«Наша Парафія»

Знову про прикрощі антіохійського народу.
Про те, що страх скрізь корисний і плач
корисніший за сміх. На слова (Писання)
«Знай, що ти посеред сітей ідеш» (Сир. 9, 18).
І про те, що клястися гірше, ніж убивати

1. Треба було б і сьогодні, і минулої суботи запропонувати слово про піст, і нехай ніхто не думає, що це сказано невчасно. У дні посту, звичайно, не потрібні для цього умовляння і переконання, бо тільки те, що ці дні настали, вже збуджує до подвигу посту навіть найбільш байдужих. Та оскільки багато хто, готуючись вступити в піст, саме напередодні особливо віддаються об’їданню та пияцтву, начебто їхнє черево має зазнати якоїсь тривалої облоги. І знову, закінчивши піст, начебто звільнившись від тривалого голоду і з жорстокого ув’язнення, з великою безсоромністю спішать до столу, ніби намагаючись безмірним пересиченням знову знищити користь, яку отримали від посту. Тому необхідно було і тоді, і тепер запропонувати слово про помірність.

Однак як і раніше ми не сказали нічого такого, так і тепер не скажемо, бо страх від цього лиха без будь-якого умовляння і порад може напоумити душу кожного. Хто може бути настільки жалюгідним і нерозумним, щоб впиватися під час такої бурі? Хто може бути настільки байдужим, що, коли місто так хвилюється і загрожує така аварія корабля, не буде уважним, тверезим і не виправиться цим лихом краще за всякі поради та умовляння? Слово не може зробити стільки, скільки робить страх, і це можна довести тим, що трапилося нині. Скільки слів ми витратили, перестерігаючи багатьох байдужих і умовляючи залишити видовища і непотребства, які на них відбуваються? Однак вони не залишали, а постійно до цього дня сходилися на беззаконні позорища танцюристів, і диявольське збіговисько поставили вище зібрання церкви Божої, і на ці псалмоспівання лунали тамтешні крики, що неслися з великою силою. Але ось нині, коли ми мовчимо і нічого не говоримо про це, вони самі закрили місце танців, і кінська арена спорожніла. Перед цим чимало з наших ішли до них, а нині всі звідти кинулися до церкви й прославляють нашого Бога.

Бачиш, яка звершилася користь від страху! Якби страх не був благом, то ані батьки не приставляли б наглядачів до дітей, ані законодавці начальників для міст. Що жахливіше за геєну? Але й немає нічого кориснішого від страху перед нею, бо страх перед геєною приносить нам вінець Царства. Де страх, там немає заздрості; де страх, там не мучить сріблолюбство; де страх, там погашений гнів, утихомирена зла похіть, викоренена всяка божевільна пристрасть. І як у домі воїна, постійно озброєного, не посміє появитися ані розбійник, ані злодій, ані будь-який інший лиходій, так і страх, коли охоплює наші душі, тоді жодна з низьких пристрастей не може легко ввійти в нас, а всі віддаляються й тікають, будучи гнані звідусіль силою страху. І не тільки цю користь ми отримуємо від страху, але й іншу, набагато більшу — він не тільки відганяє від нас злі пристрасті, але й з неабиякою легкістю вводить усяку чесноту. Де страх, там і дбайливість про милостиню, і ретельність щодо молитви, і сльози теплі й безупинні, і зітхання, які виражають велике упокорення. Ніщо так не винищує гріх і не сприяє рости та процвітати чеснотам, як постійний страх. Тому, хто не живе в страху, той не зможе бути побожним, так само як і той, хто живе в страху, не зможе грішити.

Тому, улюблені, не будемо тужити і впадати у відчай через це лихо, але із захопленням погляньмо на винахідливість Божої премудрості. Чим диявол сподівався зруйнувати наше місто, тим Бог відновив його і виправив. Диявол навіяв деяким нечестивим людям наглумитися навіть над царськими статуями, щоб зруйнувати і саму основу міста, а Бог саме цю подію використав для нашого більшого напоумлення, — страхом перед очікуваними тортурами вигнав усяку байдужість. І саме з того, що демон улаштував, вийшло протилежне тому, чого він хотів, — наше місто з кожним днем очищається, і провулки, і перехрестя, і площі стали вільними від блудних і звабних пісень. І куди б хто не подивився, скрізь молитва, і славослів’я, і сльози замість безпричинного сміху, і мудрість мови замість сороміцьких слів. Все наше місто зробилося церквою, бо закрилися майстерні, і всі весь день проводять у молитвах, і одноголосно з великою ревністю призивають Бога. Яке слово змогло б коли-небудь зробити це? Яке умовляння? Яка порада? Який час?

2. Будемо за це дякувати, а не нарікати й обурюватися. Те, що страх є благом, видно вже і зі сказаного. Але послухай ще Соломона, який так роздумує про це, Соломона, який жив у всякій розкоші і насолоджувався великим спокоєм. Що ж говорить він? «Краще ходити в дім плачу за мертвим, ніж ходити в дім бенкету» (Еккл. 7, 2).

— Що ж ти говориш (премудрий), поясни мені? Краще йти туди, де плач і сльози, зітхання і скорбота, і зневіра, ніж туди, де танці і музика, і сміх, і веселощі, і пересичення, і пияцтво?

— Так, — говорить.

— Чому, скажи мені, і для чого?

— Бо там зароджується нахабність, а тут скромність.

Хто побуває на бенкеті в людини, яка багатша за нього, той уже не буде дивитися на свій дім з попереднім задоволенням, а з нудьгою повернеться до дружини, з нудьгою сяде за стіл і в тягар буде і слугам, і дітям, і всім домашнім від того, що через чуже багатство яскравіше побачить свою убогість. І злом є не тільки це, але й те, що він часто заздрить тому, хто запросив його на бенкет. І взагалі повертається додому, не отримавши нічого доброго.

А про тих, котрі плачуть, нічого подібного сказати не можна. Навпаки, у них велика мудрість, багато скромності. Як тільки хтось увійде у двері дому, в якому є померлий, і побачить покійного, що лежить безмовним, і дружину, яка рве на собі волосся, яка розриває обличчя, яка ламає руки, тут же пригнічується, стає сумним. І ті, що сидять там, ні про що інше між собою не говорять, як тільки про те, що ми є ніщо, і що гріховність наша — невимовна. Що може бути розумніше від цих слів, якими ми й убогість своєї природи визнаємо, і безчестя наше викриваємо, і все теперішнє вважаємо за ніщо, виражаючи, щоправда, іншими словами, але в тому ж розумінні ці дивні і сповнені мудрості слова Соломона: «Суєта суєт, — усе суєта» (Еккл. 1, 2). Хто увійшов у дім, в якому плачуть, тут же і сам плаче за покійним, хоч би він був для нього навіть ворогом. Бачиш, наскільки цей дім кращий від того? Там він, будучи другом, заздрить, а тут, будучи навіть ворогом, плаче. А це якраз те, чого найбільше хоче Бог, — щоб ми не зловтішалися над тими, котрі нас образили.

Однак там отримати можна не тільки ці блага, але й інші, не менші від цих, оскільки там кожен згадує і про свої гріхи, і про Страшний суд, і про ті кари, і про вирок. І хоч би він зазнав від інших тисячі прикрощів і мав домашні неприємності, все одно виходить звідти з ліками від того всього. Подумавши, що через небагато часу і сам зазнає того ж, і вся пишність, все теперішнє приємне і гірке є короткочасним, він повертається додому без усякої печалі і заздрості, з легкою й окриленою душею. І таким чином стає добрішим до всіх, поблажливішим, прихильнішим і розумнішим. І це від того, що страх перед майбутнім проник у його душу і винищив усе терня. Усвідомлюючи це, і сказав Соломон: «Краще ходити в дім, плачучи за мертвим, ніж ходити в дім бенкету» (Еккл. 7, 2). Там зароджується безпечність, тут — занепокоєння; там — байдужість, тут — страх, який навчає нас усяких чеснот. Якби страх не був благом, то Христос не виголосив би чимало великих настановлень про майбутні кари і муки. Страх є не що інше, як стіна й огорожа, і непохитний стовп. А нам і необхідна велика огорожа, адже звідусіль безліч засідок, як той же Соломон, перестерігаючи, знову сказав: «Знай, що ти посеред сітей ідеш і по зубцях міських стін проходиш» (Сир. 9, 18). О, скільки добра містять у собі й ці слова! Не менше, ніж попередні!

Запишімо ж їх кожен у своєму розумі, будемо постійно носити їх у пам’яті — і скоро не згрішимо. Запишімо, але наперед дуже старанно вивчимо їх. Він не сказав: «Дивися, що ти посеред сітей ідеш, — але — знай». Чому ж сказав: «Знай»? Сіть, говорить, прихована, адже в цьому і полягає особливість сіті, що небезпека не є відкритою, і загибель не явна, а прихована зі всіх боків. Тому і говорить: «Знай». Тобі необхідна велика обачність й особлива обережність, бо як діти прикривають сіть землею, так і диявол — гріхи життєвими задоволеннями. Але старанно досліджуючи, знай, якщо трапиться прибуток, то не дивися тільки на прибуток, а старанно досліджуй, чи не приховається гріх і смерть у цьому прибутку, і якщо побачиш це, тікай геть. Знову ж таки, коли трапиться насолода і задоволення, не дивися тільки на задоволення, а старанно розвідай, чи не заховалося в глибині задоволення якесь беззаконня, і якщо знайдеш, піди геть. Чи радить хтось, чи лестить, чи прислуговується, чи обіцяє почесті, чи будь-що інше — все будемо старанно досліджувати і з кожного боку оглядати, чи немає для нас будь-якої шкоди, чи немає якоїсь небезпеки від порад, почестей чи послуг. Не будемо відразу і нерозважливо захоплюватися.

Якби була тільки одна чи дві сіті, тоді було б легко остерегтися. Але послухай, як говорить Соломон, щоб показати їхню численність: «Знай, що ти посеред сітей ідеш». Не сказав: «Біля сітей ідеш, — але, — посеред сітей». По обидва боки у нас прірви, по обидва боки підступи. Прийшов дехто на площу, побачив ворога — і запалився тільки від самого погляду. Побачив друга, що користається добрими відгуками, — і запалився ревнощами. Побачив бідного — і знехтував, погидував. Побачив багатого — і позаздрив. Побачив кого-небудь скривдженого — і засмутився. Побачив ображаючого — й обурився. Побачив красиву жінку — і зачарувався. Бачиш, улюблений, скільки сітей. Тому і сказав (премудрий): «Знай, що ти посеред сітей ідеш». І вдома — сіті, і за столом — сіті, і на зборах — сіті. Інколи дехто з довірливості скаже між друзями необдумано якесь слово, якого не варто було б говорити, і заподіє такого лиха, що зруйнує весь дім.

3. Отже, будемо розглядати все уважно з кожного боку. Часто і дружина буває сіттю для неуважних, часто — діти, часто — друзі, часто — сусіди. Для чого ж, скажете, стільки сітей? Для того, щоб ми не прагнули донизу, а шукали небесного. І птахів зловити не легко, поки вони літають високо в повітрі, так і ти, поки будеш прагнути ввись, тоді не так легко буде зловити тебе сіттю чи якоюсь іншою хитрістю. Диявол — це птахолов, тому будь вище його сілець.

Той, хто зійшов на висоту, не стане захоплюватися земним. Коли зійдемо ми на вершину гори, то і місто, і стіни уявляються нам малими, а люди, що ходять по землі, здаються такими, як мурахи. Так і ти, коли зійдеш до високих помислів мудрості, тоді ніщо на землі не в змозі буде вразити тебе, бо оскільки ти дивишся на небесне, то все буде здаватися тобі малим — і багатство, і слава, і могутність, і честь, і все інше. Так і Павлові все здавалося малим, навіть краса цього життя — не вартою трупів. Тому він і викликував: «Для мене світ розіп’ятий» (Гал. 6, 14). Тому і нас застерігає, коли говорить: «Про горне помишляйте» (Кол. 3, 2). Горнє? Про яке горнє говориш, скажи мені. Чи про те, де сонце, де місяць? Ні, говорить. Про яке ж? Де ангели, архангели, херувими, серафими? Ні, говорить. Так про яке ж? «Де Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3, 1). Повіримо ж цьому і будемо постійно розмірковувати про те, що як пташці, котра потрапила в сіть, немає користі від крил, і даремно і марно вона ними б’є, так і для тебе немає користі від розуму, якщо ти потрапив під владу злої похоті. Скільки б не бився, ти — в полоні. Для того крила в птахів, щоб уникати сітей, для того в людей розум, щоб уникати гріхів. Яке ж будемо мати вибачення, яке виправдання, коли ми більш нерозумні, аніж безсловесні?

Горобець, який раз потрапив у сіть і з неї вилетів, і лань, що потрапила в тенета, а потім утекла, вже не так просто потраплять у них знову, оскільки досвід для них став учителем обережності. А ми, хоч і часто буваємо впіймані одним і тим же (гріхом), знову впадаємо в нього. І, будучи наділеними розумом, не наслідуємо передбачливості й обережності безсловесних. Скільки разів, наприклад, побачивши жінку, ми терпіли тисячі прикрощів — поверталися додому зі збудженою похіттю і мучилися упродовж багатьох днів. Однак не напоумляємося, а ледь загоїли колишню рану, знову впадаємо в той же (гріх), уловлюємося тою ж (похіттю), і через коротке задоволення очей терпимо постійну і тривалу скорботу. Але якщо ми навчимося постійно повторювати про себе ці слова, то уникнемо всіх лих.

Найбільша сіть — це жіноча врода, чи, вірніше, не жіноча врода, а хтивий погляд. Ми засуджуємо зовсім не речі, а себе і свою безтурботність. Ми не говоримо: нехай не буде жінок, але — нехай не буде блуду. Не говоримо: нехай не буде вроди, але — нехай не буде перелюбу. Не говоримо: нехай не буде живота, але — нехай не буде пересичення, бо не живіт породжує пересичення, а наша безтурботність. Не говоримо, начебто все зло від того, що їмо і п’ємо, — не від цього воно, а від нашої безтурботності й жадібності. Диявол не їв і не пив — і впав, а Павло їв і пив — і зійшов на небо.

Скільки, чую я, говорять:

— Якби не було убогості!

Закриймо вуста тим, котрі так нарікають, бо так говорити — богохульство. Отже, скажемо їм: нехай не буде малодушності. А убогість вносить у наше життя незліченні блага. Без бідності і багатство марне, тому не будемо обвинувачувати ні цього, ні тієї. Бідність і багатство — це зброя, і якщо ми захочемо, то обоє приведуть до чеснот. Як хоробрий воїн, яку б зброю не взяв, виявить свою силу, тоді як для слабкого і боягузливого не підходить жодна. А щоб переконатися, що це правда, згадай Іова, який був і багатим, і вбогим, володів як тією, так й іншою зброєю, і тією, й іншою переміг. Коли він був багатий, говорив: «Двері мої відкриті всякому, хто приходить». Коли ж став убогим, говорив: «Господь дав, Господь і взяв: як угодно було Господу, так і зробилося» (Іов. 1, 21). Коли багатий був, виявив велику любов до подорожніх, коли зробився убогим, — велике терпіння. Ти багатий? Покажи велике милосердя. Став убогим? — Велике терпіння і благодушність. Ані багатство, ані бідність самі собою не є злом, а стають обоє такими з волі того, хто ними володіє.

4. Отже, привчимо себе не судити так про речі, і будемо звинувачувати не справи Божі, а людську злу волю. Легкодухому і багатство не може принести користі, великодушному і бідність ніколи не зашкодить.

Розпізнаймо сіті і будемо ходити далі від них, розпізнаймо прірви, і не будемо наближатися до них. Ми будемо цілком безпечні тоді, коли будемо уникати не тільки гріхів, але й того, що хоч і здається маловажним, однак може бути для нас причиною гріха. Так, наприклад, сміх і жартівливі слова не здаються явним гріхом, однак можуть привести до явного гріха. Часто зі сміхом породжуються негідні слова, від негідних слів ще більш негідні справи. Часто від слів і сміху виникають сварки й образи, а від сварок та образ — побиття і рани, від ран та побиття — смертельні пораження і вбивства. Отже, якщо бажаєш собі добра, тікай не тільки від негідних слів і негідних справ, не тільки побиття, ран і вбивств, а навіть і передчасного сміху, навіть жартівливих слів, бо вони бувають коренем наступних лих. Тому Павло говорить: «Лихослів’я і марнослів’я нехай не виходить з уст ваших» (Еф. 5, 4; 4, 29). Бо хоч воно саме по собі і здається незначним, але буває для нас причиною великих лих.

Знову ж таки, розкіш не є явним і відкритим гріхом, але породжує для нас чимало лиха — пияцтво, несамовитість, користолюбство, хижацтво. Людина, яка віддана розкоші і багато тратить, яка несе важку службу заради живота, часто починає і красти, і відбирати чуже, і захоплювати зайве, і чинити насилля. Тому, якщо уникнеш розкоші, то і відкинеш привід до скупості, і до хижацтва, і до пияцтва, і до тисячі лих — заздалегідь відітнеш корінь гріха. Тому і Павло сказав: «Вдовиця сластолюбна живою померла» (1 Тим. 5, 6). Далі, ходити на видовища, дивитися на кінські скачки, грати в кісті — для багатьох це не здається злочином, але все це вводить у життя тисячі бід. Перебування на видовищах породжує перелюб, нестриманість і всяку безсоромність. Від кінських скачок виникають суперечки, сварки, бійки, образи, постійні ворожнечі. Захоплення грою часто буває причиною лихослів’я, втрат, гніву, сварки і тисячі інших, ще більш тяжких лих.

Тому будемо уникати не тільки гріхів, але і того, що здається незначущим, однак поступово затягує нас до цих гріхів. Той, хто йде над прірвою, якщо і не впаде, то похитнеться, і часто від такого хитання спотикається і падає. Так і той, хто не віддаляється від гріхів, але біля них ходить, буде жити в страху і часто впадати в них. Наприклад, той, хто задивляється на чужу вроду, якщо і не вчинить блуду, то набув похіть і, за словами Христовими, став перелюбником. А часто цією похіттю заманюється до гріха і насправді.

Будемо ж триматися якнайдалі від гріхів. Хочеш бути цнотливим? Уникай не тільки блуду, але й нескромного погляду. Хочеш бути далеким від негідних слів? Уникай не тільки негідних слів, але і безладного сміху і всякої похоті. Хочеш бути далі від убивств? Уникай сварок. Хочеш стати далеко від пияцтва? Уникай веселощів, розкішних столів і з коренем вирви цей порок. Велика сіть — це неприборканість язика, для нього потрібна і велика вузда. Тому і сказав хтось: «Ти обплутав себе словами вуст твоїх, упійманий словами вуст твоїх» (Притч. 6, 2).

5. Отже, перед усіма іншими членами стримаємо цей (язик), приборкаймо його і виженімо з уст вульгарність, і сварливість, і лихослів’я, і сквернослів’я, і злу звичку до клятв. Слово знову привело нас до цього ж умовляння. Хоч учора я обіцяв вашій любові не говорити про цю заповідь, бо про неї вже було досить сказано в усі попередні дні, але що робити? Поки не побачу, що ви виправилися, не можу утриматися від умовляння. Так і Павло, сказавши галатам: «А втім, ніхто не обтяжуй мене» (Гал. 6, 17). Однак потім він знову разом з ними розмовляє. Таким є серце батьків, — хоч і скажуть, що відстануть, але не відстають, поки не побачать, що діти виправилися.

Ви чули, що сьогодні сказав нам пророк про клятву? «І знову звів я очі мої, — говорить, — і побачив: ось летить сувій (серп)1. І сказав він мені: «Що бачиш ти?» Я відповів: «Бачу сувій (серп), який летить; довжина його двадцять ліктів, а ширина його десять ліктів»… «Я навів його, — говорить Господь Саваоф, — і він ввійде у дім того, хто клянеться Моїм ім’ям неправдиво, і перебуватиме в домі його, знищить його, і дерева його, і каміння його» (Зах. 5, 1–4). Що означають ці слова, і для чого кара, яка поражає тих, котрі клянуться, являється в образі серпа, і серпа, що летить? Для того, щоб ти бачив, що уникнути суду й ухилитися від покарання неможливо. Від меча, який летить, дехто, можливо, й ухилиться, але від серпа, що упав на шию і став замість мотузки, не втече ніхто. А коли в нього будуть ще й крила, то яка, врешті-решт, надія на порятунок? Але для чого ж він «знищить» і дерева, і каміння в того, що клянеться? Для того, щоб ця кара послужила напоумленням для іншим. Бо той, хто клянеться, після смерті неодмінно буде похований у землі, зате зруйнований і перетворений на руїни його дім своїм видом буде нагадувати всім, хто буде проходити і бачити його, не замірятися на таке, щоб не зазнати такого ж, — буде постійним викривачем гріха померлого. Не так уражає меч, як клятва, не так убиває меч, як удар клятви. Той, хто поклявся, хоч і здається живим, однак уже отримав рану і помер. Як той, що узяв шнурок2, ще поки вийде з міста і прийде до прірви3, і побачить перед собою ката, вже вмирає при самому виході з дверей судилища, таке ж буває і з тими, що клянуться.

Будемо роздумувати про це і не будемо примушувати братів до клятви. Що ти робиш, людино? Змушуєш клястися перед священною трапезою, і там, де лежить Христос заколений, заколюєш свого брата? Розбійники убивають на дорогах, а ти вбиваєш сина перед обличчям матері і звершуєш убивство більш злочинне за Каїнове! Той убив свого брата в пустелі і тимчасовою смертю, а ти завдаєш братові смерть посеред церкви, і смерть вічну! Невже для цього поставлена церква, щоб ми клялися? Ні, для того, щоб молитися. Невже для того стоїть трапеза, щоб ми змушували (інших) клястися? Ні, вона стоїть для того, щоб ми відпускали гріхи, а не в’язали.

Але якщо ти нічого не соромишся, то посоромся бодай цієї книги, яку подаєш для клятви, відкрий Євангеліє, яке тримаючи в руках, змушуєш іншого клястися, і, почувши, що там говорить Христос про клятви, стрепенися й зупинись. Що ж Він говорить там про клятви? «А Я кажу вам — не кляніться зовсім» (Мф. 5, 34). А ти цей закон, який забороняє клятву, робиш клятвою? О, зухвалість! О, божевілля! Ти робиш те саме, якби хтось самого законодавця, який забороняє вбивство, змусив бути помічником у вбивстві. Я не так ридаю і плачу, коли чую, що інших убивають на дорогах, як ридаю, плачу і здригаюсь, коли бачу, що хтось підходить до цієї трапези, покладає на неї руки, торкається Євангелія — і клянеться. Скажи мені, ти сумніваєшся стосовно грошей і вбиваєш душу? Чи придбаєш ти стільки, скільки спричиниш шкоди душі — і своїй, і ближнього? Якщо віриш, що ця людина правдива, не накладай на неї зобов’язання клятви, а якщо знаєш, що він брехливий, не змушуй чинити клятвопорушення.

Але це, кажеш, для того, щоб бути цілком спокійним. Ні, якраз коли ти не змусиш клястися, саме тоді і будеш цілком спокійний, а тепер, повернувшись додому, тебе постійно буде мучити совість, роздумуючи: чи не даремно я змусив його заприсягтися? Чи не вчинив він клятвопорушення? Чи не став я причиною гріха? Але якщо ти не змусиш (іншого) заприсягтися, то, повернувшись додому, відчуєш велику розраду, дякуючи Богові і промовляючи:

— Слава Богу, що я утримався і не змусив заприсягтися дарма і без потреби.

Нехай гине золото, нехай пропадають гроші, тільки б ми були цілковито впевнені особливо в тому, що і самі не порушили закону, й іншого не змусили це зробити. Подумай, заради чого ти не змусив іншого заприсягтися, і цього буде досить для твого заспокоєння і розради. Часто ми під час сварки, зазнавши образи, це великодушно переносимо і говоримо тому, хто образив:

— Що мені робити з тобою? Мені заважає такий-то, твій покровитель. Він зв’язує мені руки.
І цього буває досить для нашої втіхи. Так і ти, коли думаєш змусити кого заприсягтися, стримай себе, зупини, і скажи тому, хто повинний би заприсягтися:

— Що мені робити з тобою? Бог повелів не примушувати до клятв. Він тепер утримує мене.

Цього досить і для честі Законодавця, і для твоєї безпеки, і щоб налякати того, хто повинний би дати клятву. Коли він побачить, що ми так боїмося примушувати до клятв інших, то тим більше сам злякається заприсягтися необачно. І ти, сказавши ці слова, повернешся додому надзвичайно спокійним. Послухай Бога в заповідях, щоб і Він почув тебе в молитвах. Слова ці запишуться на небі, стануть за тебе в день суду і загладять безліч гріхів.

І будемо так роздумувати не тільки про клятви, але й про всі справи. Коли захочемо зробити щось добре для Бога, а воно спричинить деякі збитки, то будемо дивитися не тільки на збитки від цієї справи, але й на користь, яку отримаємо від того, що зробимо для Бога. Наприклад, тебе хтось образив — перенеси це смиренно. А перенесеш смиренно тоді, коли будеш думати не тільки про образу, але й про величність Того, Хто велів так переносити — і з покірністю перенесеш. Ти подав милостиню — думай не про витрати, але й про прибуток від цієї витрати. Ти зазнав утрати грошей — дякуй і зваж не тільки на скорботу від утрати грошей, але й на користь від віддяки. Якщо ми так себе налаштуємо, — жодне нещастя, яке б не трапилося з нами, не засмутить нас, але ще й отримаємо користь від того, що здається сумним, — і втрата грошей буде для нас приємнішою й ми-лішою за багатство, печаль — від задоволення й радості, образа — від честі. Усі негаразди послужать для нашої користі. Ми і тут будемо насолоджуватися великим спокоєм, і там досягнемо Царства Небесного, якого щоб сподобитися всім за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава і честь нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. У грецькому перекладі «Сімдесяти» — «серп», (євр. — maggal), однак у єврейському тексті — «сувій», (євр. — meghilla). [↩]
2. Тобто злочинець, якого зі шнурком на шиї ведуть на місце страти. [↩]
3. Тобто, у який він буде скинутий катом. [↩]

Опубліковано: 07.07.2016.