки. Коли настає війна і сварка з демонами та ворожими силами, в’язень, відгороджуючись узами, відбиває їхні напади. Зі світських начальників багатьох не тільки тоді, коли начальствують, але й коли завершать начальство, ще називають по-старому: той, кажуть, колишній консул, той — колишній градоначальник. А Апостол, замість цього, говорить: «Павло, в’язень». І надзвичайно справедливо.
Ті ступені начальства не виявляють вірного доказу душевних чеснот, оскільки купуються за гроші і за допомогою підлабузництва друзів. А ця влада в кайданах є доказом душевної мудрості і найбільшим свідченням любові до Христа. Ті скоро губляться, а в цієї влади немає спадкоємця. Ось скільки вже минуло часу з тих пір донині, а ім’я цього в’язня ставало все більше й більше славним. Усі консули, скільки їх було за старих часів, забуті, навіть їхні імена невідомі народові. А ім’я цього в’язня, блаженного Павла, велике і тут, велике й у країні варварів, велике й у скіфів і індійців, дійди до самого краю вселенної, і там почуєш це ім’я, і куди б хто не прийшов, скрізь побачить, що ім’я Павла в усіх на вустах. Та й чи дивно, що це на суші і на морі, коли навіть на небі, в ангелів, в архангелів, у небесних сил, і в Царя їхнього — Бога — ім’я Павла велике? Які ж це, скажеш, були кайдани, що принесли таку славу тому, хто був зв’язаний ними? Хіба вони не з заліза були зроблені? Правда, вони були зроблені із заліза, але в них виявлялася велика благодать Духа, бо їх носили за Христа.
О чудо! Раби зв’язані, Господь розіп’ятий, а проповідь з кожним днем поширюється, і те, що, здається, повинно б її зупинити, — її прискорило. І хрест, і кайдани, що здавалися предметом відрази, тепер стали знаменнями спасіння, і це залізо стало для нас дорожчим від усякого золота не за своєю природою, а саме з цієї причини і підстави.
Але бачу, що тут народжується в нас деяке питання. Якщо будете слухати уважно, то я і питання розтлумачу, і вирішення запропоную. Яке ж це питання? Той же Павло, прийшовши одного разу до Феста і в розмові з ним спростовуючи обвинувачення, зведені на нього юдеями, розповідаючи, як він бачив Ісуса, як чув блаженний Його голос, як через сліпоту прозрів, як упав і піднявся, як увійшов у Дамаск полоненим, зв’язаним без кайданів, сказавши також про пророків і закон, вказавши, що вони провіщали все це, полонив суддю і майже переконав його перейти на свій бік.
4. Такими є душі святих: коли вони опиняться перед небезпекою, то піклуються не про те, як би уникнути небезпеки, але використовують усе для того, щоб уловити переслідувачів, як це сталося й тоді. Увійшов (Павло), щоб виправдатися, а вийшов, полонивши суддю. І це засвідчив сам суддя, сказавши: «Ти майже переконуєш мене стати християнином» (Діян. 26, 28). Це повинно б було статися і сьогодні, належало б і цьому начальникові бути здивованим вашою великодушністю, мудрістю, цілковитим спокоєм, бути захопленим зібранням, похвалити тих, що зібралися, побачити, яка насправді відмінність між язичниками і християнами, і піти звідси з уроком від вашої поведінки.
Та (повернемося до попереднього), коли, як я сказав, Павло заполонив свого суддю, і цей сказав: «Ти майже переконуєш мене стати християнином», — Павло відповів: «Благав би я Бога, щоб мало чи багато, не тільки ти, але й усі, що слухають мене сьогодні, зробилися такими, як я, окрім цих кайданів» (Діян. 26, 28–29). Що ти говориш, Павле? У посланні до ефесян ти кажеш: «Я, в’язень ради Господа, благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані» (Еф. 4, 1), і розмовляючи з Тимофієм: «За яке я страждаю навіть до кайданів, як злодій» (2 Тим. 2, 9). І знову (в розмові) з Филимоном: «Павло, в’язень Ісуса Христа» (Флм. 1, 1). Сперечаючись з юдеями, говориш: «За надію Ізраїлеву обкутий я цими кайданами» (Діян. 28, 20), а пишучи до филипійців, ти кажеш: «Більшість братів у Господі, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже» (Флп. 1, 14). Скрізь розповідаєш про кайдани, скрізь виставляєш на вид окови і хвалишся ними, а, прийшовши в судилище, де б особливо належало показати відвагу, ти зрадив мудрості і говориш до судді: «Благав би я Бога, щоб ти був християнином, окрім цих кайданів». Якщо кайдани — благо, і таке благо, що подає й іншим відвагу говорити на захист благочестя, як це ти висловив словами: «Більшість братів, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже» (Флп. 1, 14), — то чому ж ти не хвалишся ними перед суддею, а робиш протилежне? Чи не викликає сказане нами подив? Але я вже зараз даю відповідь.
Павло зробив це не з боягузтва і не зі страху, але з великої мудрості і духовної розсудливості. А як саме, ось я скажу. Він розмовляв з язичником, невірним, який не знає нашого вчення, а тому не хотів переконувати його, вказуючи на речі недосяжні, але як він говорив про себе: «Для тих, що не мають закону, — був як такий, що не має закону» (1 Кор. 9, 21), — так учинив і тут.
— Якщо, — говорить (Апостол), — почує суддя про кайдани і скорботи, то тут же втече, бо не знає сили кайданів. Нехай спочатку увірує, нехай послухає проповіді, а тоді й сам кинеться до цих кайданів. Я чув слово Господа мого, що «ніхто ж бо на старий одяг не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. Не вливають також: вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи» (Мф. 9, 16–17). Душа цього чоловіка — це старий одяг і старий міх. Вона не обновлена вірою, не відроджена благодаттю Духа, ще немічна і земна, думає про земне, прив’язана до світського лоску, любить цю славу. Якщо на самому початку він почує, що, ставши християнином, мусить зробитися в’язнем і бути в оковах, то, засоромившись і почервонівши, втече від проповіді.
Ось чому (Павло) сказав: «Окрім цих кайданів», не ганьблячи самих кайданів, — цього не було! А (сказав так) тільки з огляду на немічність судді. Сам же він так любить їх і цілує, як жінка, котра любить наряди, свої золоті намиста.
З чого це видно? «Я радію в стражданнях моїх, — говорить він, — і поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1, 24). І далі: «Тому що вам даровано ради Христа не тільки вірувати в Нього, але й страждати за Нього» (Флп. 1, 29); і знову: «Не цим тільки, але хвалимося і скорботами» (Рим. 5, 3). Якщо ж він радіє і хвалиться скорботами і називає їх даром благодаті, то, зрозуміло, що він саме тому і говорив так, розмовляючи із суддею. Так само в іншому місці, будучи вимушеним хвалитися, він знову доводить: «Я значно охочіше буду хвалитися, — говорить, — немочами своїми, щоб перебувала в мені сила Христова. Тому я себе почуваю добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гоніннях, в утисках за Христа» (2 Кор. 12, 9–10). І ще: «Якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю» (2 Кор. 11, 30). Далі, порівнюючи себе з іншими і в цьому порівнянні показуючи нам (свою) перевагу, говорить: «Христові служителі? У нерозумі говорю — я більше» (2 Кор. 11, 23). І щоб показати цю перевагу, він не сказав про себе, що воскрешав мертвих, виганяв демонів, очищав прокажених і зробив будь-що інше подібне, але що? Сказав, що він перетерпів тисячі прикрощів. Справді, сказавши: «Я більше», він указав на безліч спокус: «Безмірно у ранах, більше у в’язницях і багаторазово при смерті. Від юдеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я у безодні морській» (2 Кор. 11, 23–25) і багато іншого.
Так, Павло скрізь хвалиться скорботами і ними надзвичайно прославляється! І це справедливо, бо якраз тим особливо і підтверджується сила Христова, що Апостоли перемогли світ саме цими засобами: кайданами, скорботами, ранами і крайніми прикрощами. І Христос провістив ці два стани: скорбота і спокій, подвиги і вінці, труди і нагороди, насолоди і прикрощі. Але прикрощі залишив для цього життя, а насолоди відклав для віку майбутнього, показуючи, що Він не обманює людей, а хоче цим полегшити сам тягар прикрощів. Хто обманює, той спочатку пропонує насолоди, а потім завдає прикрощів. Наприклад, ті, що торгують людьми, коли забирають і викрадають малих дітей, не обіцяють їм ран і побиття чи чогось подібного, але дають пряники, солодощі та інше, чим зазвичай тішиться дитячий вік, щоб вони, звабившись цим і віддавши свою волю, потрапили в крайнє горе. Так само птахолови і рибалки заманюють свій здобуток, пропонуючи наперед звичайну і приємну поживу, і цю поживу накривають сіттю. Так для ошуканців найбільш властиво спочатку пропонувати приємне, а потім завдавати горя. Істинно турботливі і дбайливі роблять зовсім навпаки. Батьки роблять не так, як ті, що торгують людьми. Посилаючи дітей в училище, вони приставляють до них наглядачів, погрожують покараннями, вселяють страх, а коли діти проведуть так перший вік, тоді тим, котрі досягли повноліття, передають почесті, і владу, і задоволення, і все своє багатство.
5. Так учинив і Бог — не за звичаєм тих, що торгують людьми, а за прикладом турботливих батьків. Він спочатку піддав нас прикрощам, віддавши теперішнім скорботам, як наглядачам і вчителям, щоб ми, наставлені і напоумлені ними, виявивши належне терпіння, навчилися всякій мудрості і так, досягти досконалого віку, успадковували Царство Небесне. Він спочатку робить нас здатними розпоряджатися дарованим багатством, а потім уже вручає багатство істинне. Якби Він цього не зробив, то дароване багатство було б не дарунком, а карою і муками. Нерозумний і марнотратний юнак, отримавши батьківську спадщину, якраз від цього гине, бо в нього нема тієї розсудливості, яка потрібна для управління майном. Навпаки, якщо буде розсудливим, скромним, цнотливим і помірним, якщо використає батьківське майно на необхідні потреби, тоді стане ще більш знаменитим і славним.
Так повинно би бути і з нами. Коли ми придбаємо духовну розсудливість, коли всі досягнемо віку «мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової» (Еф. 4, 13), тоді Бог дасть нам усе, що обіцяв. А тепер Він учить нас, як малих дітей, підбадьорюючи й утішаючи. І не тільки ця користь від того, що скорботи передують (перед блаженством), а є й інша, не менша за цю. Хто наперед насолоджується, а після насолоди очікує страждань, той через очікування майбутніх нещасть не відчуває і цієї насолоди. А хто спочатку терпить прикрощі, а після них сподівається насолоджуватися веселощами, той, у надії на майбутні блага, ставить теперішні неприємності за ніщо.
Так і Бог визначив, щоб спочатку були прикрощі не тільки для безпеки, але й для нашого задоволення та розради, — щоб ми, будучи окриленими надією на майбутнє, ніскільки не відчували теперішнього. І Павло, вказуючи саме на це, говорить: «Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме» (2 Кор. 4, 17–18). Він назвав страждання легким не за його властивостями, а відповідно до очікування майбутніх благ. Як купець, будучи окриленим надією на прибуток, не відчуває прикрощів плавання, і борець мужньо переносить удари в голову, споглядаючи на вінець, так і ми, дивлячись на небо і небесні блага, укріплюючись доброю надією не майбутнє, мужньо перенесемо всі страждання, які б не спіткали нас.
Отже, з цими словами2 і вийдемо звідси. Вони і просто, і коротко містять у собі великий урок мудрості. Хто в печалі і скорботі, той знаходить тут достатню розраду. Хто в насолоді і розкоші, — велике напоумлення. Коли, сидячи за трапезою, згадаєш ці слова, то, довідавшись з цих слів, що нам необхідно нести подвиг, скоро покинеш пияцтво і пересичення і скажеш сам собі:
— Павло в кайданах і в’язницях, а я в захопленні і за розкішною трапезою. Яке ж прощення зможу отримати?
Ці слова корисні і для жінок. Ті, котрі люблять наряди і марнотратство, котрі зі всіх боків обвішують себе золотом, згадавши про ці кайдани (Павлові), я певен, зненавидять і з презирством відкинуть ті прикраси і звернуться до цих оков. Бо ті прикраси часто були причиною багатьох нещасть, вносили в дім тисячі сварок, породжували і заздрість, і побажання зла, і ненависть, а ці (окови) відпустили гріхи світу, налякали демонів і диявола змусили тікати. З ними Павло і у в’язниці переконав в’язничного сторожа, з ними залучив до себе Агрипу, з ними придбав безліч учнів. Тому і сказав: «Я страждаю навіть до кайданів, як злодій; але для слова Божого немає кайданів» (2 Тим. 2, 9). Як неможливо сонячний промінь зв’язати ані замкнути в домі, так неможливо і слова проповіді. І більше того: учитель був зв’язаний, а слово літало. Він жив у в’язниці, а вчення, ніби на крилах, облітало весь світ.
6. Отже, знаючи це, не будемо падати духом через прикрощі, а якраз саме тоді і будемо більше мужніти й укріплюватися, оскільки «від скорботи походить терпіння» (Рим. 5, 3). Не будемо печалитися, коли нас осягають нещастя, а будемо за все дякувати Богові.
Ми провели вже другий тиждень посту, але не на це будемо дивитися, бо провести піст — це не означає провести тільки час, але щоб провести його в добрих ділах. Подумаймо про те, чи стали ми більш дбайливі, чи виправили бодай якийсь зі своїх недоліків, чи очистились від гріхів. Під час Чотиридесятниці, звичайно, всі запитують, хто скільки тижнів постив. І можна почути від одних, що вони постили два, від інших — три, а ще від інших, що всі тижні. Але яка користь, коли ми проведемо піст без добрих діл? Якщо хтось скаже: я постив усю Чотиридесятницю, а ти скажи: я мав ворога і примирився, мав звичку лихословити і залишив її, мав звичку клястися і залишив цю дурну звичку. Для мореплавців від того, що вони перепливуть морем велику віддаль, нема ніякої користі, для них корисно те, коли припливуть з вантажем і численним товаром. І для нас нема ніякої користі від посту, коли ми проведемо його просто, будь-як і суєтно.
Якщо ми постимо, утримуючись тільки від їжі, то після сорока днів проходить і піст. А якщо утримуємося від гріхів, то він (піст) ще продовжується і після цього посту, і від нього для нас буде постійна користь, і ще тут, раніше Царства Небесного, він принесе нам чимало нагород. Як той, хто живе у гріхах, карається муками совісті раніше геєни, так і той, хто багатіє добрими справами, раніше царства насолоджується великою радістю, живучи благими надіями. Тому Христос говорить: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16, 22).
Короткі слова, але в них багато розради. Що б це означало: «Радості вашої ніхто не відбере від вас»? У тебе є гроші? Радість щодо багатства багато хто може відібрати в тебе — і злодій, який розламує стіну, і раб, котрий несе довірене йому, і цар, який відбирає майно до скарбниці, і заздрісна людина, що зводить наклепи. Ти маєш владу? Багато хто може відібрати в тебе радість від неї. А коли припиниться начальствування, припиниться і задоволення. Але й під час самого начальствування багато зустрічається справ важких і поєднаних з турботами, які зменшують твою радість. Тішишся силою тіла? Тебе осягла хвороба — і зруйнувала радість. Ти красивий і вродливий? Прийшла старість — знищила і забрала цю радість. Будеш насолоджуватися розкішною трапезою? З настанням вечора закінчиться і радість бенкету. Так усяка світська річ легко нищиться і не може подати нам надійного задоволення.
Зате побожність і душевна доброта — зовсім інша справа. Якщо подаси милостиню, — ніхто не зможе відняти в тебе цієї доброї справи. Нехай нападуть зі всіх боків війська, царі, тисячі наклепників і зловмисників — вони не можуть відняти надбання, прихованого на небі, ні — ця радість залишається назавжди. «Він роздає щедро, — говорить, — подає вбогим, праведність його перебуватиме вічно» (Пс. 111, 9). І дуже справедливо, бо вона зберігається в небесних скарбницях, «де ні тля не точить і де злодії не підкопують і не крадуть» (Мф. 6, 20). Якщо будеш звершувати постійні і старанні молитви, — ніхто не зможе викрасти їхніх плодів, бо ці плоди закріпилися корінням у небесах, захищені від будь-якого пошкодження і залишаються недоступними. Якщо, зазнавши лиха, звершиш добро, якщо терпеливо перенесеш лихослів’я, якщо, будучи зганьбленим, будеш благословляти, — ці добрі справи залишаться назавжди, і «радості вашої щодо них ніхто не відбере від вас», але всякий раз, як згадаєш про них, будеш радіти, веселитися й відчувати велике задоволення.
Те ж саме буде, якщо ми досягнемо успіху в тому, щоб уникати клятв і заставимо наш язик утримуватися від цієї згубної звички. Ця добра справа може звершитися за короткий час, а радість від неї буде постійна і безупинна. Однак, ви повинні бути і для інших учителями і керівниками. Повинні брати, керувати і наставляти друзі друзів, раби товаришів, і юнака однолітки. Якби тобі хтось пообіцяв по одному червонцю за виправлення кожної людини, чи не докладав би ти всіх зусиль, чи не сидів би з ним цілими днями, переконуючи й наставляючи? Але ось, Бог обіцяє тобі нагородою за ці труди не один, не десять, не двадцять, не сто, не тисячу червонців, і навіть не всю землю, а дає тобі те, що більше за весь світ, — Царство Небесне. І не тільки це Царство, але й дещо інше. Що ж це таке? «Якщо здобудеш дорогоцінне із нікчемного, то будеш як Мої вуста» (Єр. 15, 19), — говорить Він. Що може зрівнятися з цією честю та благонадійністю?
Яке ж можемо мати вибачення і прощення, коли ми після такої великої обіцянки не піклуємося про спасіння ближнього? Коли ти побачиш сліпого, який падає в прірву, то протягуєш руку і вважаєш неможливим залишити без допомоги того, хто гине. А бачачи, як щодня всі брати падають вниз головою у дурну звичку клястися, не смієш сказати слова? Але ти сказав раз, і (ближній) не послухав? То скажи і вдруге, і втретє, і скільки б не було, поки не переконаєш. Бог говорить до нас щодня, а ми не слухаємо, однак Він не перестає говорити. І ти наслідуй цю турботу про ближніх. Для того ми і живемо разом, населяємо міста і збираємося в церквах, щоб «носити тягарі один одного» (Гал. 6, 1), щоб виправляти один одного від гріхів. Як люди, що трудяться в одній крамниці, хоч продають різні товари, але всі доходи складають до загальної каси, так будемо робити і ми. Яке хто може робити добро ближньому, роби, не лінуйся і не відмовляйся. Нехай і між вами буде такий же торг і сплата духовна, щоб і ми, склавши все у загальне (місце), здобули велике багатство і, зібравши великий скарб, усі разом отримали Царство Небесне, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві, зі Святим Духом, нині і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.
