Слово третє
Щоб довести, що я ухилився від честі (єпископства) на ради того, щоб образити тих, хто бажав вшанувати мене, і не для того, щоб їх осоромити, достатньо того, що вже було сказано. А що я поступив так не через гордість, постараюсь тепер і це тобі пояснити наскільки зможу.
Якщо би мені належало бути обраним начальником війська чи країни, і я поставився б до цього так само, тоді дехто може б справедливо запідозрив у мені гордість, але інші не звинувачували б мене в гордості, а всі назвали б безумним. Однак, коли переді мною було священство, яке настільки вище від влади, наскільки дух вище від тіла, тоді хто наважиться звинуватити мене в гордості? І чи не дивно: тих, що відмовляються від маловажного, звинувачують в безумстві, а тих, що ухиляються від найвищого, не називають безумними, а звинувачують в гордості? Це подібне до того, як би того, хто не хоче бути пастухом і зневажливо ставиться до стада волів, звинувачували не в гордості, а в безумстві; а того, хто відмовляється від влади над усім всесвітом і від командування над всесвітнім військом, назвали б не безумним, а гордим.
Ні, ні, не мене, а скоріш себе звинувачують ті, що так говорять. Бо одна думка про те, що людина може відкидати таку гідність (священства), є доказом того, що думають про це ті, що її виражають. Коли б вони не вважали її малозначущою і звичайною, то їм не спала б і на думку така підозра. Чому ніхто ніколи не насмілився подумати чогось подібного про гідність ангелів і сказати, що є така людська душа, яка через свою гордість не бажає отримати гідність ангельського єства? Це тому, що про небесні сили ми маємо високі поняття, які не дозволяють нам вірити, що людина може уявити собі щось вище від такої гідності.
Отже, більш справедливо було б звинуватити в гордості тих, котрі звинувачують у цьому мене. Вони ніколи не запідозрювали б у цьому інших, якщо б самі не стикалися з цим. А коли вони говорять, що я вчинив так через честолюбність, то суперечать самі собі і самі з собою сперечаються. Бо я не знаю, що б вони ще змогли придумати, якщо б не оскаржували мене в самолюбстві.
2. Якщо б у мене було самолюбство, тоді мені належало б прийняти (обрання), а не втікати. Чому? Тому, що воно принесло б мені велику славу. Перебуваючи в такому віці, не так давно відійшовши від життєвих турбот, і раптом на подив усім бути піднесеним перед людьми, які все життя провели в особливих трудах, і на виборах отримати голосів більше від інших, — це вселило б усім дивні і величні роздуми про мене, і зробило б мене поважним і знаменитим. А тепер, крім небагатьох, більша частина Церкви не знає навіть мого імені; не всім буде відомо, що я відмовився від (покликання), а тільки деяким, серед яких, думаю, не всі знають про це достовірно. Вірогідно, що більшість думає, що я або взагалі не був обраний, або після обрання через нездібність був відкинений, а не сам добровільно втік.
3. Василій: Ті, що не знають істини, будуть дивуватися.
Златоуст: А ти сказав, що вони звинувачують мене в самолюбстві і гордості. Від кого ж очікувати похвалу? Від народу? Але ж він не знає достеменно про що йдеться. Від деяких? Але ж і в них спотворене поняття про мої справи. Для того ти і прийшов тепер сюди, щоб довідатись, чим можна виправдатись перед ними. Але для чого тепер про це говорити? Хоч би і всі знали правду, то й тоді непотрібно було б звинувачувати мене в гордості або честолюбстві. Потерпи трішки і побачиш це. Водночас довідаєшся і про те, що неабияка небезпека загрожує не тільки тим, які з такою відвагою насмілюються (приймати священство), якщо тільки такі є, бо я цьому не вірю, але й тим, котрі в цьому запідозрюють інших.
4. Священиче служіння звершується на землі, однак за чином небесним. Це дійсно так. Бо ні людина, ні ангел, ні архангел, ні будь-яка інша створена сила, а Сам Утішитель встановив цей чин, і людей, одягнутих у плоть, настановив представниками ангельського служіння. Тому той, хто звершує священиче служіння, має бути таким чистим, яким би він мав бути, коли б стояв на самих небесах посеред тамтешніх сил.
Страшними і величними були чини (богослужіння) і до отримання благодаті, а саме: дзвінки, яблука, коштовне каміння на наперснику та нараменнику, митра, кидар, подир, золота таблиця, святеє-святих, глибока тиша всередині (Вих. 38). Але якщо придивитись до служіння благодатного, то побачимо, що все те страшне і величаве є мізерним (у порівнянні з останнім), тому справедливими є слова, сказані в законі: «Преславне навіть не є славним із цього боку, з причини слави наступного, яка переважає» (2 Кор. 3, 10). Коли бачиш Господа заколеного і приготовленого, і священика, який стоїть перед цією Жертвою і молиться, і тих, які окроплюються цією дорогоцінною Кров’ю, то чи не відчуваєш в ту мить, що знаходишся вже не серед людей на землі, а переносишся на небеса і, відкинувши всі тілесні помисли, світлою душею і чистим розумом споглядаєш небесне? О чудо, о людинолюбство Боже! Той, Хто сидить на небесах з Отцем, у цей час обіймається руками всіх, віддає Себе, щоб усі бажаючі, бачили Його і приймали. Це роблять усі очима віри. Невже це видається тобі гідним зневаги або таким, що над ним хто-небудь міг би проявити свою зарозумілість?
Може хочеш побачити перевагу цієї Святині завдяки іншому чудові? Уяви собі перед своїм зором Іллю, довкола нього безліч народу і жертву, що лежить на камінні. Тиша, всі мовчать, тільки один пророк молиться, після чого раптом вогонь сходить з неба на жертву (3 Цар. 18, 30–38). Все це дивне і страшне. Але тепер перейди від цього до того, що звершується нині, і ти побачиш не тільки дивне, але й те, що перевершує всякий страх. Священик служить і зводить не вогонь, а Святого Духа. Звершує довгі молитви не для того, щоби вогонь зійшов з неба і спалив те, що приготовлено, але щоби благодать, зійшовши на Жертву, через неї запалила душі всіх і зробила їх світлішими від очищеного вогнем срібла.
Хто, крім людини абсолютно несамовитої чи безумної, може зневажити таке страшне таїнство? Хіба ти не знаєш, що людські душі ніколи не змогли б винести вогню цієї Жертви, а всі загинули б, якщо б не було великої допомоги Божественної благодаті?
5. Хто здатний усвідомити всю важливість того, що людина, перебуваючи ще в плоті і крові, може знаходитись біля блаженного і безсмертного Єства, той ясно побачить, якої честі сподобила священиків благодать Духа. Ними звершуються ці та інші священнодії, які не менш важливі для нашого удосконалення і спасіння. Люди, які живуть на землі і по ній ходять, удостоїлися розпоряджатися небесним і отримали владу, якої Бог не дав ні ангелам, ні архангелам. Бо не до них сказано: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі; і що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мф. 18, 18). Земні володарі мають владу зв’язувати, але тільки тіло. А ці окови зв’язують саму душу і проникають аж до неба. Те, що священики звершують на землі, Бог довершує на небі, — Владика затверджує думки рабів.
Чи не означає це, що Він віддав їм усю небесну владу? «Кому, — говорить (Господь), — відпустите гріхи, тим відпустяться; на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 23). А я бачу, що весь цей суд Син доручив священикам. Вони піднесені до такої степені влади, ніби вже переселені на небо, піднялись вище людської природи і звільнилися від наших пристрастей.
Якщо би цар кому-небудь зі своїх підданих дав владу за його бажанням ув’язнювати в темницю і звільняти, такий підданий перед усіма був би у славі і почестях. А про того, хто отримує від Бога владу настільки прекраснішу, наскільки небо прекрасніше від землі і душа від тіла, дехто думає, що він отримує честь маловажну, і нібито можна подумати, що деякі, отримавши цей дар, не будуть його поважати.
Відкиньмо таке безумство! Справді безумно не поважати таку владу, без якої нам неможливо отримати спасіння й обіцяні блага. Ніхто не може увійти до Царства Небесного, «якщо не народиться водою і Духом» (Ін. 3, 5); і хто «не буде споживати Плоті» Господнього і «не питиме Його Крові», позбавляється вічного життя (Ін. 6, 53). А все це звершується не ким іншим, як цими священними руками, тобто руками священика. То як без них можна будь-кому уникнути геєнського вогню чи отримати приготовлені вінці?
6. Священики є для нас тими мужами, яким доручено духовне народження і відродження через Хрещення. Через них ми одяглися в Христа, поховані разом із Сином Божим і стаємо членами цієї блаженної Глави. Тому ми повинні не тільки відчувати страх перед ними більше, ніж перед володарями і царями, а вшановувати їх більше, ніж своїх батьків. Вони народили нас «від крові і від похоті плотської» (Ін. 1, 13), а ці є співучасниками нашого народження від Бога, щасливої вічності, істинної волі і благодатного усиновлення.
Юдейські священики мали владу очищати від прокази тіло, вірніше, не очищати, а засвідчувати очищення (Лев. 14). І ти знаєш, якою завидною була тоді священича гідність. А наші священики отримали владу не тільки засвідчувати очищення, але повністю очищати; і не тілесну проказу, а душевну нечистоту. Тому зневага стосовно них є більш злочинною, ніж Дафана та його спільників, і гідна більшого покарання. Бо ті домагалися неналежної їм влади (Числ. 16), однак були про неї високої думки, що підтвердили своїм настирливим домаганням її. А тепер, коли священство надзвичайно прикрашене і піднесене до високої степені, зневажати його — означає відважитися на надзвичайне зухвальство. Бо це не одне і те ж: домагатися незаслуженої честі і зневажати такі блага. Останнє настільки важче, наскільки різняться між собою зневага і пошана. Чи є така нещасна душа, яка б зневажала такі величні блага? Я не можу уявити собі такою жодної людини, хіба щоби хтось упав у демонічну несамовитість.
Однак повернусь до того, про що вже йшлося. Бог наділив священиків більшою силою, ніж тілесних батьків не тільки для покарання, але й для милосердя. Відмінність між ними така ж, як між життям теперішнім і майбутнім. Одні народжують для теперішнього життя, другі — для майбутнього. Перші не можуть врятувати своїх дітей від тілесної смерті і навіть захистити від впливу хвороби, а ці часто спасали душу, яка вже готова була загинути, використовуючи для цього то смиренні настанови, то від самого початку утримуючи від падіння не тільки повчаннями та настановами, але й за допомогою молитви. Вони не тільки відроджують нас (Хрещенням), але мають владу звільняти від наступних гріхів. «Чи хто з вас занедужає, — сказано (в Писанні), — нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підведе його Господь; і якщо він гріхи вчинив, простяться йому» (Як. 5, 14–15). Крім того, тілесні батьки не можуть надати дітям жодної допомоги в тому випадку, коли вони нанесуть образу кому-небудь зі знатних і сильних людей, а священики часто примиряють віруючих не з вельможами і не з царями, а з Самим Богом, Якого вони прогнівили.
Хто після цього насмілиться звинувачувати мене в гордості? Навпаки, я думаю, що сказане мною пробудить в душах тих, хто мене слухає, таке благоговіння, що вони будуть звинувачувати в гордості і зухвальстві не тих, хто уникає, а тих, котрі самі приходять і намагаються отримати цю гідність. Якщо управителі міст, будучи не дуже мудрими і талановитими, руйнують міста і гублять себе, то яку ж тоді, думаєш, має мати силу — як власну, так і послану з неба — той, хто зобов’язався прикрашати Христову Невісту, щоб не впасти у гріх?
7. Ніхто не любив Христа більше, ніж Павло, ніхто, крім нього, не проявив більшої ревності, ніхто не отримав більшої благодаті. Однак і при такій перевазі він боїться і тремтить як за свою владу, так і за тих, котрі йому підвладні. «Боюсь, щоб, як змій хитрістю обманув Єву, так і ваші уми щоб не пошкодились, ухилившись від простоти у Христі» (2 Кор. 11, 3). І ще: «…був я у вас у немочі, і в страху, і у великому трепеті» (1 Кор. 2, 3). Це каже чоловік, який був узятий до третього неба і став свідком таїн Божих; який пережив стільки смертей, скільки днів прожив у вірі; і при цьому не бажав користуватися отримаю від Христа владою, щоби хто-небудь із віруючих не спокусився (1 Кор. 10).
Якщо він, який потрудився поверх того, що йому було доручено Богом, і у всьому шукав користі не для себе, а для тих, котрі були йому підвладні, але з огляду на велич цієї влади завжди був сповнений страхом; то що маємо відчувати ми, які часто шукаємо користі для себе і при цьому не тільки не сповняємо того, що нам доручено Христом, але в більшості ще й порушуємо Його заповіді? «Хто знемагає, — говорить він, — з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Таким повинен бути священик, і не тільки таким; це малозначиме у порівнянні з тим, що я хочу далі сказати. Що ж це? «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3).
Той, хто може вимовити такі слова, чия душа піднялася до такого прагнення, і при цьому уникає (священства), може справедливо бути осуджений. А хто настільки далекий від такої чесноти як я, той заслуговує викриття не тоді, коли уникає, а коли його приймає. Якщо би під час обрання на посаду воєначальника ті, що мають владу призначати, обравши мідника, шкіряника чи подібного до них ремісника, поручили йому військо, то я не похвалив би того нещасного, який би не втік і не намагався б зробити всього можливого, щоб уникнути майбутньої загибелі. Якщо би було достатньо тільки називатися пастирем і без будь-якої небезпеки сповняти це служіння будь-як, тоді бажаючий може звинувачувати мене у марнославстві. Але якщо той, хто приймає на себе таку відповідальність, повинен мати неабиякий розум, а крім розуму, велику Божу благодать, високу моральність, чистоту життя і доброчинність вищу за людську, тому не відказуй мені у прощенні за те, що я не хотів намарно і даремно загинути.
Якщо би хтось, відправляючи великий корабель, завантажений дорогоцінним товаром, з багатьма гребцями, доручив мені стерно і наказав переплисти Егейське чи Тирренське море1, то я після перших його слів утік би. І коли б хтось спитав: «Чому?» Я відповів би: «Щоб не потопити корабель». Отже, коли втрата виражається у грошах, а небезпека полягає тільки в тілесній смерті, тоді ніхто не буде осуджувати людей за їхню передбачливість. Однак тут, коли тим, що зазнали аварії корабля, загрожує падіння не в море, а у вогняну безодню, і жде їх не та смерть, що відділяє душу від тіла, а та, що душу з тілом відправляє у вічні муки, чому ви маєте гніватись і нарікати, що я легковажно не віддався такій небезпеці?
8. Не робіть цього, прошу і благаю. Я знаю свою душу, немічну і слабу; знаю і особливу важливість цього служіння і чималий тягар цього діла. Душу священика поривають хвилі більші від тих, що від буревіїв здіймаються на морі.
9. Найперше пихатість є більш небезпечна, ніж скелі, набагато небезпечніша, ніж скеля Сирен, яку вигадали байкотворці. Більшість могли безперешкодно пропливати біля цієї скелі, однак для мене це так важко, що навіть тепер, коли жодна потреба не тягне мене до цієї безодні, я не можу позбутися відчуття небезпеки. А коли хтось доручить мені цю владу, той все одно, що зв’яже позад мене обидві руки і віддасть чудовиськам, які живуть на цій скелі, щоб вони кожного дня мене терзали.
Що це за чудовиська? Гнів, смуток, заздрість, ворожнеча, наклепи, осудження, обман, лицемірство, підступи, обурення на безвинних людей, задоволення від невдачі тих, що служать; печаль через їхній добробут; прагнення похвал; пристрасть до почестей (це найбільше шкодить людській душі); навчання ради догоджання, невдячна облесливість, низьке підлабузництво, зневага до бідних; запопадливість перед багатими; надання переваги безумним і шкідливим милостям, які шкідливі як для тих, хто їх приносить, так і для тих, хто їх приймає; рабський страх, притаманний тільки нікчемним невільникам; недостаток сміливості; поважний вигляд мудрості, коли істинної мудрості немає; ухиляння від викриття та покарання, або краще сказати, стосовно малозначущих людей — надмірне, а стосовно сильних — мовчання.
Стільки, а то й набагато більше чудовиськ вміщає в собі ця скеля. І ті, котрі одного разу були захоплені ними, обов’язково доходять до такого стану рабства, що на догоду жінкам роблять таке, про що й говорити соромно. Божий Закон відсторонив жінок від цього служіння, а вони намагаються дорватися до нього. Але, не маючи особисто для цього влади, роблять це через інших. І осягають такої сили, що на свій розсуд і вибирають, і відкидають священиків. Приповідка «Вверх дном» збувається тут наділі. Начальниками керують підвладні, і хоча б мужчини, а то ті, котрим не дозволено «повчати» (1 Тим. 2, 12). Але що говорити про повчання, коли блаженний Павло заборонив їм навіть «говорити» в Церкві (1 Кор. 14, 34). Я чув від одного чоловіка, що вони, ніби-то, дійшли до такого зухвальства, що навіть роблять зауваження предстоятелям церков і поводяться з ними більш суворо, ніж господарі зі своїми слугами.
10. Нехай ніхто не подумає, що мої звинувачення стосуються всіх. Є, багато є таких (священиків), які уникнули цих сітей. І їх багато більше, ніж тих, які впіймалися. Саме священство я не звинувачую в цьому нещасті, не хочу дійти до такого безумства. Не меч звинувачують у вбивстві, не вино у пиятиці, не силу в нанесенні образи, не мужність у безумному зухвальстві, але всі розумні люди звинувачують і карають тих, хто Божі дари використовує задля зла. Так само і священство осудить нас за те, що ми розпоряджаємося ним несправедливо. Не воно є причиною викладених мною зол, — це ми очорнюємо його як тільки можемо, нерозбірливо довіряючи його таким людям, які, не впізнавши ще власної душі і не усвідомивши труднощів цього служіння, з радістю приймають запропоноване. А коли вже приступають до служіння, тоді через недосвідченість самі опиняються в сутінках і на народ, який їм доручено, накликають безліч прикрощів. Таке ледь що не сталося і зі мною, але Бог, уберігаючи Свою Церкву і жаліючи мою душу, вчасно врятував мене від цієї небезпеки.
Чому, скажи мені, на твою думку, стаються такі смути в церквах? Я думаю тільки тому, що обрання і призначення предстоятелів відбуваються без вибору, як попало. Голова має бути міцною, щоб могла розпоряджатися і запобігати шкідливим випарам, що йдуть від інших частин тіла. А коли вона сама є слабкою і не в змозі долати вплив хвороби, тоді ще більше слабне і губить разом з собою все тіло. Щоб не сталося цього тепер, Бог поставив мене ногами (церковного тіла), чим я й був від початку.
Крім сказаного, багато є, Василію, й іншого, що необхідно мати священикові, і чого я не маю. Найперше, його душа має бути абсолютно незалежною від прагнення цього служіння. Якщо він буде мати пристрасний потяг до нього, то, отримавши його, загориться сильними полум’ям і, здобувши насильно, ради того, щоб утвердитися в ньому, зазнає чимало лиха, коли необхідно буде улещувати, чи доходити до чого негідного і принизливого, чи тратити багато грошей. Про те, що деякі, домагаючись цієї влади, наповнювали церкви вбивствами і чинили смуту в містах, я тепер мовчу, щоби хтось не подумав, що я говорю про невірогідне. На мою думку, до цього служіння необхідно ставитися з таким благоговінням, щоб уникати тягаря цієї влади. А отримавши її, коли трапиться впасти у гріх, який заслуговує позбавлення цієї влади, не очікувати суду від інших, а найперше самому відректися від неї. Може так буде отримане прощення від Бога. А триматися цієї гідності всупереч порядності — це означає позбавити себе будь-якого прощення і ще більше розпалити Божий гнів, додаючи до першого другий злочин, ще тяжчий.
11. Однак ніхто не насмілиться на таке, тому що небезпечно, воістину небезпечно домагатися цієї честі. Кажучи це, я не суперечу блаженному Павлові, а цілком погоджуюся з його словами. Що ж він каже? «Коли хто єпископства бажає, доброго бажає» (1 Тим. 3, 1). Я ж назвав небезпечним не бажання самого служіння, а верховенства і влади. Таке бажання, на мою думку, має старанно викорінюватися із душі, щоб у всьому мати вільний вибір, ніколи не дозволяти йому опанувати нею. Хто не прагне величності від цієї влади, той не боїться і втратити її; а не боячись цього, може у всьому поступати із притаманною християнам волею. Навпаки, ті, що побоюються і лякаються позбавлення влади, опиняються в жалюгідному рабстві, пов’язаному із безліччю прикрощів, і часто бувають приневоленими ображати і людей, і Бога.
Не таким має бути настрій душі. Як на полі битви бачимо доблесних воїнів, які завзято б’ються і мужньо падають, так і ті, що приступають до цього служіння, повинні і служити, і приймати позбавлення цієї влади, як належить християнським мужам, знаючи, що за таке позбавлення подається не менший вінець, як за саму владу. Хто підпадає цьому, не вчинивши нічого ганебного і такого, що принижує його гідність, той готує тим, що несправедливо скинули його, покарання, а для себе велику нагороду. «Блаженні ви, — каже (Господь), — коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас всяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радуйтеся і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5, 11–12). Так буває тоді, коли когось скидають через заздрість — або щоб догодити іншим, або із ворожості, або через будь-яку іншу несправедливу причину — ті, що з ним служать. Коли ж випаде комусь перенести це з боку ворогів, то я думаю, що нема потреби й доказувати, яку користь вони йому приносять своєю злобою.
Отже, треба скрізь бути пильним і старанно слідкувати, чи не криється якась тліюча іскра такого бажання. Щасливі ті, котрі від початку були чистими від такої пристрасті, тому змогли уникнути її, отримавши владу. Якщо ж хтось ще до осягнення такої честі гріє в собі цього страшного і лютого звіра, то неможливо виразити, в яку піч він кидає себе після отримання влади.
У мене також (не подумай, що я зі скромності хочу сказати тобі будь-яку неправду) є це бажання в неабиякій мірі, і воно не менше всього іншого налякало мене і заставило тікати. Як ті, що страждають тілесною любов’ю, коли знаходяться поряд з коханими, відчувають жорстокі муки пристрасті, а коли віддаляться, — приборкують її шал, так і ті, що прагнуть цієї влади, коли наближаються до неї, відчувають нестерпні муки, а коли втрачають надію отримати її, тоді разом з надією в них гасне і прагнення.
12. Немаловажною є ця причина. Коли б вона була єдиною, то була б достатньою для того, щоб позбавити мене цієї гідності. Однак тепер до неї добавилась друга, не менш значуща. Яка ж? Священик повинен бути уважним і обачним і, живучи не для себе, а для людства, має мати безліч очей з кожного боку (1 Тим. 3, 2).
А я неуважний і немічний і ледь можу піклуватися про своє спасіння, з чим ти й сам погодишся, хоч і стараєшся, з любові до мене, більше за інших скривати мої слабості. Не говори мені тут ані про піст, ні про безсонні ночі, ні про лежання на землі, ні про інші тілесні упокорювання. Ти знаєш, наскільки я ще недосконалий у цьому відношенні. Якщо б я навіть зі всією строгістю сповняв усе служіння, то й тоді через мою немічність це не принесло б мені жодної користі. Це може бути корисне для людини, що замкнулася в якійсь келії і піклується тільки про свої справи. А хто розривається на таку кількість народу, піклуючись кожним підопічним зокрема, то яку ж реальну користь ради їхнього удосконалення зможе принести, коли не буде мати сильної і надзвичайно мужньої душі?
13. Не дивуйся, коли разом зі строгістю життя я вимагаю ще досвіду душевної мужності. Нехтувати наїдками, напоями, м’яким ложем для багатьох, як бачимо, не викликає труднощів, особливо для людей простих, які так виховані з дитинства, і для багатьох інших, у яких будова тіла і звички пом’якшують строгість таких подвигів. Однак терпіти образи, наклепи, гострі слова, насмішки з боку нижчих, ненавмисні і умисні, даремні і марні дорікання з боку начальників і підвладних можуть не всі, а тільки одиниці. І можна побачити, що люди, витривалі у тих подвигах, за цих неприємностей так обурюються, що розлючуються гірше, ніж дикі звірі. Таких особливо не можна допускати до священства.
Якщо предстоятель не виснажує себе голодом, не ходить босим, то це ніскільки не шкодить Церкві; а лютий гнів несе великі нещастя як тому, хто підвладний цій пристрасті, так і його ближнім. Тим, що не заховують першого, Бог не погрожує нічим, а тим, що даремно гніваються, погрожує геєною і вогнем геєнським (Мф. 5, 22). Гордий, отримавши владу над народом, подає певну поживу для вогню (цієї пристрасті). Той же, що живе усамітнено, спілкуючись з небагатьма і не маючи змоги утримати гнів, скоро запалюється сам; але коли отримає владу над цілим народом, буде подібний до звіра, раненого звідусіль і всіма, — і сам не ніколи не має спокою, і підвладним своїм завдає чималих прикрощів.
14. Ніщо так не затьмарює чистоту душі і світлість думок, як неприборканий гнів, що проявляється з неабиякою силою. «Гнів губить розумних» (Притч. 15, 1), — говорить Премудрий. Затьмарене ним око душі, ніби в нічному бою, не може відрізняти друзів від недругів і чесних від безчесних, але ставиться до всіх однаково; і хоч би прийшлося зазнати певної шкоди, ради того, щоб задовольнити душу, йде на все. Бо запал гніву має в собі певне задоволення і оволодіває душею, спотворюючи її здоровий стан, сильніше, ніж будь-яке інше задоволення. Він породжує гордість, несправедливу ворожнечу, безрозсудну ненависть, часто спонукає нерозбірливо і безпричинно завдавати образи і заставляє говорити і робити багато чого подібного. Бо душа, захоплюючись сильним напливом пристрасті, вже не в змозі зібратися з силами, щоб побороти свій потяг.
Василій сказав: Але я більше не потерплю, щоб ти прикидався. Хто ж не знає, наскільки ти далекий від цього недуга?
Златоуст. Що ж, шановний, ти хочеш поставити мене біля вогнища і роздражнити сплячого звіра? Чи ти не знаєш, що я стримував цю пристрасть не силою волі, а любов’ю до спокою? А хто так налаштований, той може уникнути цього полум’я, залишаючись на одинці чи спілкуючись не більше як з одним чи двома друзями, однак не занурюючись у безодню таких турбот? У протилежному випадку він не тільки себе, але й безліч інших, зробивши їх байдужими щодо скромності, потягне за собою у безодню загибелі. Підвладний народ у більшості випадків звик дивитись на поведінку своїх начальників, як на зразок для наслідування. То як може усмирити гордовитість інших той, хто сам гордий? Хто з народу захоче бути покірним, коли начальника бачить гнівливим?
Неможливо, неможливо священикові скрити свої вади. Навіть незначні із них у свій час стають відомими. Борець, поки залишається вдома і ні з ким не вступає в поєдинок, хоч би був і найслабшим, може це скривати; але як тільки вийде на змагання, тут же все викривається. Так і люди, які проводять особисте пасивне життя, через усамітнення скривають свої гріхи, але коли виходять на люди, тоді вимушені скинути з себе покривало усамітнення і через зовнішню діяльність відкрити перед усіма свою душу. Як їхні добрі діла приносять користь, спонукаючи інших до співучасті, так і їхні проступки роблять їх байдужими у ділах доброчинності і спонукають інших ухилятися від похвальних трудів.
Тому душа священика, щоб могла радувати і просвічувати душі тих, що на нього дивляться, повинна з кожного боку сяяти красою. Гріхи людей простих, які звершуються ніби в сутінках, гублять тільки тих, що згрішили. А гріхи людини знатної і широковідомої, завдають шкоди всім, бо роблять тих, що падають, ще більш байдужими до добрих подвигів, а самолюбивих спонукають до гордості. Водночас проступки простолюдинів хоч і виявляються, однак нікому не спричиняють особливої шкоди. А проступки тих, що стоять на висоті священичої гідності, по-перше, на виду у всіх, по-друге, хоч би вони допустилися незначної провини, для інших вона видасться великою, позаяк усі міряють гріхи, дивлячись не на саму дію, а на особу того, хто згрішив.
Тому священик з кожного боку має ретельно захистити себе пильністю і неусипною уважністю до свого життя, ніби діамантовою зброєю, дивлячись, щоби хтось не знайшов відкритого і незахищеного місця і не завдав смертельного удару. Бо всі довкола готові ранити і поразити його, і не тільки вороги та недруги, але й чимало з тих, котрі прикидаються друзями. То ж (для священства) необхідно вибирати такі душі, якими виявилися колись, з Божої благодаті, тіла святих юнаків у вавилонській печі (Дан. 3, 22–46). Тут поживою для вогню є не хмиз, смола і льон, а дещо набагато небезпечніше, бо тут і вогонь не матеріальний. Оточує священиків, піднімаючись з кожного боку, всепожираюче полум’я заздрощів і накидається на них, проникаючи в їхнє життя більш напористо, ніж вогонь в тіла юнаків. Якщо він знайде хоч найменший слід соломи, тут же охопить її і, спаливши цю гнилу частку, обпалить і закоптить димом й інші, хоч би вони були світлішими від сонячного проміння.
Поки життя священика у належному стані, доти він неприступний для обмов. Але як тільки чогось не доглядить, що притаманно кожній людині, яка перепливає бурхливе море цього життя, тоді закрити уста обвинувачів не допоможуть і всі попередні добрі справи, — малий проступок затьмарює все. Тоді всі судять його не як такого, що має тіло і людську природу, а як ангела, що не має жодних немочей. Тирана, поки він при владі, всі його бояться, підлещуються до нього, бо не можуть його скинути. Однак, коли побачать, що його справи занепадають, тоді недавні друзі, відкинувши вдаване підлабузництво, раптом стають ворогами і супротивниками і, вивідавши його слабинки, намагаються позбавити його влади.
Так буває і зі священиком. Ті, що не так давно, коли він був при силі, шанували його, йому догоджали, використавши незначну причину, тут же повстають проти нього і намагаються скинути. І не як тирана, а як найостаннішого чоловіка. Як тиран боїться своїх охоронців, так і священик найбільше остерігається своїх близьких і тих, хто йому співслужить. Бо ніхто так не знає його справ і ніхто так не домагається його влади, як вони. Знаходячись біля нього, вони першими довідуються про все і легко можуть свої наклепи видавати за правду і, видаючи незначне за щось особливе, йому нашкодити. Тоді сповняються апостольські слова у зворотному розумінні: «Чи страждає один член, з ним страждають усі інші члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1 Кор. 12, 26). Тільки той може все це витерпіти, хто має великі чесноти.
І на таку війну ти посилаєш мене? Думаєш, що моя душа здатна для такої різноманітної боротьби? Як і від кого ти довідався про це? Якщо це відкрив Бог, покажи Його визначення і я підкорюся. А коли не можеш цього зробити і виносиш вирок за людською поголоскою, то перестань обманюватися. Щодо нас самих, то ми найперше маємо вірити самі собі, аніж іншим, бо «хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній?» (1 Кор. 2, 11). Якщо до цього ні, то думаю, тепер через ці слова ти переконався, що коли б я прийняв цю владу, то зганьбив би і себе, і тих, що мене обрали, і з великою шкодою повернувся б до того сану, в якому знаходжуся зараз.
Не тільки заздрість, але те, що набагато сильніше заздрості, — прагнення цієї влади зазвичай налаштовує багатьох проти того, хто її має. Як користолюбні діти тяготяться старістю батьків, так і деякі з цих людей, бачачи довголітнє служіння священика, хочуть самі зайняти його місце, при цьому кожен думає, що ця влада має випасти саме йому; але прагнути його смерті вважають беззаконням, тому поспішають позбавити його влади.
15. Коли хочеш, я покажу тобі й інший вид цієї боротьби, яка таїть у собі тисячі небезпек. Піди і поглянь на народні святкування, на яких належало б проводити обрання на церковні посади, і ти побачиш, що на священика сиплеться стільки нарікань, скільки є підвладних. Всі, хто має право надавати таку честь, діляться тоді на безліч груп; так що на зібранні пресвітерів немає єдності ні між ними, ані з єпископом, — кожен сам по собі, вибираючи один одно, інший іншого. Причина в тому, що не всі дивляться на те, на що необхідно б дивитися, — на чесноти душі. Причини для надання цієї честі бувають різні. Наприклад, кажуть: «Такий-то має бути обраний, бо він виходець із знатного роду. Другий — має великі достатки, і не треба буде утримувати його за рахунок церковних прибутків. Третій — добровільно перейшов до нас від наших супротивників». Так кожен намагається виставити хто свого товариша, хто — родича, а ще інший — навіть підлабузника. Однак ніхто не хоче звертати увагу на здібного, щоб хоч скільки-небудь побачити його душевні якості.
Я настільки далекий від того, щоб наведені причини вважати достатнім свідчення гідності священиків, що навіть того, хто відзначався б особливим благочестям, що немаловажне для цієї влади, то і його не наважився б одразу обрати, якщо в нього разом з благочестям не виявилося б належної мудрості. Я знаю чимало таких, що майже все життя провели в затворі, виснажували себе постом. Знаходячись в усамітненні, піклувались тільки про себе і були милими Богу, кожного дня все більше і більше досягали успіху в цій любові до мудрості. Однак, коли вийшли до народу, щоб виправити його невігластво, тоді одні від початку виявилися нездатними для цієї справи; інші, хоч і мусили продовжувати служіння, але покинувши попередній спосіб строгого життя, нанесли шкоду собі і не принесли жодної користі іншим. Якщо би хтось все своє життя залишався на нижчій ступені служіння аж до глибокої старості, то і його я не підняв би на вищу ступінь тільки із самої поваги до його віку. Що ж буде, коли він у такому віці виявиться нездатним?
Говорячи це, я не хочу принизити сивини чи узаконити, щоб ті, що належать до чернечого чину, були повністю усунені від цього служіння. Бо бувало, що чимало саме з них прославили себе цим служінням. Я хочу довести, що коли ні благочестя само по собі, ні похилий вік не можуть зробити того, хто отримав цю владу, гідним священичого сану, то не зроблять цього і вищеназвані причини.
Деякі вдаються ще до інших, більш безрозсудних мотивів. Так одні обираються до кліру через пересторогу, — щоб не перекинулись на бік супротивників; інші — через їхню злу вдачу, — щоб, коли їх обійдуть, вони не натворили багато лиха. Що ще може бути більш беззаконне, коли люди негідні, обтяжені різними вадами, отримують почесті за те, за що належало б карати, за що належало б не дозволяти переступати церковний поріг, — саме за це їх підносять до священичої гідності? Скажи мені, чи будемо ще шукати причини Божого гніву, дозволяючи людям негідним, які нічого не заслужили, губити такі святі і страшні справи?
Коли управління справами поручається тим, кому вони взагалі не личать, або тим, кому це не під силу, тоді Церква нічим не відрізняється від Еврипа2. Раніше я насміхався над світськими начальниками за те, що вони під час розподілу почестей найперше звертають увагу не на доброчинність душі, а на багатство, вік і на поважність серед людей. Однак перестав дивуватися цьому, коли почув, що таке ж безглуздя проникло і в наші справи. То чи дивно, що так грішать люди світські, шукаючи слави від народу і роблячи все ради грошей, коли ті, котрі видають себе за таких, що відреклися від усього, поступають не краще: сперечаючись про небесне, ніби про десятини землі чи щось подібне, настановляють нікчемних людей на таке служіння, ради якого Єдинородний Божий Син не відмовився принизити Свою славу, стати людиною, прийняти вид раба, витерпіти оплювання і катування, і померти тілом ганебною смертю (Флп. 2, 7; Мф. 26, 67)!
Але на цьому вони не зупиняються, а добавляють до цього ще більше безумство, — не тільки обирають негідних, але й відкидають достойних. Ніби не достатньо однієї причини, щоб запалити Божий гнів, а необхідно з обох боків руйнувати міць Церкви, задля чого додають іншу, не менш тяжку причину. По-моєму, однаково злочинно як відкидати людей здібних, так і приймати бездарних. І це робиться ради того, щоб Христова отара не могла ні в чому знаходити втіхи і розради. Чи не заслуговує це тисячі блискавиць і геєни більш страшної за ту, що загрожує нам?!
І все ж таки виносить і терпить ці злі діла Той, Хто «не хоче смерті грішника, але щоб він навернувся і був живий» (Єз. 33, 11). Хто не здивується Його людинолюбству? Хто не уразиться Його милосердям? Християни більше ніж вороги і недруги нищать те, що належить Христові, а Він, Благий, проявляє милосердя і закликає до покаяння. Слава, Тобі, Господи, слава, Тобі! Яка безодня Твого людинолюбства! Яке безмежне довготерпіння!Ті, хто з Твоїм іменем із простих і другорядних зробилися шановними і знатними, тепер повертають цю честь проти Того, Хто їх вшанував. Вони для того, щоби негідні у зубожінні повною свободою спотворювали все на свій лад, наважуються ґанити недоступне, зневажають святиню, відганяючи і відкидаючи достойних.
Якщо хочеш знати про причину цього зла, то вона така ж як і попередня. Бо корінь і, так би мовити, мати їхня єдина — це заздрість, тільки мають різні види. Кажуть: цей має бути відкинутий, бо молодий; другий, — тому що не вміє підлещуватись; третій, — тому що з кимсь посварився; четвертий, — щоб такий-то не образився, коли побачить, що запропонованого ним відкинули, а обрали цього; п’ятий, — тому що добрий і скромний; шостий, — тому що надто страшний для грішників; сьомий — з іншої подібної причини. І взагалі не утрудняють себе виставляти стільки приводів, скільки захочуть. Коли ж не знаходять чогось іншого, виставляють показ і багатство, і те, що неможливо підносити до цієї гідності раптово, а тільки поступово. Можуть знайти й будь-які інші причини, як тільки захочуть.
Тепер я хотів би спитати, що має робити єпископ у боротьбі з такими вітрами? Як має вистояти проти таких хвиль? Як відбити всі ці напади? Якщо у своїх справах він буде керуватися тільки здоровим глуздом, тоді і для нього, і для обраних всі стають ворогами і супротивниками. Вони будуть робити все йому наперекір, щоденно чинити розбрат, переслідувати обраних чисельними насмішками, аж поки їх не скинуть і не поставлять своїх обранців. Це подібне до того, як би на пливучому кораблі капітан мав серед своїх супутників морських розбійників, які постійно і йому, і гребцям, і тим що знаходяться на кораблі, чинили б прикрощі. Якщо єпископ ради власного спасіння почне догоджати цим людям, прийнявши тих, кого не слід, тоді замість них своїм ворогом буде мати Бога. Що може бути страшніше від цього? І стосовно них його становище стане ще тяжчим, бо тоді вони ще більше згуртуються. Як від сильних вітрів, що зійшлися з різних сторін, досі спокійне море раптом починає лютувати, підносить хвилі і губить тих, що плавають, так і церковна тиша після приходу злих людей збурюється і терпить безліч катастроф.
16. Уяви, яким має бути той, кому ради загального блага належить витерпіти таку бурю і здолати такі перепони. Він, ради того, щоб вистояти перед усіма перепонами, повинен бути поважним і негордим, суворим і поблажливим, смиренним і недогідливим, строгим і покірним. Він, маючи на меті тільки добробут Церкви, повинен з належною владою приймати людину гідну, хоч би всі йому суперечили; водночас з такою ж владою негідну не приймати, хоч би її всі захищали, і нічого не робити з ворожістю чи ради догідливості.
Тож, чи ясно тобі, що я не даремно відмовився від цього служіння? Однак я ще не все розтлумачив тобі. Є ще й інше, про що маю сказати, а ти не вважай за обтяжливе вислухати щирого товариша, який хоче виправдатись перед тобою в тому, в чому ти йому дорікаєш. Це буде корисно тобі не тільки для того, щоб захистити мене перед іншими, але, можливо, принесе чималу користь для упорядкування цієї справи.
Необхідно, щоби той, хто має намір стати на цей шлях, наперед досконало розвідав про все, що стосується цього служіння, і тільки після цього приступав до нього. Чому? Та хоча би в крайньому разі тому, що, будучи у всьому добре обізнаним, він не буде бентежитися, коли перед ним появиться щось нове. Хочеш, щоб я почав мову про догляд за вдовицями, чи про піклування про дівиць, а чи з труднощів судочинства? Кожна із цих справ поєднана з різними труднощами, а ще більше зі страхом.
Почнемо з того, що здається найлегшим, — догляд за вдовицями. Це очевидно завдає опікунам клопотів, що обмежуються витратою грошей (1 Тим. 5, 16). Але ж буває і не так: під час їхнього прийняття необхідне досконале дослідження, бо занесення їх до списку просто і без розбору спричиняло чимало прикрощів. Були такі, що руйнували домашній спокій, роз’єднували шлюби, чимало було викрито у крадіжках, пиятиці та інших подібних вчинках. Утримання таких вдовиць за рахунок Церкви викликає і кару від Бога, і найгірші осудження з боку людей, і самих благодійників робить байдужими до благодійності. Хто зможе наважитися на те, щоб майно, яке було заповідане пожертвувати Христові, витрачати на тих, хто ганьбить Христове ім’я? Тому необхідно старанно і строго слідкувати, щоб не тільки такі вдовиці, але й ті, котрі ще в змозі себе прокормити, не нищили трапези найубогіших. За цим доглядом йде інша немала турбота: щоб життєві припаси для них, ніби із джерела, щедро поповнювалися і ніколи не вичерпувалися.
Безрозсудна бідність небезпечна тим, що вона буває ненаситною, вимогливою і невдячною. Необхідна неабияка мудрість і старання, щоб закрити уста тим, які використовують будь-який повід для осудження. Народ як тільки побачить будь-кого непристрасним до багатства, тут же об’являє його придатним для цієї справи. Але я думаю, що для нього недостатньо однієї великодушності, хоч вона найнеобхідніша, бо без неї він буде скоріше губителем, а не покровителем, вовком, а не пастирем. Однак попри це йому необхідно мати й іншу рису — терпеливість — основу всіх людських благ. Вона приводить і оселяє душу ніби в якусь тиху гавань. Вдовиці через свою бідність, через вік і через свою жіночу натуру позволяють собі, так би мовити, певне непомірне зухвальство. Вони безпричинно кричать, надарма ображаються, жаліються на те, за що треба би дякувати, ґанять за те, за що треба би хвалити. Пастиреві все це необхідно переносити мужньо і не дратуватися ні дочасними вимогами, ні необдуманими доріканнями. Цей рід у його нещастю треба жаліти, а не ображати. Бо бути безжалісним до їхнього нещастя і добавляти до скорботи через бідність ще скорботу від образ надто жорстоко.
Тому один премудрий муж, бачачи корисливість і зарозумілість людської природи і знаючи риси убогості, яка може настирливо безсоромно приставати з одними і тими ж просьбами, чим здатна принизити і найвідважнішу душу, умовляє бути стосовно убогих поблажливим і доступним, наставляє не ображатися через просьби бідних, щоб від роздратування через їхню настирливість не перетворитися із помічника на гонителя. «Прихили, — говорить він, — вухо твоє до убогого без засмучення, відповідай йому спокійно зі смиренням» (Сир. 9, 8). Покинувши людину дратівливу (бо що можна сказати хворому), він звертається до того, хто може співчувати немочам убогого, і умовляє, перш ніж подати милостиню, підбадьорювати смиренним поглядом і ласкавим словом.
Якщо хтось хоч і не бере собі власності вдовиць, але ображає їх, осипає безліччю докорів і роздратовується проти них, той не тільки не полегшує їхнього смутку убогості милостинею, а збільшує його своїми доріканнями. Хоч через тілесні потреби вони бувають вимушеними забувати про сором, але й нарікають на цю вимушеність. Отже, коли нужда через голод заставляє їх просити і забувати про стид, а через безсоромність знову відчувати прикрість, тоді їхні душі мимоволі огортає непроглядна темрява смутку. Тому той, хто піклується ними, має бути настільки великодушним, щоб не тільки не збільшувати їхнього смутку докорами, але по можливості розрадою облегшувати їхній стан. Як ображений, хоч би мав великі достатки, через нанесену образу не відчуває користі від багатства, так і той, хто отримав милостиню, почувши при цьому ласкаве слово, більше тішиться і радіє, бо через таке подаяння і сама милостиня здається вдвоє більшою.
Говорю це не від себе, а зі слів того, хто вище давав настанову. «Сину, — говорить він, — при благодіянні не роби докорів, і при всякому дарі не ображай словами. Чи не охолоджує роса спеки? Так добре слово краще, ніж подаяння. То чи не вище слово від доброго подаяння? А в людини добросердечної і те і друге» (Сир. 18, 15–17). Опікун має бути не тільки смиренним і незлобливим, але й бережливим, бо інакше майно убогих буде в занепаді. Так один чоловік, взявши на себе цей обов’язок і зібравши багато золота, хоч не брав з того нічого собі, але й убогим, крім незначної дещиці, не роздавав, а більшу частину його закопав у землю. І так зберігав його доти, поки у смутні часи все воно не потрапило до рук ворогів. Тому необхідно мати належну розсудливість, щоб і не примножувати до надмірності церковне майно, і водночас не доводити його до убогості, а все, що зібрано із добровільних пожертвувань народу, своєчасно роздавати бідним.
Так само для прийняття подорожніх і лікування хворих скільки, думаєш, необхідно грошей, скільки старання і кмітливості опікунів? Для цього потрібні витрати неменші, а може й більші. І той, хто взяв на себе таке опікунство, має збирати засоби зі смиренням і мудрістю, щоб спонукати багатих вносити свої пожертви з охотою і без жалю, щоби піклуванням про немічних не завдати смутку душам жертводавців. Зусиль і старання тут має проявлятися багато більше, бо хворі за своїм характером дратівливі і безпечні. І коли у всьому не проявляти належної опіки і турботи, то навіть незначною байдужістю можна завдати хворому чимало зла.
17. При піклуванні ж дівицями страх настільки більший, наскільки дорогоцінним є цей скарб і наскільки цей сонм стоїть вище за інші. Бо і серед цих святих закралося чимало таких переповнених злом, які спричинили багато лиха. Як не можна порівнювати можливості для звершення гріха дівчини та її служанки, так не можна (у цьому відношенні порівнювати) дівчину із вдовицею. Для вдовиць марнословити, між собою сваритися, підлещуватись, забувати про сором, скрізь вештатися, ходити по площах вважається звичним. А дівиця прирекла себе на вищий подвиг і присвятила себе на вищу любов у мудрості, обіцяє проводити на землі життя подібне до ангельського і прагне з цією плоттю уподібнитися безплотним силам. Їй небажано часто і без причини покидати дім, не дозволяється вести непотрібні і безцільні розмови. А про грубощі та облесливість вона взагалі не повинна знати. Тому для неї необхідний більш строгий догляд і конкретніша поміч.
Ворог святості найчастіше повстає проти дівиць, зваблює своїми підступами і готовий поглинути ту, котра знемагає і падає. Так же (діють проти неї) і чимало зловмисних людей. А в добавок до всього — несамовитість людської природи. Отже, вона повинна витримувати подвійну боротьбу: з тими неприятелями, що нападають ззовні, і ворогом, що воює всередині.
Тому, якщо би трапилось щось небажане (нехай того ніколи не буде!), перед її наставником лежить чималий страх, а ще більше небезпеки та печалі. Якщо «дочка для батька — постійне таємне піклування, а турбота про неї відганяє сон» (Сир. 42, 9), якщо батько переживає, щоб його дочка не була безплідною, щоб не вийшла із квітучого віку (незаміжньою), щоб не була зненавиджена чоловіком; то що переживає той, хто піклується не про це, а про інше, набагато важливіше? Тут відвертається не чоловік, а Сам Христос; безплідність стає причиною не тільки ганьби, а завершується смертю душі. «Всяке дерево, — говорить (Господь), — що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь» (Лк. 3, 9). Тій, що її зненавидів Жених, недостатньо взяти розвідного листа і піти, — Його гнів карає її вічними муками.
Земний батько має немало засобів для догляду за своєю дочкою: і мати, і вихователька, і служанки, і безпечність помешкання допомагають батькові оберігати дівчину. Він не дозволяє їй часто виходити на міську площу, а коли виходить, не зустрічається із будь-ким; і вечірні сутінки, подібно домашніх стін ховають ту, котра не бажає показуватися. Крім того, жодні причини не можуть заставити її появлятися перед зором мужчин: ні турбота домашніми потребами, ні утиски тих, що ображають, ні щось подібне не примушує її до такої зустрічі, позаяк усім турбується її батько. Вона ж має турбуватися тільки про те, щоб не робити і не говорити нічого непристойного, що непритаманне її скромності.
Однак тут для того, хто по-батьківськи опікується дівчиною, є чимало важкого і навіть неможливого. Він не може тримати її у своєму домі, тому що це непристойно і небезпечно. Хоч би від цього і не було для них великої шкоди, хоч би вони повсякчас заховували святість недоторканості, однак за ті душі, які можуть спокуситися через них, вони дадуть таку ж відповідь, якби і згрішили між собою. А коли неможливо разом проживати, тоді немає можливості і спостерігати за діями її душі, щоб безладні приструнювати, а правильні і добрі схвалювати й утверджувати. Неможливо слідкувати і за тим, як вона виходить з дому. Її убогість і самітність не позволяють опікунові строго контролювати притаманну їй благодійність. Через те, що вона вимушена у всьому забезпечувати себе сама, то, коли захоче відлучатися, щоб жити своєвільно, може знайти безліч причин. Хто захотів би змусити її постійно знаходитись вдома, той мав би ліквідувати всі ті причини, забезпечити її всім необхідним і для послуг дати їй служанку. Належало б утримувати її і від похоронів та панахид. Уміє, добре вміє той хитрий змій засівати свою отруту і через добрі справи! Дівиця має бути захищена звідусіль і виходити з дому впродовж року декілька разів, коли будуть невідкладні і необхідні причини.
Якщо хтось скаже, що немає потреби поручати ці справи єпископу, той повинен знати, що турботи про все, що може статися з кожною дівицею, стосуються його. Для нього набагато корисніше завідувати всім самому і уникнути звинувачень, які через помилки інших обов’язково падають на нього, аніж, боячись відповідальності за діла інших, відмовитися від цих обов’язків. Водночас, хто сповняє це добровільно, той отримує неабияке задоволення; а вимушений виконувати це на догоду іншим, має не стільки спокою через те, що не потрібно докладати власних зусиль, як чимало клопотів і неприємностей з боку людей незадоволених такою його поведінкою.
Але я не в змозі перелічити всіх турбот стосовно дівиць. Навіть коли б внести їх до списку, то й тоді чималі труднощі вони завдадуть тому, на кого покладено цей обов’язок.
Судочинство (теж обов’язок єпископа) пов’язане із безліччю неприємностей, чималими клопотами і такими труднощами, що їх не переносять навіть світські судді. Нелегко знайти правду, а знайдену важко вберегти від спотворення. Тут бувають не тільки клопоти і труднощі, але й чимало небезпек. Деякі із числа слабших, потрапивши під суд і не знайшовши захисту, відійшли від віри. Чимало ображених, зненавидівши тих, хто їх образив, водночас ненавидять і тих, хто їм не надає допомоги. Вони не хочуть зважати ні на заплутаність справи, ні на складні обставини, ні на обмеженість священичої влади і т. ін., а стають невблаганними суддями і зважають тільки на єдине — звільнення їх від тих прикрощів, що на них звалилися. А хто не може це зробити, той, хоч би виставляв тисячі виправдань, їхнього осудження не уникне ніколи.
Згадавши про захист, я відкрию перед тобою й інший привід для докорів. Якщо єпископ не буде щоденно відвідувати й інших домів, крім міських закладів, то це спричинить невимовні невдоволення. Бо не тільки хворі, але й здорові хочуть, щоб їх відвідували, — не з причини благочестя, а скоріше через домагання почестей і поваги для себе. Якщо станеться так, що якась причина заради блага Церкви заставить його частіше зустрічатися із будь-ким із багатих та можновладних, то цим він тут же накличе на себе докір в догідливості та підлещуванні.
Але що я говорю про захист та відвідування? За одну його бесіду на нього сиплеться така кількість нарікань, що часто, будучи обтяжений ними, падає від смутку. Його судять за погляд. Чимало людей його найпростіші дії скрупульозно розбирають, зважаючи і на тон розмови, і вигляд обличчя, і на міру сміху. Із тим-то, кажуть, він так реготав, був веселий і розмовляв піднесено, а зі мною коротко і зневажливо. І якщо під час багатолюдного зібрання у бесіді він не звертає погляд не у всі боки, то це теж сприймають образою для себе. Хто, не маючи великої мужності, може так поступати, щоб або взагалі не підпасти під осудження чималої кількості обвинувачів, або, підпавши, — виправдатись? Треба або взагалі не мати обвинувачів, або, якщо це можливо, відкидати їхні звинувачення. Коли ж і це неможливо, бо є люди, які знаходять задоволення в тому, щоб звинувачують надарма і безпричинно, тоді необхідно з мужністю переносити прикрощі від таких докорів.
Той, кого звинувачують справедливо, може обвинувачення переносити легше, бо немає більш жорстокого обвинувача, ніж совість. Тому, попередньо відчувши докори цього жорстокого обвинувача, ми легко переносимо зовнішні обвинувачення, як більш поблажливі. Але коли людина не усвідомлює за собою нічого поганого і обвинувачується даремно, то вона, якщо раніше не навчилася переносити невігластво народу, скоро запалюється гнівом і легко проймається зневірою. Ні, неможливо, щоб той, на кого даремно звели наклепи і осуджують, не обурювався і не відчував жодної скорботи через таку несправедливість.
А що сказати про ті скорботи, які пастирі відчувають тоді, коли кого-небудь приходиться відлучати від церковної громади? О, якщо би ця прикрість обмежувалася тільки скорботою! Але в цьому є і чимала біда. Небезпечно, щоби покараного понад міру не спіткало те, про що сказано блаженним Павлом : «… щоб його не поглинула надмірна печаль» (2 Кор. 2, 7). Тому і тут необхідна надзвичайна уважність, щоб те, що робиться для користі, не завдало йому ще більшої шкоди. Бо за кожний гріх, який він вчинить після такого лікування, разом з ним підпадає під суд і лікар, який погано лікував рану. Якої кари має очікувати той, хто дасть відповідь не тільки за гріхи вчинені ним, але підлягає крайній небезпеці і за гріхи інших? Якщо ми, роздумуючи про відповідь за власні провини, тремтимо, не надіючись уникнути вічного вогню, то яким важким має бути очікування в того, хто має відповідати за багатьох? А що це справедливо, послухай блаженного Павла, а вірніше Христа, що говорить у ньому: «Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт» (Євр. 13, 17). Хіба малий страх від такої погрози? Так сказати не можна. Однак цього достатньо, щоб переконати найбільш недовірливих і строгих, що я скрився не через гордість і честолюбність, а тільки з остраху за себе, уявивши труднощі (пастирського) служіння.
- Егейське море — частина Середземного моря між Грецією і Малою Азією, Тирренське море — частина Середземного моря між Апеннінським півостровом та островами Сицилія, Сардинія і Корсика. Ці моря здавна були відомі як небезпечні для мореплавства через надзвичайні шторми. [↩]
- Еврип — вузька протока між о. Еввеєю та південно-східною Грецією. За грецьким переданням, вода в ній прибуває і зникає сім разів за день і сім разів за ніч. [↩]
